1.Поверхневі структури бактеріальної клітини, їх організація та функції.

2. Дихальний та бродильний тип метаболізму у мікроорганізмів.

3. Поняття популяції.

4. Розклад азотовмісних сполук (амоніфікація, нітрифікація, денітрифікація, азотфіксація).

5. Модифікаційна мінливість та її значення.

6. Типи живлення прокаріот.

Список використаної літератури.

2.Поверхневі структури бактеріальної клітини, їх організація та функції

Бактерії, не зважаючи на їх очевидну простоту, мають добре розвинену структуру клітини, яка відповідає за багато їх унікальних біологічних властивостей. Багато конструктивних деталей унікальні для бактерій і не знайдені серед архей або еукаріотів. Проте, незважаючи на відносну простоту бактерій і легкість вирощування окремих штамів, багато бактерій не вдається виростити в лабораторних умовах, а їх структури часто занадто малі для вивчення. Тому, хоча деякі принципи будови бактеріальної клітини добре вивчені та навіть застосовуються для інших організмів, більшість унікальних рис та структур бактерій все ще невідомі.

Як будь-який подвійний шар фосфоліпідів, зовнішня мембрана досить непроникна для всіх заряджених молекул. Проте, білкові канали (поріни) присутні в зовнішній мембрані, дозволяють пасивний транспорт багатьох іонів, цукру і амінокислот через зовнішню мембрану. Таким чином, ці молекули присутні у периплазмі, шарі між зовнішньою і цитоплазматичною мембранами. Периплазма містить шар пептидоглікану і багато білків, що відповідають за гідроліз і прийом позаклітинних сигналів. Вважається, що перівлазма гелеподібна, а не рідка, через високий вміст білків і пептидоглікану. Сигнали та живильні речовини з периплазми попадають до цитоплазми клітини використовуючи транспортні білки в цитоплазматичній мембрані.

Поверхневі структури бактерій:

Ворсинки і фімбрії (pili, fimbriae) — східні за будовою поверхневі структури бактерій. Спочатку ці терміни були введені окремо, але зараз подібні структури класифікуються як ворсинки I, IV типів та статеві ворсинки, але багато інших типів залишаються некласифікованими.

Статеві ворсинки — дуже довгі (5-20 мікрон) і присутні на бактеріальній клітині в невеликій кількості. Вони використовуються для обміну ДНК під час бактеріальної кон'югації.

Ворсинки або фімбрії I типу — которші (1-5 мікрон), тягнуться від зовнішньої мембрани в багатьох напрямках, мають трубчасту форму, присутні у багатьох членах типу Proteobacteria. Ці ворсинки звичайно використовуються для прикріплення до поверхонь.

Ворсинки або фімбрії IV типу — середньої довжини (біля 5 мікрон), розташовані на полюсах бактерій. Ворсинки IV типу допомагають прикріплятися до поверхонь (наприклад, при формування біофільмів), або до інших клітин (наприклад, тваринних клітин протягом патогенезу)). Деякі бактерії (наприклад, Myxococcus) використовують ворсинки IV типу як механізм руху.

S-шар. На поверхні, поза слоєм пептидіглікану або зовнішньою мембраною, часто розташовується білковий S-шар. Хоча функція цього шару до кінця не відома, вважається, що цей шар забезпечує хімічний і фізичний захист поверхні клітини і може служити макромолекулярним бар'єром. Вважається також, що S-шари можуть мати і інші функції, наприклад, вони можуть служити факторами патогенності в Campylobacter і містять зовнішні ферменти у Bacillus stearothermophilus.

Капсули і слиз. Багато бактерій виділяють позаклітинні полімери за межами своїх клітинних стінок. Ці полімери зазвичай складені з полісахаридів і іноді білків. Капсули — відносно непроникні структури, які не можуть бути фарбовані багатьма фарбниками. Вони загалом використовуються для до прикріплення бактерій до інших клітин або неживих поверхонь при формуванні біофільмів. Вони мають різну структуру від неорганізованого слизистого шару з клітинних полімерів до надзвичайно структурованих мембранних капсул. Інколи ці структури залучені у захист клітин від поглинення клітинами еукаріотів, наприклад, макрофагами. Також виділення слизу має сигнальну фінкцію для повільно-рухомих бактерій та, можливо, використовується беспосередньо для руху бактерій.

