1. Поняття і структура способу виробництва. Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин.

Список використаної літератури.

2. Поняття і основні етапи науково–технічного прогресу

Список використаної літератури.

1. Поняття і структура способу виробництва. Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин

Початкову основу життя складає суспільне виробництво. Перед тим, як займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому прямуванні, нам насамперед необхідно роздивитися суспільне виробництво, як джерело всякого добробуту.

Виробництво не єдиний чинник, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, чис-ленность народонаселення й інші чинники. Проте визначений результат товариство може одержати лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих чинниках, у процесі виробництва.

Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих або інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці і засоби праці.

Під робочою силою розуміється сукупність фізичних і духовних спроможностей, який володіє організм і який реалізуються в ході трудового процесу. В міру розвитку суспільного виробництва змінюються характер і утримання робочої сили. На ранніх етапах розвитки товариства головну роль грали фізичні спроможності людини до праці. В міру розвитку виробництва, особливо в умовах сучасної науково-технічної революції, усе більш високі вимоги подаються до розумових спроможностей людини, до його інтелектуального рівня, науково-технічному утворенню, кваліфікації й інших якостей.

Робоча сила виступає особистим чинником виробництва, а людина — як її носій, що трудиться — як головна продуктивна сила.

Предмет праці — це усе те, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці усе більше місце займають продукти виробництва, що називаються сировиною.

Засоби праці — це речі або комплекси речей, за допомогою котрих людин опрацьовує предмети праці, впливає на них. До них ставляться різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляху повідомлення, земля й ін. В міру розвитку виробництва засобів праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються.

Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як речовинний чинник виробництва, як засоби виробництва.

Виробництво не можна подавати як механічне з'єднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Засоби з'єднання чинників виробництва визначають систему пануючих у товаристві виробничих відношень. Утримання виробничих відношень визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхнього прояви — засобом з'єднання робітника з засобами виробництва, тобто відношеннями власності на засоби виробництва[7, c. 104-106].

У товаристві завжди панують визначені типи, види власності: приватна, колективна, дрібна, трудова, державна, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відношення власності перестають змінюватися, те продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відношеннями власності визначається приналежність зробленого продукту, форма його розподіли, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

У зв'язку з демографічним вибухом, що відбувається, за останні сорок-п'ятдесят років у господарський оборот було залучено стільки природних ресурсів, скільки їх було використано за всю історію розвитку цивілізації до цього часу. Обґрунтування вибору використання обмежених ресурсів стало однієї з центральних проблем господарювання.

Результатом господарювання в будь-який економічній системі є зроблений продукт. Він являє собою суму всіх створених протягом року благ і має подвійну цінність. Насамперед це різноманітні предмети і послуги, зроблені для задоволення виробничих і особистих потреб людей.

Друга цінність суспільного продукту складається в тому, що він має вартість, втілює в собі визначена кількість витраченої праці і показує ціною яких зусиль зроблене цей продукт.

К. Маркс відзначав, що кожному засобові виробництва властивий свій засіб розподілу утворюваного продукту. Але розподільні відношення не пасивні. У одних випадках вони можуть гальмувати виробництво, в інших виступати в якості його пришвидшувача.

Через розподіл і обмін забезпечується повернення у виробництво різноманітних засобів виробництва і робочої сили. Тим самим підтримується пропорційність у господарстві або відбувається розладженість в усім господарському механізмі (бюджетний дефіцит, інфляція, безробіття і т.д.).

На стадії розподіли встановлюється частка різноманітних класів, соціальних груп і окремих людей у виробничому продукті. Це частка доходить до споживача через обмін. Обмін опосередкує зв'язок між виробництвом і розподілом з однієї сторони і споживанням з інший. Він являє собою купівлю-продаж сукупного продукту. У якості продавців і покупців виступають підприємства, організації і населення. Обов'язковою умовою безперервності самого процесу виробництва є повна реалізація створеного продукту.

