Вступ

Актуальність теми. Інститут медіації, який останнім часом в західних країнах заробив солідну репутацію, викликає все більшу зацікавленість в Україні. Однак цей актуальний метод альтернативного вирішення спорів сприймається вкрай неоднозначно українськими спеціалістами у сфері права. Більшість суджень про цей спосіб вирішення спорів вітчизняних правознавців будуються на підставі декількох перекладених з англійської або німецької мови науково-популярних статей, присвячених медіації, та сильно спрощених теоретичних ідей.

Використання посередників для вирішення спорів фіксують з давніх часів. Історики зазначають про подібні випадки ще в торговельних відносинах фінікійців та у Вавилоні. У Стародавній Греції існувала практика використання посередників (proxenetas). Римське право, починаючи з кодексу Юстиніана (530-533 рр. н. е.), визнавало посередництво. Римляни використовували різні терміни для позначення поняття «посередник»: internuncius, medium, intercessor, philantropus, interpolator, conciliator, interlocutor, interpres, і, нарешті, mediator [7, c. 163]. У деяких традиційних культурах до фігури посередника ставилися з особливою повагою і шанували нарівні з жерцями або вождями племені.

Медіація в її сучасному розумінні стала розвиватися в другій половині XX сторіччя, передусім, у країнах англосаксонського права — США, Австралії, Великобританії, після чого почала поширюватися і в Європі. Перші спроби застосування медіації, як правило, стосувалися вирішення спорів у сфері сімейних відносин. Згодом медіація отримала визнання при вирішенні широкого спектра конфліктів і суперечок, почи-наючи від конфліктів у місцевих громадах і закінчуючи складними багатосторонніми конфліктами в комерційній та публічній сфері [7, c. 170].

Медіація як альтернативна форма вирішення спорів надає змогу сторонам самим приймати рішення за допомогою третьої нейтральної сторони. На сьогодні ще не визначені форми, принципи і механізми впровадження медіації в правову систему України на сучасному етапі її розвитку, що і обумовило вибір теми.

Актуальність проблематики відновного правосуддя визначена також необхідністю визначення правових засад виникнення, формування і функціонування інституту медіації на Заході та в національному праві українських земель, враховуючи важливі дослідження зарубіжних і вітчизняних авторів, які сприяли б формуванню позитивних тенденцій розвитку цього інституту як одного з елементів громадянського суспільства України.

Отже, метою роботи є дослідження інституту медіації як елемента громадянського суспільства та історико-правові засади альтернативних способів здійснення правосуддя.

Для досягнення мети пропонується вирішити ряд науково-пізнавальних завдань: визначити сутність і технологію медіації, стадії процесу, окреслити вимоги до особи медіатора, а також юридичні наслідки медіації та їх реалізацію в національному праві України та інших країн світу.

Методи дослідження. Виходячи з мети дослідження, для дослідження інституту медіації як інституту громадянського суспільства та вивчення історико-правових засад альтернативних способів здійснення правосуддя використовувався історичний метод, порівняно-правовий аналіз, статистичний метод з використанням системно-структурного і діяльного підходів.

Теоретичне і практичне значення роботи. Теоретичне значення роботи визначається тим, що її наукові результати істотно розширюють і систематизують в рамках загальної теорії міжнародного права та держави уявлення про медіацію.

Практичне значення роботи визначається тим, що її наукові результати створюють наукову основу для вдосконалення законодавства України про медіацію. 

1. Медіація як альтернатива судовому вирішенню спорів

1.1. Поняття медіації та її історичне походження

Медіація в її сучасному розумінні почала розвиватися в другій половині XX ст., перш за все, в країнах англо-американського права — США, Великій Британії, Австралії, а потім поступово стала поширюватись і в інших державах Заходу. Однак, використання посередників для вирішення спорів відмічається з давніх часів, зокрема, історики відмічають подібні випадки ще в торгівлі фінікійців у Вавилоні. Римське право, починаючи з кодексу Юстиніана (530-533 н.е.), використовувало посередництво. Посередництво закріплювалась в німецьких кодексах звичаєвого права, є воно у поляків і, звичайно, в українців. Традиції відповідного правосуддя мають в Україні більш ніж тисячолітню історію і мали місце з Х століття до першої третини ХХ століття. Зникла ця система з приходом радянської влади та запровадженням радянського права.

Термін «медіація» походить від латинського mediatio — посередництво; аналогічне значення мають слова mediation (англ.), médiation (фр.). Кожний у межах свого розуміння може дати свою дефініцію цьому поняттю. У соціальній психології вчені розглядають медіацію як специфічну форму регулювання спірних питань, конфліктів, узгодження інтересів. Учений Х. Бесемер визначив медіацію як технологію вирішення конфлікту за участю нейтральної третьої сторони [8, c. 12].

В сучасну Україну медіація прийшла вже як напрацьована технологія в середині 90-х років, медіаційні центри почали працювати з 1997 року (в Одесі). Вперше в СНД медіацію було застосовано в рамках цивільного судочинства. Громадськими «Групами медіації» Донецька, Луганська, Одеси, Києва, Криму, Харкова вона апробувалася в різних сферах — у трудових, сімейних спорах, спорах сусідів, у цивільних провадженнях тощо.

Українські, польські і російські юристи К. Сохнєвич, Т. Кутчеба, О. Стадницький, Б. Греков, М. Грушевський, І. Франко, А. Томашевский, Є. Барановський, С. Кульчицький, Т. Готико розглядають відновне правосуддя в історичному контексті, зокрема, його витоки, передумови виникнення, механізм функціонування. За визначенням М. Грушевського та Т. Гошко, правосуддя в українських землях здійснювалося зборовими та копними судами за принципом відновлення порушеного права, обов’язок поновити яке покладалось на правопорушника. Головним завданням було досягнення миру в окрузі відновлення порядку, недопущення кровної помсти. Але вирішення спору відбувалося в суді. Медіація є альтернативною формою вирішення спорів, тобто альтернативою судовому розгляду. Одним з принципів медіації є добровільність, тобто сторони самі вирішують домовлятися їм, чи ні. Спільним між медіацією і тією формою відновного правосуддя, що існувало в українських землях до радянських часів, є, насамперед, спрямування зусиль на відновлення права шляхом укладання мирної угоди між потерпілим і правопорушником.

Разом з цим, вищезазначені автори не розглядали питання досудового вирішення спорів, форм які б ставали альтернативою судового розгляду. Саме суд після дослідження наданих сторонами доказів приймає рішення на користь однієї з сторін.

Для ефективного регулювання вирішення спорів і конфліктів у різних сферах суспільного життя на тлі реформування національного законодавства у сфері управління, подолання проявів корупції, здійснення неупередженого правосуддя та забезпечення належної правової допомоги, ставляться питання щодо запровадження інституту медіації як процедури вирішення спорів в правову систему України. На сьогодні вже розглянуто та ретельно вивчено ряд важливих питань, які стосуються перспектив правового регулювання медіації у Німеччині, Україні та Польщі, обґрунтування ролі медіації як форми здійснення правосуддя, питань впровадження принципів відновного правосуддя в Україні, питань застосування медіації в економічній та публічний сферах, трудовому праві, сімейних справах, моделей регулювання й основних проблем, пов’язаних зі здійсненням медіації, значення міжкультурної комунікації в процедурі медіації та ролі медіації у процесі зниження рівня конфліктності і демократизації суспільства.

