Вступ.

1. Канонічне право Східної Церкви.

2. Характеристика Кодексу канонів східних церков як джерела канонічного права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кодекс Канонів Східних Церков — документ виданий Римською Церквою для Східних Церков в сопричасті з Римською, у якому, очевидно, інший погляд на відносини між Римською Церквою і так званими Східними Католицькими Церквами.

Згідно Кодексу саме обряд є основним чинником, який відрізняє Греко-католицьку церкву від Римо-католицької церкви. Що розуміється під терміном «обряд»? Канон 28 §1 Кодексу Канонів Східних Церков чітко визначає обряд як «літургічним, богословським, духовним і дисциплінарним спадком, різним щодо культури та історичних обставин народів, який є виявом практикування віри, властивому для кожної церкви свого права».

Сьогодні у світі, питання міжхристиянської єдності стає особливо актуальним. Воно хвилює як і тих, хто бажає поєднання багаточисельних християнських конфесій, Церков і традицій; так і протилежну сторону, тобто тих, хто будь-які поступки у форматі традиції, літургії або богослов’я, заради екуменічної цілі, вважає зрадою батьківської віри. Вся християнська історія може послужити хорошою демонстрацією пошуку шляхів та розв’язків із метою відновлення єдності. Більш того, минуле століття просто не може не вражати своєю інтенсивною екуменічною завзятістю. Хоча сьогодення і розширює сферу екуменічного діалогу, говорячи про різні його рівні та виміри: сакраментальний, унійний, міжосібне спілкування, міжрелігійний діалог та ін.; разом з тим, зрозумілим є, що «de facto» всесвітній екуменічний рух потерпів поразку2. Звичайно це не означає абсолютний відхід від суті християнського руху за з’єднання, радше ведемо мову про свого роду новий початок, який, апріорі, містить у собі ввесь попередній досвід.

1. Канонічне право Східної Церкви

Східним канонічним правом вважається церковне законодавство Східної Церкви (Eastern Church). Це поняття англомовна література поширює як на православні, так і на церкви, що знаходяться в союзі з папою римським.

На Халцедонській раді (451р.) згадувалася підбірка законодавства, яке формулювали ранні церковні ради. Ця підбірка має назву "Syntagma canonum". Офіційною вона не вважається, але нею грецька церква користувалася до 600 р. Колекція була побудована за хронологічним принципом. У середині VI ст. якийсь невідомий видавець (editor) розмістив цю підбірку під 60 рубриками (titles) та доповнив їх 21 новою рубрикою, запозиченою з кодексу візантійського імператора Юстиніана І. Такий експеримент призвів до того, що згодом розпочали з'являтися змішані підбірки, які складалися як з церковного, так і цивільного права. Ці підбірки одержали назву номоканонів (nomocanons). їм судилося здійснити великий вплив на розвиток грецької церкви.

Квінісетську (Quiniset) раду було скликано 692 р. Вона ще відома як Рада у Трулло — за назвою зали в палаці, де вона відбувалася. На Раді було прийнято 102 канони, запозичені з попередніх Рад та примітивного (primitive) церковного законодавства. Трулланська колекція вважається офіційною підбіркою канонічного права Східної Церкви.

Католицька церква не визнавала Квінісетську раду. Все ж таки друга Нікейська рада (second Council of Nicaea, 787 p.) прийняла схожу підбірку церковних правопорядків [5, c. 17].

Константинопольський патріарх Фотій (Photius) у другій половині IX ст. склав систематизовану підбірку церковного права. Основними джерелами канонічного права також вважа-ються:

— коментарі XII ст., складені монахом Іоаном Зонарасом (John Zonaras);

— коментарі патріарха Антиохії Теодора Бальзамона (Teodore Balsamone);

— компендіум (тобто конспект) XIV ст. монаха Матвія Бластареса (Mathew Blastares).

Після зазначених джерел впродовж наступних століть канонічне право доповнювалося синодами та радами в різних патріархатах Східної Церкви. Різні церкви Сходу запозичували одна в іншої певні канонічні норми, але, на думку західних дослідників, Східна Церква не має загального канонічного права (common canon law) у тому розумінні, як воно існує у Західній Церкві.

