referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Історія економіки

9. Азіатський спосіб виробництва на прикладі Стародавнього Єгипту та Стародавньої Месопотамії (Межиріччя)

29. Великі географічні відкриття та їх роль у фундації засад майбутньої ринкової економіки.

39. Промисловий переворот та його прояв в Англії, Франції, Німеччині. Особливості промислового перевороту у Голландії.

49. Основні ідеї „Капіталу" К.Маркса.

59. Основні положення вчення Дж.М.Кейнса. Мультиплікатор Дж.М.Кейнса та його значення для прогнозування розвитку економіки.

69. Міжнародні фінансові організації та їх роль у становленні світової економіки.

89. Європейські прагнення України та теоретичне обґрунтування європейської інтеграції.

Список використаної літератури.

9. Азіатський спосіб виробництва на прикладі Стародавнього Єгипту та Стародавньої Месопотамії (Межиріччя)

Специфіка географічного положенняСтародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя стародавніх єгиптян — іригаційне землеробство. Про його значення свідчить той факт, що воно залишалося високоефективним навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство у Верхньому Єгипті характерне в основному для розвитку зернового господарства, землі ж Дельти (Нижнього Єгипту), відвойовані у боліт, більше придатні як пасовиська. Тому мисливський промисел витіснило тваринництво. На відміну від месопотамської іригації, де система каналів і дамб мала передусім дренажне призначення, у долині Нілу з об´єднанням країни в єдину державу, єгиптяни побудували просту і надійну басейнову систему іригації. її призначення — якомога довше протягом усього посівного періоду затримувати воду на полях. Будівництво й експлуатація такої системи штучного зрошення вимагали зусиль усіх номів (так називали в Єгипті перші держави), що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства. Виконуючи роль організатора робіт і розпорядника земель, племінна знать з часом захоплювала владу.

Переваги цієї системи такі. По-перше, вода у Нільській долині стояла в каналах лише під час повені протягом 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими. За каналами ж у Месопотамії доводилося наглядати протягом всього року. По-друге, після осідання мулу паводкову воду відводили назад у річку, що давало змогу підживити ґрунт, оберігаючи його від засолювання. По-третє, вологи протягом двох місяців цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур. Тому шкода природі завдавалася менша, ніж за системи іригації у Месопотамії.

Впровадження штучного поливу землізабезпечувало високий валовий збір зернових у країні. Одна сім´я хліборобів з єгипетських ґрунтів могла прогодувати ще три сім´ї. Із зернових єгиптяни вирощували переважно пшеницю-еммер (сорт), ячмінь і сорго, з городніх — часник, огірки, з технічних — льон, з волокон якого ткачі виробляли напівпрозору тканину. Розвивалися садівництво і виноградарство, передусім вирощували фінікові пальми [2, c. 15-16].

Культура землеробства в Єгипті була архіпримітивною. У Верхньому Єгипті сяк-так дряпали землю, щоб не утворилося солончаків, а в Нижньому зерно висівали прямо в неспушений мул і відразу ж виганяли на засіяне поле домашню худобу, щоб упхнути його в мулистий ґрунт. Жали високо, зрізуючи самі колоски, які потім молотили на току копитами віслюків.

Основним багатством в Єгипті вважалися худоба й домашня птиця, проте культура тваринництва й птахівництва єгиптян була вкрай примітивною. Протягом тривалого часу вони відгодовували на м´ясо приручених антилоп, газелей, гієн, журавлів, пеліканів, лебедів та ін. З домашньої птиці вирощували гусей, качок, тримали курей. Знали єгиптяни й бджільництво, яке, найімовірніше, саме вони й винайшли. Тримали коней. Уже вІ тис. до н. є. єгиптяни почали постачати коней на передньо-азіатський ринок. Займалися мисливством і рибальством.

В цілому сільськогосподарське виробництво Стародавнього Єгипту розвивалося інтенсивно і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні. Іригаційне землеробство об´єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив під егідою сильної монархії.

