referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Макроекономічний аналіз зовнішньої торгівлі провідних країн світу

Вступ

Економічна структура світу є складною сукупністю функціональних, галузевих та регіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину органічну метасистему з надзвичайно складними взаємозв’язками та розгалуженнями. На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану господарську систему. Функціональними елементами цієї метасистеми є науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфера міжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні міжнародні відносини.

Нерівномірність розвитку держав світу та окремих їх регіонів в залежності від цілей та ступеня покраїнового аналізу може бути визначена різним чином, що природно вимагає більш чіткої ідентифікації самого терміну “диференціація”. Відкритий ще в ХІХ ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. знайшов своє подальше втілення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економічного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає у тому, що в умовах високої динаміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологіями і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплинути на процес вирівнювання є обмеженими.

1. Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації

Процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття “капіталізм”, яке практично не використовувалося у 80-90 роки ХХ ст., на початку ХХІ стає дедалі більш вживаним і відображає процес посилення диспропорційності між різними типами країн світу [9, с. 244].

Дж. Д.Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вважає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20% глобального ВВП, тоді як проживає 80% населення планети.

За даними В.Ломакіна (Росія), рівень розбіжностей у продуктивності праці в 1890-1913 рр. за відношенням до провідної країни склав 0,43. У 1913-1959 рр. ця різниця зросла до 0,57. Проте й самі держави-лідери мають доволі ріні показники продуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу названий вище показник у виробництві США за 100% (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96%, Швеції – 90%, Франції – 83%, Німеччині – 80%, Японії – 73%, Канаді – 68%, В. Британії – 67%, Австралії – 51% від американського рівня [9,с. 245].

Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс Розвитку Людського Потенціалу (2001) визначається в країнах-лідерах –Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах в межах 0,944 – 0,938, а в країнах-аутсайдерах – С’єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді від 0,254 до 0,324. За даними В.П. Колесова та М.М. Осьмової (Росія) з 1970 по 1990 рр. питома вага країн Тропічної Африки знизилася у світовому експорті какао-бобів з 80,3% до 67,2%, кави – з 26% до 15%, бавовни – з 30% до 6%, залізної руди – з 12,5% до 2,5%. В цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7% у 1980 р. до 2% на поч. 90-х років ХХ ст. [9, с. 246]

Виходячи з вищенаведених фактів, можна стверджувати, що суперечності 70-80 рр. ХХ ст. по лінії Захід-Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ-Південь між розвиненими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Таку модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає наступним чином: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов’янські народи [9, с. 246].

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-економічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави – Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші – Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

У науковій літературі досить розповсюдженою є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється перш за все у різниці віросповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на думку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності» є прогнозованим “недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим, пропоноване пояснення “успіху-невдачі” національних моделей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швидке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з їх різномаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте, суперечності між країнами “золотого мільярду” та рештою світу мають місце і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків.

Зростання незацікавленості країн Півночі у тісних контактах з Півднем.

Причин цього більш, ніж достатньо, але найголовнішими з них є наступні:

а) зростання зовнішнього боргу, обсяг якого нерідко у 3-4 рази перевищує річний ВВП країни-реципієнта, а відтак ймовірність повернути гроші “паризькому” чи “лондонському” клубу є невисокою.

б) зміна домінантів у сприйнятті країн, що розвиваються, як джерел сировини та ринків збуту.

в) виникнення суперечностей між блоковими розвинутими країнами та окремими державами-лідерами Півдня (Китай-США, Китай-ЄС, Бразилія-США) [7, с. 314].

Економічна постколонізація. Вона принципово відрізняється від колонізації, що панувала у попередні віки, тому що не вимагає експансії політичної влади. Також вона відрізняється від неоколоніалізму, який передбачав посилення впливу колишніх метрополій на політичний та економічний розвиток їх колоній. Постколоніальна модель передбачає створення сприятливих умов для ТНК, винесення шкідливих виробництв у країни “третього світу” під гаслом їх індустріалізації, використання дешевої робочої сили та стимулювання “відпливу розуму”.

Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розвиваються:

а) Інвестиції ТНК мають нестійкий, мінливий характер і можуть викликати стихійні припливи капіталу і не менш жахливі відпливи, які є руйнівними для національної економіки тих країн, яким притаманна слабкодиверсифікована структура виробництва і сфери послуг.

