Вступ

У сучасному світі налічують декілька тисяч народів (етносів), що представляють собою стійку спільноту людей, яка склалася історично на певній території, має свою мову, культуру, менталітет. Спільність мови завжди була і залишається важливим чинником ідентифікації окремої групи в етнос.

Серед народів, що проживають на планеті, є такі, що налічують сотні мільйонів чоловік (китайці, хіндустанці), а також такі, що мають всього декілька сот або тисяч представників (алеути, караїми, юкагири). А були й такі, що залишили по собі тільки спогади, хоча колись представляли величні цивілізації (шумери, скіфи).

Кожному народові притаманна своя мова, але є випадки, коли однією мовою розмовляють кілька народів, і навпаки – окремі групи одного народу послуговуються різними мовами. Мовна спорідненість покладена в основу класифікації народів, згідно з якою виділяють близько двадцяти мовних сімей, що в свою чергу поділяються на мовні групи.

1. Головні класифікації етносів та народів. Географічна класифікація народів світу

Класифікація етносів — поділ етносів світу у змістові групи залежно від тих чи інших характеристик, параметрів (критеріїв) цього виду людей. Критерії класифікації виходять із сукупності антропологічних ознак, спільного проживання на одній або кількох територіях, типу етнічної спільності, загальних особливостей побуту і культури, спільної історичної долі, мовної спорідненості тощо. Згідно з цим підходом усі народи можна розмежувати за такими головними класифікаціями: географічною, расовою (антропологічною), етнічною, мовною (лінгвістичною), релігійною.

Географічна класифікація. Цей вид класифікації (його ще називають ареальним) враховує факт географічного сусідства народів, що відображає спільний характер їх проживання в межах будь-якої певної, насамперед величезної території. Така спільність простежується передусім у різних елементах матеріальної і духовної культури. Г. к. використовується для виокремлення умовних географічних регіонів, у яких розселені різні народи світу: «народи Півночі», «народи Кавказу», «народи Океанії» тощо. Втім, таке групування народів можливе лише у тому разі, коли географічний принцип класифікації збігається з етнічним, і широко застосовується через те, що дає змогу охоплювати величезні зони, в межах яких спостерігається його відносне узгодження з етнічним принципом. Слабкою стороною географічного принципу є те, що він не дає вичерпної етнологічної характеристики народів про їх походження; про їхнє формування та господарський і культурний спосіб життя; про рівень соціально-економічного розвитку. Тому географічна класифікація має допоміжний характер і використовується лише в разі збігу з групуванням народів за іншими критеріями, тобто у рамках великих регіонів.

2. Антропологічна класифікація і особливості її використання в етнологічних дослідженнях

Расова (антропологічна) класифікація — ця класифікація ґрунтується не на культурній, а на біологічній, генетичній спорідненості між різними етнічними спільностями. В основі расової класифікації лежить принцип поділу народів за расами. Одним із засновників цієї класифікації є відомий французький мандрівник — вчений Ф. Берньє, якому належить також авторство самого терміна «раса». Спільним для всіх класифікацій XX ст. є втілення принципу ієрархічного підпорядкування при групуванні расових типів і вирішення питання щодо кількості основних рас. Існують різні погляди — від гіпотези про два основні расові стовбури (її автором є англійський вчений Т. Гекслі, 1870) до гіпотези про 15 самостійних рас. Між цими крайніми поглядами лежить широкий спектр гіпотез, згідно з якими передбачається наявність трьох, чотирьох і п’яти основних расових стовбурів. Науковці серед рас сучасних людей, що належать до одного виду Homo sapiens, насамперед виокремлюють найбільші підрозділи, що їх зазвичай називають великими расами. Це європеоїдна (євразійська), монголоїдна (азіатсько-американська) і негро-австралоїдна (екваторіальна). Багато дослідників замість єдиної екваторіальної раси виокремлюють дві самостійні раси — негроїдну (африканську) і австралоїдну (океанійську). Думку про існування чотирьох великих рас вважають нині найбільш обґрунтованою. У зоні контактів великих рас існує ряд перехідних (утворених у давні часи) і змішаних (утворених у новий час) рас. Змішування рас триває багато тисячоліть і являє собою безперервний і все більш прискорений процес. Між расами, на відміну від етносів, мов і релігій, дуже важко встановити будь-які точні межі. Расові відмінності зазвичай добре помітні у далеко розміщених одна від одної груп людей і майже не розрізняються у поряд розміщених. За приблизними підрахунками, європеоїди (переважна частина населення Європи і Австралії, велика частина населення Америки, Африки на Північ від Сахари, Передньої Азії й Індостану) становить 42,3 % усього народонаселення світу; монголоїди разом з расовими типами південноазіатської групи (Східна, Центральна і Південно-Східна Азія, Північно-Східна Азія) — близько 36 %; негроїди (Африка на південь від Сахари) — 7,4 %; австралоїди (Океанія, деякі групи населення Південної і Південно-Східної Азії) — 0,3 %. На частку змішаних і перехідних форм припадає близько 14 % народонаселення світу. Раси людини — це територіальні групи людей, які склались історично й поєднані спільністю походження, що виявляється у спільності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, очей, волосся, ступінь виступання вилиць, носа, товщина губ, зріст, проріз очей тощо).

