Вступ

Полтавський полк — у XVII-XVIII століттях один із 10 лівобережних адміністративно-територіальних полків Гетьманщини. Створений 1648 року під час повстання під проводом Б.Хмельницького. Полковий центр — місто Полтава.

Формація виникла наприкінці літа 1648-го року — під проводом Івана Іскри перебувало сім сотень: три з Полтави, Борківська, Багацька, Балаклійська та Кобеляцька. Виникнення полку тісно пов’язане з козацькими повстаннями 30-х років XVII ст. Відтоді територію на схід від Лубен та Говтви поступово колонізували повстанці. Ці козацькі формування були неприйнятними та незручними не лише для шляхти, а й для реєстрових козаків котрі отримавши королівські привілеї неприязно сприймали виписчиків.

За реєстром 1649 полк нараховує 19 сотень. Першочерговим стратегічним завданням був захист південних кордонів від татарських набігів.

Мета нашого дослідження – розглянути історію Полтавського полку.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути зародженння полково-сотенного устрою на Полтавщині          ;

— охарактеризувати адміністративний лад полку в другій половині XVII-XVIII ст.;

— дослідити участь козацтва Полтавського полку у воєнних подіях національно-визвольних змагань;

— виявити особливості воєнних подій в яких приймав участь Полтавський полк у XVIII ст.          ;

— розглянути розвиток господарських відносин мешканців регіону;

— проаналізувати соціальний склад населення;

— розкрити роль та місце релігії в житті населення полку;

— виявити причини ліквідації козацького адміністративно-територіального устрою;

— розглянути наслідки руйнування козацьких порядків на території Полтавщини.

Розділ 1. Полтавський полк як адміністративно –територіальна одиниця Гетьманщини

1.1. Зародженння полково-сотенного устрою на Полтавщині

Полкова система устрою була найбільш специфічною ознакою політичної системи Гетьманщини як державного утворення на українських землях у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Слід зазначити, що інших аналогів подібної військово- політичної системи в історичній практиці невідомо. Полки були одночасно і військовими, і політико-адміністративними, і територіальними одиницями зі своїм досить специфічним управлінським апаратом, структурою, керівними органами та строгою підзвітністю гетьману й генеральній військовій канцелярії при вирішенні найважливіших питань економічного, політичного, соціального та культурного життя на території як окремої адміністративної одиниці, так і всієї країни.

Як свідчать джерела, окремі полки (але як суто військові одиниці) існували на території України ще наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. Відомий український історик М. О. Максимович зазначав, що в історії українських полків цього часу можна умовно виділити два періоди, перший з яких пов’язаний із запорозьким гетьманом Богданком, коли в 1576 р. були утворено 10 полків з 20-тисячним козацьким реєстровим військом (з них 7 — на Правобережжі, 3 — на Лівобережжі, в тому числі й Полтавський полк); другий період піднесення полків припадає на час після повстання Павлюка та Остряниці 1638 p., коли було визначено, що в Україні повинно бути 6 реєстрових полків і в кожному -по 1000 козаків [1,658-659].

Після обрання гетьманом Б. Хмельницького та невдовзі після початку Визвольної війни поділ на полки в Україні був трансформований, його було фактично піднято на інший рівень. Полки стали не лише військовими, але й політико-адміністративними та територіальними одиницями держави. У літописі Самовидця станом на кінець 1648 р. перелічено 12 правобережних полків та 13 лівобережних. Серед останніх Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Полтавський, Зіньківський (або Гадяцький), Київський та інші. Слід зазначити, що за іншими джерелами загальна кількість полків на території України була дещо відмінною, на що звертав увагу М. Максимович [3,661].

На території нинішньої Полтавської області утворилося відразу 7 полків, які налічували в різний час до 114 сотень. Як справедливо зазначав один з полтавських істориків Л. Падалка, Полтавський полк серед них був «найсильнішим» [6,90]. Він належав до тих українських полків, які утворилися найраніше, а як адміністративно- територіальна одиниця проіснував з 1648 по 1765 рік. Полк займав землі між річками Орель та Ворскла, частково виходячи на правий берег останньої. На півночі спочатку своєрідною природною межею кордону полку була р. Псел, але згодом його кордони поступово пересувалися на південь по мірі колонізації цих територій. Територія полку безпосередньо межувала з землями Запорожжя та з відкритими степами, була фактично окраїною Гетьманщини. До нього входили містечка та селища, розташовані в основному на берегах річок (Великі Будища, Полтава, Старі Санжари, Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Сокілка, Кишінька — на Ворсклі, Китайгород, Царичанка, Маячка, Нехвороща — на Орелі). Дещо пізніше до складу полку ввійшли три містечка, розташовані на Дніпрі (Орлик, Переволочна та Келеберда), а також Решетилівка на р. Голтва. Першим полтавським полковником став у 1648 р. один з найбільш відомих сподвижників Б. Хмельницького Мартин Пушкар. Полковницький пернач він тримав до самої своєї смерті в 1658 р.

Спеціальну увагу історії Полтавського полку в своїх працях приділяли українські історики XIX — початку XX ст. М. Максимович [3], О. Лазаревський [1;2], В. Модзалевський [4], Л. Падалка [6]. В особистому архіві О. Лазаревського збереглися чернетки практично закінченої праці, присвяченої суто історії Полтавського полку як адміністративно-територіальної одиниці Гетьманщини, що мала бути опублікована як четвертий том його славнозвісного «Описания Старой Малороссии» (цьому на заваді стала передчасна смерть історика) [8]. Деякі цікаві джерела, що безпосередньо стосувалися Полтавського полку були опубліковані окремими виданнями (наприклад, [5]) та в тематичних збірниках ([6] тощо). Тут ми зупинимося лише на окремих аспектах адміністративно-територіального устрою полку, спираючись і на праці попередніх дослідників, і на окремі опубліковані та архівні джерела.

На 1649 р. після приєднання до Полтавського полку частини Гадяцького в ньому налічувалося 19 сотень. Перелік цих сотень та імена сотників подано в праці М. Максимовича [3,724-725]. Він же на основі архівних джерел досить ретельно простежив адміністративно-територіальні зміни Полтавського полку протягом століття. Так, у 1660 р. від Полтавського полку було відокремлено частину сотень і утворено Зіньківський полк. Решта сотень полку була переформована. Серед них залишилося 10 сотень, що входили до складу полку постійно:          Полтавська полкова, Будянська (Великобудицька), Старосанжарська, Новосанжарська, Біликівська (Білицька), Кобеляцька, Сокільська, Кишінська, Переволочанська та Келебердянська. Крім цього, до складу полку ввійшли ще три сотні, які дещо пізніше були передані до Миргородського полку (Білоцерківська (колишня Балаклійська), Яреськівська та Шишацька), а також Зіньківська та Опішнянська сотні (за гетьманування Д. Многогрішного), які пізніше знову відійшли до Гадяцького полку. На 1660 р. до Полтавського полку входили Остапівська та Голтвянська сотні, що ще в 1649 р. були відокремлені від Чигиринського, а на початку 70-х pp. XVII ст. включені до Миргородського полку. Отже з 1660 по 1672 р. в Полтавському полку налічувалося 17 сотень.

Після цього територія Полтавського полку досить активно почала освоюватися вихідцями з Правобережжя (в основному з Уманщини та Поділля). Як результат, тут виникло багато нових поселень, сіл та містечок. Серед них — Нехвороща при впадінні р. Нехворощі в р. Орель (1674 p.), Маячка (1674 р.), Царичанка (1674 р.), Китайгород (1677 p.), Орлик (біля впадіння Орелі в Дніпро) тощо. Більшість цих сіл зараз знаходяться в межах Дніпропетровської області (Дніпродзержинський, Царичанський та Магдалинівський райони) та Кобеляцького району Полтавської області. Вказані нами дати заснування наводить у своїй праці М. Максимович. Однак, на наш погляд, з деякими з них не можна погодитися. Адже на місці цих населених пунктів і раніше, ймовірно, існували слободи й поселення, а згадані дати досить умовні, оскільки свідчать скоріше вже про той час, коли вони стали центрами, де були зосереджені полкові канцелярії. На цьому ж наголошував в одній із своїх праць О. М. Лазаревський [1,357-358]. Саме наприкінці XVII ст. у складі полку вже знаходилися Орлянська (Орлицька), Маяцька, Нех-ворощанська, Царичанська та Китайгородська сотні. Частина земель цих сотень одночасно входила до складу Кодацької паланки. Нарешті останніми до складу полку (після 1723 р.) увійшли 2-а Полтавська полкова та Решетилівська сотні. І, таким чином, на 1744 р. у полку налічувалося всього 17 сотень (за винятком тих, що були передані, як уже зазначалося вище, до інших полків).