б) Гуманітарна, фінансова та інша допомога носить тимчасовий та обмежений характер і далеко не завжди є ефективною. На її оптимізації наполягають як експерти країн-донорів, так і урядові чиновники з країн-реципієнтів. Нерідко вона не доходить до тих, хто її потребує у першу чергу.

в) Північ за допомогою своїх ТНК та ТНБ формує на Півдні таку територіальну і галузеву структуру виробництва та сфери послуг, яка максимально відповідає інтересам свого бізнесу і може не збігатися при цьому з намірами країн, що розвиваються. Відтак: товарно-сировинні конфлікти є неминучими [7, с. 315].

Новітня теорія “полюсів” економічного зростання Беттлера-Валлерастайна, яка виникла наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. значною мірою пояснює суть поляризації геоекономічного простору. За А.Беттлером (Канада) глобальний чи регіональний полюс передбачає визначення такого суб’єкту, який відрізняється від інших переважанням своєї економічної потужності над економічним потенціалом наступної за ним держави, як мінімум у 2 рази. З цього випливає, що економічний потенціал не є синонімом економічної потужності. Проведені у 1999 році розрахунки вище згадуваного автора засвідчили, що за показником сумарного ВВП, світовим (глобальним) полюсом виступає США (8,3 трил. дол.). Далі після цієї країни йде Японія, ВВП якої є удвічі меншим за наведену вище цифру. У Західній Європі полюсів взагалі немає. Так, приміром, ВВП Німеччини становить 2,1 трил. дол., що недостатньо випереджає Францію з її 1,4 трил. дол. (перевищення у 1,5, а не у 2 рази) [4, с. 388].

Локальних лідерів на кожному материку чи мегарегіоні налічується значно більше. Так, у Латинській Америці “регіональною парою” виступають Бразилія (743 млрд. дол.) та Мексика (429 млрд.), на Близькому та Середньому Сході – Туреччина та Іран, у Східній Азії – Японія та Китай, у Східній Європі – Росія (333 млрд. дол.) та Польща (153 млрд. дол.). На локальному рівні пострадянського простору Беттлер виділяє Росію та Україну, відповідні показники яких відрізняються у 8-м разів [4, с. 388].

2. Макроекономічний аналіз провідних країн світу

У світовій практиці при проведенні міжкраїнових порівнянь використовують декілька індикаторів, серед яких найважливішими є такі:

Валовий внутрішній продукт (ВВП) (GDP). Він буває номінальним та реальним. При розрахунках його обсягів на країновому рівні використовують показник реального ВВП на душу населення, який є основним при проведенні міжнародних порівнянь та відповідної типології держав світу. Для визначення світових тенденцій використовують також показник Валового Світового продукту (ВСП), у 1999 році він становив 40,7 трлн. дол. При цьому може бути розрахована динаміка зростання ВВП на будь-якому рівні. Щорічні ж темпи збільшення ВСП становлять близько 3%. Так, у 1996 році він зріс на 2,6%, у 1997 – на 3,2%, у 1999 – на 3% і у 2000 – на 3,2%. Аналогічні порівняння робляться і на країновому рівні [2, с. 265].

Найбільш цінною частиною наукових досліджень є розробка обґрунтованого соціально-економічного прогнозу, що базується на відповідних темпах зростання національного та світового господарства. Такий підхід до визначення перспектив розвитку називається методом екстраполяції. Приміром у середині 90-х деякі фахівці зробили висновок про те, що у 2005 році Китай за сумарним ВВП досягне рівня США, хоча за відносним показником на душу населення відставатиме від цієї країни у 5-6 разів. Життя внесло свої корективи. Справа в тому, що наприкінці ХХ ст. ВВП Китаю (1999) дорівнював 4,8 трил. дол. США (за однією з методик розрахунку), у той час коли в самих США аналогічний індикатор становив 9,255 трил. Передбачалося, що й на початку ХХІ ст. Китай матиме темпи зростання ВВП подібні до десятипроцентних, характерних для 90-х років ХХ ст., а США, які вступили до періоду циклічних крих від’ємне чи близьке до нульового зростання. Проте такі зміни не відбулися, а уповільнення ділової активності, яке мало місце в цій країні на рубежі 2000-2001 років переросло в стійке економічне зростання у 2002-2003 рр., натомість Китай у ХХІ ст. вже не зміг підтримувати подібні до кінця минулого століття темпи нарощування економічного потенціалу. Наведений приклад переконливо доводить, що метод екстраполяції має як певні переваги при застосуванні для короткотермінового прогнозування, так і значні недоліки і потребує значної корекції при використанні у середньотерміновій та довготерміновій перспективі [2, с. 267].