Джгутики. Типи розтажування джгутиків: A-монотрихи B-лофотрихи C-амфітрихи D-перитрихи

Можливо, найбільш легко розпознаваємими позаклітинними структурами бактеріальної клітини є джгутики. Бактеріальні джгутики — це нитчасті структури, які активно обертаються навколо своєї осі за допомогою джгутикового мотора і відповідають за рух багатьох бактерій у рідкому середовищі. Розташування джгутиків залежить від виду бактерій та буває кількох типів (див. зображення). Джгутики клітини — складні структури, які складені з багатьох білків. Сам філамент складений з включають флажеліну (FlaA), який формує філамент трубчастої форми. Джгутиковий мотор — це великий білковий комплекс, який охоплює клфтинну стінку і обидві її мембрани (якщо вони є), формуючи обертальний мотор. Цей мотор рухається за рахунок електричного потенціалу на цитоплазматичній мембрані.

Системи секреції. Крім того, у цитоплазматичній мембрані та клітинній оболонці розташовані спеціалізовані системи секреції, структура яких залежить від виду бактерії.

2. Дихальний та бродильний тип метаболізму у мікроорганізмів

Найважливішою ознакою живої матерії є постійний обмін речовин між організмом і середовищем. Сукупність процесів, які гармонійно поєднані і перебігають у клітині в певній послідовності, забезпечуючи відтворення її біомаси, називають обміном речовин, або метаболізмом.

Існують два напрями метаболізму: анаболізм, або конструктивний обмін, який об'єднує процеси синтезу складових частин тіла організму за рахунок надходження поживних речовин із довкілля, і катаболізм, або енергетичний обмін, що включає процеси розпаду органічних речовин із одночасним вивільненням енергії та акумуляцією її в АТФ та інші високо енергетичні сполуки. У мікроорганізмів розрізняють дві форми катаболізму — дихання і бродіння.

Конструктивний і енергетичний процеси перебігають у клітині водночас. У більшості прокаріотів вони тісно пов'язані між собою і їх важко розділити. Разом з цим, слід наголосити, що анаболізм і катаболізм мікробів характеризуються надзвичайною різноманітністю, яка є результатом здатності цих форм життя використовувати — як джерела енергії і як вихідні субстрати для побудови речовин тіла — найширший набір органічних і неорганічних сполук. В основі метаболічної різноманітності також лежать властиві мікроорганізмам різні шляхи метаболізування вихідних субстратів, тобто один вихідний субстрат може перетворюватися, залежно від умов, різними шляхами. Отже, основними процесами метаболізму живої матерії є живлення і дихання. Для вивчення обміну речовин у мікробів, зокрема потреби їх у живленні, насамперед доцільно ознайомитися з хімічним складом їхнього тіла.

Дихання, під час якого відбувається окислення органічних речовин за допомогою кисню повітря, називається аеробним. Аеробні мікроорганізми (як і тварини або вищі рослини) в процесі дихання можуть окислювати різні органічні сполуки: вуглеводи, жири, білки, органічні кислоти тощо.

Аеробне дихання — найдосконаліший спосіб утворення енергії організмом. У бактерій воно у багатьох відношеннях подібне до аеробного дихання вищих організмів. Хімізм аеробного дихання мікроорганізмів складається з двох фаз. Перша включає серію послідовних реакцій, завдяки яким органічні сполуки окислюються до СО₂, а атоми водню, які звільняються внаслідок цих реакцій, переміщуються до відповідних акцепторів. У першій фазі здійснюється цикл реакцій трикарбонових кислот, який ще має назву циклу Кребса.

Дихання в анаеробів відбувається шляхом ферментації субстрату з утворенням невеликої кількості енергії. Найчастіше в процесах бродіння мікроби використовують вуглеводи, зокрема глюкозу. Полісахариди, зазвичай, перед бродінням гідролізуються до моносахаридів.

