Вступ

Актуальність теми. У вирішенні міжнародних і національних агарних програм пріоритетним завданням є збереження генетичних ресурсів і розробка шляхів їх ефективного використання. Конярство не лише одна з традиційних галузей аграрного комплексу України, але і об’єкт збереження біологічного різноманіття, визначеного Міжнародною продовольчою організацією FAO і законодавством України [1].

Конярство — галузь тваринництва, яка займається розведенням та використовуванням коней. Конярство використовує відкриття та набутки гіпології, науки про коней. Конярство — одна з важливих галузей тваринництва. За своїм значенням конярство завжди займало особливе становище серед інших галузей тваринництва. Роль коня протягом тисячоліть змінювалася залежно від розвитку продуктивних сил і техніки, але в історії цивілізації людства прямо або побічно завжди залишалося і удосконалювалось конярство. Кінь не тільки супроводжував і розширював можливості творчої, але і руйнівної діяльності людини, в якій широко використовувався «військовий кінь». Кінь відрізняється різнобічними господарсько-корисними ознаками. Не можна забувати й того, що в давнину завдяки коню людина могла освоїти нові величезні простори. Кінь підвищував ефективність праці.

Метою дослідження було вивчити розвиток, динаміку чисельності поголів’я та проаналізувати основні чинники, що зумовлюють розвиток та занепад галузі. Визначити стратегічні цілі подальшого розвитку конярства на Україні.

Матеріалом для досліджень були дані багаторічних досліджень галузі конярства України. У статистичних розрахунках врахований весь кінський масив країни в динаміці, а також племінний склад усіх районованих порід.

Проведено аналіз основних чинників, що обумовлюють занепад галузі,визначені стратегічні цілі її подальшого розвитку.

Об’єктом дослідження є тваринницька галузь України.

Предметом дослідження виступає – стан та розвиток конярства в Україні та регіонах.

1. Значення та роль конярства в Україні

Конярство в Україні завжди було галуззю загальнодержавного значення, функціональна спрямованість якої змінювалась в залежності від розвитку соціально-економічних відносин.

В умовах реформування агропромислового комплексу та з переходом до ринкової економіки, розвиток конярства сприятиме вирішенню важливих виробничих, економічних і соціальних питань.

Нині роль і значення коней у народному господарстві держави має комплексний характер. Племінних коней використовують для поліпшення існуючих та створення нових, більш досконалих порід, які б відповідали вимогам європейських і світових стандартів. Використовують як тяглову силу у колективних, приватних і фермерських господарствах, для перевезень вантажів під час заготівлі кормів, обслуговуванні тваринницьких ферм, роз’їздів, по догляду за масивами лісів та інше. Обґрунтоване співвідношення механічної і живої тяглової сили якісно сприяє ефективному використанню енергетичних ресурсів.

Коней широко використовують в особистих підсобних господарствах громадян, фермерських та реформованих колективних господарствах, що в свою чергу забезпечує здешевлення виконання комплексу господарських робіт. Пара робочих коней повністю замінює у роботі трактор типу Т-16, а економія при цьому складає 3-3,5 тонн палива за рік.

Крім того, коней використовують для виробництва продуктів харчування (м’ясо, кумис) та для виготовлення біопрепаратів. Значна кількість коней необхідна для проведення спортивних змагань у класичних видах кінного спорту. На даному етапі економічно вигідно вирощувати та експортувати коней спортивного і товарного призначення для країн ближнього та дальнього зарубіжжя. Проте галузь конярства на сьогодні не конкурентоспроможна і не дає бажаних прибутків. Все це переконливо підтверджує необхідність подальшого розвитку галузі конярства в Україні в цілому.

Конярство в Україні представлено такими напрямками: племінний, робочо-користувальний та спортивний. В Україні за офіційними даними розводять 18 порід коней (всього в світі нараховується близько 270). Найчисельнішими за кількістю є коні української верхової породи, орловські російські рисаки, новоолександрійські ваговози, а також гуцульська порода. Крім основних п’яти-шести порід, є ще менш чисельні, такі як арабська порода коней. Їх розведенням займаються в Тернопільській області. Також в Україні розводять німецькі породи коней — вестфальську і тракененську [6, c. 4].

Цікава статистика свідчить, що у 1910 році у Київській губернії було 25 кінних заводів, 23 з них розводили коней арабської породи. Данина моді. Сьогодні розведенням арабських скакунів займається один завод на всю країну (Ягідницький кінний завод). Станом на 01.01.2009 р. в Україні налічувалось 701.2 тис. голів коней. Роботу в галузі конярства координують: корпорація Конярство України» та асоціація «Укркіньпром». Удосконалення племінних якостей, вирощування та випробування коней зосереджених в конезаводах та іподромах України проводить корпорація » Конярство України «. Асоціація «Укркіньпром» забезпечує господарства і населення України обозними і шкіряно-лимарними виробами, кінно-причепними знаряддями, засобами догляду за кіньми і постійно вдосконалює та впроваджує — у виробництво нові конкурентоспроможні зразки кінно-причепного знаряддя.

Розвиткові племінного конярства сприяли високий рівень селекційної роботи, належні умови годівлі та утримання відтворного складу і молодняку, сучасні технології тренування і випробування коней. На кінних заводах у різні роки працювали і працюють видатні зоотехніки-селекціонери.

А які проблеми переживає галузь конярства в Україні?

— Проблем є достатньо. Передусім матеріального характеру. Кінні заводи нині перебувають у двох формах власності: державній та приватній. Державні господарства дуже бідні в порівнянні з тим, що було ще 10—15 років тому. Немає надійного ринку збуту. Це пов’язано з тим, що коні досить низької якості в порівнянні з європейськими.

З 1975 по 1985 роки в Україні діяв міжнародний аукціон з продажу коней української верхової породи. Господарства були зацікавлені в тому, щоб вирощувати хороших коней. Зараз жодних аукціонів не проводиться, і надії на їх появу практично немає.

Приватне кіннозаводство розвивається за власними сценаріями, без встановлених єдиних норм та стандартів. Це призвело до того, що українська верхова порода коней у Дерківському кінному заводі має свій зразок, у Олександрійському — інший, а у Дніпропетровську — це зовсім інший стандарт. В країнах Європи такого немає. Діє єдина комісія, яка на державному рівні наділена правом, здійснювати щорічний відбір коней для атестації. Україна перейшла на шлях стандартизації, проте єдності та ефективності, які необхідна в даній справі, досі немає.

Але інтерес пересічних українців до коней все-таки є, і він пов’язаний із наступних причин:

— Одна з причин є суто історичною, спадковою, що передається з генами від покоління до покоління. І українці, як і інші народи, мали справу з кіньми, іноді навіть виживали за рахунок коней. Сьогодні трохи відбила охоту від спілкування з кіньми технічна модернізація. Без машини життя наче б то неможливе. Це привело до того, що конярство здало позиції.

