Вступ.

1. Поняття та особливості кооперації малого та великого підприємництва.

2. Кластерні об’єднання підприємств.

3. Субконтрактинг як спосіб організації виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Початок ХХІ століття дає новий поштовх до подальшого економічного розвитку кожної країни, але обов’язковою умовою досягнення успіху є вдале поєднання можливостей та переваг національної економічної системи із загальноцивілізаційним процесом, який, на нашу думку, усе ж таки матиме, незважаючи на окремі негативні тенденції та песимістичні оцінки щодо їх наслідків, прогресивний характер. Саме тому об’єктивною необхідністю українського сьогодення стає розбудова власної високоефективної економіки, розробка відповідних програм національного масштабу стосовно розвитку, передусім, економіки та соціальної сфери на довгострокову перспективу, і спрямовані на те зусилля мають бути піднесені на рівень найвищої загальнонаціональної мети.

В умовах інтенсифікації глобалізаційних процесів особлива роль має бути відведена прискоренню темпів економічного розвитку (тільки динаміка в 15-20% на рік дасть ефект випереджаючого розвитку), при одночасному поліпшенні структури і якісних його характеристик.

На сучасному етапі розвитку вітчизняна економіка повинна сформулювати нову парадигму регіонального малого підприємництва, головним елементом якої є створення вертикально-інтегрованої організаційно-економічної системи розвитку, що об’єднувала б всі рівні функціонування економіки регіону – від малих підприємств до промислових гігантів.

Тому, серед основних тенденцій кооперації малого, середнього та великого бізнесу слід відзначити варіант їх інтеграційної взаємодії на основі кластерної моделі. Необхідність формування кластерних структур обумовлена нагальною потребою в розробці нових теоретичних і практичних підходів до створення сприятливих умов для функціонування регіонального малого підприємництва.

1. Поняття та особливості кооперації малого та великого підприємництва

Розвиток спеціалізації і кооперації залучає дрібних і середніх підприємців в сферу впливу великих об'єднань.

Фактично вони втрачають свою незалежність і перетворюються в окремі ланки більш великих монополій, хоч офіційна статистика враховує їх як самостійні одиниці. Великі підприємства приваблюють вузькоспеціалізовані дрібні фірми, виробляючі для них окремі деталі і вузли. Навколо монополій, особливо в галузях машинобудування, електронній промисловості, групуються звичайно по декілька десятків тисяч дрібних підприємств, які користуються фінансовою і технічною допомогою монополій. Для господарів монополістичних об’єднань також дрібні субпідрядники зручні і вигідні: вони поставляють свою продукцію по досить низьких цінах. Їх виробничі, соціальні і інші проблеми мало турбують керівників монополій. У періоди несприятливої кон'юнктури і других ускладнень, монополії (господарі) рвуть зв'язки зі своїми дрібними постачальниками, кидаючи їх напризволяще. У останнє десятиріччя в багатьох країнах посилилася тенденція до об'єднання дрібних підприємств на основі спеціалізації і кооперації виробництва, у великі галузеві структури, які зараз виробляють великі обсяги різноманітної продукції, в тому числі високого технічного і технологічного рівня, і досить успішно конкурують на ринках з великими компаніями і монополіями.

Роль малого та середнього бізнесу (МСБ) в економіці Україні з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Без його існування ринкова економіка не має можливості функціонувати й розвиватися. Тільки те, що однією з головних умов при вступі держави до Європейського Союзу є сталий розвиток підприємницького середовища, потребує від державних органів управління пильної уваги до визначеного питання.

Розглядаючи механізм та економічний зміст інтеграційної взаємодії малого й великого бізнесу, необхідно зазначити наступне. Якщо метою останньої виступає процес отримання взаємної вигоди, а процес співпраці носить стійкий характер, між підприємствами, що створюють інтеграційну структуру, формується економічний симбіоз [5]. Тобто така стійка (довготермінова) економічна взаємодія підприємств-партнерів, результат якої визначається у вигляді ефекту, розмір якого значно перевершує економічний результат одноосібної дії кожного з учасників процесу.