При визначенні ВВП на країновому та глобальному рівнях нерідко використовують три системи розрахунків: за валютним курсом, за паритетом купівельної спроможності (PPS) та за атласною методикою Світового банку (World Bank Atlas method). «Метод валютних курсів» доволі часто використовувався при розрахунках ВВП у 70-х – 80-х роках ХХ ст. і базувався на реальному (ринковому) співвідношенні між національною валютою та доларом США. Перевагою цього методу було те, що результати національного виробництва досить легко можна було порівнювати в умовах сталого економічного розвитку, натомість в разі виникнення криз чи при порівнянні різних систем господарювання (приміром – соціалістичної, де ВВП не визначався, а псевдоаналогом служив показник сукупного суспільного продукту – ССП), співставлення були малозіставними.

Найважливішим методом розрахунку ВВП у світі зараз є використання паритету купівельної спроможності (ПКС – чи Purchasing Power Parity). В країнах Європейського Союзу використовується модифікований його аналог – паритет купівельного стандарту – ПКС (Purchasing Power Standart). Метод ПКСт включає використання стандартизованої міжнародної ваги цін на товари та послуги в доларах США, що були вироблені економікою певної країни. Ділення відповідної доларової оцінки ППС на оцінку ВВП у місцевій валюті дає коефіцієнт перерахунку ППС [2, с. 268].

Розрахунки, які отримуються за цим методом є найбільш вірогідними при порівнянні економічної потужності та благополуччя різних країн.

Проте метод ППС також не позбавлений й певних недоліків. Так, при аналізі стану економік країн, що розвиваються і, відповідно, мають нестабільну валюту, тобто високий рівень інфляції (зараз мова йде про африканські країни) дані про ВВП, що отримані подібного роду методом можуть становити лише від ј до Ѕ реальної оцінки цього макроекономічного показника.

Атласний метод розрахунку ВВП заснований на використанні середнього рівня валютного курсу країни (альтернативного фактора конверсії) за певні роки з розрахунками рівня інфляції у п’яти найбільших постіндустріальних країнах світу (Великобританія, США, ФРН, Франція, Японія) [2, с. 270].

Для кінцевого розрахунку ВВП на душу населення у тлумаченні О.Погорлецького для відповідного року (t) використовують таку формула:

З цього випливає, що ВВП на душу населення в США за ПКС, валютним курсом та атласною методикою був у 1997 році тотожним і складали 29080 доларів. Проте в інших країнах ці показники суттєво різнилися. Так, в Японії за Атласною методикою станом на той же період він дорівнював 38160 дол., а за ПКС – 24400 дол. (різниця в 1,56 рази), в Німеччині відповідно 28280 дол. та 21170 дол. (1,34 рози), Росії – 2680 дол. та 4280 дол. (+1,6 рази), України – 1040 дол. та 2170 дол. (+2,1 рази) [2, с. 271].

У ХХІ ст. попри всі суперечності щодо оцінки переваг розрахунку використовують метод паритету купівельної спроможності в доларах США, а в Європейському Союзі з 2002 року розрахунки ведуть в євро. Так, станом на кінець 2001 року найвищий індикатор ВВП на душу населення мав Люксембург – 53780 дол., який перевищував аналогічний показник в США в 1,57 разів; в Німеччині та Японії – у 2,12; в Росії – у 7,6 разів, в Україні (4350 дол.) – в 12,4 рази, Китаї – у 13,4 рази, Молдові у 26 разів. Аналогічні порівняння проведені в ООН щодо найменш розвинутих країн Центральної Африки демонструють співвідношення 100 до одного [2, с. 272].