При цьому умові виробництво одержить необхідна притока матеріальних і людських ресурсів, а населення — свою частку в продукті, визначену розподільними відношеннями.

Завершальною стадією прямування суспільного продукту є споживання. Почавши прямування з виробництва, продукт цілком або поступово зникає в споживанні. Тим самим забезпечується відтворення самого життя людини і його діяльності[11, c. 462-464].

Матеріально-натуральне наповнення економіки проявляється в продуктивних силах суспільства (рис. 1), що відображають систему відносин людина — природа. До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в матеріальній та духовній сферах. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.

Другою складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення тих чи інших своїх матеріальних та духовних потреб.

Засоби виробництва поділяються на предмети праці та засоби праці. До перших належать предмети, що дані природою, та ті, що в процесі праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання.

Сукупність виробничих відносин представлена організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами, про які йдеться при визначенні конкретного предмета економічної теорії. Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про суть економічних явищ та процесів, почала оформлюватися тільки в XVІІ- XVІІІ ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

В економічній науці ще за часів У. Петті (XVІІ ст.) почався процес диференціації знань. Тепер це система дисциплін. Підготовка економістів в Україні сьогодні ведеться більш як з 50 спеціальностей.

Існує багато сучасних визначень поняття <економічна наука>. Серед них основними є такі, які визначають її як науку: 1) про умови та форми, за яких відбуваються виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, про шляхи розв’язання проблеми організації споживання й виробництва; 2) що вивчає проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, технічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства; 3) що з’ясовує закономірності руху цін, грошей, норми процента, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя.

Наведені точки зору відображають тільки певну сторону економіки, і кожна з них окремо не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення економічних наук, що вивчають різні сторони багатогранного економічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв’язок економіки з виробництвом та ринком.

Об’єктом вивчення всіх економічних наук є економіка в цілому. Якщо об’єкт вивчення для них є спільним, то предмети вивчення є різними. <Сім’я> економічних наук безперервно збільшується. В її структурі, якщо мати на увазі вивчення не окремих функціональних сторін чи галузей суспільного виробництва, чим займаються конкретні економічні науки, а економічну систему в цілому, то економічна теорія, безумовно, займає основне місце.

Економічна історія та історія економічних учень також вивчають економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Перша досліджує конкретні форми функціонування та розвиток економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або їх груп). Друга аналізує відбиття у свідомості різних суспільних верств тих економічних відносин, які існують у певному відрізку часу. Історія економічних учень розкриває також об’єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів в економічній науці.

Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки — економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредит і грошовий обіг, бухгалтерський облік та ін.

Найбільшу групу складають галузеві економічні науки, які вивчають специфіку виявлення виробничих відносин, їх законів та функціональних систем (управління виробництвом, грошово-фінансовий механізм їй ін.) в різних сферах суспільного виробництва. Найбільш загальною галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної чи іншої промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні талузі виробництва і, як наслідок, все більш конкретизуються економічні дисципліни.

У зв’язку з тим що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров’я та ін.) тісно зв’язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні та споживанні суспільного продукту, економічну сторону має як матеріальна, так і нематеріальна виробнича діяльність людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни — економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму тощо.

Оскільки об’єктом вивчення всіх економічних наук поряд із специфічним предметом кожної з них є відносини і зв’язки між людьми в процесі їх економічної діяльності, то взаємодіють і науки через обмін інформацією, використання результатів суміжних досліджень тощо. Методологічною основою системи економічних наук є економічна теорія[5, c. 46-49].

Список використаної літератури

1. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. М.: Мысль, 1974.

2. Дятлов С. А. Информационная парадигма социально-экономического развития // Известия Санкт-Петербургского университета экономики и финансов. –1995. –№ 3–4. –С. 17–30.

3. Дятлов С. А. Информационные основы экономических отношений// Гуманитарные науки. СПб., ИСЭП РАН. –1998. –№2. –С. 25–34.