Кожен тип бродіння спричинюється особливою групою мікроорганізмів, і при цьому утворюються специфічні кінцеві продукти. Поряд з цим будь-який вид бродіння можна розглядати як двостадійний процес. Перша стадія включає перетворення глюкози до піровиноградної кислоти. При цьому відбувається розрив ланцюга глюкози і відщеплення двох пар атомів водню.

На другій стадії атоми водню використовуються для відновлення піровиноградної кислоти або утворення з неї сполук.

2. Поняття популяції

Популяція — це сукупність особин одного біологічного виду з однаковим генофондом, яка живе на спільній території (ареалі) протягом багатьох поколінь.

Розвиток популяційної екології базувався на формуванні нового підходу аналізу польового та експериментального матеріалу спостереження за сукупностями організмів. Було виявлено, що ці сталі сукупності особин одного біологічного виду володіють рядом специфічних властивостей, які не спостерігають в окремих організмах, тобто мають надорганізменне походження.

Популяції характеризують параметрами:

1. Чисельність — загальна кількість особин в популяції.

2. Запас біомаси популяції.

3. Щільність — кількість особин на одиницю території (або об’єму простору).

4. Народжуваність — кількість нових особин за певний проміжок часу на одну особину.

5. Смертність — кількість померлих особин за певний проміжок часу.

6. Ріст популяції — співвідношення народжуваності та смертності.

Залежно від певних характеристик популяції її структуру підрозділяють за показниками:

1. Генетична структура властива популяціям, які мають дві або більше генетичних форм, що обумовлює генетичний поліморфізм популяції і збільшує її стійкість.

2. Статевої структури популяції — співвідношення особин різної статі. При генетичному контролі це співвідношення дорівнює 50×50. При впливі природного середовища воно змінюється в бік більшої смертності самців.

3. Вікова структура властива природнім угрупованням тварин та рослин, якщо вони не однолітні. В популяціях культурних рослин, в яких завдяки одночасному посіву вік особин однаковий, вікова структура не має значення.

4. Розмірна структура популяцій визначає відмінності особин за розмірами.

5. Просторова структура популяції визначає характер розміщення особин на території ареалу.

Розрізняють три типи просторового розташування:

a. Рівномірний (регулярний) — с/г культури.

b. Дифузний (випадковий) — хрущаки в борошні.

c. Агрегований (мозаїчний) — типовий для природних систем.

В залежності від способу життя особин розрізняють форми організації популяцій:

1. Поодинокий спосіб життя (особини живуть окремо, утворюючи пари тільки на репродуктивний період — тетеруки).

2. Сімейний спосіб життя (особини утворюють пари на тривалий період — лебеді).

3. Зграйний спосіб життя (об’єднання тварин в угруповання — птахи).

4. Стадо (найбільш стійка форма угруповання організмів — копитні).

5. Колонії (бджоли, терміти).

6. Прайди (окремий прайд включає одного самця, 2-3 самок та декілька особин молодняку — леви).

Особини у складі популяції виконують різні функції. Між ними постійно відбувається обмін інформацією. Інформаційні процеси представляють собою специфічний механізм формування та підтримання цілісності популяції у просторі і в часі.

2. Розклад азотовмісних сполук (амоніфікація, нітрифікація, денітрифікація, азотфіксація)

Загальний та неорганічний азот є основним джерелом біогенного азоту у водних екосистемах. Це — амонійний азот та інші відновлені мінеральні його форми, органічні азотвмісні сполуки різних класів. Більшість органічних азотвмісних сполук легко піддаються деструкції та мінералізації, утворюючи основний фонд азоту, який витрачається під час фотосинтезу.

Істнує певна закономірність у сезонній динаміці вмісту азоту: влітку його концентрація зростає, восени зменшується. Високі концентрації органічного азоту спостерігаються у багатоводні роки, коли затоплення частини берегової зони водосховищ супроводжується надходженням у них великої кількості біоелементів.

Різниця між вмістом мінеральних та органічних форм азоту досягає свого максимуму взимку, коли більша частина утворених азотвмісних речовин вже мінералізувалася.