Досить розвиненим було ремесло. Особливих успіхів єгиптяни досягли у таких галузях ремесла, як столярство, каменярство, чинбарство, будівництво, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо. Уже в епоху Стародавнього царства (2800—2250 pp. до н. є.) вони виробляли за допомогою примітивних кам´яних та мідних інструментів п´ятишаровий дикт, будували надійні парусні та веслові судна з папірусу та деревини, виготовляли з кедрової смоли чудову ароматичну олію, навчилися ливарництву. Далеко за межами країни славилися вироби єгипетських ювелірів із золота, срібла та електрума. Вражає майстерність каменярів, які споруджували над внутрішніми галереями и камерами пірамід надміцні перекриття, що надійно витримували колосальний тиск на них, а стіни гробниць і храмів прикрашали філігранними рельєфними зображеннями, використовували так ретельно шліфовані й припасовані одна до одної багатотонні кам´яні брили, що між ними не можна просунути кінчик Цигаркового паперу. Більше того, єгипетські будівельники проривали нові тунелі й камери в уже побудованих пірамідах. Приголомшує обсяг робіт, виконаних ними упродовж доби Стародавнього царства, який лише на спорудженні пірамід перевищував 12 млн куб. м. [8, c. 19-20]

II тис. до н. е. в Єгипті з´явилися перші вироби із заліза, проте господарське використання цього металу гальмувалося відсутністю в країні залізної руди. Єгиптяни значно удосконалювали виробництво скла, ливарництво, суднобудування, досягли справжніх вершин у мистецтві бальзамування. Ще у І тис. до н.є. вони навчилися виробляти з фарфороподібної маси особливий фаянс, який користувався великим попитом на міжнародному ринку.

Ремісники користувалися промисловою сировиною Нільської долини. До Єгипту завозили лише дефіцитну промислову деревину (з Нубії та Східного Середземномор´я), срібло та олово (для виробництва бронзи).

У Єгипті вперше було розроблено технологію виготовлення матеріалів для письма — папірусу. З цією метою на початку III тис. до н. є. використовувалася трав´яниста рослина папірус,стебло якої розрізалось на смужки, що накладались одна на одну. Перехрещені шари здавлювалися під пресом, а потім висушувались. Як матеріал для письма, вони служили на Близькому Сході й в Європі навіть у Середні віки [1, c. 17].

29. Великі географічні відкриття та їх роль у фундації засад майбутньої ринкової економіки

Значного розвитку в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби у грошах як загальному засобі обміну. Металевих грошей із золота та срібла в Європі не вистачало. Монополія італійських купців у європейській торгівлі східними товарами сприяла відпливу золота з Європи на Схід. Крім того, після занепаду торгівлі на Середземному морі у XV ст. внаслідок нестачі грошей, падіння Константинополя та захоплення турками-османами Середньої Азії і Балкан, відновлення монополії єгипетських султанів на Червоному морі, необхідність пошуку нових джерел надходження золота і срібла, нових шляхів торгівлі ще більше зросла. У цих умовах нестримна, загальна жадоба грошей, нових джерел швидкого збагачення охопила в Західній Європі всі верстви населення. Це стимулювало пошук нових морських торговельних шляхів з Європи до Африки, Індії і Східної Азії, де, на думку європейців, було багато золота, срібла, самоцвітів і прянощів. Особливе значення мала Індія, з якої з найдавніших часів доставляли в Європу спеції, ліки, тканини, слонову кістку.

Важливі вдосконалення, зроблені в ті часи у мореплавстві та військовій справі, позитивно вплинули на Великі географічні відкриття. Протягом XV ст. було створено новий тип швидкохідних і легких парусників — каравел, місткий трюм яких давав змогу здійснювати великі морські переходи. У Європі з´явилися нові типи кораблів (баржі тощо), зросла їх вантажопідйомність (від 500 до 2000 т). Завдяки удосконаленню компаса, який з початку XVI ст. входить у загальне користування, морських карт, приладів (барометра і гідрометра) та обладнання значно зросла безпека мореплавання. Відродилась антична ідея про кулеподібність Землі. Велике значення мало удосконалення вогнепальної зброї, з´явились мушкети, пістолети і пушки.

До кінця XV ст. попереду інших країн йшла Португалія. Здобуті португальцями знання дали мореплавцям інших країн нову інформацію про морські припливи, відпливи, течії, напрямок вітрів. Нанесення на карту нових земель сприяло розвиткові картографії.

Епоху Великих відкриттів поділяють на такі два періоди.

Іспано-португальський (кінець XV — середина XVI ст.), який включав: відкриття Америки (перша експедиція X. Колумба у 1492 p.); португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса (1542—1543) [3, c. 24-25].

Період російських і голландських відкриттів (середина XVI — середина XVII ст.). До них належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Т. Єрмака до плавання Попова — Дежньова у 1648 p.); англійські і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.

