1. Класифікація музеїв, характеристика музеїв різних профілів.

2. Фонди музеїв, основні напрямки фондової роботи.

3. Комплектування музейних фондів.

4. Облік музейних колекцій та його основні етапи.

5. Фондова документація органів діловодства музеїв.

Список використаної літератури.

1. Класифікація музеїв, характеристика музеїв різних профілів

Кожен музей є по-своєму унікальним і неповторним. І все-таки у складі музейних зібрань, масштабі діяльності, юридичному статусі та інших характеристиках є деякі схожі риси, що дають можливість розподіляти все різноманіття музейного світу на певні групи, інакше кажучи, здійснювати їх класифікацію.

Однією з найважливіших категорій класифікації виступає профіль музею, тобто його спеціалізація. Основоположною ознакою класифікації тут є зв'язок музею з конкретною наукою або видом мистецтва, технікою, виробництвом та його галузями. Цей зв'язок простежується у складі фондів музею, в тематиці його наукової, експозиційної і культурно-освітньої діяльності. При цьому зазвичай музеї однієї спеціалізації, тобто одного профілю, об'єднуються у відповідні групи: природничо-наукові, історичні, художні, архітектурні, літературні, театральні, музичні, промислові, сільськогосподарські, педагогічні та музеї науки і техніки. Крім того, у межах структури профільної дисципліни або галузі знань існують профільні підгрупи. Розглянемо це детальніше.

Історичні музеї поділяють на:

• загальноісторичні (широкого профілю) музеї; наприклад, Національний музей історії України у Києві, Харківський історичний музей, Дніпропетровський історичний музей;

• археологічні музеї; наприклад, Одеський археологічний музей, Херсонський археологічний музей;

• етнографічні музеї; наприклад, Музей етнографії у Львові;

• військово-історичні музеї; наприклад, Центральний музей Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. у Києві, Музей героїчної оборони і визволення Севастополя;

• музеї політичної історії; наприклад, Пам'ятник-музей «Косий Капонір»;

• музеї історії релігії; наприклад, Музей історії релігії у Львові;

• історико-побутові музеї, що на відміну від етнографічних музеїв документують не етнічні, а соціально-психологічні особливості побуту; наприклад, Музей народної архітектури і побуту в Пирогово;

• монографічні музеї, що присвячені конкретній особі, події, установі, колективу; наприклад, Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, Київський літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка;

• інші історичні музеї; наприклад, Музей історії Києва, Музей історії Полтавської битви.

Художні музеї поділяють на:

• музеї образотворчого (національного і зарубіжного) мистецтва; наприклад, Національний художній музей у Києві, Музей західного та східного мистецтва імені Варвари і Миколи Ханенків;

• музеї декоративно-прикладного мистецтва; наприклад, Музей декоративно-прикладного і народного мистецтва в Києві;

• музеї народного мистецтва; наприклад, Музей опішнянської кераміки, Музей петриківського розпису;

• монографічні музеї; наприклад, Музей Тараса Шевченка у Каневі, Музей І. Франка в Нагуєвичах;

• інші художні музеї.

Природничо-наукові музеї поділяють на палеонтологічні, антропологічні, біологічні (широкого профілю), ботанічні, зоологічні, мінералогічні, геологічні, географічні та інші музеї; наприклад, Київський зоологічний музей, Палеонтологічний музей Одеського університету[5, c. 121-123].

Існують музеї, зібрання та діяльність яких пов'язані з кількома науковими дисциплінами або галузями знань. їх називають музеями комплексного профілю. Найпоширенішими серед них є краєзнавчі музеї, що поєднують як мінімум історичну та природничо-наукову спеціалізацію, адже їх зібрання документують не тільки історію, але й природу краю. При цьому в них нерідко створюються художні та літературні відділи, що значно Ускладнює їх профіль.

Комплексний профіль мають і музеї-ансамблі, що створюються на основі пам'ятників архітектури, їх інтер'єрів, навколишньої території та різних споруд. Залежно від характеру ансамблю музеї можуть бути історико-художніми, історико-архітектурними та історико-культурними.

Розвиток науки, техніки, мистецтва, культури приводить до появи нових профільних груп. Наприклад, винахід акваланга в 40-х pp. XX ст. поклав початок виникненню підводної археології. Хоча залишки стародавніх суден і раніше підіймалися на поверхню водолазами, тільки винахід автономного апарата для дихання дав змогу археологам вести розкопки під водою, дотримуючись тих самих правил, що й на суші. Результати підводних розкопок у поєднанні з розробленням нових технологій у царині реставрації і консервації мокрого дерева зумовили появу серед історичних музеїв нової профільної групи — музеїв підводної археології. В їх зібраннях — остови і фрагменти кораблів, вантажі та різноманітні предмети, підняті з морських глибин. Щонайбільшою популярністю серед музеїв цієї профільної групи користуються музей «Васа» в Стокгольмі, де експонується шведський військовий корабель XVII ст., а також Бодрумський музей підводної археології (Туреччина), в зібраннях якого знаходяться предмети, знайдені під час розкопок п'яти кораблів, що затонули між 1600 р. до н. є. та 1025 р. н. є.

Разом із профільною використовується й типологічна класифікація, згідно з якою музеї поділяють на науково-дослідні, науково-освітні та учбові.

Науково-дослідні музеї функціонують при науково-дослідних інститутах та академіях наук і зазвичай входять до їх складу як структурні підрозділи. їх фонди використовують із науковою метою, а експозиції орієнтовані передусім на фахівців. За приклад цього типу музеїв може правити Музей медицини у Києві.

