1. Побут та культура скіфів.

2. Українські замки.

Список використаної літератури.

Вступ. Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров´я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами).

1. Побут та культура скіфів

Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов´янське коріння1. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. є. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. є. Скіфія стала об´єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу [4,c. 25-26].

Скіфи мали досить складні політеїстичні релігійні погляди, в яких поєднувалися елементи вірувань племен землеробського та скотарського суспільства. Головною богинею була Табіті, повелителем неба — грізний Папай. Скіфи вірили в загробне життя, померлих ховали в підкурганних могилах. При бідняках клали горщик з їжею, примітивний інвентар та кам´яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах, які мали форму будинку, насипаючи над ними високі кургани. Померлих одягали у розкішний одяг, клали біля них коштовну зброю, посуд, убивали і ховали разом жінку, коней.

Висока для свого часу скіфська матеріальна та духовна культура — це синтез досягнень місцевих племен та передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції. Скіфське образотворче мистецтво мало своєрідний характер, так званий звіриний стиль.

У скіфів збереглися риси попередників. Схожі (але не однакові), наприклад, форми і орнамент кераміки, скіфський обряд поховання тощо. І хоч досі ми мало знаємо про кіммерійську матеріальну культуру, можна припустити, що вона була подібною до скіфської, особливо на ранній стадії, в момент їх злиття.

Поява однорідної скіфської культури по всьому степу відбулася в VII ст. до н.е. Розквіт віку заліза не тільки збігся із встановленням там господарства скіфів, а й став однією з головних причин змін у культурі місцевості та тієї, що прийшла.

Укріплені поселення з´явились у скіфів відносно пізно, на межі VI і V ст. до н.е., коли достатнього розвитку набули промисли й торгівля. Кам´янське городище біля Нікополя займає велику площу 12 кв. км. За багатолітні дослідження встановлено, що тут була столиця скіфів. Городище проіснувало до II ст. до н.е. На його території повсюди трапляються залишки металургійного виробництва. Це поселення було центром металургійного виробництва степової Скіфії і забезпечувало значну її частину залізними виробами. Мають місце й інші види виробництва: різьблення по кістці, гончарство, ткацтво. Але рівня ремесла досягла лише металургія [7, c. 38-40].

Скіфська космогонія (система уявлень про Всесвіт) становила частину індоіранської. їй притаманні уявлення про впорядкований Всесвіт, що має форму квадрата, відмежованого на півдні океаном, а на півночі — Ріпейськими горами (можливо, так античні автори називали Іранські гори), що сягали небес. За горами, біля північного моря, знаходилась "обитель блаженних". Простір у такій структурі отримує неоднозначну характеристику: північна сторона виступає як носій позитивних якостей. Доступ до неї ускладнений шляхом, що пролягає через області, де живуть одноокі мешканці, які стрижуть золотих грифонів. Модель Всесвіту мала й інші просторові характеристики: в горизонтальній площині чотири сторони Всесвіту чатували божества -"охоронці світу".

Такого чотиричасною моделлю Всесвіту, мабуть, було бронзове культове навершя з урочища Лиса Гора на околиці Дніпропетровська. Воно відтворює Світове древо з чотирма гілками, на яких розміщені тварини, а також хижі птахи, що тримають у дзьобах ланцюжки з астрально-небесними символами. Стовбур древа зливається з фігурою бога — творця, громовика. Композиція відповідає уявленням індоарійської міфології про Світове древо в центрі сакралізованого чотирикутного світу, з яким пов´язаний великий комплекс шаманських уявлень та обрядів.

Скіфська міфологія була частиною міфології іранського світу. Відомі міфи про походження пантеону божеств. Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — із Зевсом, Апі — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном.

