Вступ

Попри значний масив праць, в яких досліджується проблема збирання етнографічних українських земель в одну державу, тема соборності українських земель викликає підвищений суспільний інтерес, позаяк час від часу в періодичних виданнях з’являється інформація про заяви окремих політиків сусідніх держав (переважно з Росії), що містять територіальні претензії до України.

Як відомо, до 1917 р. держави Україна не існувало, а її землі входили до складу двох імперій — Австро-Угорської та Російської, які перебували тоді в стані війни одна з одною. Після Лютневої революції в Росії, що привела до краху російське самодержавство, справу відродження української державності на підросійських землях очолила Українська Центральна Рада, створена 4 (17) березня 1917 р. в Києві.

Хоча Україна і зазнала великих збитків (зруйнований економічний потенціал, численні людські втрати), значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вона вийшла на міжнародну арену як суб’єкт міжнародного права, докорінно змінився склад її населення.

І, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі були об’єднані кордонами однієї держави.

1. Причини приєднання Закарпатської, Кримської областей до УРСР

Проблема соборності українських земель актуалізувалася напередодні Другої світової війни. Перетворення українського питання на важливий чинник міжнародної політики у 1930-ті рр. пов’язано передусім з приходом до влади в Німеччині нацистів, головні ідеологи яких, включно з А.Гітлером, намагаючись за будь-яку ціну ревізувати поверсальську систему, пропагували ідею німецького походу на схід з метою відриву України від СРСР і перетворення її на плацдарм боротьби з комунізмом. Німецьку позицію вітала й частина української політичної еміграції. Зрештою, популяризації орієнтації частини української громадськості на Берлін сприяла сама епоха. З цього приводу відомий вчений І.Лисяк-Рудницький зауважив, що «українці не могли бути прихильниками міжнародного «статус-кво» й вони симпатизували ревізіоністським силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була «орієнтація на власні сили», однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною»8.

Значимість українського питання в міжнародній політиці 1930-х рр. підтверджують й щоденникові записи В.Винниченка. Зокрема, 1 листопада 1938 р. він писав: «Укр. питання почина виходити на поверхню політичного життя Європи. Але цей вихід, боюсь, не віщує нам нічого доброго. Виникають уже балачки і про нашу самостійність, але, боюсь, що ця самостійність буде зроблена Гітлером. А коли так, то вона буде гітлерівська, рабська. У нас уже є сталінська самостійність, розуміється, гітлерівська буде не краща, якщо не гірша»9. Його передбачення справдилось у березні 1939 р., коли Німеччина дозволила Угорщині окупувати «незалежну» Карпатську Україну — витвір Третього рейху (як відомо, пронімецька орієнтація Карпатської України зумовлювалася Мюнхенською угодою 1938 р., за якою празький уряд надав їй автономію).

Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли очільники зовнішньополітичних відомств СРСР і Німеччини В.Молотов і Й.Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним додатком до цієї угоди передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна разом з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони. Отже, як і у випадку з проголошенням у жовтні 1938 р. автономії Карпатської України у складі наміченої Гітлером до розчленування Чехословаччини, Україна стала розмінною монетою у геополітичних і військових планах Сталіна і Гітлера.

У згаданому таємному протоколі йшлося також про інтереси СРСР у Південно-Східній Європі, зокрема в Бессарабії. Наприкінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

З того часу майже всі українські землі, котрі раніше перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню українського народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, з якою метою та якими методами це здійснювалося. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

Щодо окупованого у 1939 р. Угорщиною Закарпаття, керівництво СРСР ще під час Другої світової війни розпочало роботу з включення його до складу УРСР. У листопаді 1944 р. в Мукачевому відбувся І з’їзд Народних комітетів Закарпаття, який одноголосно висловився за вихід Карпатської України зі складу Чехословаччини й возз’єднання з УРСР. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано радянсько-чехословацький договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження її до УРСР. Так завершився історичний процес збирання українських земель у межах однієї держави.