До найпоширенішого типу належать науково-освітні музеї. Вони теж займаються дослідницькою роботою, але насамперед орієнтовані на масового відвідувача. Тому їх фонди широко використовують із культурно-освітньою метою, а в поточній діяльності значну увагу приділяють створенню експозицій, виставок та організації різних культурно-освітніх заходів. Таким є, приміром, Національний музей літератури України в Києві.

Головне призначення учбових музеїв полягає у забезпеченні наочності і предметності процесу освіти та підготовки кадрів. Цей тип музеїв переважно існує при різних навчальних закладах та спеціальних відомствах. Окрім традиційного екскурсійного показу учбові музеї широко використовують специфічні форми і методи роботи з колекціями. Це демонстрація окремих музейних предметів на лекціях, науковий опис та обробка матеріалів польових досліджень під час практичних занять, копіювання творів образотворчого мистецтва. У деяких випадках фонди та експозиції учбових музеїв можуть бути закриті для масового відвідувача. До таких належать, зокрема, деякі музеї криміналістики системи Міністерства внутрішніх справ.

Типологія за суспільним призначенням музеїв має доволі умовний характер, і жорсткої грані поміж названими типами не існує. Науково-освітні музеї використовуються в навчальному процесі, а їх зібрання — з науковою метою. Водночас чимало наукових та учбових музеїв відвідують не тільки учні та фахівці, але й широка публіка[3, c. 12-14].

Існує й інша типологія музеїв, згідно з якою вирізняють музеї колекційного типу та музеї ансамблевого типу. їх основу становить поділ за такою ознакою, як спосіб здійснення музеями функції документування. Музеї колекційного типу будують свою діяльність на основі традиційних зібрань: речових, писемних, образотворчих матеріалів, що відповідають їх профілю. Таким чином, функцію документування вони здійснюють шляхом комплектування і збереження фондів музейних предметів. Основу діяльності музеїв ансамблевого типу становлять пам'ятники архітектури з їх інтер'єрами, прилеглою територією, природним середовищем. Функцію документування вони виконують шляхом збереження або відтворення ансамблю нерухомих пам'ятників і властивого їм оточення. Найпоширеніші форми цього типу музеїв: музей під відкритим небом, палац-музей, будинок-музей, музей-квартира, музей-майстерня.

Серед музеїв під відкритим небом існує особлива група музеїв, які створюються на основі нерухомих пам'ятників, музеєфікованих на місці їх розташування зі збереженням або відновленням історико-культурного і природного середовищ. Зважаючи на особливу цінність, вони мають статус музеїв-заповідників (наприклад, Музей-заповідник «Софія Київська» та «Києво-Печерський музейний заповідник») і включені до списку всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО.

Особливу типологічну групу становлять і меморіальні музеї, що створюються з метою увічнення пам'яті про видатних людей та події, а їх обов'язковим компонентом виступає автентичність місця. Таке розуміння меморіального музею, необхідними критеріями якого є меморіальна будівля або місце, колекція меморіальних предметів і меморіально-побутова експозиція, закріпило Положення про меморіальні музеї системи Міністерства культури (1967). Що стосується профілю меморіального музею, то він визначається змістом події або характером діяльності людини, якій присвячений, наприклад, Меморіальний музей-квартира Павла Тичини в Києві.

Типологія за ознакою здійснення функції документування теж носить певною мірою умовний характер, оскільки колекційні музеї можуть розташовуватися в архітектурних пам'ятниках, що зберігаються в історичній недоторканості (наприклад, Національний музей літератури України), а музеї-ансамблі не обмежують свою діяльність лише збереженням пам'ятників архітектури, а й створюють профільні колекції.

При цьому як профільна, так і типологічна класифікації спрямовані на виявлення груп поєднуваних музеїв. Це дає можливість координувати роботу музеїв одного профілю або одного типу, виявляти закономірності їх розвитку, сприяти підвищенню ефективності музейної діяльності загалом.

Існують також інші принципи класифікації, що не збігаються ні з профільним поділом, ні з типологією. Зокрема, основу класифікації музеїв може становити адміністративно-територіальна ознака, згідно з якою розрізняються республіканські, крайові, обласні, районні музеї. За належністю (юридичним статусом) музеї поділяються на державні, громадські та приватні. Перші з них є власністю держави і фінансуються з державного бюджету. їх значна частина перебуває у підпорядкуванні Міністерства культури і туризму України. Поза тим існує значна група державних музеїв, які підпорядковуються не органам управління культурою, а різним міністерствам та відомствам. Це так звані відомчі музеї, які фінансуються з державного бюджету через Міністерство фінансів та відповідні відомства. їх прикладом може служити Науково-природничий музей НАН України в Києві.

До категорії громадських музеїв належать музеї, що створені за ініціативи громадськості та діють на громадських засадах, але під науково-методичним керівництвом державних музеїв. Фінансують громадські музеї ті установи, при яких вони створені. До 1978 р. значення «громадський музей» заступав термін «народний музей», традиція створення яких стала складатися в Україні ще на межі ХІХ-ХХ ст. Однак значного розмаху музейне будівництво такого типу набуло в 20-х pp. XX ст. у зв'язку з розвитком краєзнавчого руху й активізацією роботи зі створення «літописів» фабрик і заводів.

За останнє десятиліття минулого століття на теренах колишнього Радянського Союзу стали складатися умови для відродження приватних музеїв, тобто музеїв, в основі яких лежать зібрання приватних осіб, але доступні для вивчення й огляду[2, c. 30-32].