Як визначає З.Варналій [1, с.153], форми інтеграції великих і малих підприємств не виступають у вигляді ідеальної моделі, яка виконує нову функцію, пов'язану із трансформаційними процесами в діяльності підприємств. Зміни в організаційно-економічній побудові підприємницької діяльності сформовані в першу чергу існуючими вимогами ринку, суб'єкти якого і потребують такої взаємодії.

Саме вдало обрана інтеграційна структура сприяє появі у підприємств малого бізнесу значної кількості переваг, які в подальшому і дозволяють йому вийти із кризової ситуації, розширити обсяги виробництва, збільшити розмір прибутку та перейти до розряду конкурентоспроможних підприємств і, нарешті, подовжити період життєвого циклу бізнесу та забезпечити його стійке функціонування.

Великі підприємства, в свою чергу, також очікують від такої співпраці позитивних результатів, серед яких найбільш вагомими є – мінімізація кількості виробничих та збутових операцій, що впливають на зменшення витрат, скорочення технологічного циклу, здешевлення продукції тощо.

Для малих підприємств такий інтеграційний процес з великими або середніми підприємствами має вигляд моделі, яка передбачає подальший його розвиток з організаційних, економічних, фінансових питань, а отже, передбачає: по-перше, зростання стабільності, прогнозованості зовнішнього середовища малого бізнесу; по-друге, відбувається взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових, кадрових ресурсів [1, c.154].

Аналіз досліджень і публікацій з даної проблеми свідчить, що переважна більшість науковців, які розглядали процес інтеграції малого та великого бізнесу, зосереджують свою увагу на таких найбільш поширених організаційно-економічних моделях, як субпідряд (субконтракт), франчайзинг, лізинг та венчурний бізнес [1, 2, 3, 4, 6]. Змістом зазначених моделей є інтеграція (переплетення) функціональних сфер діяльності великих і малих підприємств [1, с. 154]. Водночас вони визначають тільки сутність обраної форми і не розглядають її зміст, який саме характеризує процес розвитку малого бізнесу. У даній публікації розглядаються тільки ті форми інтеграції, які створюються за основними видами діяльності, а саме – виробнича, збутова.

Основною формою взаємодії великого та малого бізнесу виступає субконтрактна модель кооперування (субпідряд), сутність якої полягає у довгострокових відносинах між великим (головним) підприємством, яке виступає основним виробником продукції, та значною кількістю малих підприємств, що працюють на принципі подетальної технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції [1,с.155]. Названі взаємостосунки відбуваються на підставі угоди між її учасниками у сфері виробництва на постачання, а отже, передбачають передачу великим підприємством за контрактами малим відповідних обсягів робіт, які за рахунок ефекту технологічного розподілу праці досягають певних позитивних результатів. Малі підприємства беруть участь у складному технологічному процесі через виконання однієї-двох операцій (виробничий варіант), а також виступають субконтрактором у завершеному циклі виробництва конкретного виробу, який включено до номенклатури головного підприємства (виробничо-комерційний варіант). Малі підприємства, які працюють на давальницькій сировині, також здійснюють свою діяльність на умовах субконтракту.

2. Кластерні об’єднання підприємств

В умовах сучасної конкуренції індивідуальне і самостійне функціонування навіть великих організацій дає все менші гарантії ефективного досягнення поставлених цілей, тому останнім часом підприємства значно охоче використовують різні форми кооперації, сприймаючи їх як складові елементи своїх стратегій. Сильні глобалізаційні тенденції приводять до того, що в усіх галузях економіки співробітництво стає ключовим підходом до ефективної конкуренції. Таким чином, постає проблема детального аналізу кластерних об’єднань, їх видів, а також загроз та можливостей їх існування.

