Конституцією України проголо­шено людину, її життя і здоро­в´я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі передбачено здоров´я як цін­ність і первинну та вихідну передумо­ву життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров´я як таке, що гарантує її фізич­не існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини.

Право на охорону здоров´я, медичну допомогу та медичне страхування на­лежить до соціальних прав і свобод, які правомірно вважаються найменш до­слідженою групою прав, до того ж най­складнішими для правового захисту.

Для реалізації конституційно за­кріплених основних соціальних прав створено соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що забезпе­чують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпе­чення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина со­ціального і діє з ним у єдності [1].

Утім, як цілком слушно наголошує відомий конституціоналіст О. Фрицький, для реалізації прав та свобод людини необхідно, щоб особа, по-пер­ше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури [2]. Але не менш важливими, на нашу думку, є належні умови, створені державою для реалі­зації громадянами своїх соціальних прав та свобод. Повністю погоджую­чись із професором М. Козюброю, наголосимо, що гарантуюча роль дер­жави у забезпеченні соціальних прав виявляється, головним чином, у ство­ренні належних умов для реалізації людиною цих прав, а точніше — у по­кладенні на державу обов´язку розроб­ки і здійснення відповідних соціаль­них програм. Немає потреби доводи­ти, що такі програми зумовлюються економічним потенціалом держави, співвідношенням форм власності, домінуючою в суспільстві соціально-психологічною атмосферою та інши­ми чинниками [3].

Як уже зазначалось, здоров´я люди­ни визнається в Україні найвищою соціальною цінністю. Особливої важ­ливості це набуває в умовах швидкого вимирання української нації. Україн­ські науковці стверджують, що темпи вимирання населення в Україні най­вищі у світі — п´ять мільйонів україн­ців не стало за останні півтора десятка років. Голова Нацради з питань охоро­ни здоров´я при Президентові Украї­ни — професор М. Поліщук — стурбо­ваний тим, що «надсмертність» прита­манна людям працездатного віку. Він каже, що за цими показниками Украї­на обігнала Європу в чотири рази. Та­кож порівняно з цивілізованими країнами тривалість здорового життя в Україні на 15 років менша [4].

Найбільшою у наш час загрозою для України є «страшна хвороба». За даними Міністерства охорони здоров´я, епідемія СНІДу в Україні є найваж­чою серед країн Європи та Централь­ної Азії. Станом на 1 січня 2008 р. за офіційними даними в Україні за­реєстровано понад 122 тис. випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України, зокрема майже 22,5 тис. випадків захворювання на СНІД та 12,5 тис. ви­падків смерті від захворювань, зумов­лених СНІДом [5].

Усе це викликає занепокоєння і ви­магає певного реформування діючої системи охорони здоров´я відповідно до світових стандартів.

Нормативну основу механізму реа­лізації права на медичне забезпечення переважно містять: Конституція Украї­ни, Цивільний кодекс, Закон України «Основи законодавства про охорону здоров´я» та інші нормативно-правові акти.

Охорона здоров´я згідно з Консти­туцією України забезпечується дер­жавним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-сані-тарних і оздоровчо-профілактичних програм. Такі загальнодержавні про­грами розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України. Держа­ва за Конституцією створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров´я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скороче­на [6].

Зміст права громадян на охорону здоров´я визначається ст. 6 Основ за­конодавства України про охорону здо­ров´я. Це право, зокрема, передбачає:

• життєвий рівень, зокрема їжу, одяг, житло, медичний догляд та со­ціальне обслуговування і забезпечен­ня, який є необхідним для підтриман­ня здоров´я людини;

безпечне для життя та здоров´я навколишнє природне середовище;

• безпечні та здорові умови пра­ці, навчання, побуту і відпочинку;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, зокрема вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров´я;

•правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов´я­заних зі станом здоров´я;

•відшкодування заподіяної здо­ров´ю шкоди тощо [7].

