ВСТУП

ТЛУМАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМІНІВ

ОСОБИСТІ ПРАВА ГРОМАДЯН

ПОЛІТИЧНІ ПРАВА

ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА

ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА

КУЛЬТУРНІ ПРАВА

КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН

ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Список літератури

ВСТУП

На відміну від глави VІ Конституції України від 20 квітня 1978 року розділ ІІ нової Конституції України має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Такий акцент не випадковий. Адже перелік конституційних прав та свобод в Конституції 1996 року значно розширений, конституційне закріплення отримали давно визнані світовим та європейським співтовариством права людини на життя, на демократичну процедуру затримання, група інформаційних прав, заборона примусової праці, право на приватну власність, на підприємництво та інші.

Отже, в Конституції України закріплені основні права людини, які за визначенням П.М.Рабіновича, є певними можливостями, що необхідні для існування людини та її розвитку в конкретно-історичних умовах.

Вони об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей.

Права людини закріплені, перш за все, в таких міжнародно-правових актах:

1. Загальна Декларація прав людини (10 грудня 1948 р.)

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (16 грудня 1966 р.)

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (16 грудня 1966 р.)

4. Факультативний протокол до Пакту про громадянські та політичні права (16 грудня 1966 р.)

5. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (4 листопада 1950 р.)

6. Європейська соціальна хартія (18 жовтня 1961 р.) Права людини як категорія міжнародного права практично стають правами громадянина в конкретній державі тоді, коли вони визнаються та закріплюються внутрішнім законодавством певної країні.

ТЛУМАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМІНІВ

Основне право громадянина — це встановлена державою та закріплена в Конституції можливість, яка дозволяє кожному обирати вид і міру певної поведінки, використовувати надані йому блага, як в особистих, так і в суспільних інтересах.

В Конституції та законах України вживається вислів "права та свободи людини", "права та свободи громадянина".

Як співвідносяться категорії "права" і "свободи", чи є між ними принципова різниця?

Більшість авторів, які досліджували це питання, схиляються до думки, що принипових відмінностей між цими поняттями немає.

Порівняйте, наприклад, свободу наукової, технічної творчості та право на творчість, право на вибір професії і свободу вибору професії.

Ці та інші приклади свідчать, що одну і ту ж правову можливість розглядають як право, і як свободу. Історично склалося так, що деякі права іменують свободами: свобода думки і слова, свобода світогляду та віросповідання, свобода мітингів, походів і демонстрацій.

Крім прав та свобод в Конституції та законах України зустрічається поняття "законні інтереси", "інтереси громадян" (ст.36, 44 Конституції України).

Законні інтереси — це інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але залишаються державою та законом.

Закріплюючи в Конституції права та свободи громадян, держава вимагає від них правомірної поведінки, яка має відповідати еталонам, зафіксованим у юридичних нормах. Держава формулює свої вимоги до громадян у системі обов'язків та встановлює юридичну відповідальність за їх невиконання.

Основний обов'язок — це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства та закріплена в Конституції необхідність, яка приписує кожному громадянину вид і міру певної поведінки та відповідальність в разі її невиконання.

В юридичній літературі права, свободи та обов'язки входять до поняття "правовий статус".

Правовий статус особи — це сукупність всіх прав, свобод та обов'язків, що належать громадянину і внзначають ного правове положення у суспільстві.

В юридичній літературі зустрічається така класифікація видів правового статусу.

Загальний правовий статус розповсюджується на усіх громадян і закріплений в Конституції та законах України.

Спеціальний (родовий) статус поширюється на певні групи громадян, закріплений в окремих законах (наприклад, Закон України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р., Закон України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. та ін.).

Індивідуальний (приватний) правовий статус — поширюється на конкретних осіб.

В законодавстві України також розрізняють правовий статус громадян України, основм якого закріплені у ст. 21-25 Конституції України, правовий статус осіб без громадянства (апатридів) та правовий статус іноземних громадян.