Позитивні ефекти кластерної взаємодії: зростання продуктивності; підвищена сприйнятливість до можливостей інновації та високої спеціалізації; розширений доступ до ринків збуту, спеціалізованим постачальникам, послугам, кваліфікованій робочій силі, технологічним знанням; підвищений рівень формування нових підприємств; більша гнучкість та ефект великого масштабу; спільна діяльність; колективна ефективність.

Можливі труднощі: недоліки фізичної інфраструктури; нестача доступного капіталу; слабка структура технологічних інститутів; регіональна ізольованість і замкнутість; недолік кваліфікованої робочої сили; ієрархія кластерів — труднощі для постачальників “нижнього” рівня; “несвоєчасні” кластери можуть бути неконкурентоспроможні.

Таким чином, на сьогоднішній день застосування кластерного підходу в Україні є необхідною умовою для відродження вітчизняного виробництва, підвищення ефективності інноваційного розвитку регіонів, досягнення високого рівня економічного розвитку та конкурентоспроможності. Кінцева мета – зайняття Україною гідного місця у глобальній системі економічного та політичного розвитку. Саме для України, особливо в умовах все зростаючої глобалізації та конкуренції, питання скорішого створення та сприяння ефективному розвитку кластерних об’єднань набувають особливої актуальності та мають безумовну перспективу, особливо в умовах змін, що відбуваються у світовій економіці, у якій на перший план виходить володіння якісно новим видом ресурсів, а саме інформацією, інноваціями та інтелектом.

У останнє десятиріччя кластери та регіональна політика, що заснована на них, слугують найбільш успішним інструментом економічного розвитку регіонів у західних країнах. Кластерні ініціативи, що підтримують форми кооперації між підприємствами, державним сектором та інституціями (університетами, дослідницькими центрами), є рушійними силами економічного зростання та зростання зайнятості в багатьох регіонах світу. Для України, яка тільки починає будувати свою регіональну політику представляється особливо актуальним вивчення регіональної політики розвинених країн, заснованої на кластерному підході у світлі орієнтації на європейську інтеграцію.

Кластерами можна назвати угруповання взаємозалежних компаній та установ, що конкурують та співпрацюють між собою, і які поєднані між собою системою ринкових та інших зв'язків [1, c.34]. Прикладами всесвітньо відомих об'єднань підприємств, що досягли вражаючих успіхів у певній галузі промисловості, поєднавши переваги співробітництва виробників продукції, досягнень науки та підтримки владних структур окремих територій, є: „Силіконова долина” (Каліфорнія), „Пластикова долина” (м. Тарнув, Польща), Масачусетський мультимедійний кластер, Каліфорнійський кластер із виготовлення вина, італійський взуттєвий кластер, „Даедук” (Південна Корея), „Софія і Гренобль” (Франція), „Лубен” (Бельгія) та інші [2].

Членство в кластері для промислових підприємств означає: широкий доступ до інформації щодо різних аспектів діяльності; можливості нарощування експорту та вихід на світові ринки; залучення капіталовкладень для покращення якості продукції та посилення конкурентних переваг; доступ до юридичних консультацій щодо реєстрації торгових марок, позиціювання товарів; участь керівного складу бізнес-одиниць у семінарах, що проводяться в зарубіжних країнах, для ознайомлення з особливостями ведення бізнесу. [3, c.76].

Жодна країна не може бути конкурентоздатною у всіх сферах. У розвинених країнах міжнародна конкурентоздатність спочатку знаходилася і зміцнювалася в рамках окремих кластерів. Тому виділимо такі моделі кластерів (табл. 1).

Можна виділити такі види кластерів, які детальніше розглянемо за допомогою таблиці 2 [4].

Кластери позитивно впливають на стан економіки регіонів по всьому світу. А із загостренням міжнародної конкуренції в деяких сферах без них вже просто не обійтися. Розвиток механізмів інтеграції малого і великого бізнесу, передусім, в промисловості, є сьогодні вимогою часу і ринку. Особливо перспективним, за оцінкою фахівців, є механізм взаємодії малого і великого бізнесу через застосування кластерних технологій.