Осмислюючи проблеми расової класифікації людства, науковці звертають увагу на ряд аспектів. По-перше, за основними видовими, фізіологічними й психологічними особливостями людство єдине. Підтвердженням цього є те, що життєво важливі ознаки людини — структура мозку, особливості, пов’язані із прямоходінням, будова руки, будова голосових зв’язок, зоровий та слуховий апарати та ін. — не мають расових відмінностей. По-друге, расові відмінності не належать до біологічно важливих особливостей будови людського тіла і проявляються у порівняно невеликій кількості ознак. По-третє, ці відмінності сформувались не в процесі еволюції, а саме внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Звідси випливає висновок, що всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-четверте, духовно-культурне прогресування людства приводить до зменшення ролі біологічного фактора у його розвитку. По-п’яте, класифікація людей на раси не збігається з поділом їх за етнографічними та мовними ознаками. Представників однієї раси можна зустріти серед різних націй, етносів, мовних сімей і. навпаки, до складу націй, етносу, мовної сім’ї входять представники різних рас. По-шосте, біологічна і соціокультурна повноцінність усіх рас і змішаних груп доводить наукову безпідставність концепцій існування «вищих» і «нижчих» рас, які слугують обґрунтуванню расизму на практиці.

3. Особливості етнолінгвістичної класифікації народів.

У сучасному світі більшість науковців сходяться на тому, що нараховується понад 2 тис. різних народів за національним складом, хоча в літературі можна знайти й іншу цифру — близько 5 тис. Чисельність народів коливається у широких межах — від багатомільйонних (за даними 1992 p., китайці (хань) — 1120 млн., американці США — 205 млн., бенгальці — 200 млн., бразильці -160 млн., росіяни — 150 млн., японці — 123 млн.) до кількох сотень або навіть десятків чоловік (андаманці-мінкопії в Індії, тоала в Індонезії, ботокуди у Бразилії, алакалуфи і ямана в Аргентині і Чилі). 321 народ, чисельність кожного з яких понад 1 млн. чоловік, становить 96,2 % усього населення Землі; втім, 79 найбільших народів, чисельністю понад 10 млн. чоловік кожний, утворюють майже 4/5 населення світу. Групування народів за їх чисельністю (1992 р.)

Більшість країн світу — багатонаціональні. В окремих країнах проживає від декількох десятків до сотень народів (Росія, Індія, Індонезія, Китай, Пакистан, Іран та ін.). Однонаціональні країни порівняно рідкісні (Японія, Корея, Бангладеш), деякі країни Європи (Португалія), Аравійського півострова. Багато народів (курди, белуджі, бенгальці, панджабці в Азії, фульбе, малінке в Африці та ін.) проживають у межах двох і більше держав.

Загальновизнаною вважається мовна (лінгвістична) класифікація народів, згідно з якою вони групуються за принципом мовної близькості. З огляду на те, що етноси і мови часто збігаються, мовна класифікація становить одну з основ виокремлення етнічних спільностей і встановлення їх походження. Ця система використовує генеалогічну шкалу мов, за якою вони об’єднуються в сім’ї за ознакою спорідненості, що встановлюється при порівнянні словникового фонду та граматики. Мовні сім’ї поділяються на групи та підгрупи. Найпоширеніша у світі індоєвропейська мовна сім’я.

До основних мовних сімей світу належать: дравідійська (Азія, Європа); алтайська (Азія, Східна Європа); нігеро-кордофанська (Африка); ніло-сахарська (Африка); китайсько-тибетська (Азія); тайська (Азія); австроазіатська (Азія); австронезійська, папуаська (Азія, Австралія, Океанія); індіанська (Америка).

