Вступ

Українська хорова музика минулого багата на яскраві творчі особистості – М. Дилецький, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, М. Лисенко, К. Стеценко, О. Кошиць… Особливе місце у цьому ряду посідає М. Леонтович, який у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу. Сама постать митця довгі десятиліття, немов магніт, притягує до себе увагу не тільки музикантів, шанувальників хорового співу, а й культурної громади, діячів церкви та й звичайних пересічних людей. Багато фактів з його короткого й трагічного життя замовчувалося упродовж майже всього пореволюційного періоду XX століття, дозовано й відкоректовано радянською цензурою видавалися його твори.

У 1990-ті роки ситуація змінилася на краще – зазвучала його духовна музика (видання нот здійснили В. Іванов, пізніше – М. Юрченко, М. Гобдич), у нових варіантах постали вже знайомі раніш обробки деяких пісень. Літургія та духовні піснеспіви Леонтовича стали окрасою репертуарів кращих українських хорів і зазвучали далеко за межами України. Музиканти об’єдналися у Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Д. Леонтовича, відбуваються хорові конкурси ім. М. Леонтовича, які привели до справжнього ренесансу хорової справи в Україні. 2002 р. вийшла книжка А. Завальнюка «Микола Леонтович», де найбільш повно й у відповідності з історичною правдою подано матеріали й документи з життя і творчості композитора. До 125-річчя від дня народження автора «Щедрика» відкрито меморіальну дошку на стіні колишньої Духовної семінарії у Кам’янці-Подільському, де вчився М. Леонтович. 

1. Життєвий та творчий шлях громадського діяча Миколи Леонтовича

Творча спадщина М. Леонтовича — надзвичайно яскраве та самобутнє явище в українській музичній культурі. Микола Леонтович став художником-новатором, який творчо використовував усе найкраще, що було в українській музиці до нього та накреслив нові шляхи її розвитку. Відомо, що саме в жанрі обробки хорової пісні найяскравіше розкрився його талант як художника-новатора.

Микола Дмитрович відіграв велику роль у розвитку української музичної культури, він є своєрідним «брендом» нашого краю. Великий його внесок у музичне життя Вінниччини — організовані ним хорові колективи в Тульчині, Немирові, Вінниці, успішно пропагують вироблену в народному побуті благословенну хорову культуру. Спадщина Леонтовича складається з 200 обробок українських народних пісень, 2 оригінальних творів на слова М. Вороного і незакінченої опери «На русалчин Великдень» хорових творів та хорових поем: «Льодолам», «Літні тони», «Легенда», «Моя пісня», духових творів «Літургія», «Світе тихий», «На воскресіння Христа. Його пісні співає весь світ. Справжніми шедеврами хорової музики стали такі пісні як «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших [6, с. 167].

Постать Леонтовича є прикладом особистого вдосконалення. Усі його хорові твори відрізняються драматургічною завершеністю, тонкою проробкою кожної деталі образу, сюжету. Тому обробки цього композитора завжди приваблювали виконавців своєю яскравістю та філігранністю, проникненням у саму душу народної пісні, але в той же час навіть камерні за розміром твори мають певні виконавські труднощі, особливо для диригентів-початківців і малодосвідчених хорових колективів.

Микола Дмитрович Леонтович — композитор, педагог, музично-громадський діяч. В своїй творчості обмежився хоровою мініатюрою, але це не є свідченням жанрової одноманітності його творчості. Творча спадщина — надзвичайно яскраве і самобутнє явище в українській музичній культурі, вся його творчість побудована на народних піснях. Особливістю творчого методу Леонтовича є те, що основним своїм завданням, він ставив розкрити в музиці внутрішній зміст поетичного тексту пісні, динаміки її розвитку, сюжету, образів [4, с. 45]. Отже, творчий метод став етапним для всієї української музики. Композитор виявив драматургію образу в пісні, йдучи власне від самої пісні, а не підкорюючи її сучасним для нього правилам композиторського письма. Метод, започаткований М. Леонтовичем, був впроваджений у творчості його послідовників — П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського.