Визначені питання неодноразово висвітлювалися в працях координатора з оцінки моніторингу Українського Центру Порозуміння О. Горовою, нею розглянуті на прикладах існуючі програми відновного правосуддя в інших країнах, таких як Франція, Нідерланди, Норвегія, Нова Зеландія, Канада [3]. Практичне проведення медіацій на основі відновного правосуддя розглядає Я. Валюк з польського центру медіації, який визначає, що у сутності медіації закладено глибокий сенс тому, що завдяки цьому люди самі починають піклуватися про власні справи, цікавитися ними й будувати громадянське суспільство, що може впоратися з власними проблемами самотужки [2, с. 77]. Однією з задач, яка покладається на інститут медіації, є розвантаження судової системи, надання можливості сторонам вирішити проблему без розгляду справи у суді. Функцію правосуддя з інституцій судової влади частково віддають на реалізацію громадянського суспільства. В цьому контексті президент Конституційного трибуналу Польщі Марек Саф’ян наголошує на значущій ролі судів при побудові громадянського суспільства [6, с. 7].

Аналіз практики судових та правоохоронних органів з впровадження процедури медіації в Англії, Бельгії та Німеччині, проведений В. Землянською, показує, що медіація дозволяє відійти від втрати часу в судовому процесі, від додаткових і непередбачених витрат. Статистика розвинутих країн показує, що від 83% до 85% всіх медіацій вдалі. Навіть якщо угоди не досягнуто, залучення в медіацію збільшує розуміння та задовольняння сторін-учасників: медіація, таким чином, справляє позитивний вплив на сприйняття учасників і їх дій в судовому процесі [4, с. 7].

Процес медіації представляє собою сукупність фактичних і юридичних дій, які здійснюються учасниками медіації впродовж визначеного часового проміжку. Можливо виділити п’ять основних етапів медіації. Перший етап — укладання угоди. Сторони і медіатори укладають угоду про медіацію. Другий крок — це з’ясування позицій сторін. На третьому етапі відбувається виявлення інтересу, який стоїть за позицією кожної з сторін. Четвертий етап — знаходження рішення, яке повинно влаштувати дві сторони. На заключній, п’ятій стадії відбувається укладання угоди за результатами медіації. На медіатора покладається завдання по оформленню консенсусу в письмовий формі. Якщо в ролі медіатора виступає нотаріус, то він правомочний засвідчити цю угоду. На цьому етапі високою є також роль адвокатів сторін, які допомагають в юридичному оформлені угод, перевіряють їх юридичні можливості виконання.

1.2. Види медіації

Міжнародний досвід виробив декілька підходів до регулювання медіації на державному рівні [9].

Перший: медіація регулюється окремим спеціальним законом, наприклад, законом про медіацію, як у Росії [12].

Другий: процедура медіації «вбудована» в процесуальне судове законодавство держави і використовується як додатковий інструмент розв’язання спору. Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс Польщі доповнено відповідними додатковими нормами з медіації.

Третій: у національному законодавстві не ухвалено нормативно-правових актів про медіацію. Проте, медіація широко застосовується для вирішення різноманітних спорів, і державними судами також.

Процес медіації складається з етапів, кожен із яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації потрібно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після того, як буде досягнуто всі цілі на попередньому. Виділяють такі етапи процесу здійснення медіації: підготовка до посередництва; вступ у процедуру медіації; обговорення проблеми, пошук та розробка варіантів вирішення спору; вирішення спору, укладення угоди та підбиття підсумків.

Стосовно місця проведення медіації, то міжнародна практика розрізняє судову і позасудову медіацію. Судову медіацію може здійснювати спеціально підготовлений суддя, наприклад, як у Німеччині, або незалежний медіатор, як у Польщі. Позасудова медіація здійснюється виключно незалежним медіатором, як, наприклад, у Росії.

Щодо законодавчого закріплення медіації існує ще й інша думка. Медіатори-практики вважають, що медіація — це скоріше творчий процес або мистецтво розв’язання конфліктної ситуації. За їх баченням медіація — це комплекс етичних прийомів поведінки, правил мирного спілкування. Відповідно, медіатор — це особа, яка володіє відповідними знаннями з конфліктології, психології, культури мирного ведення діалогу чи інших подібних наук та знає, як їх застосовувати для розв’язання конкретної конфліктної ситуації. Звідси висновок: процедуру медіації неможливо і некоректно обмежувати рамками закону [10].

У спеціалізованій літературі та наукових дослідженнях наводиться велика кількість класифікацій медіації та її процедури.

Перша класифікація похідна від загальної мети процедури примирення, тут можна виділити два види:

1. Превентивна медіація;
2. Медіація спору, що вже виник;

У свою чергу, превентивну медіацію можна поділити на підвиди:

а) Медіація укладення угоди;

б) Медіація супроводження проекту, зокрема реалізації довгострокових проектів у цілях швидкого вирішення протиріч на ранніх стадіях задля забезпечення своєчасності завершення проекту.

в) Медіація вироблення рішення.

До другого виду медіації можна віднести такі підвиди:

а) Оглядова медіація;

б) Медіація стримання розвитку (ескалації) спору;

в) Медіація врегулювання спору.

Друга класифікація є похідною від порядку застосування процедури медіації сторонами:

1. Добровільна медіація;
2. Обов’язкова медіація.

Добровільна медіація застосовується на підставі взаємної згоди сторін. Суд або інша особа, що розглядає спір, вправі запропонувати сторонам використання медіації, проте сторони можуть прийняти чи відхилити таку рекомендацію без будь-яких негативних наслідків.

Обов’язкова медіація – це процедура, що проводиться в імперативному порядку на підставі закону, по рішенню суду або іншого уповноваженого органу.

Однак, міжнародна практика показує, що для успішного впровадження медіації важливим є формування у суспільстві такого соціального середовища, у якому сторони спору віддавали б перевагу мирному врегулюванню спору. А це, як показує світовий довід, потребує відповідних дій з виховання молодого покоління у дусі терпимості один до одного та рекламування, популяризації шляхів мирного врегулювання спірних ситуацій серед громадян держави.

Медіації як певній процедурі притаманні ознаки, серед яких слід виділити такі:

1 ) наявність правового спору між сторонами;

2)       вирішення спору та винесення рішення безпосередньо сторонами;

3)       наявність третьої особи — медіатора, який сприяє налагодженню комунікації між сторонами, однак не вирішує спір по суті;

4)       відсутність жорсткої правової регламентації процедури;

5)       наявність медіаційної угоди та неможливість примусового її виконання без звернення до компетентних органів[10].

Визначальною характеристикою для застосування медіаційної процедури є не характер спірних правовідносин, а готовність сторін до переговорів, конструктивного діалогу, бажання досягти згоди зі спірного питання.

Сучасна медіація може бути використана для вирішення цілого ряду суперечок не тільки у приватноправовій (комерційні, сімейні, трудові, спадкові, інші спори), але навіть і у публічно-правовій (відновне правосуддя у кримінальних справах, адміністративні, інформаційні, фінансові спори) сфері.

Успішна та результативна медіація носить характер «перемоги для всіх». Окрім прямого результату — власне вирішення спору — медіація дійсно вирішує ще ряд непрямих завдань. Медіатор може бути посередником у розмові, де сторони вже не можуть розмовляти одна з одною. Різні формати проведення медіації дозволяють реалізувати процедуру таким чином, що сторони взагалі не перетинаються, не бачать одна одну, можуть собі дозволити дати вихід емоціям і оцінку ситуації, не підбираючи слова. Завдання медіатора, і цьому спеціально навчають на програмах підготовки, — донести основну думку сторони, зберігаючи зміст, але змінивши форму [11].