Відомо, що пакт Молотова-Ріббентропа 1939 р., який посприяв возз’єднанню Східної Галичини і Північної Буковини з УРСР, не передбачав приєднання до УРСР українських етнічних територій Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини (так званого «Закерзоння»), у 17 повітах якого проживало майже 800 тис. українців, що опинилися восени 1939 р. в німецькій окупаційній зоні — Генеральній губернії. Користаючись переможним наступом Червоної армії на німецькі позиції, секретар ЦК КП(б)У і голова РНК УРСР М.Хрущов влітку 1944 р. зробив спробу приєднати до УРСР Надсяння, Підляшшя і Холмщину. Було складено навіть карту Холмської області. Однак Кремль відкинув ці пропозиції, оскільки було вже сформовано інше бачення повоєнного облаштування Європи. Як наслідок, 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і польським прорадянським тимчасовим Комітетом національного визволення укладено угоду, згідно з якою 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини передавалися Польщі. Угодою передбачалась евакуація українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати прокомуністичні режими в країнах Східної Європи.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір про державний кордон. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, згідно з якими кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км. Остаточно польсько-українське розмежування завершилося 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

Щодо українсько-румунського кордону, то він був визначений радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р., згідно з яким Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину й Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р. Нарешті, 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про передачу Кримської області РРФСР до складу Української РСР». Так завершилося формування сучасних територіальних меж України.

Парадоксально, але те, чого не змогла закріпити самостійна УНР після Акту Злуки, в нових умовах практично здійснив тоталітарний сталінський режим. Сформовані у такий спосіб кордони Української РСР стали важливою передумовою відродження незалежної України 24 серпня 1991 р.

2. Правове оформлення Закарпатської області

Напередодні Другої світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною угоду про розмежування сфер впливу у Східній Європі, так званий пакт Молотова-Ріббентропа (1939 p.). Після нападу Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 р. підрозділи Червоної Армії 17 вересня окупували Галичину і Волинь. 22 жовтня на цих територіях радянське командування провело вибори до Народних Зборів Західної України, які 26 жовтня у Львові проголосили встановлення радянської влади 1 звернулися до верховних рад УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 1 листопада Верховна Рада СРСР, a 15 листопада Верховна Рада УРСР задовольнили це прохання. На території Галичини утворили Львівську, Тернопільську, Станіславську та Дрогобицьку області, а на Волині — Рівненську і Волинську. Після війни, 16 серпня 1945 р. СРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною належність Волині і Галичини Україні.

Північна Буковина та Південна Бессарабія теж за пактом Молотова-Ріббентропа увійшли до сфери впливу СРСР. 28 червня 1940 р. цю територію зайняла Червона Армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2 серпня Верховна Рада указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 7 серпня 1940 р. Верховна Рада України прийняла їх до свого складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10 лютого 1947 р. радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР.

Закарпаття увійшло до складу України 26 листопада 1944 p., коли Перший З’їзд народних комітетів Закарпатської України, проведений після визволення краю від угорських окупантів, ухвалив «Маніфест про возз’єднання з УРСР». Тут утворено Закарпатську область. 29 червня 1945 р. Чехословацька Республіка та СРСР підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.

3. Правове оформлення Криму

У 1954 р. відбулося надзвичайно урочисте святкування 300-річчя Переяславської ради. Повсюдно відбувалися урочисті збори, виставки та концерти, конкурси, фестивалі. Головною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя «“возз’єднання” України з Росією», стала передача Криму до складу УРСР. З огляду на давні історичні та культурні зв’язки, етнічну, територіальну спорідненість України й Криму Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 р. ухвалила указ «Яро передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Це питання обговорювалося першою сесією Верховної Ради СРСР (четвертого скликання). Доповідачі наголошували, що ця подія є проявом дружби та довір’я російського народу до українського, що це акт, який «прикрасив наше велике національне торжество».

26 квітня 1954 р. був прийнятий закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР». Що спонукало до цього союзне керівництво? По-перше, Кримський півострів був тісно пов’язаний з УРСР у господарському плані. По-друге, передача Криму до складу УРСР мала пропагандистський характер, засвідчувала перевагу українсько-російської політичної співпраці та «дружбу й довіру російського народу до українського». Крім того, союзне керівництво переклало на українське республіканське керівництво моральну відповідальність, пов’язану з наслідками депортації кримських татар, німців, греків, болгар і вірмен. На Україну ж було перекладено й вирішення проблем соціально-економічного характеру, що на той час склалися в Криму.