Музично-педагогічна спадщина відомого українського композитора і педагога знайшла своє відображення в практиці сучасної загальноосвітньої школи України. Увага до творчості М. Леонтовича пояснюється передусім багатою спадщиною педагога для школи, особливо обробками народних пісень. Шкільна практика відібрала найкращі з нотних обробок, а саме: «Щедрик», «Дударик», «Грицю, Грицю до роботи», «Женчичок-бренчичок», «Пряля», «Козака несуть», «Гра в зайчика», «Над річкою бережком», «Зоре моя вечірняя», «Їхав козак на війноньку», «Тиха вода» [7, с. 34].

Леонтович надзвичайно багато зробив для популяризації багатьох українських народних пісень. На основі народних мелодій композитор створював цілком оригінальні й самобутні хорові композиції, надаючи їм неповторного звучання. В кожній народній перлині він прагнув максимально передати її незвичайний образний зміст і художню красу, водночас використовуючи музичні надбання європейської хорової культури. Він відіграв неабияку роль у становленні видатних українських компо-зиторів, а саме: П. Козицького, В. Дремлюги, М. Вериківського, Г. Верьовки, Л. Ревуцького, М. Скорика, Л. Дичко, Є. Станковича [5, с. 37]. Крім цього, слід наголосити на глибоко гуманістичній спрямованості ідей Леонтовича, який прагнув до виховання особистості музикою, звеличення її духовного життя. Усією своєю композиторською, педагогічною, громадською діяльністю він стверджував ідеали музичного просвітництва, відстоював ідею обов’язкового музичного навчання всіх дітей, незалежно від музичної обдарованості, авторитетом своєї творчості сприяв поширенню власних педагогічних поглядів, які утворюють цілісну концепцію музичної освіти, основою якої стало ставлення до народної пісні як найправдиві- шого за своєю художньою і етичною сутністю життєвого явища, зрозумілого і доступного для дитячого сприймання; визнання провідної ролі фольклору в музичній освіті школярів; прагнення до загального музичного навчання і виховання всіх дітей на матеріалі кращих творів професійної і народної творчості; вільного володіння нотною грамотою; взаємозв’язку різних видів музичної діяльності; розвитку музично-творчих здібностей і художньо-об-разного мислення [5, с. 98].

У першій чверті ХХ століття українська музично-педагогічна думка досягла високого рівня, увібравши в себе досягнення європейської і вітчизняної науки, української національної культури, досвід народного музикування. Більше того, у своїх концептуальних засадах вона носила випереджувальний стосовно ін-ших країн характер. Йдеться про гуманістичну спрямованість української музичної педагогіки, визнання провідної ролі народної пісні в музичному вихованні школярів, прагнення здійснити музичний всеобуч, забезпечити розвиток музичних здібностей, вільне володіння нотною грамотою, використання творчого музикування тощо.

Про плідність педагогічних ідей Леонтовича свідчить поява в середині XX ст. музично-виховної системи відомого угорського композитора, фольклориста і педагога 3. Кодая, яка в усіх принципових позиціях повністю збігається з педагогічними ідеями М. Леонтовича.

2. Внесок М.Леонтовича в розвиток української державності

Визнання М. Леонтовича виявилося трагічним чином пов’язаним з історичною долею України початку XX ст. Після проголошення Україною незалежності 1918 р. активно формується нова національна культурна політика, до участі в якій залучаються найбільш суспільно свідомі діячі. 1919 р. М. Леонтовича запрошують до Києва викладати у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка та в народній консерваторії. З дружиною і двома доньками він переїздить до столиці, де живе на Лук’янівці, по вул. Багговутівській, 2.

Планується видання його хорових обробок. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою (Леонтович призначається комісаром капели — за термінологією доби революційних змагань). Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники «Нотна грамота» та «Підручник для навчання в школах народних», з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М. Леонтович пильно стежить за рухом щодо визнання автономії української православної церкви, який почався у 1918 р. (і завершився проголошенням автокефалії на Всеукраїнському православному соборі 1921 р.). До складу Всеукраїнської православної церковної ради увійшли й К. Стеценко та М. Леонтович [М. Юрченко подає ще й інші прізвища відомих українських музик, присутніх на І Всеукраїнському православному соборі УАПЦ 1921 р.: Я. Яциневич, П. Козицький, М. Вериківський, М. Гайдай, В. Ступницький, С. Дрімцов, П. Демуцький, Г. Давидовський. Див.: Юрченко М. Духовна музика // Історія української музики. – Т. 4. – К. – 1992. – с. 105-124]. Доробок Миколи Дмитровича, слідом за К. Стеценком та О. Кошицем, збагачується новими духовними творами – «На воскресіння Христа», «Хваліте ім’я Господнє», «Світе тихий» та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його «Літургія», першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську [На місці колишнього Собору св. Миколая на Печерську нині знаходиться Палац творчості дітей та юнацтва] 22 травня 1919 р. під орудою С. Тележинського (є варіант «Літургії» і на церковнослов’янський канонічний текст).

