Вступ.

1. Розпуск Центральної Ради. Прихід до влади П. Скоропадського.

2. Гетьманська держава і її внутрішня та зовнішня політика.

3. Протигетьманське повстання. Крах гетьманщини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.

Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.

1. Розпуск Центральної Ради. Прихід до влади П. Скоропадського

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.

Конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги.

УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість. 29 квітня німецька військова частина оточила будинок Центральної Ради і розігнала її. Незважаючи на трагічність ситуації, в цей день УЦР обговорювала і ухвалила Конституцію, одну з найдемократичніших в ті часи, згідно з якою Україна проголошувалася суверенною парламентською державою, гарантувалися широкі громадянські свободи і великі права національним меншинам. Захистити Центральну Раду намагалися лише січові стрільці полку Є.Коновальця. До честі членів УЦР, вони поводилися достойно, з гідністю витримували всі випробування під час перевороту [2, c. 475-477].

Повалення УЦР реакційною військовою верхівкою окупаційних військ і зусиллями внутрішніх консервативних сил закінчило перший етап національної і соціальної революції в Україні. Він характеризувався бурхливим зростанням національно-визвольного руху, відродженням народу України і її державності. Однак об´єктивною вимогою народних мас було задоволення не лише потреб в національних свободах, але й соціально-економічних вимог, розв´язання перш за все аграрного питання, проблеми війни і миру. Недосвідченість, обмеженість і нерішучість української інтелігенції, її соціалістичних партій як провідників революції і реформ не дали можливості виконати ці завдання. Землю селяни отримали лише від радянської влади в кінці 1917 — на початку 1918 pp.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман України (1918). Походив зі старовинного українського аристократичного роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. — на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 р. — командувач 34-м армійським корпусом (після українізації — 1-й Український корпус). У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 р.— один з організаторів Української народної громади, яка обстоювала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 року гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію. ´ вступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до

Швейцарії, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування [6, c. 170-171].

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з´їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок Майже безкровного державного перевороту Центральна Ради. була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони [10, c. 215-216].

2. Гетьманська держава і її внутрішня та зовнішня політика

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату1. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових і торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким зубожінням Петрограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий… Після "московського пекла" Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо».

За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам´янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо), у листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський[13, c. 107-108].

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, геохімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 р. закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. В 1917—1921 pp. жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918—1921). У 1922 р. переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів у її еволюції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням у названих шарах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в земній корі стали фундаментом створеної ним науки — біогеохімії. Вернадський — засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук і наукових товариств. У1943 р. АН СРСР встановила премію, а в 1963 р. — золоту медаль імені Вернадського.

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної Церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика гетьманського уряду орієнтувалася лише на країни Четвертого союзу. Серед них пріоритетом користувалася Німеччина, яка контролювала і корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Досить дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявилися холодними через підтримання нею намагань польських політичних кіл залишити Галичину і Холмщину в складі Польщі, яка поступово формувалася як держава. Значну роль в цьому ускладненні відігравали і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма, який в українських колах мав ім´я Василя Вишиваного, на український монарший стіл. Австрія — єдина з чотирьох центральних держав не ратифікувала Брестський договір. П. Скоропадський особисто виявляв все більшу схильність до Німеччини як головного союзника і у вересні 1918 р. зробив свій перший і єдиний закордонний візит до Берліна, де домовився з кайзером Німеччини про його підтримку самостійності України та формування її армії. Гетьманський уряд вів переговори з урядом РСФРР і стабілізував з цією країною свої стосунки, однак питання про кордони між двома державами до кінця не були розв´язані. Досить складними виявилися і стосунки з Доном, Кримом, Польщею та Румунією, хоча з деякими з цих країн територіальні питання були розв´язані (Всевелике Військо Донське підписало договір про кордони). Крим вів переговори про входження до складу України на правах автономії. Уряд категорично не визнавав захоплення Румунією Бессарабії, не погоджувався з польським пануванням над Холмщиною і Галичиною. Таким чином, Україна часів гетьманату вела активну зовнішньополітичну діяльність і певною мірою виступала суб´єктом міжнародного права. Однак спроби змінити головних партнерів не дали позитивних результатів: держави-переможниці (Англія, Франція, США, Італія) обіцяли гетьману підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв´язків з відродженою монархічною Росією. Становище в Україні характеризувалося посиленням політичних кризових явищ. Тому 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією і призначив новий уряд, сформований з російських монархістів. Це означало, що у світогляді самого Скоропадського верх взяла прихильність до «єдиної і неділимої».

У відповідь обурені українські партії, об´єднані в Національний союз, взяли курс на повстання проти гетьмана, що відповідало і настроям широких народних мас. 13 листопада Союз обрав керівний орган повстання — Директорію, до якої увійшли лідери основних політичних українських партій: В, Винниченко (голова), С Петлюра, Ф. Швець, A. Макаренко, П. Андрієвський. Директорія видала відозву до народу, де в загальних фразах закликала до повалення влади Скоропадського — «насильника і узурпатора народної волі» і обіцяла, що всі «соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені». Це була демократична платформа лівих і центристських політичних сил, об´єднання яких забезпечило успіх у боротьбі [3, c. 521-523].

3. Протигетьманське повстання. Крах гетьманщини

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов´язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб´єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов´язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави») не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальный центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію гетьмана непослідовною [5, c. 246-248].

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов´язкове передавання селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув´язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 року війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Подолати внутрішні та зовнішні протиріччя виявилося не під силу гетьманській владі.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції [8, c. 376-378].

Висновки

Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури.

Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу.

Слід відзначити, що, здійснюючи лінію, протилежну політиці Центральної Ради, в соціально-економічній, військовій політиці, гетьманська держава продовжувала зовнішню політику УЦР, яку започаткував уряд В. Голубовича, підписавши Брестський мир.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.