Щодо органічного фосфору, то його концентрація найменша взимку, весною збільшується й до літа знову падає. Для співвідношення між мінеральними та органічними формами фосфору не відмічається такої закономірності, як для азотвмісних сполук, оскільки концентрація мінерального та органічного фосфору у воді залежить не лише від продукційно-деструкційних процесів, а й від фізико-хімічних умов на межі донні відклади-вода, які визначають напрямок та інтенсивність сорбційно-десорбційних процесів.

Великі запаси азоту на нашій планеті представлені його відновленими і окисленими газоподібними формами (N2, NH3,N2O, NO,NO2),які входять до складу атмосфери Землі і знаходяться в грунтовому повітрі. Найбільшу частину атмосферних газів складає молекулярний азот –78,09% по об’єму або 75,6% по масі.

Процес мінералізації азотвмісних органічних сполук з виділенням аміаку дістав назву амоніфікація. Процесу амоніфікації піддаються білки, продукти їх розчеплення- пептиди і амінокислоти, нувклеїнові кислоти, пуринові і пірамідинові основи, сечовина і сечова кислота, азотвмісний полісахарид хітин і гумусові кислоти. В кінці минулого століття француз Э. Маршель показав, що процес амоніфікації носить універсальний характер, здійснюється багатьма мікроорганізмами в широкому діапазоні умов, за виключенням місці з дуже жарким і сухим кліматом, де проходить муніфікація мертвих залишків.

Процес амоніфікації білків проходить таким чином. Амоніфікуючі бактерії виділяють протези , які розчеплюють білки спочатку до пептонів, пептидів, а потім до амінокислот. Амінокислоти можуть поступати в клітини мікробів у розчиненому стані, або адсорбуватися на частинках грунту чи вступати в хімічні реакції в грунті.

Всередині бактеріальної клітини амінокислоти можуть перетворюватися: 1) з них можуть синтезуватися білки 2)утворюватися інші амінокислоти, шляхом переамінування 3) декарбоксилюватися з утворенням вуглекислого газу і первинних амінів. Серед амінів можуть утворюватися високотоксичні сполуки кадаверин, путресин, агматин, які відомі під назвою “трупних отрут”. 4)дезимінування, в процесі якого виділяється вільний аміак. В аеробних умовах крім аміаку утворюються СО2, окиси сірки, а в анаеробних – жирні і ароматичні кислоти (бензойна, ферулінова), спирти, неприємні на запах речовини (індол, скотол, метил меркаптан).

Розрізняють декілька типів дезомінування: гідролітичне, відновне, окислююче.

Окислення аміаку до азотистої і азотної кислот здійснюється в процесі нітрифікації.Вперше висловив думку про мікробіологічну природу процессу нітрифікації Л. Пастер, але не були виділені нітрифікуючі бактерії. Пізніше в 1890 – 1892р.р. С.Н Виноградський виділив нітрифікуючі бактерії в чисту культуру і показав на основі своїх досліджень, що процес нітрифікації протікає у дві фази. (С.Н. Виноградський використав елективне середовище, яке складалося із чистих мінеральних солей, в тому числі сірчанокислого амонію). Перша фаза нітрифікації – окислення аміаку до нітритів проходить з участю нітрозних бактерій, які представлені 5 родами: Nitrosomonas, Nitrosococcus, Nitrosospira, Nitrosolobus, Nitrosovibrio, (Nitrosomonas curopaea).

Друга фаза – окислення нітритів у нітрати здійснюється під впливом нітратних бактерій родів Nitrbacter, Nitrospina, Nitrococus. (Nitrobactes winogradskii).

Назва родів свідчить про те, що нітрифікуючі мікроорганізми є морфологічно різноманітними– це коки, палички, спірально зігнуті клітини. Всі вони є грамнегативні, більшість з них дрібні, часто рухомі з полярним або перетрихальними джугутиками. Більшість з них мають добре розвинені в середині клітини системи цитоплазматичних мембран. В метаболічному відношені всі нітрифікуючі бактерії – хемолітоавтотрофи – тобто для синтезу органічних речовин свого тіла використовують СО2і енергію окислення аміаку або азотистої кислоти. Нітрифікуючібактерії є облігатними аеробами або мікроаерофілами, розмножуються в основному поділом, за виключенням представників роду Nitrobacter, які розмножуються брунькуванням.

