Вступ

Київська Русь, як і всі середньовічні країни, набирала досвіду культурного розвитку, зважаючи на культуру Давньої Греції та Риму. Найважливішу роль у цьому відношенні відіграли Болгарія і Візантія.

Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її «святість», а, отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам — збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став «Києво-Печерський патерик» (XIII-XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним) літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старому», народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». «Слово» Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

Про надходження літератури з Візантії, Болгарії, Західної Європи свідчать і міжнародні договори. Давня Русь була надзвичайно тісно пов’язана з Візантією, «від якої в перший час вона цілком залежала як митрополія Константинопольської патріархії».

Вищезазначені проблеми висвітлено в працях таких різних поколінь учених, як: С. Аверінцев, В. Адріанова-Перетц, О. Алексєєв, Д. Ангелов, Д. Афіногєнов, М. Бібіков, О. Білецький, М. Брайчевський, Є. Верещагін, О. Востоков, Е. Гранстрем, В. Дубровіна, Л. Дубровіна, Л. Жуковська, В. Істрін, М. Каврус, Е. Казеніна- Прістанскова, О. Клєбанов, К. Куєв, С. Маслов, Л. Меліксет-Бек, М. Мещерський, А. Мілєв, Х.Пападопуло, О. Пономарьов, О. Попова, В. Пуцко, Б. Семеновкер, О. Соболевський, І. Срезневський, О. Творогов, Хр. Трендафілов, З. Удальцова, Ф. Успенський, А. Хананов, Є. Чернухін, О. Шахматов, Я. Щапов, М. Щепкина та багато ін.

1. Запровадження та поширення писемності на Русі. Перші літописи

Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов’янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов’яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов’ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з’явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об’єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику»[5, c. 94-96].

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов’янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов’яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне пові-домлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов’янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами». Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі «Про церемонії візантійського двору» повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить «софійська абетка», виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири — Б, Ж, Ш, Щ — слов’янському мовленню. На думку С. Висоцького, «софійська» абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

До оригінальних пам’яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є «Повість временних літ», укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам’ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов’язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

«Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті», в якому відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку та взаємозумовленості історії всіх народів. Автор «Повісті», людина широкої ерудиції, постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до численних візантійських хронік. До «Повісті» ввійшли всі попередні літописні зводи — 996, 1039, 1073, 1093-1096 pp., «Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборник» Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, «Повість временних літ» складається з поширеного вступу до слов’яно-руської історії, який, власне, й був «Повістю», і датованої хроніки, доведеної до 1110р.[8, c. 123-126]

Безпосереднім продовженням «Повісті» є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Однак Галицько-Волинському літопису належить особливе місце. Він вирізняється, на думку М. Котляра, тим, що в Галичині й Волині, на відміну від інших давньоруських земель, створювались не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути». Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло «Галич — другий Київ». Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя[4, c. 61-62].

2. Визначні пам’ятки давньоруської літератури

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам’яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов’ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з’являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих правових документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з’являються норми, що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 pp., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ» та ін. Ці твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять «берестяні грамоти» — листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом «берестяних грамот» є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п’ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу в 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є «Повчання Мономаха своїм дітям». Воно хронологічно охоплює період 1066-1117 pp.. «Повчання» написане для дітей — спадкоємців державної влади. Головна ідея твору — заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об’єднання князів. Героєм твору є мудрий державний діяч, який водночас і досвідчений господар і прекрасний сім’янин. «Повчання» було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацію, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня «Слово о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 pp. невідомим автором, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв’язком з фольклорною традицією, а й переповненням його змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов’янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір’я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

Одним з кращих творів не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є «Житіє і ходіння Данила». Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у своєму творі. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо, щоб його могли прочитати якнайбільше людей[2, c. 69-71].

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні- билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях. (Шейко В., 2009)

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явився новий вид історичної літератури — літописання.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець ХІ — початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського літопису (Шейко В., 2009).

В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам’ятки агіографічної (жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій), філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво- Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури вважається «Слово о полку Ігоревім» (1185 — 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі.

