ВСТУП

Актуальність теми. Прогресивний розвиток правової науки і вищої юридичної освіти безпосередньо пов’язаний з докладним розробленням методологічних проблем держави і права. Перед цією фундаментальною наукою в системі юридичних наук нині постає важливе завдання оновлення змісту, орієнтації на ґрунтовні дослідження державно-правової реальності з урахуванням загальновизнаних взірців демократії, забезпечення ефективного функціонування соціальної і правової держави, ефективних механізмів гарантування та захисту прав і свобод людини [1, с. 3].

У сучасній вітчизняній теорії держави та права відбувається відхід від марксистсько-ленінських догматів, що характеризують державу і право як класові явища. їх сутність вже не пов’язують з класовою волею, а право інтерпретується не тільки як система норм, що встановлюються державою [2, с. 21].

Теорія держави та права поступово звільняється від догматів минулого й втрачає політичну заангажованість, поступово буде набувати рис, що привносяться новими соціальними процесами [2, с. 21].

Загальновизнаним є положення про фундаментальність такої науки та навчальної дисципліни, як теорія держави і права, її важливе методологічне призначення. Однак фундаментальність не означає незмінність. Гуманітарні науки, насамперед юриспруденція, не можуть не сприймати змін, що відбуваються у суспільстві. У зв’язку з цим ще раз нагадаємо вислів С. Головатого, який порівняв «сучасні» підручники з теорії держави і права та положення, що містяться в праці засновника «советского» права І. Вишенського, про змістовну, сутнісну їх подібність [1, с. 1571]. Доречним у цьому аспекті є факт про квазінауковість значної час-тини радянської «науки» [2, с. 68]. Крім того, не слід забувати прагнення української держави долучитися до європейської спільноти, а європейські та радянські цінності є вельми різними. Слід зазначити, що зважаючи на методологічне значення теорії держави і права, на те, що саме теорія держави і права формує «поняттєвий апарат системи юридичних наук, створює універсальну юридичну мову, яка забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права» [3, с. 12], актуальність дослідження не може викликати заперечення.

Основи методології теорії держави і права відображені у працях сучасних правознавців, а саме: С. Алексєєва, В. Бабаєва, В. Баранова, А. Васильєва, А. Венгерова, В. Карташова, М. Козюбри, О. Кутафіна, В. Лазарева, Л. Луць, М. Марченка, Ф. Ра- янова, О. Семітка, О. Скакун, В. Сирих, Ю.Тихомирова, А. Тихомирова, Ю. Ткаченка, В. Шабаліна, А. Шабурова, Ю. Шемшученка, В. Яковлєва та ін.

Серед останніх публікацій слід виділити наукові статті О.Ю. Тімочко [2], Г.О. Дубова [3] та А.М. Кучука [4], присвячені методології теорії держави та права. Ґрунтовною працею є дисертаційне дослідження О.Ю. Коцюбинської за темою «Теорія держави і права: системний аналіз сучасного стану та перспектив розитку» [1].

Актуальність методологічних проблем обумовлена різким збільшенням перетворюючої ролі науки в сучасному суспільстві, інтенсивним процесом розвитку самого наукового знання: його диференціацією і інтеграцією, оновленням методів, взаємо-проникненням наукових підходів.

Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування, ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем — необхідна умова наукового управління суспільними процесами.

Тому мета роботи дослідити місце теорії держави і права у системі суспільних і юридичних наук та її значення для майбутньої практичної діяльності юриста.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути методологічний характер теорії держави і права;

— дослідити особливості теорії держави і права як науки;

— охарактеризувати місце і роль держави і права в житті суспільства;

— виділити основні функції теорії держави і права як науки;

— здійснити аналіз специфічних державно-правових закономірностей у теорії держави і права;

— розглянути роль та функціональне призначення теорії держави і права у формуванні професійних якостей та юридичних знань;

— виявити значення теорії держави і права для майбутньої практичної діяльності юриста.

Об’єктом дослідження є основи та загальні риси структури методології держави і права.

Предметом дослідження виступає місце теорії держави і права у системі суспільних і юридичних наук та її значення для майбутньої практичної діяльності юриста. 

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ МЕТОДОЛІОГІЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

1.1. Методологічний характер теорії держави і права

Теорія держави і права — це загальна, загальнотеоретична юридична наука. Вона займається дослідженням проблем, загальних для всіх юридичних дисциплін. Теорія держави і права — наука фундаментальна.

Теорія держави і права — наука, яка має направляюче, методологічне значення, і, перш за все, — щодо галузевих юридичних дисциплін. Положення теорії держави і права є найбільш істотними для характеристики основних тенденцій розвитку державно-правових явищ. Теорія держави і права виробляє поняття, категорії, класифікації, ідеї, концепції, які використовуються в інших юридичних науках. У вивченні галузевими юридичними науками відповідної сфери юридичної дійсності, тобто певної частини цілого, загальні теоретичні висновки є відправними точками, об’єднуючим стрижнем, підставою для приватних досліджень.

Як будь-яка наука теорія держави і права вивчає свій предмет за допомогою методів, які сформувались в ході його історичного пізнання. Теорія і метод виникають одночасно, вони генетично пов’язані, до них виставляються схожі вимоги: не тільки результат, але і шлях до нього повинен бути істинним. Зміни у змісті теорії вимагає вдосконалення методів.

Значення методології у вивченні держави і права важко переоцінити. Воістину умовою, без якої неможливе пізнання складною і суперечливою сутності державно-правових процесів і явищ, виступає методологія.

Тема вивчення методології теорії держави і права актуальна теоретично і практично. Теоретична цінність і актуальність методології теорії держави і права полягає в тому, що в основі методу лежить теорія, а без теорії — метод залишиться безпредметним, наука — беззмістовною. І навпаки. Лише теорія озброєна адекватним методом пізнання, може виконати поставлене перед нею завдання, створити справжню наукову картину предмета пізнання. Практична актуальність вивчення теми методології теорії держави і права полягає в реальному застосуванні методів до діючих державних і правових інститутів, норм права, законів. Правильний вибір і використання методу забезпечують і наукову коректність теорії, і практичну результативність.