Усе населення світу (5,7 млрд. чол.) розмовляє від 2500 до 5000 мовами (точну цифру встановити неможливо тому, що відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна). Серед них найбільше поширені 19 мов. Ними володіють 2/3 всієї кількості населення. Кількість людей, що розмовляють цими мовами, на початок 1990 p.: 1) китайська (понад 1 млрд. 200 млн. чол.); 2) англійська (420 млн. чол.); 3) хінді і урду (320 млн. чол.); 4) іспанська (300 млн. чол.); 5) російська (250 млн. чол.); 6) бенгальська (170 млн. чол.); 7) індонезійська (170 млн. чол.); 8) арабська (170 млн. чол.); 9) португальська (150 млн. чол.); 10) японська (120 млн. чол.); 11) німецька (100 млн. чол.); 12) французька (100 млн. чол.); 13) пенджабська (82 млн. чол.); 14) італійська (70 млн. чол.); 15) корейська (65 млн. чол.); 16) телугу (63 млн. чол.); 17) маратха (57 млн. чол.); 18) тамільська (52 млн. чол.); 19) українська (45 млн. чол.).

Державна мова переважно визначається офіційно за найчисленнішою нацією. У колишніх колоніях статус державної мови має мова метрополії (Франція, Великобританія, Португалія).

а) Усього в Європі проживає понад 60 народів, які на 9/10 належать до трьох основних груп індоєвропейської мовної сім’ї — германської, романської та слов’янської (див. схему).

Структура індоєвропейської мовної сім’ї

1)слов’янська група

2)германська група

3)романська група

4)індоарійськагрупа

5) кельтська група

6)албанська група

7) грецька група Території, де проживають народи цих груп:

• слов’янська група займає Центральну, Південно-Східну та Східну Європу; територію заселяють росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, серби, хорвати, чорногорці, словенці, македонці, болгари. Генетично із слов’янською групою пов’язана летто-литовська група, до якої належать литовці і латиші;
• до германської мовної групи належать австрійці, німці, германошвейцарці, голландці, фламандці, люксембуржці, ельзасці, а також народи, які спілкуються англійською мовою (англійці та шотландці). Більша кількість представників кельтської групи також перейшла до спілкування англійською та французькою мовами (ірландці, бретонці, уельсвці). Крім того, до складу цієї мовної групи належать датчани, ісландці, шведи, норвежці та фарерці.

Представники германської мовної сім’ї займають Центральну, Західну та Північну Європу;

• до романської групи належать італійці, французи, швейцарці, іспанці, португальці, менш численні: італо- та франкошвейцарці, корсиканці, валлони, каталонці, галісійці, румуни, молдавани.

Повсюдно в Європі живуть євреї, мова яких належить до індоарійської групи.

Зустрічаються в Європі так звані відокремлені мови, ними спілкуються греки, албанці, представники народності басків (північ Піренейського півострова в Іспанії). На Мальті в Середземному морі живуть мальтійці, які розмовляють на діалекті арабської мови, що належить до семітсько-хамітської сім’ї.

Тюркомовне населення Європи (алтайська мовна сім’я) представлене турками, чувашами, татарами, башкирами, гагаузами.

До складу фінно-угорської групи уральської мовної сім’ї належать фіни, саамі та угорці.

б) Понад 1000 народів земної кулі проживають в Азії. Вони перебувають на різних ступенях етнічного розвитку і належать до багатьох мовних сімей та груп: як найбільш численних (китайці, бенгальці, японці та хіндустанці), так і численних племен з кількістю кількасот чоловік.

На відміну від європейських країн, азіатські народи розмовляють мовами 18 сімей. Це найрозмаїтіший в етнічному відношенні регіон світу. Найчисленніші мовні сім’ї Азії: китайсько-тибетська (Східна Азія), індоєвропейська (північна частина Південної Азії, Іран, Афганістан), австронезійська (Індокитай); численні, але досить ізольовані мовні групи, яким надається статус сімей, — це японці і корейці.

в) Етнолінгвістичний склад населення Африки також досить складний, він налічує близько 300-500 етносів. Майже половина населення континенту належить до нігерокордофанської сім’ї, більш як третина — до афразійської, ще частина — до ніло-сахарської, койсанської сімей і лише 1 % населення спілкується мовами індоєвропейської сім’ї.