Відзначимо, що у Європі Київ мав славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Отже, у період Київської Русі культура та освіта досягли високого рівня і могли конкурувати з Візантією та багатьма країнами Європи. Науковий аналіз літератури дозволив зробити висновок, що освіті доби Київської Русі притаманні такі риси:

—  культурологічність;

— відкритість до світу (активне вбирання, запозичення та використання набутків та знань інших народів);

—  окрім церковного освітнього середовища, яке домінувало, характерним є компонент світської освіти;

— останнє, і, на нашу думку, найважливіше — чітко простежується Європейська орієнтація та наслідування християнських цінностей.

3. Книжна культура та грецька перекладна література Київської Русі Х-ХІІ ст.

Мовою дипломатії, міждержавного спілкування в ІХ-Х ст. і пізніше була грецька — «мова великої культури, мова давньої науки» [3, 190]. За часів великого князя Ярослава в Києві були особи, котрі добре володіли грецькою та перекладали її на давньоруську. На сліди користування перекладними книгами вказують, зокрема, давньоруські літописи, західні хроніки тощо. Навпаки, відомості про слов’ян подибуємо в житії Димитрія Солунського, Стефанія Сурожського, Георгія Амастридського та ін. в Синайському, Єгипетському, Римському, Скитському,    Алфавітному,       Ієрусалимському патериках ХІ-ХІІ ст.

Розглядаючи історію «європейської цивілізації, просвіти та літератури в середні віки, в епоху прийняття християнства», помічаємо, в основному, «майже однакові явища. Це спільне багатство християнської літератури та культури пов’язано з Грецією, з грецькою церквою і зі східною імперією — Візантією» [4, 1]. Духовна і загальна освіта перебували у тісному взаємозв’язку. Остання ж знаходилася під впливом церковних книг, церковно-словенської мови та грецької просвіти, однак у Києві християни «мали не тільки грецьке богослужіння, але й живу проповідь місцевою полянською мовою» [4, 12]. Так, митрополитами Київської Русі, починаючи із 40-х років XI ст. і до кінця Київського періоду, були греки. Визначною постаттю був митрополит Феопемпт, «котрого тепер вважають за першого митрополита Грека, припускають, що той привіз із собою транспорт грецької літератури і грецьких учених богословів і книжних людей. Мусіла се бути визначна постать в Академії». Та в Києві, крім греків-митрополитів, були й інші особи «грецького духовенства» [4, 17, 28]. Навіть «книжним ученим» за Володимира керували спеціально «запрошені греки» [5, 74]; [2, 79]. І якщо за Володимира стали тільки роздавати дітей на вчення книжне, то вже «за часів Ярослава було навчання «книжне з абетками, граматиками, навіть словниками, грецькими» [6, ІР НБУВ, ф. 10, спр. 18310-18311, 2 с.].

Візантійська книга потрапляла в Київську Русь здебільшого через південно-слов’янські переклади. Переважно з Болгарії (кінець X — початок XI ст.) в Давньоруську державу було привнесено переклади з грецької мови біблейської, церковно-учительної, житійної, історичної літератури, творів отців церкви. У літописному оповіданні 989 р. йдеться про те, що Володимир жив у законі християнськім й дійшов думки про закладення церкви пресвятої Богородиці. Для виконання будівельних робіт він запросив майстрів-греків [7, 25-27, 28].

Існують відомості, що грецькі архітектори та майстри, запрошені для будівництва Києво- Печерського монастиря, привезли з собою книги. Можна припустити, що майстри, які зводили Софійський собор протягом 1017-1037 рр., мали ці книги при собі, адже про їхню освіченість свідчать сюжети фресок. Є свідчення щодо посилання на Русь численних книг зі Студійського монастиря: уставів, тріодей тощо. Давньоруська інтелігенція (у тому числі військові та купці) були знайомі «з мовами германськими, перською, арабською та грецькою» [8, ІР НБУВ, ф. 10, спр. 12478, арк. 6, 7].

«Немає сумніву, що переписувано також грецькі тексти; маємо найстаріші послання київських митрополитів, родовитих греків у грецьких текстах і в рівночасних староруських перекладах» [8]. І. Франко наголошував: «Вже в половині XI віку в Південній Руси все найпотрібніше для богослужіння і релігійного житя широких верств народа було чи то перекладене з грецького, чи то попереводжене з болгарського, чи то перероблюване власною працею» [8]. Причому «настарша часть київського літопису, що сягає до смерті Святослава, була правдоподібно зложена ще за часів Володимира Великого» [9, ІР НБУВ, ф. X, 12478, с. 3].