– Також показником розвитку конярства є стан іподромів, а також їх популярність у населення. Вихідний день, а на іподромі де-не-де зграйки відвідувачів, це з тим, що він розрахований на 3 500 місць.

Приведу приклади з досвіду інших країн. 2002 рік, на іподромі вирішується доля Кубку Японії. На забіги коней прийшло подивитися 115 тисяч відвідувачів. Важко навіть уявити ці масштаби.

У Франції за рахунок іподромів утримуються всі дотації на сільське господарство. У нас же іподромна справа на мертвому рівні. Французька фірма PMU декілька разів відвідувала Україну з ціллю будівництва чи відновлення вже існуючого іподрому, проте безрезультатно. Якщо країна сама нездатна інвестувати в іподроми, чому не дозволити це зробити закордонному інвестору?!

Чому Україні не використати зарубіжний досвід і не відкрити хоч один іподром нормального рівня? Затрати повернуться країні податками, і у виграші буде не лише бюджет, а й українці [6, c. 5].

Нині конярство в Україні переживає не найкращі часи. Як і в багатьох інших галузях, дається взнаки брак коштів. Проте страшніше — це дефіцит любові та турботи до живого з боку людини. Ми ніби втрачаємо зв’язок із тим, що було притаманне українцям з незапам’ятних часів — свою прив’язаність до коней, закладену в генетичному коді. Здавалося б, козацьке захоплення мало перерости в український національний спорт, проте спортивне конярство так і залишилось прерогативою незначної матеріально забезпеченої верстви населення.

В Україні конярство представлено такими основними напрямками:

Племінний – забезпечує комплекс селекційних і технологічних заходів, спрямованих на поліпшення існуючих і створення нових більш досконалих порід, ліній і родин коней та реалізацію їх в межах держави та на експорт, а також вирощування племінних коней для покращення робочих та продуктивних якостей в робочо-користувальному, спортивному та продуктивному конярстві.

Виробничі підрозділи, які вирощують, ведуть підготовку та реалізовують племінних коней (кінні заводи, племрепродуктори, іподроми, заводські конюшні, трендепо) у перші 2-3 роки програмного періоду потребують державної підтримки з метою збереження вітчизняних та інтернаціональних порід коней, і в першу чергу порід з обмеженим генофондом.

Поряд з державною підтримкою необхідно використовувати внутрішні резерви підвищення економічної ефективності галузі. Враховуючи екстер’єрні особливості, нарядність, якість рухів, коні української верхової породи та рисистих порід повинні зайняти свою нішу на міжнародному ринку екіпажних запряжок та для прогулянок.

В умовах труднощів реалізації коней доцільно організувати українську кінну електронну біржу.

Вищою формою інтенсифікації селекційного процесу в кіннозаводстві повинна стати організація міжзаводських парувальних пунктів та селекційних центрів, де буде зосереджено кращих за генотипом жеребців-плідників вітчизняного та світового генофонду, а також запаси сперми.

Особливого зміцнення потребують іподроми, як невід’ємна частина племінної роботи з породами коней. Поряд з державною підтримкою, необхідно інтенсифікувати ігровий бізнес, доходи від якого повинні стати основним джерелом існування іподромів [2, c. 42].

В умовах ринкових відносин необхідно докорінно змінити техніко-економічну стратегію кіннозаводства, спрямовуючи її на збереження та збільшення поголів’я виробничого складу, підвищення його якості, а також більш інтенсивне ведення галузі.

Робочо-користувальний – забезпечує зростання чисельності поголів’я коней, підвищення їх якісних характеристик (роботоздатності, витривалості) використання на сільськогосподарських і транспортних роботах в сільськогосподарських підприємствах, фермерських та особистих селянських господарствах населення.

Розвиток та підвищення ефективності робочого конярства в нових економічних умовах здійснюватиметься у двох напрямах. Перше і головне – більш інтенсивне та продуктивне використання коней на кінних роботах. Інтенсифікація коневикористання буде проводитись як за рахунок збільшення виробітку конеднів, так і конкретного обсягу робіт за один конедень. Збільшення загального виробітку з 150 до 250 конеднів, знизить собівартість утримання на 30-40 відсотків.

Ефективне використання коней потребує відповідного збільшення виробництва обозно-лимарських товарів, причіпного знаряддя, возів, екіпажів та інших транспортних засобів, кінноспортивного реманенту, підків та ухналів. Розширення асортименту кінського знаряддя особливо важливе у зв’язку зі збільшенням поголів’я в підсобних господарствах населення, що вказує на підвищення значення коней як енергетичного засобу в умовах дрібнотоварного виробництва населенням рослинницької та тваринницької продукції.

При загальному збільшенні кількості коней у сфері використання на транспортних роботах основний приріст чисельності поголів’я повинні забезпечити приватні, підсобні та фермерські господарства. Велика кількість поголів’я кобил, які зосереджені по дворах населення та окремих фермерських господарствах, потребує цілої низки нових технологічних заходів.

Перш за все — це організація відтворення коней. Для його вирішення можливі такі варіанти. По-перше, у тих регіонах, де це можливо, необхідно відновити заводські стайні, більшість з яких були організовані ще в минулому столітті для парування кобил племінними жеребцями-плідниками у селян та приватних власників. По-друге, доцільно зібрати маточне поголів’я в зимовий період на організовані міжгосподарські парувальні пункти. При такій формі організації відтворення можливе використання методу штучного запліднення кобил.

Перспективи робочо-користувального конярства, особливо в західному регіоні України, пов’язані з необхідністю створення ринків кінського поголів’я з різними організаційними формами його функціонування.

Спортивний – забезпечує утримання коней та їх використання в масових та класичних видах кінного спорту, створення кінноспортивних баз, секцій верхового та екіпажного туризму, в тому числі пунктів прокату і відпочинку.

Спортивне конярство в умовах ринку в основному буде базуватись в приватному секторі. Виключенням можуть бути тільки кращі кінноспортивні школи та бази. Для цього необхідна значна державна підтримка на придбання та утримання висококласних спортивних коней, утримання кваліфікованого тренперсоналу.

Розширення різних видів кінного спорту буде проходити по мірі оздоровлення економіки та підвищення матеріального рівня населення.

Призовий – вирощування та випробування на іподромах країни і за кордоном швидкоалюрних коней верхових та рисистих порід. Перспективу розведення рисистих та верхових призових порід обумовлює розвиток іподромного бізнесу, класичних видів кінного спорту, туризму та прокату.

Продуктивно-прикладний – вирощування коней з метою виробництва кінського м’яса, консервованих м’ясних продуктів та кумису.