1.2. Адміністративний лад полку в другій половині XVII-XVIII ст.

Перепис 1719 р. фіксує на території Полтавського полку, крім самого полкового центру — міста Полтави, ще 61 населений пункт. Ревізійні відомості початку 1730-х років вказують на існування 69 населених пунктів. Порівняльний аналіз індексу поселень Полтавщини у варіантах 1719 та 1732 рр. вказує не лише на появу цілої низки нових позицій, але й зникнення окремих поселень, згадки про які існували раніше. Причому, зважаючи на ту обставину, що мова йде не лише про зникнення слобід чи сілець, а й повноцінних сіл, вважаємо, що, швидше за все, причина не потрапляння того чи іншого населеного пункту у звітну документацію крилася не у його фізичному зникненні, а у втраті звітності по ньому або спробі виведення його з-під фіскального дисциплінування.

В адміністративному відношенні, згідно з матеріалами ревізій, Полтавський полк у 1710 — 1730-х рр. поділявся на 16 сотень. Своєю чергою Перша та Друга полкові сотні (названі в матеріалах ревізії 1719 р. за іменами їх сотників, відповідно «сотня пана Якова Черняка полковая» та «сотня пана Дмитрія Самарського полковая») поділялися на низку куренів, що об’єднували козаків окремих сіл і містечок, належних до цих сотень. У 1719 р. у сотні Якова Черняка таких куренів налічувалося 10, а в сотні Дмитра Самарського — 11 (за переписом 1732 р. їх стало, відповідно, 9 і 12).

У переважної більшості сотень Полтавського полку, згідно з матеріалами переписних книг, поділ на курені, як правило, не простежується. За переписом 1719 р. виняток становлять лише Білицька сотня, до складу якої входить Комарівський курінь, Сокольська сотня — Лучківський і Ханделіївський курені та Нехворощанська сотня — Шедіївський курінь.

У частини дрібних населених пунктів (сілець, слобід чи поселень, «на купленному ґрунті осажених») присутність представників козацького товариства не фіксується. Відтак, у цих поселеннях діють лише самоврядні інституції поспільства або владні повноваження здійснюють особи, призначені державцем цього поселення.

Окремішнє положення посідав Переволочанський замок, що «до власності рейментарської належав». Він мав власну адміністрацію, очолювану «переволочанським дозорцею», а також, до певної міри, самобутню соціальну структуру.

Як можна зробити висновок з аналізу переписних книг, упродовж першої третини XVIII ст. структура полково-сотенного устрою зазнавала певних змін. Змінювалися також назви сотень і куренів. Зокрема, якщо за переписом 1719 р. Рибцівський курінь входив до складу Першої полкової сотні, то за переписом 1732 р. — до Другої. Натомість Грабинівський курінь, який у 1719 р. належав до Другої полкової сотні, у переписних книгах 1732 р. приписаний до міста Полтави, поряд із Полтавським міським куренем.

По-різному названі в переписах 1719 і 1732 рр. Перша та Друга полкові сотні. У першому випадку вони позначаються прізвищем сотників, які їх очолювали — відповідно «сотня пана Якова Черняка полковая» та «сотня пана Дмитрія Самарського полковая». Крім того, перепис 1719 р. фіксує в списку мешканців с. Яківці «козаків сотенних яковскіх і павленковскіх», а вже у матеріалах ревізії 1732 р. у структурі Першої полкової сотні вказана наявність «Павленковского» куреня, без згадки про входження до його складу яківцівських козаків.

За переписом 1719 р., сотенні козаки Лучківського і Ханделіївського куренів вписані до Сокольської сотні, переписом 1721 р. — Переволочанської, а переписом 1732 р. — Кишеньківської. Щоправда, у цих випадках маємо справу зі специфічними адміністративними й соціальними умовами. Адже села Лучки і Ханделіївка були «маєтностями рейментарськими» (як це фіксує перепис 1721 р.) та «належали до замку Переволочанського» (згідно з формулюваннями переписних книг 1719 р.). І за такого їх адміністративного статусу, частина козаків вважалися такими, що є «прислужающиє до замку рейментарского Переволочанского», а частина — «козаки к сотні Кишенковской налєжныє». Згідно з переписом лучківських козаків 1732 р., до першої групи входило 77 козаків (точніше — козацьких дворів), а до другої — 1520. У с. Ханделіївка відповідно було 27 сотенних і 8 замкових козаків. Зрозуміло, що кожна із цих груп мала власну місцеву адміністрацію.

Своєрідність же Рибцівського куреня полягає в тому, що у 1719 р. рибцівське товариство (всього 76 козаків), хоч і було представлене в структурі Першої полкової сотні (точніше — «сотні Якова Черняка»), але за своїм підпорядкуванням було виведене з-під влади сотника, оскільки значилось у статусі «курінчиків» (про цю категорію козацтва див. далі) полтавського полковника Івана Черняка. Перепис 1732 р. проводився вже після смерті полковника і після втрати рибцівськими козаками статусу «курінних козаків полковника». Втім, чим була обумовлена потреба у включенні тепер уже 84 рибцівських сотенних козаків до складу Другої, а не Першої полкової сотні — виявити не вдалося.

У переписі 1732 р. до складу Новосанжарської сотні вперше було вписано козаків Лелюхівського куреня, «которые сотни прислужаючіє» (всього 30 дворів), наявність котрих раніше в сотенному компуті не фіксувалась. У переписних книгах 1719 р. зазначалося, що «село Лелюховка под Новими Санжарами, в подданстве пану Григорію Буцкому осавулу полковому и пану Павлу Ждановичу сотнику новосанжаровскому».

Таблиця 1. Адміністративна структура Полтавського полку згідно з матеріалами переписів 1719 і 1732 рр.

За переписом 1719 р.		За переписом 1732 р.
Полковий центр	Полтава	Полковий центр	Полтава Грабинівка Вакулинці Іскрівка, слобідка
Перша полкова сотня	Петрівці Петрівська слобідка Гавронці Стасовці Брусія Брусійська слобідка Кам’янка Тахтаулове Диканька Жуки Івончинці Яківці Павленки Рибці	Перша полкова сотня	Петрівці Петрівська слобідка Кам’янка Стасовці Брусія Брусійська слобідка Диканька Гавронці Черняківка Тахтаупове Патлаївка Ковалівка Павлівка Жуки Івончинці Яківці Павленки Прирівська слобідка
Друга полкова сотня	Гуджоли Шостаки Супрунівка Івашки Пушкарівка Мильці Куклинці Ольшанка Чернечий Яр Нові Млини Комарівка, сільце	Друга полкова сотня	Рибці Гуджоли Шостаки Супрунівка Івашки Мильці Мачохи Нижні Млини Пушкарівка Куклинці Ольшанка Мачохи Микілка Писарівка Грабинівка Буланове Малинівка Росошинці Ольшани, слобідка
Великобудищан- ська сотня	Великі Будища, містечко Мачохи Нижні Млини Грабинівка Іскрівка, слобідка Микілка, слобідка Тягамлик, слобідка Росошинці, сільце Тростянка, сільце Ольшанови, слобідка Буланове, слобідка	Великобудищанська сотня	Великі Будища, містечко Чернечий Яр Нові Млини Комарівка, сільце
Решетилівська сотня	Решетилівка, містечко	Решетилівська сотня	Решетилівка, містечко Димівщина
Старосанжарська сотня	Старі Санжари, місто	Старосанжарська сотня	Старі Санжари, місто
Новосанжарська сотня	Нові Санжари, містечко Лелюхівка	Новосанжарська сотня	Нові Санжари, містечко Лелюхівка (???)
Білицька сотня	Білики, містечко Федорівка	Білицька сотня	Білики, містечко Федорівка

 

Як уже неодноразово зазначалось у спеціальній літературі, за кількістю козаків сотні, як і полки, суттєво різнились одна від другої. Переконливим свідченням цього є й наведені у таблиці обрахунки кількості козацьких дворів Полтавського полку в 1732 р. Так, наприклад, якщо в Орлянській сотні кількість дворів товариства обраховувалася в 93 одиниці, Переволочанській і Китайгородській — 84, а Маяцькій — лише 72, то відповідні показники в Білицькій сотні становили 411, Кобеляцькій — 588, Першій полковій — 783, а в Другій полковій — аж 799.