Відомий український історик XX ст. І. Лисяк-Рудницький опублікував у 1955 р. в журналі «Культура», який друкувався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав», присвячену аналізу курсу Кремля щодо України. Вчений констатував безуспішність спроб більшовицької імперії підірвати потенціал українського визвольного руху засобами жорстоких репресій. Терор не зрівняв українську націю із землею і не покінчив з українською проблемою як із джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Поворот на більш «ліберальні» позиції вчений розумів як мовчазне визнання невдач сталінської політики. Порівнюючи дореволюційну та сучасну йому імперську політику Москви щодо України, учений помітив тенденцію до певних поступок. До революції «возз’єднання» України й Росії розглядалося як відновлення «єдності російського народу». Тепер же Москва вела мову лише про «споконвічну дружбу двох братерських народів». Підсумовуючи свої спостереження за помпезним святкуванням входження України до складу Російської держави, український учений із діаспори стверджував, що сучасна йому Москва намагається розв’язати українську справу не тільки засобами терору, а й підходить до неї з політичними критеріями.

У перспективі приєднання Криму посилило економічний потенціал України. Уже тоді півострів був найбільшою курортною зоною, мав потужну сировинну та промислову базу. Особливістю сільського господарства Кримської області було переважання садівництва, особливо виноградарства, тваринництва, вирощування тютюну, ефіроолійних культур (лаванди, шавлії, червоної троянди).

З огляду на економічні аспекти, приєднання Криму до УРСР було виправданим і цілком закономірним. Разом із тим воно дещо ускладнило ситуацію у сфері міжнаціональних відносин. У процесі входження Криму до складу УРСР постала проблема, пов’язана з національним складом населення півострова. Після приєднання Кримської області в УРСР збільшилася частка росіян. У 1959 р. населення Криму становило 1,2 млн осіб (785 тис. міське та 417 тис. сільське населення). За етнічним складом українці становили 22,3 %, а росіяни — 71,4 % мешканців області. Це й досі ускладнює міжетнічні відносини в Криму, оскільки частина росіян не вважає себе українськими громадянами, тобто політичними українцями російського етнічного походження, як себе цілком природно сприймають представники різних етносів у складі європейських національних держав.

Ураховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Передача Криму повинна була стати добрим вчинком щодо українського народу, що з одного боку посилила би пропаганду радянського братерства, з іншого – вирішила наростаючі економічні проблеми у Криму. Скоріш за все саме Хрущов був її ініціатором, проте не тільки він приймав участь у передачі Криму Україні – це рішення було колективне, зумовлене комплексом вище зазначених обставин. Саме це пояснює той факт, що коли у 1964 р. Хрущова було відсторонено від влади та скасовано його реформістські постанови, Крим не було повернено до РРФСР; також підтверджує зазначене – піднесення авторитету та популярності українського народу в СРСР у наступні роки[3].

Перепідпорядкування Криму іншій національній республіці вже саме по собі повинно було викликати відповідні зміни в національно-культурній сфері півострова. Однак до середини 50-х рр. російська культура пропагувалась як загальнодержавна, тому зміни у національно-культурній сфері могли бути відчутні лише за умов піднесення авторитетності української культури на загальнодержавному рівні, що й відбувається у роки правління М. Хрущова. Інший фактор, що впливав на інтенсивність змін національно-культурного характеру – кількість українських переселенців на півострів, загальна кількість українського населення, їх районування. Тільки на 1953 р. загальна кількість переселенців з України становила приблизно 4 тисячі осіб, не зважаючи на тих, що були змушені повернутися на минулі місця проживання[4, с. 197 – 198]. Прагнення відновити господарчий потенціал Кримської області, потребуючи для цього достатньо велику кількість людських ресурсів, призводило до збільшення питомої ваги українців на півострові у наступні роки. Крім того задля запобігання втеч переселенців з Криму назад на Україну, треба було створити комфортні умови для життя цих людей, й не тільки в плані добробуту, але й в плані реалізації культурних потреб.