У зв’язку зі збільшенням робочо-користувального поголів’я коней в господарствах населення, виникає потреба організації підприємств (міжгосподарських, міжрайонних, міжобласних) по дорощуванню та інтенсивній відгодівлі надремонтного молодняка та вибракуваного поголів’я дорослих коней, що дасть змогу отримувати додаткове дешеве кінське м’ясо для внутрішніх потреб та експорту.

Удосконалення структури табуна (до 45-50%) в приватному секторі, при постановці на дорощування молодняку, дасть змогу збільшити вихід м’яса з розрахунку на структурну голову до 80-120 кг живої маси [3, c. 5].

Передбачають, що  потреба держави у фахівцях з конярства зростатиме. Адже на початок цього року в Україні нараховувалося 701,2 тис. голів коней. З них близько 65 % — у приватному секторі. І попит на коней зростає.  Сьогодні в Україні 11 державних кінних заводів різного підпорядкування. Можливо, через це вони, як кажуть у народі, погоди не роблять. Тобто заводи — окремо, а поголів’я коней приватного сектора — окремо. Результати племінної роботи за стіни заводських стаєнь не виходять. І тут доречно згадати досвід царської Росії. Тоді на території України працювали 7 державних конюшень, кожна з яких утримувала від 100 і більше жеребців-плідників різних порід. По 5—6 коней на певний термін віддавали на утримання сільських повітів. Селяни мали можливість за доступною ціною (держава дотувала цю роботу) покращувати поголів’я своїх коней. Тож дбали не тільки про еліту, а в цілому про стан конярства в імперії. Варто додати, що, крім державних конюшень, існували й приватні. Тільки у Волинській губернії їх нараховувалося близько 400. І, як правило, це були зразкові господарства.

Скільки ж сьогодні існує приватних конюшень, мабуть, не скаже ніхто. Скільки з них займається племінною роботою — теж невідомо. Хоча, майбутнє галузі саме за приватним конярством. І не треба цього лякатися. Адже за таку серйозну роботу в основному беруться люди, з одного боку, прагматики, які, насамперед, уміють рахувати гроші, а з другого, — невиправні романтики. І хоч як це дивно, їхнім прагматизмом керує любов. Любов до коней. І знають вони, що справа ця швидких дивідендів не дає. Щоб повернути вкладені гроші, потрібно 4—5 років. Якщо, наприклад, середня ціна новонародженого племінного лошати 2 тис. грн, лише через 2—3 роки вона може зрости до 10 тис. грн. [3, c. 6]

Держава вже сьогодні могла б мати гроші від створення лабораторії, яка підтверджувала б походження тварини за імунно-генетичними показниками. Без цього аналізу вихід на світовий ринок закритий. А поки що за такою довідкою треба їхати у сусідню державу, до Рязані. На державному рівні потрібно впливати на приватне конярство з метою якісного поліпшення поголів’я. Це можуть бути: m Сертифікація і ліцензування жеребців-плідників m Реєстрація приплоду m Ветеринарно-профілактичні заходи (поки що і мова про це не йде) m Популяризація коней: змагання, показ тощо. І все це треба робити якнайшвидше, щоб і наш товар був на світовому ринку. Наприклад, Європа потребує кондиційних коней. Тобто тренованих, привчених до людини. Найбільший попит сьогодні на прогулянкових коней. Таким вимогам могла б відповідати наша українська верхова. Варто розводити й арабських скакунів. Вони потребують чималих капіталовкладень, але й віддача від них чималенька. Якраз саме дорадча служба конярства і могла б проаналізувати як зовнішній, так і внутрішній ринки, щоб на взаємовигідних умовах давати рекомендації тим, хто хоче займатися розведенням коней.

Зараз у навчальній стайні Аграрного університету 32 голови коней і 18 — поні. Нещодавно продали на Київський іподром дуже симпатичний плід наукової роботи — кімнатного коня, зріст якого всього 49 см (середній зріст звичайного поні — 110 см, а наймініатюрнішого, народженого в Аргентині, — 34 см). Отже, всі коні — і великі, і маленькі — заслужено потребують нашої любові, уваги і турботи.

В Вінницькій області розвивається кінна справа у селі Човновиця (Оратівський район). Родом звідси голова корпорації конярства України Ігор Горошко, який у своєму рідному селі заснував кінний завод у 1996 році.

у Човновиці і дотепер діє база старого конезаводу, на якій у 2004 році фізичними особами створено ТОВ «Кінний завод «Вінниччина»,які є виконавцями Державної програми по збереженню, утриманню, розведенню та нарощуванню поголів’я коней української верхової породи. Таких заводів, як у Човновиці, в Україні всього 11. Підприємства зі статусом «завод» займаються генетикою, селекцією, підбором кобил і жеребців для виведення чистокровного потомства. Коней на «Вінниччині» замовляє «Конепром». Нині на конезаводі помітно нарощується поголів’я. Якщо два-три роки було 30-40 конематок, то тепер удвічі більше.

Розводять найпопулярніші породи, зокрема, українську верхову. Також проводиться покращення української породи, і ці результати визнані в Україні. На кожне лоша, яке тільки народилося, на цьому заводі вже є попит.

Коні із Човновиці, звісно, не для гужового транспорту і не для скачок. Цих вороних на дорогах Оратівщини не зустріти. У рамках олімпійських програм їх беруть для конкурсів та виїздок.

Просторі оратівські поля та луги якраз ідеальні у випасі коней, нагадують тваринам санаторні умови. Та й селянам вигода: за орендовані землі власники конезаводу розраховуються з людьми грішми, виписують борошно, крупи, олію – все, що є у коморі.

У той же час завод розвивається. По-сучасному облаштували зимове приміщення, є літній табір, випасу достатньо. За останні три роки закупили 20 маток. Утримання однієї чистокровної кобили у рік обходиться в 10 тис. грн. У щоденний раціон входить 100-200 грамів моркви, цукор, молоко, взимку – сіно, овес, кукурудза. Лошатам обов’язкові біодобавки для зміцнення м’язів. На кінному заводі працюють місцеві люди. Роботи вистачає усім, бо закритий цикл виробництва. Тобто, весь корм коням вирощують на полях Оратівського району. І більше того, за роботу працівники заводу відзначені грамотами Міністерства АПК України.

Практично усі регіони України є значним резервом для розвитку м’ясного конярства при конюшенно-пасовищному утриманні коней, оскільки тут достатня кількість земель та пасовищ несільськогосподарського використання, які малопридатні для випасу худоби інших видів. Все це дає підстави для розвитку галузі м’ясного конярства, при раціональному веденні якої можливо мати додаткове джерело м’ясних продуктів [4, c. 79].