У статті 26 Конституції України закріплено принцип рівності прав та обов'язків іноземних громадян та апатридів з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України. Більш конкретно це положення закріплено у Законі України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р., де проголошується право іноземців на інвестиційну та підприємницьку діяльність, працю та відпочинок, на охорону здоров'я, на житло, на соціальний захист, освіту, використання досягнень культури, участь у об'єднаннях громадян, на звернення до суду за захистом своїх прав. Але є й певні обмеження:

іноземці не можуть бути членами політичних партій, обирати та бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, приймати участь в референдумі, на них не поширюється загальний військовий обов'язок. У Законі також передбачений порядок в'їзду в Україну та виїзду іноземців з України, а також випадки обмеження цього права (в інтересах безпеки та здоров'я громадян України).

В зв'язку з прийняттям Конституції України у пресі обговорювалося питання шодо класифікації прав, свобод та обов'язків громадян. Конституція України 1978 року поділяла права на соціально-економічні, політичні та особисті. Ця класифікація зазнала критики як неповна (немає культурних, екологічних прав, хоча вони і були закріплені).

В деяких проектах нової Конституції за взірець були взяті міжнародні Пакти з прав людини та розподіл прав на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Доцільною здається класифікація прав особи за П.М.Рабіновичем (див, підручник "Правознавство" за ред.М.Настюка, Л., 1995), який класифікує права за змістом потреб людини, що забезпечуються цим правом. Це фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні права.

Крім того, в літературі права та свободи поділяють:

* за значенням їх для носія на:

— основні (безумовно необхідні для існування людини, наприклад, право на життя);

— неосновні (не є життево необхідними, наприклад, право на участь у профспілках);

* за способом здійснення на:

— активні (вимагають активних дій, наприклад,право на освіту);

— пасивні (не вимагають активних дій особи, наприклад, свобода світогляду);

* за суб'єктами здійснення на:

— індивідуальні (здійснюються одноособовими діями, наприклад, право на свободу переконань);

— колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв прав, наприклад, право на утворення громадських об'єднань);

* залежно від ролі держави на:

— "негативні права" (для їх здійснення державі досить утриматись від втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дітей);

— "позитивні права"(для їх здійснення необхідно прийняття певних заходів з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом).

Щодо діючої Конституції, то вона не містить класифікації прав та свобод.

На думку авторів серед прав та свобод громадян, закріплених у

Конституції, можливо виділити такі групи:

1) особисті (ст. 27-35, 51-52),

2) політичні (ст. 36-40),

3) економічні (ст. 41-45),

4) соціальні (ст. 46-49),

5) екологічні (ст. 50),

6) культурні (ст. 53-54).

ОСОБИСТІ ПРАВА ГРОМАДЯН.

Вперше в Україні офіційно закріплене невід'ємне право кожної людини на життя (ст.27), хоча в міжнародних актах, ратифікованих Україною, воно існувало. На жаль, ні ці акти, ні Конституція не містять юридичного визначення цього права. Не зафіксовано, коли воно виникає: з моменту народження дитини чи раніше.

В той же час у діючому законодавстві України регулюються такі аспекти цього права:

по-перше, заборона здійснення медичними працівниками евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвління невиліковно хворого з метою припинення його страждань (Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., ст. 52);

по-друге, наявність кримінальної відповідальності за позбавлення життя, зараження вірусом імунодефіциту людини та за інші злочини проти життя громадян (Розділ ІІІ Кримінального кодексу України).

Проте тут актуальною є проблема співвідношення невід'ємного права на життя і існування в Україні смертної кари (ст.24 Кримінального кодексу України). Скасування цього виду покарання було однією з умов вступу України до Ради Європи. Питання це складне, у суспільстві існують різні точки зору шодо цього. Але так званий "мораторій на застосування смертної кари", по-перше — незаконний, а по-друге, не є засобом вирішення проблеми. Як відомо, змінювати або відміняти закони (у тому числі, і Кримінальний кодекс) має право виключно Верховна Рада України, яка відповідного рішення ще не прийняла.

Частина 2 статті 28 Конституції закріпила положення про недопустимість катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання. Зазначена норма враховує вимоги відповідної Конвенції, що була підписана 10 грудня 1984 року і яка діє в Україні. Ст. 11 Конвенції вимагає від держав – учасниць систематично розглядати правила, інструкції, методи та практику допитів, умови утримання під вартою, поводження з арештованим для того, шоб не припускати застосування тортур.