Право на охорону здоров´я охоплює систему заходів, спрямованих на забез­печення збереження і розвитку фізіо­логічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціаль­ної активності людини при макси­мальній біологічно можливій трива­лості життя. Фінансування охорони здоров´я здійснюється за рахунок дер­жавного бюджету України, бюджету АР Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів і через створення та функціону­вання системи медичного страхування населення [8].

В Україні право на медичне обслу­говування реалізується у різний спо­сіб: створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров´я; наданням усім громадянам гарантованої якісної медико-санітарної допомоги; здійс­ненням державного і громадського контролю в галузі охорони здоров´я; встановленням відповідальності за по­рушення прав і законних інтересів та відшкодуванням заподіяної шкоди [7].

У розвинених демократичних краї­нах, зокрема в Німеччині, право на охо­рону здоров´я здійснюється виключно шляхом державного загальнообов´яз­кового або приватного страхування. Розмір страхових внесків залежить від розміру заробітної плати, а також від віку та стану здоров´я застрахованої особи. Частину страхування сплачує роботодавець і вона має становити не менше 60 %. Система загальнообов´яз­кового страхування на випадок хворо­би охоплює таке коло осіб:

• робітники, службовці, учні, які працюють;

• фермери та члени їхніх сімей;

•працівники галузі культури та освіти, публіцисти;

•особи, які працюють у центрах допомоги молоді;

•особи, які здійснюють заходи з реабілітації інвалідів;

•інваліди, які працюють;

•студенти;

• особи, які отримують пенсії із загальнообов´язкового державного стра­хування.

Відповідно до законодавства Ні­меччини всі застраховані особи мають право на такі види виплат і послуг: до­помога щодо підтримання здоров´я; профілактика захворювань; поперед­ня діагностика захворювань; лікуван­ня захворювань.

Матеріальне забезпечення застра­хованих осіб здійснюється шляхом грошових виплат, які надаються на лікування захворювань та поховання. Вартість ліків та інших медичних ма­теріалів сплачує медична каса.

Аналізуючи стан охорони здоров´я у ФРН, слід зазначити, що нормативною основою реалізації права на охорону здоров´я є Соціальний Кодекс (книга четверта — «Загальні положення про соціальне страхування» та книга п´я­та — «Державне медичне страхуван­ня»), Закони «Про державну соціальну допомогу», «Про реформування систе­ми охорони здоров´я» тощо.

Реалізація права на охорону здоро­в´я в цій країні забезпечується укла­денням договорів державного і при­ватного медичного страхування. Біль­шість осіб користуються послугами більш доступних державних медичних кас (Krankenkasse). Державне медичне страхування згідно з § 1, 11 книги V Соціального Кодексу має такі за­вдання:

•підтримка, відновлення та по­кращання стану здоров´я застрахова­них;

•попередження виникнення за­хворювань шляхом проведення про­філактичної вакцинації населення;

•лікування хворих та вживання необхідних заходів для їх реабілітації;

•допомога в разі вагітності та материнства;

• виплати в разі смерті.

До страхових випадків належать хвороба, смерть, вагітність чи пологи (§ 21 книги І Соціального Кодексу). Громадяни користуються правом ви­бору форми страхування, а також ме­дичної каси, яких налічується близько 14 різних видів: територіальні (район­ні) страхові медичні каси (Orts­krankenkassen); страхові медичні каси підприємств (Betriebskrankenkassen), страхові каси для виплати допомог по хворобі членам союзів (гільдій чи кор­порацій) ремісників (Innungskran-kenkassen), страхові каси моряків (SeeKrankenkasse), страхові каси для членів союзу робітників сільськогос­подарської галузі (landwirtschaftliche Krankenkassen), федеративне об´єд­нання (корпорація) робітників гір­ської галузі (для гірняків та шахтарів), а також додаткові каси медичного страхування для осіб з високими при­бутками (Ersatzkasse) і приватні каси (Privatkrankenkasse).