Існують різні думки з приводу стадій медіаційної процедури, адже кожен медіатор вправі використовувати власні методи залежно від рівня конфліктності сторін, їх готовності до діалогу тощо. Одним із найпопулярніших на практиці є гарвардський метод ведення переговорів, основними принципами якого є зміна уваги з особистої точки зору на безпосередні інтереси сторін, напрацювання варіантів рішень, застосування об’єктивних критеріїв [10].

Орієнтуючись на теорію гарвардської школи, виділяють зазвичай 4 стадії медіації:

• вступ та розвідка;
• вивчення ситуації;
• пошук варіантів рішень, переговори;
• завершення, досягнення остаточної угоди.

Основними суб’єктами медіації є сторони і медіатор. Поряд з цим до процедури медіації можуть за бажанням сторін залучатися інші особи, наприклад, договірні представники для консультування з правових питань тощо.

1.3. Роль медіації як засобу примирення сторін у спорі та досягнення консенсусу

Загальновідомо, що єдиним державним органом, який вирішує спір в Україні, є суд. На сьогодні в Україні, на відміну від Австралії, Німеччини, США, Франції, Швейцарії та інших країн, альтернативного законодавчо визначеного механізму врегулювання спорів не існує. Прийнятий за основу проект Закону України «Про медіацію», на наше пере-конання, потребує доопрацювання, оскільки має дискусійні положення. Таку ж думку, зокрема, висловили судді Верховного Суду України [2].

Водночас, незважаючи на відсутність в Україні спеціального закону, розвитку й становленню інституту медіації в Україні сьогодні сприяють громадські об’єднання (Українська академія медіації, Український центр медіації, Школа медіації Академії адвокатури України тощо), юристи-практики, а також науковці, які здійснюють розвідки в цій сфері.

Науково-практичний аналіз іноземного законодавства у сфері медіації свідчить про те, що процедура медіації може бути ініційована стороною спору, передбачена в постанові чи наказі суду або іншого органу, що розглядає справи та приймає рішення в арбітражному порядку, або здійснена відповідно до законодавства (наприклад, ст. 17 Акта медіації Республіки Мальта). Згідно зі ст. 3 Директиви 2008/52/ЄС процес медіації може бути ініційований сторонами, або запропонований рекомендацією чи наказом суду, або приписаний законодавством держави-члена. Тобто іноземне законодавство передбачає декілька підстав початку процесу медіації.

Не менш важливою концепцією розвитку медіації є дотримання принципу конфіденційності інформації щодо медіації, який закріплений у тексті іноземних законів про медіацію, передбачає забезпечення безпеки правових відносин та інформації, яка використовується в процесі медіації. Відтак ця концепція сприяє появі в сторін спору довіри до процесу медіації і його результатів, а межі неконфіденційності визначаються в договорі медіації.

Водночас із метою захисту інтересів дитини, державних інтересів, а також попередження чи зупинення злочину допускається розкриття конфіденційної інформації у випадках, визначених законом.

Так, наприклад, згідно зі ст. 7 Директиви 2008/52/ЄС медіація повинна проводитись у спосіб, яким зберігається конфіденційність, держави-члени зобов’язані забезпечити становище, коли ні медіатори, ні особи, залучені до адміністрування медіаційного процесу, за винятком випадків, якщо сторони домовляться про інше, не будуть примушені давати свідчення в цивільному чи комерційному судових процесах або арбітражному провадженні стосовно інформації, що постає з медіаційного процесу чи у зв’язку з ним, за винятком таких випадків: а) коли це необхідно для першорядних міркувань державної політики відповідної держави-члена, зокрема, якщо це вимагається для забезпечення захисту інтересів дітей або запобігання шкоди фізичному чи психологічному здоров’ю особи; б) коли розкриття змісту договору, що постає з медіації, необхідне для реалізації чи примусового виконання цього договору.

Позитивними рисами становлення й розвитку інституту медіації є встановлення в законодавчому акті організаційної форми діяльності медіаторів, закріплення чіткого порядку проведення процесу медіації, визначення прав, обов’язків і відповідальності медіатора, передбачення вимог до договору медіації та його виконання, а також спеціальних положень щодо медіації деяких конфліктів, зокрема сімейних, трудових, господарських, конфліктів, пов’язаних із захистом прав споживачів, медіації в кримінальних справах, у цивільному й адміністративному процесах тощо. 

2. Практичне застосування медіації: іноземний досвід

2.1. Основоположні документи, що закріплюють поняття медіації

Найбільш поширеним методом мирного врегулювання спорів, у тому числі і в наш час, є переговори. Результатом такого процесу вважається досягнення або недосягнення відповідних угод. Зазначені домовленості можуть бути викладені усно або в письмовому вигляді. Залежно від ситуації та мети проведення переговорів одним із їх результатів є вироблення спільних правил та принципів поведінки у відповідній сфері, що закріплюються у формі договору та підписуються уповноваженими представниками сторін, які брали участь у переговорному процесі. Якщо учасниками переговорів є представники різних держав, йдеться не про переговорний процес, а про міжнародні переговори і, відповідно, про міжнародні домовленості, міжнародний договір.

З історії міжнародного права відомо, що з метою запобігання застосуванню сили у відносинах між країнами держави погодилися докладати максимум зусиль для того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних зіткнень (ст. 1 Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень від 18 жовтня 1907 р.).

Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні перш за все намагатись розв’язати спір шляхом переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод, або іншими мирними засобами на свій розсуд.

У такий спосіб суб’єкти міжнародного права намагалися зосередити свої зусилля на мирному вирішенні спорів, а також встановити зазначений метод врегулювання міжнародних суперечок як обов’язковий.

Розділ VI Статуту ООН присвячений мирному розв’язанню спорів, зокрема ст. 33 вказує, що сторони, що беруть участь у будь-якому конфлікті, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки, повинні насамперед намагатися вирішити конфлікт шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звертання до регіональних органів або угод чи інших мирних засобів на власний вибір.

Рада Безпеки, коли вважає за необхідне, вимагає від сторін розв’язання їхнього конфлікту за допомогою таких засобів.

Формальне визначення медіації (або мирової угоди) наведено у статті 1 Типового закону Комісії ООН з міжнародного торгового права (далі — ЮНСІТРАЛ) за 2002 р. щодо міжнародних комерційних арбітражних процедур, згідно з якою медіація — це «…процес.., коли сторони залучають третю особу або осіб … з метою надання ними допомоги у мирному врегулюванні спорів, що виникають із приводу контрактних чи інших правових відносин, або пов’язані з ними. Мировий посередник не має права нав’язувати сторонам способи врегулювання спору» [9].

У більш практичному сенсі медіація — це примирення і знаходження конструктивного підходу до врегулювання суперечки, який дозволяє виявити важливі для обох сторін питання; під різним кутом розглядає предмет спору; дозволяє використати конфлікт як «інструмент навчання» та основу для покращання відносин між сторонами. Медіація забезпечує сторонам можливість відновити або іноді розпочати переговори.

Центр ефективного врегулювання спорів (далі — ЦЕВС) визначає медіацію як «. гнучкий конфіденційний процес, під час якого нейтральна сторона активно допомагає зацікавленим сторонам досягти згоди щодо врегулювання конфлікту або суперечки, але останнє слово при ухваленні рішення або умов угоди з врегулювання спору залишається за зацікавленими сторонами».