4. Інформаційне суспільство: соціально-правова парадигма суспільного розвитку: Автореф. дис. канд. філософ. наук: 09.00.03 / Д.В. Дюжев; Донец. нац. ун-т. — Донецьк, 2004. — 18 с. — укp.

5. Климко Г. Н. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. — К.: Знання-Прес, 2002. — 615с.

6. Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні. Проект. // ГРГ „Електронна Україна” www.e-ukraіne.com.ua. – 2003. –36 с.

7. Причепій Є. М. Філософія.Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001. –576 с.

8. Соціальна організація цивілізованого суспільства (філософський аспект): Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / В.В. Кухар; Тавр. нац. ун-т ім. В.І.Вернадського. — Сімф., 1999. — 20 с. — укp.

9. Стоуньер Т. Информационное богатство: профиль постиндустриальной экономики // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.

10. Ткаченко А. А. Теоретична економіка. — Запоріжжя: Дике Поле, 2003. — 469 с.

11. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний, В.П.Андрушенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. — К.: Вікар, 1998. — 624 с.

2. Поняття і основні етапи науково–технічного прогресу

Використання людського інтелекту, що винаходить нові товари або більш ефективні технології виробництва — найважливіше джерело економічного зростання.

За останні 250 років розвиток техніки буквально перетворив наше життя. Спочатку парова машина, потім — двигун внутрішнього згоряння, електрика і ядерний реактор замінили мускули людини і тварин як основне джерело енергії. Автомобілі, автобуси, поїзди і літаки витіснили коня і віз як основні способи пересування. Технічний прогрес продовжує змінювати наше життя і сьогодні. Лазерні програвачі, мікрокомп'ютери, текстові редактори, мікрохвильове печення, відеокамери, магнітофони, автомобільні кондиціонери істотно змінили характер нашої роботи і дозвілля протягом останніх двадцяти років [4, c.207].

Науково-технічний прогрес, визнаний у всьому світі як найважливіший чинник економічного зростання, все частіше і в західній, і в вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу.

Це, як справедливо відмітив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний в своєму роді процес, об'єднуючий науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Він перебуває в отриманні нового продукту і тягнеться від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи таким чином весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

У цих обставинах інновація спочатку націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат "чистої науки", отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і перебуває її приваблива сила для підприємств, що працюють у ринковій економіці.

Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва визначаються передовсім науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, котрі є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства. Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

НТП можна тлумачити також як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука — техніка — виробництво», що охоплює кілька стадій: фундаментальні теоретичні дослідження; прикладні науково-дослідні роботи; дослідно-конструкторські розробки; освоєння технічних нововведень; нарощування виробництва нової техніки до потрібного обсягу, її застосування (експлуатація) протягом певного часу; техніко-економічне, екологічне й соціальне старіння виробів, їхня постійна заміна новими, ефективнішими зразками [9, c.301].

НТП властиві еволюційні (зв'язані з накопиченням кількісних змін) та революційні (зумовлені стрибкоподібними якісними змінами) форми вдосконалення технологічних методів і засобів виробництва, кінцевої продукції. До еволюційних форм НТП відносять поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів чи технології їхнього виготовлення, модернізацію або створення нових моделей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах того самого покоління техніки, а дореволюційних. — зміну поколінь техніки й кінцевої продукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей, загально-технічні (науково-технічні) революції, у процесі яких здійснюється масовий перехід до нових поколінь техніки в провідних галузях виробництва.

