Вступ

З класичних форм японського театру за кордоном найбільш відомі Но та Кабукі. Но, який виник у другій половині XIV ст., є попередником театру Кабукі, народження якого відноситься до початку XVII ст. Творцем театру Но був актор Кіёцугу Кан’амі (1333-1384), який під заступництвом могутнього сьогуна Асікага Йосіміцу об’єднав кілька раніше існуючих театральних форм і створив новий жанр, відомий під назвою саругаку-но. Театр Кан’амі отримав подальший розвиток завдяки його синові Дзеамі, який не тільки підняв Но до висот художньої досконалості, але і залишив по собі значну кількість філософських творів про принципи цієї театральної форми.

Японський театр Но і Кабуки

Театр Но користувався величезною популярністю у військової аристократії середньовічної Японії, частково тому, що його естетична строгість в чомусь перегукувалася з ригоризмом самурайського духу. На відміну ж від жорстокої етики самураїв, естетична строгість Но досягалася завдяки вишуканості канонізованої пластики акторів, яка чинила, нерідко підсвідомо, сильне враження на глядачів.

По-суті, театр Но ґрунтується на анімістичних елементах японської культури. Характерною особливістю його вистав є аскетизм у сценічному оформленні. На задньому плані сцени знаходиться лише зображення величезної сосни, що нагадує знавцеві Кайджі – символ дерева, який неодмінно присутній у декораціях ваянг кулит – театру силуетів островів Ява та Балі. За традицією японський народ з благоговінням відноситься до великих старих дерев, оскільки вони подібно Кайджі у ваянг кулит вважалися посередниками, через яких воля богів передавалася на землю. Сосну, мабуть, розглядали як символ земної осі, центр світобудови, уявлення про який асоціюються з поняттям вічності. Тому саме з сосною тісно пов’язані всілякі трансформації, що відбуваються з богами, з акторами, що перевтілюються на сцені, і глядачами – свідками цього дійства.

Репертуар театру Но включає кілька типів п’єс: окіна та самба-со – релігійно-церемоніальні уявлення, в яких божество в образі старця розмовляє з місцевим духом у чорній масці; вакі Но, персонажами яких є місцеві божества нижчих рангів; п’єси про «духів-воїнів»; «жіночі п’єси»; п’єси про божевілля і, нарешті, «демонічні» п’єси.

Зовні різні, всі ці п’єси театру Но в основі своїй досить схожі. Сюжет їх будується на тому, що якісь неземні персонажі – демони, духи підсвідомого «жіночого начала» або примари померлих – при посередництві «свідка» «втілюються» на сцені, розповідають мовою танцю свою історію і, нарешті, зникають, «умиротворені» молитвами священнослужителя.

Зазвичай в п’єсах Но три головних амплуа: сіте (герой), вакі («свідок», як правило, мандрівний монах) і ай-кьоген («посередник», звичайно який-небудь місцевий персонаж).

Амплуа сіте підрозділяється на два: на мае-сіте, в першій частині п’єси, і ато-сіте, коли персонаж з’являється в іншому образі. Таким чином, на початку сіте виступає як звичайний чоловік, який зникає після зустрічі з вакі потім ай-кьоген оповідає місцеву легенду про долю героя, що з’являється на сцені вже в масці в образі ато-сіте.

Хор, який розміщується з правого боку сцени, читає розповідь і в моменти найвищої напруги дії виходить на сцену – символічна кульмінація експресії. Вважається, що хор – це свого роду «внутрішній голос» глядачів.

Амплуа вакі цікаве тим, що воно в якійсь мірі відображає історичну реальність. Наприкінці XIII ст. в Японії існувала буддійська секта, відома під назвою Дзіс, члени якої «спілкувалися» з душами покійних за допомогою співу і танцю. Кажуть, що вони відвідували поля давніх битв і молилися за колись полеглих тут воїнів. Священнослужитель секти, розповідаючи присутнім про долю героя, «викликав» його дух «магічною» силою своїх ритуальних дій. Таким чином, ці священнослужителі в середньовічній Японії грали роль послідовників древніх шаманів – «посередників» між реальним і потойбічним світом.

Висновки

Театр Но – це, по-суті, театр фантазії. Його сцену можна порівняти зі своєрідним кіноекраном, на якому проектуються підсвідомі видіння, що народжуються в уяві вакі, останній же відіграє роль «кінопроектора». Споглядаючи їх на «екрані» театру фантазії, глядач немов заглядає в найпотаємніші куточки своєї душі.

Саме глибокою старовиною анімістичних коренів театру Но пояснюється сила його впливу і на сучасну аудиторію. Будучи присутнім на виставах Но, в наші дні, глядачі немов випробовують психотерапевтичний вплив, який рятує від розчарування, породжуваного відривом від споконвічних коренів людського існування.

Кабукі – пізніша у порівнянні з Но форма театру, виникнення якої відноситься до початку XVII ст. Але взаємини цих двох форм не слід розглядати лише з хронологічної точки зору, оскільки в історії японського театру простежується притаманна самій його природі тенденція: діалектичний процес народження нових театральних форм.

Здавна божества в Японії асоціювалися з двома протилежними образами: камі (бог) і модок (співрозмовник, посередник). Ця подвійність знову і знову повторюється як у структурі релігійних вірувань, так і в створенні нових театральних форм в Японії.

Список використаної літератури

1. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
2. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.