Вступ

Злочини проти життя, і зокрема. вбивство, посягають на найбільш важливе, природне і невід’ємне право кожної людини, яке гарантоване міжнародно-правовими актами та Конституцією України (статті 3, 27).

Суспільне небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини. Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обов’язок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого). Суспільно небезпечним наслідком вбивства є настання фізіологічної (незворотної) смерті потерпілого. Причинний зв’язок між вказаними вище діянням і наслідками має бути необхідним — смерть потерпілого є закономірним результатом діяння винної особи, а не третіх осіб або яких-небудь зовнішніх сил.

Звід законів Сполучених Штатів Америки поряд із тяжким (параграф 1111) виділяє просте вбивство (manslaughter). Простим вбивством вважається неправомірне позбавлення життя людини без злого умислу. Воно буває двох видів:1) умисне (voluntary) – вчинене при раптовій сварці або у стані сильного душевного хвилювання; 2) неумисне (involuntary) – при вчиненні незаконної дії, котра не є фелонією, або при вчиненні незаконної дії чи без належної уваги й обережності законної дії, що може призвести до смерті [6, с. 71]. У межах спеціальної морської та територіальної юрисдикції США той, хто винний у вчиненні неумисного простого вбивства, карається штрафом у розмірі до 1000 дол. США або тюремним ув’язненням на строк до трьох років, або застосовуються ці покарання разом.

1. Визначення поняття умисного вбивства, його елементи та ознаки

Конституція України 1996 р. вперше в історії нашої держави прилюдно закріпила загальнолюдське гуманне підґрунтя суспільно-державного ладу та влади. У ст. 3  Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поряд з цим, у Конституції закріплене головне природне право кожної  людини – право на життя. Стаття 27 Основного Закону України передбачає: “Кожна людина має невід’ємне право на життя…” . Зміст цього положення можна розуміти так: людина ні перед ким не несе юридичних обов’язків у зв’язку із своїм народженням і нікому не повинна звітуватися про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям. Право фізичного існування людини – це право природне і воно не залежить від наявності певного статусу особи в державі, воно є неподільним і не може відчужуватися. Саме тому право на життя в міжнародній практиці визнається як одне з фундаментальних прав (поряд з правом на здоров’я, честь, гідність, недоторканність).

Поза сферою дії кримінального законодавства під вбивством іноді мають на увазі не лише злочинне позбавлення життя, але і спричинення побоїв, мордувань тощо. В онтологічному плані вбивство – це реальне соціальне, у тому числі кримінально-правове, явище. У кримінально-правовому сенсі поняття “вбивство” більш вузьке, так як для настання кримінальної відповідальності за вбивство необхідна наявність певних ознак, які б свідчили про вчинення даного злочину.

У теорії кримінального права дається визначення поняття “вбивство” по-різному. Так, академік В.В. Сташис визначає вбивство як протиправне  позбавлення життя іншої людини. Професор С.С. Яценко визначає вбивство, як винне кримінально каране посягання на життя іншої людини, яке спричиняє їй смерть. Професор М.Й. Коржанський визначає вбивство, як протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини. На думку С.Д. Шапченка,  вбивство – це передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння, яке посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Аналогічне кримінально-правове визначення вбивства дає С.В. Бородін. Професор Ю.В. Александров визначає вбивство, як протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини.

В літературі даються й інші визначення вбивства, наприклад: вбивство є протиправне умисне чи необережне позбавлення життя іншої людини  aбо вбивство – це неправомірне позбавлення життя іншої людини. В одному з найостанніших за редакцією науково-практичних коментарів до КК України зазначено, що вбивство – це винне, протиправне заподіяння смерті іншій людині, а в найостаннішому за редакцією підручнику з кримінального права України під вбивством розуміється умисне або необережне протиправне заподіяння смерті (позбавлення життя) іншій людині.

На нашу думку, в кожному з наведених вище визначень зазначаються  такі ознаки:

а) протиправність (діяння передбачене Особливою частиною КК України), що дає можливість відмежовувати вбивство від  правомірних видів позбавлення життя людини (в стані необхідної оборони, під час затримання особи, що вчинила злочин, при виконанні вироку суду, якщо кримінальний закон передбачає смертну кару як вид покарання, на війні тощо);

