Закріплення в ст.42 Конституції України права громадян на підприємницьку діяльність передбачає наявність ефективного механізму та гарантій його реалізації й захисту. Інститут банкрутства виступає складним правовим інструментом, за допомогою якого відбувається регулювання підприємницьких відносин в речево-правовій та зобов’язальній сферах і тим самим захист і відновлення порушених прав чи реалізація суб’єктивних юридичних прав різними учасниками справи про банкрутство. З юридичної точки зору, підставою для порушення справи про банкрутство є неплатоспроможність суб’єкта підприємницької діяльності, тобто його неспроможність виконати після встановленого строку грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі щодо заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів. Розрізняють неплатоспроможність невідворотну, коли задоволення вимог кредиторів можливе лише через застосування ліквідаційної процедури, і відворотну, коли відновлення платоспроможності боржника можливе в процесі провадження справи про банкрутство шляхом застосування передбачених у законі санаційних заходів. Невідворотна неплатоспроможність презюмується у законі лише в двох випадках:

– коли вартості майна боржника ( юридичної особи), щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, не вистачає для задоволення вимог кредиторів і ця обставина виявлена ліквідаційною комісією;

– коли наявні ознаки, котрі свідчать про відсутність підприємницької чи іншої діяльності боржника.

В такому разі арбітражний суд відразу визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. В інших випадках до усіх суб’єктів підприємницької діяльності після порушення справи про банкрутство можуть застосовуватися так звані реорганізаційні процедури, а саме: санація і мирова угода. Мирова угода за своїм місцем серед судових процедур є досить специфічною, оскільки може застосовуватися на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, а також може входити в комплекс заходів, передбачених планом санації.

Основним засобом відновлення платоспроможності боржника є процедура санації. Згідно визначення, яке подається в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – закон), санація є системою заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом і його ліквідації, котра спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів, капіталу, та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Учасниками процедури санації є боржник, комітет кредиторів, керуючий санацією, господарський суд, інвестори. Цей перелік є універсальним. Крім того, у випадках, передбачених законом, учасниками можуть також бути органи місцевого самоврядування, органи центральної виконавчої влади, органи, уповноважені управляти державним майном, державний орган з питань банкрутства. Всі вони володіють неоднаковими повноваженнями. Найбільшу владу має комітет кредиторів, оскільки саме він приймає найважливіші рішення: щодо введення процедури санації, погодження кандидатури керуючого санацією, вибору інвесторів, схвалення плану санації; ухвалює рішення за результатами розгляду звіту керуючого санацією. В більшості випадків його рішення зв’язують господарський суд, що не завжди виправдано. Так, у Німеччині рішення зборів кредиторів може бути скасовано судом, якщо воно суперечить загальним інтересам конкурсних кредиторів.

При прийнятті рішення про введення процедури санації боржник не має права голосу. Це слушно з тієї позиції, що все провадження у справі про банкрутство слугує своєрідною санкцією щодо боржника за неефективне здійснення ним підприємницької діяльності і доведення до стану неплатоспроможності, внаслідок чого і були порушені законні інтереси кредиторів. Тому, обравши такий спосіб захисту своїх прав, як звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, вони самі вправі визначати подальший хід процесу. Як видається, кредитори, котрі, як правило, є суб’єктами підприємницької діяльності, можуть прийняти рішення про санацію лише з мотивів економічної заінтересованості. Зокрема це можливо у випадках, якщо:

1) між підприємствами існує тісний економічний і юридичний взаємозв’язок ( наприклад, вони є учасниками одного об’єднання підприємств, промислово-фінансової групи, пов’язані відносинами на зразок «материнське й дочірнє підприємство» і т.д.);

2) кредитори володіють частиною майна боржника (акціями, паями);

3) вони пов’язані взаємовідносинами «постачання – виробництво – реалізація»;

4) кредитори самі зацікавлені в тому, щоб взяти участь у санації підприємства як інвестори ( зокрема, придбати цілісний майновий комплекс, акції і т.д.) Для цього потрібно на законодавчому рівні надати кредиторам переважне право на участь у санації;

5) передбачається , що існує більша ймовірність задоволення їхніх вимог у повному обсязі після проведення санаційних заходів аніж у разі безпосереднього переходу до визнання банкрутом і ліквідаційної процедури. В такому випадку, як пропонує Р.Г.Афанасьєв,* доцільно було б передбачити в законодавстві гарантії для захисту кредиторів від інфляції та інших втрат у процесі санації, особливо коли йдеться про довгострокову санацію містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств.