На думку С. Ф. Демченко, головні відмінності між традиційним судовим розглядом і медіацією полягають у тому, що суддя вислуховує сторони і, ґрунтуючись на відповідних статтях закону, виносить рішення. Тоді як завдання медіатора набагато складніше: він має допомогти конфліктуючим сторонам самим знайти рішення спірного питання. Тож медіатор повинен мати ще й інші конкретні знання. Знати, як організувати процес розв’язання конфлікту так, щоб його сторони були залучені в процес абсолютно добровільного творчого пошуку такого рішення їх спору, яке задовольняло б обидві сторони і відкривало нові можливості їх подальшої взаємодії [10, с. 48].

На думку деяких вчених, з-поміж усіх альтернативних способів вирішення спорів медіація має низку переваг. У процесі медіації сторони мають більш активний вплив на розв’язання конфлікту. Очевидна також і конфіденційність процесу, що має неабияке значення. Адже деякі компанії ототожнюють звернення до державних судових органів із втратою репутації. А за допомогою медіації встановлюють імунітет на розкриття інформації. Також до переваг медіації слід віднести гнучкість та незаформалізованість процедури розгляду.

У Сінгапурі представники 46 країн 7 серпня 2019 року, підписали Конвенцію ООН про міжнародні мирові угоди, досягнуті в результаті медіації. Документ, який був вперше представлений ООН у Нью-Йорку в грудні 2018 року, підписали, зокрема, Китай, США, Південна Корея, Індія та інші держави.

07.08.2019 р. Україна підписала в Сінгапурі Конвенцію ООН щодо медіації. Україна стала однією з 46 країн-підписантів цього важливого міжнародного договору. Сподіваємося, що його реалізація сприятиме посиленню ролі медіації як альтернативи арбітражу для вирішення міжнародних комерційних спорів та загалом здійснить позитивний вплив на розвиток міжнародної торгівлі.

Україна стала однією з 46 країн — підписантів цього важливого міжнародного договору. Його реалізація сприятиме посиленню ролі медіації, як альтернативи арбітражу для вирішення міжнародних комерційних спорів, та загалом матиме позитивний вплив на розвиток міжнародної торгівлі.

Так звана «Сінгапурська конвенція щодо медіації» спрямована на те, аби в майбутньому транскордонні комерційні спори частіше вирішували за допомогою посередництва (медіації) та шляхом укладання мирових угод. Як правило, це швидше та дешевше, аніж процеси у міжнародних арбітражах. Однак дотепер просунути цю ідею з юридичної точки зору було складно. Запропонована конвенція повинна допомогти в цьому. 

2.2. Розвиток інституту медіації в Європейському Союзі

Як приклад позитивного розвитку медіації можна навести декілька країн, у яких медіація використовується для вирішення спорів нарівні із судовими процесами. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки вже у 1981 р. Каліфорнія стала першим штатом, у якому медіація була запропонована для вирішення суперечок, пов’язаних з опікою над дітьми. Для американців є дуже важливим нерозголошення конфіденційної інформації. У США більше ніж 250 правил конфіденційності та привілеїв, що діють у різних штатах, визначають питання про те, яка саме інформація може бути розкрита у процесі медіації без побоювання її подальшого поширення. З цією метою був розроблений закон про медіацію (The Uniform Mediation Act) [6].

У Голландії, наприклад, із запровадженої судової медіації розвинулася згодом власна культура медіації. Сьогодні Голландія, країна з 16 мільйонами населення, налічує понад 10 000 кваліфікованих медіаторів із різних напрямів і різних професій. Таким чином, процедура медіації проводиться там не лише у рамках судового розгляду справи, а й у багатьох сферах суспільного життя вже на досудовому етапі [8, с. 48-51].

у ст. 2 Акта медіації Республіки Мальта зазначено, що медіація — це процес, у якому медіатор сприяє переговорам між сторонами, щоб допомогти їм достягнути мирової угоди щодо спору. Статтею 1 Закону Румунії «Про медіацію та організацію професії медіатора» встановлено, що медіація є додатковим способом урегулювання конфліктів шляхом примирення за допомогою третьої особи, яка має спеціалізацію медіатора, в умовах нейтральності, справедливості та конфіденційності. Відповідно до розділу 2(1) Єдиного закону про медіацію США медіація — це процес, у якому посередник полегшує спілкування та переговори між сторонами, щоб допомогти досягти добровільної згоди щодо їх спору. Тобто медіація є альтернативним способом урегулювання спорів (англ. Alternative Dispute Resolution) із залученням медіатора. Її завданням є встановлення та сприяння веденню конструктивного діалогу між сторонами конфлікту (спору) з метою знайти взаємовигідне рішення для сторін конфлікту. На відміну від формального юридичного процесу сторони медіації самостійно приймають рішення щодо спору (конфлікту).

Ефективність медіаційної процедури визнана Європейським Співтовариством, яке рекомендує її впровадження в якості основного методу альтернативного вирішення спорів на досудовому етапі та під час судового розгляду, що знаходить своє відображення в підписаній Україною Угоді про Асоціацію України з Європейським Союзом та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами. Так, згідно зі статтею 1 даної Угоди Україна і ЄС мають посилювати співпрацю в сфері правосуддя, свободи та безпеки, з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод. Країни Європейського Союзу дали згоду на те, що забезпечення верховенства права та кращого доступу до правосуддя повинно включати доступ як до судових, так і до позасудових методів врегулювання спорів. Європейська Рада на своєму засіданні в Тампере 15 жовтня 1999 року закликала держав-членів до запровадження альтернативних позасудових процедур, серед яких медіація є основним методом врегулювання спорів.

Натомість у деяких законодавчих актах іноземних країн немає окремої норми, що містила б перелік принципів процесу медіації, однак концепція добровільності постає з тексту законодавчого акта. Так, наприклад, згідно зі ст. 17 Акта медіації Республіки Мальта до процесу медіації сторони можуть звернутись добровільно; у ст. 2 Закону Румунії «Про медіацію та організацію професії медіатора» проголошено, що якщо в законі не передбачено інше, сторони можуть добровільно звернутись до процесу медіації. Статтею 3 Закону Литви «Про медіацію в цивільних спорах» встановлено, що сторони спору можуть домовитись про медіацію або після того, як виник спір, або попередньо до нього. Відповідно до ст. 2 Закону Болгарії «Про медіацію» концепція медіації — посередництво, що є добровільною й конфіденційною процедурою для позасудового вирішення спорів.

До основних концепцій розвитку інституту медіації в іноземних країнах та в Україні належить формування складу медіаторів. Відтак у тексті законів іноземних країн, особлива увага приділена деталізації критеріїв допуску до професії медіатора. Звертаємо увагу також на те, що іноземне законодавство передбачає здійснення повноважень медіатора на професійній і непрофесійній основі.

Так, наприклад, в Австрії професійним медіатором може бути особа, яка досягла 28 років, має встановлену законом професійну кваліфікацію, заслуговує на довіру та уклала договір страхування цивільної відповідальності. В Албанії медіатором може бути особа, яка має диплом про отримання університетської освіти, досягла 25 років, закінчила курси професійної підготовки, має ліцензію, зареєстрована в реєстрі медіаторів і щодо неї відсутній обвинувальний вирок за вчинення умисного злочину. У Казахстані, щоб бути професійним медіатором, необхідно мати вищу освіту, досягти 25 років, закінчити курси професійної підготовки, бути включеним у реєстр професійних медіаторів; на непрофесійній основі можуть здійснювати діяльність медіатора особи, які досягли 40 років та дані про яких внесені в реєстр непрофесійних медіаторів. У Росії на непрофесійній основі повноваження медіатора можуть здійснювати особи з 18 років, які мають повну цивільну дієздатність та не мають судимості, а на професійній основі — особи з 25 років, які мають вищу освіту й отримали додаткову професійну освіту у сфері медіації. Натомість законодавство деяких країн не встановлює вимогу щодо досягнення особою певного віку. Наприклад, за ст. 8 Закону Болгарії «Про медіацію» медіатором може бути будь-яка активна особа, яка не була засуджена за злочин та зарахована до Єдиного реєстру медіаторів.