Так само різною була і кількість козацького товариства в куренях. Найменшою вона була в Грабинівському і Брусівському куренях — по 24 козацьких двори, а найбільшою в Полтавському міському, Петровському та Мачоському — відповідно, 202, 221 та 219 дворів. Як бачимо, останні три курені за кількістю товариства не лише переважали нечисленні Орлянську, Переволочанську, Китайгородську та Маяцьку сотні, а й були численнішими за середньостатистичні Келебердську (153) та Царичанську (138) сотні, і приблизно такими ж, як Сокольська (202), Старосанжарська (219), Нехворощанська (222) та Великобуди- щанська (228) сотні.

Вочевидь, у контексті порівняння показників кількісного складу окремих сотень доречним буде зауважити, що найменші за кількістю козацьких дворів і такі, що складалися переважно лише із самого сотенного центру, тобто без належних до них куренів, були так звані Поорельські сотні, що виникли в середині 70-х рр. XVII ст., коли на момент занепаду Правобережного гетьманату на Полтавщину стрімко почали переселятися козаки з Правобережжя на Лівобережжя. Як зазначав із цього приводу сучасник подій, до того ж за народженням і проживанням тісно пов’язаний із Полтавщиною, Самійло Величко: «Осідали вони новими містами в Полтавському полку по річці Орелі, тобто Китайгородом, Царичанкою, Маячкою, Нехворощою й Керебурдою… ». Зважаючи на небезпеку сусідства з Диким Полем, а також не досить сприятливі кліматичні умови, порівнюючи з іншими регіонами Полтавщини, упродовж останньої третини XVII — початку XVIII ст. Поорелля так і не стало густонаселеним краєм.

Оскільки Полтавський полк був досить віддаленим від центра Гетьманщини і займав окраїнне положення, то він, з одного боку, не приваблював своїми землями генеральної козацької старшини та російських сановників, бо це не могло мати великої економічної вигоди, а з іншого боку, близькість Запорожжя сприяла збереженню тут на значно довший час старовинних козацьких традицій та звичаїв. О. М. Лазаревський цілком справедливо, на наш погляд, зазначав, що в цьому сенсі Полтавський полк був винятком в усій Гетьманщині, оскільки в решті полків не лише селяни, а й рядові козаки були в повній залежності від старшини практично вже в 70-х pp. XVII ст., а полковники стали «гетьманськими чиновниками», оскільки полчани не могли впливати на їх призначення. У Полтавському полку вибір полковників до кінця XVII ст. залежав «дійсно від волі «товариства», хоч останніми в таких випадках завжди керував невеликий гурт багатіїв, що вміли підкорити своєму впливу й інших» [1, 360-361]. До кола цих осіб входили Мартин Пушкар та його сини, Федір Жученко, Дем’ян Гуджоль, Прокіп Левенець, Дем’ян Яковенко, Леонтій Черняк. Згодом до них приєднався також єврей- вихрест Павло Герцик, свояк генерального обозного І. Забіли, який теж декілька разів наприкінці XVII ст. утримував полковницький пернач.

Слід особливо наголосити, що вибір полковника в Полтавському полку (особливо в другій половині XVII ст.) значною мірою залежав не лише від багатства чи впливовості того чи іншого конкретного претендента на цю посаду, а й від політичних тенденцій та боротьби різних угруповань старшини за гетьманську булаву. При цьому полтавці далеко не завжди підкорялися лівобережним гетьманам і визнавали їх верховенство, а частіше прислухалися до думки запорожців або навіть мали самостійну думку. Показовим є приклад з лівобережним гетьманом Д. Многогрішним, якого підтримував тодішній полтавський полковник Д. Гуджоль, але не хотіла визнавати полкова старшина, що врешті-решт призвело до усунення останнього й обрання на його місце Кості Кублицького, який був прихильником Петра Дорошенка. Коли ж і той під тиском Москви та Многогрішного відмовився підтримувати правобережного гетьмана, то полтавська старшина обрала нового полковника — Філона Гаркушу, що був давнім приятелем П. Дорошенка. І хоч згодом полтавчан змусили підкорятися саме тим гетьманам, які були «зручними» для Москви, прояви «вольності» та «непокори» для полтавської старшини були характерні і в подальшому. Звідси й доволі часті «переобрання» полковників у Полтаві, окремі з яких не затримувалися на своїй посаді й року. Звичайно, при цьому слід враховувати, що керівництво окремих з них просто не вдовольняло представників полкової старшини та полчан, що теж часто призводило до швидкого усунення таких полковників з посади.

Однак, починаючи з гетьманування І. Самойловича, полтавчани поступово втрачають номінальне право обирати полковників, а за І.Мазепи полковники почали вже призначатися гетьманом. Разом із цим поступово припинилися часті заміни полковників. Так, протягом 1695— 1708 pp. пернач полтавського полковника перебував у руках Івана Іскри, який до того був корсунським полковником. Як відомо, у червні 1708 р. за донос на І.    Мазепу за розпорядженням Петра І Іскра був страчений. Після нього полковий уряд очолив Іван Прокопович Левенець (1708-1714 pp.), а потім Іван Леонтійович Черняк, за часів якого в полку процвітало хабарництво, а він сам неодноразово притягувався до суду, хоч так і не був покараний. У 1727 р. у полковники полтавські «був пожалуваний» зять гетьмана Д. Апостола Василь Васильович Кочубей, а останнім полтавським полковником став Андрій Андрійович Горленко, який займав уряд більше тридцяти років аж до припинення існування полку в 1765 р.

Як і в інших полках, полковник та старшина становили уряд Полтавського полку. При полковнику діяла полкова канцелярія, яка була своєрідним адміністративно- територіальним та військово-політичним управлінським органом. Матеріали із фонду «Полтавської полкової канцелярії» охоплюють 1726-1784 pp. і дають загальне уявлення про основні напрямки її діяльності в соціально-економічній, політичній, судовій сферах [9]. Полкова канцелярія постійно вела свої журнали, протоколи, проводила ревізії полку, складала різноманітні списки та переліки, видавала розпорядження, реєструвала та зберігала документи. Але, щоправда, слід зазначити, що в силу обставин не збереглися матеріали полкової канцелярії за другу половину XVII ст., що значно ускладнює дослідження саме цього періоду історії полку.

1.3. Участь козацтва Полтавського полку у воєнних подіях національно-визвольних змагань

Козаки Полтавського полку брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. (в облозі Львова, Замостя у 1648 р., битвах під Зборовом у 1649 р., Берестечком у 1651 р., Жванцем у 1653 р., молдавських походах 1650 і 1652 рр.), у повстанні 1657—1658 рр., в антифеодальних виступах 1687, 1689 і 1691 рр. проти козацької старшини, в Азовських походах 1695—1696 рр. Під час штурму Кизикермена козаки Полтавського полку, очолювані П.Герциком, особливо відзначилися. Із трофейних гармат, захоплених Полтавським полком, 1695 року Афанасієм Петровичем відлито чудовий дзвін «Кизи-Кирмен». Під час ІІ Азовського походу несли караульну службу на Муравському шляху, що вів до Азова. Загалом, як зазначав Іван Мазепа в листі до Петра І: «За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів», в яких взяли безпосередню участь всі козацькі полки Полтавщини.

У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою наприкінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Війська Запорозького, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак, вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради 8 січня 1654 р. виникли непорозуміння між обома сторонами. На раді Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Натомість, московський посол, боярин В. Бутурлін відмовився від будь-яких зобов’язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України. Це викликало невдоволення значної частини козацтва і міщанства. Запорозькі козаки, кілька гетьманських полків (Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський), українське православне духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим, деякі люди з ближнього оточення Хмельницького (полковники І. Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І. Сірко, М. Ханенко) відмовилися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

1.4. Особливості воєнних подій в яких приймав участь Полтавський полк у XVIII ст.

Під час Північної війни 1701 року 1,5 тисячі козаків Полтавського полку І.Іскри вели «малу війну в Ліфляндії» та під проводом Д.Апостола брали участь у битві під Ерестфером. 1702 року здобували Нотебург. З весни 1708 року Полтавський козацький полк перебуває на Дону для придушення повстання К.Булавіна. На час Полтавської битви переважна частина вже повернулася з донського походу. Згідно з документами, котрі дійшли до нашого часу, більшість полчан підтримували І.Мазепу.