На історію формування етнічного складу населення Африки вплинули масові переселення народів VІІ — ХІ ст. та в епоху середньовіччя. Колоніальний режим загальмував розвиток народів цього материка. Після здобуття країнами Африки політичної незалежності в їх етнокультурному розвитку розпочався новий етап міжетнічної інтеграції не тільки споріднених народів, а й народів, які різняться мовою, культурою, рівнем соціально-економічного розвитку. В Африці можна зустріти всі види етнічних спільностей, від багатомільйонних націй (єгиптяни, алжирці, марокканці) до невеликих кочових племен, які і сьогодні мають родовий устрій. Сучасні африканці все частіше називають себе не за належністю до певної етнічної спільності, а за назвою своєї держави — нігерійцями, конголезцями тощо.

г) Етнолінгвістичний склад народів Америки має особливі історичні риси. До приходу європейців основна частина корінного американського населення була розселена в гірських областях південної Мексики і Анд (цивілізації ацтеків, інків). Більшу ж частину території як Північної, так і Південної Америки заселяли нечисленні племена. Така етнічна розрізненість спричинилася до їх винищення у процесі завоювання європейцями та внаслідок поширення великої кількості інфекційних хвороб. Лише найчисленніші народи змогли зберегти свою самобутність та етнічну територію (індіанці Мексики, басейнів Амазонки, Оріноко, крайньої Півночі Американського континенту).

Можна виокремити основні чинники, які вплинули на формування сучасного етнолінгвістичного складу населення Америки: європейська колонізація Америки; ввезення рабів з Африки; корінне населення Американського континенту.

На сьогодні більшість країн Америки багатонаціональні. Понад 100 народів розселені в США та Бразилії, понад 50 — в Канаді, Мексиці та Аргентині, понад 25 — в Чилі, Колумбії, Перу, Болівії, Венесуелі. Досить розмаїтий лінгвістичний склад Американського континенту. Народи Північної і Центральної Америки спілкуються мовами 14 мовних сімей, а Південної — мовами 4 мовних сімей.

Переважна частина населення розмовляє мовами романської та германської груп індоєвропейської сім’ї (87 %).

д) Сучасне населення Австралії та Океанії складається з двох груп: аборигенів та нащадків вихідців з Європи. Народи Австралії та Океанії спілкуються мовами 5 мовних сімей: індоєвропейської, австронезійської, мовами папуаських народів, австралійських (аборигенних) народів та окремої мовної групи — японців. Внаслідок відособленості материка австралійські корінні мови досить споріднені між собою, але зовсім відрізняються від інших мов світу. Те ж саме можна сказати і про папуаську мову народів Океанії.

Народи австронезійської мовної сім’ї в історико-культурному відношенні поділяють на полінезійців (Схід і Південь Океанії), меланезійців (від о. Нова Гвінея до островів Фіджі) та мікронезійців (Маріансь- кі, Каролінські та Маршаллові острови).

Переважну частину населення Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів становлять нащадки переселенців з інших регіонів світу.

Понад 80 % населення Австралії — англоавстралійці, інша частина поділена між англоновозеландцями та франкомеланезійцями.

4. Класифікація за релігійною належністю та релігійна структура населення світу

Серед етноутворюючих чинників важливе місце належить релігії (від лат. Religio — набожність, святощі, предмет культу). Існує два визначення сутності релігії як історичного явища і форми культури: теологічне і світське. Теологи під релігією розуміють те, що пов’язує людину з Богом: «Святе Письмо», культ та інші догмати, тобто це віра в реальне існування надприродного. Світське трактування релігії містить у собі систему філософських, соціологічних, культурологічних, психологічних знань та ґрунтується на історіософії й раціоналістичному підході, позбавленому ознак ідеологізованих і містифікованих теорій. Розглядаючи релігійну (конфесійну) структуру народонаселення світу, необхідно враховувати ряд аспектів. По-перше, під час етнографічного й історичного описів етнічних спільнот обов’язково зазначають релігійну належність віруючих, оскільки релігія значно впливає на численні елементи матеріальної і духовної культури народів. По-друге, хоча з виникненням світових релігій етнічні межі, як правило, перестали збігатися з релігійними, релігія навіть в економічно розвинених країнах, де рівень виробництва, культури і освіти високий, відіграє значну роль.