Кластери, як підтверджує світовий досвід функціонування таких структур, більш ефективно та раціонально використовують наявний капітал, допомагають підприємствам, що входять у кластер, економніше витрачати ресурси та контролюють цілеспрямованість і стратегічність використання залучених інвестицій, прискорюють спеціалізацію, підвищують якість продукції та зростання обсягів виробництва, поділяють ринок на сегменти, збільшують асортимент продукції і створюють нові фірми, прискорюють впровадження нових технологічних процесів, мінімізують зайві виробничі потужності та оптимально розподіляють прибутки і витрати між членами кластера.

3. Субконтрактинг як спосіб організації виробництва

Субконтрактна система – одна з форм виробничої кооперації між великими підприємствами і дрібними виробниками. Це дійовий і сучасний метод, що дозволяє підприємствам досягнути високої ефективності виробництва завдяки раціональному використанню ресурсів. Методика субконтрактної системи полягає в наступному: дві сторони, контрактор і субконтрактор, укладають між собою угоду. Контрактор доручає одному або декільком підприємствам (субконтракторам) виробництво деталей або вузлів необхідних для виробництва кінцевого продукту. Субконтрактор виконує роботи відповідно до технічних умов, наданих контрактором.

Побудова взаємовідносин між малими і великими підприємствами з використанням субконтрактної системи найбільш характерна для сфери виробництва. Питання про використання субконтрактації вирішується виходячи з двох основних критеріїв – виробничої потужності і технічної спеціалізації підприємства. Перший варіант: субконтрактація на основі виробничих потужностей, коли контрактору не вистачає своїх власних виробничих потужностей для виконання замовлення в повному обсязі, а створення додаткових потужностей – невигідне і небажане. За таких умов контрактор наймає субконтрактора для виконання певного обсягу замовлень, що отримуються контрактором. Така форма субконтрактації використовується при нестабільності обсягу замовлень, що отримуються контрактором. Другий варіант: субконтрактація на основі спеціалізації. У цьому випадку контрактор бажає скористатися певними послугами субконтракторів, що мають спеціальне обладнання і апаратуру для провадження складних робіт. Такі субконтрактори володіють спеціальними технічними навичками (технологіями), необхідними для певних виробничих процесів (виробництва виробів), і контрактори вважають за краще користуватися їхніми послугами Субконтрактори (як правило, малі і середні підприємства), виконуючи роботи за субконтрактами, досягають високого рівня завантаження обладнання і високої продуктивності. Обидві сторони процесу зацікавлені один в одному: контрактору потрібне стабільне постачання, субконтракторам потрібні довгострокові замовлення і постійна співпраця.

Однієї з найбільш складних проблем, що перешкоджає розвитку малого підприємництва, є відсутність достатніх фінансових ресурсів для забезпечення інвестиційних і оборотних потреб малих підприємств. Тому в умовах, що склалися необхідно приділити особливу увагу створенню дієвих механізмів інтеграційної співпраці малого і великого бізнесу. Великі підприємства володіють колосальним потенціалом підтримки малих фірм, що реалізовується через широкий спектр форм господарської інтеграції. Однак було б невірним вважати, що така співпраця носить односторонній характер: від великого – малому. У умовах ринку без взаємної вигоди будь-яка форма інтеграції приречена на невдачу. Використовуючи гнучкість, маневреність малих господарських одиниць, великі підприємства мають можливість підвищити ефективність свого виробництва, налагодити нові збутові канали, освоїти і впровадити передові технології. Все це підтверджується світовим досвідом.