Державне медичне страхування на­данням безкоштовних послуг реально сприяє правам громадян на захист свого здоров´я. До каталогу цих послуг належать:

1) попередження захворювань: щорічний огляд у стоматолога; профі­лактичні медичні огляди для дорослих та дітей; вакцинація і щеплення; пере­ривання вагітності та стерилізація;

2) безпосереднє лікування: сто­матологічне, медичне лікування; необ­хідні медичні препарати; стаціонарне лікування та проведення операцій; за­ходи з реабілітації; оплата лікарняних;

3) допомога при вагітності та по­логах: медичне обстеження, необхідні аналізи, тести; пологи;

4) в разі смерті — виплати на по­ховання [9].

У цілому в 2007 р. реалізували своє право на державне страхування близь­ко 70 мільйонів громадян по всій Німеччині [10].

Якщо порівнювати стан забезпе­чення права на охорону здоров´я в Україні та Німеччині, можна конста­тувати, що нормативне закріплення зазначеного права існує в обох краї­нах. Якщо ж говорити про якість ме­дичних послуг, можливість доступу до медичного обслуговування, кількість і кваліфікацію лікарів, то, на жаль, Україна перебуває у менш вигідному становищі.

Почнемо з кількості лікарів, адже це є важливим показником рівня роз­витку країни. За даними Всесвітньої організації охорони здоров´я (ВООЗ), кількість лікарів у середньому по Європі становить 35 лікарів на 10 тис. населення, в країнах Східної Євро­пи — 31,2. Однією з найбільш «забез­печених» медичними працівниками країн є Німеччина, яка випередила майже всі європейські держави — 281 тисяча практикуючих лікарів пра­цюють на її території, приблизно 33 лікаря на 10 тис. громадян (для по­рівняння: Франція — 214 тис. лікарів, Італія — 215 тис.) [11].

В Україні цей показник становить 26,5 лікарів на 10 тис. пацієнтів. Варто зауважити, що цей показник був визначений Міністерством охорони здоров´я України (МОЗ), враховуючи загальну кількість лікарів, які працю­ють у державних, комунальних і при­ватних закладах охорони здоров´я. Втім, не секрет, що більшість осіб, які потребують медичної допомоги, все ж звертаються до державних медичних установ. І тому на одного «державно­го» лікаря припадає до 400 пацієнтів. За даними МОЗ, в Україні не вистачає понад 48 тис. лікарів. А в кожній другій зарубіжній країні працює лікар з українським дипломом, оскільки близько шести тис. медичних пра­цівників кожного року від´їжджають за кордон. Через це якість медичної допомоги у державних закладах по­гіршується, забезпеченість лікарями в деяких галузях становить лише 32-40 %, що є грубим порушенням конституційного права на охорону здоров´я [12].

Продовжуючи аналізувати стан реалізації права на охорону здоров´я, необхідно зазначити, що його сучас­ний рівень безпосередньо пов´язаний із низьким матеріальним становищем більшості людей, незадовільними умовами праці й побуту, неякісним, незбалансованим харчуванням, нездо­ровим способом життя, слабким розвитком фізичної культури, поши­ренням шкідливих звичок, викорис­танням застарілих, екологічно небез­печних технологій на виробництві, браком ефективних засобів знешко­дження шкідливих речовин і захисту від них, техногенним забрудненням навколишнього середовища, а також труднощами адаптації людей до нових соціально-економічних умов та нарос­танням психологічних стресів. За оцінками фахівців, потреби населення в медичних послугах задовольняються лише на ЗО %. Національні програми у галузі охорони здоров´я не виконують­ся в повному обсязі. Недосконалість механізмів контролю за дотриманням прав людини в галузі охорони здо­ров´я, юридична безвідповідальність багатьох медичних працівників уне­можливлюють належний захист прав пацієнтів. Громадяни України не за­вжди мають змогу отримувати своє­часно і на належному рівні медичну допомогу. Це підтверджується і чис­ленними зверненнями громадян до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Також важливим недоліком сфери охорони здоров´я є недостатнє фінан­сування. Витрати на охорону здоров´я в 2007 р. становили 3,6 млрд грн, що становить 3,5 % ВВП, тобто приблиз­но 40 доларів США на душу населен­ня. При цьому ВООЗ наголошує, що при витратах на охорону здоров´я мен­ше ніж 5 % ВВП галузь стає не тільки неефективною, а й узагалі непра­цездатною. Для порівняння — витрати на охорону здоров´я у Німеччині ста­новлять від 9 % до 10 % ВВП.