Португалія і Іспанія першими із західноєвропейських країн розпочали пошуки нових морських шляхів до Африки, Індії та Азії. У цьому були зацікавлені королівська влада названих країн, церква, купці й особливо дворяни. Після закінчення війни з маврами португальські та іспанські дворяни, які з презирством ставились до всіх видів діяльності, крім війни, залишились по суті без діла і дуже швидко стали боржниками морських постачальників. Португалію та Іспанію охопила криза феодальної системи господарювання, яка призвела до дроблення феодальних володінь. Пошуки швидкого збагачення сприяли тому, що саме з дворянського середовища у XV—XVI ст. вийшли сміливі мореплавці, жорстокі завойовники-конкістадори, колоніальні чиновники. Купці з задоволенням фінансували морські експедиції, оскільки сподівалися на оволодіння новими торговельними шляхами і швидке збагачення.

Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі.

1. Почала формуватися колоніальна система, яка прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств.

2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу Європу, Африку, Америку і Австралію зв´язали між собою торговельні шляхи і почав складатися світовий ринок.

3. Відбулась так звана революція цін, зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості золота і срібла. За XVI ст. загальна кількість "дзвінкої монети", яка перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази.

4. "Революція цін" сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалась; підвищенню її доходів і збільшенню кількості мануфактурних робітників. Розорювались великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни і наймані робітники, збагачувалась буржуазія.

5. У результаті Великих географічних відкриттів слідом за переміщенням головних торговельних шляхів центр економічного життя перемістився з країн Середземного моря до держав, розташованих на берегах Атлантичного океану.

Таким чином, у результаті Великих географічних відкриттів окремі країни Західної Європи опинились у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва. Позитивний вплив мала на них географічна близькість до нових морських шляхів світової торгівлі й те, що Русько-Литовська і Московська держава прикрили собою Західну Європу від руйнівних монголо-татарських набігів. Великі географічні відкриття прискорили процес первісного нагромадження капіталу [8, c. 28-29].

39. Промисловий переворот та його прояв в Англії, Франції, Німеччині. Особливості промислового перевороту у Голландії

Однією з перших країн, де розпочався промисловий переворот, була Великобританія (60-ті роки XVIII ст.). Основні його передумови такі. По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого у руках невеликої кількості людей, здатних надавати державі засоби для ведення війни. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу сільського господарства на капіталістичний шлях.

По-друге, результати Англійської буржуазної революції (1640—1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин.

По-третє, іноземна конкуренція. Зокрема, в цей період Англія відчувала деякі труднощі у збуті на світовому ринку свого металу, бавовняних тканин, де серйозну конкуренцію їй становили Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісними і яскраво розфарбованими природними барвниками ситцями. Перемогти конкурентів можна було лише за умови налагодження фабричного виробництва і випуску більш дешевої і якісної, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалось зростаючими можливостями його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. супроводжувалися захопленням нових колоній. У раніше здобутих колоніях зростало багатство і збільшувалось населення. Колоніальна експансія Англії розширяла ринки збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніального багатства і розширення торгівлі забезпечували зростаючий ринок для британських товарів, який вже не могла наситити домашня промисловість через ручні методи виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., що велись регулярними військами, не лише приводили до безперервного попиту на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке у 1700—1770 pp. в експорті становило 25—30 % , тканини певного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, штики.

Пошуки вирішення проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів у кінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим їх впровадження і перехід до масового виробництва.

Більш повільно, ніж в Англії, відбувався промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася у таких розмірах, як в Англії, пролетарізація селян і ремісників. Банківський і лихварський капітали розвивалися у Франції швидше, ніж промисловий [5, c. 68-69].

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі Франції значно просунувся вперед у період консульства і імперії (1799—1812).

У галузі економічної політики одним із перших кроків Наполеона І було утворення Французького банку, який отримав особливі права на емісію і швидко став головним осередком великого капіталу. Наполеон і його прибічники підписались на велику кількість акцій цього банку. Пізніше було засновано кілька банків у Парижі та провінціях.

Захоплення і грабування нових територій військами Наполеона І сприяли припливу у Францію великих грошових сум у вигляді контрибуцій і поширенню французьких товарів у Європі. На завойованих територіях Наполеон І і його генерали поспішали використати свою перемогу в інтересах французького торговельного експорту. Так, вступивши у 1809 р. до столиці Австрії, Наполеон І надіслав у Париж лист, в якому вказав своїм міністрам, що необхідно дуже швидко заповнити віденські магазини виробами французької промисловості, скориставшись зниженням митних тарифів.

Отже, промислова революція у Франції відбувалася значно повільніше, ніж в Англії. Розвиток великої промисловості стримувало переважаюче дрібне сільське господарство, де була зайнята більшість населення країни. Дешева робоча сила малоземельних селян гальмувала впровадження машин.

