Вступ
У глобалізованому світі ісламський тероризм та політичний іслам відіграють все більшу роль у житті не лише країн третього світу, а й всього людства. Поява рухів, що називають себе ісламськими – ознака сильного невдоволення руйнівними ефектами існуючого глобального капіталізму та обманів «сучасності», його супровідної. Це й повстання проти певної системи. Дискусія про іслам як альтернативу капіталістичній реальності є суто політичною: у ній немає жодного теологічного забарвлення. Звинувачення у фундаменталізмі, яким найчастіше супроводжуються ці дискусії, жодною мірою не відповідає реальності.

Мета даної роботи – розглянути ісламьський екстремізм та міжнародний  тероризм в контексті розвитку міжнародних відносин та загострення ситуації на Близькому.

В контексті вивчення регіону Близького Сходу важливе місце займає  проблема тероризму та екстремізму, зокрема ісламського. Визріванню ідеології політичного ісламізму, визначенню періодизації та соціальних рушійних сил цього явища, причини переростання його у терористичну діяльність присвятив свою фундаментальну працю французький дослідник Ж.Кепель. Різноманітіні форми терористичної діяльності, специфіку психології тероризму, методи ідеологічної та підривної аналізує американський дослідник Б.Хоффман, приділяючи значну увагу палестинському терору. Радикально змінити ставлення Заходу на проблему подолання тероризму пропонує американський правознавець А.Дершовіц, пропонуючи відмовитися від низки гарантій прав людини щодо учасників терористичної діяльності.

Ісламський екстремізм

На початку XXI століття словосполучення «ісламський екстремізм» увійшло в політичний лексикон. З ним зв’язуються багато резонансні події на Близькому і Середньому Сході, Росії, Центральної Азії.

В сучасному світі дедалі більше про екстремізм говорять в ісламському контексті. Останні події в Чечні, на Балканах, в США та Іраку — негативні прояви саме ісламістського екстремізму.

Іслам – одна з провідних релігій світу, яку сповідує мільярд віруючих; мусульманські спільноти існують у 120 країнах світу. Та ніщо не завдає більшої шкоди ісламу і мусульманам, ніж сучасний екстремізм. Він обслуговує переважно інтереси радикальної частини ісламського світу.

Водночас екстремізм використовують клерикальні, політичні, економічні кола, а іноді й державні структури для з’ясування відносин на мусульманському просторі та за його межами. Екстремісти експлуатують релігію з політичною метою, скрізь порушуючи її догми. Іслам та ісламістський екстремізм – поняття різні. Підміна цих понять становить значну небезпеку [9, c. 133].

Існує кілька ознак, за якими можна відокремити ісламістський екстремізм від помірного ісламу, а саме: 1) прагнення до зміни громадянського суспільства ісламським, який ґрунтується на шаріаті; 2) неприпустимість відокремлення церкви від держави; 3) заперечення єдності глобальної цивілізації поряд з протиставленням ісламської зони решті світу; 4) нетерпимість до міжнародного права: заперечення таких його провідних положень, як територіальна цілісність та недоторканність державних кордонів; 5) спирання на заходи дестабілізації задля просування до влади з використанням (де це можливо) легальних шляхів; 6) готовність до співпраці з усіма силами, передусім з націоналізмом, сепаратизмом і соціальним популізмом.

Помірний іслам відрізняється від екстремістського за всіма цими ознаками. Він досить вільно співіснує з громадянським суспільством, альтернативними системами його устрою. Помірні мусульманські держави інтегровані у глобальне життя і не прагнуть відокремлення чи експансії. Помірний іслам не порушує своїх постулатів: „не проливай невинної крові”, „не спричиняй лиха і страждань ближньому”, „не оголюй меча заради хибної справи” тощо.

Отже, ісламістський екстремізм – це агресивне месіанство конфесійно-політичного штибу, спрямоване на злам громадянських суспільств мусульманського і суміжного з ним простору, зовнішню експансію у формі панісламізму, загострення колізій на межі зіткнення релігій, насамперед ісламу і християнства [9, c. 134].