2. Фонди музеїв, основні напрямки фондової роботи

Поняттям «фонди музею» позначують усю науково організовану сукупність матеріалів, взятих музеєм на постійне зберігання. При цьому вони можуть не тільки міститися у фондосховищі та експозиції, але й бути переданими на експертизу або реставрацію, а також на тимчасове користування іншій установі.

Основу музейних фондів становлять музейні предмети — пам’ятки історії та культури, а також об'єкти природи, що були вилучені з середовища знаходження у зв'язку з їх здатністю документувати суспільні і природні процеси та явища. Окрім них до фондів входять так звані науково-допоміжні матеріали, що не мають властивостей музейних предметів, але допомагають їх вивчати й експонувати. Це різні схеми, таблиці, графіки, плани, карти, моделі, макети, реконструкції, що були створені в процесі вивчення предмета або виготовлені безпосередньо для експозиційних потреб. Одні з них дають можливість уявити зовнішній вигляд предмета, коли з тих чи інших причин він не може бути поміщений в експозицію. Інші несуть додаткову інформацію про предмет, наприклад, рентгенівські знімки дають змогу в процесі вивчення предмета з'ясувати його будову. При цьому варто пам'ятати, що вітрини, шафи, стенди та інші види музейного обладнання, а також всілякі аудіовізуальні засоби, які включаються в експозицію з метою глибшого розкриття її змісту, до музейних фондів не включаються.

Зазвичай цінність музейних предметів виражається поняттями «типовість» і «унікальність». Типовим музейним предметом вважається предмет, який відображає типове явище і має характерні для значного числа предметів ознаки того чи іншого часу. Прикладом типових предметів можуть служити стандартні промислові вироби, типові документи. Такий предмет, навіть якщо він зберігається в музеї в одному примірнику, вважається типовим, тому що в повсякденному житті існують ідентичні йому предмети. Типові предмети не завжди є зразками серійного виробництва. Вони можуть бути й одиничними предметами, що характеризують типові явища і зберігаються в музеях у досить значній кількості. Такими є, приміром, кам'яні знаряддя епохи неоліту. Водночас, якщо предмет відображає типове явище, але зберігся в одному примірнику чи в дуже обмеженій кількості, він вважається унікальним музейним предметом, оскільки поміщена в ньому інформація набуває виняткового характеру. Інші Унікальні предмети є такими через своєрідність і неповторність.

Такими можуть бути високохудожні твори образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва, наукові прилади оригінальної конструкції, окремі пам'ятки писемності[1, c. 52-53].

До унікальних належать і меморіальні предмети — власні речі видатних державних та громадських діячів, представників науки, культури, мистецтва, а також речі, пов'язані зі знаменними подіями. З-поміж них вирізняють особливу групу — реліквії, тобто предмети, що мають високий ступінь емоційної дії й особливо шановані як пам'ять про видатну людину або подію.

Реліквія — поняття аксіологічне, тому зі зміною ідеологічної та ціннісної орієнтації суспільства предмети можуть зберігати статус реліквії, а можуть його і втрачати, як це сталося, скажімо, із ще недавно шанованими прапорами, під якими билися революційні загони у жовтні 1917 р.

Отже, унікальними вважаються єдині по-своєму предмети, позначені особливою науковою, історичною та художньою цінністю, а також ті, що відображають типові явища, але збереглися в одному екземплярі або в дуже обмеженій кількості.

Музейні предмети споріднені між собою багатьма ознаками: належністю до одного й того ж історичного періоду, події, особи, автора, типу джерел. їх може об'єднувати загальна тема, сюжет, час створення, середовище побутування, матеріал і техніка виготовлення. Ці зв'язки дуже важливо враховувати, адже інформація, що криється у групі взаємозв'язаних предметів, повніша і цінніша від тієї, що несе окремий предмет.

Сукупність музейних предметів, що характеризуються спільністю однієї або кількох ознак і мають науковий, художній або пізнавальний інтерес як єдине ціле, називається музейною колекцією. Предмети групуються в колекції за різними ознаками — типами джерел, походженням, змістом. Колекція, що складається з предметів одного типу і згрупована за певною ознакою класифікації — за матеріалом, галузями знань, практичною діяльністю, регіонами, етнічними групами тощо, — називається систематичною колекцією. Це може бути колекція фарфору, археологічна колекція, колекція сільськогосподарських знарядь, колекція телефонних апаратів, колекція стародруків книг, колекція африканських масок, колекція українського живопису тощо.

Тематичною називається колекція, що сформована з музейних предметів різних типів (документів, фотографій, творів мистецтва, речей тощо) і в своїй сукупності розкриває певну тему. Колекція є меморіальною, якщо різнотипні предмети пов'язані з певною особою або історичною подією. Колекція, що створена приватною особою і надійшла на зберігання до музею, іменується особистою колекцією.

Сукупність музейних колекцій називають музейним зібранням. Разом з тим існує і ширше трактування цього поняття, згідно з яким під музейним зібранням розуміють науково організовану сукупність не тільки музейних предметів, але й науково-допоміжних матеріалів, а також наявних у музеї різних засобів науково-інформаційного забезпечення, зокрема архіву і бібліотеки.

Усе вищевикладене свідчить про те, що фонди музею повинні бути науково організовані. По-перше, наукова організація фондів дає змогу зафіксувати юридичний статус предмета, а також його значення для науки й культури загалом, і для конкретного музею зокрема. По-друге, наукова організація фондів створює найоптимальніші умови для формування фондів, їх зберігання, дослідження та користування.