Кульмінаційною подією Північної війни на українських теренах стала Полтавська битва, яка відбулася 27 червня 1709 р. між військами Петра І та союзним військом І. Мазепи і шведського короля Карла ХІІ. Її фінал кардинальним чином вплинув на подальший історичний розвиток країн-учасниць протягом наступних століть. Не вдаючись до аналізу ходу Полтавської битви, слід наголосити, що разом зі шведами і козаками у Полтавській битві брали участь козаки на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком та група старшин і козаків Гетьманщини. Активними учасниками подій були козаки Стародубського, Лубенського, Ізюмського, Миргородського, Ніжинського, Полтавського, Харківського та сердюцького полків.

Важливу роль у подіях 1709 р. відіграв Полтавський полк, один з найважливіших форпостів Козацької держави. В силу свого географічного розташування він був найбільш наближений до Запорозької Січі, на яку завжди орієнтувалися полтавці. До складу Полтавського полку входило дев’ятнадцять сотень, серед яких ключове місце в подіях, пов’язаних з Полтавською битвою, зайняли Перша та Друга Полтавські, Новосанжарська, Старосанжарська, Білицька, Кобеляцька, Кишіньська, Сокільська, Переволочанська та Великобудиська сотні. Сім із дев’ятнадцяти відомих представників полкової та сотенної старшини Полтавського козацького полку були прихильниками політики І. Мазепи, стільки ж було і проросійсько налаштованих старшин.

Після приєднання запорожців на чолі з К. Гордієнком до І. Мазепи навесні 1709 р. Полтавський полк перейшов на сторону гетьмана, орієнтуючись не на політичний вибір, а на антимосковські та антифеодальні гасла. Козаки не брали безпосередньої участі у Полтавській битві, але вони забезпечили коридор, яким запорожці на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком, спочатку прийшли на з’єднання з гетьманом І. Мазепою та шведською армією, що знаходилася у Великих Будищах, а пізніше — забезпечили прикриття при відступі союзників з-під Полтави до містечка Переволочна.

Також полк брав участь у російсько-турецьких війнах 1735—1739 та 1768—1774 рр.

Розділ 2. Соціально-економічний розвиток Полтавського полку

2.1. Розвиток господарських відносин мешканців регіону

Перепис 1719 р. — «Компут всего полку Полтавского товариства и посполства конних и піших также и воловую упряж міючих за […]вого рейментарства ясневелможного єго мсти пана Іоанна Ильича Скоропадского […] по указу єго велможности єсаул[…]ойсковый енералный єго мст пн Василий Жураковскый, 1719 року» — як можна зробити висновок із його преамбули, був ініційований гетьманським урядом Івана Скоропадського та реалізований лід керівництвом генерального осавула Війська Запорозького Василя Жураковського.

Документ містить 188 аркушів оригінального тексту.

Ініціатива складання перепису 1721 р. — «Компут всего товариства комонного служащого, козаков воловью упряж меючих и піших, також людей посполитих тяглых, піших, ніщетних и подсуседков по указу его млсти пана Івана Черняка полковника войска Его Црского Прсвтлого Влчства Запорожского Полтавского в сотнях через ревізію справлєнний в року 1721 марта 20″5 — виходила вже від полтавського полковника Івана Черняка й переслідувала мету впорядкування козаками та поспільством несення служб і виконання повинностей, насамперед по утримуванні російських драгун.

Документ містить 210 аркушів оригіналу звітів, надісланих із сотенних канцелярій від городових отаманів, війтів і старост. Усі вони скріплені підписами і печатками відповідних урядників.

Перепис 1721 р., на відміну від попереднього, не фіксує склад полкової старшини, а встановити особовий склад старшини сотенного і городового рівня можна лише за підписами під справозданнями (щоправда, їх візували лише представники, а не всі члени старшинського корпусу). Натомість перепис цього року містить вичерпні відомості про склад військових слуг полкового рівня, а також соціопрофесійні групи слюсарів і ковалів, належних до Переволочанського замку, або ж гетьманських перевізників — «от сустанцій волних».

Найповнішою з-поміж досліджуваних версій ревізією Полтавського полку є перепис 1732 р., ініційований гетьманським урядом Данила Апостола та представлений у формі механічно зведених в один документ надісланих із місць ревізій, наприклад, «Виденіє полкового города Полтави сколко в оной обретаетца полковой старшины, бунчуковых товаришей и знатних вдов, полковых служителей, значковых товаришей, атаманов, козаков можных, промыслом великим и малым бавячихся, ґрунтовых и малоґрунтовых, убогих и крайнє убогих козаков и вдов козаков, коней и волов не имєют и служит войсковой службы не могут, дворов владельческих, приїжджих, дворов пустых и футоров, значит нижей сего 1732 года юля 16».

Загальний обсяг цього документа становить 568 аркушів.

Перепис 1732 р. містить інформацію про склад полкової, сотенної, городової і курінної старшин. У ньому ж містяться і відомості про бунчукових та значкових товаришів. Причому з документа можна почерпнути й унікальну інформацію про нечисленні соціальні групи: «знатиме вдовы бунчуковые» та «знатне вдовы значковые»8. Наявність останніх у соціальній структурі Гетьманату є вповні логічною, проте поки що неописаною в історіографії.

Перепис містить також додаткову інформацію про «козаків промислом купечєским знатним бавячіся» або ж «козаків купчіх неболшим промислом бавячієся», про «протекціянтів» різних впливових осіб із числа козацької адміністрації Полтавського полку та вищих російських офіцерів і сановників.

В адміністративній структурі полку принципово новим явищем порівняно з попередніми роками є поява соціальної групи «асаульцов» — козацьких служителів низового рівня.

Як уже зазначалося вище, добра збереженість матеріалів ревізій дає змогу провести комплексне дослідження адміністративної та соціальної структури Полтавського полку, чого не можна досягти на основі аналізу інших історичних джерел.

Як певний недолік цього комплексного джерела — а саме так можна розглядати переписи 1719, 1721 та 1732 рр. — варто розцінювати недостатню уніфікованість його окремих частин. Адже переписи, як можна зробити висновок з їх фактичного результату, проводилися за відмінною методикою, їх матеріали містять підчас відомості, виведені з різних оціночних критеріїв, або ж такі, що стосуються тих сфер соціального життя, які не бралися до уваги в інших документах. У кінцевому ж результаті це не дозволяє простежити трансформацію тих чи інших соціальних характеристик у їхньому розвитку, вдовольнившись почасти лише констатацією факту існування того чи іншого соціального феномену.

2.2. Соціальний склад населення

Соціальна група полкової старшини у першій третині XVIII ст. включає до свого складу десять осіб. Інституційно до складу полкової старшини включено традиційний для гетьманату перелік урядів полкового рівня — полковник, писар, два осавули та два хорунжих. Крім того, компути 1719 та 1732 рр. називають серед полкової старшини також гарматних осавула і хорунжого, яких дослідники зазвичай не включають до складу козацької адміністрації полкового рівня28.

Зважаючи на прикладне значення перепису 1721 р. — встановлення спроможності козаків і поспільства виконувати повинності, насамперед утримувати російських драгун, а також ту обставину, що старшина була звільнена від цих обов’язків, — інституційний і персональний склад цієї соціальної групи у документі не фіксується.

Аналізуючи ж поіменний реєстр полкової старшини, не можна не звернути увагу на той факт, що за тринадцять років, які минули від перепису 1719 р. до перепису 1732 р., персональний склад цієї соціальної групи козацтва оновився докорінно. Так, із числа представників полкової старшини 1719 р. на початку 1730-х років при владі залишилося лише троє урядовців: Лаврентій Никитович (щоправда, тепер він записаний як «Лаврентій Никитов»), Михайло Руденко та Павло Герасимович. За час, що минув від 1719 р., Лаврентій Никитович з уряду другого осавула перемістився на другу за впливовістю і престижністю полкову посаду обозного. Михайло Руденко з уряду хорунжого піднявся щаблем вище — на уряд другого осавула. Так само і службове зростання Павла Герасимовича вимірювалося лише одним щаблем ієрархічної драбини — з уряду другого полкового хорунжого на уряд першого полкового хорунжого.

Достеменно відомо, що ще двоє полкових старшин списку 1719 р. — полковник Іван Черняк і полковий писар Григорій Богаєвський — у 1720-х рр. пішли із життя (їхні вдови — «Ірина Іванова Чернякова» та «Анюта Богаєвська» у ревізії 1732 р. значаться, відповідно, серед «знатных вдов бунчуковых» і «знатных вдов значковых»).