У скіфській міфології одним з головних сюжетів є космогонічний міф, який існував у двох варіантах і відображував дві різні традиції: одна належала царським скіфам, які прийшли в Північне Причорномор´я зі сходу, а інша — іранцям, які мешкали тут раніше, можливо, кіммерійцям. В одній із записаних Геродотом легенд про походження скіфів сказано, що скіфи начебто пішли від Геракла і змієногої богині. За цією легендою Геракл шукав корів, потім коней. Ці дії вважають відтворенням уявлень народу скотарів. За іншою легендою того самого автора, на березі Борисфена (Дніпра) від скіфських богів Папая і Апі — доньки Борисфена — народився перший скіф — Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая. Імена трьох братів у другій частині мають один загальний елемент — "цар, володар" (Іран.), а в першій -корені слів, які за значенням тлумачаться відповідно, як "гора", "глибочина", "сонце". Отже, міф моделює тричасну за вертикаллю структуру світу, що включає верхній світ (небо, сонце), нижній світ (земну і водну глибочину) та гори як середній ланцюг, що пов´язує два інші. Може бути й інше пояснення міфа як тричасної соціально-політичної структури скіфського суспільства, представленої трьома царями або трьома головними жерцями чи трьома головними скіфськими племенами тощо.

Таргітай дав братам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший — воно загорілося, середульший — те саме, лише молодий зумів узяти ті речі і тому став царем над скіфами. Мотив цього міфа має на меті обґрунтувати політичне панування одного із скіфських племен або довести непорушність соціальної ієрархії скіфського суспільства, що була близькою до іранських народів. Сокира символізує воїнів, чаша як жертовний інструмент — жерців, а плуг і ярмо — землеробів і скотарів.

Вважають, що ця легенда виникла в землеробських скіфських племен, до яких належать скіфи-землероби, що мешкали по Південному Бугу. Скіфи виробляли зерно на вивезення в грецькі міста. На скіфських поселеннях знаходять землеробські знаряддя, зокрема серпи, проте орні знаряддя надзвичайно рідкісні. Вірогідно, всі вони були дерев´яними і металевих частин не мали [1, c. 27-29].

Культура скіфів носила воєнізований характер. За описами Геродота, вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії і приносили йому жертву. Акінак нам добре відомий: залізний, короткий, гострий. Стародавні скіфські стріли пласкі, часто з шипом на втулці, тобто мали спеціальну трубку, куди вставляли дерев´яну частину стріли.

Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, хоч у сусідніх зі скіфами грецьких колоніях круг широко застосовувався. Скіфський посуд плоскодонний і різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до метра, що мали довгу й тонку ніжку та дві вертикальні ручки.

Скіфське мистецтво добре відоме в основному завдяки предметам з поховань — скіфських курганів — культових пам´яток VII—III ст. до н.е. У південній Право- і Лівобережній Україні знайдено величезні кургани, де ховали скіфських царів. Це кургани Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила, Братолюбівський курган, могильники скіфів на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині, в районі Дніпрових порогів та в інших місцях.

Скіфи ховали мертвих у ямах або катакомбах, під курганними насипами. У царських курганах скіфів знаходять золотий посуд, художні вироби із золота, коштовну зброю. Обряд поховання скіфських царів описав Геродот. Коли цар помирав, його тіло протягом тривалого часу возили скіфськими шляхами, і скіфи повинні були всіляко виявляти свою жалобу з приводу смерті володаря. Потім тіло царя привозили в район Герри, який, як вважають археологи, знаходився поблизу Дніпровських порогів, клали його в могильну яму разом з його вбитою дружиною, убитими слугами й кіньми і насипали величезний курган.

Найдавніші скіфські кургани датуються VI ст. до н.е. Вони містять речі ассірійського та урартського походження, привезені з походів у Малу Азію. До архаїчних курганів належить Мельгунівськии у Кіровограді. У ньому знайдено залізний меч у золотих піхвах, на якому зображені крилаті леви, що стріляють з луків, та крилаті бики з людськими обличчями. Такі зображення типові для ассірійського мистецтва. З VI-V ст. до н.е. речі зі скіфських курганів відбивають зв´язки з греками. Безперечно, що деякі витончені художні вироби зроблені греками. Найбільш відомі кургани відносять до IV ст. до н.е. [2, c. 16-17]