У тих церквах, які уклали союз із Римом, у канонічному праві виокремились ритуальні і культурні тенденції. Папа Пій XI утворив 1929 р. комісію кардиналів з метою наведення порядку в канонічному праві Східної Церкви. Було поставлено завдання створити "Кодекс Східного канонічного права". 1930 р. було утворено дві комісії. На першу комісію покладалося завдання створити новий кодекс. Друга комісія мала зібрати і опублікувати джерела Східного канонічного права. За станом на початок 1970-х років, було опубліковано 40 томів джерел. Робота з публікування продовжувалася.

Окремі частини новоствореного Кодексу публікувалися в офіційному органі Священного престолу — журналі Acta Apostolicae Sedis. Наприклад, розділ про шлюбне законодавство (matrimonial legislation) було опубліковано 22 лютого 1949 р., про процесуальне право — 6 січня 1950 р., про релігійну і світську адміністрацію — 9 лютого 1952 p., а про церковнослужителів (persons in the church) — 2 січня 1957 p.

На думку фахівців, Східний кодекс за своєю структурою нагадує Codex Juris Canonici, який стосується західних католиків.

Офіційний текст Східного кодексу було складено латинською мовою.

Першим головою комісії, яка готувала Східний кодекс, був кардинал П'єтро Гаспаррі. Свого часу він очолював і підготовку Codex Juris Canonici.

Роботі над Східним кодексом завадили політичні ускладнення, що виникли після Другої світової війни, а також бажання уніатських церков (Uniate churches) мати більшу самостійність (self-determination). Тенденція до цього виявилася під час Другої Ватиканської ради і після неї [1, c. 89-90].

2. Характеристика Кодексу канонів східних церков як джерела канонічного права

В апостольській Конституції «Sacri Canones», на основі якої був опублікований Кодекс Канонів Східних Церков, римський законодавець висловлює своє незмінне переконання про «те, що стосується загального сенсу екуменічного руху, збудженого Святим Духом для здійснення досконалої одності всієї Христової Церкви, то новий Кодекс не тільки цьому ані трохи не заважає, а радше помагає. Бо нинішній Кодекс саме захищає основне право людської особистості, а саме сповідувати віру – кожний у своєму обряді, здебільшого зачерпнутому з самого лона матері, що і є правилом кожного “екуменізму” і не поминає нічого, щоби східні католицькі Церкви, виконуючи у спокійному порядку побажання ІІ-го Ватиканського Собору, “процвітали та сповняли доручене їм завдання з новою апостольською силою” (декр. Про Східні Церкви, ч. 1)».

Таке переконання законодавця пояснюється тим, що «Східні Церкви що ще не є у повній злуці з католицькою Церквою, регулюються тією самою і в своїй основі одною спадщиною канонічної дисципліни, тобто “священними канонами” перших століть Церкви».8 Дійсно можна підтвердити, що ці Священні Канони перших Екуменічних Соборів, помісних синодів і святих Отців не тільки були взяті до уваги як головне джерело кодифікації, але часто і як джерело інтерпретації. Це особливо стосується канонів про застосування літургійних приписів.9 А щодо, наприклад, питань ієрархічних призначень і підпорядкування, проголошення блаженних, то маємо протилежну картину.

Представляючи новий Кодекс, 25 жовтня 1990, Римський Архиєрей хотів запевнити Православні Церкви що «цей новий Кодекс від самого початку праці, був задуманий і вироблений на базі положень правдивого екуменізму і перше місце надається великій пошані якої дотримується Католицька Церква у відношенні до цих “Церков-сестер”».