Авторський інтерес до цієї проблеми викликаний тим, що вона вимагає певного переосмислення з позиції нових даних науки, потреб юридичної практики.

Методологія теорії держави і права являє собою сукупність принципів, методів і рівнів дослідження державно-правових явищ.

До числа дослідницьких принципів, загальних для всіх соціальних наук (включаючи теорію держави і права), відносять: принцип всебічності, принцип історизму, принцип комплексності.

Основний сенс принципу всебічності дослідження держави і права полягає в тому, щоб досліджувати державно-правові явища не самі по собі, а в їх взаємозв’язку і взаємодії з іншими, що співвідносяться з ними явищами. Повнота і всебічність дослідження припускають також розгляд держави і права не в одному якомусь окремо взятому аспекті, а у всіх формують спільне бачення досліджуваних явищ аспектах.

Принцип історизму в дослідженні держави і права означає розгляд існуючих державно-правових явищ не тільки під кутом зору сьогодення їхнього стану, але і з позицій їх минулого і передбачуваного майбутнього.

Зміст принципу комплексності у вивченні держави. і права полягає в тому, щоб досліджувати їх не тільки з юридичної точки зору, але і з позицій інших суспільних наук — філософії, соціології, політекономії, політології.

У теорії держави і права, поряд з принципами, розрізняють методи наукового дослідження.

Виділяють три групи методів:

• Загальні,
• Загальнонаукові,
• Частково наукові.

Загальні методи — це філософські, світоглядні підходи, які виражають найбільш універсальні принципи мислення. Серед загальних виділяють метафізику (яка розглядає державу і право як вічні і незмінні інститути, глибоко не пов’язані один з одним і з іншими суспільними явищами) і діалектику (матеріалістичну і ідеалістичну; остання, в свою чергу, може виступати як об’єктивний або суб’єктивний ідеалізм).

Загальні методи — це прийоми, які не охоплюють все наукове пізнання, а застосовуються лише на окремих його етапах, на відміну від загальних методів. До числа загальнонаукових методів відносять: аналіз, синтез, системний і функціональний підходи, метод соціального експерименту.

Частково наукові методи — це прийоми, які виступають наслідком засвоєння теорією держави і права наукових досягнень конкретних (приватних) технічних, природничих і гуманітарних наук. До них відносять конкретно-соціологічний, статистичний, кібернетичний, математичний і тощо.

Виділяють чотири рівні наукового дослідження, на кожному з яких можуть вирішуватися різні завдання. Це: опис, класифікація, пояснення, критика результатів дослідження.

На стадії опису державних і правових явищ застосовуються логічні методи. На цьому рівні дослідження в рамках теорії держави і права виробляються поняття, які покликані спрямовувати подальші наукові дослідження. Логічні методи в курсі теорії держави і права застосовуються і на другому рівні наукового дослідження — рівні класифікації. Класифікація — це науковий прийом, що дозволяє розподілити об’єкти по типам, класам, видам, з урахуванням їх основних характеристик.

У теорії держави і права виділяють історичні типи права і держави, проводять класифікацію форм правління і форм державної єдності, розробляються різні класифікації норм права і ін.

Класифікація дає можливість розрізняти об’єкти за якісними і кількісними параметрами.

1.2. Особливості теорії держави і права як науки

На сьогоднішній день однією з найважливіших проблем методології державно-правової теорії є проблема деідеологізації. Необхідний пошук дослідницьких засобів, нових методів. Він забезпечує приріст теоретичних знань, поглиблення уявлень про властиві теорії держави і права закономірності [5, с. 16.]. Але не просто оновити методологію як цілу систему. Проблема методологічного оновлення постала перед політико-юридичною наукою, вимагає процесу — творчого і реалістичного підходу, критичної оцінки відповідального сприйняття нового, відкидання догматизму.

Зазначимо, що російська правнича наука вже досить тривалий час вказує на неадекватність положень теорії держави і права її предмету, необхідність значного коригування змісту як науки, так і навчальної дисципліни теорії держави і права. Так, О. Пучков вказує на такі негативні властивості радянської теорії держави і права, які збереглися і на початку ХХІ ст., як: міфологічність, аутоцентризм і спекулятивність, утопізм і ортодоксальність, антиантропоцентризм, нераціональність, «засилля традицій», надмірне ідеологічне навантаження, несамостійність, неспроможність до прогнозованої діяльності, неорієнтованість на потреби соціальної й юридичної практики, методологічна слабкість наукових основ [5, с. 5-10]. При цьому автор робить висновок, що теорія держави і права залишається наукою достатньо консервативною, недосконалою, затеоретизованою й, як наслідок, у багатьох своїх постулатах неістинною [5, с. 5].

В Україні, на жаль, до недавнього часу питання, що розглядаються, не порушувалися на належному рівні. Виходили поодинокі статті, в яких автори розкривали питання не кумулятивного, а революційного розвитку теорії держави і права [6], традиційності та новацій у розвитку теорії держави і права [7], диференціації й інтеграції у розвитку юриспруденції [8]. Заслуговують на увагу, на нашу думку, проведені за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні та за участю Української Правничої Фундації у 2007 р. спеціалізовані семінари «Верховенство права», а також науково-практична конференція «Верховенство права в українській правничій освіті» (2008 р.) та монографія С. Головатого «Верховенство права».

Питання, що розглядається, тісно пов’язане з розмежуванням енциклопедії права, філософії права і теорії держави та права. Слід зазначити, що у правознавстві спостерігається стійка тенденція до узагальнення знань. Постійна диференціація юридичного знання неминуче призводить до протилежного процесу — його узагальнення. Ще М. Коркунов зазначав, що нарівні із спеціальними юридичними науками існує прагнення створити науку, яка б давала цілісне знання про право. Такою є, перш за все, енциклопедія права: вона йде першим із намічених шляхів до узагальнення знання, піклується про розширення кількості знання, про об’єднання всього фактичного матеріалу в одній загальній системі. Філософія права, навпаки, прагне дедуктивно побудувати вчення про право. Нарешті, загальна теорія права має на меті «витягти» загальні основи права з накопиченого спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу [9].