Курган Чортомлик розташований біля Нікополя. Висота його земляного насипу разом з кам´яним цоколем становить 20 м. Курган пограбовано ще в давнину, проте грабіжники не помітили золотої обкладинки футляра від лука, на якому зображено сцени із життя Ахілла. Жіноче поховання не було пограбоване. Поряд із золотими прикрасами тут знайдено прекрасну срібну вазу із зображеннями рослин і птахів, а в ЇЇ верхній частині — скіфів, що приборкують коней. Скіфи бородаті, в ковпаках, підперезані, в довгих штанях. Зображення виконані в традиціях грецького мистецтва. У сусідній камері знаходилось поховання зброєносця, при ньому дорога зброя і золоті прикраси. Біля входу в одну з камер лежав кістяк іншого слуги. Усього знайдено в кургані 6 кістяків слуг і 11 кістяків коней.

Скіфи вели активне військово-політичне життя в Закавказзі та на території Передньої Азії. Знайомство з давньосхідними цивілізаціями спонукало Їх засобами художньої мови втілювати в образотворчому мистецтві космогонічні уявлення та релігійно-міфологічні концепції створення світу. Художня спадщина скіфів представлена декоративно-прикладним мистецтвом, кам´яною монументалістикою та скіфо-еллінською торевтикою.

Скіфська художня творчість, спираючись на давньосхідні традиції, створила свою неповторну символічно-знакову систему образів, яскраво представлених в особливій течії декоративно-прикладного мистецтва. Зокрема, найпопулярнішими стали зображення різних тварин, що послугувало основою створення самобутнього і неповторного скіфського звіриного стилю, відомого на великій території — від Північного Причорномор´я до Середньої Азії й Сибіру.

Для цього мистецтва характерно зображення тварин чи їх символів-міток: ратиць травоїдного чи гострого ікла або пазура хижака, ока птаха тощо. Як правило, тварини показані в певних позах, з перебільшено помітними лапами, очима, кігтями, рогами, вухами тощо. Копитні (олень, козел) зображувалися з підігнутими ногами, хижаки — згорнуті клубком. Фігури цих тварин мали охороняти їх володарів від бід. Але стиль був не тільки сакральним, а й декоративним. Ці мотиви використовувались для оздоблення військової зброї, кінської збруї, ритуальних посудин.

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші ж схильні вбачати зв´язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Цілком імовірно, що окремі образи звіриного стилю, які сягають тотемістичних уявлень, були пристосовані до умов ієрархічно-станового суспільства. Поширена думка дослідників щодо тотемістичного значення образу оленя, від якого й походить етнонім "скіфи".

Вироби в звіриному стилі робили з кістки, рога, бронзи, срібла, золота, заліза. Технологія їх виготовлення також була різноманітною: литво за восковою моделлю, штампування, гравірування, кування, різьблення кістки. Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи. Бестіарій (зображення тваринних образів та анімалістичних сюжетів) не був сталим. Якщо олень та хижаки котячої породи — традиційні сюжети скіфського звіриного стилю, то зображення коня, цапа, лося, грифона характерні лише для певних етапів скіфської історії.

Взаємозв´язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей.

Починаючи з IV ст. до н.е., еллінські майстри, пристосовуючись до смаків скіфської знаті, почали виготовляти на замовлення речі, спеціально призначені для збуту в скіфському середовищі. Різноманітні предмети, виготовлені в еллінських центрах, за своєю стилістикою належить до античної художньої культури з її характерними рисами і досягненнями: динамізмом, пластичністю, достовірністю, реалістичністю в зображенні рухів людського і звіриного тіла. Однак за змістом більшість зображень на цих предметах пов´язані зі скіфськими космогонічними та ідеологічними концепціями. Так, на кубку з кургану Куль-Оба представлені сцени міфа про трьох синів скіфського першопредка: два старших брати зображені в той момент, коли вони заліковують рани, отримані внаслідок невдалого натягування тятиви батькового лука[3, c. 29-31].

Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область). Вона масивна, її вага 1 кг, діаметр — понад 30 см. На ній розміщено зображення трьома ярусами, розділеними товстими витими золотими джгутами. На нижньому ярусі символічно-образно показано уявлення скіфів про потойбічний світ.