Науково-технічна революція (НТР) відбиває докорінну якісну трансформацію суспільного розвитку на засаді новітніх наукових відкриттів (винаходів), що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характер трудової діяльності людей. Зміст сучасної НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:

• перетворення науки на безпосередню продуктивну силу (втілення наукових знань у людині, технології і техніці; безпосередній вплив науки на матеріальне виробництво та інші сфери діяльності суспільства);

• новий етап суспільного поділу праці, зв'язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру (наука перебрала на себе найбільш революціонізуючу, активну роль у розвитку суспільства; сама практика потребує випереджаючого розвитку науки, оскільки виробництво все більше стає технологічним утіленням останньої);

• прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що підтверджується скороченням проміжку часу від наукового відкриття до його практичного використання;

• інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом з метою прискорення й підвищення ефективності всіх сучасних напрямків науково-технічного прогресу;

• якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва — засобів праці (революція в робочих машинах, поява керуючих машин, перехід до автоматизованого виробництва), предметів праці (створення нових матеріалів з наперед заданими властивостями; використання нових, потенційно невичерпних джерел енергії), самої праці (трансформація її характеру та змісту, збільшення в ній частки творчості) [4, c.232].

Науково-технічний прогрес, що завжди здійснюється у взаємозв'язаних еволюційних і революційних його формах, є домінантою (визначальним чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення ефективності виробництва. Він безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази виробництва, забезпечуючи неухильне зростання продуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на найближчу перспективу (рис. 1).

За умов сучасних революційних перетворень у технічному базисі виробництва ступінь його технічної досконалості та рівень економічного потенціалу в цілому визначаються прогресивністю використовуваних технологій -— способів одержання й перетворювання матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції. Технологія стає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Якщо раніше її вважали забезпечуючою підсистемою виробництва, то зараз вона набула самостійного значення, перетворившись на авангардний напрям НТП.

Сучасним технологіям властиві певні тенденції розвитку й застосування. Головними з них є: по-перше, перехід до малостадійних процесів через поєднання в одному технологічному агрегаті кількох операцій, що раніше виконувались окремо; по-друге, забезпечення в нових технологічних системах мало- або безвідходності виробництва; по-третє, підвищення рівня комплексності механізації процесів на засаді застосування систем машин і технологічних ліній; по-четверте, використання в нових технологічних процесах засобів мікроелектроніки, що дає змогу одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягати більш динамічної гнучкості виробництва.

Технологічні методи все більше й усе частіше визначають конкретну форму і функції засобів та предметів праці, а отже, ініціюють появу інших напрямків НТП, витискують з виробництва технічно та економічно застарілі знаряддя праці, породжують нові машини та устаткування, засоби автоматизації. Зараз принципово нові види техніки розробляються й виготовляються під нові технології, а не навпаки, як це було раніше, коли панував примат засобів праці.

НТП у галузі знарядь праці довів, що технічний рівень та якість сучасних машин (устаткування) безпосередньо залежать від прогресивності характеристик застосовуваних для їхнього виробництва конструкційних та інших допоміжних матеріалів. Звідси випливає величезна роль створення й широкого використання нових матеріалів, що характеризує один з важливих напрямків НТП[4, c. 76-79].

У галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТП:

1) істотне поліпшення якісних характеристик матеріалів мінерального походження, стабілізація і навіть зменшення питомих обсягів їхнього споживання;

2) інтенсивний перехід до застосування у все більшій кількості легких, міцних й корозійностійких кольорових металів (сплавів), що став можливим унаслідок появи принципово нових технологій, які значно зменшили вартість їхнього виробництва;

3) істотне розширення номенклатури і форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів із наперед заданими та унікальними властивостями.

Перша тенденція виявляється в значному збільшенні випуску низьколегованої сталі, листового і термообробленого прокату, поширенні порошкової металургії, беззливкового прокату кольорових металів, що забезпечують підвищення надійності й зниження металомісткості різних технічних конструкцій; друга тенденція — у всезростаючому використанні як конструкційних матеріалів алюмінію, титану, магнію та їхніх сплавів, що уможливлює кількаразове (2—10 разів) зменшення маси машин (устаткування), транспортних засобів тощо; третя тенденція, найперспективніша за своєю прогресивністю та економічною ефективністю, — у випереджаючому розвитку виробництва полімерних, композиційних (полімерних із наповнювачем) і керамічних матеріалів, що порівняно з традиційними мають більш високу термічну, абразивну та ерозійну стійкість, меншу питому щільність, є інертними до агресивних середовищ, а нерідко мають цілком унікальні властивості, завдяки чому стають незамінними конструкційними матеріалами для багатьох найновіших типів сучасної техніки.