Існування енциклопедії зумовлюється, передусім, тим, що незручно починати вивчення права із спеціальних наук, наприклад, цивільного або кримінального права; окреслюючи окремі аспекти правової дійсності, вони припускають вже ознайомлення з низкою загальних юридичних понять, наприклад, про право в суб’єктивному й об’єктивному значенні, про юридичний інститут, про правоздатність і дієздатність тощо. Таким чи-ном, дійсно відчувається потреба в особливо-му курсі, що вводить у вивчення права, знімаючому необхідність починати одразу з час-тин невідомого цілого.

Оскільки право є явищем не матеріальної, зовнішньої природи, а продуктом духовної діяльності людини, воно завжди відносилося до предметів філософського дослідження. З’ясування ідеї права, визначення його джерел та інші загальні питання розглядалися у так званій практичній або етичній філософії. У XVII і XVIII ст. філософське вчення про право було відоме під назвою природного права (jus naturale); у ХХ ст. — під назвою філософії права.

На сучасному етапі особливої актуальності набула теорія держави та права. Прийнятий курс на формування основ громадянського суспільства та правової держави не може бути обмежений галуззю суто юридичних уявлень. Докорінне питання суспільного життя — питання про державу, про право.

Методологія (від грецьких слів «метод» — шлях до чого-небудь і «логос» — наука, вчення) — це теоретичне обґрунтування використовуваних у науці методів пізнання навколишньої дійсності, вчення про науковий метод пізнання [6, с.18].

Прийоми, способи вивчення реальної дійсності, отримання про неї об’єктивних знань безвідносно до конкретної галузі науки розглядаються як методи наукового пізнання. Сукупність таких методів стосовно до певних предметів дослідження становить методологію конкретної науки [7, с. 12].

Іноді поняття методології наукового дослідження, в тому числі і в юриспруденції, підміняється поняттям якогось загального методу. Так, сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється процес отримання об’єктивних знань про закономірності правових явищ, визначається як метод загальної теорії права [8, с. 9]. З даним підходом погодитися важко. У такому випадку ігнорується світоглядний підхід до дослідження і навіть відбувається підміна методології дослідження методикою його проведення.

Загальної теорії держави і права притаманне використання не одного окремо взятого прийому, способу дослідження, а їх системної сукупності. Багато з них використовуються і в інших сферах наукових досліджень. У першу чергу, це стосується світоглядного підходу, який справедливо розцінюється як загальнонауковий метод. У цьому сенсі системна сукупність особливих прийомів, способів дослідження загальних закономірностей виникнення, функціонування і розвитку державних і правових явищ являє собою методологію загальної теорії держави і права [7, с. 12-13.].

У значній мірі можна навіть говорити про те, що від рівня розвитку теорії держави і права в цілому, в тому числі і рівня розвитку методів і методології теорії, залежить рівень розвитку юриспруденції взагалі, про те, що на даній дисципліні лежить особлива відповідальність — відповідальність за стан справ у юридичній науці. Саме на долю теорії випадає завдання акумуляції новітніх досягнень, як в громадських, так і в необхідних випадках у природних і технічних науках. Теоретичне знання повинне розвиватися швидше, для того, щоб не стримувати розвиток інших юридичних дисциплін, щоб їх рівень відповідав потребам практики.

Будь-яка теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об’єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності, наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

Таким чином, заглиблюючись у теорію держави і права, маємо чудову нагоду здобути нові теоретичні знання і практичні навики юридичної науки, тим самим збагатити свій світогляд майбутнього правника, підняти ще на одну відмітку правосвідомість, збагатити правову культуру.

Зазвичай методологія розглядається як:

1)       система методів пізнання;

2)       вчення про систему методів пізнання.

Водначас методологія — складне і багатогранне явище, що охоплює собою не лише систему методів пізнання і вчень про ці методи. До цієї системи належать, перш за все, методологічні принципи (вихідні ідеї), відповідно до яких має здійснюватися вибір підходів і методів пізнання [9, с. 20].

Особливе значення при обранні системи принципів, підходів і методів дослідження має світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль в ньому людини, а також похідних від них переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій пізнавальної та практичної діяльності людей.

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів та методів пізнання державно-правових явищ, зокрема закономірностей виникнення, функціонування і розвитку держави та права, а також учення про цю систему [9, с. 20].

1.3. Місце і роль держави і права в житті суспільства

Нині в юриспруденції взяв гору методологічний плюралізм у результаті демонополізації методології. Визнаються можливості використання різних методів, що дозволяють знайти загальний знаменник, наявність якого і забезпечує прогрес наукового знання за рахунок вбирання їх сильних сторін. Розширюється коло раціональності замість обмеження лише аналітичним методиками, яке раніше існувало. Методологія виявляє себе як комплекс методів та їх інтерпретацій. Це, проте, не виключає превалювання методу, що є доказово визначальним у конкретних дослідженнях на даний час [9, с. 29].

Сучасні інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі та у світі, не можуть оминути таку потенційно сильну в економічному, духовному та культурному аспекті європейську державу, якою є Україна. Разом із тим, політична, економічна, ідеологічна кризи, що супроводжують українські державотворчі процеси, заважають країні вийти на європейський рівень суспільного життя. Важливим аспектом виходу України з такої ситуації є належне теоретичне забезпечення цих процесів. Не можна й далі реформувати ок-ремі елементи соціальної, у тому числі правової, системи, не маючи чіткої програми, концепції, яка слугує «дороговказом». Крім того, негативні тенденції посилюються під впливом правового нігілізму значної частини населення. Необхідність правового виховання, підвищення правової свідомості є незаперечною. А це ще раз підтверджує важливість теорії права. Лише адекватно сприймаючи право, можна позбутися правового нігілізму чи ідеалізму, чітко усвідомлювати зміст державотворчих процесів, розуміти необхідність останніх.