І словесність, і просвіта, як вважав М. Максимович, перебували в Давньоруській державі під впливом «церковно-словенських книг, церковно-словенської мови та просвіти греко- східної» [10, 10]. Крім того, «вчили ще писати, рахувати, грецької мови і, нарешті, на вершечку шкільної мудрості того часу, знайомили з тодішньою візантійською літературою, з її стилем та літературною манерою» [11, 73].

X-XII ст. — перший період давньоруської книги в Київській Русі; період, коли засновувалися перші бібліотеки, зокрема, закладено підвалини першої на наших землях державної книгозбірні — Бібліотеки Ярослава Мудрого, коли функціонував найбільший у Східній Європі скрипторій при Софійському соборі в Києві; проводилася значна робота в галузі літописання, перекладів візантійської літератури, релігійних текстів, світських хронік, повістей. Грецька перекладна література справила сильний вплив на розвиток цього процесу.

Історіографія проблеми поширення грецької книги в Київській Русі та впливу грецької цивілізації на давньоруську колосальна. Це численні праці багатьох дослідників різних поколінь і різними мовами, які, на жаль, досі не систематизовано в жодному бібліографічному покажчику, що дуже утруднює і збіднює роботу над новими темами. Безперечним науковим успіхом у цьому напрямі є досягнення Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, який підготував низку наукових видань у галузі дослідження греко-українських культурних взаємозв’язків та розвитку грецької культури в Україні під керівництвом директора, чл.-кор. НАН України Л.А. Дубровіної. Серйозним підсумком цих досліджень стали «Грецькі рукописи у зібраннях Києва: Каталог» (упорядник Є.К. Чернухін; К., 2000, 382 с.); Чернухін Є.К. Грецька рукописна спадщина в Києві: Історіографія та огляд матеріалів IV-XX ст. (К., 2002, 309 с.); Чернухін Є.К. Грецькі рукописи IV-XX ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: кодикологічне дослідження: автореф. дис. канд. філол. наук (К., 1999) та відповідна дисертація.

«Візантійсько-слов’янські літературні зв’язки багатоманітні. Найкраще за все вони простежуються на матеріалі церковної догматики і патристики, літургіки і гімнографії, агіографії і гомілетики” [12, 57]. Д.С. Лихачов вважав, що слід говорити швидше про «своєрідний процес трансплантації («пересадку») літератури однієї країни в іншу — про перенесення візантійської літератури на руське підґрунтя» [13, 15-23].

М. Тихомиров не піддає сумніву літописні слова щодо «перекладів багатьох грецьких творів на слов’янську мову, зроблених уже в першій половині XI ст.» [14, 170-271]. Пробуджувалися нові розумові та релігійні потреби, що викликали потреби перекладів на давньоруську мову різного роду наукових праць. Візантійські хроніки є типовими творами візантійського середньовіччя і мають ряд характерних особливостей історичного повіствування. Візантійські терміни «хроніка», «хронограф» слов’янською перекладалися як «временник», «книги временне», «летовник».

Переклади з грецької мови здійснювалися за часів Київської Русі тільки в Софійському скрипторії. Тут книги не тільки переписувалися, а й перекладалися з іноземних мов [15]. «Давньоруські перекладачі не тільки зуміли створити точні, адекватні оригіналу переклади, а й зберегти стиль і ритміку грецьких оригіналів» [1, 37]. На перекладну писемність з грецької, як на значне за обсягом і важливе за значенням джерело давньоруської лексики, вказує В.Ф. Дубровіна.

Софія Київська будувалася на зразок Софії Константинопольської [16,    204],  [17,    66],

[19]. Взаємозв’язок двох культур, грецької та слов’янською, «певною мірою стане зрозумілим тому, хто погляне хоча б на нашу святу Софію, на її грецькі написи під образами святих, по алтарних дугах. Додайте до цього грецькі назви духовних осіб, церковних речей, книг (тріоді, мінеї, прологи) — свідчення літописів про грецьких митрополитів у давній Русі, духовних осіб, співаків, майстрів <…>»[5, 10, 11].