До сучасних виробничих процесів ставляться такі вимоги, як досягнення максимально можливої безперервності, безпеки, гнучкості й продуктивності, що можуть бути реалізовані лише за відповідного рівня їхньої механізації та автоматизації — інтегрованого та завершального напрямку НТП. Механізація й автоматизація виробництва, яка відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною, у своєму безперервному розвитку послідовно, паралельно або паралельно-послідовно переходить від нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми.

За умов інтенсифікації виробництва, гострої необхідності багаторазового зростання продуктивності праці та радикального поліпшення її соціологізації, докорінного підвищення якості продукованих виробів автоматизація виробничих процесів стає стратегічним напрямком НТП для підприємств більшості галузей народного господарства.

Пріоритетне завдання полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматичних машин та агрегатів часто не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації зв'язано зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, передовсім у машинобудуванні та деяких інших галузях, зумовлено об'єктивною необхідністю постійно забезпечувати високоефективне використання дорогого автоматичного устаткування і достатню мобільність виробництва з частим оновленням номенклатури продукції[6, c. 152-154].

Механізація виробництва

Це широке впровадження взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих систем машин, апаратів, приладів, обладнання на всіх ділянках виробництва, операціях і видах робіт. Вона сприяє інтенсифікації виробництва, зростанню продуктивності праці, скороченню частки праці у виробництві, полегшенню і поліпшенню умов праці, зниженню трудомісткості продукції.

Під терміном механізація розуміється головним чином витіснення ручного труда і заміна його машинним у тих ланках, де він ще досі залишається ( і в основних технологічних операціях, і у допоміжних, підсобних, транспортувальних та інших трудових операціях).

У процесі розвитку механізація проходила декілька етапів: від механізації основних технологічних процесів, відмінних найбільшою трудомісткістю, до механізації практично всіх основних технологічних процесів і частково допоміжних робіт. При цьому склалася певна диспропорція, яка призвела до того, що тільки в машинобудуванні і металообробці більше за половину робочих місць зайнято на підсобних і допоміжних роботах.

Наступний етап розвитку комплексна механізація, при якому ручний труд замінюється машинним комплексно на всіх операціях технологічного процесу не тільки основних, але і допоміжних. Впровадження комплексності різко підвищує ефективність механізації, оскільки навіть при високому рівні механізації більшості операцій їх високу продуктивність може практично нейтралізувати наявність на підприємстві декількох немеханізованих допоміжних операцій. Тому комплексна механізація в більшій мірі, ніж некомплексна, сприяє інтенсифікації виробництва. Але і при комплексній механізації залишається ручна праця.

Рівень механізації виробництва оцінюється декількома показниками.

Коефіцієнт механізації виробництва величина, що вимірюється відношенням обсягу продукції, виробленої за допомогою машин, до загального обсягу продукції.

Коефіцієнт механізації робіт величина, що вимірюється відношенням праці, виконаного механізованим шляхом, до загальної суми витрат праці на виробництво даного обсягу продукції.

Коефіцієнт механізації труда величина, що вимірюється відношенням кількості робітників, зайнятих на механізованих роботах, до загальної чисельності робітників на даній дільниці, підприємств.

Візьмемо наприклад компанію «Кока Кола», розташовану в Україні в Броварах. Ця компанія використовує механізовану конвеєрну лінію для виробництва своїх напоїв, причому технічне забезпечення компанії дозволяє їй на територїї свого підприємства виробляти не тільки напій, але і тару для нього. Використання системи нових (поліпшених) фільтрів дозволило компанії досягнути такої чистоти стічних вод, що в ній водиться риба — вугірь. На підприємстві використовуються механізовані крани, машини-прибиральники, транспортери і інші машини, що безпосередньо полегшують виробничий процес.

