Вступ.

Завдання 1. Господарство Запорізької Січі. Форми і характер землеволодіння, ремесла, промисли, торгівля, фінанси.

1.1. Характеристика господарства Запорізької Січі.

1.2. Форми і характер землеволодіння, ремесла, промисли, торгівля, фінанси.

Висновки.

Завдання 2.

Завдання 3.

Вступ.

Завдання 4. Економічні погляди Т. Мальтуса. Закон народонаселення. Теорія вартості і реалізації. “Залізний” закон заробітної плати.

4.1. Економічні погляди Т. Мальтуса. Закон народонаселення.

4.2. Проблеми реалізації сукупного суспільного продукту.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кіпці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що напувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося па власній та найманій праці Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств-січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням па землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.

Завдання 1. Господарство Запорізької Січі. Форми і характер землеволодіння, ремесла, промисли, торгівля, фінанси

1.1. Характеристика господарства Запорізької Січі

Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.

Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де ґрунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими ґрунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

1.2. Форми і характер землеволодіння, ремесла, промисли, торгівля, фінанси

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 —1642 pp., відзначав, що серед козаків "… взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…"

Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу. Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Висновки

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс па місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Заняття промислами па Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову.

Завдання 2.

Потрібно написати про наступних науковців, хто який вклад зробив для даної дисципліни, а також вибрати хто з них в цьому переліку лишній і не має до цього ніякого відношення.

1) а) А.Сміт; б) Е.Бем-Баверк, в) К.Маркс, г) В.І. Ленін

Трудова теорія вартості — підхід в економічній теорії, що був розвинутий У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, А. Маршаллом, К. Марксом, Е.Бем-Баверком. За цим підходом, товар обмінюється відповідно до кількості суспільно необхідної праці, яка затрачена на його виробництво.

2) а) А. Сміт, б) Ф. Кене, в)П.Буагільбер, г) А. Тюрго.

Родоначальником класичної школи у Франції вважається Пьер Буагильбер (1646-1714р.). Франсуа Кенэ (1694-1774р.) — визнаний основоположник і лідер школи фізіократів — специфічного плину в рамках класичної політичної економії. Також представником класичної французької школи є А.Тюрго.

А Адам Сміт (1723-1790р.) — найвидатніший англійський учений — економіст другої половини 18 століття, центральна фігура класичної політичної економії. На думку М. Блауга А. Смит — автор "першого в економічній науці повноцінної праці, що викладає загальну основу науки".

3) а) А.Н. Челінцев, б) П.Б. Струве, в) М.П. Макаров, г) А.А, Рибніков.

В 1910- ті роки виникла діяльність організаційно-виробничої школи Челінцева-Макарова- Чаянова. Причому ця школа сформувалася, по-перше (Челінцев), як противага сільськогосподарської економії XІ ст., що задовольняла запити великого приватнопідприємницького господарства; по-друге (Макаров), як свідоме вираження інтересів трудового, але міцного, "здорового" селянства; по-третє (Чаянов), як поглиблений аналіз особливої інституціональної природи селянського господарства в контексті теорії некапіталістичних систем господарства.

Проблемами планування в сільському господарстві займалися видатні вчені-аграрники — А. Рибніков, О. Челінцев та інші.

Завдання 3.

Потрібно проставити стрілки хто з авторів написав ту чи іншу працю

1. Кроуз Р. а) Теорія суспільного вибору

2. Маршалл А. б) Протекціонізм як економічна політика

3. Бюкенен Дж. в) “Економічна таблиця”

4. Меркантелісти г) тектологія

5. Кене Ф. д) Еластичність попиту та пропозиції

6. Мор Т. е) “Праця є батько та найактивніший

принцип багатства, а земля — його мати”

7. Богданов А.А. ж) Емпіричний напрямок в

інституціоналізмі

8. Маркс К. з) “Капітал” (наукова робота)

9 Мітчелл У. і) “Утопія”

10. Петті В. к) Економічна теорія прав власності

1. Коуз Р. → к) Економічна теорія прав власності

2. Маршалл А. → д) Еластичність попиту та пропозиції

3. Бюкенен Дж. → а) Теорія суспільного вибору

4. Меркантелісти → б) Протекціонізм як економічна політика

5. Кене Ф. → “Економічна таблиця”

6. Мор Т. → і) “Утопія”

7. Богданов А.А. → г) тектологія

8. Маркс К. → з) “Капітал” (наукова робота)

9 Мітчелл У. → Емпіричний напрямок в інституціоналізмі

10. Петті В. → “Праця є батько та найактивніший принцип багатства, а земля — його мати”

Вступ

Т. Мальтус — видатний представник класичної політичної економії Англії. Він один із перших проаналізував зв´язок між населенням і економікою. Творчість цього вченого формувалась в основному в першій чверті XIX ст., але результати його наукових пошуків цінні і для сучасної економічної теорії.