З еклезіологічної точки зору такі заяви Римського Архирея, визнаного всіма Петрового наслідника, є далекосяжними; вони базуються на відношеннях між місцевими розділеними Церквами для практичного повернення до одности. Це означає, якщо дійсно УГКЦеркві буде забезпечена вся Христом надана цій церковній громаді свобода, то це неминуче вплине позитивно на її стосунки з іншими, нині розділеними її кровними сестрами (це напр. УПЦ МП, РПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, Старообрядцями, Полською Православною Церквою. Оrthodox Church of America, Елладською Церквою, Білоруською Церквою…). Це теж означає, що первинна єдність наприклад УПЦ МП і УГКЦ є на основі Київської Церкви, а згодом приходять їхні прерогативи юрисдикції та історичні стосунки з первопрестолами Римським, Царгородським і вкінці Московським [8, c. 11-12].

З цього приводу подивімося на кодифікацію ККСЦ з практичної точки зору.

Канон 8, ККСЦ описує основні елементи повної єдності, наголошуючи глибше на просторовий вимір екуменізму: «У повній злуці з католицькою Церквою тут на землі є ті хрещені, які в її видимому організмі з’єднуються з Христом вузлами віровизнання, святих тайн і церковного проводу». Термін «повна єдність з Церквою» є чітко визначений з’єднанням з Христом у Церкву з наступними зобов’язаннями:

· ісповідування нікейсько-царгородського Символу Віри;

· участь в Таїнствах;

· церковне підпорядкування.

Тут варто процитувати відомого каноніста УГКЦ, архимандрита Віктора Поспішіла, який пише: «Дуже важливо, щоб в нас час Католицька Церква в цілому усвідомила, що східні Католицькі Церкви не є надзвичайним породженням єресі чи схизми, і, що від самих початків християнство не було “єдиним”, якщо йдеться про правління та уряд; а тому існування цих Церков поряд з Латинською Церквою Риму, є “апостольським” для кожної з них, а не невдалим реліктом кращого забутого минулого.

Об’єднання частин цих Східних Церков з Апостольським Престолом Риму почалося в XVI ст. Визнавши зверхність Римського Папи над усіма Церквами, було досягнуто порозуміння у доктринальних справах, після запевнення їхнього статусу самоуправління. Однак, через відносну слабкість цих нових Католицьких Церков Римська курія взяла таку опіку над ними, яка наслідувала зверхність, практиковану щодо багатьох партикулярних Церков Латинської чи Західньої Церкви, заперечуючи тим самим автономний церковний характер цих справжніх Католицьких Церков. ІІ Ватиканський Собор намагався утвердити їх автономію відносно Латинської Церкви й інших Східних Церков. Східний Кодекс мав окреслити їх окремішнє існування в рамках Римо-Католицького віросповідання. Наскільки цю ціль досягнуто, можна буде судити з інтерпретації канонів нового Кодексу».

Одразу зазначимо, що тут треба «оскаржити» два поняття 8 канону як не екуменічні, а саме «католицький» і «церковний провід». Поспішіл добре пам’ятає декрет «Про Екуменізм» (Unitatis redintegratio) ІІ Ватиканського Собору, який говорячи про правопорядок в значенні юрисдикції, має на увазі повну помісність чи автокефалію Східних Церков. Звучить декрет так: «Крім того вже від перших часів Східні Церкви рядились власним правопорядком, встановленим Святими Отцями та Синодами, навіть Вселенськими. Тому ж, що одності Церкви ніяк не перешкоджає, ба навіть збільшує її честь та спричинюється немало до виповнення її місії деяка різнорідність звичаїв та звичаїв, як сказано вище, Священний Собор, щоб усунути всякий сумнів, заявляє, що Східні Церкви, пам’ятаючи на конечну одність цілої Церкви, мають владу рядитися власними правопорядками, як такими, що відповідають краще вдачі своїх вірних та відповідніші для духовного добра.» [8, c. 13-14]

Натомість щодо терміну «католицький», я вже цитував правильне наголошення Поспішіла про недопустимість в богословсько-екуменічному порядку, а як наслідок в канонічному, змішувати богословське і конфесійне значення цього слова («католицький»). Правильно пояснюється гасло «католическая церковь» в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрема: «Від початку християнства до ІХ століття у цілому світі існувала одна Христова церква, вселенська чи католицька (ecclesia catholica – у слов’янському перекладі символа віри: “соборная церковь”). У ІХ столітті почався та в ХІ столітті повністю завершився її роздор на дві окремі церкви – східну та західну, причому кожна з них зберегла за собою назву кафоліческа, або, на латинсько-римській вимові католицька (Східно-кафоліческа і Римсько-католицька церкви)».