Узагальнивши норми законів іноземних країн та доктринальні напрацювання, доходимо висновку, що основними тезами концепції добровільності процесу медіації є такі:

—         заборона будь-якого тиску на сторони медіації з метою проведення чи припинення процесу медіації;

—         прийняття рішення про початок, зупинення та закінчення процесу медіації лише за взаємною згодою сторін медіації, його відображення в договорі медіації;

—         самостійність (на власний розсуд і за взаємною згодою) сторін організовувати процедуру медіації, зокрема, обирати медіатора, на власний розсуд розпоряджатись своїми матеріальними й процесуальними правами, встановлювати, зменшувати чи збільшувати розміри вимог, визначати коло обговорюваних питань (тем) щодо врегулювання спору;

—         заборона порушення конституційних прав та охоронюваних законом інтересів сторін медіації й третіх сторін.

2.3. Медіація як метод вирішення спорів у Раді Європи

Медіація як альтернативний (позасудовий) метод вирішення спорів, за допомогою якого дві або більше сторони спору намагаються в межах структурованого процесу за участю медіатора досягти згоди для вирішення спору. Медіатор – це незалежний посередник, який допомагає сторонам спору в його вирішенні шляхом медіації.

Як базова установа науково-правового забезпечення законодавчої діяльності парламенту України Інститут законодавства постійно аналізує зміни в  європейському праві шляхом моніторингу правових надбань Ради Європи та Європейського Союзу, а також досліджує ефективність чинного національного законодавства, визначаючи проблемні сфери, можливості та потреби його реформування.

Міжнародна практика свідчить про ефективність застосування медіації. Генеральною Асамблеєю ООН усім державам рекомендовано Типовий закон про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру, прийнятий Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, з тим, щоб вони розглянули можливість його прийняття в цілях забезпечення уніфікованості  законодавства про процедури врегулювання суперечок у міжнародній комерційній погоджувальній практиці. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 24 січня 2003 р. № A/RES /57/18 наголошується, що погоджувальна процедура, або посередницька діяльність, застосовується в міжнародній і національній практиці  як  альтернатива судового розгляду. Слід зазначити також ст. 33 Статуту Організації Об’єднаних Націй, де медіація (посередництво) визнана як засіб мирного вирішення спорів. На цей час прийнято цілу низку міжнародних нормативних актів, які регулюють процедуру медіації.

У державах ЄС медіація, як спосіб вирішення спору (конфлікту), що виник у результаті будь-яких правовідносин (сімейні, трудові, економічні, громадянські і т.д.), застосовується набагато частіше у порівнянні з іншими позасудовими альтернативними способами врегулювання спорів, наприклад, такими, як переговори, примирення сторін, міні-процес, досудова нарада або спрощений суд присяжних.

В державах ЄС медіація розглядається не тільки як спосіб альтернативного вирішення спорів, де вже виник конфлікт, але і як спосіб, який використовується для запобігання виникнення спору (конфлікту) в майбутньому, що, безумовно, розширює межі застосування медіації. Однак зараз наукову розробленість і законодавче закріплення отримала «медіація спору», як називає її Девід Річбелл, або «лікувальна медіація», як визначає її Жан-Франсуа Сікс. Що ж стосується можливості застосування медіації не тільки в конфліктах, а й взагалі у відносинах, які потребують оновлення, поліпшення, відкритті нових перспектив, то це — майбутнє медіації, але це майбутнє починається вже сьогодні.

У рамках ЄС медіація застосовується для вирішення різного роду конфліктів, наприклад: споживчі спори, торговельні суперечки, розлучення, трудові конфлікти, банкрутство, конфлікти за участю держави в області публічних правовідносин, спори в сфері оподаткування, взаємини злочинець-жертва, конфлікти в інтернет-середовищі. При цьому допускається участь у вирішенні спору двох і більше сторін.

Підходи до медіації в ЄС різні, і це обумовлює необхідність їх теоретико-практичного об’єднання і подальшої класифікації щодо прецедентів, сфер і умов застосування посередництва в регулюванні різних правовідносин для вдосконалення судового законодавства і практики правозастосування, а також створення бази даних для майбутньої професійної підготовки посередників і підвищення якості послуг, що надаються.

На сьогодні процес медіації розглядається в державах ЄС з точки зору, по-перше, взаємодії сторін спору і, по-друге, втручання посередника в процес вирішення спорів.

У першому випадку в процесі взаємодії сторін спору виділяються три етапи: 1) позиціонування і розробка угоди; 2) об’єднавчий етап по визначенню інтересів кожної зі сторін; 3) «трансформативності» або відновний етап з вибудовуванням взаємовигідного діалогу з метою вирішення конфлікту. При цьому кожен з етапів має свої особливості і цінність для всього процесу в цілому.

У другому випадку акцент робиться на ролі посередника в медіації, який стає учасником всього процесу, а отже, регулює його і активно впливає на результат суперечки. В цьому випадку особливої важливості набуває професійна підготовка посередника і його освіта. Як правило, посередники орієнтуються на створення умов для самостійного вирішення сторонами спірних моментів, при цьому здійснюється контроль і направляється процес вирішення спірних моментів, забезпечується юридичний та інший супровід всієї угоди на вимогу кожної чи обох із сторін.

Таким чином, посередники виступають  як  помічників, наставників і радників, які повністю зберігають нейтралітет і неупередженість в процесі вирішення спору, спираючись виключно на досвід і положення про те, що сторонам легше домовитися про що-небудь, якщо рішення приймається ними самостійно, а не нав’язується ззовні. 

3. Застосування медіації в Україні

3.1. Інтеграція медіації у судову систему в Україні

В Україні медіація набуває все більшої популярності. Українське суспільство потребує її майже в усіх видах правовідносин, у тому числі і політичних. У зв’язку з цим, медіація за останні роки починає здійснювати свій активний розвиток на території України. Свідченням тому є створення в Україні низки громадських організацій, які здійснюють розповсюдження медіації на території України.

Нині в Україні триває судова реформа. Судова система України працює досить неефективно через велику завантаженість судів, тривалість і складність судового процесу, значні судові витрати, недостатню розвиненість механізмів змагальності та рівності сторін у процесі вирішення спору. З огляду на це рішення суду породжують негативну реакцію у сторін, і, як наслідок, спір припиняють силовим шляхом або в інший спосіб, але не вирішують. Тому в суспільстві є запит на врегулювання спорів у позасудовому порядку.

Як свідчить вітчизняний і міжнародний досвід, запровадження альтернативних способів і методів врегулювання спорів поряд із системою правосуддя є найефективнішою передумовою вирішення правових конфліктів та спорів. І тому сьогодні медіація є однією з найбільш популярних форм врегулювання конфліктів, адже практично 90% усіх процедур медіації успішно завершуються для конфліктуючих сторін. Отже, створення ефективної системи способів альтернативного вирішення спорів є одним із важливих напрямів удосконалення нашої системи правосуддя.

Також, слід відмітити, що створення при Національній асоціації адвокатів України Комітету з питань медіації говорить про зацікавленість з боку адвокатського товариства процедурою медіації. Успішне поширення серед адвокатської спільноти процедури медіації надасть можливість адвокатам опанувати нові професійні навички по врегулюванню спорів в позасудовому порядку шляхом застосування процедури медіації.