Варто пам’ятати, що існує велика різниця між такими поняттями як фундаменталізм і радикалізм, екстремізм і навіть тероризм. „Між тим фундаменталізм, що проповідує необхідність повернення до витоків віри, до первісної чистоти релігії, незамутненої пізнішими нашаруваннями, в тому числі тими, що накопичилися протягом століть традиціями та інтерпретаціями, може бути властивим будь-якій релігії. Народився він у Сполучених Штатах, в лоні протестантизму: в 1919 році група баптистських і методистських пасторів створили Всесвітню християнську фундаменталістську асоціацію з метою захисту того, що називали фундаментальними положеннями віри” [2, c.41].

Ісламський фундаменталізм, як і фундаменталізм будь-якої іншої держави, є безпечним для суспільства. Ісламський фундаменталізм це перш за все повернення до витоків своєї релігії, будівництво мечетей, відправлення ісламських обрядів, взаємодопомога віруючих тощо. Мусульманський екстремізм має місце тоді, коли ісламський фундаменталізм набуває агресивного характеру, що проявляється у нав’язуванні силою ісламської моделі управління державою та суспільством. Не можна вважати, що причиною виникнення ісламського екстремізму є те, що мусульманство як релігія чревате екстремізмом. В історії людства були такі періоди, коли християнський фундаменталізм переростав у християнсько-католицький екстремізм: це і хрестові походи, і протистояння католиків з протестантами тощо. О. Богданов зазначає, що релігійний екстремізм може виникнути на базі будь-якого віровчення, адже за ним стоять інтереси реакційних політичних угруповань, лідери яких використовують релігійні почуття рядових віруючих для досягнення своїх політичних цілей [8, c.30].

Релігійний чинник у політичному житті країн зони розповсюдження ісламу набув глобального характеру завдяки своїй широкій соціальній базі, транснаціональності, поліцентризму, величезним фінансовим можливостям енергоресурсних країн. Саме іслам є однією з найбільш поширених світових релігій, частка прихильників якої зросла за останні 100 років з 13 до 19,5% від загальної кількості населення земної кулі. Водночас слід відзначити, що християнство є основною релігією у 150 країнах світу, а чисельність його прихильників становить 22%, із яких католиків — 58%, протестантів — 34,5%, православних — 7,5 відсотків.

Ескалація збройних конфліктів та ісламського тероризму створюють враження глобальної священної війни ісламу зі світом західних цивілізаційних цінностей. Серед інших серйозне занепокоєння викликає ситуація в Таїланді. Таїланд — це насамперед країна буддистів, мусульмани становлять тут лише 4% населення, переважаючи у чотирьох південних провінціях. В останній час збройні конфлікти охопили три з них — Патлані, Яла та Наратхіват, де мусульмани прагнуть створити свою державу чи автономію. Найсерйозніші заворушення, пов’язані з ідеями незалежності, охопили південь країни ще у 1980-х роках. Більшість політичних оглядачів вважає, що ренесанс мусульманських збройних конфліктів перебуває у тісному зв’язку зі зростаючим впливом Аль-Каїди у Південно-Східній Азії. Головною метою співпрацюючої з нею індонезійської терористичної організації Джемаа Ісламія є створення держави, яка спиралася б на Коран та об’єднала всіх мусульман у регіоні. Але, на думку Е.Хардінга, мусульмани, які брали участь в збройних нападах, організаційно не пов’язані з Аль-Каїдою чи Джемаа Ісламія. Слід врахувати наявність ідеологічної інспірації та наслідування. У регіоні є передумови для поширення терору.

В останні роки досягнуто прогресу щодо вибору оптимальної тактичної моделі боротьби з ісламським тероризмом. Ліквідовано багато угруповань та локалізовано заплановані терористичні акти. Проте найважливіша проблема стосується відсутності спільної глобальної стратегії делегітимації ідеології, на основі якої сформовано ісламський тероризм.