б) винність – означає те, що воно вчинене умисно або з необережності, це означає, що особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала настання  шкідливих наслідків, бажала їх чи свідомо допускала їх настання або легковажно розраховувала на їх відвернення, або ж   не передбачала настання шкідливих наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Однак, за нашим переконанням, можна погодитися із М.Д. Шаргородським, який у свій час стверджував, що вбивство – це лише “умисне неправомірне позбавлення життя іншої людини», тому випадки необережного позбавлення життя називати вбивством, на його думку, недоцільно. Для вирішення цього питання в чинному на той час законодавстві він запропонував об’єднати усі випадки необережного заподіяння смерті в одній статті і дати їй назву “Необережне позбавлення життя”. На його думку, термін “вбивство” не можна застосовувати до випадків необережного заподіяння смерті з таких підстав: 1) під словом “вбивця” у побуті ніколи не розуміється людина, яка з необережності позбавила життя іншу людину; 2) з кримінально-правової точки зору недоцільно застосовувати поняття найтяжчого злочину проти особи до необережного діяння, за якого винний не допускає настання внаслідок свого діяння смерті людини або навіть не передбачає можливості цього; 3) в інших країнах відповідний термін (Mord, Murder тощо) застосовується до найбільш тяжких випадків умисного вбивства. У свій час позиція М.Д. Шаргородського не знайшла підтримки у більшості радянських вчених. Зокрема, А.А. Піонтковський писав, що визнання необережного позбавлення життя людини не вбивством, а іншим  особливим злочином було б здатне лише послабити негативну моральну оцінку цього злочину.

Зауважимо, що позиція М.Д. Шаргородського знайшла підтримку в кримінальному законодавстві Російської Федерації (зокрема, ст. 109 КК РФ має назву “Заподіяння смерті з необережності”). Фактично  поняття вбивства набуло б типової юридичної конструкції, однак, чинне кримінальне законодавство (ч.1 ст. 115 КК України) термін “вбивство” розкриває так: “Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині”. В той же час ст. 119 КК України позбавлення життя через необережність називає вбивством через необережність. Розкриваючи поняття вбивства, законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки. Сполучник “тобто” у цьому визначенні вживається для пояснення терміна у значенні “це”, “є” і однозначно визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Отже, називати вбивством (навіть через необережність – ст. 109 КК України) необережне спричинення смерті з точки зору закону – неправильно.

Академіки М.І. Бажанов та В.В. Сташис вважають, що невизнання необережного позбавлення життя вбивством могло б послабити боротьбу з цим небезпечним  злочином, давало б йому неправильну моральну оцінку. Ця думка не є безспірною, оскільки вона зводиться до використання психологічних, а не правових критеріїв визначення змісту ознак складу злочину і поняття вбивства. Очевидно, що в результаті як умисного вбивства, так і вбивства через необережність людина позбавляється найдорожчого – життя. Однак настання тяжких суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст.ст. 115, 119 КК України не стало підставою для ототожнення ступеню суспільної небезпечності умисного вбивства та вбивства через необережність. Про це свідчать санкції статей за ці злочини. Так, основний вид покарання за  умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин (ч.1 ст. 115 КК України) передбачений у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років;  за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК України) – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі; за простий вид вбивства через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України) – обмеження волі на строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк; за кваліфікований вид вбивства через необережність (ч. 2 ст. 119 КК України) – позбавлення волі на строк від 5 до 8 років.

Не можна не погодитися з думкою професора В.К. Грищука, що норми про вбивство в чинному КК України не є досконалими та певною мірою суперечать позиціям іноземної законодавчої практики, зокрема: а) видається зайвою постійна вказівка на словосполучення “умисне вбивство” у ч. 2 ст. 115, ст.ст. 116, 117 і 118 КК України, де і так зрозуміло, що, виходячи із поняття вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України, у всіх цих випадках йдеться тільки про умисні діяння; 2) нелогічним є підхід законодавця до формулювання  складу злочину “вбивство через необережність”, бо це ніяк не узгоджується із дефініцією вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України (тому пропонується склад злочину в ст. 119 КК України викласти як “заподіяння смерті з необережності”);

в) позбавлення життя іншої людини, підкреслює про те, що самогубство і замах на самогубство не являють з точки зору кримінального законодавства злочинних діянь, хоча самогубство і можна визнати аморальним вчинком. Тобто, кримінально караним визнається позбавлення життя іншої фізичної особи, незалежно від її віку, статі, соціального становища тощо.

Термін “вбивство” як окремий законодавчий термін вживається в ст.ст. 115 – 119, ч. 4 ст. 404 КК України. У інших статтях КК України, наприклад, у ст.ст. 129, ч.2 ст. 189, ч. 2 ст. 206,  ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 346, 348,   ч. 1 ст. 350, ч. 2 ст. 355, ч.1 ст. 377, 398 термін “вбивство” є складовим елементом словосполучення “погроза вбивством”. У статтях 112, 348, 379, 400 КК України це поняття включене у зміст слова “посягання”, наприклад, посягання на життя державного діяча, що означає замах на вбивство або вбивство. Відмінності між наведеними визначеннями стосуються, перш за все, об’єкта злочину.