В кислих грунтах автотрофна нітрифікація пригнічена, але тут проходить окислення аміаку і інших відновлених азотвмісних речовин до нітритів і нітратів гетеротрофними мікроорганізмами – бактеріями і грибами.При гетеротрофній нітрифікації утворення нітритів супроводжується окисленням органічних речовин. В природі гетеротрофна нітрифікація спостерігається ( в тих місцях) в компостних ямах, в скупченях пташиного посліду – тут аміак утворюється в середовищі з великим вмістом органічних речовин. Масштаби цього процесу в грунті ще не оцінені.

Автотрофна нітрифікація проходить в грунтах, озерах, морях, океанах.

Денітрифікація – це сума процесів, які ведуть до втрат азоту нітратів і нітритів в результаті їх відновлення до N2 біологічним шляхом.

В залежності від того, які мікроорганізми приймають участь в процесі денітрифікації, розрізняють пряму і непряму денітрифікацію. Пряма денітрифікація здійснюється безпосередньо мікроорганізмами, які здатні відновлювати нітрати і вікористовувати їх в якості акцепторів водню при окисленні ними органічних речовин.

Непряма денітрифікація — це чисто хімічний процес, реакція відновлення, яка проходить при взаємодії нітритів з аміносполуками, які утворюються в результаті життєдіяльності різних мікроорганізмів. Непряма денітрифікація проходить в кислому середовищі і її значення невелике, так як окультурені грунти не кислі.

Денітрифікація є дуже поширеним процесом, в результаті якого в атмосферу щорічно поступає більше 300 млн.т. азоту (Вершигора, 1988 р.).Денітрифікація характерна для слабоаеробних грунтів з високою вологістю і достатньою кількістю органічних сполук. Для зниження протікання цього процесу необхідно рихлити грунт.

В аеробних умовах денітрифікуючі бактерії використовують енергію дихання, а нітрати використовують як джерела взоту для асиміляційної нітрифікації.

Біологічна фіксація молекулярного азоту:

1) Вільноживучі і 2) симбіотичні азотфіксатори 3)бактеріальні добрива.

Основним (шляхом) засобом поповнення дефіциту азоту в грунті є процесс азотфіксації. В природі азотфіксація проходить двома шляхами біологічним і небіологічним. Небіологічний – це газові розряди, робота двигунів Внутрішнього згоряння – дає 0,5% фіксованого азоту в той час як загальна продукція біологічної фіксації азоту складає 300- 330млн.т. за рік.

Мікроорганізми фіксують азот грунтового і атмосферного повітря. В повітрі знаходиться 78,09% азоту. Стовп повітря над гектаром грунту містить до 80 тис.т. азоту.Таких запасів азоту вистачило би рослинам і тваринам на сотні років. Але молекулярний азот є недоступний вищим організмам. Його фіксують тільки прокаріоти.

Тема: Генетика бактерій. Бактерії як збудники інфекційних процесів. Антибіотики. Пробіотики

2. Модифікаційна мінливість та її значення

Діапазон мінливості, у межах якої залежно від умов середовища один і той же генотип здатний давати різні фенотипи, називають нормою реакції. У примули генотип такий, що червоний колір квіток з'являється при температурі 15—20 °С, білий—при більш високій температурі, але ні при якій температурі не спостерігаються голубі, сині, фіолетові або жовті квітки. Така норма реакції цієї рослини за ознакою пігментації квіток.

Розрізняють мінливість спадкову і неспадкову. Перша з них пов'язана зі зміною генотипу, друга — фенотипу. Неспадкову мінливість Дарвін називав визначеною. У сучасній літературі її прийнято називати модифікаційною, або фенотиповою. Спадкова мінливість, за висловом Дарвіна, є невизначеною. Тепер для цього типу мінливості використовують термін генотипова, або спадкова.