У нашій країні переважна кількість великих підприємств має в своєму розпорядженні повний цикл виробництва. Це дозволяє забезпечити високий рівень надійності роботи підприємства, але абсолютно не підходить для роботи на відкритому ринку. Наявність не повністю завантажених виробничих потужностей не дозволяє домагатися конкурентоздатних цін на кінцеву продукцію підприємства. Недостатня концентрація зусиль на ключових напрямах не дозволяє підприємствам своєчасно оновлювати модельний ряд. Громіздка система управління робить швидкість проходження рішень абсолютно неприйнятною. Тому великі підприємства, що мають традиційну структуру, в більшості своїй істотно програють на ринку постачання не тільки підприємствам Китаю і Східної Європи, але і новоствореним малим підприємствам.

Велике підприємство може укласти контракт або на виробництво готового виробу, без власної участі в його виробництві (комерційний варіант), або на участь малих фірм в окремих стадіях технологічного процесу (виробничий варіант). На умовах субконтракції може здійснюватися і реалізація продукції великого підприємства.

Особливо широко цей спосіб ділового партнерства малих і великих підприємств поширений на Заході. Так, в швейній промисловості США на її частку доводиться біля третини всього виробництва. Так звані джобери (роботодавці) купують матеріал, забезпечують розкрій і передають напівфабрикат малим фірмам, які завершують виготовлення готового одягу. За цією ж системою працює біля 70% підприємств швейної промисловості Японії. У Канаді приблизно третина робочої сили зайнята на виробництві за субконтрактами.

Причина такої популярності – взаємна вигода обох сторін: великі підприємства вносять елемент стабільності і планомірності в роботу малих фірм, малі підприємства виконують частину функцій великих фірм, концентруючись на питаннях збуту і постачання, розробці і впровадженні новацій, підвищенні якості виробів тощо. Доцільність залучення малих підприємств зумовлена наступним: більш низькі витрати виробництва у малих фірм; тимчасова нестача потужностей на великій фірмі при переобтяженому портфелі її замовлень; так звані маргинальні партії виробів (об’єм замовлення недостатньо великий для великої фірми або необхідне виробництво суто спеціалізованих виробів); проникнення на ринок з малими партіями товару без витрат на створення збутових систем, адаптованість до пікових ситуацій на ринку тощо. Застосування механізму субконтрактації дозволяє головному підприємству, контрактору, позбутися непродуктивних витрат і сконцентрувати зусилля на найважливіших завданнях — технологічному переозброєнні, оновленні модельного ряду продукції, що випускається.

Водночас малі виробничі підприємства часто більш економічно ефективні внаслідок розумного і економного господарювання, більш гнучкого реагування на потреби ринку. Такі підприємства виграють в конкуренції з великими компаніями і можуть запропонувати більш прийнятні умови для розміщення виробничих замовлень у себе на виробництві.

За останні 10-15 років, під впливом глобалізації, в світі сталася інтернаціоналізація ринку субконтрактації. Однією з поширених в світі форм участі в міжнародному розподілі праці є саме промислова субконтрактація. Найбільше поширення субконтрактні відношення отримали в машинобудуванні, автомобілебудуванні, виробництві обладнання для залізничного транспорту, станкобудуванні, а також в радіоелектронній і електротехнічній промисловості. За субконтрактами також виробляється продукція в таких основних секторах металообробки, як ливарне виробництво, кування, а також спільні або точні механічні роботи, виробництво пластмасових деталей, електронних компонентів, деревообка.

Рівень розвитку субконтрактації в Європі залишається досить високим. На її частку в загальному обсязі промислового виробництва Евросоюзу доводиться сьогодні більше 14%. Останнім часом європейські виробники демонструють підвищену зацікавленість до виробництв з більш низькими ставками оплати праці. І тут у вітчизняних виробників можуть бути дуже вигідні позиції. У найбільш сприятливому положенні, на думку фахівців, опиняться малі і гнучкі виробництва, здатні в найкоротші терміни освоювати випуск невеликих партій виробів за більш низькими, ніж на Заході, цінами.