Виходячи зі значення предметів для науки й культури та зважаючи на їх юридичний статус, музейні фонди поділяють на основний фонд, який складається з музейних предметів, і науково-допоміжний фонд, що включає науково-допоміжні матеріали. У природничо-наукових музеях вирізняють також і фонд сировинних матеріалів. До нього входять об'єкти природи, призначені для лабораторних досліджень та препарування — це шкури тварин, вологі експедиційні зібрання, матеріали, що готуються для тривалого зберігання. Виокремлення цього фонду зумовлене тим, що в процесі досліджень та препарування частина об'єктів природи може втратити властивості музейного предмета, а отже включення об'єкта до цього фонду має тимчасовий характер[4, c. 151-153].

Згідно з концепцією Н. Фінягіної, фонди музею поділяються на фонди музейних предметів і фонди науково-допоміжних матеріалів. Музейні предмети, що становлять основу зібрання і на базі яких здійснюється вся діяльність музею, утворюють основні фонди. Інші музейні предмети, у яких даний музей не має потреби, включаються до обмінного фонду. Він призначений для передачі в інші музеї на безвідплатній основі для обміну на профільні предмети з дозволу Міністерства культури.

Річ у тім, що фонди музеїв формувалися історично, а погляди на профіль та завдання багатьох музеїв з часом змінювалися. Тому в музейних фондах наявні непрофільні матеріали, що даному музею не потрібні, але вони мають значущість, іноді величезну, для науки й культури загалом. Крім того, в музейних фондах трапляються цілком ідентичні предмети — дублети. Це часто відбувається тоді, коли до фондів включається раніше сформована приватною особою або установою колекція, законсервована як єдине ціле. Згідно з існуючими нормативами, за; наявності в музейних зібраннях кількох дублетних музейних предметів п'ять з них входять до основного фонду, а решта — до обмінного фонду, який, таким чином, ділиться на фонди непрофільних предметів та фонди зайвих дублетних матеріалів. Усередині основного фонду формуються дублетні фонди та колекційні фонди. Останні включають всі музейні предмети, що є в музеї в єдиному екземплярі, а також одиничні, кращі з тих, які наявні в кількох екземплярах.

Оскільки типові й унікальні предмети мають різне значення для науки й культури, іноді їх пропонується виділяти в окремі фонди в складі колекційного фонду, дублетного фонду, фонду непрофільних предметів та фонду зайвих дублетних матеріалів. У меморіальних музеях пропонується ділити колекційний фонд на фонди меморіальних предметів та фонди предметів, які не мають меморіального значення.

Певні особливості мають фонди низки природничо-наукових музеїв. Через індивідуальність і неповторність об'єкти природи не можуть бути віднесені до обмінного або дублетного фонду. Тому в музеях такого типу нерідко основний фонд поділяється на науковий і експозиційний фонди. В основі цього поділу лежать різні способи фіксації і форми консервації матеріалу, що мають рівноцінну значущість для дослідження й експонування.

Таким чином, необхідність виділення наукового фонду в низці природничо-наукових музеїв зумовлена тим, що саме він має представляти документальний і матеріальний підсумки роботи музею з дослідження природи регіону[5, c. 169-171].

3. Комплектування музейних фондів

Під комплектуванням музейних фондів прийнято розуміти цілеспрямований, планомірний, базований на методологічних принципах профільних дисциплін і музеєзнавства процес виявлення та збирання предметів музейного значення для формування і поповнення музейного зібрання. Відібрані й вилучені з середовища місцезнаходження об'єкти реальної дійсності перетворюються на музейні предмети, тобто стають джерелами інформації. Тому комплектування фондів можна розглядати як спосіб здійснення музеєм своєї соціальної функції документування процесів і явищ, які відбуваються в суспільстві та природі.

Комплектування фондів є однією з найскладніших і найменш розроблених проблем сучасної теорії та практики музейної справи. Словосполучення «комплектування музейних фондів» з'явилось у вітчизняному музеєзнавстві наприкінці 40-х pp. XX ст. і протягом майже трьох десятиліть ототожнювалося з терміном «збирацька (збиральницька) робота». Розмежування цих понять уперше з'явилось у працях Н. Фінягіної та Ю. Піщуліна, які розуміли під комплектуванням фондів планомірну й цілеспрямовану діяльність музею з виявлення предметів музейного значення, їх придбання та систематизації У фондах. Під таким оглядом робота збирача становила частину комплектування музейних фондів — практичну діяльність з реалізації програми комплектування. Отже, поняття «комплектування музейних фондів» було наповнено новим змістом стало відображати інший концептуальний рівень роботи з музейними зібраннями.

Наукова концепція комплектування музейних фондів є складовою частиною наукової концепції музею. Вона містить узагальнене системне уявлення про завдання, напрями, форми й методи комплектування відповідно до профілю музею та його місця в музейній мережі. У ній визначаються критерії відбору матеріалів до фондів з урахуванням мети й завдань музею, а також кола й обсягу інформації, що фіксується в документах про комплектування.

Виходячи з наукової концепції комплектування та враховуючи конкретні завдання, що виникають у процесі джерелознавчих досліджень, роботи з колекціями, створення експозицій і виставок, складаються плани комплектування фондів. Вони можуть бути перспективними, тобто розрахованими на 5-10 років, та поточними, тобто річними і складатися з планових заявок працівників фондових та експозиційних відділів. Ці заявки заздалегідь узгоджуються між собою, щоб зосереджувати зусилля на розв'язанні найважливіших і невідкладних завдань комплектування[5, c. 175-177].