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненною й непередбаченою для української громади. Можливо, ота нескінченна вервечка вбивств, що тяглася аж з 1917 року, – Іван Стешенко, Лев Симиренко, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Володимир Науменко, Григорій Чупринка, Василь Чумак — притупила інтуїтивну здатність людей передчувати трагічні події.

Та вбивство Миколи Леонтовича збурило свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського Музично-драматичного інституту ім. М.В. Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по смерті митця. Нашвидкуруч, але з великою відповідальністю організували концерт з творів Леонтовича. А в рідному Тульчині хор Леонтовича вперше виконав його обробку народної пісні «Смерть» і, як свідчить Я. Юрмас, «під час виконання її повнісінька зала істерично ридала…». У Києві ж по концерті впорядили Комітет пам’яті М.Д. Леонтовича, який очолив К. Стеценко (через рік його було перейменовано на Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д. Леонтовича).

Висновки

Отже, насамперед слід підкреслили особливу роль національних витоків, зокрема, народної музичної творчості, у становленні духовності людини. І педагоги, і музиканти єдині в тому, що віковічні духовні традиції народу повинні стати надбанням дітей: рідна мова, пісня, казка мають врятувати їх від безпам’ятства, безликості й сірості.

Творча спадщина Миколи Дмитровича Леонтовича, одного із найталановитіших синів українського народу, який прославив українську народну пісню на весь світ у найкращих її зразках, є однією з висот українського духу. Вона повинна послужити благородній справі — вихованню свідомого українця, здатного творити Незалежну Українську Державу, про побудову якої мріяв протягом усього свого короткого, але багатого на події творчого життя наш славетний композитор.

Найяскравіший твір Леонтовича, який приніс йому визнання – «Щедрик». Вперше ця композиція була висвітлена українській публіці у 1916 році у виконанні хору київського Університету. Це була вже четверта редакція «Щедрика» Леонтовича, що набула надзвичайної популярності. 5 жовтня 1921 року він був презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записує англійську версію слів до «Щедрика» — «Carol of the Bells». Під цією назвою мелодія українського «Щедрика» стала всесвітньо відомою. 

Список використаної літератури

Архімович Л. Глава VIII. Творчі взаємини з К. Стеценком і М. Леонтовичом I Л. Архімович, М. Гордійчук II М. Лисенко: Життя і творчість. — З-е вид., доп. і перероб. — К.: Музична Україна, 1992. — 617 с.

2. Барвінський В. Музика II Історія української культури I [за редакцією Крип’якевича]. — К.: Либідь, 1994. — 111 с.
3. Витвицький В. Леонтович Микола I В. Витвицький II Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — 2В5 с.
4. Гордійчук М. Микола Леонтович // М. Гордійчук К.: Музична Україна, 1974. — 134 с.
5. Гордійчук М. М. Д. Леонтович: Нарис про життя і творчість I М. Гордійчук. — К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956. — 123 с.
6. Завальнюк А. Микола Леонтович. Листи, документи, духовні твори I А. Завальнюк. — Вінниця: ПП «Нова книга», 2006. — 273 с.
7. Іванова Л. Педагогічні ідеї М. Леонтовича I Л. Іванова II Музика в школі: Збірка статей. — К.: Музична Україна. — Вип. В. — 1982. — 137 с.
8. Людкевич С. Музична мова в оригінальних хорових творах і опері «На русалчин Великдень» М. Леон- товича I С. Людкевич II Дослідження, статті, рецензії, виступи. — Т. 1. — Львів, 1999. — 202 с.
9. Сенета Т. В. Роль творчості М.Д. Леонтовича у становленні української культури ХХ століття // Молодий вчений» №4 (44) 2017. – квітень. – с. 74-78