Однак, на думку багатьох науковців, сучасний стан теорії держави і права не відповідає реаліям сьогодення. У підручниках, навчальних посібниках з теорії держави і права майже класичним можна вважати таке ви-значення права: право — це система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою регуляторами суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу [3, с. 216]. Іншими словами, право і законодавство ототожнюються. Як стверджували засновники марксизму-ленінізму, «право — это возведенная в закон воля господствующего класса». При цьому, важливим є ієрархія та субординація як органів влади, так і, відповідно, актів, які вони приймають. У зв’язку з цим всі нормативно-правові акти мають від-повідати Основному Закону держави — Конституції. Важливо, щоб державний орган не вийшов за межі компетенції, дотримувався приписів, процедури тощо. Тобто вирішується питання не відповідності букви духу закону, а з’ясовується відповідність букви букві закону (що в народі може називатися бюрократією). Таким чином, за цього підходу важлива не відповідність закону праву, а відповідність закону закону (принцип верховенства закону). І всі теми з теорії права викладаються саме за такого — нормативістського — підходу до розуміння права. Однак предметом теорії держави та права є сутність держави і права; загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави і права. Обмежене викладення розуміння права спотворює істинне його розуміння.

Відмінність ж між правом (jus) і законом (lex) вбачали ще стародавні римські юристи, які вважали, що в разі розходження між цими явищами lex необхідно було приводити у відповідність із jus. Заслуговують на увагу роздуми з приводу розмежування понять «право» і «закон» Т. Гоббса, який вважав, що необхідно розрізняти jus і lex (право і закон), хоча той, хто пише на цю тему, як правило, змішує ці поняття, оскільки право полягає у свободі чинити або не чинити щось, а закон визначає та зобов’язує до того чи іншого члена даної альтернативи. Отже, закон і право розрізняються між собою як обов’язок і свобода, що несумісні щодо однієї і тієї ж речі [10, с. 8].

Г. Гегель активно використовував категорію «неправа», визначив три форми непра-ва: ненавмисне неправо (існує серед суб’єктів з примітивною, нерозвинутою правосвідомістю, які не вбачають різниці між правом і його протилежністю); свідомий обман, що дозволяє одним суб’єктам створювати видимість права для інших, щоб ті не помічали підміни, за якої загальне замінене особистим, дійсне — мнимим, реалії — ілюзіями; злочин. За цієї форми суб’єкти самі бажають неправа, навіть не намагаючись використовувати видимість права, інтерпретувати неправо як право [11, с. 14].

Отже, в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед теорією держави і права непрості проблеми. Вона сама мусить постійно розвиватися, вбирати в себе найновіші світові наукові досягнення про державу й право, виробляти адекватні до реального життя висновки й рекомендації.

Таким чином, велике значення має методологія теорії держави і права, рівень її розвитку та форми пізнання. Тому пошук нових і збагачення арсеналу існуючих засобів теорії держави і права зможуть вирішити і свою найважливішу внутрішню задачу — зводити в єдину систему всі знання про свій предмет. Значення справді наукової методології теоретичної державно-правової науки, яке піддається сумніву у звичайні часи, різко зростає в періоди соціально-політичної напруженості, викликаної значними громадськими реформами, економічною кризою, національно-етнічними конфліктами, зростанням злочинності, неефективністю державного управління. Передова методологія — це різкий прогрес науки, відстала методологія — це застій у науці. Розвиток методології, її використання знаходяться в залежності від предмета і завдань дослідження. Методологія теорії держави і права дозволяє вивчати право, держава, політику як комплексний процес, виявляти на загальному тлі розвитку ті чи інші прояви, простежити їхні причинно-на- слідкові зв’язки, зробити прогноз на майбутнє.

Отже, теорія держави і права вивчає активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямовану на створення національної системи права; дає пояснення не тільки змісту чинного законодавства, але його основних принципів, ідей, закономірностей та напрямків розвитку основоположних державно-правових явищ.

Теорія держави і права досліджує загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне й методологічне значення.

Сьогодні українська громадськість потребує демократичної держави, в якій забезпечувалися б права і свободи, вона прагне брати участь у здійсненні влади, можливості відстоювати і пропагувати свої погляди й переконання, вимагає свободу слова й преси і т.п. Це можливо лише за умов високого рівня правової й політичної культури, розвинутого громадянського суспільства, що, у свою чергу, потребує існування правової держави. 

Розділ 2. ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

2.1. Основні функції теорії держави і права як науки

В системі юридичних наук теорія держави і права займає чільне місце, виконуючи як академічну, методологічну, так і прагматичну, практичну роль. У зв’язку з цим питань теорії держави і права традиційно приділялася і приділяється велика увага як у вітчизняній, так і в зарубіжній юридичній літературі, про що свідчать численні монографії, статті, а також підручники та навчальні посібники.

В цілому методологічна база теорії держави і права знаходиться в сприятливому розвитку, постійно наповнюється новими ідеями, змістом, може активно служити становленню сучасної теорії права як сфери потужного і корисного юридичного знання. Але разом з тим, методологічна основа теорії держави і права, що забезпечує теоретичними положеннями і обґрунтуваннями правову державу, її правову систему, інші державно-правові сторони суспільного життя в умовах демократії, ще остаточно не сформована.

До сих пір панівним залишається уявлення про предмет теорії держави і права як науки, що вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Такий підхід є одностороннім, збіднює дійсне уявлення про предмет теорії держави і права. Не можна не бачити, що зведення предмета теорії держави і права тільки до закономірностям розвитку різко звужує сферу дослідження, виключає з неї найважливіші процеси пізнання і перетворення політико-правової дійсності.

Все сказане про предмет повністю відноситься і до методів теорії держави і права. У сучасній юридичній літературі методологія теорії держави і права трактується виключно з гносеологічних позицій. Такий підхід також є одностороннім, що спрощує розуміння сутності і функцій теорії держави і права.

Теорія держави і права, поряд з вирішенням суто пізнавальних завдань, виконує і онтологічну, політико-управлінську, прогностичну та інші функції.