Панування хаосу і сил смерті передано боротьбою тварин. У центрі — три сцени, де зображено коня і грифонів, які напали на нього; лева й леопарда, що нападають на оленя і на кабана; собаку, що женеться за зайцем, а на кінці композиції — коників.

Верхній ярус — світ людей, "космос", що протистоїть хаосу. Середній ярус із чудового сплетіння рослинного орнаменту символізує світове древо, що поєднує два несхожих світи. У центральній частині верхнього фризу представлено ритуальне дійство — шиття одягу з овечої шкури (золоте руно). Цьому ритуалу багато стародавніх народів приписували магічну здатність забезпечити багатство, зокрема приплід тварин.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. є. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

ІІІ ст. до н. є. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров´я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. УII ст. до н. є. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. є.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов´янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов´ян: «спако» (собака), «голос», «топор» [5, c. 36-37].

Висновки. Скіфи — це загальна назва племен Південної і Південно-Східної України, які прийшли з Прикаспійських степів. Скіфією греки називали країну, розташовану між Дунаєм і Доном. Вони займалися кочовим скотарством, землеробством, мали розвинену металургію, вели активну зовнішню торгівлю.

Отже, мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквіваленту, вона позичила його в сусідів, але трансформувала у своєрідну міфологічно-мистецьку систему.

Соціально-політична структура скіфського суспільства швидко еволюціонувала. У ньому відбувається майнове розшарування, виникає і збагачується родоплемінна знать, вожді, влада яких стає спадковою. Існувало патріархальне рабство. Особливо збагачувалася верхівка скіфського суспільства в результаті жорстоких грабіжницьких війн. Зовнішньополітичні інтереси, майнове розшарування, сусідство розвинутих грецьких та малоазіатських держав сприяли розвитку державотворчих тенденцій. У кінці VI ст. в причорноморських степах формується могутнє скіфське державне об´єднання, до якого увійшло і місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі поблизу міста Кам´янка Дніпровська. Скіфією управляли царі. За своїм характером скіфська держава була значною мірою схожа з середньоазіатською деспотією, що експлуатувала сусідні племена, стягуючи з них данину.

Вступ. Способи укріплювання змінялися в міру того, як появлялися нові роди зброї. Поки ще існували давні луки й куші та примітивні обложні машини, не було потреби заводити нових фортифікацій. Коли ж поширився стрільний порох і пушки, фортифікаційне мистецтво основно змінилося.

В ХV-ХVІ в. давні городи приймають назву замків. Але своїм положенням і виглядом вони мало відрізнялися від укріплень княжої доби. Замок ставили на високій, недоступній горі, що здіймалася над поблизькою околицею, недалеко води. Коли в сусідстві були рівно зависокі гори, то їх знижували; так, напр., у Києві один із горбів біля замку скопали на «півшоста сяжнів добрих», щоб не заслоняв виду. Часом знову замкову гору насипали штучно, щоб була вища. Як не було близько води, то перекопували від ріки рови, а як це не вдалося, то переносили замок на інше, вигідніше місце. Так перенесено замок у Винниці, а замок в Острі на Чернігівщині навіть кілька разів зміняв місце, раз тому, що ріка відійшла від замку, а по-друге тому, що вода підмивала укріплення. Мали переносити також замок у Черкасах, але цьому спротивилося місцеве населення, що вважало це за небезпеку віддалюватися за далеко від Дніпра.

2. Українські замки

Замки бували різної величини. Найбільший у XVI в. був житомирський замок, на 130 м. завдовжки і 115 м. завширшки; замок V Винниці мав по 50 м. ширини й довжини; в Каневі був 95 м. завдовжки і 44 завширшки; в Чорнобилі на Поліссі ледве 46 м. завдовжки і 36 м. завширшки. В деяких місцях, окрім головного замку, був іще укріплений пригородок або окольний замок; він усе мав більші розміри, але був слабше укріплений.