Наведений вище рисунок досить добре ілюструє те, що розподіл доходів в різного роду країнах є доволі диференційованим і в умовах глобальної економіки викликає міграцію малозабезпечених верств населення з країн групи с до країн групи в. За теорією Стюарта (Stewart) міграційний потік (MIS) – це вимір демографічної сили (соціальний аналог сили тяжіння), яка дорівнює постійній величині G (що є аналогічній гравітаційній незмінній), помноженій на чисельність населення країни і (Pі) та країни j (Pj) та поділений квадрат відстаней між ними [2, с. 273]:

Цей показник в умовах глобалізації світового господарства доволі об’єктивно відображає різницю у матеріальному добробуті населення країн світу і може використовуватися при розрахунках міграційного потенціалу.

Економічний зміст застосування моделі Стюарта та кривої Лоренцо, в основі якої лежать коефіцієнт Джині засвідчує, що на перших порах відбувається зростання ВВП країни с внаслідок переведення коштів із-за кордону та падіння (в силу зростання конкуренції на ринку дешевої робочої сили) рівня доходів в країні в. Проте у довготерміновій перспективі, якщо вирівнювання доходів в країні с з країною в не відбудеться може призвести до дефіциту трудових ресурсів та спровокувати демографічну кризу в країні с. Саме така модель стає дедалі актуальною для відносин: країни Центральної та Східної Європи – ЄС, Мексика – США тощо.

При проведенні внутрішньокраїнових порівнянь нерідко використовують також показник Валового регіонального продукту – ВРП (Gross State Product (GSP) в США чи GDP of region – в країнах ЄС).

В ідеальній формі ВРП являє собою суму ВВП регіонів країни. Проте існують товари та послуги, які не можна ідентифікувати на регіональному рівні, а віднесення їх до столичного регіону виглядає не зовсім коректним. Так, приміром, надання консульських послуг та видача в’їздних віз громадянам інших держав з боку відповідних дипломатичних установ США не виглядає як частина ВРП столичного федерального округу Колумбія з м. Вашингтон, де знаходиться Державний Департамент США. Проте такий показник далеко не завжди розраховується в національній статистиці (в Україні, приміром, його поки що не використовують). Найбільш поширеним для країн ЦСЄ виступає індикатор валової доданої вартості – ВДВ (Gross Value Added), який відрізняється від ВРП тим, що в нього не увійшли усі регіональні податки. В Україні, за експертними розрахунками ВДВ, він становить 85-90%% відповідного рівня ВРП [2, с. 274].

При визначенні обсягів та напрямів надання системної допомоги депресивним територіям країн Європейського Союзу використовують саме цей індикатор.

Валовий національний продукт (ВНП чи GNP). Також є досить розповсюдженим показником економічного зростання. Як і ВВП може бути використаним щодо аналізу галузевої і територіальної структури виробництва та невиробничої сфери, питомої ваги різних секторів, сукупних витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи, видатків на національну оборону, розрахунків податкових надходжень до державного бюджету, співвідношень ВНП до ВВП тощо.

Важливе місце при характеристиці моделі розвитку тієї чи іншої країни мають такі відносні показники як і темпи інфляції та рівень безробіття (перевагу при цьому має методика Міжнародної організації праці – МОП), ставки процента, ставки податків, динаміка руху курсу національної валюти за відношенням до інших валют, рівень продуктивності праці тощо.

Нерідко при порівнянні інвестиційної привабливості країн (регіонів) використовують показники прямих іноземних інвестицій (FDI) зіставлені з чисельністю населення, що є досить важливим для визначення «рівня країнової конкурентоспроможності», у першу чергу це стосується держав Центральної та Східної Європи, колишнього СРСР та країн що розвиваються. До цієї ж групи індикаторів відносять також рівень капіталізації, прибуток на капітал, зростання прибутку на акції та середній обсяг продаж цінних паперів, які свідчать про розвинутість ринкової інфраструктури та ступінь адаптованості господарства країни до здійснення системних реформ чи аналізу результатів їх реалізації [2, с. 276].

Обсяг та структура зовнішньої торгівлі, співвідношення інвестиційних і споживчих товарів в ній, рівень залежності виробництва ВВП від експортно-імпортних операцій визначають характер відкритості економіки та дозволяють відносити країни до певного типу і проводити їх класифікацію.

У багатьох випадках економічне зростання національних господарств та відповідну класифікацію держав світу можна ідентифікувати по соціальних показниках, серед яких наприкінці ХХ ст. стали виділяти найбільш інформовані:

— індикатор економічного добробуту (MEW),

— індекс стійкого економічного добробуту (ISEW),

— індекс людського розвитку – ІЛР (Human Development Index — HDI) [2, с. 276].