4. Історичне значення приєднання Закарпатської, Кримської областей до УРСР

Існує багато обставин, що зумовили доцільність та необхідність передачі Кримської області до складу УРСР, які не можна розглядати відірвано одну від іншої. Загалом це потреба у відновленні Криму; неможливість зробити це силами РРФСР; тісний територіальний зв’язок між Кримом і Україною, що доповнювався переселенським потоком людей з України, що були більш пристосовані до кримського клімату; потреба в стабілізації національної ситуації в окремих районах України; пошук заміни репресивних методів контролю за республіками більш гуманними, основаними на братерстві народів; особа Хрущова, який виступав своєрідним поборником українських інтересів тощо.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об’єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

Крім того, фактори що призвели до включення Криму до складу УРСР так чи інакше вплинули на умови для подальшого розвитку національно-культурної сфери на півострові у складі УРСР, характер яких можна побачити в мотивах акту передачі. Однак розуміння напрямків розвитку є тільки початком дослідження запропонованої проблеми і потребує більш ретельного дослідження.

Об’єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними — п’ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР, Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР. (Демонструється зображення нового прапора і герба.)

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом спочатку здавалося. Приєднання Криму переклало на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар у регіоні панував економічний хаос. До того ж, росіяни, що проживали в Криму (860 тис. осіб) чинили опір будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала. помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбував методами, притаманними тоталітарним режимам, і в інтересах його стратегічних інтересів, які збіглися з прагненням українців об’єднатися в єдиній державі.

Процес урегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридичне визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилася на 110 км2; відбулися демографічні зміни; основну частину українських земель було об’єднано в складі однієї держави.

Висновки

Отже, у ході Другої світової війни вперше в історії всі українські землі об’єдналися в одній державі. Це об’єднання було легітимне, юридично оформлене і закріплене міждержавними угодами.

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності радянських республік проблема передачі Криму постала дуже гостро. По-перше, вказуючи на волюнтаристський характер передачі М. Хрущовим Кримської області Україні, мали місце спроби вказати на незаконність цієї події – таким чином висвітлення дійсних причин передачі Криму до складу УРСР є проблемою не тільки історичної, але й державної важливості. По-друге, незважаючи на більш ніж п’ятдесятирічне існування Криму у складі України, та двадцять з них – у складі незалежної України, дуже гострим залишається питання національно-культурної приналежності населення Криму. Підвалини та напрямок розвитку цієї сфери у складі України були закладені ще до моменту передачі Криму до УРСР, здебільшого тими умовами, що і спричинили необхідність передачі.

Список використаної літератури

1. Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — Ч. 1. — С. 167-168.
2. Винниченко В. Щоденники // Київська старовина. — 2001. — № 1. — С. 111.
3. Географія українських і сумежних земель. — [Факс. перевид. ] — К., 2005. — Т. 1. — С. 19.
4. Гошуляк І. Проблема соборності українських земель у добу Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 26-41
5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. — К., 1994. — Т. 2. — С. 252.
6. Національні відносини в Україні в ХХ ст. — Збірник документів і матеріалів. — К., 1994. — С. 55.
7. Трубайчук А. Українське питання в європейських міжнародних відносинах (1918-1945 рр.) // Київська старовина. — 1996. — № 2-3. — С. 104-118
8. Українська соборність: ідея,досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. — К., 1999.
9. Українська Центральна Рада. — Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — К., 1996. — С. 379.
10. Вольвач П. «Дарунок Хрущова» чи економічна безвихідь? / Петро Вольвач // Крим : шлях до України / [упоряд. С. М. Савченко]. – Сімферополь : Таврія, 2006. – С. 180 – 206.
11. Сергійчук В. Український Крим / В. Сергійчук. – Київ : Українська Видавнича Спілка, 2001. – 304 с.
12. Кульчицький С. «Царський подарунок» Микити Хрущова / С. Кульчицький // Матеріали наукової конференції «Крим в історичних реаліях : До 50-річчя входження Криму до складу УРСР. 19 лютого 2004 р. – Київ, 2004. – С. 299 – 306.