Проте ймовірність прийняття рішення про санацію є дуже малою, якщо більшість членів комітету кредиторів є конкурентами боржника на певному ринку товарів, робіт чи послуг.

Слід зазначити, що закон передбачає можливість введення процедури санації керівником боржника, щоправда лише за умови, що:

– керівник сам звернувся до господарського суду з метою запобігання банкрутству до подання заяви кредиторами;

– відповідне рішення прийняте власником майна;

– на це є письмова згода кредиторів, сукупні вимоги яких становлять більше 50% суми заборгованості.

Закон також передбачає обов’язок керівника підприємства-боржника подати план його санації в усіх випадках самостійного звернення до господарського суду. Тобто метою керівника повинно бути насамперед оздоровлення, і тому він не може звертатися з вимогою визнати боржника банкрутом і здійснити його ліквідацію. Дана норма спрямована, по-перше, на запобігання зловживанням з боку керівництва боржника, а по-друге, вона є пільговою для добросовісних боржників. Хоча в даному випадку дії керівника обмежуються волевиявленням кредиторів і діями розпорядника майна, що, звичайно, є цілком виправданим з точки зору захисту порушених прав, проте саме такий варіант санації дозволяє: а) розпочати її своєчасно, коли ще є реальна можливість у результаті вжитих заходів досягти фінансового оздоровлення боржника і повного розрахунку з кредиторами; б) провести її найменш «болісними» способами , тобто такими, коли зберігається цілісність і самостійність господарюючого суб’єкта , наприклад, перевід боргу, новація, мирова угода та ін. Отже, повноваження боржника у процедурі санації залежать від того, хто порушив справу про банкрутство: якщо це зробили кредитори, то з ним лише погоджується план санації; якщо ж це сам боржник, то, відповідно, він наділяється дещо ширшими повноваженнями.

Щодо правового становища санаторів (інвесторів) можна виділити два моменти, які, на наш погляд, потребують удосконалення: 1. Заяви від бажаючих взяти участь у санації приймаються лише протягом місяця з моменту опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство. Безумовно, таке положення дозволяє досягти більшої визначеності при прийнятті рішення про санацію, при розробці плану санації, проте якщо вже закон пішов шляхом пріоритету відновлення платоспроможності боржника перед його банкрутством, то слід передбачити в ньому хоча б можливість розглядати протягом процедури санації пропозиції інших інвесторів і приймати керуючим санацією відповідні рішення за згодою комітету кредиторів. Безумовно, що затверджений господарським судом план санації не повинен змінюватися, проте коли існує загроза його невиконання внаслідок недостатності інвестицій, то вищезгаданий варіант, бачиться, є цілком доцільним.

В законі не визначено критеріїв вибору санаторів, коли бажаючих є більше, ніж це необхідно для виконання плану санації. Так, М.І.Титов зазначає, що російський закон, яким регулюються відносини банкрутства, містить вказівку на те, що арбітражний суд, у разі задоволення клопотання про санацію, за згодою власника підприємства, боржника і кредиторів оголошує конкурс бажаючих взяти участь у санації. Це робиться в обов’язковому порядку, коли власник підприємства-боржника і члени трудового колективу не скористалися своїм переважним правом на участь у проведенні санації. Дану модель автор пропонує поширити і на українське законодавство. Для участі в санації санатор повинен подати заяву, в якій би містилися основні дані про нього, характер наявних економічних зв’язків із боржником, тривалість заходів щодо санації, строк задоволення вимог кредиторів, інші умови санації. При цьому, якщо йдеться про санацію боржника шляхом його реорганізації, то серед умов конкурсу повинна бути вимога про збереження виробничої цілісності підприємства-боржника, його ділових контактів, вигідних контрактів та інших умов господарської діяльності*.

На мою думку, переважне право на санацію боржника, якщо справа про банкрутство порушена кредиторами, слід надати не власнику майна, який уже довів свою неефективність в управлінні, а самим кредиторам за умови обов’язкового проведення конкурсу, результати котрого затверджувалися б господарським судом.

Використана література:

1. Титов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти, Харків. 1997.
2. Афанасьєв Р.Г. Проблеми правового регулювання банкрутства за законодавством України. // Автореферат дис. канд. юрид. наук. К., 2001.