Стосовно подальшої долі та службового переміщення решти полкових старшин списку 1719 р. виявити інформацію не пощастило. Гіпотетично ж можна стверджувати, що такі темпи оновлення старшинського корпусу полкового рівня (а мова йде про оновлення впродовж тринадцяти років аж на 70%) загалом не були характерними для гетьманату. Причини ж цієї кардинальної заміни кадрів варто шукати у тій політичній нестабільності, що встановилася в Україні після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 р. Адже саме на 20-і роки випадають спроби привнесеної урядом Петра І на політико-адміністративний ґрунт гетьманату російської владної структури — Малоросійської колегії перебрати на себе важелі формування полкового проводу, включення до нього представників імперських владних структур. Кардинальну «чистку» старшинського корпусу було проведено на початку 1724 р. емісаром імператора Олександром Рум’янцевим у контексті викорінення старшинської опозиції інкорпораційним заходам Петербурга.

В історіографії традиційно вважається, що інституційно сотенну старшину формують сотник, городовий отаман, писар, хорунжий та осавул (або ж декілька осавулів чи осавул і підосавул). У випадку з Полтавським полком, то в його структурі сотенного управління першої третини XVIII ст. обов’язковою є присутність лише перших двох урядників, наявність наступних двох (тобто писаря і хорунжого), згідно з переписами 1719 та 1721 рр., могла варіюватись: у реєстрах одних сотень знаходимо лише хорунжого (Перша полкова, Решетилівська, Старосанжарська, Білицька сотні), в інших — лише писаря (Кобеляцька, Сокольська, Переволочанська, Китайгородська, Маяцька сотні), ще в інших і тих і других (Великобудищанська, Царичанська сотні). У Другій полковій, Кишеньківській, Келебердській, Орлянській і Нехворощанській сотнях вказівки на писаря і хорунжого взагалі відсутні. I вже зовсім не існує підтверджень щодо функціонування в той час інституту осавулів.

Якщо ж вести мову про сотенну старшину як певну соціальну групу, то передовсім варто зазначити, що у першій половині XVIII ст. маємо справу з доволі замкнутою соціальною структурою, якій мобільність не була притаманною. Особливо чітко тенденція такого консерватизму простежується на прикладі старшин, що посідали сотницький уряд. Зокрема, упродовж 1719-1732 рр. посаду сотника зберігають за собою: Василь Єфимович у Білицькій сотні, Григорій Потоцький — у Кишеньківській, Павло Тройніцький — у Келе-бердській. Яків Черняк значиться як сотник Першої полкової сотні у 1719 та 1721 рр., а вже після його смерті у переписі 1732 р. на його місце вписано сина Григорія Черняка. Аналогічним чином проблема заміщення сотницької вакансії була вирішена у Сокольській сотні, де на місце Федора Тимофійовича прийшов Федір Федорович, та Маяцькій, де Власа Прийму замінив Андрій Прийма. У двох із трьох реєстрів зустрічаємо згадки як про сотників Івана Гаєцького (Решетилівська сотня), Івана Тарнавського (Старосанжарська), Павла Ждановича (Новосанжарська), Павла Вакуленка (Келебердська), Иосифа Яковлевича (Орлянська), Данила Ждановича (Царичанська), Стефана Василевича (Китайгородська), Гордія Савича (Нехворощанська). Двічі, у 1719 та 1732 рр., сотенний уряд у Великих Будищах обіймав Іван Сулима. Так само двічі владу до своїх рук перебирав суперник Сулими — Дмитро Колачинський, котрий сотникував перед 1719 р. та з 1721 р. і до самої смерті, що сталася перед 1732 р. Лише у випадку з реєстрами Другої полкової і Кобеляцької сотень виявити подібну довготривалість сотенної каденції чи своєрідне «успадкування» рангу нащадками діючого старшини не вдалося. Втім, за інформацією інших джерел, і Дмитро Колачинський і Сава Михайлович (Тарануха) не обмежилися настільки коротким урядуванням, як може скластися враження з переписних книг, і, принаймні, до відомості 1721 р. їхні прізвища не потрапили сугубо із суб’єктивних причин, оскільки вони зберігали за собою уряд і надалі33. Наступником же Колачинського на сотництві став також далеко «не- випадковий» претендент, а син колишнього полтавського полкового судді Петра Кованьки — Герасим.

Звертає на себе увагу і тенденція своєрідного «закріплення» за тим чи іншим старшиною чи старшинським родом певної адміністративної одиниці. Так, скажімо, лише у випадку з Иосифом Яковлевичем простежується практика пересідання із сотницького уряду у Переволочні на відповідний уряд в Орлі. Не можна також встановити й існування практики висунення на полкові старшинські уряди представників сотенної адміністрації. Перші, як правило, рекрутувалися з числа значних козаків полкового центру.

Судячи з традиційного розташування у ревізіях і компутах, інститут городового отамана в сотенній службовій ієрархії містився на другій-третій позиції, відразу після сотника або наказного сотника, якщо такий був.

Втім, попри таку значимість на рівні місцевого самоврядування, виявити тенденцію до посідання колишніми городовими отаманами урядів сотника чи полкового старшини не вдалося. Порівнюючи ж матеріали ревізій з іншими джерелами інформації, пощастило виявити лише один такий приклад, коли ца- ричанський городовий отаман у 1721 р. Федір Бабанський уже наступного року посів уряд царичанського сотника, залишаючись на ньому до 1727 р.  Натомість відомим є приклад зворотного характеру, коли Марко Лазоренко у 1721 р. посідав уряд наказного сотника в Білицькій сотні, а в переписі 1732 р. записаний уже як отаман городовий білицький.

На відміну від корпорації сотників, городовим отаманам, вочевидь через близькість до товариства і підзвітність волі товариства, так і не вдалося створити якусь відокремлену спільноту. Як свідчать матеріали переписів, каденція городових отаманів не перевищувала і кількох років. Із-поміж встановлених прізвищ городових отаманів усіх сотенних центрів Полтавського полку лише декілька значаться у двох списках, зокрема: Федір Товстий як городовий отаман у Великих Будищах (1721, 1732), Степан Романиченко — у Старих Санжарах (1719, 1721), Денис Соравець — у Келеберді (1719, 1721) та Євстафій Житинський — в Орлі (1719, 1721).

У сотнях, де існував поділ на курені на низовому рівні, адмініструє курінний отаман. У структурі місцевого самоврядування саме на курінних отаманів покладались обов’язки врядування козацьким товариством відповідної базової одиниці. Відтак, своїми функціями курінні отамани до певної міри копіювали інститут сотництва, а за соціальним статусом і можливостями корпоративної самоідентифікації більшою мірою нагадували городових отаманів. Принаймні, в матеріалах переписів каденція курінних отаманів рідко перевищувала один термін. Лише у випадку з курінними отаманами Тяхтялова, Івончинців та Яківця переписи 1719 та 1721 рр. подають одні й ті ж прізвища. У всіх інших випадках на уряді курінного отамана фіксуються нові люди, згадок про яких уже в іпостасях старшин вищого рангу, виявити не вдалося. Чи не єдиним винятком із правила швидкоплинності каденції врядування курінних отаманів є приклад з отаманом козаків с.Гавронці Першої полкової сотні Дмитром Шутом, котрому вдалося зберегти за собою врядівство від 1719 р. до 1732 р., попри те, що змінився статус самих гавронських козаків, які із сотенного товариства перейшли в розряд курінчиків сотника Григорія Черняка.

Як можна зробити висновок із матеріалів переписів, влада курінного отамана поширювалася на всі групи сотенного козацтва, що проживало на певній території. Як певний виняток сприймається згадка у переписі куренів, що належать до Переволочанського замку, 1721 р. про «пішого отамана лучківського», котрий функціонує поруч із «звичайним» лучківським отаманом. Так само у переписних книгах 1719 р. у Кобеляцькій сотні серед переліку козаків піших натрапляємо на згадку про якогось «Лукьяна атамана піхотного»36.

Перепис 1732 р. фіксує впровадження у структуру місцевого козацького самоврядування інституту «осавульців» (в оригіналі — «ассаулцов»). У більш ранніх ревізіях згадку про осавульців зустрічаємо лише один раз і то у контексті згадування про самоврядні інституції поспільства37. Тепер же інститут осавульців представлений у всіх сотнях Полтавського полку.

Стосовно існування згадок про осавульців в інших полках Гетьманату, то О.Лазаревський ідентифікував їх як військових слуг сотника38. Натомість В.Дядиченко, аналізуючи суспільно-політичний устрій гетьманату початку XVIII ст., згадував осавульців (чи осавульчиків) як служителів, які несли службу при ратушах, допомагаючи городовому отаману в забезпеченні громадського порядку в місті, дотримання норм пожежної безпеки, доправлення листів і розпоряджень, що стосувалися міського врядування, тощо39.