2. Історичні передумови розвиток конярства в Україні

Кінь здавна був помічником, трудівником та другом багатьох народів, що в різні часи населяли наш край. Це племена, що жили в далеку від нас епоху бронзи, а потім — скіфи, сармати, гуни, печеніги, тюрки та половці. У язичницьких віруваннях кінь був символом Сонця, символізував зв’язок з потустороннім світом. Відомості про розвиток скотарства на території сучасної України сягають ІУ — VІ ст.до н.е. Батько історії Геродот згадує про скіфів-скотарів. За твердженнями відомого американського археолога Вальтера Суллівана «…коні вперше були приручені в степах України за 4350 років до народження Христа.» Почалося все, безумовно, з диких степових коней. Літописці називали їх «въетроногими конями». Їх табуни тисячі років були справжньою окрасою і символом українського степу, і вже тільки потім вони стали генетичною базою для виведення нових порід коней.

Пройшли століття, і розводити коней продовжували вже козаки. «Там сіна по коліно, свіжого пойла по стойло», — так в народі визначали природні умови на території, що належала до Вольностей запорозьких козаків. На добрих харчах, серед степового вітру викохала розкішна українська природа справжне диво, диких коней-тарпанів. Зустріч з тими конями справляла належне враження на подорожніх.

Дмитро Яворницький додав подробиць: «Вони або втечуть, або здохнуть, бо не можуть жити в неволі,- по степу бігати — оце так.» Тож нашим пращурам було в кого навчитися незалежності. Ті коні були частиною оточуючого середовища, невід’ємною частиною пейзажу. Кургани, рухливі хвилі ковили, тіні хмар, що біжать схилами балок, кінські табуни, що мчаться, та курява за ними. Дикі коні надавали динамізму класичному українському ландшафту, врівноваженому і гармонійному. Ще дітьми, спостерігаючи мінливу красу тих табунів, козаки й козачки назавжди засвоювали, що то за добро таке — воля. Справжня воля! «Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям. високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті і хоробрі.» — писав Жан Бенуа Щерер. Це документальне свідчення про найдинамічніший період нашої історії — надзвичайно важливе!

У козака «бідного сиротини, чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Дійсно, коні запорожців були сиві, мишачої масті, невеликі на зріст, зате міцні, сильні, крепкі в ногах, витривалі в довгих походах, неперебірливі в їжі, дивно спокійні характером і напрочуд тямовиті. Довгий час дикі та приручені запорожцями коні співіснували разом. Слава тих запорожських коней сягала як Східної, так і Західної Європи, а від того попит на них був дуже великий. Кінський генетичний фонд України збагатили також численні нові види, що самі зайшли до наших земель з близьких та далеких країв та країн. До того ж, запорозькі козаки, повертаючись з далеких військових походів, часто приводили з собою коней, захоплених як військовий трофей. В наших степах природі й людям було з чого вибирати, адже Україна знаходячись на перехресті військових та торговельних шляхів, мала коників звідусіль. Крім того, коней купували, міняли і., ну що ж, ніде правди діти, і крали. Обопільно. Татари, поляки, запорожці, росіяни. Один в одного. Такі часи тоді були. Такі краї — прикордонні… . Самі запорожці дуже цінували своїх коней, і на знак своєї особливої поваги, іноді дарували кращих коней гетьманам, панам в Україну і Польщу, вельможам і царям до Москви і Петербурга.

Пройшло немало часу, але в історії України і надалі основою економіки продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Землеробство має, головним чином, зерновий характер. Поглиблюється його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в розвитку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації займає тютюн. Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства, і в зв’язку з цим в тваринництві важливого значення набуває конярство, як єдине джерело тяглової сили та транспортний засіб [5, c. 191-192].

Події початку ХХ ст. — імперіалістична і громадянська війни завдали великої шкоди конярству нашої країни, чисельність коней значно скоротилася, і тільки з 30-х років почалося відновлення господарства, в тому числі і конярства. заводські конюшні, племінні конярські ферми колгоспів і радгоспів.

З 1921 р. у місті й на селі проводилася нова економічна політика, прийнята Х з’їздом РКП(б). Перехід до НЕП спонукав населення розширювати посівні площі. Брак тяглової сили позначився на посиленому виробництві та збільшенні числа коней. Було необхідно допомогти селянству спочатку відновити своє подвір’я, а потім переходити від дрібного індивідуального господарства до крупного суспільного машинного землеробства.

Із метою збереження та відродження кіннозаводства й конярства в республіці постановою РНК УРСР від 19 березня 1921 р. „Про охорону та розвиток кіннозаводства та конярства в Україні” при Наркомземі УРСР було створено Головне управління конярства, діяльність якого була спрямована на концентрацію всього племінного матеріалу на державних заводах, реорганізованих та новостворених. Для їх укомплектування вилучали коней з різних установ.

Першочерговим заходом щодо підйому галузі була інтенсифікація парувальної кампанії племінних жеребців з максимальною кількістю конематок.

Розвиток тваринництва зумовив реформування викладання зоотехнічної науки і необхідність підготовки фахівців для цієї галузі. Починають організовувати спеціалізовані кафедри з вивчення питань конярства. Так, в період з 1921 по 1930 рр. у складі Київського зооветеринарного інституту функціонувала кафедра конезнавства з кіннозаводством. Але розділ “Конярство” навчальні заклади частіше включали до курсу “Скотарство”.

Наслідки громадянської війни спровокували загострення епізоотичного стану в країні, потребу у прискореному виробництві біологічних препаратів, розширенні наукових досліджень в галузі ветеринарії відповідно до практичних запитів. Усе це зумовило необхідність розробки нової схеми організації наукової роботи шляхом створення самостійних наукових закладів ветеринарної медицини.

У 1922 р. на базі станції був створений Інститут наукової та практичної ветеринарії НКЗС УРСР (м. Харків). Головними завданнями закладу були боротьба з епізоотіями, забезпечення республіки біопрепаратами, експериментальна робота по дослідженню ефективних способів подолання інфекційних та інвазійних хвороб.

Велику увагу також було приділено боротьбі із сапом. На це вказує відповідна настанова Ветуправління 1922 року «Инструкция по борьбе с сапом и другими заболеваниями в госконзаводах и государственных конюшнях» [2, c. 42].

Інституту пропонувалося продовжити наукові дослідження по сапу коней з метою удосконалення методів діагностики. Тому окремим складовим підрозділом було виділено відділ по вивченню хвороб коней.

Військовим ветеринарним управлінням теж вжито ряд цілеспрямованих конкретних заходів. А саме, центральна мікробіологічна станція не спроможна була задовольнити всі потреби в діагностиці сапу кінського складу Червоної Армії, тому з’явилася необхідність в установі мережі периферичних ветеринарно-бактеріологічних лабораторій.

Центральна мікробіологічна станція здійснювала наукове керування роботою окружних лабораторій . У тому ж 1924 р. була призначена комісія під головуванням помічника начальника Військового ветуправління РСЧА М.М. Власова. У результаті був розроблений новий метод «малеїнових груп». Одержані в процесі його застосування результати, дали підстави для перегляду багатьох поширених понять.