Вважаю, що сучасним адвокатам необхідно змінювати стереотип мислення під час надання клієнтам послуг по врегулюванню спорів. Їм необхідно концентрувати увагу не тільки на правових позиціях клієнта, але і на їх інтересах які сховані за цими позиціями. Адвокат повинен вміти перейти від звичайної для нього стратегії змагальності до вміння застосовувати стратегію консенсусу чи компромісу у взаємовідносинах з іншою стороною спору.

Під час медіації адвокат, як представник клієнта, повинен сприяти досягненню медіаційної угоди на умовах, які задовольнять інтереси обох сторін спору. Головним завданням адвоката в цьому процесі є не доказування обґрунтованості позиції клієнта іншій стороні спору, не переконання медіатора в правоті клієнта, тут мається на увазі представництво клієнта в процедурі медіації, а узгодження інтересів клієнта з іншою стороною, що необхідно для взаємовигідного вирішення спору між сторонами. При цьому адвокат не позбавлений можливості здійснювати перевірку можливих варіантів врегулювання спорів для з’ясування існування юридичних перепон в їх реалізації.

Здійснюючи перевірку можливих варіантів врегулювання спорів, адвокат вправі вступати в медіативні переговори, дотримуючись вимог перемирчого, а не змагального характеру медіації. У разі необхідності, адвокат може надавати клієнту поради, роз’яснення з правових питань, що бажано робити відкрито під час проведення медіаційної сесії.

Отже, опанування адвокатом процедури медіації значно підвищить авторитет адвоката та роль інституту адвокатури в цілому, так як в майбутньому процедура медіації може бути одним з основних способів вирішення спорів в суспільстві.

Як і будь-яка сфера діяльності в Україні, медіація потребує правового врегулювання, а саме профільного законодавства, яке здатне ефективно врегулювати відносини в сфері медіації, а також необхідним є внесення змін у відповідні закони, в тому числі і процесуальні, доповнивши їх статями, які дадуть змогу все частіше застосовувати медіаційні процедури між сторонами спору.

Європейський кодекс поведінки медіатора, у свою чергу, висуває вимогу компетентності медіатора, яка полягає в тому, що медіатори повинні бути компетентними та добре обізнаними з процедурою медіації [6]. Це передбачає відповідне навчання, безперервне оновлення знань і практики медіації згідно зі стандартами і принципами їх акредитації.

Медіація має певні переваги порівняно з розглядом справи у суді. Щодо цього слід звернути увагу на кілька аспектів. По-перше, медіація забезпечує швидкість розгляду спору порівняно з розглядом справ судами, які в сучасних умовах є перевантаженими. По-друге, відсутність чітких процесуальних рамок сприяє більш вільній атмосфері та готовності до співпраці сторін конфлікту. По-третє, прийняття рішення самими сторонами конфлікту сприяє усвідомленню того факту, що це їх спільне рішення, якого вони досягли шляхом консенсусу, та стимулює їх у подальшому до добровільного виконання медіаційної угоди. По-четверте, якщо під час винесення судового рішення задоволеною залишається зазвичай лише одна сторона, на користь якої воно ухвалене, то під час підписання медіаційної угоди задоволеними залишаються обидві сторони, які приймають спільне рішення щодо свого спору на добровільних засадах. По-п’яте, якщо судовий розгляд має ретроспективний характер і спрямований на те, щоб дати правову оцінку та ухвалити певне рішення щодо правовідносин, які мали місце в минулому, то процес медіації спрямований на перспективу, тобто під час нього відбувається налагодження комунікації між сторонами, що сприяє їх плідній співпраці в майбутньому.

Медіаційні процедури ґрунтуються на певних принципах. Рекомендація Кес (2002)10 Комітету міністрів державам-членам Ради Європи щодо медіації в цивільних справах зазначає, що держави-учасниці повинні вжити або посилити, залежно від обставин, усі заходи, які вони вважають за потрібне, з метою поступового втілення в життя Керівних принципів медіації в цивільних справах. До таких принципів, зокрема, належать незалежність і неупередженість медіатора, рівність сторін, конфіденційність [11].

За законопроектом інститут медіації доповнює чинні правові інститути, такі як врегулювання спору за участю судді та мирова угода в цивільному процесі. Було б доречно створити т. зв. кабінети медіації при місцевих загальних судах, вони б надали можливість учасникам процесу, окрім процесуального врегулювання вирішення спору за участю судді, спробувати врегулювати свій спір за допомогою професійного медіатора.

На відміну від судового розгляду, який є суворо врегульованим, формалізованим і зосередженим на суті позову, медіація дасть змогу гнучкого підходу до вирішення спору, урахування всіх аспектів спірної ситуації, незалежно від їх юридичного чи правового значення. Отже, по-перше, учасники самі зможуть контролювати процес переговорів. Тобто, медіація може проводитися в порядку та на умовах, визначених сторонами за погодженням із медіатором. Зокрема, сторони мають право вносити пропозиції щодо порядку проведення медіації, надавати потрібну інформацію, заявляти про необхідність участі в медіації третіх осіб, ініціювати проведення індивідуальної бесіди з медіатором, брати участь в обговоренні висунутих пропозицій, формувати коло питань, які потребують обговорення, висловлювати свою думку і позицію з приводу спірної ситуації. У ст. 5 Проекту ЗУ передбачено, що принцип добровільної участі в медіації поширюється також на медіатора та інших учасників медіації, оскільки ніхто не має права в будь-який спосіб примушувати їх брати участь у процесі медіації.

Крім того, науково-практичний аналіз іноземного законодавства у сфері медіації свідчить про те, що процедура медіації може бути ініційована стороною спору, передбачена в постанові чи наказі суду або іншого органу, який розглядає справи та приймає рішення в арбітражному порядку, або здійснена відповідно до законодавства (наприклад, ст. 17 Акта медіації Республіки Мальта). Згідно зі ст. 3 Директиви 2008/52/ЄС процес медіації може бути ініційований сторонами, або запропонований рекомендацією чи наказом суду, або приписаний законодавством держави-члена. Тобто іноземне законодавство передбачає декілька підстав початку процесу медіації [7, с. 26].

По-друге, конфіденційність. Інформація щодо медіації є конфіденційною, якщо сторони медіації письмово не домовилися про інше. Водночас у ст. 9 Проекту ЗУ вказано: «У випадках, коли медіатор отримав від однієї зі сторін інформацію, що стосується спору або процедури медіації, він може розкрити таку інформацію іншій стороні. Однак якщо сторона повідомляє медіаторові таку інформацію за умови не розкриття її іншій стороні, ця інформація не розкривається іншій стороні медіації» [5]. На нашу думку, така редакція норми Проекту ЗУ є дискусійною, адже коли в процесі вирішення спору виникають складні питання, що потребують залучення відповідних спеціалістів, медіатор, на нашу думку, лише за згодою сторін може звернутися до спеціаліста в певній сфері відносин. Також із метою захисту інтересів дитини, державних інтересів чи в інших випадках, визначених законом, медіатор повинен звернутися до компетентних державних органів із відповідною заявою тощо.

По-третє, економія часу і грошей. Тобто, сторонам медіації не потрібно буде витрачати гроші на судові витрати (які можуть становити значні суми), залучення фахівців (для здійснення експертиз, вартість яких в окремих випадках може бути більшою, ніж сума позову), оплату послуг адвокатів. Витрати сторін медіації обмежуються виплатою винагороди медіаторові, розмір якої визначається за погодженням сторін і медіатора та фіксується в угоді про застосування медіації.