Укріплення замків були спершу дерев’яні; їх будували такою самою системою, як за княжих часів. Стіни їх складалися з окремих зрубів, із соснових або дубових брусів, що звалися, як і за княжих часів, городнями, — звичайно на яких 6 метрів у шир. Стіни були подвійні, порожній простір між ними виповнювали землею або піском. Внутрішню стіну творили часом не зруби, а плетений тин, обмазаний сильно глиною. Стіни взагалі були грубо обліплені глиною, на дві пяді й більше, для охорони від пожежі. Так побудована стіна давала відповідну охорону від обстрілу тодішньої малорозвиненої артилерії, — їх не могла пробити гарматня куля, це виказав досвід.

Знадвору стіни мали дерев’яні, криті ґанки, т. зв. бланковання або обланки, в яких були подсябиття, отвори для зброї; часом бувало і по два ряди таких отворів. По внутрішній стороні стін бували дерев’яні комори, будовані з тесаного дерева, для перехову майна в часі небезпеки; вони теж звалися городнями. Покрівлі цих комор були водночас помостом для оборонців замку; на той поміст входили драбинами або східцями. На помості лежали різні засоби до оборони, як: колоди, каміння, залізні тризуби, які кидали на ворога; стояли й корита з водою на випадок пожежі. До стін замку часом прибудовували й мешкальні доми.

Між стінами замку стояли також вежі або башти, різної величини і різного виду, — чотирикутні, шестикутні, круглі; вони були побудовані з брусів, часом мали подвійні стіни, набиті землею, з «подсябиттями»; для переходу з помостів були двері. У баштах приміщували пушки й інші оборонні засоби, а в нижчому поверсі бував склад зброї і харчів, а то й мешкання для залоги. Дах башт був часом плескатий; на ньому ставили пушки. Число башт бувало різне, найчастіше — чотири до вісім; в Києві було аж п’ятнадцять башт, у Овручі тільки одна. Вежа воротня — назва для башти, де були в’їздові ворота до города; частина мосту, що вів до воріт, підіймалася на ланцюгах і це звалося узвід [10, c. 43-44].

У замках бували також доми урядовців і служби, всякі шпихліри, комори, кухні, льохи; звичайно була й замкова церква. Кожний замок повинен був мати досить води. Нераз великими коштами копали колодязь; у Києві і в Мозирі криниці були на 30 сажнів завглибшки, в Кремянці вибили 40 сяжнів і води не знайшли. Часом воду треба було брати з ріки, і для того будували потайні переходи. Деколи збирали в більші збірники дощівку.

Муровані замки появилися у нас уже під кінець княжої доби. Знаємо, що в Холмі, й у Кам’янці Литовському в другій половині XIII в. були муровані башти, певно також інші укріплення були з муру. В XIV в. муровані замки повстали у Львові, в Галичі, Перемишлі, Камянці на Поділлі, у дальші століття новий спосіб фортифікування поширювався в найдальші околиці. Деревяні укріплення зберігалися тільки в малозаможних оселях, у дрібної шляхти, по містечках на степовому пограниччі, тощо.

Муровані замки, так само як деревяні, будували спершу на недоступних місцях, стрімких виступах гори, на горбах, що здіймалися над околицею, або в місці, що було забезпечене водою, між двома річищами ріки, серед багнів та болот. Своїм недоступним положенням славився особливо Камянець на Поділлі. Річка Смотрич тече тут глибоким річищем, що його береги виглядають як які стрімкі, простовисні стіни; там, де місто, річка робить закрут, наче те кільце й обливає довкола високу гору. Таким чином город творить природну фортецю, яку людською рукою легко було скріпити. Спершу тут був деревяний город, потім виставили муровані укріплення. Другий славний замок в Острозі на Волині стоїть на високій, крутій горі; дикий камінь, що звисав із верхів, підперли штучним муром і таким способом зробили замок ще недоступнішим.

Аж у XVII в. фортифікаційне мистецтво пішло новими шляхами, — тоді почали будувати земляні укріплення і тоді замок не потребував уже високого положення, міг стояти на рівнині. Так, нпр., замки у Збаражі й у Старому Селі коло Львова побудовані в XVII в., стоять на рівній площі.