Наркомземом УРСР у січні 1923 р. розроблено „Положение по одобрению производителей”, яким передбачалася підтримка власником племінних тварин. У 1922-1923 рр. в Україні було створено 13 державних племінних розплідників (тоді як у СРСР всього 23), де були зібрані найцінніші тварини. Їхнє основне завдання полягало у виведенні елітного племінного матеріалу, який розподілявся між розплідниками районного значення для розмноження і передачі у користування населенню.

Населення отримало широкий доступ до землі, зросло число землеробських господарств, але водночас у середньому по Україні в 1924 р. налічувалося 52 % безкінних господарств і 2,2 млн. із загального числа не мали робочої худоби.

Визначну роль в аграрному секторі зайняла сільськогосподарська кооперація. Організовувалися сільгоспартілі та комуни, товариства зі спільної обробки землі. Оскільки кінь був основним засобом виробництва в господарстві, необхідно було кооперуватися для кількісного та якісного розвитку конярства.

Головною причиною організації конярської кооперації була незадовільна робота колишнього державного, земського та приватного кіннозаводства в справі масового поліпшення селянського конярства. Без константного племінного коня досягти успіху в справі поліпшення конярства було неможливо. Одноосібним селянським господарствам скрутно було вести культурне конярство, лише спільними зусиллями об’єднаних конярів можна було займатися розведенням племінних табунів. Необхідно було організувати конярів, і в передусім тих, що мали племінних тварин, інакше втрата такого племінного матеріалу відсунула б поліпшення поголів’я на довгі роки. Наявність 90% однокінників підтверджувало, що розведення ними коней можна здійснити лише шляхом їх об’єднання. Це й досягалося кооперацією. Нарешті, універсальна сільськогосподарська кооперація, що займалася лише торгівлею продуктами тваринництва і рослинництва, не ставила своїм завданням забезпечити сільське господарство продуктивним конем.

Для економічної підтримки конярських кооперативів їм надавали радгоспні землі на орендних умовах, преміювали, відпускали щорічні кредити на придбання племінних жеребців, а також на орендні землі для вирощування кормів на годівлю молодняку. Конярським кооперативам відпускали в першу чергу кращих жеребців земельних органів на парувальні компанії, на виставках і виводках конярські товариства преміювалися за групи коней. Створювані конярські товариства займалися й організацією конеторгівлі, виставок і виводок, обліку племінного матеріалу. Конярські товариства стали певною мірою прообразом майбутніх племінних колгоспних конеферм. Вони сприяли відновленню кінського поголів’я в країні і поліпшенню якості коней. Проте вони не вирішили важливої соціальної проблеми — селянин залишався безкінним.

Мережа сільськогосподарської кооперації розширювалась з кожним роком, тому виникла необхідність створення єдиного координуючого центру. У квітні 1922 р. створено керівний центр „Сільський господар”. На базі тваринницького відділу „Сільського господаря” у 1924 р. була сформована Всеукраїнська спілка тваринницької кооперації „Добробут”, основним завдання якої була робота з поліпшення кінського поголів’я України. З цією метою «Добробутом» була про-ведена низка виробничих зоотехнічних заходів (організація конярських товариств, забезпечення їх племінним матеріалом, організація парувальних пунктів), причому робота до 1930 р. з коневиробництва зосереджувалась, головним чином, у кооперативному та індивідуальному секторах.

У 1920-1925 рр. робота коня використовувалася разом з механічною тягою, поєднання цих видів тяги, розподіл навантажень і різних видів робіт, раціональне використання і встановлення графіка робіт було вирішальним моментом при веденні сільськогосподарського виробництва.

Необхідність формування мережі спеціалізованих сільськогосподарських дослідних станцій, що виникла, пояснюється насущною потребою в подібних установах, які вирішували б наукові й практичні проблеми тваринництва, і водночас розробляли методику досліджень та готували б науковців для дослідної справи у тваринництві.

Київська дослідна станція сільськогосподарської праці (НОП) перша в СРСР почала займатися розробленням складного питання раціоналізації роботи ваговозів і за короткий час надала достатньо цінний матеріал. Систематична робота станції в цьому напрямі була розпочата в 1925 р. Ставилося за мету обстежити роботу тяглових тварин за можливістю на всіх сільськогосподарських роботах.

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. зусилля фахівців були спрямовані на боротьбу з парувальною неміччю коней. Щодо фінансування цих заходів, то їх взяв на себе Наркомзем УРСР за рахунок фонду боротьби з епізоотіями. Наприклад, у 1928-1929 рр. у справі боротьби з дуриною відпущено 4900 крб., у 1929-1930 рр. — 9768 крб. У 1930 р. дурина як епізоотія була локалізована [12, c. 37-38].

Проведення нового політичного та економічного курсу в 20-х рр. ХХ ст. сприяло розвитку господарської ініціативи, вирішенню питань щодо форми власності та господарювання в аграрному секторі. Всі ці перетворення зумовили необхідність змін наукового забезпечення всіх галузей сільського господарства і зокрема конярства: створюється мережа ветеринарно-бактеріологічних установ: інститутів, лабораторій, станцій, на які було покладене завдання розробки наукових основ боротьби з епізоотіями, безпосереднє керівництво заходами, що проводяться щодо ліквідації епізоотій, а також виробництво біопрепаратів; нестача фахівців пояснює необхідність реформування системи освіти в галузі конярства; раціоналізація використання коней сприяє формуванню мережі спеціалізованих сільськогосподарських станцій.

Вже до 1929 р . поголів’я коней в СРСР збільшилося до 34,6 млн. голів. Були прийняті заходи щодо поліпшення роботи кінних заводів, конярських ферм і іподромів, усунення знеособлення у використанні коней у сільському господарстві та на транспорті, організовані державні племінні розплідники (госплемроссадники). У країні не тільки збільшилася кількість коней, яка досягла до 1941 р. 21 млн. голів, а й покращала їх якість. Заходи щодо поліпшення конярства здійснювалися через державні кінні заводи, госплемрассаднікі, державні господарства. [12, c. 39]