Твори з грецької на давньоруську не просто перекладалися,      «вони продовжували свою літературну історію на новому підґрунті <…>, створювалися нові редакції творів, їх сюжет змінювався» і т. д. Особливо це стосувалося творів історичного та світського характеру; твори богослужбові, твори «отців церкви» чи біблійські книги більшою мірою зберігали свій канонічний текст»         [1,      38]. Принаймні двома мовами,

церковнослов’янською та грецькою, було написано частину архівних документів, що зберігалися в першій державній бібліотеці на наших землях — книгозбірні Софійського собору. Вплив грецької мови помічається в Супрасльському збірнику, написаному в Східній Болгарії, в пізніших списках перекладів Іоанна Екзарха, що збереглися.

Вельми складним питанням є питання грецької основи перекладів, зроблених Костянтином і Мефодієм, їх учнями та послідовниками. Учені й сьогодні наполягають на передчасному зверненні до цього питання з причини його надскладності; інколи можна почути й думки про те, що ця проблема

взагалі ніколи не буде розв’язана наукою.

Однак ми підходимо до проблеми з іншого боку, розглядаючи корпус грецької перекладної літератури не тільки як підґрунтя розвитку християнської культури в Давньоруській державі, а як основу книжного фонду бібліотек Київської Русі, насамперед, Бібліотеки Ярослава Мудрого, що здійснюється вперше в українській історичній науці.

Фонд візантійської літератури, на нашу думку, можна розглядати як фонд певної бібліотеки. Книги з цього фонду, потрапляючи кожного разу на нове підґрунтя, справді починали свою нову історію, нову долю, ставали одиницями збереження нових, уже усталених, конкретних бібліотек, як у випадку з Бібліотекою Ярослава Мудрого. Значна кількість творів візантійської духовної літератури після хрещення Руси перейшла до неї і лягла в основу фонду давньоруської літератури, а пізніше — української літератури.

У 1037 р. починає створюватися Найдавніший літописний звід. Джерела доводять, що його складач достеменно знав і використав як наукове підґрунтя грецькі хронографи й інші джерела, зокрема книги історичного плану. «Нема сумніву, що переписувано також грецькі тексти; маємо найстарші послання київських митрополитів, родовитих Греків, у грецьких текстах і в рівночасних староруських перекладах» [8, 2; 5; 6, 7].

І.        Франко наголошував, «що немало церковних книг або покревних із ними духовних збірників були зложені, зглядно перекладені з грецького в Південній Русі. Між такими збірниками треба головно назвати Прологи так званих руських редакцій, уложені на підставі грецьких Менольогіїв» [8, 2- 6, 7].

Існує точка зору, що в Київській Русі використовувалися чотири системи письма: глаголиці, кирилиці, скандинавських рун та грецького алфавіту. Мова записів свідчить про те, «що до середини XI ст. давньоруська мова вже засвоїла церковну термінологічну лексику. Так, письмо Остромирова Євангелія нагадує уніціал грецьких літургійних рукописів ІХ-Х ст. Мова пам’ятки свідчить про те, що його автор, Григорій, його помічники чи співавтори, користувалися і працями грецьких авторів, що простежується за особливостями перекладу. В Остромировому Євангелії помітні сліди переробок греко-східних моделей; декор літургійного кодексу нагадує продукцію грецьких і давньоруських скрип торіїв.

«Грецькі рукописи слугували зразками та джерелами як для перекладів, виправлень, так і для прикрашення заставками, мініатюрами. Зображення євангелістів в Остромировому Євангелії, заглавні, прикрашені буквами з людськими обличчями, бордюри з птахами, тваринами (як в «Изборнике Святослава» 1073 року) — все це тільки більш чи менш повні копії з грецьких. Уважне вивчення текстів Св. Писання приводить до висновку про виправлення славяно-руських списків за грецькими оригіналами» [5, 18].

Наведемо ще приклади. Протографом «Изборника Святослава» 1073 року є грецький збірник, створений у Візантії в IX або на початку X ст. Безпосереднім протографом «Изборника Святослава» 1073 року є болгарський рукопис аналогічного або близького складу; тобто друга за давністю давньоруська пам’ятка сягає корінням Ізборника царя Симеона, що не збереглася. Ініціатором перекладу цієї книги з грецької мови на болгарську був цар Симеон.