Часткова ліквідація феодального режиму на селі стала передумовою промислового перевороту в Німеччині. Перший відчутний удар феодальному режиму на селі завдали Французька революція 1789—1794 pp. і Наполеонівські війни. Вступаючи на німецьку територію, французи скасовували феодальні привілеї і звільняли селян від виконання феодальних повинностей. Так, за Люневільским миром 1801 р. лівобережжя Рейну відійшло тимчасово до Франції, там було ліквідовано феодальні привілеї і повинності селян, розпродано монастирські землі. Наполеонівське панування обмежило тут самостійність великої кількості дрібних державних об´єднань. Потім удар по феодалізму завдали аграрні реформи початку XIX ст., що прискорили розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві.

Важливою умовою промислового перевороту у Німеччині стала ліквідація економічної роздробленості. У 1818 р. прийнято Митний закон, згідно з яким на всій території Прусської держави знищувались митні застави, збирання акцизів і внутрішніх мит. Вперше в Німеччині утворено велику господарську область. Тариф 1818 р. захистив територію Пруссії від конкуренції інших німецьких держав, але не міг протистояти тиску Англії і Росії, які були заінтересовані у безперешкодному збуті в Пруссії промислових товарів і зерна.

Таким чином, структура галузей важкої промисловості Німеччини в цей період була значно ширшою, ніж в Англії і Франції. Нові підприємства у важкій промисловості були справжніми індустріальними гігантами, оснащеними найбільш передовим устаткуванням і новітніми технологіями [56-58].

49. Основні ідеї „Капіталу" К.Маркса

Що стосується конкретного змісту "Капіталу", який вважають євангелієм марксизму, то він складається з трьох томів. У першому томі досліджується процес виробництва капіталу, відносної та абсолютної додаткової вартості на основі трудової теорії вартості. Весь сенс аналізу й аргументації викладено в прикінцевому розділі першого тому "Капіталу", в якому зазначено, що "централізація засобів виробництва й усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними з їхньою капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють".

Другий том "Капіталу" присвячений процесові обігу капіталу, зокрема з'ясовуються умови простого і розширеного відтворення на основі виділення двох підрозділів суспільного виробництва з його поділом на постійний і змінний капітал та додаткову вартість. Схема відтворення суспільного продукту, його реалізація при простому і розширеному відтворенні вважається надбанням економічної науки, незважаючи на її надмірну абстрактність і через те, нереалістичність.

Згідно з теорією К. Маркса, весь продукт і все виробництво суспільства розпадається на два великі підрозділи:

1. Засоби виробництва, товари, що мають форму, в якій повинні увійти або можуть увійти в продуктивне споживання.

2. Предмети споживання, товари, що мають форму, в якій вони входять в індивідуальне споживання і капіталістів, і робітничого класу.

Капітал у кожному підрозділі розпадається на дві складові частини:

1. Змінний капітал. Якщо розглядати його з боку вартості, він дорівнює вартості суспільної робочої сили, застосованої у цій галузі виробництва, отже, дорівнює сумі заробітної плати, виплаченої за цю робочу силу.

2. Постійний капітал, тобто вартість усіх засобів виробництва, що застосовуються для виробництва в цій галузі. Вони розпадаються на основний капітал: машини, знаряддя праці, будівлі, робочу худобу тощо і оборотний постійний капітал: матеріали виробництва (сировинні й допоміжні), напівфабрикати і т. ін. [7, c. 74-75]

Подібно до всякого окремого товару, вартість усього річного продукту розпадається на с — постійний капітал, v — змінний капітал і т — додаткову вартість. Поклавши цей поділ в основу відтворення, при відношенні m/v = 100 %, увесь річний товарний продукт становитиме:

(І) 4000 c + v + 1000 v + 1000 т = 6000 у засобах виробництва;

(II) 2000 с + 500 v + 500 т = 3000 у предметах споживання.

Отже, вся річна вартість продукту становитиме 9000 одиниць (у марках, франках або фунтах стерлінгів). Умовою простого відтворення є II (с + v + т) = II (v + т) + І (v + т) або Ис = І (v + т). Умовою розширеного відтворення є І (v + т) > Пс. Ця умова надто ускладнює процес реалізації створеного річного продукту, хоч і є необхідною для забезпечення економічного зростання.

Розглянувши докладно заміщення основних елементів капіталу при простому і розширеному відтворенні на основі абсолютизації трудової вартості, К. Маркс відзначив труднощі в реалізації створеного продукту в конкретних капіталістично-ринкових умовах. Висновки з цього аналізу використовували ортодоксальні марксисти як аргумент на користь невідворотності краху капіталізму. Деякі економісти XX ст. використовували теорію відтворення К. Маркса, його поділ суспільного виробництва на два підрозділи для обґрунтування теорії економічного зростання.