По-четверте, нестандартні та гнучкі рішення. Сторони медіації не будуть обмежені ні предметом спору, ні заявленими вимогами на початку медіації. Єдиним обмеженням у медіації є бажання і готовність сторін обговорювати ті чи інші аспекти конфлікту. У медіації немає потреби намагатися «вмістити» варіанти вирішення конфлікту в межі початкових вимог. Завдяки цьому можливе досягнення нестандартних рішень, що підходять до кожного конкретного випадку. Сторони можуть обговорювати варіанти виходу з конфлікту, допоки не знайдуть шлях, який максимально відповідає їхнім інтересам. Саме такий варіант, у разі згоди на це сторін, лягає в основу медіаційної угоди.

В Україні вже відбувається впровадження медіації, зокрема в межах програми Ради Європи «Прозорість та ефективність судової системи». Чотири пілотні суди — Білоцерківський міськрайонний суд Київської області, Вінницький окружний адміністративний суд, Донецький апеляційний адміністративний суд, Івано-Франківський міський суд, які мали можливість продемонструвати застосування медіації на практиці, показали досить непогані результати. У межах програми за період з 5 липня 2010 р. по 15 листопада 2010 р. 83 справи були передані на медіацію, у 50 справах медіація відбулася, у 36 справах медіація закінчилась успішно і у 33 справах укладено медіаційні угоди. Найяскравішим прикладом став Вінницький окружний адміністративний суд, де за досить невеликий проміжок часу (з 5 липня 2010 р. по 15 листопада 2010 р.) на медіацію було передано 28 справ, у 26 справах було проведено медіацію, з них 18 справ закінчились успішно. Учасниками процесу медіації у цих справах стали такі суб’єкти владних повноважень, як податкова адміністрація, управління внутрішніх справ, державні адміністрації та ін.

Хоча Україна перебуває лише на етапі формування вітчизняної моделі мирного вирішення спорів, варто зазначити, що ідея запровадження інституту медіації у вітчизняній системі права підтримується широким колом спеціалістів. Таке зацікавлення відповідає прагненню України до гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу, на теренах якого примирній процедурі приділено значної уваги.

Підсумовуючи, слід зазначити, що процеси в зміні процедури вирішення спорів між сторонами значно знизять навантаження на судову систему, що позитивно відобразиться на її роботі, буде сприяти впровадженню та застосуванню на практиці європейських стандартів і норм міжнародного права. Всі ці процеси будуть сприяти ефективному поширенню в  суспільстві культури мирного врегулювання спорів, що значно посилить інтеграційні процеси і наблизить наше суспільство до Європейської спільноти.

3.2. Розробка законопроекту та перспективи розвитку медіації в Україні

Кабінет міністрів 22 квітня 2020 року схвалив законопроект «Про медіацію», члени уряду підтримали законопроект «Про медіацію», передбачивши доопрацювати його у триденний строк з урахуванням висловлених пропозицій.

Згідно з пояснювальною запискою до законопроекту, процедура медіації застосовуватиметься у будь-яких конфліктах (спорах), які виникають, зокрема, з цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних правовідносин, а також у кримінальних провадженнях при укладенні угод про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим та в інших сферах суспільних відносин.

Отже, одна з основних концепцій, закладених у законодавстві іноземних країн, а також у законопроекті «Про медіацію», — добровільність характеру процесу медіації та наявність взаємної згоди сторін медіації. Крім того, концепція добровільності участі в процесі медіації закріплена в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи «Про сімейну медіацію» від 21 січня 1998 р. № (98)1 (зокрема, положення «медіація не повинна бути обов’язковою»), а також у п. 10 преамбули Директиви 2008/52/ ЄС Європейського Парламенту та Ради «Про деякі аспекти посередництва (медіації) у цивільних та комерційних справах» від 21 травня 2008 р. (далі — Директива 2008/52/ ЄС), де вказано: «Директива повинна стосуватись процесів, за яких дві чи більше сторони в міжнародному спорі роблять спробу самостійно, на добровільній основі досягти мирової угоди під час розв’язання їхнього спору за допомогою медіатора».

Дослідивши норми законів іноземних країн щодо медіації, доходимо висновку про те, що в тексті закону, як правило, першим принципом медіації є принцип добровільності (добровільної участі сторін у процесі медіації). Зокрема, це ст. 4 Закону Республіки Казахстан «Про медіацію», ст. 3 Федерального Закону Російської Федерації «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участю посередника (процедуру медіації)», ст. 3 Закону Білорусі «Про медіацію», ст. 4 Закону Молдови «Про медіацію», а також ст. 1731 Бельгійського Судового кодексу, ст. 5 Закону Болгарії «Про медіацію». Текст Проекту ЗУ не є винятком — цей принцип відображено в ст. ст. 4 та 5.

Хоча в Україні практика вирішення конфліктів та спорів шляхом медіації поступово збільшується, однак досі законодавством України процедура медіації залишається не врегульованою. Водночас підготовка відповідного проекту закону продиктована також необхідністю ратифікації та імплементації Сінгапурської конвенції про медіацію».

Також проектом Закону пропонується визначити права та обов’язки медіатора та сторін медіації, порядок проведення медіації, а також вимоги до договору про медіацію та до угоди про врегулювання конфлікту (спору) за результатами медіації. Разом з цим пропонується передбачити, що у разі успішного проведення медіації щодо спору, який є предметом розгляду суду, відповідній стороні судового провадження судом буде повернуто 60% сплаченого судового збору.

Медіація проводитиметься за взаємною згодом сторін медіації відповідно до принципів добровільності, конфіденційності, незалежності та нейтральності, неупередженості медіатора.

Набути статусу медіатора зможе будь-яка фізична особа, яка має вищу освіту та пройшла базову підготовку у сфері медіації в Україні або за її межами.

Підготовку у сфері медіації здійснюватимуть заклади освіти, а також організації, що забезпечують проведення медіації, об’єднання медіаторів, суб’єкти господарювання будь-якої форми власності та організаційно-правової форми, що мають право надавати послуги у сфері медіації або організовувати їх надання відповідно до законодавства.

При цьому зазначається, що реєстри медіаторів зможуть вести об’єднання медіаторів, організації, що забезпечують проведення медіацій, а також органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які залучають медіаторів або послугами яких користуються.

Крім того, прикінцевими та перехідними положеннями проекту Закону пропонується внести зміни, зокрема, до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, якими запропоновано, що під час підготовчого засідання суд з’ясовує, чи бажають сторони провести позасудове врегулювання спору шляхом медіації, право суду оголосити перерву у підготовчому засіданні у разі, якщо сторони прийняли рішення провести позасудове врегулювання спору шляхом медіації, право суду зупинити провадження у справі у зв’язку з проведенням медіації, строк такого зупинення (на час проведення медіації, але не більше тридцяти днів з дня постановлення ухвали судом) та можливість зупинити провадження у справі на стадії її розгляду по суті.

Законопроект матиме позитивний вплив для сторін конфлікту, адже дозволить скоротити строки розгляду справ та зменшити їхні витрати на розгляд справи. З другого боку, запропоновані ініціативи допоможуть зменшити навантаження на суди, а також підвищити кількість добровільно виконуваних судових рішень. 