Розміри замків були дуже різні. В Галичині найбільший простір займають замкові укріплення у Старому Селі; вони доходять до двох гектарів. Майже таксамо просторий замок у Черлениці над Дністром. Ще більший від них був замок у Барі, що займав понад 2 гектари, а замок у Камянці на Поділлі, старий і новий, має разом 4 і пів гектара. Але инші замки є далеко менші, напр., Теребовля має 107 на 38 м., Кудринці 70 на 25, на Поділлі бували маленькі замки, що мали розміри 50 на 50 м., напр. Пилява, Сутківці.

План замку в найдавніших часах залежав від площі горба, де ставили укріплення. Тим-то різні старі замки, як Камянець н. П., Теребовля, Бучач — мають неправильний план, таксамо, як деревяні городи з княжих часів. Пізніше будівничі трималися вже геометричних форм. Найчастіше замки мають форму видовженого прямокутника, рідше стрічається квадрат (Грималів, Золотий Потік, Кривче, Микулинці, Пилява й ин.) [11, c. 84-85].

В ХVI-ХVII віку появляються замки з формою правильного пятикутника, як у Бережанах, у Бродах, у Ляшках, у Чорткові, в Сатанові, у Жванці, над Дніпром — Кодак. Особливий є плян замку в Зінківцях на Поділлі з XV. в.: він має форму трикутника з боками по 85 м.

Замок складався з надвірніх мурів і башт та внутрішніх будинків. Мури будували з каміння й цегли. Камінь часто був дикий, необроблений, навіть річний ріняк, тільки в магнатських замках мур бував із тесаного каменю. Грубість мурів звичайно є півтора до двох м.; у теребовельському замку винятково грубі мури — на чотири метри! Висота муру бувала різна, два і пів, три, чотири метри; найвищий, мабуть, мур зберігся у Старому Селі — на вісім метрів.

В мури вбудовували башти. У старших замках башт було багато, нпр., «старий» замок у Камянці мав їх 11, язлівський замок — 8. Пізніше башти ставили тільки на рогах мурів. Вигляд башт у різних часах був різний. Найдавніші вежі, які збереглися ще з часів галицько-володимирської держави, були чотирокутні (Холм) або круглі (Камянець Лит.). Обидва ці типи стрічаємо й пізніше, аж до XVII століття. Але фортифікаційне мистецтво XVI-XVII ст. вважало такі башти за невигідні до оборони. А то ж, коли ворог обступив бувало башту з усіх сторін і починав її добувати, оборонці з інших місць замку не могли обстрілювати всіх пунктів обводу башти; деякі сторони залишалися поза обстрілом і ворог міг доступити до муру, міг підкласти міну або іншим способом атакувати башту [12, c. 131].

Висновки. Отже, замки бували високі на два, а то і три поверхи, й на кожному поверсі були платформи на пушки, а в стінах більші і менші стрільниці. Поверхи лучилися поміж собою внутрішніми сходами. Зверху башти були вкриті дерев’яним перекриттям різних форм. В XV-XVI ст. покрівлі мали часто форму гостроверхих шапок.

В’їзд до замку вів через оборонні ворота чи браму, що звичайна містилися в одній із башт, рідше окремо в мурі. Більші замки мали часами другий в’їзд та, крім цього, малі хвіртки, якими можна було робити випади на ворога. Самі ворота бували подвійні, були виковані з заліза, або витесані з дубини, обковані, на бігунах і на завісах, з засувами та замками.

Посеред замку було широке подвір’я, забудоване тільки в частині. Були тут будинки на помешкання власника, на приміщення для залоги, комори на оборонні засоби, шпихлірі, стайні й ін. Ці будинки або притикали до мурів, або їх ставили замість мурів; в Жовкві напр., замок складається з чотирьох великих будинків, до яких на рогах притикають башти. Замки мали все великі підземелля, що йшли не раз двома поверхами. Башти правили й за арсенали на зброю, та за комори на перехов усякого майна. Середина замкового подвіря була вільна; тут відбувалися перегляди війська, турніри й забави. Тут могло міститися й населення, що ховалося до замку зі своїми статками в часі небезпеки. Замок мав усе колодязь, нераз дуже глибокий; у Підгірцях у Галичині та в Камянці на Поділлі замкові криниці мають по 36 м. глибини.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.