Успіх, який принесла Т. Мальтусу публікація його першої книги, спонукав автора «Досліду» удосконалити цей твір. Тому і друге, і наступні видання були істотно оновлені і розширені за рахунок історичних екскурсів та критичного аналізу праць інших авторів. Із стислого памфлету — у першому виданні — книга стала великим трактатом у наступних. У другому виданні (1803 р.) Мальтус будує своє дослідження на такій великій кількості фактів, що він може претендувати на місце в ряду засновників історико-економічної науки. При перевиданні автор згладив або усунув багато «гострих кутів» своєї колишньої доктрини, хоч і не відмовився від застосування виразу «в арифметичній прогресії».

Примітно, що він став на менш песимістичну позицію щодо майбутнього роду людського і висловив надію на можливість обмеження росту населення через дотримання моральних принципів і на те, що дії «хвороб і бідності — постійних стримуючих факторів збільшення населення — можна буде уникнути».

Правильність наукового передбачення Т. Мальтуса виявилась очевидною, а обґрунтована ним так звана теорія народонаселення, популярність якій надало багаторазове перевидання «Досліду про закон народонаселення», стала невід´ємною частиною методологічної бази політичної економії, як це визнавали і Чарльз Дарвін, і Девід Рікардо, і багато інших учених із світовим ім´ям.

Завдання 4. Економічні погляди Т. Мальтуса. Закон народонаселення. Теорія вартості і реалізації. “Залізний” закон заробітної плати

4.1. Економічні погляди Т. Мальтуса. Закон народонаселення.

Т. Мальтус виявився творцем теорії народонаселення, із якої випливають певні аналітичні висновки, що перетворили її на невід´ємну частину спадщини класичної економічної думки. Ця теорія стала деяким стандартом у судженнях класиків про економічну політику, коли причини бідності зводяться до простого співвідношення темпів приросту населення і приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум. За Мальтусом, будь-яка свідома спроба удосконалення людського суспільства за допомогою соціального законодавства буде зметена нездоланною людською масою, і тому кожній людині слід турбуватися про себе самій і повністю відповідати за свою непередбачливість. Але всі ці докази автора "Досліду" були тільки ідеологічними пастками, і через це деякі автори, зокрема Джон Стюарт Мілль, подивилися на проблему дещо інакше і, визнавши, що контроль за народжуваністю прийнятний з морального погляду, змогли використати мальтузіанську доктрину як прапор для програми соціальних реформ.

Дослід" Мальтуса не сприйняли головним чином представники марксистської теорії. Критикуючи цей твір, вони традиційно вбачали в ньому "дурниці" і "апологетику", в надії довести нікчемність його автора як ученого. Особливим нападам підлягала центральна ідея книги — про вплив чисельності і темпів приросту населення на добробут суспільства. І хоч ідея в принципі правильна й актуальна, слід визнати, що дійсно розрахунки Т. Мальтуса, які мали б вірогідно підтвердити прогнози, що випливають з теорії, виявились нереальними. Хоч автор намагався піднести в ранг закону положення про те, що за сприятливих умов (якщо будуть викоренені війни, хвороби, бідність) населення, збільшуючись за принципом геометричної прогресії, буде подвоюватися кожні 20—25 років, а виробництво їжі та інших необхідних предметів існування, збільшуючись в арифметичній прогресії, не зможе примножуватися такими темпами. Він доводив, що оскільки розмір Землі не змінюється, а такий фактор, як праця, збільшується, то кількість продуктів споживання може зростати лише в арифметичній, а не геометричній прогресії (порівняйте 1, 2, 3, 4, … з 1,2, 4,8,…): "через два століття народонаселення відносилось би до засобів існування як 256 до 9; через три століття — як 4096 до 13, а після двох тисяч років співвідношення це було б безмежне і вирахувати його було б неможливо". І тоді через перенаселення бідність може стати неминучою долею всього людства. Мальтус зробив такий висновок: якщо чисельність підвищуватиметься знову і знову, то Земля немов би сплющуватиметься раз у раз у своєму розмірі, поки не стане настільки малою, що пропозиція предметів споживання буде нижчою від рівня, необхідного для життя населення.