Враховуючи місце, де подано згадки про осавульців у переписі 1732 р., говорити про них як про відгалуження міського самоврядування, вочевидь, не доцільно. Швидше за все, у даному випадку можна вести розмову про імплементацію інституції, яка існувала в рамках міського управління, структуру козацького врядування. I, вочевидь, у майбутньому саме назва цієї інституції трансформується в «сотенного осавула», згадки про існування уряду якого у структурі Київського полку знаходимо в середині XVIII ст.40

У тих сотнях, де існував поділ на курені, зокрема у Першій та Другій, інституція осавульця присутня у списках майже всіх куренів. Виняток становлять лише Диканьківський, Яківський, Шостаківський, Грабинівський і Гавронський курені. I якщо відсутність згадок про осавульця в Гавронському курені можна хоча б гіпотетично пояснити особливим статусом його товариства, адже в 1732 р. усі гавронські козаки були курінчиками Григорія Черняка41, то щодо інших куренів не існує навіть і такого, досить непереконливого пояснення.

У більшості сотень зустрічаємо на згадку лише про одного осавульця. У Ре- шетилівській, Великобудищанській, Новосанжарській, Білицькій, Нехворо- щанській сотнях і Петровецькому курені першої Полкової сотні обов’язки осавульців виконують по два козаки. У Старосанжарській сотні осавульців уже троє, а в Кобеляцькій — аж четверо. Відразу про трьох осавульців маємо згадку й у Мачоському курені Другої полкової сотні.

Шлях імплементації інституту комісарів у сотенну адміністрацію також пов’язаний із традиціями некозацького самоврядування. Перед тим, як з’явитися серед сотенної старшини, у матеріалах перепису 1719 р. комісари значилися відразу після війтів і бурмистрів, тобто урядників поспільства. У ревізійних книгах 1732 р. сотенні комісари вже включені до складу сотенної старшини у Першій полковій і Старосанжарській сотнях (у другому випадку їх два). Щоправда, відзначаючи генетичний зв’язок нової владної інституції сотенного рівня з аналогом, що існував у середовищі поспільства, варто пам’ятати про те важливе значення, яке набули комісари при реалізації фіскальних заходів уряду Петра I за часів правління Малоросійської колегії43.

Так само спровокованою зовні виглядає й поява серед сотенних урядників «комисаров овчарных заводов». Перепис 1732 р. фіксує їхню присутність серед старшини Першої полкової, Старосанжарської (тут їх двоє), Новосанжарської, Сокольської (троє), Келебердської і Царичанської сотень.

У 1732 р. у Нехворощанській сотні серед старшин значаться також сотник й отаман компанійського війська, що адміністративно перебували поза межами адміністративної структури Полтавського полку, а в соціальному плані вносили до загальної картини полчан свій нюанс.

Логічно було б припустити, що наявність на генеральному і полковому рівні практики «наказничества» об’єктивно мала призвести до існування подібних практик і на низовому рівні. Власне, це припущення і знаходить підтвердження у згадках про існування інституту «наказного сотника» в Кобеляцькій і Білицькій сотнях у 1721 та 1732 рр., чи «наказного атамана» в Нехворощанській сотні в 1721 р.

Причому інститут «наказних» існував як у випадку появи вакансій на тому чи іншому уряді, так і при наявності «повного» урядника, зокрема сотника. Згадки про існування наказних сотників зустрічаємо у Старосанжарській (1732 р.), Новосанжарській (1721 р.), Білицькій (1721 р.), Кобеляцькій (1721, 1732 рр.) сотнях. У випадку з Новосанжарською сотнею уряд наказного сотника посідає Василь Жданович — брат діючого козацького урядника Павла Ждановича.

Загалом же порівняння відомостей 1719, 1721 та 1732 рр. дозволяє говорити про певне удосконалення адміністративної структури низового рівня, її помітної уніфікації. Так, якщо переписи 1719 та 1721 рр. вказують на різноманіття індексу адміністративних посад сотенного рівня (за якого в окремих сотнях поруч із сотником і отаманом діють сотенні писарі, а в інших — сотенні хорунжі), то адміністративна структура, що існувала в 1732 р., є фактично уніфікованою, а наповненість вакансій сотенного рівня на той час становить доволі високий відсоток.

2.3. Роль та місце релігії в житті населення полку

Наприкiнцi XVI столiття польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати частину козакiв для захисту кордонiв, а решту повернути у крiпацтво, взяв на службу кiлькасот козакiв i склав на них реєстр. Цим реєстровим козакам вiддали мiстечко Трахтемирiв, де вони i збудували свою церкву, що стала першою парафiєю українського козацтва. Потiм, у перiод козацько-селянських повстань, вона занепала. Замiсть Трахтемирiвської церкви парафiєю для запорожцiв став Межигiрський монастир у Вишгородi пiд Києвом. Так було аж до трагiчного занепаду Запорозької Сiчi [2, с. 209].

До середини XVII столiття Запорiзька Сiч, її духовенство, її церква були пiдпорядкованi київському митрополиту й через нього визнавали верховну зверхнiсть вселенського єрусалимського патрiарха.

У другiй половинi XVII столiття, коли Україна ввiйшла до складу Росiї на правах автономiї з владою виборного гетьмана на чолi, Запорiзька Сiч була автономною навiть вiдносно гетьманського уряду. Київськi митрополити не раз замiрялися пiдкорити запорiзьку церкву своїй кафедрi. Запорiзька Сiч разом з iгуменом Межигiрського монастиря боролися проти цих спроб.

Пiдпорядковуючись московському патрiарху номiнально, запорiзька церква була в безумовному вiданнi лише одного запорiзького коша, уряду Сiчi, котрий поставив на її чолi «начальника запорiзьких храмiв» Володимира Сокальського.

Парафiяльнiсть Межигiрського монастиря виявлялася в тому, що вiн направляв на Сiч священикiв. Ставилися до них дуже прискiпливо, вiдсилаючи негайно до монастиря за найменше порушення приписiв. Богослужiння проводилося щодня, а священики повиннi були бути красномовними та вмiти читати проповiдi напам’ять.

Усе духовенство, яке посилалося з Межигiрського монастиря на Запорiжжя, могло залишатися там тiльки рiк — з вересня по вересень. Виняток був можливий лише тодi, коли священик дуже полюбиться козакам. Але духовнi особи не мали урядової влади, не наважувалися втручатися в «мирськi справи», за винятком заступництва пiд час публiчних покараннь за незначнi провини. Вони були зобов’язанi приносити присягу на вiрнiсть кошу.

Найважливiшi церковнi справи вирiшувалися на радi, а останнє слово було за кошем. Їх рiшення ставилися вище за розпорядження київського митрополита та права межигiрського архiмандрита. На радi обирали священикiв, якi прибули з монастиря, розв’язували питання про будiвництво церкви на Запорiжжi.

Деякi з запорожцiв пiсля бурхливого життя, вiйськових походiв i пригод закiнчували свої днi у стiнах монастиря.

Запорожці свято берегли традиції, обряди, пов’язані з церковним поминанням полеглих на полі бою «лицарів». Важко уявити, щоб хтось із запорізьких священиків ризикнув тут затримати поховання козака, вимагаючи більшу плату за обряд, як це не раз траплялося в інших регіонах України.

Участю запорізьких козаків у врочистостях, релігійних святах календарного циклу та обрядах, приурочених до традиційних військових зібрань, звичайно не вичерпувалися потреби запорожців як віруючих людей. Утворився могутній пласт побутової релігійності, характеристики якого проявлялися на кожному кроці, але через свою вербально-почуттєву специфіку дійшли до нас здебільшого в опосередкованому прояві: у домінуванні відносно вузького кола святих, яким козаки присвячували свої церкви, монастирі; у звичаях не страчувати злочинців під Великий піст, навішувати на ікони срібні символічні зображення, хрестики як подяку за видужання, зцілення; у релігійній атрибутиці козацьких поховань, у змісті їхніх заповітів, епітафій тощо.

Із назв запорізьких церков, які в цілому мало змінювалися з часу заснування, видно, що найбільш шанованим серед запорізького війська був культ Богородиці, віра в те, що вона своїм покровом прикриє, захистить козаків від численних ворогів.