Вважається, що реальних результатів соціально-економічного процесу досягають ті країни, життєвій рівень населення яких є вищим за аналогічний серед держав-сусідів. З 2001 року ІЛР здобув в ООН ще й іншу назву Індекс Розвитку Людського Потенціалу (ІРЛП). Саме він на інтегративної основі об’єднує в собі три розрахункові компоненти: очікувану тривалість життя, рівень освіти та показник ВВП на душу населення. Опосередковано сюди входять також рівень грамотності дорослого населення (у відсотках до осіб, що є старшими за 15 років), а також сукупний показник чисельності, що вступили до навчальних закладів першого, другого та третього ступеня. Рейтинг країн при цьому може суттєво змінюватися по роках. Так, компенсаційний приріст ВВП в Україні дозволив їй переміститися з 80-го місця у 2007-му році до 75-го у 2008. Проте навіть і зараз він значно відрізняється від більшості європейських країн (табл. 2.2) [4, с. 402].

Враховуючи основну методологічну сутність ВВП країн світу не менш важливим для аналізу моделей розвитку та динаміки трансформаційних змін виступає дослідження галузевої структури цього макроекономічного показника, який традиційно може бути погрупованим у такий спосіб: сільське господарство, промисловість, сфера послуг. Саме наявність домінуючої питомої ваги останньої є підставою для віднесення певної країни до відповідного типу (приміром – постіндустріальних).

3. Шляхи розвитку національних економік

Незважаючи на декларування принципу відкритості, провідні країни світу всебічно захищають свою досить стабільну економіку, внаслідок чого утворюються потужні центри протистояння, очолювані зокрема США, ЄС та Японією. Наприклад, утворення Європейського співтовариства було свого роду виявом протистояння економічній експансії США і, водночас, бажанням низки країн домінувати хоча б у складі інтеграційного угруповання. Таке протистояння посилює конкурентну боротьбу, трансформуючи її у гіперконкурентну, наслідки якої неминуче «оплачують» менш розвинені, неконкурентоспроможні національні економіки [10, с. 274].

Протекціоністська політика послідовно використовується усіма країнами, особливо економічно могутніми, вона є їхнім привілеєм, адже для легітимності такої політики необхідна ціла низка умов, і перш за все міцне національне підґрунтя, що живиться економічним диктатом на світовому ринку. Слід наголосити, що звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі відбувається на тлі високого рівня протекціоністського захисту внутрішньої економічної структури, а заклики до вільної торгівлі та відкритості переслідують мету односторонньої лібералізації, що дозволяє отримати вільний доступ до зарубіжних ринків ресурсів.

Скажімо, економіка США ніколи не була відкритою: від часів індустріальної революції і по 70-ті роки ХХ ст. протекціоністське вибіркове регулювання імпорту визнавалось за офіційну політику, і лише пізніше, коли суспільство свідомо переходить до формування високотехнологічної структури виробництва (за характеристикою ЄС — до «стратегії наступу»), уряд вдається до призованих заходів, як правило, нетарифних, що зарекомендували себе як більш ефективні за існуючих умов. Частка імпорту, що контролюється у США нетарифними засобами, наприкінці 90-х років сягнула 52 % [10, с.275].

Великобританія, батьківщина космополітизму, доктрини відкритості у міжнародній торгівлі, завжди вдавалася до протекціонізму, встановлюючи чіткі квоти щодо імпорту. Лише сягнувши певного ступеня могутності, тимчасово відкривала свої кордони для окремих товарів, суворо регламентуючи структуру імпорту.

Так, скажімо, з моменту утворення ГАТТ спостерігається стійка тенденція до зниження використання питомої ваги тарифних регуляторів та підвищення ролі нетарифних. Загалом, промислово розвинені країни активно використовують нетарифні регулятори для забезпечення експортної орієнтації власних економік (за допомогою стимулювання виробництва), для захисту своїх товарних ринків.

За останні сорок років частка імпорту, охоплена нетарифними обмеженнями, стрімко зростає, і збільшилась у Японії на 64 %, у країнах ЄС на 198 % [10,с.277].