Ігнорування положень системного підходу, властиве вузькогносеологічному підходу, який не дозволяє охоплювати ті тенденції, які як би ховаються за обрієм завтрашнього дня. Це означає, що теорія держави і права виявилася нездатна виконувати одну з головних своїх функцій — прогностичну, тобто передбачити і теоретично забезпечувати зміни держави і права, які диктуються потребами розвитку суспільства.

Всю сукупність методів теорії держави і права з урахуванням функціонального підходу умовно можна класифікувати на наступні групи: методи правового регулювання (правового буття); методи пізнання держави і права; методи реалізації методологічних функцій; політико-управлінські методи; методи реалізації державної влади; виховні методи; пояснювальні методи; практично-організаторські методи; методи прогнозування.

В якості основного ознаки, що характеризує метод правового регулювання, доцільно прийняти характер інформації про правопорушення. Поєднання цих видів інформації дадуть нам чотири методи правового регулювання: за фактичними обставинами (при скоєнні правопорушення; за фактичними обставинами, встановленими для окремого суб’єкта; станом правового середовища з контролем рівня правопорушень; станом правового середовища з контролем вчинків конкретних суб’єктів.

Використовуючи запропоновану класифікацію, розроблено методичний апарат правового регулювання за станом соціально-правового середовища з контролем рівня злочинності, який може бути оцінений як один із пріоритетних напрямків реалізації правової, в тому числі кримінально-правової політики держави у взаєминах з суспільством.

Різноманітні методи наукового пізнання держави і права умовно можна поділити на ряд рівнів: емпіричний, експериментально-теоретичний, теоретичний і метатеоретичний рівні.

За оптимальний набір факторів, що впливають на вибір методів пізнання держави і права доцільно прийняти: а) мету наукового пізнання держави і права; б) реалізацію закономірностей виникнення, розвитку та функціонування державно-правових явищ; в) кількість досліджуваного матеріалу; г) рівень складності досліджуваного предмета.

2.2. Аналіз специфічних державно-правових закономірностей у теорії держави і права

У розвитку теорії держави і права як об’єктивної системи політико-правових знань можна виділити наступні закономірності:

— спадкоємність форм політико-правових знань;

— поєднання еволюційного і стрибкоподібного шляхів розвитку науки про державу і право. Дискретне (переривчасте) розвиток теорії держави і права як науки виражається в акумулюванні політико-правових знань, їх переоцінці, зміні наукових парадигм;

— диференціація та інтеграція знань про державу і право (сприяє систематизації політико-правових знань, появи нових навчань, теорій і скасування колишніх). парадигмальна і проблемна організація політико-правових досліджень (через висування нових парадигм, постановку і рішення нових проблем).

Історично об’єктивний розвиток науки про державу і право може бути описано евристичної моделлю, яка має наступний ієрархічну структуру.

Вищий рівень. Форми розвитку політико-правових знань: а) парадигми; б) наукові проблеми; в) політико-правові гіпотези.

Середній рівень. Принципи розвитку теорії держави і права як науки: а) принцип спадкоємності розвитку науки (поєднання традиційності і новацій); б) принцип систематичного розвитку (єдність переривчастості і безперервності); в) принцип цілісності розвитку (єдність диференціації та інтеграції).

Нижчий рівень. Причини, основні напрямки та форми спрямованих змін в процесі розвитку теорії держави і права.

Предмет теорії держави і права являє собою складну систему, що включає в себе наступні частини-елементи:

— закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ;

— специфічні закономірності пізнання держави і права, а також основні логічні форми наукового знання — політико-правові категорії, закони і принципи;

— логіку знаходження істини в праві, логіку нових відкриттів в політико-правовій сфері;

— узагальнення державно-правової практики, ідеї і висновки, що мають важливе значення для юриспруденції в цілому;

— прийоми юридичної техніки, тлумачення права, основи використання наукових методів в пізнанні права і інших юридичних явищ;

— наукові основи внутрішньої і зовнішньої державної політики, що забезпечують науковість державного управління;

— систему основоположних (базових) ідей, понять, поглядів, відповідно до яких формується правове погляд алкоголізму та наркоманії, соціальних груп, суспільства в цілому;

— рекомендації для вирішення численних проблем державно-правового будівництва;

— гіпотези про майбутнє держави і права.

— наукознавчі питання (предмет теорії держави і права як науки, методологія науки, система науки, історія науки та ін.). 

Розділ 3. ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА У СУЧАСНУ ЮРИСПРУДЕНЦІЮ ТА ЇЇ ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

3.1. Роль та функціональне призначення теорії держави і права у формуванні професійних якостей та юридичних знань

На сьогоднішній день існує єдність предмета теорії права та теорії держави, як складових елементів об’єкта цієї юридичної науки. Зазначене підтверджується такими аргументами:

1) політико-юридичний характер держави, що характеризує державу як, передусім, правову категорію, а отже, й необхідність дослідження юридичною наукою теорії держави, зокрема її загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування.

Якщо наука в цілому вивчає закономірності розвитку природи і суспільства, то предметом науки теорії права і держави, зазначає А. Бобильов, є загальні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування права і держави. Це означає, розвиває власний умовивід А.Бобильов, що теорія права і держави вивчає виникнення права і держави; взаємозв’язок права і держави; їх характерні ознаки, форми, сутність, зміст; місце і роль права і держави в житті суспільства і його політичній системі; правосвідомість; законність; законодавчий процес; правомірну поведінку; юридичну відповідальність та інші блоки питань, які безпосередньо пов’язані з державно-правовим життям суспільства.

2)       спільність виникнення та історичного розвитку держави і права. Мова йде про те, що переважна більшість науковців розглядає процес виникнення (походження) держави і права в діалектичній єдності та взаємозв’язку. Так, на думку А. Бобильова, і правові системи, існуючі в світі, власне становлять собою державно-правові системи, оскільки вони характеризують не тільки стан і взаємозв’язок галузей права, систему законодавства, але й сукупність правових установ у державі, зокрема, систему судових органів, їх взаємодію з іншими гілками влади.