У першому прикладі, де термін “вбивство” виступає як окремий законодавчий термін, допускається, що життя іншої людини є або єдиним безпосереднім об’єктом злочину (наприклад, умисне вбивство, вбивство, вчинене через необережність), або основним безпосереднім об’єктом злочину (наприклад, умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку), або додатковим безпосереднім об’єктом злочину, в якому для законодавця пріоритетним об’єктом кримінально-правової охорони є інші цінності (суспільні відносини), оскільки для  охорони конкретних категорій потерпілих були створені відповідні спеціальні норми (наприклад, ст.ст. 112, 348, 379, 400 КК України).

У другому прикладі законодавець фактично визнає, що вбивство має місце лише тоді, коли життя іншої людини може бути єдиним основним чи додатковим безпосереднім об’єктом вбивства (наприклад, погроза щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК України), погроза щодо державного або громадського діяча (ст. 346 КК України). Отже, при встановленні відповідальності за вбивство повинна враховуватись особистість потерпілого, а також його поведінка, тобто важливе кримінально-правове та кримінологічне значення мають також демографічні ознаки потерпілих. Стать, вік, фах, сімейний стан і т.д. часто  впливають на механізм злочинної поведінки винного і наслідки вчиненого ним діяння. Спеціальні ознаки суб’єкта злочину, а також спосіб його вчинення та мотив і мета злочинного діяння впливають на остаточну кваліфікацію дій винного.

Таким чином, термін “вбивство”, визначення якого дається у ч. 1 ст. 115 КК України не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому ч. 1, 2 ст. 119 КК України “Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст. 119 КК України) можна назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. Враховуючи зміст поняття вбивства, пропонується виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК України термін “умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК України).

2. Умисне просте вбивство: склад злочину та кваліфікуючі ознаки

Вбивство – це передусім злочин проти життя особи. Відомо, що в межах розділу ІІ Особливої частини КК України злочини проти життя особи поєднуються зі злочинами проти здоров’я особи, утворюючи групу злочинів проти життя та здоров’я особи. У кримінальному праві злочини проти життя та здоров’я особи можна поділити на три види (групи):

1)злочини проти  життя  особи,  що  включають  вбивства  (стат­ті 115–119 КК України) та доведення до самогубства (ст. 120 КК України);

2)злочини проти здоров’я особи, що охоплюють такі підгрупи:

 

а) тілесні ушкодження (статті 121–125 і 128 КК України);

б) завдання фізичних або моральних страждань (статті 126, 127 і 129 КК України);

в) зараження соці­альними хворобами (статті 130 і 133 КК України);

3)злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи, вони поділяються на: а) злочини в медичній сфері (статті 131, 132, 138–145 КК України); б) інші злочини (статті 134–137 КК України).

За суб’єктивною стороною розрізняють убивства умисні (статті 115–118 КК України) і вбивство через необережність (ст. 119 КК України). Своєю чергою, умисні вбивства поділяються за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види:

1) просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих або пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України);

2) кваліфіковане вбивство, тобто вчинене за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК України);

3) привілейоване вбивство, тобто вчинене за пом’якшуючих обставин (статті 116–118 КК України).

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за вбивства, тлумачення певних термінів і понять, відмежування вбивств від інших злочинів розкриваються в ППВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р. № 2.

Родовим і безпосереднім об’єктомвбивства є життя особи. Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що характеризується цілісністю та здатністю до самооргані­зації; це найважливіше благо, яке, в разі смерті людини, не може бути відновлено. Професор М.Й. Коржанський вважає, що життя як об’єкт кримінально-правової охорони – це певні суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Життя  як об’єкт кримінально-правової охорони може бути виявлене лише при аналізі всіх сторін однієї і тієї ж суспільної істоти, багатогранність ознак якої виражає поняття “людина” і “особа”. Ці поняття охоплюють властивості людини, які відображають дві основні сторони: біофізичну, предметну  та суспільну – її соціальні якості. В дійсності ці сторони людини нерозривно пов’язані і являють собою єдине ціле.

Ми погоджуємося із наведеною вище точкою зору, однак інші вчені – П.С. Матишевський та Є.В. Фесенко – вважають, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою об’єкта злочину. Цим поняттям не можуть охоплюватись особисті блага людини (життя, здоров’я, фізична недоторканність). Цінності – це щось важливе, значуще, це те, що має суттєве значення для людини і суспільства в цілому. Цінності охороняються різними галузями права, а найважливіші з них охороняються кримінальним законодавством. Життя людини – це найважливіше благо, яке охороняється кримінальним законом, бо воно відноситься до неперехідних людських цінностей. З цієї позиції життя як об’єкт кримінально-правової охорони – це не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські цінності, що існують задля охорони біологічної основи життя. Життя – це умова існування людини як суспільної істоти, а значить, і умова існування всіх її відносин. Позбавлення людини життя означає зникнення її як біологічної особи, і разом з тим розірвання всіх соціальних зв’язків, в яких вона знаходилась.