Субсидії, скажімо, у сільському господарстві за період з 1980 р. по 1997 р. зросли у США на 102 %, Канаді — на 74 %, країнах ЄС — на 104 % (крім того, у засобах масової інформації цих країн ведеться неприхована війна проти імпорту), на 43 % — у Японії [10, с.277]. Більш ніж утричі зросла за цей час кількість позовів, пов’язаних з демпінгуванням та субсидуванням, оскільки навіть якщо економічно розвиненим країнам загрожує обов’язкове антидемпінгове та компенсаційне відшкодування, вони все одно вдаються до цих заборонених протекціоністських заходів.

Та найновітнішою формою міжнародної економічної експансії стає новий тип автаркії — структурної замкненості, що дає країнам, втягненим у інтеграційні процеси під гаслом лібералізації, можливість зберігати конкурентні переваги і формувати власну стратегію розвитку, формувати національні пріоритети, виходячи з природних даних країни.

Політика структурної самоізоляції все більшою мірою розглядається як зумисний і бажаний крок, спрямований на реалізацію певних економічних і політичних намірів у контексті глобалізації. Подекуди вона проявляється у застосуванні прямих, безпрецедентних обмежувальних заходів та політики субсидування щодо стратегічних національних галузей, особливо високотехнологічних. Така експансіоністська структурна політика провідних держав, зокрема США, розглядається іншими економічними угрупованнями, зокрема ЄС, як стратегічна загроза розвитку національних економік. Зустрічні заходи, які застосовуються цими угрупованнями, не обмежуються лише дотуванням та субсидуванням національно-пріоритетних стратегічних галузей (у країнах ЄС розміри субсидій таким галузям сягають 9 % національних бюджетів [10, с.278]); вони характеризуються відвертим протистоянням і часто забороною імпорту конкуруючих товарів. Загалом політиці усіх конкурентоспроможних країн притаманний експансіонізм.

Слід акцентувати увагу на тій явній обставині, що рівень національного протекціонізму щодо сучасного глобального середовища формується залежно від економічної потужності країни, але розвинені країни по відношенню до третіх країн світу керуються особливими правилами. У цьому разі структурна автаркія не є інструментом становлення системи національної економічної безпеки, а виступає формою пограбування економічно відсталих країн.

Отже, проблема типологізації країн за ознакою конфронтаційності не втратила свого сенсу, оскільки заідеологізованість параметрів класифікації країн, навіть за приналежністю до цивілізаційних світів, все ще зберігається, хоча й видозмінюється: країни світу й досі поділені на першовартісні та меншовартісні, а Україні, на жаль, відводиться місце серед тих, що покликані обслуговувати світовий економічний комплекс. Очевидно, що використання загальноприйнятих космополітичних підходів у процесі формування моделі міжнародної економічної поведінки для України є неприйнятним, бо вони не мають нічого спільного з підходами, які базуються на оцінці потенціалу країни з позиції національних переваг, відображених сучасною інституціональною теорією Портера-Ругмана-Даннінга. Крім того, і практика міжнародних економічних стосунків, і практика формування глобальної міжнародної політики стосовно національних держав великою мірою залежить як від ідеології, так і від об’єктивних інтересів економічно — сильних держав, але у жодному разі не йдеться про економічні інтереси країни, що бажає приєднатись до світового співтовариства [10, с. 280].

Оскільки проблема конфронтаційності себе не вичерпала, тому і завдання, які мають вирішуватися державою з перехідною, проринкової орієнтації економікою, пов’язуються із необхідністю формування основ альтернативної загальноприйнятій сьогодні моделі міжнародної економічної поведінки, які, на наш погляд, зводяться до наступного:

— необхідності нової інституціональної політики міжнародної економічної поведінки: принцип індивідуалізму має поступитися принципу комунітаризму, за якого ступінь і напрямки міжнародної відкритості визначаються інтересами суспільства, а не окремих осіб;

— реалізації принципу автаркії, що полягає у мобілізації внутрішнього економічного потенціалу та зміцненні національних структуроутворюючих галузей; формуванні цілісної незалежної економіки на основі створення раціональної національної структури виробництва, орієнтованої на вітчизняного споживача;

—  цілеспрямованій підтримці і стимулюванні суб’єктів національної економіки як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

— структурного автарктичного експансіонізму: формуванні конкурентоспроможних галузей, через які здійснюватиметься структурна економічна експансія [10, с. 281].