Висновки

Таким чином зазначимо, що у виконанні завдань підвищення конкурентоспроможності важливу роль відіграє мале підприємництво, а натомість одним із засобів підвищення ролі приватної підприємницької ініціативи в загальній конкурентоспроможності економіки є використання кластерних організаційних технологій.

З цією метою, на наш погляд, насамперед необхідно 1) досконале вивчення світового досвіду організації та функціонування кластерів; 2) сформувати систему підготовки фахівців для роботи в умовах кластерізації економіки; 3) розробити дієву систему заходів підтримки формування та розвитку регіональних кластерів на основі довгострокової стійкої регіональної стратегії; 4) розробити та терміново закріпити на законодавчому рівні нормативно-правові документи щодо регламентації функціонування кластерів.

Саме кластерні технології повинні стати головним механізмом стимулювання локальних точок зростання, залучення регіонами фінансових, інтелектуальних і виробничих ресурсів для досягнення стійкого і адаптивного синергетичного ефекту, який і є завданням кластерних технологій. Лейтмотивом цього процесу повинні стати слова Майкла Портера: „Благосостояние нації створюється, а не успадковується”. Не викликає сумнівів, що подальший розвиток кластерів в Україні залежить від успішного розв’язання проблем економічного характеру на макрорівні та, в першу чергу, у правовому аспекті. Очевидно, що проблеми створення та функціонування кластерів ще не є достатньо дослідженими, але ця модель регіонального розвитку, безперечно, особливо перспективна. Отже, кластерні технології — це новий шлях розвитку не тільки малого підприємництва певного регіону, а й національної економіки в цілому.

Список використаної літератури

1. Андерсен В. Регіональна конкуренція як фактор соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації // Україна в сучасному світі. Конференція випускників програм наукового стажування у США. – К.: Стилос, 2003. – с.348.

2. Взаимодействие малого и крупного бизнеса. Информационно-аналитический сборник. Інститут предпринимательства и инвестиций. — Москва, 2003.- 178 с.

3. Войнаренко М.П. Механізми адаптації кластерних моделей до політико-економічних реалій України // Світовий та вітчизняний досвід запровадження нових виробничих систем (кластерів) для забезпечення економічного розвитку територій / Матеріали конференції 1-2 листопада 2001р. – Київ: Спілка економістів України, 2001.- С.25-33.

4. Гуменюк О.І. Кластери як організаційна структура інноваційно-інвестиційної моделі розвитку промисловості // Актуальні проблеми економіки. – 2007. — №2. – С.9 – 19.

5. Дранев Я.Н. Кластерный поход к экономическомсу развитию территорий// В кн..: „Практика экономического развития территорий: опыт ЕС и России”. – М.: Сканрус, 2001.

6. Кириченко О.А., Ваганов К.Г. Стратегія розвитку малого та середнього бізнесу в Україні // Актуальні проблеми економіки. – 2008. — №1. – С.104.

7. Портер М.Е. «Конкуренція» – Москва: Видавничий дім «Вільямс», 2005. – 608 с.

8. Соколенко С. Промышленная и территориальная кластеризация как средство реструктуризации // Социальные аспекты и финансирование индустриальной реструктуризации / Материалы конференции 26-27 октября 2003 г. – М: Региональный форум, 2003.- С.24-28.

9. Соколенко С. Стратегії економічного росту та формування нових виробничих систем в епоху глобалізації // Економічний часопис – ХХІ. — 2003.- №5.

10. Федоренко В.Г., Гойко А.Ф., Джабейло В.Б. Кластери – системний інструмент підвищення конкурентоспроможності економіки // Економіка та держава. – 2007. — №9. – С. 6-9.

11. Хасаєв Г.Р, Міхєєв Ю.В. Кластери — сучасні інструменти підвищення конкурентноздатності регіону (через Партнерство до майбутнього). Частина 1 // Журнал «Компас промислової реструктуризації». — №1. — 2003. – С. 1-13