Козацькі маси виступали носієм своєрідного народного християнства, яке мозаїчно містило в собі елементи візантійського православ’я та архаїку стародавніх родових обрядів, свободу свого релігійного світорозуміння й благоговіння перед Біблією, яку, однак, мало хто з козаків читав, нехтування в буденному житті аскетизмом і майже дитячу безпосередність сприйняття обрядів, свят, почитання традицій. Поза сумнівом, що релігійність, щира набожність носили здебільшого обрядовий характер, не були та й не могли бути в масі своїх носіїв богословсько обґрунтованими. Тому найбільш сильні релігійні почуття, емоції викликали зовнішні чинники обрядового дійства — урочистість, пишність тощо. При цьому відданість козаків своїй вірі була настільки сильною, що в окремі періоди історії України православна Січ залишалася чи не єдиним заборолом віри в протидії католицькій експансії. Гасла захисту віри, народності, прав і вольностей були головними в національно-визвольних війнах українського народу в XVII ст., в яких ядром виступало запорізьке козацтво.

Складовою частиною проблеми релігійності запорізького козацтва є питання ставлення до інших вір і церков. Питання про відстоювання прадідівської православної віри уособлювало не тільки віросповідну, а й національну незалежність. Козацький імператив цього періоду щодо іновірних був категоричним: прибулі в Січ християни й нехристияни різних націй приймалися в громаду не інакше, як після прийняття ними обрядів Східної православної церкви. Усі, хто не погоджувався на перехрещення, мали покинути Січ. Відоме нетерпиме ставлення запорізьких козаків до католиків як гонителів православ’я.

Нагадаємо, що це був час, коли в Росії, за петровськими указами, за спробу спокусити православного віруючого магометанством, іудаїзмом, язичництвом винуватець карався смертю з наступним «покладанням на колесо», тобто колесуванням.

Вимоги козаків до січового та парафіяльного духовенства були простими, але принциповими: присяга на вірність запорізькому Кошу, знання слова Божого, володіння українською мовою, тверезість. Обов’язковою умовою для січового духовенства була безшлюбність. Парафію священик міг отримати тільки після відповідного рішення начальника січових церков і наступної посвяти кандидата Київським митрополитом з видачею архіпастирської грамоти. Залишеним на рік надавалася, за рішенням січової старшини, рівна кількість куренів (всього їх було 38, по 200—700 чол. в кожному), що, фактично, складали парафію, в якій належало сповідувати, причащати, відспівувати, загалом керувати релігійним життям парафіян. Неодмінною вимогою до самого начальника січових церков (а він, як правило, був членом січової Ради) ставилося, крім інших, вміння проголошувати релігійні проповіді напам’ять українською мовою.

Таким чином, розглянувши питання про стосунки українського козацтва та церкви, ми можемо дiйти висновку, що православ’я посiдало в життi Полтавського полку перше мiсце, з ним узгоджувались усi їх вчинки, хоч воно й не сприймалося як щось стале, книжне, а лише як власнi релiгiйнi почуття.

Надзвичайна релiгiйнiсть українського козацтва була однiєю з причин значних змiн у менталiтетi українського народу, його культурi. Так, наприклад, козаки (козацька верхiвка) започаткували в Українi добу українського (козацького) бароко, що є вагомим внеском до свiтової культури.

Розділ 3. Ліквідація Російським царизмом Полтавського полку

3.1. Причини ліквідації козацького адміністративно-територіального устрою

Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1700 р. Петро І позбавляє полки права обирати собі полковників, постановивши, що вони обираються до самої смерті. Тим же наказом, Петро І значно зменшує кількість виборних козаків — приблизно до 3500 чоловік, у том числі у Сумському полку — 1200, Охтирському — 820, Харківському — 850, Ізюмському — 250, Острогозькому — 350 козаків. Усіх інших слобідських козаків було переведено у подпомічникі, які були зобов’язані орати землю, постачати спорядження, коней та зброю для виборних козаків. На посади полковників російське керівництво почало призначати потрібних собі людей, у тому числі іноземців.

За часів Катерини I слобідські полки переводять до відомства Військової колегії, у наслідку чого у кожному полку було створено регулярну роту.

У 1732 р. за часів правлінні Анни Іоанівни автономію Слобідської України було скасовано. Слобідські полки було перетворено в армійські та підпорядковано спеціальній комісії. Усі питання діяльності полків вирішалися комісією, а полковники запрошувалися лише в окремих випадках. Також було створено «кріпосні контори» для запису земельних документів, та було ліквідовано право зайняття вільних земель козаками. Полковники були перетворені на прем’єр-майорів, а на їх чолі було поставлено дивізійного генерала.[2]

У 1743 р. Єлисавета Петрівна скасувала попередні зміни та відновила попереднє козацьке самоврядування. Також вона видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Після часткового скасування нововведень 1743 р. суперечності у Слобідських полках давалися взнаки й особливо загострилися наприкінці 50-х рр. Старшини упорядкували «Экстракт о изнеможеннии слободских полков» й спорядили делегацію до Петербургу з чолобиттям про «нужди» й потреби. Однак делегація так і не отримала аудієнції у Єлизавети, а потім у Петра ІІІ. Разом з тим, відомо два проекти місцевих старшин щодо реформування слобідських полків 50-х рр. XVIII ст. Один з цих проектів запропонував ізюмський полковник Михайло Милорадович, інший — острогозький полковник Степан Тев’яшов.[3]

Після сходження на престол Катерини II, її реформи стосовно усіх українських козаків були розпочаті зі слобідських. Найперше імператорський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини.

У 1763 році, на початку нового правління, Катерина II доручила майору лейб-гвардії Ізмайловського полку Євдокиму Щербиніну очолити «Комісію о Слобідських полках» з метою вивчення причин «неблагополуччя» на цих землях для їх усунення.

Козацька старшина задовго до ліквідації слобідських полків, була інтегрована до політичного тіла імператорської Росії. Абсолютна її більшість відносилась (чи відносила себе) до «вищого стану народонаселення» («шляхетства» та «простих панів» і «дворянських фамилій») ще з найранніших хвиль переселенців часів перших колонізаторських потуг полковника Івана Дзика (Дзиковського). Широке роздолля малозаселених степів колишнього Дикого степу з можливостями землеволодіння, імператорські дозволи на переселення і сприяння в заселенні південних кордонів Росії привело до того, що з часом «…слобідські полковники й старшими забули про свою батьківщину», «стали зовсім байдужі до народних інтересів…» і дбали лише, аби «з дійсного свого становища здобути… власні користі»[4]. Все це відбувалося на фоні відсутності чіткого юридичного регулювання дрібного землеволодіння навіть напередодні реформ полково-сотенного устрою 1765 року.[5]

Комісія Щербініна була направлена впорядкувати фіскальну систему, розслідувати земельні справи, з’ясувати причини важкого становища обивателів. Головне, гвардії секунд-майору Євдокиму Щербініну дозволили за своїм розсудом приймати скарги і розслідувати справи про зловживання старшин в усіх слобідських полках «и как скоро слободских полков командиры и старшина при начатии следствия подозрительны усмотрятся, оных немедленно от команды отрешать, а на место их заступать тем кои по старшинству следуют из действительно служащих». Таким чином, Комісії Щербініна надавались практичні права по управлінню краєм, усуненню і призначенню старшин.[3]

У Харків Комісія прибула за височайшим повелінням із столиці. Вона, зокрема, розслідувала численні скарги населення на зловживання полкової старшини слобідських полків (оскільки територія була «напіввільна», полковники і сотники дійсно собі вельми багато дозволяли). Були виявлені факти захоплення старшиною громадських і полкових земель, значне казнокрадство (державних грошей), присвоювання громадських грошей, продаж військових і виборних посад за гроші, порушення діловодства, вимагання, фізичні розправи та інші факти.

Згідно з доповіддю Комісії Катерина II запевнюється, що на Слобожанщині немає громадянської влади, і приймає рішення про введення цивільного адміністративного управління шляхом створення губернії (при схоронності існуючої структури території). Також в результаті успішних російсько-турецьких воєн кордон значно відсунулася на південь від Слобожанщини, з’явився новий захист від татар — Слов’яносербія зі своїми полками, і військове значення території Слобожанщини як бар’єру від татарських набігів зменшилася. І тому також у знову створюваній губернії було введено цивільне управління.

Підсумком став маніфест Катерини ІІ від 28 липня 1765 року «Про заснування в слобідських полках пристойного цивільного пристрою і про перебування канцелярії губернської і провінційної», згідно з яким ґрунтувалася Слобідсько-Українська губернія з п’ятьма провінціями на місці полків і адміністративним центром у Харкові. Євдоким Щербінін став губернатором нової губернії. Згідно того ж маніфесту приймається рішення про перетворення слобідських полків в регулярні гусарські.

