Вступ.

1. Основні тенденції економічної науки наприкінці 80 — поч. 90-х років.

2. Тенденції розвитку радянської економіки на рубежі 80-90–х років.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоретичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т. д.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію господарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлювало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностей функціонування господарського механізму, підготували перегляд усієї концепції економічного устрою суспільства.

1. Основні тенденції економічної науки наприкінці 80 — поч. 90-х років

Спроби побудувати цілісну "теорію радянського господарства", визначити "систему виробничих відносин і законів соціалізму" робилися і після смерті Сталіна у 60-80-ті роки. У наукових публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих відносин соціалізму.

Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні для однієї економічної формації.

У структурі виробничих відносин соціалізму виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цагалов).

Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини виробництва; відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим виділяли і відносини, які з'єднували систему в єдине ціле: систематизовані відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я. Кронрод).

Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем організації суспільного виробництва. Ця концепція ґрунтувалася на тому, що суспільство існує як сукупний виробник і як суб'єкт виробничих відносин. По суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб'єкт економічної системи. У зв'язку з цим у структурі відносин виділялись: відносини безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між виробничими осередками; відносини всередині виробничих осередків; відносини між суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.

Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою як елементи системи виробничих відносин виділялись: техніко-економічні; соціально-економічні відносини; організаційно-економічні відносини (А. Покритан). Ця концепція широко висвітлювалась у підручниках.

Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які безпосередньо ґрунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (її розподіл і спеціалізацію, рівень усуспільнення і т. п.), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціальна структура власності, система інтересів), які надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін)[10, c. 283-284].

На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику.

У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.

Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична економіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на «суспільство загального добробуту», а на практиці реалізація кожної нової соціальної програми ставала все більш «недосяжною» для народного господарства. Пошуки «винного» привели до появи теоретичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структуру їх інтересів.

Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність – основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми.

У результаті склалися три основні концепції власності.

Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій концепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відносини зв'язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.

Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язковому зв'язку з робочою силою) привело вчених до трьох основних висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення, оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних об'єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв відносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такої сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і будь-яка із її історичних форм, має реалізуватися, приносити якісь плоди своєму суб'єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична, не має реального значення для власника. Було визнано, що основною формою реалізації суспільної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров'я народу, вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів країни. Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, оголошувалося формами реалізації суспільної власності.

Згідно з третьою концепцією, власність не має об'єктивного, самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як прагнення подолати обмеженість перших двох, коли економічний зміст власності немов би розчиняється (зникає) у системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові відносини, тоді все стає на свої місця: існують об'єктивні виробничі відносини та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято називати відносинами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці, тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася за рамки економічних відносин[11, c. 467-469].

У 80-ті роки утвердилась думка, що власність – основа виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.

Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці розглядались і проблеми, більш тісно пов'язані з реальною практикою соціалістичного господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталінську тезу про існування двох форм власності як причини товарного виробництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспільним поділом праці; Я. Кронрод – неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.

Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці «План і ринок» (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі «Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання» (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка ґрунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва[7, c. 341-344].

У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани постійно "коригувались" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції. Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум передбачав:

1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;

2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку;

3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку (у 1966 – 1967 pp. була здійснена реформа оптових цін у промисловості);

4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.

Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.

Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 pp. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.

Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.

У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання – чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства – не могло бути нею вирішене і навіть поставлене[6, c. 179-180].

2. Тенденції розвитку радянської економіки на рубежі 80-90–х років

На початок 80-х років республіка давала понад 50% загальносоюзного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних вагонів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.

Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації.

Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок пріоритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, організації і стимулювання праці.

Ця модель була зовсім теоретично необгрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму/Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюється терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руйнування існуючої.

Дванадцята (і остання) п'ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратства заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988р. ставилось завдання створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.

Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корінної перебудови системи управління економікою. Вона передбачала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, реформу ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.

Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з'їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення радикальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його насичення товарами[2, c. 625-626].

«Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх попередніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом товарної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.

У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламентом, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного споживання було намічено величезний — на декілька млрд. руб. (всього по СРСР — на 60 млрд. руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що програма стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробництва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.

Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він привернув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обіцяти більше було нічого.

Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про економічне становище країни і про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць передбачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у З рази, а з січня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директивного підвищення цін у напрямку світових.

Економічний розвиток України на кінець 80-х років характеризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні темпи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4 до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4 до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4 до 3%.

Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Горбачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпростішою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, поставлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-економічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови іде більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоретично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без урахування вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи[4, c. 263-265].

3 розпадом СРСР і отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку вийшла одна з найбільших колишніх радянських республік — Україна. За виробничим потенціалом І чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населення становило 52 млн. осіб, що дорівнювало близько 18% загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні було вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу. У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і Інші колишні радянські республіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катастрофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:

• загальним одержавленням, що призвело до деградації відносин власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;

• деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;

• викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;

• гонитвою за високими темпами зростання радянської економіки.

Немічною і деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в переддень незалежності.

Останнє десятиріччя XX століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-економічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв'язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб'єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зростання. Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на рубежі тисячоліть?

Першим кроком на шляху до незалежної української економіки було прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної держави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року.

Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто програми стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий.

Але в 1991 році перевагу було надано не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав'язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетарному») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежали рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Світового банку[5, c. 106-107].

Висновки

Майбутнє нашої ринкової економіки, тип соціально-економічного розвитку ще багато в чому неясні і тому розглянуті нами теорії різних економічних шкіл дають змогу лише наблизитись до деякого прогнозування можливої економічної ситуації в Україні.

Перехід до нового етапу економічної системи, яка ґрунтується на взаємодії різних соціальних типів господарств, пов'язаний з існуванням протиріч між максимізацією добробуту і умовами переходу до змішаної ринкової економіки. Перехідний період завжди супроводжується погіршенням життєвого рівня народу, оскільки відсутній налагоджений господарський механізм, який забезпечував би раціональне використання виробничих ресурсів. Тому завдання перехідного періоду зводиться, на нашу думку, до вирішення питання: як із усіх можливих ситуацій зуміти вибрати найкращу, найменш болісну для народу?

Ми вважаємо, що одним із основних завдань, які стоять перед Україною в умовах кризи, є створення за допомогою ринку надійних джерел доходів для більшості населення, а також адекватна оцінка фактора трудових ресурсів. З одного боку, реальний перехідний період поглиблює протиріччя між добробутом і методами створення ринку, з іншого – оптимізує вибір.

Створення ринкових відносин у нашій країні, безперечно, має сприяти подоланню економічної кризи недовиробництва, масового безробіття, а також встановленню найважливіших економічних пропорцій, підвищенню рівня суспільного добробуту. Нормальне конкурентне середовище, ринкова рівновага ліквідує дефіцит товарів і вільного часу, спекуляцію, інші негативні явища.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.