Очевидно, що така модель є мобілізаційною, а система захисту та стимулювання у ній має відігравати роль адаптера внутрішнього середовища до зовнішніх умов, пом’якшуючи шкоду інтернаціоналізації та підсилюючи ефекти від міжнародних зв’язків.

Аналіз процесів інтернаціоналізації зовнішніх зв’язків за допомогою використання такого підходу стає надзвичайно важливим, оскільки дає можливість відповісти на цілу низку запитань, особливо тих, що стосуються проблем регулювання українським урядом міжкраїнних відносин, їхніх меж та доцільності. Ця проблема є надактуальною для України, бо, хоча вона й не обділена первинними ресурсами, але її шлях до глобального середовища починається з обмеженого стартового потенціалу. Звичайно, форми співіснування держав у глобальному середовищі насамперед визначаються вигодами об’єднання ресурсних можливостей, однак основною умовою-наслідком співробітництва завжди має бути посилення конкурентоспроможності національної економіки, тому й модель включення до світового економічного простору має бути спочатку мобілізаційною, такою, що слугуватиме розгорненню процесів формування конкурентоспроможності, а згодом і експансіоністською, такою, що дозволить вести мову про паритетність відносин. Тобто, не може йтися про включення України до світової економічної системи на основі паритетності доти, доки національна економіка не зможе провадити експансіоністську політику хоча б у окремих напрямках [10, с. 281].

Отже, формування мобілізаційної моделі, використання якої, як правило, має двояку спрямованість: внутрішню, орієнтовану на формування раціональної структури виробництва, і зовнішню, яка має на меті економічну самодостатність (ідентифіковану з економічною безпекою країни), що є умовою незалежності від інших економік та прориву на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг, пов’язано з вирішенням двох проблем.

По-перше, у цьому контексті слід акцентувати увагу на тій обставині, що вітчизняною економічною наукою ще й досі не вирішена проблема типологізації національної як сьогоднішньої, так і майбутньої соціально-економічної структури суспільства, адже формування національної стратегії входження країни до світового простору тісно пов’язано з тим, якою є модель внутрішнього розвитку — комунітарною чи індивідуалістичною. Не вдаючись у подробиці, слід зазначити, що економічні відносини в Україні сьогодні розвиваються за другим сценарієм, тоді як інші країни світу все більшою мірою орієнтовані на урахування комунітарних чинників: у цьому і кореняться причини використання доктрини захисту національних інтересів і національної економічної безпеки, а принципи індивідуалізму застосовуються лише у відносинах з іншими державами.

По-друге, важливим є визначення базових принципів проникнення національної економіки у світову економічну систему, формування транснаціоналізаційних зв’язків макро- та мікроекономічного рівня. Тут необхідно мати чітке уявлення про те, чиї інтереси у міжнародному середовищі має захищати держава — приватні чи суспільні. Відповідь на це запитання пов’язана з вирішенням попереднього. Якщо суспільство будуватиме міжнародні стосунки за комунітарною моделлю, то усі економічні взаємовідносини у міжнародній сфері будуть контролюватись державою, що є ознакою автарктичності [10, с. 283].

Слід наголосити, що історія знає приклади, коли, всупереч об’єктивним обставинам, суспільства формували високоефективну систему самозабезпечення та розширеного відтворення, а згодом провадили експансіоністську політику. Умови для цього формувались у межах автарктичної моделі, періодично застосовуваної усіма розвиненими державами. Звичайно, тут слушним буде зауважити, що існує проблема генетичних наслідків концепцій і процесів міждержавних економічних відносин у конфронтаційному контексті, визначення їхньої сутності як боротьби за політичну та економічну гегемонію, що завжди призводило до переділу світу. На особливу увагу заслуговує ця теза ще й тому, що, хоча оптимістична оцінка вірогідності процесів глобалізації, як результату розвитку національних економік на об’єктивній основі інтернаціоналізації не має альтернатив, ці процеси викликають до життя явища, здавалось би несумісні з ознаками прогресу світогосподарських відносин. Зумовлені вони тим, що інтернаціоналізація економік об’єктивно вимагає встановлення єдиного світового порядку, єдиних правил гри (наприклад, збігу вітчизняного господарського права з міжнародним), подальшої денаціоналізації влади, синхронізації стадій економічного розвитку, конвергенції національно-суспільних підвалин тощо. Важливо, щоб ідея впровадження автаркії не переросла в ідею тотального експансіонізму, не виходила за межі здорового глузду, як це відбувалось час від часу з Німеччиною або сьогодні — зі США.