У роки Великої Вітчизняної війни (1941 — 1945 рр..) конярству нашої країни знову було завдано великої шкоди, у тимчасово окупованих районах було знищено і заслано понад 7 млн. коней. Ще до закінчення Великої Вітчизняної війни уряд прийняв постанову про розвиток конярства, яке активізувало роботу з відновлення поголів’я коней в країні. Необхідно відзначити, що як у довоєнні, так і особливо в післявоєнні роки повсякденну турботу про розвиток галузі в країні провадив і велику конкретну допомогу надав С. М. Будьонний, на його честь і з його безпосередньою допомогою з’явилась нова вітчизняна порода бойових військових коней з гордою назвою «Будьоновець». На початок 1946 р . поголів’я коней становило всього 10,7 млн. голів, але вже до 1953 р . воно було доведено до 15,3 млн. До цього часу в нашій країні значно зріс рівень технічного прогресу, що забезпечив майже повну механізацію основних енергоємних робіт не тільки на транспорті, але і в сільському господарстві. Сильно скоротилася потреба і армії в конях. Природно, все це не сповільнило позначитися на динаміці та чисельності кінського поголів’я. Уряд країни у 1981 р. розглянув питання про заходи щодо розвитку конярства. Ставиться завдання — збільшити поголів’я коней, поліпшити їх відтворення і раціональне використання на сільськогосподарських і транспортних роботах. Встановлено план вирощування лошат в господарствах і здачі в порядку державних закупівель коней для забою на м’ясо, передбачені розвиток м’ясного табунного конярства, організація великих спеціалізованих конярських радгоспів і ферм м’ясного напрямку, а також ферм з виробництва кумису.

Розроблені заходи щодо посилення матеріальної зацікавленості працівників, обслуговуючих коней. З метою подальшого вдосконалення існуючих та виведення нових порід, ліній та родин намічені заходи щодо поліпшення селекційно-племінної роботи в конярстві, а також розширення наукових досліджень з профілактики захворювань та лікування коней. Незважаючи на різке зменшення чисельності поголів’я коней в період з 1953 по 1981 р ., робота з поліпшення їх якості тривала в 103 державних кінних заводах (СРСР), на племінних конярських фермах і іподромах. Тільки в післявоєнні роки було завершено виведення 12 нових порід і породних груп коней. Радянські майстри вищої школи верхової їзди (Сергій Філатов, Олена Петушкова) на конях вітчизняних порід завойовували золоті медалі на чемпіонатах Європи та світу. На міжнародних аукціонах племінних коней великим попитом користуються представники таких вітчизняних порід, як ахалтекинської, терської, будьоновської, української верхової, орловської та російської рисистих, які дуже дорого цінуються [13, c. 26].

3. Сучасні особливості розвитку конярства в Україні на прикладі Одеського іподрому

Одеський іподром було засновано за ініціативи Новоросійської спілки заохочення кіннозаводства, яка звернулася до управляючого Державним кіннозаводством графа Воронцова-Дашкова з клопотанням про надання дозволу на влаштування  у місті  Одесі скачок. Прохання було задоволене. І  в 1890 році було побудовано павільйон для скачок з трибунами, а з 2-го вересня —  Одеський іподром розпочав функціонувати.

Суттєва особливість коня на терені інших сільськогосподарських тварин — значна мінливість та різновидність щодо призначення в різні історичні епохи. На сучасному етапі розвитку суспільства народногосподарське значення коня набуло комплексного характеру і нині коней використовують на сільськогосподарських і транспортних роботах. Певною мірою коні забезпечують людей важливими продуктами харчування: м’ясом і молоком.

Правда, в Україні конину практично не використовують для харчування. Але вона залишається важливим компонентом вищих сортів ковбас. Щодо лікувальних властивостей кумису, що виготовляється з молока кобил, відомо давно. Менш відома роль коней у медичній і біологічній промисловості. Тут їх використовують як донорів. Вони легко піддаються гіперімутзації. Внаслідок цього кров коней придатна для виробництва лікувальних сироваток, кров жеребних кобил — з високою концентрацією статевих гормонів — для приготування цінного біопрепарату СЖК Саме він сприяє підвищенню плодючості сільськогосподарських тварин.

Належне місце посідає кінь у фізичній культурі, спорті. Кінний спорт вважається одним із самих захоплюючих, яскравих і масових видів сучасних змагань. Він виробляє у людини сміливість, відвагу, спритність, винахідливість і силу [16, c. 7].

У 1932 році Одеський іподром був визнаний кращим у СРСР за якістю бігової доріжки і кліматичним умовам. Остаточне визнання,  як кращий, іподром отримав після того, як у 1938 році до Одеси було перенесено три відділення з Московського іподрому з майстрами-наїзниками.

За 115 років роботи Одеський іподром, в результаті правильно поставленої селекційної діяльності і підбору кадрів, досяг значних успіхів у випробуваннях племінних коней.

Сьогодні на іподромі можна отримати послуги з навчання верховій їзді і катанню на конях.

Верхова їзда – один з найкращих способів відпочити після важкого робочого тижня. Крім того, цей вид спорту також дуже корисний для людини. Він допомагає зберегти або підправити здоров’я: тренує серцево-судинну і дихальну системи, виробляючи правильний ритм, допомагає позбавитися аритмії, сприяє хорошій роботі всіх внутрішніх органів. На відміну від звичайного фітнеса або плавання, верхова їзда тренує всі групи м’язів, повертає не тільки фізичне, але і психічне здоров’я, сприяє зниженню ваги, а також допомагає позбавитися від безсоння і депресії.

Виведення нових порід коней є і сьогодні першочерговим завданням працюючих там професіоналів. Однією з умов селекції завжди було випробування племінних коней на іподромах. Кращі представники породи демонструють свої жвавість, витривалість і працездатність на бігових доріжках [9, c. 117].

Перспективами подальшого розвитку слід вважати:

• забезпечення якісної підготовки спеціалістів з конярства, науковців, селекціонерів, технологів, ветеринарних лікарів, тренерів, менеджерів, техніків штучного запліднення, ковалів;
• підвищення освітнього рівня населення з питань придбання, утримання, розведення, використання та профілактики захворювань коней;
• організація та проведення аукціонів, виставок, конференцій, семінарів, а також ветеринарного, інформаційного та маркетингового забезпечення галузі;
• проведення постійного моніторингу галузі в Україні і світі, аналіз її економічного стану та розробка стратегії розвитку, на основі отриманих матеріалів розробка рекомендацій, бізнес-планів, проведення пошуку інвесторів та закордонних партнерів;
• розробка та затвердження планів племінної роботи, планів підбору жеребців-плідників, створювання експертних комісій по бонітуванню племінних коней, проведення виставок, аукціонів;
• надання ліцензій власникам різних форм господарювання на право видачі племінних свідоцтв, вивозу племінних коней за кордон;
• надання практичної допомоги виробництву з питань відтворення, вирощування, тренінгу, реалізації, ветеринарного обслуговування племінних і робочих коней шляхом створення дорадчих пунктів, тимчасових і постійних комплексних наукових груп, науково-виробничих об′єднань, тренувальних депо.