Залежно від методів розрізняють три основні види або способи комплектування: систематичне, тематичне і комплексне. Сутність систематичного комплектування полягає в регулярному поповненні музейної колекції однотипними музейними предметами, інакше кажучи, його спрямовано на формування й поповнення систематичних колекцій. Тематичне комплектування полягає у виявленні і збиранні різнотипних предметів музейного значення, що відображають конкретну тему. Воно дає змогу документувати процеси і явища за досліджуваними музеєм темами, а також формувати й поповнювати тематичні колекції. Завдання систематичного й тематичного комплектування об'єднує комплексне комплектування, що поширене здебільшого у невеликих музеях.

У пошуках шляхів найоптимальнішого розв'язання проблем комплектування фондів музейні фахівці встановлюють тимчасові й постійні контакти з особами та організаціями, які можуть бути або є власниками предметів музейного значення: Йдеться про колекціонерів, художників, фотографів та інших творчих працівників, про підприємства, що проектують і випускають предмети народного споживання та вироби художніх промислів, про антикварні й букіністичні магазини, монетні двори, наукові установи, які збирають колекції, але не займаються їх зберіганням (наприклад, наукові інститути гуманітарного профілю, археологічні й етнографічні кафедри історичних факультетів ВНЗ) тощо.

Форми комплектування музейних фондів досить різноманітні. Це можуть бути закупки колекцій або окремих предметів за рахунок спеціальних асигнувань, передбачених кошторисом музею; безвідплатна передача (дар) у власність музею колекцій або предметів організаціями чи приватними особами; обмін дублетних і непрофільних матеріалів на предмети, що відповідають профілю та характеру музейних зібрань; цільові замовлення на виконання оригінальних робіт. Згідно з планом комплектування музейних зібрань для збирання предметів музейного значення здійснюються спеціальні поїздки, так звані відрядження з метою комплектування. Для вивчення певної теми та проведення збиральницької роботи музеї організують також експедиції — археологічні, етнографічні, історично-по-бутові, природничо-наукові. Вони часто проводяться спільно з іншими музеями або науковими установами.

Комплектування називають поточним, якщо воно здійснюється у формі закупівлі, дару, обміну, цільового замовлення, систематичного збирання матеріалів на об'єктах постійного комплектування. Але іноді воно відбувається у вигляді одноразової акції і має оперативний характер. Таким є комплектування «по гарячих слідах», суть якого полягає в організації і проведенні збиральницької роботи на місці якої-небудь події під час її здійснення або зразу ж після неї. Це може бути збиральницька робота під час з'їздів, конгресів, закладки й відкриття об'єктів, значимих політичних подій. Так, під час Помаранчевої революції кінця 2004 р. співробітники Національного музею літератури України зібрали солідні колекції про поточні події — документи, фотографії, речі, малюнки та інші матеріали, що поширювалися в ті дні на вулицях Києва.

Зрозуміло, що в процесі комплектування матеріалів співробітники музею зустрічаються з різними проблемами. В одних випадках — це проблема розшуку необхідних пам'яток віддалених історичних періодів, в інших — проблема відбору серед масиву існуючих і безперервно виготовлюваних нових матеріалів тощо.

Система відбору предметів складається з сукупності критеріїв загального й часткового характеру. Загальні критерії характеристики предмета включають його інформативність, репрезентативність, атрактивність і експресивність. Часткові критерії враховують специфіку конкретної колекції, тип, вигляд та різновид предмета як джерела. Важливого значення набувають при цьому вік предмета, його автентичність і рідкісність. Для встановлення Цих характеристик необхідне знання про сам предмет, історію застосування матеріалу, його виготовлення, а також знайомство з тими ознаками, що можуть засвідчити автентичність предмета[4, c. 201-202].

Особливу складність становить комплектування музейних зібрань матеріалами сучасного періоду, оскільки критерії відбору майже відсутні. Вирішуючи цю проблему, співробітники музеїв проводять анкетні опитування, беруть інтерв'ю та застосовують інші апробовані методики соціологічного дослідження, що надають можливість з'ясувати громадську думку. Використовуються також експертні оцінки, за допомогою яких виявляються ціннісні пріоритети фахівців тих галузей, що цікавлять музей.

Професіоналізм і інтуїція музейних фахівців є запорукою їхньої успішної роботи з комплектування фондів. Щоб уникнути помилок при вирішенні питання про те, чи має предмет музейне значення і чи потребує він включення у зібрання, проводиться колективна експертиза. її здійснює спеціальний орган — фондово-закупівельна комісія, до складу якої входять фахівці різних профілів, працівники експозиційних і фондових підрозділів. Вона не тільки ухвалює рішення про придбання предмета музейного значення, але й відносить його до основних або науково-допоміжних фондів, а також займається питаннями методики фондової роботи. її рішення оформляються протоколом, який підписується головним хранителем, затверджується директором музею і служить юридичною підставою для внесення предмета до складу музейних зібрань та перетворення його на музейний предмет. У деяких музеях існують дві окремі комісії — фондова й закупівельна.