Мінливість, не пов'язана зі зміною генотипу, яка виникає в організмів під впливом умов середовища і утворює різноманітні фено-типи, називається модифікаційною. Зміни фенотипу є реакцією на чинники середовища, що змінюються і не виходять за межі норми реакції.

Норма реакції — межа мінливості ознаки, зумовлена генотипом. Успадковується не ознака, а норма реакції. Вона буває широкою, тобто змінюється у великому діапазоні, та вузькою. Наприклад, широку норму реакції мають такі ознаки у людини, як маса тіла, колір шкіри; у великої рогатої худоби — маса тіла, надій молока. Вузька норма реакції характерна для таких ознак: зріст людини, колір очей; у великої рогатої худоби — жирність молока; в овець довжина вовни. Чим ширша норма реакції, тим гнучкіша ознака, яка призводить до збільшення ймовірності виживання виду в умовах, що змінюються.

Основні характеристики модифікаційної мінливості.

Зміни не успадковуються і мають фенотиповий характер.

Зміни, як правило, пристосувальні і виявляються у багатьох особин в популяції, тобто носять масовий характер. Наприклад, у зайців зимове забарвлення шерсті стає білим.

Зміни носять поступовий характер. Вони адекватні змінам умов середовища.

Зміни сприяють виживанню особин, підвищують життєздатність і спричинять утворення модифікацій.

Модифікації утворюють варіаційний ряд мінливості ознаки в межах норми реакції від найменшого до найбільшого розміру. Причина варіацій пов'язана з впливом різних умов на розвиток ознаки. Щоб знайти межу змінюваності ознаки, визначають частоту зустріваності кожної варіанти (ознаки) і будують варіаційну криву.

Варіаційна крива — графічне відображення характеру мінливості ознаки. Середні величини варіаційного ряду зустрічаються часто, що відповідає середньому значенню ознаки.

Модифікаціями називають фенотипові зміни, які виникають під впливом умов середовища. Розмір модифікаційної мінливості обмежений нормою реакції. Модифікаційні зміни ознаки не успадковуються, але її діапазон, норма реакції генетичне зумовлені і успадковуються. Модифікаційні зміни не викликають змін генотипу. Модифікаційна мінливість, як правило, носить доцільний характер. Вона відповідає умовам існування, є пристосувальною.

Під впливом зовнішніх умов фенотипово змінюються ріст тварин і рослин, їхня маса, колір тощо. Виникнення модифікацій пов'язане з тим, що умови середовища впливають на ферментативні реакції, які відбуваються у організмі, і певним чином змінюють їх хід. Цим, зокрема, пояснюється поява різного кольору квіток примули і відкладання пігменту у волоссі гімалайських кролів. Прикладами модифікаційної мінливості у людини можуть бути підсилення пігментації під впливом ультрафіолетового опромінення, розвиток м'язової і кісткової систем в результаті фізичних навантажень тощо. До модифікаційної мінливості необхідно віднести також фенокопії. Вони зумовлені тим, що у процесі розвитку під впливом зовнішніх факторів ознака, яка залежить від певного генотипу, може змінитися; при цьому копіюються ознаки, що характерні для іншого типу. На розвиток фенокопій можуть впливати різноманітні фактори середовища — кліматичні, фізичні, хімічні, біологічні. Деякі інфекційні хвороби (краснуха, токсоплазмрз), які перенесла мати під час вагітності, також можуть стати причиною фенокопій ряду спадкових хвороб і вад розвитку у новонароджених. Наявність фенокопій часто утруднює діагноз, тому про їх існування лікар повинен знати.

Тема: Живлення, ріст і розмноження

2. Типи живлення прокаріот

Клітини прокаріотів (бактерій та архей) та еукаріотів на фенотипічному рівні схожі за наявністю ДНК та білок-синтезуючого апарату, представленого рибосомами; наявністю клітинних мембран; ферментних комплексів, що забезпечують процеси реплікації, транскрипції, трансляції та синтезу АТФ. До складу клітин прокаріотів та еукаріотів входять білки, жири, вуглеводи, нуклеїнові кислоти, мінеральні речовини та вода.