3)       діалектичний зв’язок та взаємодія функціонування держави і права. Йдеться про те, що сама держава (компетентні державні органи) встановлює правові норми, відповідно право закріплює правовий статус органів державної влади, визначає межі дозволеної, забороненої та обов’язкової поведінки. Якщо право є порядком у суспільстві, то держава встановлює та підтримує цей порядок [7, с. 17]. Держава і право становлять єдність соціальної цілісності й поділу, служать формами реалізації управління у соціально диференційованому суспільстві, зумовлюють одне одного, перебувають у відносинах взаємопроникнення [3, с. 36]. Право як засіб соціального управління та культурна цінність проявляється в суспільних відносинах між різними суб’єктами, відповідно держава повинна забезпечити охорону цих відносин, бути відкритою для людини, груп, суспільства загалом;

4)       необхідність єдності понятійно-категоріального апарату юриспруденції в межах однієї науки — теорії держави та права. Значна кількість понять, категорій теорії держави та теорії права взаємозалежні та взаємодоповнюючі (наприклад, правова держава, громадянське суспільство, правова система та ін.).

Теорія держави і права — одна з небагатьох юридичних наукових дисциплін, яка безпосередньо пов’язана з формуванням професійної правової свідомості у студента. Саме з викладання теорії починається закладка фундаменту індивідуальної правової культури майбутнього юриста, формування у нього наукової бази юридичного світогляду і глибокої поваги до права як до найбільшої соціальної цінності.

Узагальнюючи існуючі серед фахівців- теоретиків різноманітні підходи щодо визначення предмету теорії держави і права, а також власну точку зору, предмет теорії держави і права можна визначити як систему основних понять та категорій юридичної науки, загальних та специфічних закономірностей, випадковостей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, а також інших пов’язаних з ними явищ.

Беручи до уваги те, що держава виступає основним суб’єктом у міжнародному праві та міжнародних відносинах, ґрунтовне вивчення об’єкту, предмету, загальних закономірностей і змісту теорії держави і права майбутніми юристами-міжнародниками стає запорукою успішного засвоєння комплексу як загальноюридичних, так і галузевих і спеціальних дисциплін, які обумовлюють якісну підготовку спеціалістів з міжнародного права.

Таким чином, підсумовуючи проведений аналіз, слід зазначити, що в сучасних умовах існуючої в Україні системи підготовки юридичних кадрів, особливо фахівців міжнародного права, докорінно зростає роль у функціональних підходах методології пізнання науки загальної теорії держави і права як основи для формування нового бачення праворозуміння та сприйняття державно-правових явищ як цілісної системи сучасного міжнародного правопорядку.

Засвоєння фундаментального курсу є необхідною передумовою подальшого успішного опанування галузевих, спеціальних і прикладних юридичних дисциплін, що сприятиме розвитку абстрактного юридичного мислення майбутніх фахівців міжнародного права. Ця наука досліджує основні і загальні закономірності розвитку права і держави; її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для вирішення спеціальних питань галузевих юридичних наук. Виробляє загальні методи і принципи пізнання, поняття і категорії, на які спираються інші юридичні науки, що керуються методологічними положеннями теорії права і держави.

Навчальний процес повинен будуватися навколо досконалого засвоєння загально-визначальних закономірностей становлення, формування і функціонування права і держави та категоріально-понятійного апарату юриспруденції, оскільки поняття і категорії держави і права є загальними для всіх юридичних наук і навчальних дисциплін. Студент повинен: 1) здобути узагальнені систематизовані знання про структурування і розвиток правових і державних явищ та процесів, методів їх пізнання, що є однаково властивими різноманітним державам і їх правовим системам; 2) оволодіти понятійно- категоріальним апаратом і вміти вільно оперувати загальною юридичною термінологією, спиратися на неї у подальшому навчанні та практиці; 3) знати межі впливу держави та її призначення як похідної від загальносуспільних потреб та інституту для створення рівних можливостей; 4) сприймати право як універсальний регулятор суспільних відносин, за допомогою якого можна розв’язувати конфлікти, досягати компромісів, реалізовувати права і свободи людини, притягувати до відповідальності у разі їх порушення;

4)       орієнтуватися у національному та міжнародному законодавстві, знати основні кодекси, закони і підзаконні акти, міжнародні угоди, їх структури та суб’єктів видання;

5)       розуміти й знати сутність та процеси реалізації норм права, включаючи їх тлумачення і ефективність дії; 7) формувати професійну правову свідомість та правову культуру; 8) усвідомлювати сутність законності та її дотримання у практичній діяльності; 9) набути навичок правильно використовувати права, виконувати обов’язки, додержуватися заборон, тлумачити нормативні приписи законів та інших нормативно-правових актів, міжнародних договорів, застосовувати їх до конкретних ситуацій; 10) розуміти потребу гармонізації національного законодавства України з нормами міжнародного права та знати шляхи її реалізації; 11) сформувати у юристів-міжнародників гуманістичне правове мислення, здатність професійно забезпечувати реалізацію, охорону і захист прав і свобод людини.

3.2. Значення теорії держави і права для майбутньої практичної діяльності юриста

Саме при викладанні теорії держави і права передаються основні досягнення політичної та правової думки, система понять, що дозволяє вільно і впевнено орієнтуватися в юридичній сфері. Теорія держави і права дає учнем первинні уявлення про основні поняття юриспруденції, без яких неможливо засвоєння конкретних знань галузевих та інших юридичних дисциплін.

Відомий теоретик права суддя з США Олівер Вендел Холмс сказав: «Теорія грає найважливішу роль в праві, подібно до того як архітектор є найголовнішим особою для всіх, хто бере участь в будівництві будинку». А професор права Поль Френд зауважив, що «найкорисніший курс з теорії права: саме з нього я почерпнув цілий ряд принципових правових положень, що мають широке застосування».

Г.В. Лейбніца, німецькому філософу, математику, фізику, належить афоризм, згідно з яким математики оперують цифрами, а юристи — поняттями. Юридичні поняття не є відірвані від життя порожні абстракції, вони в стислому вигляді виражають реальність, конкретні суспільні відносини. Подібно до того як в математиці неможливо провести будь-які розрахунки без знання таблиці множення, так не можна вивчити і політико-правове життя, не володіючи основними юридичними поняттями.