Перш ніж потрапити у фонди предмети музейного значення проходять довгий і складний шлях, основні етапи якого фіксують у спеціальній документації. Якщо предмети надходять від організацій і приватних осіб, вони заздалегідь беруться на тимчасове зберігання, що фіксується спеціальним актом прийому, який підписують власник предмета та співробітник музею. Одночасно записується легенда предмета, що містить відомості про його походження, середовище побутування, способи застосування, а також про самого власника. Потім проводиться експертиза предметів, яка засвідчується письмовим висновком.

На підставі заяви власника про передачу предметів або колекцій у дар, на закупівлю, обмін, а також акта прийому, легенди, висновків фахівців і особистих спостережень фондово-закупівельна комісія ухвалює рішення про прийом або повернення предметів, а також про їх вартість. При прийомі предметів або колекцій у дар (пожертвування) укладається договір дарування, при прийомі предметів на закупівлю укладається договір купівлі-продажу, при прийомі предметів на обмін укладається договір міни. Складається акт про прийом предметів на постійне зберігання, який затверджується директором музею і скріплюється печаткою. Якщо на зберігання приймається колекція, то до акта додається колекційний опис, у якому попредметно розкривається її зміст.

Спеціальна документація ведеться і під час експедицій (відряджень): вона відображає процес роботи і склад колекції, що формується. Залежно від мети і завдань експедиції польова документація може включати польовий опис, польовий щоденник, зошит для запису пам'яток фольклору, спогадів і розповідей зацікавлених очевидців та учасників подій, легенди предметів, реєстр фотографувань із зазначенням порядкового номера негатива, місця, часу та сюжету знімка.

Отже, процес комплектування фондів можна розділити на такі взаємопов'язані етапи. Спочатку розробляється наукова концепція комплектування фондів музею, в якій міститься оцінка структури та змісту вже наявного музейного фонду, обґрунтування спрямованості та характеру комплектування або поповнення колекцій, визначення критеріїв відбору матеріалів до фондів з урахуванням мети й завдань, які стоять перед музеєм.

Далі складається план комплектування із зазначенням конкретних тем, кожна з яких має свої об'єкти, способи і форми комплектування, проводиться експертне опитування фахівців. Наступним етапом є підготовка до збирацької роботи, під час якої вивчаються необхідна з теми література, архівні фонди, аналізуються колекції інших музеїв, проводяться консультації з фахівцями інших профільних дисциплін, складаються плани збирання по конкретній темі. Потім починається власне збиральницька робота, тобто вивчається середовище перебування, ведеться виявлення і збирання предметів музейного значення на постійних об'єктах комплектування або під час відряджень та експедицій, складається необхідна польова документація. Зрештою предмети музейного значення Разом із супутньою документацією та звітами подаються до Фондово-закупівельної комісії, рішенням якої вони включаються до фондів музею, тобто приймаються на постійне зберігання[2, c. 58-61].

4. Облік музейних колекцій та його основні етапи

Облік музейних фондів є одним із основних напрямів фондової роботи. Його мета полягає в юридичній охороні музейних фондів і прав музею на дані, що були отримані в результаті вивчення музейних предметів і колекцій. Облік фондів є безперервним процесом, оскільки фонди музею постійно поповнюються, ведеться контроль за рухом предметів і за їх станом. Порядок обліку, зберігання і наукової обробки музейних предметів регулюється нормативними документами Міністерства культури.

У процесі обліку музейних фондів складається за встановленою формою облікова документація, у якій містяться дані про окремі предмети і групи предметів, про порядок їх надходження до музею та до різних фондових підрозділів. Більшість із документів мають юридичну силу, підлягають реєстрації та вічному зберіганню. Це акти прийому, акти видачі, книги надходжень, книги наукової інвентаризації.

Державний облік музейних фондів передбачає два етапи, що відображають ступінь вивченості музейних предметів: 1) первинну реєстрацію предметів, що надійшли до музею; 2) інвентаризацію, тобто наукову реєстрацію музейних предметів.

Кожному предмету, що записаний у науковому інвентарі, присвоюється окремий номер, який проставляється на ньому і в книзі надходжень. Таким чином, музейний предмет у підсумку отримує два номери: за книгою надходжень і за науковим інвентарем.

Проставляючи облікове позначення, важливо не заподіяти шкоди зовнішньому вигляду предмета і водночас нанести його так, щоб воно було доступне для огляду хранителю та досліднику, не обсипалося і не стиралося. Наприклад, на металевих предметах воно проставляється емалевою фарбою, а на керамічних — олійною фарбою або тушшю. Якщо облікове позначення неможливо нанести на сам предмет, використовують етикетки і бирки, які пришивають, прибивають або підвішують до предметів, проставляють на монтуванні чи на індивідуальній упаковці. Зокрема, предмети, що складають комплект (сервізи, гарнітури), вносяться в науковий інвентар під окремими номерами, а їх належність до комплекту зазначається при описі. Атласи, альбоми малюнків і фотографій одного автора вносяться в наукові інвентарі під одним номером, при Цьому кожний лист одержує дробовий номер.

Предмети з дорогоцінних металів та коштовного каміння вписуються в інвентарі лише за наявності акта ювелірної експертизи, що засвідчує автентичність матеріалу і точність ваги[5, c. 179-181].

У спеціальних інвентарних книгах ведеться їх додатковий облік, тому на відміну від інших предметів вони мають не два, а три облікові номери.

Письмові джерела обліковуються за правилами, розробленими керівними архівними органами. Облік проводиться за архівним фондом, архівною колекцією, одиницями зберігання. Описи архівних фондів у юридичному розумінні прирівнюються до книг наукової інвентаризації. Вони включають перелік віднесених до даного фонду одиниць зберігання. Перелік містить заголовок і короткий опис змісту кожної одиниці зберігання.