Таким чином, є достатньо підстав стверджувати, що стан реалізації та дотримання гарантованого Конститу­цією України права на охорону здоров´я сьогодні є незадовільним.

Однією з головних причин є те, що за умов нестабільної економіки та світо­вої фінансової кризи обсяг державних витрат на охорону здоров´я не збіль­шується, завдяки чому державні ме­дичні установи стикаються з пробле­мами нестачі найнеобхідніших ліків і обладнання, а також із відсутністю коштів на заробітну плату персоналу.

Тому вкрай необхідно розробити та запровадити державні соціальні стандар­ти у галузі охорони здоров´я, забезпе­чити стабільні джерела фінансування, визначити перелік основних лікар­ських засобів як базових для забезпе­чення населення ліками в межах дер­жавної соціальної програми в системі охорони здоров´я, а надалі — у межах державного обов´язкового медичного страхування.

Важливим на цьому етапі, на нашу думку, є прийняття Закону «Про за­гальнообов´язкове державне медичне страхування» (користуючись досві­дом європейських країн), що дасть змогу перейти від системи виключно бюджетного фінансування охорони здоров´я до нової бюджетно-страхової моделі охорони здоров´я, що базувати­меться на соціальному страхуванні. Така система фінансується цільовими страховими внесками роботодавців, фондів соціального страхування, дер­жави, а також за рахунок бюджетних коштів [13]. Прийняття зазначеного закону допоможе здійснити глибоку внутрішню перебудову національної системи охорони здоров´я. Впрова­дження загальнообов´язкового держав­ного соціального медичного страхуван­ня передбачає відхід від залишкового методу формування ресурсів галузі, поєднання бюджетних і позабюджет­них коштів, гармонійний розвиток закладів охорони здоров´я різних форм власності.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Bultman Peter Friedrich. Öffentliches Recht für Wirtschaftwissenschaftler : Verfassungs- und Verwaltungsrechtsökonomik. — Berlin, 2002 — 326 s. — P. 81—82.

2. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підруч. — К., 2002. — 536 с. — С. 178.

3. Козюбра М. Теоретико-методологічні аспекти прав людини // Український часопис прав люди­ни. _ 1997. _№ 3-4. — С. 9-10.

4. Україна є першою у світі за вимиранням // www.bbc.co.uk

5. Аналітика Міністерства охорони здоров´я України // www.moz.gov.ua

6. Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. — 2-ге вид., виправл. і допов. — К., 1998. — 412 с. — С. 125.

7. Про основи законодавства про охорону здоров´я : Закон України від 19 листопада 1992 р. // www.rada.gov.ua

8. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1998. — Т. 5. — 2003. — 736 с. — С. 23.

9. Zamowka В. Fachkunde. Sozialversicherungs-fachangestellte. — 5. Auflage. — Bildungsverlag EINS GmbH, 2002. — 125 s. — P. 74.

10. Aktuell 2008. Das Jahrbuch — Harenberg Lexikon Verlag, Mannheim 2007. — 848 s. — S. 286.

11. Найбільше лікарів працюють в Німеччині // www.rate.com.ua

12. Карпачова H. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні : Перша щорічна до­повідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — 2-ге вид.— X., 2001. — 464 с.-С. 381.

13. Проект закону України «Про загальнообов´язкове державне соціальне медичне страхування // www.portal.rada.gov.ua