37. Радянсько-польська війна і Україна.

46. Боротьба проти фашистських загарбників в 1941-42 роках на Україні.

49. Наслідки війни, німецько-фашистських окупації для України, відбудова народного господарства в др. пол. 40-х на початку 50-х років.

54. Україна і загострення кризи Радянської системи 1965-1985 років.

64. Розпад СРСР. Угода про створення співдружності незалежних держав СНД і Україна.

Список використаних літератури.

37. Радянсько-польська війна і Україна

Радянсько-польська війна 1920 року завжди привертала увагу істориків. Карколомні події, швидкі зміни позицій держав і політичних сил, настроїв різних соціальних груп у країнах, що брали участь у війні, парадоксальність історичних процесів становить неабияку складність для наукового аналізу та інтелектуальних інтерпретацій.

Загострення відносин з Польщею були обумовлені Першою світовою війною. У 1920 році на більшій території України була встановлена радянська влада. Темі відновлення Польської держави, одержавши незалежність від радянського уряду, керівництво Польщі на чолі з Ю. Пілсудським проводило політику об’єднання всіх польських земель в єдину державу, що логічно з точки зору польського уряду, але нелогічним і антилогічним було його стремління приєднати до Польщі і українські землі, які польська влада розглядала як споконвічні польські володіння.

Польська Радянська Росія готувалися до війни і ареною воєнних дій знову ставала Україна. До українського питання неодноразово поверталися політики обох держав; в ході війни чи після її закінчення. Україна стала своєрідним “яблуком роздору” на світовій арені.

24 квітня 1920 року між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об´єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

Політична, торговельно-економічна та військова конвенції спільно утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 року об´єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Під-судського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася[3, c. 146-147].

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не Досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької Політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки Перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

46. Боротьба проти фашистських загарбників в 1941-42 роках на Україні

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою[8, c. 139-140].

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили».

Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української Державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на Українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу Німеччини.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії[2, c. 216].

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

49. Наслідки війни, німецько-фашистських окупації для України, відбудова народного господарства в др. пол. 40-х на початку 50-х років

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, унаслідок чого активно використовувалася праця жінок та підлітків.

Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародного стану набула затяжного характеру. За три повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн солдатів і офіцерів. Почалося й повернення колишніх полонених радянських воїнів та громадян, вивезених на роботу до Німеччини. На кінець 1945р. після відповідних перевірок, часто невиправданих та принизливих, в Україну повернулося близько 800 тис. осіб, але багатьох військовополонених та вивезених на каторжні роботи було звинувачено у співробітництві з окупантами, і з фашистської неволі вони потрапили у сталінські табори.

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Разом з тим війна з усією силою підкреслила й основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продуктивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального вирішення.

Ішлося перш за все про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації[4, c. 171-172].

Після війни серед господарських керівників, економістів виникають прагнення до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, до послаблення пут надцентралізації.

Такі настрої певною мірою проявилися і у Держплані СРСР, який підготував перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства країни. У цьому плані було закладено показники, які давали можливість здійснювати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, залишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам, так і галузям промисловості.

У цілому ж, великі вкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно поліпшили життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.

Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутрішні ресурси, працею радянських людей, були, практично, ліквідовані наслідки війни. Слід зафіксувати й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте, на жаль, найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети у розвитку економіки як СРСР у цілому, так і України[6, c. 153-154].

54. Україна і загострення кризи Радянської системи 1965-1985 років

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними ознаками реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-ті роки 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощував випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на інформацію.

5.Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для розв´язання цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КІІУ зросла майже вдвічі.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ[7, c. 135-136].

64. Розпад СРСР. Угода про створення співдружності незалежних держав СНД і Україна

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

Дезінтеграція Радянського Союзу була тривалим процесом, що подолав у своєму розвитку такі фази:

1. «Розпад» (квітень 1985 — березень 1989 р.). У цей період під впливом глибинних чинників та перших кроків реформування відбулися: започаткована у попередньому періоді дестабілізація суспільства; пробудження національної свідомості у жителів союзних республік; порушення вертикальних управлінських зв´язків у командній системі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня СРСР — КПРС; формування і утвердження альтернативних комуністичним політичних об´єднань, що претендували на владу.

2. «Розвал» (березень 1989 — серпень 1991 p.). Головними його особливостями були: вихід опозиційних сил на державний рівень; усвідомлення національними елітами своїх інтересів і пріоритетів; посилення національних рухів; активна «охоронна» реакція консервативних сил; протистояння альтернативних політичних течій, наслідком якого стало руйнування традиційних суспільних структур, усталених зв´язків, а також уявлень і переконань, радикальна зміна вектора громадської думки.

3. «Переділ» (серпень — грудень 1991 p.). Цю фазу характеризували посилення відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення реальної політичної влади з союзного Центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР[2, c. 449-450].

Наступним кроком процесу інтеграції на новій основі стала зустріч керівників 11 держав — колишніх радянських республік у Алмати, що відбулась 21 грудня 1991 року-Учасники її підписали протокол до Угоди, суть якого полягала в утворенні на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Радянський Союз зник із політичної карти світу.

А 25 грудня М. Горбачов залишив пост Президента Радянської держави. Того дня Президент США Дж. Буш у своєму зверненні до американського народу заявив, що Сполучені Штати визнають незалежність України і готові негайно встановити з нею дипломатичні відносини. На 25 грудня її незалежність визнали 19 країн. Перед Україною відкрились нові шляхи та перспективи розвитку. Отже, «український фактор» у період із серпня по грудень 1991 р. відігравав помітну (якщо не вирішальну) роль у суспільних трансформаціях в СРСР. Це було зумовлено багатьма чинниками. По-перше, Україна мала вагомий економічний потенціал і політичну вагу серед республік радянського Союзу. По-друге, у республіці мали відбутися значні зрушення у політичній сфері, зумовлені референдумом і виборами президента. По-третє, завдяки геополітичному становищу, економічному потенціалу, авторитету на міжнародній арені Україна, попри те, що її територія становила лише 2,6% СРСР, стала фактором, без якого збереження Союзу було неможливим. Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу».

Список використаних літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.