Клітина прокаріот, не дивлячись на малі розміри має всі структурні компоненти, які властиві любій клітині. Серед структур бактеріальної клітини розрізняють: основні структури: клітинна стінка, цитоплазматична мембрана, цитоплазма із різними цитоплазматичними включеннями, нуклеоїд; тимчасові структури (клітина їх має на певних етапах життя) — капсули, джгутики, ворсинки, у деяких — ендоспори.

За сучасною класифікацією типи живлення у мікроорганізмів розрізняють залежно від джерел енергії і вуглецю.

За джерелом вуглецю, необхідним для конструктивного метаболізму, всі мікроорганізми можна поділити на дві великі групи: автотрофи — мікроорганізми, які використовують як єдине джерело вуглецю для синтезу речовин свого тіла СО2, і гетеротрофи — мікроорганізми, що використовують для конструктивного обміну вуглець із складних відновлених органічних сполук. Якщо автотрофні мікроорганізми самі забезпечують себе вуглецем, то гетеротрофи, що потребують певних форм вуглецевих сполук, повинні живитися продуктами життєдіяльності інших організмів. Отже, автотрофія є досить чітким і вузьким поняттям, а гетеротрофія — значно ширшим, оскільки вона об'єднує організми, які відрізняються за своєю потребою в поживних речовинах. Серед гетеротрофних мікроорганізмів виділяють сапрофітів, які живуть за рахунок органічних речовин мертвих решток рослинних і тваринних організмів, і паразитів, що пристосувалися в ході еволюції до життя в тканинах живих організмів.

Існують облігатні (обов'язкові, строгі) і факультативні (необов'язкові) паразитні мікроби. Найвища ступінь гетеротрофності властива прокаріотам, які належать до облігатних внутрішньоклітинних паразитів, тобто організмів, що можуть жити тільки у середині живих клітин (рикетсії, хламідії та інші). Паразитичний спосіб життя спричинився до редукції деяких метаболічних шляхів у цих організмів, що й зумовило їхню повну залежність від обміну речовин клітини-хазяїна.

До автотрофного типу живлення належать фотолітотрофи і хемолітотрофи, а до гетеротрофного — хемоорганотрофи. Чимало мікроорганізмів є міксотрофами, тобто вони здатні переходити від одного типу живлення до іншого.

За способом використання різних джерел енергії серед мікроорганізмів вирізняються такі групи: а)фототрофи, які використовують як джерело енергії сонячне світло; б)хемотрофи, джерелом енергії для яких є різноманітні неорганічні і органічні сполуки. Кожна з цих груп, своєю чергою, залежно від природи речовини, яка окислюється і використовується в метаболізмі, поділяється на літотрофів, які одержують енергію внаслідок окислення неорганічних речовин, і органотрофів, джерелом енергії для яких є органічні речовини. Отже, за способом добування енергії серед мікроорганізмів можна виділити чотири групи: фотолітотрофи, фотоорганотрофи, хемолітотрофи і хемоорганотрофи.

Список використаної літератури

1. Букринская А.Г. Вирусология.-М.: Mедицина, 1986. -336 с.

2. Векірчик K.M. Мікробіологія з основами вірусології.- k.: Вища шк., Гол. вид-во, 1987. — 232 с.

3. Векірчик К.М. Мікробіологія з основами вірусології. Підручник. К.:״Либідь, 2001.-312 c.

4. Вершигора A.E., Баранцевич Л. Г. и др. Общая микробиология. — К.: Выща шк., Гол. изд-во, 1988. — 343 с.

5. Гусев М. В. , Минева Л. А. Микробиология. — М.: Изд-во при Моск. ун-те, 1985. — 376 с.

6. Лукомская К. А. Микробиология с основами вирусологии. — М.: Просвещение, 1987. — 192 с.

7. Мишустин E.H. , Емцев В. Т. Микробиология. — М.: Агропромиздат, 1987. — 368 с.

8. Шлегель Г. Общая микробиология. — М.: Мир, 1872. — 476 с.