Коли закон спадіння віддачі застосовується до фіксованої пропозиції такого фактора, як земля, то виробництво їжі не може задовольняти потреби експотенційно зростаючого населення. Мальтус був непоганим психологом і відчував силу таких простих і переконливих ілюстрацій. Читач міг не усвідомлювати, що це тільки тенденція. Автор трохи заспокоює його уявлення майбутнього світу, де людям уже немає місця де стояти, не те що жити і працювати. Він говорить, що в дійсності це неможливо, бо природа сама регулює цю тенденцію, щоб вона не стала реальністю. І робить вона це за допомогою воєн, хвороб, бідності і пороків.

Насправді, біологічну здатність людини до продовження роду Т. Мальтус характеризує її природними інстинктами, такими самими як і у тварини. Причому ця здатність, вважає він, незважаючи на постійно діючі примусові і упереджені обмеження, перевищує спроможність людини нарощувати продовольчі ресурси. Такі прості ідеї, що не потребують додаткових аргументів і фактів, стали причиною численних відгуків на теорію Т. Мальтуса. А. Маршалл, наприклад, зазначав: "автор "Досліду" твердить, що в той час, коли він писав свою книгу, жодна країна… не в змозі була забезпечити себе достатньою кількістю засобів існування після того, як її територія стала занадто густо заселеною… і що ріст населення, якщо він не буде обмежений добровільно, буде стримуватися бідністю та іншими причинами".

Тому Т. Мальтус пропонує інший шлях вирішення цієї проблеми. Він закликає людей вдаватися до добровільного самообмеження, зберігати моральну чистоту в своєму способі життя, утримуватися від дуже ранніх шлюбів. Але, відмічає А. Маршалл, автор не врахував того, що бурхливий розвиток транспорту на суші і на морі дозволяє нинішньому поколінню будь-якої країни завозити продукти з найбагатших земель планети по відносно низьких цінах. І, як свідчить світова практика, ця тенденція не тільки не є абсолютною, але на деякій стадії розвитку суспільства поступається місцем прямо протилежній тенденції: збільшення кількості засобів існування і підвищення життєвого рівня сприяє зниженню народжуваності і темпів росту населення. У сучасних багатих країнах світу природний приріст населення в кілька разів нижчий, ніж у бідних країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Життя доводить, що фізіологічна плодючість людини як біологічного виду зовсім не визначає реальні темпи росту населення.

Водночас неможливість збільшувати виробництво продовольства Т. Мальтус пояснив не тільки повільним технічним удосконаленням в сільському господарстві і обмеженістю ресурсів землі, а насамперед популярним на той час "законом спадної родючості ґрунту". Крім того, американська статистика (спостереження Бенджаміна Франкліна про те, що в американських колоніях, багатих на ресурси, населення подвоювалось кожні 25 років чи близько того), використана ним на користь "геометричної прогресії" росту чисельності населення, більш ніж сумнівна, бо не відбиває різниці між кількістю емігрантів у США і кількістю тих, хто народився у цій країні.

Однак не слід забувати застереження самого Мальтуса про те, що ознайомившись з його працею, " всякий читач має визнати, що, незважаючи на можливі помилки, практична мета, яку переслідував автор цього твору, полягає у пошуку шляхів щасливої долі нижчих класів суспільства".

Беручи до уваги всі "за" і "проти" книги Т. Мальтуса, слід відзначити, що навіть після сторічної дискусії теорію народонаселення, розроблену автором "Досліду", можна інтерпретувати так, щоб вона збігалася із критерієм спростування і була спростована. Якщо ми погоджуємося з Мальтусом, що контроль за народжуваністю — річ аморальна, тоді на його боці історія росту народонаселення протягом останніх двох століть: чисельність населення не гальмувалася нічим, крім "бідності і вад". Якщо ж ми, навпаки, вважаємо контроль за народжуваністю морально виправданим, Мальтус знову-таки правий: "моральне загнуздання" у широкому розумінні слова — це одне із обмежень росту населення понад ресурси продовольства.

Теорію Мальтуса неможливо заперечити, оскільки вона не застосовується до якихось ймовірних або дійсних демографічних тенденцій, і вона не претендує на те, щоб описувати реальний світ, але її описання "справедливе", за визначенням її власної термінології.