У третьому томі "Капіталу" К. Маркс досліджує процес капіталістичного виробництва взагалі. У першій частині йдеться про перетворення додаткової вартості на норму прибутку, розглядається закон тенденції норми прибутку до зниження. У цих дослідженнях К. Маркс дещо відходить від прийнятої в першому томі "Капіталу" позиції, згідно з якою товари реалізуються за вартостями. У третьому томі "Капіталу" стверджується, що товари продаються за цінами виробництва, тобто ціни зменшуються або зростають стосовно вартості.

Спадні тенденції норми прибутку є ніби симптомом теорії граничності. Це давало підставу критикам економічної теорії К. Маркса говорити про суперечності між першим і третім томами "Капіталу"[1, c. 316-318].

Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній меті й мотиву капіталістичного виробництва — виробництву додаткової вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі виробництва. Єдність процесу виробництва та процесу обігу забезпечує зростання вартості.

Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кожної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіталу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функціями. Грошовий капітал реалізує основну функцію — самозбільшення і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші — ринку товарів. Крім того, гроші здійснюють п'ять функцій, а капітал лише одну названу.

Друга функціональна форма — продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.

Товарний капітал відрізняється від грошового та продуктивного капіталів як за формою, так і за вартістю. Товар стає товарним капіталом завдяки тому, що включає в себе додаткову вартість, яка служитиме надалі базою для розширеного відтворення, виконавши функцію носія додаткової вартості у процесі реалізації[3, c. 154-157].

69. Міжнародні фінансові організації та їх роль у становленні світової економіки

Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінансовій конференції 00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (США),підписали "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ)—міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.

У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утвореноМіжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місце перебування — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світового банку (СБ), до якого поряд із Міжнародним банком реконструкції і розвитку входять Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР)була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безвідсотковий кредит на термін до 50 років (з 1986 р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років — для інших країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з одинадцятого року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без відсотків.

Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш платоспроможним країнам і виділяються з урахуванням розмірів їх території, річного доходу на душу населення, ступеня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менш як 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими [11, c. 189-190].

Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС)був заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвестицій через надання послуг по арбітражному розгляду і врегулюванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами, надання консультативних послуг, проведення наукових досліджень, надання інформації про інвестиційне законодавство. Послугами МЦВІС сьогодні користуються 119 країн — членів цієї організації.

Специфічною міжнародною валютно-фінансовою організацією є заснований у 1930 р.Банк міжнародних розрахунків (БМР) з головною конторою у місті Базелі (Швейцарія). Він був створений як акціонерне товариство центральними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США. Його статутний капітал формується за рахунок продажу акцій центральним банкам країн-учасниць та на відкритому валютному ринку. Відповідно до Гаазької угоди одночасно він був заснований як міжнародна організація, діяльність якої регулюється міжнародним правом і яка користується привілеями й імунітетами, необхідними для виконання своїх функцій. Банк не є об'єктом швейцарського законодавства про компанії. Фактично Банк міжнародних розрахунків має статус міжнародного банку, який координує дії національних центральних банків.

Членами БМР є33 країни Європи, Азії, США та ПАР. Згідно із Статутом на Банк міжнародних розрахунків покладено дві основні функції: сприяти співробітництву між центральними банками, забезпечувати сприятливі умови для міжнародних фінансових операцій, діяти як довірена особа або агент у проведенні міжнародних розрахунків своїх членів.

Цікавою специфікою Банку є, з одного боку, сувора конфіденційність його діяльності, а з другого — той незаперечний факт, що за роки свого існування він перетворився на провідний інформаційно-дослідний центр аналізу важливіших сучасних проблем розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин. Його річні звіти — одне з найавторитетніших видань у фінансовому світі. Часто рекомендації БМР, підготовлені на базі консенсусу, у валютно-фінансовій сфері мають більше значення, ніж деякі міждержавні або наднаціональні рішення.

БМР відіграв велику роль в організації міжнародного валютного співробітництва, оскільки брав участь в роботі органів Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних і регіональних органах з питань функціонування світової валютної системи.

Банк міжнародних розрахунків — велика світова валютно-кредитна організація як за кількістю учасників, так і за характером діяльності. Адже БМР — міжнародний банк центральних банків, агент і розпорядник у різних міжнародних валютно-розрахункових та фінансових операціях, центр економічних досліджень і форумів міжнародного валютно-кредитного співробітництва [2, c. 659-660].

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.