Крім того, слід остерігатися надмірного захоплення доктриною автаркії, оскільки ця проблема є багатогранною: автаркія, хоча й у видозміненому вигляді, має свої вади, і у багатьох випадках призводить до протилежних результатів, наприклад, вилучає країну, повністю або частково, із конкурентного простору, зумовлює формування неефективної суспільно-економічної структури. Протистояння руйнівній її силі, чим держава має опікуватися, базується на розвитку конкурентних, індивідуалістичних за сутністю, ринкових відносин усередині країни.

Отже, визначення перспектив розвитку України як структурного елементу світогосподарських процесів пов’язано з сучасними внутрішніми стратегіями розвитку національної економіки, яка має відповідати одночасно вимогам і автаркії, і глобалізації як єдності протилежностей, має враховувати особливості інтеграційних процесів, які відбуваються у світі, бути орієнтованими на збіг національних, регіональних і глобальних інтересів. З нашої точки зору, провідним напрямком такої інтеграції є структурна інтеграція, засадним принципом якої є структурна автаркія, що здійснюється за умови регулюючого контролю держави. Узгодження базових складових структурної інтеграції трактується нами як пріоритетний напрямок глобальних трансформацій національного економічного простору.

Висновки

На даному етапі залишатимуться індустріальні моделі (сучасна периферія) з елементами доіндустріальних форм (найменш розвинуті країни), перехідні економічні системи (держави колишнього СРСР, країни Центральної і Південно-Східної Європи) та власне постіндустріальна (інформаційно-технологічна) модель економічного розвитку (країни ОЕСР). Безумовно, домінантною у цій структурі має стати інформаційно-технологічна модель, реалізація якої визначатиме головні закономірності і тенденції світового економічного поступу.

Саме в такому напрямі розвивається зараз структурна та інвестиційна політика. У США, Японії, Західній Європі, деяких країнах Південно-Східної Азії в інформатику інвестується більше коштів, ніж у такі сфери, як енергетика, сировинні й навіть переробні галузі. Сектор послуг у найбільш розвинутих державах сягає 70- 75%. У суто економічній сфері долається догматизм абсолютизації як державної, так і приватної власності на основі створення гнучких форм власності і господарювання, які найбільш адекватно відображають господарські реалії напередодні III тисячоліття. Економічна доцільність, а не політичні чи ідеологічні стереотипи, є визначальною у формуванні структури власності.

Головним соціальним критерієм інформаційно-технологічних економічних форм є якість життя, система захисту інтересів населення, забезпечення соціальних гарантій, зміцнення інститутів демократи, гарантування справжніх прав і свобод людини.

Транснаціоналізація і глобалізація господарського життя посилюють економічну єдність світу, розширюючи можливості спільного вирішення як гострих проблем сучасності (голод, хвороби, бідність, спотворене природне середовище тощо), так і створення передумов для якнайшвидшого оволодіння всіма країнами здобутками цивілізації (новітня техніка, технологія, інфраструктура, соціальне забезпечення).

Список використаних джерел

  1. Базилевич В. Д. Макроекономіка . — К. : Знання , 2005. —  851 с.
  2. Базілінська О. Я. Макроекономіка. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 442 с.
  3. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
  4. Гронтковська Г. Е. Макроекономіка. — К. : Центр учбової літератури, 2010. — 671 с.
  5. Економічна теорія / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
  6. Економічна теорія: навчальний посібник /Андрій Андрющенко. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 517 с.
  7. Макроекономічна теорія /Г. І. Башнянин; ред.: Г. І. Башнянин, Л. С. Томашик. — 2-ге вид., стер. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 550 с.
  8. Манків Г. Н. Макроекономіка. — К.: Основи, 2000. — 588 с.
  9. Савченко А. Г. Макроекономіка. — К. : КНЕУ, 2005. — 441 с.
  10. Пушкаренко П. І. Теоретичні основи сучасної макроекономіки. — Суми: Університетська книга, 2007. — 331, с.