Якісне знання вихідних понять теорії держави і права дозволить учнем на практиці правильно кваліфікувати політичні та правові ситуації, з наукових позицій давати правильну оцінку складним державно-правових явищ суспільного життя, розкривати їхню справжню сутність, розуміти їх соціальне призначення. Таким чином, ця наука безпосередньо бере участь у формуванні професійних якостей майбутніх юристів.

Пропуск в знанні матеріалу з теорії держави і права, тобто понять, принципів і ідей, вельми істотно позначається на загальному рівні підготовки студента і непорівнянний з пропуском в знанні матеріалу з будь-якої галузевої юридичної науки. Ще К.А. Гельвецій, французький філософ, зауважив, що знання деяких принципів легко компенсує незнання деяких фактів. До того ж, якщо, наприклад, незнання конкретної статті Кримінального кодексу України можна швидко заповнити, прочитавши її текст, то незнання принципів, ідей, юридичних конструкцій не заповнюється так швидко. Це все зобов’язує виділяти загальну теорію держави і права в особливий, незамінний і надзвичайно важливий предмет.

Дотримання будь-якого права, реалізація принципів права пов’язана, передусім, з на-явністю правосвідомості, правової культури. Остання, перш за все, має виходити з розрізнення права і закону, з усвідомлення можливості існування неправового закону, неправа. А в цьому для українського суспільства є найбільша проблема. Патерналізм, колективне мислення, бачення в інших (нерадянських) людях ворогів, експлуататорів, зневага до права, поклоніння органам влади — ось лише невеликий перелік якостей, які виховували в радянських людей і які міцно вкоренилися в свідомості суспільства. Саме тому на сьогодні в правовій дійсності в Україні численними є рудименти радянського права. А ці рудименти є несумісними з правом.

Разом із прагненням побудувати складні суспільні форми виключно на етичних принципах наша інтелігенція в своїх організаціях знаходить вражаючу пристрасть до формальних правил і докладної регламентації; в цьому випадку вона виявляє особливу віру в статті і параграфи організаційних статутів. Явище це, що може здатися незрозумілою суперечністю, пояснюється саме тим, що в правовій нормі наша інтелігенція вбачає не правове переконання, а лише правило, що отримало зовнішній вираз. Можна сказати, що правосвідомість нашої інтелігенції знаходиться на стадії розвитку, відповідній фор-мам поліцейської державності [14].

Як бачимо, дійсно стан теорії державні права не відповідає реаліям сьогодення. Її кризовий стан зумовлюється антиантропоцентризмом, утоцентризмом, неспроможністю до прогнозування державно-правових явищ, спекулятивністю, нераціональністю, «засиллям традицій», методологічною слабкістю, ортодоксальністю радянського права.

Зважаючи на важливість теоретичних знань про державу та право, можна зробити висновок про необхідність існування теорії держави і права як науки та навчальної дисципліни. Однак вона матиме майбутнє лише за умови позбавлення зазначених негативних ознак. Слід пам’ятати, що наука, яка не наважується забути своїх засновників, загинула. Доречними в цьому аспекті є й слова Т. Куна про деякі закономірності наукових революцій: майже завжди люди, які успішно фундаментально розробляють нову парадигму, були чи дуже молодими, чи новачками в тій сфері, парадигму якої вони змінювали. І, можливо, цей пункт не потребує роз’яснення, ос-кільки, очевидно, вони, будучи мало пов’язані попередньою практикою з традиційними правилами нормальної науки, можуть швидше за все бачити, що правила більше не придатні, і починають підбирати іншу систему [15].

Таким чином, для українського суспільства, яке обрало для себе європейський напрям розвитку, настав час радикальних змін, наслідком яких може стати не формальне ви-знання людини найвищою цінністю, а фактичне втілення цього положення в суспільні відносини, визнання та прийняття принципу верховенства права. Але вже сьогодні необхідно звернути увагу на зміст фундаментальної, методологічної юридичної науки — теорії держави і права. 

ВИСНОВКИ

Отже, у розвитку теорії держави і права як об’єктивної системи політико-правових знань можна виділити наступні закономірності:

— спадкоємність форм політико-правових знань;

— поєднання еволюційного і стрибкоподібного шляхів розвитку науки про державу і право. Дискретне (переривчасте) розвиток теорії держави і права як науки виражається в акумулюванні політико-правових знань, їх переоцінці, зміні наукових парадигм;

— диференціація та інтеграція знань про державу і право (сприяє систематизації політико-правових знань, появи нових навчань, теорій і скасування колишніх). парадигмальна і проблемна організація політико-правових досліджень (через висування нових парадигм, постановку і рішення нових проблем).

Причини, під впливом яких відбувається розвиток теорії держави і права, можна поділити на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх причин відносяться: потреби інших юридичних наук, форм правосвідомості, юридичної практики, які ставлять перед теорією держави і права як фундаментальної юридичної наукою певні завдання, стимулюють і спрямовують наукові пошуки, а також нові факти, що не піддаються поясненню з точки зору існуючої теорії. Внутрішні причини — це протиріччя в самій теорії держави і права або проблеми, пов’язані з внутрішньою логікою розвитку теоретичної системи даної галузі знання, обумовлені виконанням нею своїх функцій. І зовнішні, і внутрішні причини можуть бути джерелами проблемних (пошукових) ситуацій, що виникають в юридичній науці.

Історично об’єктивний розвиток науки про державу і право може бути описано евристичної моделлю, яка має наступний ієрархічну трирівневу структуру.

Вищий рівень. Форми розвитку політико-правових знань: а) парадигми; б) наукові проблеми; в) політико-правові гіпотези.

Середній рівень. Принципи розвитку теорії держави і права як науки: а) принцип спадкоємності розвитку науки (поєднання традиційності і новацій); б) принцип систематичного розвитку (єдність переривчастості і безперервності); в) принцип цілісності розвитку (єдність диференціації та інтеграції).