Згідно з частиною 3 статті 28 Конституції України "жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам". Більш детально це положення розкрито в Основах законодавства України про охорону здоров'я, де у статті 45 забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

Значну кількість особистих прав людини охоплює поняття "недоторканість особи, яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), а з другого, як право на охорону особистого та сімейного життя (ст. 32). Право на свободу включає такі аспекти, як гарантії від незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вільний вибір міста проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну. Детально процедури і порядок в'їзду та виїзду закріплені в Законі України "Про порядок в'їзду з України та виїзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 р.

Недоторканість особистого життя означає, що ніхто без згоди громадянина не має права втручатися в його особисте життя, обмежувати його подружні, родинні, інтимні та інші прояви індивідуальної активності.

Серед норм законодавства України, що стосуються охорони особистого життя, слід окремо виділити такі.

1. Недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її зголи, право громадян знайомитися із відомостями про себе та гарантування судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї (ст.32 Конституції України). Це положення Конституції деталізується Законом України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року, відповідно до статті 23 якого забороняється збирання відомостей про особу, якщо немає її попереднього погодження. А ст. 31 названого Закону передбачає наступні права громадян:

— знати під час збору інформації, які відомості про них, з якою метою збираються, як, ким, з якою ціллю використовуються;

— заперечувати достовірність, повноту, доречність інформації.

Згідно зі статтею 41 Закону України "Про телебачення та радіомовлення в Україні" від 21 грудня 1993 року не припускається без згоди батьків або осіб, що їх замінюють, розповсюдження інформації про неповнолітніх, які здійснили злочин, про злочини щодо неповнолітніх, а також про самогубство неповнолітніх, якщо така інформація дає можливість ідентифікувати особистість.

2. Забезпечення таємниці всиновлення (стаття 112 Кодексу про шлюб та сім'ю України) шляхом зміни місця, дати народження дитини (не більш ніж на 6 місяців). Розголошення цієї таємниці тягає відповідальність за статтею 115-1 Кримінального кодексу України.

3. Право на збереження лікарської таємниці (Основи законодавства України про охорону здоров'я, ст. 40), за яким медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості. Окремо право на збереження лікарської таємниці щодо осіб, які інфіковані ВІЛ, закріплено у Законі України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" від 12 грудня 1991 р. Відповідальність про розголошення інформації про цю категорію хворих передбачена статтею 108-4 Кримінального кодексу України.

4. Адвокатська таємниця. Статтею 9 Закону України "Про адвокатуру" від 18 грудня 1992 р. передбачено, що предметом адвокатської таємниці є питання, з якими особа звертається до адвоката, зміст консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, які адвокат отримав при здійсненні своїх професійних обов'язків. Адвокату забороняється розголошувати ці відомості, а також використовувати їх у власних інтересах та в інтересах третіх осіб.

5. Дотримання таємниці здійснення нотаріальних дій нотаріусами та іншими посадовими особами (Закон України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р., стаття 8).

6. Недоторканість житла (ст.ЗО Конституції України). Це означає, що ніхто не має права знаходитися у чужому житлі проти волі його мешканців. Відповідальність за порушення цього права передбачена статтею 130 Кримінального кодексу України.

7. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції України, ст.131 Кримінального кодексу України). Конституція закріплює свободу думки і слова, світогляду і віросповідання (ст. 34-35). Свобода слова — це вільне вираження поглядів та переконань. Свобода думки передбачає відсутність державної ідеології, нав'язаної громадянину як юридичний обов'язок.

Ці права зв'язані з правом громадян на збирання, зберігання, використання інформації, яке врегульовано ст.34 Конституції та Законом України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992. Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. Обмеження права на отримання відкритої інформації забороняється законом. Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну та секретну. Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні та розпорядженні фізичних та юридичних осіб та поширюються за їх бажанням та умовамі. Секретна інформація — це інформація, яка містить відомості, що складають державну та іншу таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, державі. Доступ до такої інформації регулюється Законом України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р.

Право на свободу віросповідання, крім ст.35 Конституції України, регулює Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" від 23 квітня 1991 р. В законі, зокрема, передбачені й такі права, як право батьків за взаємною згодою виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії, навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту та інші.

Слід також зазначити, що церква та релігійні організації відокремлені від держави, а школа від церкви.

ПОЛІТИЧНІ ПРАВА.

Політичні права надають громадянам можливість брати участь у суспільному та політичному житті країни.