4. Проблеми та перспективи розвитку конярства в Україні

В Україні на початку 1990 року нараховувала 754 тис. голів коней, працювало 11 державних кінних заводів, 4 іподроми, 132 племінні конеферми, кінноспортивні комплекси, школи і клуби. Якщо у перші роки незалежності (з 1990 по 1999 роки) поголів’я коней мало змінилося, то в подальшому (особливо з 2003 року) вітчизняне конярство, як і більшість інших тваринницьких галузей, зазнало значного скорочення, що продовжується і понині. Дані рис. 4.1 підтверджують впевнену динаміку скорочення племінного кінського поголів’я за роки третього тисячоліття.

Рис. 4.1. Динаміка поголів’я коней в Україні (тис. гол.).

Поголів’я коней нерівномірно розподіляється по областях України. Так, згідно з статистичними даними (рис. 2), найбільша кількість коней утримується в господарствах різних форм власності Волинської області (13,0 % від усього поголів’я України), а найменша — в Луганській (0,43 %). У географічних зонах України найбільша кількість коней утримується у західному регіоні (234,0 тис. гол. або 52,8 %), менше — у центральному (165,9 тис. гол. або 37,4 %) і найменше — у південно-східному (43,5 тис. гол. або 9,8 %).

Разом із скороченням, відбувся перерозподіл кінського поголів’я у господарствах за формами власності. Так, якщо у 1991 році у сільськогосподарських підприємствах утримувалось 700,9 тис. голів коней, то у 2010 їх залишилось усього 49,0 тис. голів. Разом з тим у господарствах населення спостерігається зворотна динаміка: якщо у 1991 році утримувалось 37,5 тис. голів, то у 2010 році стало 394,4 тис. голів. Тобто, до господарств населення за роки незалежності перейшло 88,9 % усього кінського поголів’я, в тому числі і значна частина племінного [4, c. 80].

Рис. 4.2. Кількість коней в областях України на 1.01.2010 року (тис. гол.).

Поряд із позитивними моментами цього переходу виникає і цілий ряд негативних: некероване відтворення, гальмування селекційного процесу із породами і користувальним поголів’ям, низький економічний ефект або збиток від використання коней у різних сферах господарської діяльності, часто відсутність обліку тощо.

Якісне удосконалення коней усіх напрямів використання можливе лише за наявності потужної племінної бази.

Станом на 1.01.2010 року в Україні відповідно до спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Української академії аграрних наук від 4.12.2009 р. № 858/140 «Про присвоєння відповідних статусів суб’єктам племінної справи у тваринництві за наслідками державної атестації 2009 року» діє 127 суб’єктів племінної справи з конярства, в тому числі 24 кінних заводи, 84 племінних репродуктори, 14 трендепо, 4 заводських стайні, 8 селекційних центрів та 2 підприємства генетичного контролю.

В усіх суб’єктах племінної справи України зареєстровано 6076 голів племінних коней, в тому числі жеребців-плідників — 319 гол., кобил — 2455 гол., молодняку різного віку — 3302 гол. (рис. 4.3).

Рис. 3. Питома вага кінських порід, районованих в Україні

У цілому в племінному конярстві спостерігається нераціональна структура поголів’я, а сучасні економічні умови України, як основний впливовий чинник, зумовлюють незадовільну реалізацію генетичного потенціалу заводських порід коней.

У сучасних нестабільних економічних умовах гостро стоїть проблема стабілізації внутрішнього та зовнішнього ринку племінних коней, що має формуватись суб’єктами племінної справи. Більшість кінних заводів і племінних репродукторів у конярстві нині є збитковими. Продаж коней здійснюється переважно за прямими зв’язками або через посередників за цінами, які переважно не гарантують окупність витрат. Прибуток від племінного, спортивного і призового конярства сьогодні можливий лише через ринок коней посередньої якості. У таких умовах значно втрачають рейтинг коні вітчизняної селекції. Разом із тим, подальший прогрес заводських порід коней вимагає спрямованої планомірної селекції та створення кращих умов вирощування і тренінгу молодняку, що потребує відповідних капіталовкладень. Отже, вітчизняне конярство потрапляє до економічного тупику — вирощування конкурентоспроможної племінної та користувальної продукції потребує вкладення коштів, а виручений при її використанні на іподромі, у спортивних змаганнях або продажі прибуток не виправдовує витрат, звідси — недотримання технологічних вимог, погіршення якості, скорочення поголів’я, невигідний продаж цінного генофонду за кордон.

Спад діяльності головних іподромів України, відсутність регіональних іподромів не дозволяють повністю випробовувати племінний молодняк призових порід, що, в свою чергу, зумовлює скорочення поголів’я. Існування в Україні ж видовищного призового напряму конярства можливе лише за умови реформування іподромного бізнесу, що включає збереження іподромів у державній власності, достатнє їх фінансування та якісне переобладнання, легальний прибутковий тоталізатор, що врешті стимулює розвиток призового конярства і гарантує його високу рентабельність [2, c. 42].

Характеризуючи досвід високорозвинених країн, вбачається недостатній розвиток перспективної сфери конярства, як частини дозвілля та оздоровлення людини: розвиток кінного туризму, організацію центрів іпотерапії, кумисолікування, цивілізованих пунктів прокату, суспільних спортивних клубів тощо.

Конкуренція коней зарубіжної селекції з вітчизняними, мало чисельними, але добре адаптованими до господарсько-кліматичних умов різних регіонів України, соціально-економічна перебудова, зміни форм власності, економічна криза та інші чинники визначили особливо важливу проблему збереження цінних порід вітчизняної селекції. Від вирішення цього питання залежить доля орловської рисистої та чистокровної верхової порід, особливо популяцій коней, створених в Україні, що є нашим національним надбанням: гуцульської — найдавнішої і єдиної локальної породи вітчизняного походження, української верхової, що виведена спеціально для класичних видів кінного спорту, новоолександрівської ваговозної, що характеризується найкращими ознаками, притаманними запряжним коням світового генофонду. При удосконаленні порід коней з обмеженим генофондом особливу важливість набуває визначення оптимальної статево-вікової та генеалогічної структури, запровадження комплексу селекційних, технологічних, генетичних, соціально-економічних факторів, які впливають на формування заводських ліній та типів з урахуванням чистопородного розведення та схрещування з кращими світовими породами.