До світових релігій належать: буддизм, християнство й іслам. Одна з найдавніших релігій світу — буддизм — утвердилася в Індії понад 2,5 тис. років тому. Сповідує буддизм насамперед високі етичні норми (гідність людини, поведінка в суспільстві тощо).

Християнство як світова релігія тісно пов’язане з іудаїзмом. Воно зародилося в середині І ст. н. е. у східних провінціях Римської імперії, на території сучасного Ізраїлю, за глибокої кризи рабовласницького ладу. Християнство поділяється натри головні гілки: православ’я, католицизм і протестантизм (останній складається з багатьох течій і сект — лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм, методизм та ін.).

На Аравійському півострові на початку VII ст. виник іслам, що вважається наймолодшою релігією світу (у перекладі з арабської слово «іслам» означає «покірність»). Тих, хто сповідує цю релігію, називають відданими (з араб. — мусульманами, звідси друга назва ісламу — мусульманство). В Європі ця релігія дістала назву «магометанство» за зміненим іменем засновника Мухаммеда (Магомета). Батьківщиною ісламу є м. Хідксоз (між Синайським півостровом і Мексикою). Двома основними гілками ісламу є сунізм і шиїзм.

До основних релігійних форм належать також ламаїзм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм та місцеві традиційні релігії. Кожна форма характеризується певними рисами. Основні з них розподіляються за континентами таким чином: більшість населення Європи сповідує виключно християнство і його різновиди (католицизм, протестантство, православ’я). У кожній країні Європи зосереджені всі види християнської релігії, але окремі її регіони характеризуються переважанням одного з трьох видів. Так, католики зосереджені здебільшого в країнах Південної, Західної і Східної Європи; протестанти — в центральній, північній і західній частинах, а православні — на південному сході; Азія — осередок всіх світових і великих релігій. Це іслам, буддизм і ламаїзм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, християнство. Мусульманство, що сповідує іслам, охоплює більшість країн за територією. Його сповідують в Індонезії, Росії, країнах Середньої Азії, Афганістані, Пакистані, Індії, Бангладеш та ін. Буддизм і ламаїзм охоплює більшу кількість населення (Китай, Монголія, Японія, Росія). Індуїзм характерний для Південної Азії, в основному Індії і країн, розташованих поблизу неї (Непал, Шрі-Ланка). Конфуціанство зустрічається в Китаї, а синтоїзм — в Японії. Лише на Філіппінах, Кіпрі, в Лівані, Ізраїлі, частково Індонезії сповідують християнство; Африка поділена ніби на дві частини екватором і за релігією. Іслам сповідується переважно в північній, а протестантство — в південній частині.

Висновки

Найчисельнішою є індоєвропейська сім’я, мовами якої говорить близько половини населення Землі. Найбільшими мовними групами цієї сім’ї є індоіранська, романська, германська, слов’янська.

Другою великою мовною сім’єю є сино-тибетська (її мовами говорить, приблизно, 22% населення Землі). Далі йдуть алтайська, ніґеро-кордофанська, семіто-хамітська мовні сім’ї.

До найпоширеніших мов світу належать китайська, англійська, хінді, іспанська, російська. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської мовної групи.

Більшість країн світу — багатонаціональні. В окремих країнах проживає від кількох десятків до сотні народів (Росія, Індія, Індонезія, Китай, Пакистан, Іран та ін.). Однонаціональні країни порівняно рідкісні (Японія, Корея, Бангладеш), деякі країни Європи (Португалія), Аравійського півострова. Багато народів (курди, белуджі, бенгальці, пенджабці в Азії, фульбе, малинке в Африці та ін.) проживають у межах двох і більше держав.

Список використаної літератури

1. Географія України [Текст] : Довідник школяра і студента / Віктор Губарев ; пер. : Богдана Губарева, 2007. — 414,[1] с.
2. Марченко О. Курс лекцій із загальної етнографії [Текст] : Навчальний посібник. Ч. 2 / Олег Марченко, 2006. — 148 с.
3. Марченко, О. Етнографія слов’янських народів [Текст] : курс лекцій для студ. вищ. навч. закл. / Олег Марченко, 2009. — 234,[1] с.
4. Марченко, О. Загальна етнографія [Текст] : курс лекцій: навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Олег Марченко, 2010. — 302 с.
5. Обод, Маргарита Львівна. Економічна і соціальна географія України. 9 клас [] : Посібник для вчителя / Маргарита Обод, 2005. — 349,[2] с.