Нижчий рівень. Причини, основні напрямки та форми спрямованих змін в процесі розвитку теорії держави і права.

Предмет теорії держави і права являє собою складну систему, що включає в себе наступні частини-елементи:

— закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ;

— специфічні закономірності пізнання держави і права, а також основні логічні форми наукового знання — політико-правові категорії, закони і принципи;

— логіку знаходження істини в праві, логіку нових відкриттів в політико-правовій сфері;

— узагальнення державно-правової практики, ідеї і висновки, що мають важливе значення для юриспруденції в цілому;

— прийоми юридичної техніки, тлумачення права, основи використання наукових методів в пізнанні права і інших юридичних явищ;

— наукові основи внутрішньої і зовнішньої державної політики, що забезпечують науковість державного управління;

— систему основоположних (базових) ідей, понять, поглядів, відповідно до яких формується правове погляд алкоголізму та наркоманії, соціальних груп, суспільства в цілому;

— рекомендації для вирішення численних проблем державно будівництва;

— гіпотези про майбутнє держави і права.

— наукознавчі питання (предмет теорії держави і права як науки, методологія науки, система науки, історія науки та ін.).

Об’єкт теорії держави і права повинен охоплювати всі політико-правові феномени (держава, право, правовідносини), а також конкретно-історичні умови їх існування, реальну поведінку суб’єктів права, а також психологію громадян, посадових осіб, їх оцінки свого правомірного або протиправного поведінки, чинного права, діяльності державних органів.

Керуючись «еталонними» ознаками теорії держави і права як науки, і з огляду на погляди інших учених-теоретиків, можна запропонувати наступний оптимальний, з нашої точки зору, варіант її структури, що включає в себе п’ять компонентів: 1) склад теорії держави і права як науки; 2) теоретичні проблеми співвідношення суспільства, держави і права; 3) теорія держави; 4) теорія права; 5) теоретичні проблеми формування світового правопорядку. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бистрик Г. Принципи організації і функціонування механізму держави: теоретико-правові аспекти [Текст] / Ганна Бистрик // Юридична Україна. — 2013. — № 11. — С. 9-16
2. Білас І. Г. Трансформація загальної теорії держави і права у сучасну юриспруденцію та її функціональне призначення у формуванні праворозуміння юристів / І. Г. Білас, Ф. І. Білас // Наше право. — 2015. — № 4. — С. 5-16.
3. Вишневський А.Ф. Загальна теорія держави і права: підручник. — М. : Видавництво ділової та навчальної літератури, 2004. — 640 с.
4. Головатий С. П. Верховенство права: У 3 кн. — К., 2006. — Кн. 3.
5. Дем’янчук О. Передмова до українського видання // Фрейре П. Педагогіка свободи: етика, демократія і громадянська мужність / Пер. з англ. О. Дем’янчука. — К., 2004. — 124 с.
6. Дубов Г.О. Плюралізм правової методології: зміст, особливості інтерпретацій та умов формування юридичної науки на сучасному етапі розвитку // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 48-51.
7. Євграфова Є. Державорозуміння і право: проблемні аспекти теорії [Текст] / Є. Євграфова // Право України. — 2015. — № 11. — С. 67-76
8. Жаровська І. М. Теорія держави і права як фундаментальна та світоглядна дисципліна [Текст] / І.  М. Жаровська // Часопис Київського університету права. — 2016. — № 3. —  С. 15-18
9. Кельман М. С. Аналіз традиційності і новацій у розвитку теорії держави і права // Право України. — 2006. — № 9. — С. 38-41.
10. Кельман М. С. Диференціація й інтеграція у розвитку юриспруденції як взаємодіючі тенденції // Право України. — 2008. — № 8. — С. 48-51.
11. Кельман М. С. Єдність переривчастості і безперервності в розвитку науки про державу і право // Держава і право. — Вип. 36. — С. 34-41.
12. Козюбра М. Теорія держави в політико-правовій думці України та Росії (кінець XIX- початок XX ст.) [Текст] / М. Козюбра // Право України. — 2015. — № 5. — С. 206-209
13. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права. — СПб. : Пітер, 2006. -512 с.
14. Коцюбинська О.Ю. Теорія держави і права: системний аналіз сучасного стану та перспектив розит- ку ) : дис. …канд. юрид. наук: 12.00.01. — Львів., 2012. — 199 с.
15. Кучук А. Теорія держави і права: сучасний стан і перспективи розвитку [Текст] / А. Кучук // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 5 . — С. 3-6
16. Кучук А.М. Методологія правознавства як фактор ефективного державотворення / А.М. Кучук // Право і суспільство. — 2010. -№6,- С. 33-36.
17. Лазарев В.В. Загальна теорія права і держави: під-ручник. — М. : Юрист, 1994. — 360 с.
18. Леглер В. А. Идеология и квазинаука // Фи¬лософские исследования. — 1993. — № 3. — С. 68-82.
19. Оніщенко Н. М. Методологія теорії держави і права (деякі аспекти розгляду) [Текст] / Н. М. Оніщенко // Держава і право. — 2016. — Вип. 71. — С. 3-20.
20. Почтовий М. Стадії, критерії ефективності, форми та функції правової політики держави: співвідношення понять у загальній теорії держави і права [Текст] / М. Почтовий // Юридична наука. — 2014. — № 11. — С. 7-13
21. Пучков О. А. Теория государства и права: проблемы и перспективы // Правоведение. — 2001. — №6. — С. 3-15.
22. Селіванов В. Нетотожність права і закону (методологічний аспект) // Право України. — 2005. — № 5. — С. 7-11.
23. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручникю. — Харків : Еспада, 2006. — 776 с.
24. Спиридонов Л.І. Теорія держави і права: Курс лек- цій.-СПб., 1995.
25. Теорія держави і права : підручник / Кол. авт; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, проф. Ю.А. Ведєрніков. — Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2014. — 489 с.
26. Тімочко О.Ю. Осучаснення моделі розвитку теорії держави та права як науки / О.Ю. Тімочко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — 2009. -№3-С. 15-22.