Таким чином, Кодекс віддаляється від поданого значення ІІ Ватиканського Собору, котрий дотримувався поняття, що ці Церкви та Спільноти католицькі. Іншими словами ККСЦ відбирає найменування «католицький» від тих, кого ІІ Ватиканський Собор бачив в «католицькому сопричастю» [1, c. 90].

Слід тут також пригадати канон 1490 ККСЦ, котрий продовжує цю думку: «Суто церковним законам підлягають хрещені в католицькій Церкві або прийняті до неї, які достатньо користуються розумом, і, якщо право виразно не передбачає чогось іншого, закінчили сім років життя». Є зрозумілим, що Католицька Церква не має авторизації і не бажає накладати не-католикам своє законодавство, а також те, що стосується її відносин з ними, зберігаючи звичайно Боже право, признає їхнім Церквам право управляти за власними дисциплінами.

Однак не до кінця є зрозуміло, що ці закони стають ексклюзивними, тобто єдиними, відриваючи таким чином вірних, які є в сопричасті з Римською Церквою, від тих, котрі залишилися при власній структурі матірної Церкви. Тут треба наголосити, що фактом є те, що східні католицькі і православні Церкви регулюються тими самими «священними канонами» перших століть Церкви і фундаментально єдиною спадщиною канонічної дисципліни, що надає право разом шукати шляхів відновлення їхньої повної єдності. Від такої основи не можна ніколи нікому відступати.

Добрі екуменічні наміри Римського законодавця ККСЦ, про які я згадував на початку статті, все ж мають деяке реальне відображення в XVIII розділі Кодексу Канонів Східних Церков, який носить назву «екуменізм, або необхідність плекання єдності християн», що доводить бажання законодавця, уживаючи термінологію Кодексу, подати для Східних Католицьких Церков таку ж нормативну силу в екуменічному завданні Католицької Церкви, як і для Римо-Католицької Церкви. Дійсно ці 7 канонів (канн. 902-908) трактують основні принципи та організацію плекання єдності християн в Східних Церквах. Особливо канон 902 підкреслює, що екуменічна діяльність у Церкві є викликана через ласку Святого Духа. Так само підтверджує Екуменічний довідник у пункті 22: «ласка Божа, подана Отцем у відповідь на молитву Ісуса і на благання Церкви натхнена Святим Духом».[7, c. 65-66]

У порівнянні із Кодексом Канонічного Права Західної Церкви (ККП ЗЦ), в якому тільки один канон про екуменізм (кан. 755), ККСЦ вміщає цілий вищезгаданий розділ (який включає 7 канонів) і його структурне розташування у Кодексі знаходиться осторонь від XV розділу про Церковне навчання, що у такий спосіб подає відмінну перспективу позиції Східних Церков, що знаходяться в сопричасті з Римською Церквою, до проблем екуменізму, та трактує її в дуже особливий спосіб, через наступні мотиви:

– шукання єдності між християнами приводить до поєднання Церков і спільнот, поділених між собою. Ці поділи з’явилися не тільки щодо доктринальних питань віри. Щоб дійти та встановити цю єдність так, як хоче Христос, Церкви повинні йти дорогою різних діяльностей (кан. 907, 908) між якими екуменічний діалог є одним, але не єдиним;

– щоб це було прийнятливим і ефективним, жодна сторона екуменічного діалогу не може претендувати на навчання іншої сторони, але один та інший мають приймати себе як партнери діалогу, визнавати однакову свою гідність і право без накидання на іншого обов’язків жертвування власних догматичних припущень і переконань. В інших словах, якщо я хочу навчати когось, якою повинна бути єдність Христова і яка є правдива Церква (тобто моя!) це приведе до кінця будь-якого діалогу.