До них, перш за все, слід віднести право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та право на участь у професійних спілках (ст.36-37 Конституції України), які в міжнародних Пактах з прав людини об'єднуються в поняття "право на свободу асоціацій".

Політичні партії та громадські організації діють на підставі Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., за яким створювати політичні партії можуть громадяни, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав та апатриди, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку.

Членами політичних партій можуть бути громадяни з 18 років, громадських організацій — з 14 років, дитячих та молодіжних — за їх статутом.

Громадяни мають право браги участь у виборах і референдумах. Громадяни України мають право на доступ до державної служби (ст. 38 Конституції), яке більш детально закріплено в Законі України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та іх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу мають громадяни України, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір.

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39) дозволяє громадянам виражати колективний погляд на різні питання суспільного та державного життя, привертати до них увагу населення, державних органів, висувати певні вимоги або підтримувати соціальні ініціативи. Вимогами до проведення таких заходів в світовій практиці є:

1. непорушення прав і свобод інших,

2. переслідування мирних цілей,

3. проведення цих заходів без зброї. Право громадян звертатись до органів державної влади та місцевого самоврядування та вчасно отримувати відповідь, крім ст.40 Конституції України, врегульовано Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. Під зверненням громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. У зверненні має бути визначене прізвище, ім'я та по-батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладено на особистому прийомі) або письмовим, від окремої особи чи групи осіб (колективне). Якщо ці вимоги порушені, звернення не пізніше як через 10 днів повертається особі з роз'ясненнями.

При розгляді заяви чи скарги громадянин має право:

— знайомитися з матеріалами перевірки,

— бути присутнім при розгляді звернення,

— одержувати письмову відповідь,

— висловлювати вимоги щодо дотримання таємниці розгляду,

— вимагати відшкодування збитків в разі порушення порядку розгляду звернень.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення — невідкладно, але не пізніше 15 днів. Якщо місячного терміну для розгляду недостатньо, встановлюється необхідний термін, про що повідомляється особі. Загальний термін розгляду не може перевищувати 45 днів. Звернення громадян розглядаються без стягнення плати, але якщо витрати були зроблені при перевірці завідомо неправдивих відомостей, вони можуть бути стягнуті за рішенням суду.

ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА.

Новим для Української Конституції є закріплення права приватної власності, яке є непорушним, та його гарантій (ст.41 Конституції України). Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 року передбачає, що право власності — це врегульовані законом відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Держава проголошує в Конституції захист прав усіх суб'єктів права власності, але й вимагає, щоб власність не використовувалась на шкоду людині і суспільству (ст.13 Конституції України). Відчуження об'єктів приватної власності відбувається:

1) у випадку реквізиції — коли відчуження супроводжується попередньoю і повною виплатою вартості майна за умов суспільної необхідності або з наступними повним відшкодуванням в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

2) у випадку конфіскації — без усякого відшкодування виключно за рішенням суду.

Стаття 42 Конституції України закріплює право громадян на підприємницьку діяльність, підприємництво, за Законом України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 року, це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції, захищає від недобросовістної конкуренції, не допускає зловживання монопольним становищем на ринку.

На рівні Основного Закону зафіксований і захист прав споживачів, контроль держави за якістю і безпечністю продукції, послуг, робіт. Одними з найважливіших прав людини є право на працю та відпочинок (ст.43,45 Конституції України). За Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року право на труд включає право кожної людини на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає, право на справедливі та сприятливі умови праці, оплату праці, відпочинок та обмеження робочого часу. Всі ці положення відображені у чинній Конституції України. Крім того, її 44 стаття передбачає право на страйк, як засіб захисту своїх економічних і соціальних прав.

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА.

Стаття 46 Конституції України проголошує право на соціальний захист, тобто систему державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття, підтримання життєвого рівня населення через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін, надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпечених громадян, матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника.

Стаття 47 передбачає для громадян, які потребують соціального захисту, пільгове (безоплатне або за доступну для них плату) надання житла.