Запис у науковий інвентар здійснюється на основі заздалегідь складеної картки наукового опису предмета, графи якої; мають відповідати графам інвентаря. Заповнюється вона в процесі визначення музейного предмета, фіксуючи результат вивчення всіх основних його ознак. До занесення в науковий інвентар текст опису повинен заздалегідь візуватися завідувачем^ фондовим підрозділом, заступником директора з наукової ро-5 боти або головним хранителем.

Під час наукового опису зміст картки може доповнюватись, уточнюватись і навіть змінюватись. При цьому всі зміни, що-вносяться у науковий інвентар, оформляються за тими самими! правилами, що й у книгах надходжень.

На основі карток наукового опису музейних предметів створюється інвентарна картотека, що виконує інформаційні функції книг інвентарного опису і служить основою для наукової каталогізації фондів. Для того щоб швидко знаходити предмети, складаються топографічна картотека і топографічний опис, де фіксується місце зберігання кожної одиниці обліку. У кожному фондовому підрозділі створюються також картотеки на предмети науково-допоміжного;; фонду.

Музейні фонди перебувають у безперервному русі. Адже предмети можуть передаватися в інші музеї й установи як на постійне користування в порядку обміну або на безвідплатній основі, так і на тимчасове користування, наприклад, для створення експозицій або виставок. Ще активніше переміщаються предмети всередині музею. Вони передаються на тимчасове користування іншим відділам для експозиційно-виставкової роботи, для дослідження, реставрації, фотокопіювання. Усі ці видачі, так само як і факти розкрадання, втрати, руйнування предметів, оформляються відповідним чином згідно інструкцією. Видачі на тривалий термін всередині музею (інші фондові підрозділи, в експозицію) оформляються актом внутрішньомузейної передачі і візуються головним хранителем. Предмети, що передаються з фондових підрозділів, інші відділи музею, наприклад, фотолабораторію, на короткий термін, можуть реєструватись у спеціальній книзі з розпискою ос0би, що їх прийняла.

Кількість предметів у музейних фондах постійно змінюється: одні предмети вибувають зі складу музейного зібрання, інші — поповнюють його. Тому музей щорічно складає річні звіти про рух музейних фондів, де фіксуються відомості про надходження, загальну кількість предметів, внутрішньомузейні та позамузейні тимчасові видачі тощо. Для того, щоб переконатись у наявності реальних предметів за конкретними цифрами облікових документів, а також у тому, що їх збереженню не завдано шкоди, проводиться переоблік фондів.

Переоблік здійснює спеціальна комісія у складі не менше трьох осіб за обов'язкової участі хранителя даної колекції. Кожний предмет, що закріплений за фондовим підрозділом, звіряється з актом прийому на матеріально-відповідальне зберігання, із записом у книзі наукової інвентаризації та в книзі надходжень, перевіряється і наявність документів, за допомогою яких оформляється відсутність у фондах тих або інших предметів. За підсумками роботи комісія складає та підписує акт звірки наявності музейних предметів, який затверджується директором музею.

Найважливіші облікові документи, що мають юридичну чинність, реєструються у спеціальних книгах та описах. Стороннім особам вони не видаються і за межі музею не виносяться. Всі акти, інвентарні книги, книги тимчасових та постійних надходжень, книги й описи виробів із дорогоцінних матеріалів зберігаються відповідальними особами у вогнетривких шафах, у зачиненому приміщенні, що пломбується в неробочий час[3, c. 24-25].

5. Фондова документація органів діловодства музеїв

Юридичне оформлення належності предметів музею і прав музею на ці предмети починається з акта прийому предметів на постійне зберігання. Цей документ складається не менше ніж у трьох примірниках, підписується головним хранителем (завідуючим фондами), особою, котра зберігала предмети до рішення фондово-закупівельної комісії, і особою, що взяла їх на матеріальне зберігання. Акт затверджується директором музею і скріплюється печаткою музею. Прийом предметів із дорогоцінних, металів і коштовного каміння, орденів і медалей, а також зброї визначається особливими нормативними документами.

Перш ніж надійти у відповідний фондовий підрозділ, предмети проходять первинну реєстрацію, яка остаточно закріплює їх належність даному музею. Вони вносяться в книгу надходжень музейних предметів (основного фонду) або в книгу( обліку науково-допоміжних матеріалів за формою, що визначається інструкцією. У природничо-наукових музеях сировинні матеріали реєструються в книзі обліку сировинних наукових, матеріалів.

Предмети, що надійшли до музею на тимчасове зберігання, вносяться в книгу надходження предметів тимчасового користування. Повертаються вони за актом, який складається згідно з розпорядженням директора і підписується головним хранителем, завідувачем фондовим підрозділом, де зберігався предмет, та особою, яка тимчасово прийняла його на матеріально відповідальне зберігання.

Мета книг надходжень як державного документа охоронного порядку — зареєструвати предмет під певним номером і подати його короткий опис, який виключає підміну предмета, а в разі його втрати або крадіжки полегшує розшук. Порядковий номер у книзі надходжень (КН), що присвоєний даному предмету, одночасно проставляється в акті його прийому до музею, а також на самому предметі разом із шифром музею, наприклад: НМЛУ1 КН-112408. При одночасному надходженні великої кількості однорідних предметів (колекція нумізматики, фотоматеріали та ін.) допускається їх груповий запис у книзі надходжень за наявності колекційного або польового опису. У цьому випадку кількість предметів, які надійшли, засвідчується відповідними порядковими номерами книги надходжень (наприклад, КН-1760-1870) або фіксується дробовими порядковими номерами (наприклад, КН-1760/1-110). Проте унікальні матеріали завжди записуються індивідуально. Груповий запис предметів із дорогоцінних матеріалів та коштовного каміння також забороняється.