Талант Мальтуса як вченого-дослідника і вчителя з більш як десятирічним стажем не залишився непоміченим. В 1805 р. учений прийняв запропоновану йому кафедру професора сучасної історії і політичної економії у заново створеному коледжі Ост-Індської компанії, де виконував також обов´язки священика.

Продовжуючи наукові дослідження, в 1815 р. Т. Мальтус видав ще один твір, перші слова назви якого повторювали заголовок знаменитого "Багатства народів" А. Сміта, " Дослідження про природу і збільшення земельної ренти". У цьому творі Т. Мальтус, виходячи з натуральної природи ренти, намагався розкрити механізм її формування і росту, обґрунтувати значення цього виду доходів при реалізації виробленого в суспільстві сукупного продукту. Однак остаточні судження про ренту і деякі інші проблеми економіки він висловив пізніше, в 1820 р. В той рік Т. Мальтус випустив свою основну економічну працю "Принципи політичної економії, які розглядаються в розрахунку на їх практичне застосування", яка в теоретично-методологічному плані не мала істотних відмінностей від створених трьома роками раніше знаменитих "Засад політичної економії" Д. Рікардо, з яким Мальтус товаришував. Звертає на себе увагу той факт, що критиками творчості Мальтуса, як правило, замовчується або згадується мимохідь сам факт багаторічних дружніх відносин між ним і Д. Рікардо. У кращому випадку їх дружба і співробітництво викладались як якесь випадкове явище, зумовлене ідейними суперечками різних за переконаннями колег. Насправді ж Т. Мальтус і Д. Рікардо мали багато спільних поглядів на соціально-економічні та суспільні проблеми. Наприклад, Рікардо поділяв положення "залізного закону заробітної плати" Т. Мальтуса, який випливає з його теорії народонаселення і відповідно до якого зарплата в суспільстві нібито не може зрости, незмінно залишаючись на низькому рівні. Т. Мальтус вважав, що процес зростання кількості населення призведе економіку до такого стану, за якого робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Мальтус зробив висновок, що коли заробітна плата перевищує мінімум засобів споживання, то чисельність населення зростає, а коли вона нижча від мінімуму — зменшується. Лише при заробітній платі, що забезпечує фізично необхідний мінімум, матиме місце стабільна рівновага населення. Мальтус вважав, що робітники приречені на важке і коротке життя. З цього приводу слід відзначити, що теорія прожиткового мінімуму заробітної плати — це ніяка не теорія. А прожитковий мінімум береться як певна величина, зумовлена ставленням трудового населення до продовження роду, а також рівнем медичних знань. Це лише один із прикладів класичної схильності спрощувати аналіз, зменшуючи кількість змінних, що підлягають визначенню. Теорія прожиткового мінімуму явно не придатна для визначення заробітної плати в певній конкретній ситуації через свою неоднозначність: ми не можемо знати, про який проміжок часу йде мова. Це можна зрозуміти, адже Мальтус стояв на зламі двох епох і не передбачав, що два наступні століття продемонструють грандіозні наукові та економічні здобутки.

Майже ідентичні за суттю були і теорії вартості Т. Мальтуса та Д. Рікардо, причому подібним є не тільки витратний принцип, який лежить в їх основі, але й зроблені до них особисті коментарі. Зокрема, у черговому виданні своїх "Засад" у розділі "Про вартість" Д. Рікардо, порівнюючи трудову теорію з мальтузіанською теорією витрат, викладеною в "Принципах політичної економії", пише: "Т. Мальтус, очевидно, вважає, що згідно з моєю теорією витрати на виробництво якої-небудь речі й вартість її тотожні,— це так, якщо він під витратами розуміє "витрати виробництва, включаючи прибуток."

До сказаного додамо також, що Т. Мальтус фактично повторив Д. Рікардо у висвітленні теорії про прибуток. Останній обидва автори уявляли собі як складову частину ціни. Причому, за визначенням Т. Мальтуса, для його встановлення із вартості (ціни) товару слід відняти витрати у процесі виробництва на працю і капітал.