І. Франко вважав, що «другий збірник Святослава, писаний 1076 р. тим самим автором, що й перший, являється в значній мірі, а може навіть зовсім самостійною роботою того автора, містячи обік перекладених ним із грецького уступів також інтересні статі його власного складання» [8].

Відрізнити переклади, зроблені в Давній Русі, від перекладів, зроблених південними слов’янами, можна на підставі зіставлення словарного матеріалу перекладних текстів. «На підставі ознак мови можна вважати руськими перекладами такі твори, як: Оглашения Феодора Студита, його Житіє, його Устав монастирський, що зберігся в рукописах ХІІ-ХІУ ст. (уривки зустрічаємо в Кормчей і в Требнику); далі — Пандекти Нікона Чорноризця (найдавніший рукопис; дійшов до нас у списках ХІІ-ХІІІ ст. та в списку 1296 р. — Н. С.), творіння Григорія Омирітського, Тлумачення Нікіти Ораклійського на слова Григорія Богослова, Іосифа Флавія про Іудейську війну, Чудеса Ніколая Чудотворця, Житія Андрія Юридового, Житіє Варлаама і Іоасафа, Толкова Палея, Пчела, Александрія та ін. <…>, творіння Ніла Синайського, Геннадія патріарха Константинопольського, Андрія Кесарійського, Андрія Критського» [5]. Грецькі парімійки єдині за змістом і походять, як доведено в науці, від одного протографа. Константинопольська система парімій слугує оригіналом і для протографа слов’янских парімійників.

Устав князя Володимира є синтезом не тільки грецької правотворчості, а й канонічного права римсько-католицької церкви. У церковному уставі Володимира князь закликає своїх спадкоємців непорушно дотримуватися постанови, складеної ним на підставі правил Вселенських соборів і законів грецьких володарів.

До нас дійшло (за П. Владимировим) понад 1000 грецьких творів Іоанна Златоустого (347-407). Вони відомі і в кириличнх рукописах XI- XII ст., і в глаголичних збірниках. Уже Мефодію, першовчителю, приписуються переклади «отецьких книг». Ймовірно, єпископ болгарський Костянтин переклав Чотири слова Афанасія Александрійського, тлумачення на Псалми та ін. Можна припустити, що в ймовірному фонді Софійськой бібліотеки зберігалися також і Алфавітний патерик (Джерело: Изборник 1076 року); Апокрифічне житіє Макарія Римлянина; Євангеліє; Єгипетський патерик; «Изборник Святослава» 1073 року; Ієрусалимський патерик; Історія Боголюбця Феодоріта, єпископа Кірського; Житіє Андрея Юродивого; Житіє Василія Нового; Житіє Георгія Победоносца; Житіє Сави Освященного; Житіє Феодора Студита (XI ст.); «Стословець» Константинопольського патріарха Геннадія (сто коротких правил християнського віровчительного та моральновчительного змісту); Супротив латинян (грец.); тлумачення на св. Писання Феодоріта Кирського (відрізняється від грецького тексту скороченнями і доповненнями); «Андріті» (Бесіди Іоанна Златоустого) (збірник сталого складу) (головна думка бесід відповідала завданням церкви з метою виховання народу); твори отців церкви; епос про Дігеніса Акріта; Варлаам та Іоасаф; Лист патріарха Фотія князю Аскольду; Договір 860 р. Київської Русі з греками; Договір великого київського князя Олега 907 р. з греками; Другий договір князя Олега з греками — 911 р.; Посильні грамоти давньоруських князів до греків 945 р.; Книга Іова (входить до тріодного відділу парімійника і читається на вечірні в перші п’ять днів Страстної седмиці); Книги псалмів; Кормча; Сказання про єгипетських чорноризців; Синайский патерик; Лавсаїк; Номоканон; Парімійник; Повість про Акіра; Послання о опресноках Леона (Леонтія); Послання Петра Антіохійського; Пролог; Псалтир; Синайський Лимонар (автор — Іоанн Мосх); 13 слів Григорія Богослова; «Толк священного чина» св. Василія; Устав монастирський Студитський; Фізіолог; Хілендарські листки; Християнська топографія Козьми Індикоплова; Хроніка Георгія Амартола; Хроніка Іоанна Малали; Хроніка Георгія Сінкелла; Хронограф Григорія Пресвітера; Чудо св. Димитрія Солунського з двома девицями; Чудо св. Георгія з болгариним; Чудо св. Іоанна Богослова з гусаром та ін., а також праці Анастасія Сінаїта, Андрія Критського, Афанасія Александрійського, Василія Великого, Кесарійського, Феодоріта Кіпрського, Григорія Богослова (Назіанзіна), Єфрема Сіріна, Іоанна Златоуста, Кирила Александрійського, Кирила Єрусалимського, Костянтина Багрянородного, патріарха Никифора, Симеона Метафраста, Михаїла Пселла, Феофана Ісповідника, Константинопольського патріарха Фотія та ін.