Автоматизація виробництва — застосування технічних засобів з метою повної або часткової заміни участі людини в процесах отримання, перетворення, передачі і використання енергії, матеріалів і інформації. Розрізнюють автоматизацію часткову, що охоплює окремі операції і процеси, і комплексну, автоматизуючий весь цикл робіт. У тому випадку, коли автоматизований процес реалізовується без безпосередньої участі людини, кажуть про повну автоматизацію цього процесу[2, c. 68-70].

Автоматизація виробництва

Рівень автоматизації характеризують ті ж показники, що і рівень механізації. Це коефіцієнт автоматизації виробництва, коефіцієнт автоматизації робіт і коефіцієнт автоматизації труда. Розрахунок аналогічний, але виконується для автоматизованих роботах.

Підвищення ефективності автоматизації виробництва здійснюється у наступних напрямах:

• вдосконалення методик техніко-економічного аналізу варіантів автоматизації певного об’єкту, обґрунтований вибір найбільш ефективного проекту і конкретних коштів автоматизації;
• забезпечення умов для інтенсивного використання коштів автоматизації, вдосконалення їх обслуговування;
• підвищення техніко-економічних характеристик обладнання, що випускається, та що використовується для автоматизації виробництва.

Автоматизація виробництва і управління виробництвом дозволяє заощадити фінансові, фізичні і людські ресурси для фірм, які застосовують роботизовану техніку в своєму виробництві і в допоміжних функціях.

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка.

Комп’ютеризація виробництва

Обчислювальна техніка все більш широко використовується не тільки для автоматизації виробництва, але і в самих різних його сферах. Подібне залучення обчислювальної і мікроелектронної техніки в діяльності різних виробничих систем називається комп'ютеризацією виробництва.

Комп'ютеризація це основа технічного переозброєння виробництва, необхідна умова підвищення його ефективності. На базі ЕОМ і мікропроцесорів створюються технологічні комплекси, машини і обладнання, вимірювальні, регулюючі і інформаційні системи, ведуться проектно-конструкторські роботи і наукові дослідження, здійснюється інформаційне обслуговування, навчання і багато іншого, що забезпечує підвищення суспільної і індивідуальної продуктивності праці, створення умов для всебічного і гармонійного розвитку особистості.

Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. Термін, що поєднав у собі два слова “інформація" і “автоматики". Тому сучасний етап науково-технічного прогресу можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

Комп’ютеризація має статі звичайним, повсякденним явищем: персональна електронно-обчислювальна машина (ПЕОМ) ввійде у побут та на виробництво, подібно до холодильника, пральної машини, телефону у побуті. Це стає можливим завдяки мініатюризації обчислювальних пристроїв, коли, наприклад у сучасному мікропроцесорі центральний обчислювальної системи розміщується на одному кристалі кремнію розміром кілька міліметрів. Подібній мікропроцесор виконує 40 тисяч операцій за секунду, що можна порівняти з продуктивністю величезних електронно-обчислювальних машин 60-х років, а ціна його на світовому ринку становить лише кілька доларів. За прогнозами, протягом найближчих 5-6 років світовий випуск ПЕОМ досягне 35 млн. штук на рік.

Революційні зміни найважливіших параметрів електронно-обчислювальної техніки за останні десятиріччя призвели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки та технології, які можна визначити як перехід до так званої безпаперової інформації.

Інформатики в житті сучасного суспільства починає набувати виняткового значення. Зокрема, вона може здійснювати серйозний вплив на інтенсифікацію економіки, насамперед шляхом забезпечення оптимальних зв'язків між галузями промисловості, окремими підприємствами, а також шляхом вдосконалення управління, що спирається на інформатику. Від чітко поставленної оперативної інформації значною мірою залежить дотримання виробничої дисципліни.