Стаття 48 закріплює право на достатній життєвий рівень, який включає достатнє харчування, одяг і житло. Міжнародні документи відносять до цього права і свободу від голоду. В Україні для здійснення адресної допомоги малозабезпеченим був прийнятий Закон України "Про межу малозабезпеченності" від 4 жовтня 1994 р., за яким право на одержання грошової допомоги мають непрацездатні громадяни, які отримують пенсію і середньодушовий сукупний дохід яких не перевищує величини вартості межі малозабезпеченності. Призначення допомоги здійснюють органи, що призначають пенсію за місцем проживання особи за її особистою заявою.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Стаття 49 Конституції України передбачає також право на медичну допомогу та медичне страхування. Згідно з Основами законодавства про охорону здоров'я, здоров'я — це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Охорона здоров'я — система заходів, спрямованих на забезпечення, збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Згідно із Статтею 14 Основ реалізація політики охорони здоров'я в Україні покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за це несе Президент України, який виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я.

ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА.

На жаль, ця група прав в Конституції відображена лише в статті 50, де закріплюється право громадян на безпечне довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, та права на інформацію про стан довкілля, якість харчових продуктів та предметів побуту.

Екологічна безпека за Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей. Екологічна безпека передбачає здійснення комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних та державно-правових заходів.

3 метою охорони громадян від шкідливих продуктів у Статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що виготовлювач, продавець зобов'язаний довести до покупця відомості про товари, які за певних обставин створюють небезпеку для життя, здоров'я споживача та його майна, а також про можливі наслідки їх впливу.

Покупець має право вимагати від продавця інформацію щодо товару та його якостей.

КУЛЬТУРНІ ПРАВА.

Стаття 53 Конституції України закріплює право кожного на освіту, у тому числі на отримання безоплатної освіти у державних і комунальних навчальних закладах.

За Законом України "Про освіту" в ред. від 23 березня 1996 р. освіта в Україні базується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Зазначений Закон регламентує питання управління, системи та структури освіти, права та обов'язки педагогічних працівників, батьків та учнів, державні гарантії працівникам закладів освіти та інші.

4 листопада 1966 року на Генеральній конференції ЮНЕСКО була прийнята Декларація принципів міжнародної культурної співпраці, яка проголосила, що для підтримання гідності людини необхідне глибоке розповсюдження культури та освіти серед усіх людей на засадах справедливості, свободи та миру. Інші міжнародні акти підкреслюють також право кожної людини вільно брати участь у культурному житті, науковому прогресі, а також захищати авторські права. Ці та інші положення відображені у статті 54 Конституції України.

КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН.

Як відомо, забезпечення прав і свобод громадян — головне завдання демократичної держави. Діяльність держави щодо реалізації цієї функції складається з забезпечення гарантій прав громадян, створення умов для реалізації прав громадян, повсякденної організації відповідних процесів у суспільстві.

Статті 55-64 Конституції України містять гарантії забезпечення та захисту прав громадян.

Слід зазначити, що передбачається захист прав і свобод в органах суду, право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та в міжнародні органи. Окремо зафіксований порядок обмеження прав і свобод в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також права, які взагалі не можуть бути обмежені.

ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН.

Стаття 23 Конституції України, закріплюючи право людини на вільний розвиток своєї особистості, наголошує, що такий розвиток забезпечується виконанням обов'язків усіма членами суспільства. Кожен громадянин повинен неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати права і свободи інших (ст.68 Конституції України), не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати збитки (ст.66), шанувати державні символи України (ст.65), сплачувати податки, щорічно подавати декларації про майновий стан та доходи (ст.67 Конституції України).

За Законом України "Про оборону" від 6 грудня 1991 р., оборона України — справа усього народу. Обов'язок громадян щодо захисту Вітчизни закріплений у статті 65 Конституції, а також у Законах України "Про загальний військовий обов'язок та військову службу" від 25 березня 1992 р. та "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 р.

Крім того, у статті 51 Конституції України проголошений обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття та обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Більш докладно взаємні обов'язки батьків та дітей врегульовані у Кодексі про шлюб та сім'ю.

Хотілося б зазначити, що другий розділ Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" в цілому відповідає світовим та європейським стандартам з прав людини. Але не слід забувати, що потрібне не тільки проголошення прав і свобод, але й наявність механізму їх реалізації, який існує сьогодні далеко не для всіх закріплених в Конституції прав.

Список літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 // Відомості ВР України№ 30, 1996.

2. М.Г.Коваль, В.О.Євченко "Конституція України: вивчаємо ОсновнийЗакон" // Миколаїв, 1997