3.2. Наслідки руйнування козацьких порядків на території Полтавщини

Маніфест 1765 р. ліквідував козацький устрій і слобідські полки та ввів російські установи.

До реформи полки утримувалися «на місцях» населенням. Ті, хто служив в полках до 1765 року часто на свої гроші купував коня і обмундирування (крім зброї). З 1765 року полк стала утримувати влада, а не місцеве населення. Також замість постійних поборів старшини з місцевих жителів — на коней, амуніцію, озброєння, фураж, провіант, платню козакам і старшині, вилучення місцевих коней і волів для перевезень, тощо — був введений єдиний податок «з душі», що проживає на Слобожанщині, мавший 4 градації і надходивший в скарбницю. Найбільший податок був з привілейованих державних військових обивателів (так переменували козаків та їх помічників), які мали право гнати і продавати в дозволених поселень «вино» — 90-95 копійок на рік. З непривілейогіваних військових, які вино не мали права гнати, — 80-85 копійок річних з душі. З циган та чужинців — 70 копійок. З «власницьких підданих черкас» — 60 копійок. Дворяни, духовенство і жінки податків не платили.

Зберігалися пільги (не всі), даровані слобожанам Петром І. Найголовніше — у військових поселеннях, слободах, містечках, містах (крім кількох) дозволялося винокуріння. Також приблизно двом третинам населення губернії був дозволений видобуток солі, за якою їздили на Тор. «Непривілейовані» змушені були купляти казенне вино у «привілейованих», а також казенну сіль, на яку була державна монополія. Також привілейованим дозволялися інші промисли (виготовлення на продаж різних речей, продаж продуктів і пр.) без сплати податків.

Полкові й сотенні форми цивільного управління були формально скасовані. Але насправді полковники і сотники мали владу на своїх територіях не тільки військову, вона була остаточно скасована в 1780 році при реорганізації провінцій і комісарств в повіти.

Території полкових сотень об’єднувалися в комісарства при збереженні самих сотень. У центрах комісарства були організовані: комісарське управління, комісарська канцелярія, місцевий суд. Комісарства об’єднувалися в провінції, які територіально точно відповідали полкам. Всі провінції складали губернію.

В 1766 було скасовано існуючий адміністративний поділ і всю територію слобідських козаків було перетворено в нову Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. П’ять слобід: Охтирка, Харків, Ізюм тощо отримали статус міст. Особлива увага була приділена Харкову, який з 1780 став головним містом в новоствореній Харківській губернії.

Висновки

Отже, розгляд адміністративно-територіальних змін та окремих аспектів політичного життя Полтавського полку дозволяє констатувати, що всі вони значною мірою залежали від внутрішнього та зовнішнього становища Української козацької держави, були підпорядковані вирішенню різних поточних питань, ініціювалися гетьманами, а ще частіше російським урядом і були спрямовані врешті-решт на поступове нівелювання будь-яких відмінностей або особливостей у політико-адміністративній системі Гетьманщини та заміну полкового устрою характерним для Росії адміністративним поділом спочатку на намісництва (у 80-х pp. XVIII ст.), а потім на губернії, повіти та волості (на початку XIX ст.). Колишні землі Полтавського полку згодом входили до складу різних територіальних одиниць Російської імперії, а переважна їх частина у XIX ст. зосередилася в межах Полтавської губернії, як однієї з частин новоствореної імперської адміністративної системи. Наше дослідження не претендує на вичерпність і завершеність, а історія Полтавського полку як адміністативно-територіальної та військово-політичної одиниці Гетьманщини потребує подальшого спеціального наукового вивчення, як і в цілому весь тогочасний устрій згаданого державного утворення на Лівобережній Україні.

Список використаної літератури

1. Багалей Д. Генеральная опись Малороссии // Киевская старина. — 1883. — Ноябрь. — С.402-432;
2. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства.- М.:В типогр. С.Селивановского,1822. — Чч.1-4.
3. Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. Покажчик населених пунктів / Ред. І.Л.Бутич. — К., 1959. — С.68-88.
4. Горобець В., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
5. Горобець В.М. Структура врядування та соціальне дисциплінування в південних полках Гетьманату (за матеріалами ревізій Полтавського полку 1719, 1721, 1732 рр.) / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 2008. — № 5. — С. 49-68
6. Грушевський М. Історія України-Руси.Т.8:Роки 1626-1650.-Київ-Львів,1922; Т.9.Кн.1: (Хмельниччина роки 1650-1653).- К.: Держвидав України,19208; Т.9.Кн.2: (Хмельниччина роки 1654-1657). — К.:ДВОУ Держ. вид. «Пролетар»,1931; Т.10.Ч.1(Роки 1657-1658). — К.:Вид. АН УСРР,1936.
7. Джерела з історії Полтавського полку : (середина XVII – XVIII ст.) / упоряд. : В. О. Мокляк. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. Т. 5 : Компути та ревізії Полтавського полку : «ВЂденіе полку Полтавского о козаках конных и пЂшіхъ» 1733 р. (Ревізія 1733 р.). – 474 с.
8. Дядиченко ВА Нариси суспільно-політичного устрою Лівобереж¬ної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С.250.
9. Ефименко А. История украинского народа. Вып. 1. — Спб.: Типогр. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон,1906.-390 с.
10. Іванюк Я. Г. Місто-фортеця Полтава (ХІ-ХVІІІ ст.) // Український історичний журнал. — 1976. — № 4. — С. 123-128.
11. Іванюк Я. Г. Оборонне будівництво // Полтавщина: енциклопедичний довідник / [ред. А. В. Кудрицький]. — К.: «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. — С. 604-608.
12. Козаки Полтавского полка по материалам Румянцевской описи. — Ч.І. — Полтава, 1913; Ч.ІІ. — Полтава, 1914;
13. Костомаров Н. Исторические монографии и иследования: Т.16: Мазепа и мазепинцы.-Изд.2-е.-СПб.,Тип.М.М.Стасюлевича,1885.-XIV+752 c.
14. Лазаревский А. М. Исторический очерк местности, составившей Полтавский полк // Киевская старина. — 1903. — Кн. 4. — С. 97-107.
15. Лазаревский А. М. Полтавщина в XVII в. // Киевская старина. -1891. -Кн. 9. – 357-374.
16. Лазаревский А. Обозрение Румянцевской описи, полк Черниговский // Черниговские губернские ведомости. — 1866. — №33. — С.35-37, 44-46;
17. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVII ст. // Киевская старина.-1891.-№ 1.-С.3-36: № 2.-С.180-216; № 3.-С.368-395; № 5.-С.149-182; № 7-8.-С.169-209; № 9.-С.401- 430; № 10.-C.46-76;. № 11.-С.223-255; № 12.-С.425-471.
18. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVII ст. — К.:Изд. ред. журнала «Киевская старина»,1902.-371с.
19. Максимович М. А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Б. Хмельцкого // Максимович М. А. Собр. соч. : В 2-х т. -К.,1876.-Т. 1.-С. 654-727.
20. Маркевич Н. История Малороссии: В 5-ти т.т. М.,1842-1843.т.т.1-2.-М.,1842.
21. Модзалевский В. Л. Материалы для истории Полтавского полка. — Полтава, 1905.
22. Мокляк В. Полтавський полк: Наук.попул. нарис історії полку з часу його виникнення до кінця XVII ст.. — Полтава: Дивосвіт, 2008. — 112 с.
23. Мокляк В. Полтавщина козацька: (Від Люблінської унії до Коломацької ради) / В. Мокляк. — Полтава: АСМІ, 2008. — 264 с.
24. Національна бібліотека України. Інститут рукописів. — Ф. 1. — Спр. 58171, 59193, 70239.
25. Опись Полтавского полку реки Орель (1731 р.). — М.,1909.
26. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследования и материалы с картами.-Полтава:Тов.Печатного Дела (тип.быв.Дохмана),1914.-Х+236+2с.ненум.
27. Полтаві 800 років: 36. документів та матеріалів. — К.,1974.
28. Скальковський А.О. Історія Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного Запорожского архива.-Одесса,1841; 2-е вид. Чч.1-3.-Одесса,1846.
29. Ткаченко М. Наукове розроблення Рум’янцівської ревізії // Україна. — 1924. — №3;
30. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. — Ф. 94 (Полтавська полкова канцелярія).
31. Шамрай С. Козаки м. Полтави в 1676 р. за Рум’янцівським описом // Записки історично-філологічного відділу УАН. — К., 1925. — Кн.6.
32. Яворницкий Д. История Запорожских козаков.Тт.1-3.-СПб.,1892-1897.