Потерпілими у вбивстві розглядаються лише фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Життя кожної людини як об’єкт кримінально-правової охорони не містить ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінально-правовій охороні підлягає життя кожної людини незалежно від її віку, стану здоров’я та життєдіяльності, фізичних та моральних якостей від початку народження і до моменту смерті. Посягання на життя людини вже від початку пологів і до настання біологічної смерті має розглядатись як убивство (замах на вбивство). Знищення плода до початку фізіологічних пологів за певних умов може розглядатись як незаконне проведення аборту (ст. 134 КК України).

Об’єктивна сторона вбивства характеризується:

1) діянням – посяганням на життя іншої особи, спрямованим на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини;

2) наслідками, що виявляються в біологічній смерті потерпілого;

3) причиновим зв’язком між указаним діянням і наслідками.

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може виявлятись у дії (наприклад, удар ножем, постріл із пістолета, скидання з висоти, давання отрути тощо) або бездіяльності (наприклад, батьки, щоб позбавити немовля життя, тривалий час не годують його; медичний працівник із тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки стосовно хворого тощо). Отож, на сучасному етапі існує думка, що вбивство може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Необхідною ознакою об’єктивної сторони вбивства є настання біологічної смерті особи, про що ми говорили вище, розглядаючи кінцевий момент життя людини. 

Висновки

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі  висновки:

1. Термін “вбивство”, визначення якого дається у ч. 1 ст. 115 КК України, не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому у ст. 119 КК України “Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст. 119 КК України) можна назвати заподіянням абоспричиненням смерті через необережність. Тому доцільно було б виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК України слово “умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК).
2. Об’єктом вбивства слід визнавати життя особи (як природне, невід’ємне, особисте благо), яке має суттєве значення для людини і суспільства у цілому.
3. Видається, що вбивством у кримінально-правовому розумінні може визнаватися як активна, так і пасивна протиправна поведінка, спрямована на заподіяння смерті іншій людині.

Непрямий умисел при вбивстві слід також відмежовувати від необережної вини, а злочинну недбалість і злочинну самовпевненість – від випадкового спричинення смерті. Вбивство через необережність має місце тоді, коли винний, вчиняючи певне діяння, передбачає, що його наслідком може бути смерть людини, але легковажно розраховує на відвернення (ненастання) такого наслідку (злочинна самовпевненість), або не передбачає, що наслідком його діяння може бути смерть людини, хоча за даних конкретних обставин повинен був і міг це передбачати (злочинна недбалість). Вбивство через необережність слід відрізняти від випадкового спричинення смерті (казусу), коли особа не лише не передбачала можливості настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Вина особи у спричиненні смерті при  казусі відсутня, а тому її кримінальна відповідальність виключається.

Список використаної літератури

1. Дідківська Н.А. Особливості кримінальної відповідальності за умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення за кримінальним правом деяких зарубіжних держав // Вісник Верховного Суду України. -2014. -№ 1. — С. 45-47
2. Дідківська Н.А. Умисне вбивство з метою приховати  інший злочин або полегшити його вчинення (особливості змісту  окремих ознак та деякі питання кваліфікації // Вісник Верховного Суду України. -2015. -№ 1. — С. 40-44
3. Ковальський В. С. Кримінальне право України: Посібник. -К.: Прецедент, 2016. -147, с.
4. Короленко М. Кримінальна відповідальність за умисні вбивства   за  обтяжуючих обставин в Україні  та інших державах // Вісник Верховного Суду України. -2013. -№ 4. — С. 57-59
5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. -Х.: Право, 2007. -366, с.
6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Юридична думка , 2014. -351, с.
7. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. -К.: Юрінком Інтер, 1999. -891 с.
8. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. -К.: Юридична думка , 2004. -654, с.
9. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. -К.: Юрінком Інтер, 2005. -478 с.
10. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Ред.: С.С. Яценко,. -4-те вид., перероб. та доп.. -К.: А.С.К., 2005. -841, с.
11. Остапенко Л.Проблемні питання кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони // Підприємництво, господарство і право. -2013. -№ 6. — С. 67-70.
12. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій. -К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2006. -635, с.
13. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: Хрестоматія. -К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. -491, с.