В кожній окремій Церкві (кан. 904) мають бути організовані ініціятиви щодо екуменічного руху. Для цієї цілі повинні бути подані спеціальні норми партикулярного чи помісного права. Такі ініціятиви та починання слід ретельно плекати і завжди пристосовувати до різнорідних проблем як місцевих так і загальних. Це очевидно сходиться із переконанням східних, що є в сопричасті з Римською Церквою, тому що жодна екуменічна ініціатива на універсальному рівні до Православних Церков, не може принести конкретних результатів, без належного внеску Східних Католицьких Церков чи нехтуючи Східними Католицькими Церквами. У енцикліці «Ut unum sіnt» (Щоби були одно), Римський Архиєрей підкреслює, що «право визнане Східним Католицьким Церквам організуватися і виконувати їхній апостолят, так як ефективне залучення цих Церков до діалогу милосердя і в богословському сенсі, призведуть не тільки до реальної і братньої взаємної поваги між православними і католиками, що живуть на тій самій території, але також допоможуть в їхніх спільних зусиллях у шуканні єдності» [6, c. 35-36].

Висновки

Отже, у 1960 р. в Римі був створений Секретаріят для сприяння християнської єдності. Папа Павло VI продовжив працю у тому ж напрямі, проголосивши, що екуменічний рух буде однією з основних цілей ІІ Ватиканського Собору. 14 травня 1967 р. Секретаріят опублікував важливу Екуменічну директиву, котра хоч не була введена в ККП Західної Церкви, але пізніше була відображена у Кодексі Канонів Східних Церков. Очевидним є намір законодавця створити, в екуменічному полі частинно нову дисциплінарну ситуацію для вірних Східних Католицьких Церков.

ККСЦ відкриває фактично на екуменічному полі нові перспективи, незважаючи на певні його обмеження. Однак кажучи словами Віктора Водопівця завершу свою доповідь: «Східний Католицький Кодекс відображає глибокий вплив латинського права і ментальності на Східні Католицькі Церкви від часу їх об’єднання з Апостольським Престолом в Римі. Отже, це не є збірник законів дуже бажаний в цю еру екуменізму, так як, він не здатний продемонструвати східньому католицькому християнству намір Римського Престолу забезпечити збереження всіх автентичних східних традицій у випадку подальших нових уній. ІІ Ватиканський Собор усвідомив це і зазначив в документі “Про Східні Церкви” (Orientalium Ecclesirum) (30): “Всі ці правні розпорядження встановлюються на сучасні обставини, доки католицька Церква та нез’єдинені Східні Церкви не дійдуть до повної єдности”. Однак, це коротеньке твердження не було повторене в жодній формі в новому Кодексі, хоч навіть видатні екуменісти висловили бажання такого твердження з тієї простої причини, що тоді виглядало би, що Кодекс є якоюсь тимчасовою працею, з обмеженим впливом, тоді як будь-яка кодифікація хотіла би продемонструвати тривалий характер».

Список використаної літератури

1. Догматична конституція про Церкву. Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів, 1996. –С.89-90.

2. Іван Павло ІІ. Апостольська конституція Священні Канони // Кодекс Канонів Східних Церков. Латинсько-українське видання. – Рим 1993. – с. 10-11.

3. Інструкція застосування літургійних приписів кодексу канонів Східних Церков / Конгрегація у справах Східних Церков. — Л. : Свічадо, 1998. — 104с.

4. Конгрегація для духовенства.– Львів 1993.

5. Конгрегація у справах Східних Церков. Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков. – Львів 1998.

6. Мудрий С. Короткий коментар кодексу канонів Східних Церков / Івано-Франківський теологічно-катехитичний духовний ін-т. — Івано-Франківськ, 1997. — 207с

7. Путівник по Східному Кодексу: Коментар до Кодексу Канонів Східних Церков / Джордж Недунгатт (ред.), Остап Гладкий (пер.з англ.). — Л. : Свічадо, 2008. — 792с.

8. Поспішіл В.Д. Східнє Католицьке Церковне Право згідно з Кодексом Канонів Східних Церков. – Львів 1997. –