Таким чином, поняття «одиниця обліку» та «одиниця зберігання» можуть означувати як окремий музейний предмет, так і групу предметів (колекцію, комплект), якщо вони зареєстровані в облікових документах під одним номером[5, c. 182-184].

Реєстрація в книзі надходжень музейних предметів здійснюється з урахуванням усіх відомостей, зафіксованих в актах прийому та польової документації. Опис предмета виконується на підставі результатів його атрибуції, отриманих до моменту його первинної реєстрації. Унікальні предмети в обов'язковому порядку фотографуються. У книзі надходжень фіксуються також дані про час, джерело, спосіб надходження предмета, його збереження, вартість (при покупці), супровідні документи, проставляється номер акта, дата запису.

Книга надходжень як документ охоронного порядку до заповнення оформляється таким чином: листи нумеруються, прошнуровуються, книга підписується і скріплюється печаткою інстанції, якій підпорядковується музей. Усі записи мають бути чіткими, розбірливими, без стирань, а їх виправлення допускається лише в крайніх випадках, при цьому старі й нові записи мають чітко прочитуватися. Незначні виправлення завіряються спеціальним записом у примітках книги за підписами директора й головного хранителя, завідуючого відділом обліку, хранителя предмета. Підписи скріплюються печаткою музею. Всі виправлення в книзі надходжень (атрибуція, збереження, розмір, матеріал тощо) робляться лише на підставі спеціальних актів, підписаних директором або його заступником з наукової роботи, головним хранителем, завідуючим фондовим підрозділом, і завіряються особою, що відповідає за первинний облік.

Разом із терміном «облікова документація» існує й ширше поняття — «фондова документація». Крім облікових вона включає документи, що оформляються в процесі фізичної охорони фондів, а також при їх класифікації та систематизації — йдеться про класифікаційні схеми, каталоги й покажчики. Таким чином, система фондової документації містить і передає відомості як про самі фонди, так і про ті явища та процеси, що документують музейні предмети. Отже, вона є інформаційною системою. Крім власне фондової документації до неї входять дослідження окремих предметів та їх груп, опублікованих у вигляді монографій і статей, а також дослідження в галузі профільних дисциплін, які створені на основі музейних предметів.

Фондова інформаційна система використовується при відборі предметів для експонування та створення етикетажу, вона допомагає інтерпретувати предмети при підготовці екскурсій і лекцій, а в процесі вивчення музейних предметів уможливлює проведення порівняльного аналізу. Крім того, вона надає дані, що дають змогу з'ясувати стан самих фондів, доцільність і спрямованість їх поповнення. Фондової інформаційної системи потребують не тільки співробітники музею, але й дослідники інших установ та представники різноманітних спеціальностей.

Створення фондової інформаційної системи — робота складна і неперервна. Останніми роками почалася її активна модифікація за допомогою комп'ютерних технологій, які дають можливість кардинально змінити сам процес підготовки музейної документації. Втім наявність електронних носіїв інформації не звільняє музейних фахівців від оформлення облікових документів на паперових носіях, оскільки тільки вони мають юридичну силу. Проте автоматизація діяльності фондових підрозділів значно знижує трудовитрати, зменшує ймовірність помилок і уможливлює оперативне внесення змін в опрацьовувані документи.

Особливо широкі можливості комп'ютеризація відкриває в галузі каталогізації музейних зібрань. За її допомогою створюються картотеки, що включають якнайдокладніші дані про предмети та необхідний довідковий апарат — це індекси, посилання, рубрикатори. Вона дає змогу вести пошук інформації за різними ознаками — автором, інвентарним номером, датою створення, за будь-якою фразою або словом в описі, а одержані згідно із запитом зведення можуть мати як текстову, так і графічну форми[1,c. 63-66].

Список використаної літератури

1. Гайда Л. А. Музеєзнавство в закладах освіти: Навч.-метод. посібник / Кіровоградський обласний ін-т післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського. — Кіровоград : Видавництво КОІППО, 2006. — 106с.
2. Мезенцева Г. Музеєзнавство: (На матеріалах музеїв УРСР) / Галина Генргіївна Мезенцева,; Ред. С. М. Чайковський. — К. : Вища школа. Голов. вид-во, 1980. — 120 с.
3. Музеєзнавство: Метод. рек. та плани семінарських занять для студ. спец. 6.020150 "Документознавство та інформаційна діяльність" / Національний авіаційний ун-т / Тетяна Євгенівна Курченко (уклад.). — К. : НАУ, 2006. — 36с.
4. Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні; Культурна спадщина України. Питання збереження, дослідження, використання (секція 1); Археологія, історія, музеєзнавство (секція 2): Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (на базі Держ. історико-архітектурного заповідника м.Святогірськ Донецької обл.), 25-27 травня 2005р. / Управління культури Донецької облдержадміністрації ; Донецький національний ун-т ; Слов'янська міська Рада — Слов'янськ : Печатный двор, 2005. — 340с.
5. Шевченко Віталій Володимирович, Ломачинська Ірина Миколаївна. Музеєзнавство: навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Унівеситет "Україна", 2007. — 288с.