4.2. Проблеми реалізації сукупного суспільного продукту

Особливий внесок Т. Мальтуса в розробку класичної політичної економії і концепції ринкових економічних відносин не обмежується лише виявленням взаємозв´язку економічних процесів з природою та його полемікою з Д. Рікардо, результатом якої стали зроблені обома вченими корективи щодо своїх теоретичних і методологічних позицій. Існує також важливий аспект, у дослідженні якого Т. Мальтус пішов далі Д. Рікардо та інших економістів тієї пори і тим самим завоював собі великий авторитет в історії економічної думки,— це розробка ним проблеми реалізації сукупного суспільного продукту. Суть у тому, що відповідно до досягнутого на початку XIX ст. "класичною школою" рівня економічної теорії (особливо завдяки працям А. Сміта і Д. Рікардо) основною проблемою в економіці вважалося нагромадження, що забезпечувало інвестування подальшого розвитку виробництва. Можливі труднощі у споживанні, тобто реалізації виробленої товарної маси, до уваги не бралися й оцінювались як випадкове явище. Таке трактування існувало, незважаючи на завершений до того часу у розвинених країнах промисловий переворот, який супроводжувався і такими новими соціальними негараздами, як розорення внаслідок конкурентної боротьби дрібних власників — підприємців та безробіття.

Враховуючи певну тенденційність своїх попередників і сучасних йому економістів щодо питання продуктивного і непродуктивного характеру праці різних класів суспільства, Т. Мальтус у "Принципах" висунув несподіване на той час положення про недоступність достатнього попиту і повної реалізації виробленого суспільного продукту без посильної і такої ж необхідної участі у цьому як "виробничих", так і "невиробничих класів". Тим самим Т. Мальтус кинув сміливий виклик тим, хто допускав безглузду думку про паразитизм величезних мас населення, які належали до "невиробничих класів" через їх діяльність, скажімо, у збройних силах (армії), релігійних чи адміністративних закладах тощо. На думку Т. Мальтуса, чиновництво та інші невиробничі верстви суспільства являють собою сукупність "третіх осіб", що сприяють виникненню і реалізації суспільного продукту. За Мальтусом, "заінтересованість землевласників зовсім не суперечить інтересам решти суспільства, а навпаки — економічне процвітання залежатиме від процвітання класу лендлордів".

А втім, у своєму листуванні Т. Мальтус і Д. Рікардо не обійшли і проблем теорії реалізації. Вони були солідарні щодо можливості полегшення тягаря безробіття через реалізацію суспільних програм, як, наприклад, будівництво шляхів. Але Т. Мальтус, судячи з його висловлювань у "Принципах", був переконаний в тому, що "одна лише купівельна спроможність працюючих класів не забезпечить стимули для повного використання капіталу", і що капіталісти "прирекли себе на заощадливість, щоб, позбавивши себе звичних зручностей і розваг, зберігати частину свого прибутку і нагромаджувати предмети розкоші".

Виходячи з помилковості тези про "самознищення заощаджень", Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, вважає, що не існує меж для розширення виробництва. Про масштаби надвиробництва він говорить так: "Питання про перевиробництво полягає виключно в тому, чи може воно бути загальним, чи лише зачіпатиме окремі галузі економіки, а не в тому чи може воно бути перманентним, а також тимчасовим". Отже, за Мальтусом, на відміну від Рікардо, можливі не тільки галузеві, але й загальні кризи. Але при цьому обидва вчені одностайні в тому, що будь-які кризи — явище тимчасове, а тому докази про їх відступництво від постулатів "закону Сея"— необґрунтовані.

Незважаючи на те, що з висоти сучасної економічної теорії концепція Т. Мальтуса про можливість повної реалізації виробленого продукту за допомогою пред´явленого попиту "третіх осіб" в дійсності нереальна, її значення велике. Як визнав майже 100 років тому Дж. М. Кейнс, саме Т. Мальтус "озброїв" його антикризовими ідеями про фактори "ефективного попиту", про місце у процесі споживання виробленого продукту проміжних верств суспільства та інше.

Слід сказати і про слабкі місця пророцтва Мальтуса. Незважаючи на його ретельні статистичні дослідження, нинішні демографи вважають, що погляди Мальтуса надто спрощені. В аналізі спадання доходу Мальтус не міг передбачити технічного чуда — промислової революції. Він також не передбачав, що після 1870 р. зростання населення у більшості західних країн почне зменшуватися, а життєвий рівень і заробітна плата — зростати.

Висновок

За століття після Мальтуса технічний прогрес змістив вправо криву виробничих можливостей країн Європи та Північної Америки. Швидкі технічні зміни забезпечили вищі темпи зростання національного виробництва порівняно із зростанням населення, що сприяло різкому збільшенню реальної заробітної плати.

Незважаючи на це, зачатки істини у доктрині Мальтуса все ще важливі для розуміння демографічної поведінки населення в Індії, Ефіопії, Китаї та багатьох інших країнах, де дотримання співвідношення між чисельністю населення і кількістю продуктів споживання є важливою життєвою умовою.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.