Звичайно, у суспільстві все ще існує так звана паперова інформація, але головним носієм інформації все більше стає пам'ять комп'ютера, тобто безпаперова інформація.

Хоч навіть і у використанні персонального комп'ютера у виробництві комп'ютерні виробники вбачали недоліки. Саме в самодії персонального комп'ютера вбачили розробники його сильні і слабкі сторони. Робота з ПК передбачає постійне прийняття різних по складності рішень: регулярне архівування даних, антивірусний контроль, відновлення даних після збоїв, захист від несанкціонованого доступу та інших, що вимагає належної кваліфікації знань. У цьому відношенні мережевий комп'ютер для виробництва просто незамінний, оскільки він володіє безперечними перевагами для організації з великою кількістю співробітників, які потребують обчислювальні машин: економія коштів починається з моменту купівлі пари мережевих комп'ютерів замість персональних і продовжується в ході їх експлуатації, як наслідок простоти обслуговування, так і через відсутність необхідності ліквідувати наслідки безграмотного або необережного використання. З іншого боку виникає необхідність в наявності висококваліфікованих мережових адміністраторів, здатних підтримувати локальну і зовнішню мережу в зразковому стані.

Яке б враження не складалося, насправді мережевий комп'ютер — щось більше, ніж просто засіб зв'язку і інформаційного доступу. Мережевий комп'ютер був задуманий як пристрій з великою обчислювальною потужністю, і все-таки його основними функціями повинні були стати саме зв'язок і інформаційний доступ: електронна пошта, відеоконференції, організація виробництва через використання бази даних зовнішніх серверів, моделювання структурних схем. Для нормального розвитку і функціонування складного народногосподарського механізму необхідні постійний обмін інформацією між його ланками, сучасна обробка великого обсягу даних на різних рівнях управління, що також неможливо без використання ЕОМ. Тому від рівня комп'ютеризації значною мірою залежить розвиток економіки.

Розвиток комп'ютеризації викликає потребу в розробці і створенні нових засобів обчислювальної техніки. Їх характерними особливостями є: формування елементної бази на зверхвеликих інтегральних схемах; забезпечення продуктивності до 10 мільярдів операцій в секунду; наявність штучного інтелекту, що значно розширює можливості ЕОМ в обробці поступаючої інформації; можливість спілкування людини з ЕОМ на природній мові шляхом мовного і графічного обміну інформацією[8, c. 216-218].

Електрифікація та енергозберігаючі технології

Найважливішим напрямком науково-технічного прогресу, базою для всіх інших напрямів є електрифікація. Електрифікація промисловості являє собою процес широкого впровадження електроенергії як джерела живлення виробничого силового апарату в технологічні процеси, засобу управління і контролю ходу виробництва.

На основі електрифікації виробництва здійснюється комплексна механізація і автоматизація виробництва, впровадження прогресивної технології. Електрифікація забезпечує в промисловості заміну труда машинним, розширює вплив електроенергії на предмети праці. Особливо велика ефективність застосування електричної енергії в технологічних процесах, технічні засобах автоматизації виробництва і управління, інженерних розрахунках, обробці інформації, в рахунково-обчислювальних машинах. Рад важливих переваг перед традиційними механічними засобів обробки металів і інших матеріалів має електрофізичні і електромеханичні методи. Вони дають можливість отримувати вироби складних геометричних форм, точні по розмірах, відмінність до відповідних параметрів шорсткості поверхні і зміцнені в місцях обробки. Не залишається секретом, що використання енергії становить велику частину від собівартості продукції, особливо це стосується енергоємних виробництв. Який же залишається вихід, щоб знизити собівартість продукції за рахунок електроенергії, якщо просте скорочення її споживання призведе просто до зниження обсягів виробництва, а ніяк не до зниження собівартості продукції? Вихід — отримання більш дешевої енергії, отриманої за допомогою альтернативних, нових видів виробництва енергії.