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо, що законодавчо врегульований процес медіації сприятиме швидко-му вирішенню спорів без залучення коштів із державного чи місцевих бюджетів, зменшить кількість навантаження справ у суді на суддю, підвищить рівень довіри населення до суду і забезпечить дотримання домовленостей, досягнутих у процесі медіації. Звичайно, не кожний конфлікт можна розв’язати за допомогою медіації, і не всі медіації є стовідсотково успішними. Один із принципів медіації — незалежність і неупередженість медіатора, і якщо цього не буде дотримано, медіація не буде успішною. Люди, які звертаються до медіатора, повинні бути впевнені, що він не маніпулюватиме ними і діятиме лише в інтересах обох сторін. Тому наразі процес запровадження та розвитку медіації в нашій країні є необхідною та невід’ємною складовою частиною процесу гармонізації нашого законодавства із законодавством європейських країн.

Медіація — це дуже важливий інститут, запровадження якого дозволить не тільки уникнути довготривалої судової тяганини, але й надасть сторонам можливість дійти консенсусу у процесі вирішення спорів.

07.08.2019 р. Україна підписала в Сінгапурі Конвенцію ООН щодо медіації. Україна стала однією з 46 країн-підписантів цього важливого міжнародного договору. Сподіваємося, що його реалізація сприятиме посиленню ролі медіації як альтернативи арбітражу для вирішення міжнародних комерційних спорів та загалом здійснить позитивний вплив на розвиток міжнародної торгівлі.

Варто зауважити, що вже сьогодні (без чинного закону) медіація в Україні часто використовується як спосіб примирення потерпілого і правопорушника, для захисту прав споживачів, вирішення трудових та сімейних спорів. Показником ефективності медіації в Україні є саме виконання сторонами домовленостей, досягнутих у процесі медіації. Медіація є добровільною. Якщо сторони дійшли згоди врегулювати спір, застосовуючи медіацію, то це означає про стовідсоткову готовність виконати досягнуті ними домовленості.

Для того, щоб процедура медіації повноцінно запрацювала, необхідно прийняти відповідний Закон України «Про медіацію», а запропоновані положення в ньому вже зможуть дати ефективний і якісний розвиток медіації в нашій країні. Але слід сказати, що після прийняття цього закону єдиною перешкодою для стрімкого розвитку медіації може стати низький рівень знань про медіацію серед звичайних громадян, що може породжувати недовіру до такої процедури. Загалом, медіація в Україні не є такою нереальною, як здавалося б, але все таки потрібно пройти шлях визначення цієї процедури на законодавчому рівні.

Репутація та професіоналізм є найважливішими характеристиками медіатора, які варто берегти, попри відсутність законодавчого регулювання, адже це найголовніший стримувальний чинник відповідальності професіонала в будь-якій сфері. Медіація в Україні насправді є реальною справою, яку потрібно розвивати, покращувати, вдосконалювати та обов’язково закріпити на законодавчому рівні. 

Список використаної літератури

1. Авимская О. В. Принципы медиации (посредничества) // Медиация и право. Посредничество и примирение. 2009. № 5. С. 155.
2. Белінська О. В. Медіація — Альтернативне вирішення спорів // Вісник Вищої ради юстиції. 2011. № 1 (5). С. 158-160.
3. Боброва О. М. Відновне правосуддя. Особливості впровадження процедури медіації: європейський досвід / О. М. Боброва, О. О. Горова, В. В. Землянська, Н. М. Прокопенко. — К.: Наш час, 201 — 164 с.
4. Бучко В. Б. Доцільність та перспективи запровадження інституту медіації в цивільному та господарському процесі України // Актуальна юриспруденція: науково-практична Інтернет-конференція (10.12.2016). URL: http://legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=artide&id=1112%3 A021215-19&catid=137%3A3-1215&Itemid= 169&lang=ru
5. Валюк Я. Практичні аспекти відновного правосуддя. Польській Центр Медіації / Я. Валюк // Щоквартальний бюлетень. Відновне правосуддя в Україні. — 201 — № 3. — С. 77-80.
6. Висновок Комітету з питань правової політики та правосуддя від 02.09.2015 щодо проекту Закону України про медіацію від 27.03.2015. ЦКЬ: http://w1.c1.rada.gov.ua/ pls/zweb2/webproc4_1?pf35П=54558.
7. Гаврилішин А. П. Медіація як альтернативний спосіб вирішення спорів / А. П. Гаврилішин // Науковий Вісн. Херсон. держ. ун-ту. — 2014. — № 5. — Т. 1. — С. 275-278.
8. Гвоздарева М. В. Посредничество как метод альтернативного разрешения корпоративных конфликтов : автореф. дис. … канд. соц. наук : 22.08.08. Москва, 2006. 16 с.
9. Горова О. О. Приклади існуючих програм відновного правосуддя в інших країнах / О. О. Горова // Український Центр Порозуміння. Щоквартальний бюлетень. «Відновне правосуддя в Україні». — 2005. — № 1-2. — С. 130-133.
10. Дутка І. Перспектива законодавчого регулювання медіації в Україні //Альтернативні способи вирішення спорів (ADR) : матеріали IV львівського міжнародного форуму (Львів, 26-27 травня 2011 року) 196 с.
11. Землянська В. Аналіз практики судових та правоохоронних органів з впровадження процедури медіації в Англії, Бельгії та Німеччини / В. Землянська // Щоквартальний бюлетень. «Відновне правосуддя в Україні». — 2007. — № 1. — С. 76-81.
12. Кармаза О. Інститут медіації: основні концепції розвитку. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 2. С. 24-28.
13. Костицький М. В. Відновне правосуддя в контексті правової політики в Україні / М. В. Костицький // Доповідь на міжнародній конференції «Формування української моделі відновного правосуддя» м. Київ, Пуща Водиця 10-11.02.2005 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: //admincourt.net//., // scourt.gov.ua//.
14. Переверзєв І. О. Щодо поняття медіації як альтернативного способу вирішення господарських спорів // Форум права: електрон. наук. фахове вид. 2017. № 4. С. 171—176.
15. Подковенко Т. О. Інститут медіації: зарубіжний досвід та українські перспективи // Актуальні проблеми правознавства. 2016. Вип. 1. С. 26-29.
16. Решетникова И. В. Право встречного движения. Посредничество и российский арбитражный процесс // Медиация и право. Посредничество и примирение. 2007. № 2 (4). С. 53.
17. Рєзнікова В. В. Медіація (посередництво) як спосіб вирішення господарських спорів / В. В. Рєзнікова // Вісн. КНУ. — 2012. — № 90. — С. 10-15.
18. Саф’ян М. Роль судів при побудові громадянського суспільства / М. Саф’ян // Щоквартальний бюлетень. «Відновне правосуддя в Україні». — 2005. — № 4. — С. 66-77.
19. Федоренко Т.В. Медіація, як альтернативний спосіб вирішення спорів. 3б. Матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції (м. Братислава, Словацька Республіка, 27-28листопада 2015 р.). Ч. 3. 2015. С. 48-51.
20. Ференц Т Перспективи розвитку медіації в Україні / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.esw. org.ua/content/download/825/5186/file/ferenc.doc.
21. Цивільне судочинство та медіація / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vk.com/doc151803367_1 86297444?hash…%E2%80%8E.
22. Яковлев В. Ф. Закон свободного применения // Медиация и право. Посредничество и примирение. 2006. № 1. С. 13.
23. An Introduction to Mediation — https://www.blaney.com/sites/default/files/other/adr_introduction.pdf
24. What is Mediation? — https://mediation.judiciary.hk/en/doc/What_is_Mediation-Eng.pdf
25. The мediation process — https://www.dcllp.com/publications/Mediation-process.pdf