Більшість із вищезазначеного ряду пам’яток візантійського права, праць отців церкви та ін. з часом було видано друком російською та староукраїнською, українською мовами. До речі, уявлення про світовий фонд грецьких рукописів дає чудовий довідник еллініста М. Рішара (Richard M. Rqrertoire des biblithequйs et des cataloques).

Отже все, що було перекладене свв. Кирилом і Мефодієм, їхніми учнями та послідовниками останніх перейшли до Київської Русі і заклали підвалини давньоруської літератури.

Утім, знання з проблеми, винесеної на розгляд, а також питання перекладів з грецької мови за часів Київської Русі, хоч як це дивно, досі не систематизовані, а це достойно і варто окремого наукового дослідження. І в будь-якому разі доцільність підготовки бібліографічного покажчика з цієї теми безперечна.

Висновки

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об’єкт, і як суб’єкт історичного розвитку.

Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу.

Список використаної літератури

1. Асєєв Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі / Ю. С. Асєєв. — К.: Мистецтво, 1980. — 214 с.
2. Давня історія України. У 3-х томах / За ред. П.П. Толочко. — К.: Інститут археології НАН України, 2000 — 695 с.
3. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Я. Ісаєвич — Львів, 2002. — 412 с.
4. Історія української культури: У 5-ти томах. — Історія культури давнього населення України / За ред. Б. Є. Патона. — К.: Наукова думка, 2001. — Т.1. — 1134 с.
5. Історія світової та української культури: Підручник для вищ.закл.освіти / В. А. Гречанко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К.: Літера ЛТД, 2002. — 464 с.
6. Книжна культура Київської Русі та грецька перекладна література Х-ХІІ ст. / Н.Г. Солонська // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. — К.: Глухів, 2010. — Вип. 3. — С. 98-102.
7. Канігін Ю. М. Віхи священої історії. Русь-Україна / Ю.М. Канігін — К.: А.С.К., 2004. — 416 с.
8. Костюк О. Г., Федорук О. К., Мосаковський С. Українське барокко та європейський контекст / О. Г. Костюк, О. К. Федорук, С. Мосаковський та ін. — К.: Наукова думка, 1991. — 460 с.
9. Крип’якевич І. Історія української культури / І. Крип’якевич. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.
10. Культурологія. Навчальний посібник / За ред. Т. Б. Гриценко. — К.: Центр учбової літератури, 2009 — 392 с.
11. Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навчальний посібник / Л. А. Медвідь — К.: Вікар, 2003. — 335 с.
12. Мельничук Т. Ф. Виховання патріотизму та національного імунітету для збереження культурної спадщини українського народу / М. Ф. Мельничук // Збірник наукових праць «Педагогічний процес: теорія і практика» / гол. ред. Сисоєва С. О. — Київ: Видавництво ВП «Едельвейс», 2014. — Випуск 2. — С. 23-28.
13. Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість / О.В. Мишанич. — К., 1980. — 343 с.
14. Науменко Ф. І. Школа Київської Русі / Ф.І. Науменко. — Львів, 1965. — 123 с.
15. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу / М. Сем- чишин. — Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, 1985. — 567 с.
16. Терских Л. А. Просвещение на востоке Украины (в к. Х1Х — н. ХХ вв.) //Гуманізація навчаль¬но-виховного процесу у вищій школі: Збірник наукових праць. Вип. Х / За заг. ред. Г. І. Легенького та В. І. Сипченка. — Слов’янськ: Видавничий центр СДПІ, 2000. — С. 34- 38.
17. Толочко П. Київська Русь / П. Толочко. — К.: Абрикос, 1996. — 360 с.
18. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: навчальний посібник / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. — К., 2009. — 413 с.