Найбільш універсальна форма енергії — електрика. Вона виробляється на електростанціях і розподіляється між споживачами за допомогою електричних мереж комунальними службами. Припинення подачі електроенергії паралізує всі види діяльності, включаючи виробництво. Для того щоб цього не сталося — використовуються системи безперебійного живлення і автономні джерела енергії.

Потреба в енергії продовжує рости. Наша цивілізація динамічна. Розвиток будь-якого виробництва вимагає, передусім, енергетичних витрат і при існуючих формах національних економік багатьох держав можна чекати виникнення серйозних енергетичних проблем. Більш того в деяких країнах вони вже існують, включаючи і Україну.

Навіть якщо енергетичної кризи вдасться уникнути, світ, рано чи пізно, неминуче зіткнеться з тим, що основні види традиційного палива будуть вичерпані. Запаси нафти, газу, вугілля не нескінченні. Чим більше ми використовуємо ці види енергетичної сировини, тим менше іх залишається і тим дорожче з кожним днем вони нам обходяться.

Хоча кількість розвіданих запасів деяких енергетичних ресурсів, наприклад нафти, зростає, перед людством вже сьогодні встає задача освоєння невичерпних джерел енергії.

У течії наступного віку почнеться перехід до інших джерел енергії, після чого людство міцно встане на шлях створення невичерпної системи постачання енергією. Оскільки, ще існує можливість вибору між різними джерелами енергії, то вирішальне значення при цьому має вартість енергії. На відміну від нафти сьогодні в світі немає якихсь єдиних цін на вугілля. Вартість вугілля коливається в залежності від вмісту в ньому тих або інших компонентів, можливостей використання для певної мети, умовах транспортування і т.д.

До цього дня універсальним автономним джерелом, безумовно, є дизель-генератор. Він знаходить широке застосування завдяки високій надійності. Крім того, він забезпечує не тільки електроенергією, але і теплом.

Більшість джерел енергії так чи інакше забруднюють або змінюють навколишнє середовище. Лише сонце і вітер — два постачальники енергії, правда досить капризні, не вносять практично ніяких порушень в природу. Використання сонячної енергії дозволяє розширити енергетичні ресурси і заощадити значну кількість палива від екватора до 60-ої широти. Джерела енергії, що відновляються — вітрогенератори і геліостанції, роблять перші кроки в енергетиці.

Вітроенергетика, яка використовує вітроколеса і вітрокаруселі зараз перероджується. У США вже побудовані і експлуатуються комерційні установки. Проекти наполовину фінансуються з державного бюджету. Другу половину інвестують майбутні споживачі екологічно чистої енергії.

Вітроагрегати діляться на дві групи:

• вітродвигуни з горизонтальною віссю обертання (крильчаті);
• вітродвигуни з вертикальною віссю обертання (карусільні: лопатеві і ортогональні).

Ніяка людська діяльність неможлива без використання енергії. Продуктивність і, зрештою, прибуток значною мірою залежать від стабільності подачі енергії. Наявність енергії — одна з необхідних умов для рішення практично будь-якої задачі.

Хімізація виробництва

Хімізація виробництва — інший найважливіший напрямок науково-технічного прогресу, який передбачає вдосконалення виробництва за рахунок впровадження хімічних технологій, сировини, матеріалів, виробів з метою інтенсифікації, отриманню нових видів продукції і підвищення їх якості, підвищення ефективності і змістовності труда, полегшення його умов.

Серед основних напрямків розвитку хімізації виробництва можна відмітити такі, як впровадження нових матеріалів, розширення споживання синтетичних смол і пластмас, реалізація прогресивних хіміко-технологічних процесів, розширення випуску і повсюдного застосування різноманітних хімічних матеріалів, що володіють спеціальними властивостями (лаків, інгібритів корозії, хімічних добавок для модифікації властивостей промислових матеріалів і вдосконалення технологічних процесів). Кожний з цих напрямків ефективний саме по собі, але найбільший ефект дає комплексне впровадження[6, c. 341-343].

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.