Враховуючи попередній досвід стратегічними цілями розвитку галузі конярства на період до 2020 року визначені наступні:

—  збільшення якісного поголів’я племінних коней заводських та локальних порід;

—  підвищення рівня племінного обліку шляхом запровадження інформаційних технологій, обов’язкова генетична експертиза усіх племінних коней, ідентифікація та паспортизація усього поголів’я коней;

—  визначення генофондного ядра, що підлягає збереженню та особливому племінному контролю;

—  вірогідна оцінка генетичного потенціалу коней шляхом запровадження планових випробувань ремонтного молодняку;

—  контроль стану кормової бази, аналіз кормових ресурсів, розробка інноваційних видів кормів;

—  запровадження заходів популяризації вітчизняної продукції кіннозаводства: виводок-експертиз, виставок та аукціонів, регіональних кінноспортивних змагань тощо;

—  розвиток дозвільно-оздоровчого конярства: кінний туризм, дитячий кінний спорт, кінні пробіги, іпотерапія, кумисовиробництво тощо;

—  розробка інформаційних технологій ведення племінного обліку (бази даних, електронні форми обліку, електронні племінні книги та каталоги коней);

—  оплата генетичної експертизи походження племінних коней, ідентифікаціїта паспортизації усього поголів’я;

—  реєстрація коней в Державних племінних книгах та реєстрах;

—  розробка планів селекції на 2011-2020 роки;

—  створення преміально-призового фонду;

—  розробка та впровадження нормативної та технічної документації з проведення випробувань;

—  виконання державної програми збереження біологічного різноманіття сільськогосподарських тварин;

—  організація підготовки кадрів: проведення навчань, семінарів, курсів підвищення кваліфікації, оплата навчання за кордоном.

Всі ці статті витрат є безперечно важливими і першочерговими за умови планомірного і стабільного ведення галузі з рентабельністю хоча б невеликого але позитивного рівня [15, c. 152-153].

Висновки

Розглянувши сучасний   стан   розвитку   конярства  в  умовах реформування  аграрного  сектору  економіки  та  основні  напрямки удосконалення   основних   заводських  порід  з  метою  подальшого перетворення його у високоприбуткову та конкурентоспроможну галузь, ми з’ясували, що галузь конярства, як і всі інші галузі тваринництва, безумовно повинна і спроможна бути рентабельною та самоокупною, але керівні структури аграрного комплексу країни мають розуміти, що в умовах економічної кризи, коли практично відсутній ринок збуту вітчизняної продукції тваринництва на зовнішньому і навіть на внутрішньому ринках, збереження поголів’я тварин можливе лише за умови державних дотацій на його утримання та заборони знищення цінного вітчизняного генофонду.

Рентабельність конярства буде залежати у першу чергу від інтенсивності розвитку інфраструктури областей України, в якій значну позицію будуть займати спорт, дозвілля і оздоровлення людини. За умови розвитку кінного спорту, туризму, іпотерапії, кумисовиробництва та інших перспективних сфер коневикорстання, поголів’я коней у господарствах усіх категорій буде нарощуватись не менш ніж на 2500 голів щороку, з цього вже вбачається і перспектива збагачення генетичного різноманіття галузі новими породами і типами коней.

В України, за офіційними даними Мінагропроду, сьогодні нараховується 443,4тис. голів коней, із яких 5776- племенні, розведенням яких займаються 24 конезаводи, 84 племенних репродуктори та 4 конюшні. Випробуваннями коней займаються 5 іподромів та 14 трандепо. На території України розводять 13 порід коней (всього в світі нараховується близько 270 ). Найчисельнішими за кількістю є коні української верхової породи, орловські російські рисаки, новоолександрійські ваговози, а також гуцульська порода. Крім основних п’яти-шести порід, є ще менш чисельні, такі як арабська порода коней. Їх розведенням займаються в Тернопільській області. Також в Україні розводять німецькі породи коней — вестфальську і тракененську.

В умовах реформування агропромислового комплексу та з переходом до ринкової економіки, розвиток конярства сприятиме вирішенню важливих виробничих, економічних і соціальних питань. Нині роль і значення коней у народному господарстві держави має комплексний характер.

Проте галузь конярства на сьогодні не конкурентноспроможна і не дає бажаних прибутків. Відбувається значне скорочення чисельності племінних, спортивних та робочих коней. Показник відтворення в цілому по Україні має тенденцію спаду. Залишається незадовільний (неефективний) стан структури поголів’я коней. В племінних господарствах й надалі відчувається відсутність висококласних жеребців-плідників. Основною причиною, яка стримує розвиток конярства в Україні є відомча роз’єднаність суб’єктів конярства, недосконала структура їх управління, яка не дозволяє здійснювати єдину політику щодо розвитку галузі конярства.

З метою підвищення ефективності розвитку галузі, упорядкування організаційної системи ведення конярства в Україні була створена робоча група при Міністерстві аграрної політики та продовольства і вже розроблена програма відродження та розвитку українського конярства. Прийнято рішення про реалізацію масштабного проекту відродження усіх іподромів та розграбованих 14 конезаводів.

Список використаної літератури

1. Загальнодержавна програма селекції у тваринництві на період до 2010 року // Закон України від 19.02.2004 р. — № 1517—IV.
2. Відродження галузі конярства: перспективи реальні [Текст] // Тваринництво України. — 2011. — № 4. — С. 42
3. Войтенко С. Стан галузі тваринництва України [Текст] / С. Войтенко // Тваринництво України. — 2010. — № 5. — С. 5-8
4. Головач М.Й. Конярство XXI сторіччя — стан, проблеми та перспективи розвитку [Текст] / М. Й. Головач, М. М. Головач // Вісник аграрної науки. — 2010. — № 12. — С. 79-80
5. Гопка Б.М., Хоменко М.П., Павленко П.М. – Конярство. – К: Вища освіта. – 2004. – с. 190-316.
6. Клімасенко Т. Проблеми конярства [Текст] / Т.Клімасенко // Тваринництво України. — 1998. — № 2. — С. 4-5
7. Латка О. Перспективи розведення коней української верхової породи за лініями // Тваринництво України. — 2001. — № 11-12. — С. 9-11
8. Латка О. Удосконалення української верхової породи [Текст] / О. Латка // Тваринництво України. — 2007. — № 4. — С. 12-14
9. Назаренко А. Конярство України: живе чи виживає? [Текст] / А. Назаренко // Пропозиція. — 2011. — № 6. — С. 116-119
10. Новіков О. О. Підвищення конкурентоспроможності вітчизняних порід коней // Вісник аграрної науки. — 2006. — № 3-4. — С. 118-120
11. Пономаренко Н.Н., Черный Н.В. Коневодство. — Харьков. — Эспада. — 2001
12. Присяжнюк М. Розвиток конярства України у 20-і рр. минулого століття // Тваринництво України. — 2011. — № 4. — С. 37-39
13. Соболь О. Проблема відродження конярства [Текст] / О.Соболь // Тваринництво України. — 1997. — № 5. — С. 25-26
14. Старчеус А.П., Оненко В.І. Кінь у присадибному і фермерському господарстві. // Бібліотека ветеринарної медицини. — 2001. — №8-9
15. Судай В.Д. Використання коней в умовах реформованого сільськогосподарського підприємства. – Вінниця. – 2001. – с. 98-174.
16. Федоров В. Більше уваги стану конярства [Текст] / В.Федоров // Тваринництво України. — 1998. — № 7. — С. 7-8