Відсутня також і спільна зовнішня політика, і навіть певний рівень єдності, необхідний для запобігання формуванню об’єднань громадян, які виявляють схильність до екстремізму та тероризму. Це є ключовим завданням, без вирішення якого ще тривалий час стратегія західного світу буде ґрунтуватися на засадах оборони щодо дій терористів. Тестом на спроможність Заходу розв’язати це завдання буде Ірак як головна арена зіткнення американської, європейської та ісламської ідеологій [5, c. 5].

Зупиняючись на терористичних втіленнях політичного ісламізму, варто відзначити певні етнокультурні та соціальні характеристики ісламських суспільств. На ісламському Сході ми переважно маємо справу з традиційним суспільством, що характеризується наявністю стійких консервативних тенденцій відтворення соціальних відносин. Традиції (попри значну модернізацію громадського життя) як і раніше визначають практично все духовне життя суспільства у цьому регіоні, де завжди була величезною роль громади. Сходу властива громадська етатичність. В основі життя лежить принцип колективізму на відміну від Заходу (принцип індивідуалізму). Піклування про благо індивідуума на Сході було похідним від блага громади. Тому ці колективні структури культурно-цивілізаційної ідентичності є більш значущими, фундаментальними цінностями для мешканців цього регіону, аніж для представників євроатлантичної спільноти. Глобалізаційні зміни способу життя під західні стандарти внаслідок цього несуть обов’язково потужну негативну реакцію, яка приймає різні форми, і якій сприяє загальна дестабілізація в світі.

Ісламський фундаменталізм породив ісламський радикалізм і екстремізм як реакцію на глобалізацію і вестернізацію. Можна в даному разі погодитися з С.Хантінгтоном, який писав, що глобальний конфлікт може бути відвернений лише в тому випадку, якщо Захід навчиться поважати культурну унікальність інших цивілізацій. С. Хантінгтон визнавав, що «нав’язування світу західних цінностей по своїх наслідках аморально» [8, c. 165].

Суспільна небезпечність ісламістського екстремізму полягає в опорі його на методи дестабілізації з метою захоплення політичної влади, встановлення шаріату, в знищенні всіх суспільних систем, інститутів, традицій, окремих громадян тощо.

На сучасному етапі все більше поширюються в світі акції політичного екстремізму. Під політичним екстремізмом слід розуміти ідеологію і практику насильницького та протиправного досягнення політичних цілей.

Політичний екстремізм узяли на озброєння деякі політичні партії, рухи та окремі особи, сутність діяльності яких полягає у конфронтації з державними структурами, фактах непокори владі та здійснення на неї силового впливу. Політичний екстремізм нині – це певна система поглядів, форм і методів боротьби за владу.

Екстремізм може викликати такі негативні наслідки:

• руйнування соціальних структур;
• збіднення значної частини населення;
• економічну і соціальну кризу;
• послаблення державної влади та дискримінацію її інститутів;
• занепад виконавчої дисципліни;
• зростання антисоціальних явищ;
• загострення почуття пригнічення національної гідності тощо.

Саме тому з проявами екстремізму слід боротися ще на етапі їх зародження. Некомпетентність та недбале ставлення державної влади до зазначеної проблеми призводять до негативних (нерідко „кривавих”) наслідків. Це ми бачимо на прикладі Росії, владні структури якої зневажливо і зухвало поставилися до інтересів чеченського народу. Результат – нікому непотрібна, жорстока, напівпартизанська війна.

В концептуальному плані суть сучасного екстремізму (фундаменталізму) ваххабітського спрямування як релігійно-політичного вчення зводиться до:

• невід’ємність релігії та суспільства;
• відродження ісламу в первозданній чистоті, його очищення від нововведень;
• пріоритет ідеології та духу панісламізму;
• відродження халіфату;
• утвердження в усіх мусульманських країнах ісламського правління.

Необхідно відзначити ще одну обставину, яка відрізняє ваххабізм від „простого” фундаменталізму: якщо стратегічною метою є побудова суто ісламської держави  встановлення мирними або насильницькими методами суспільного устрою на принципах шаріату (в країнах, де переважає мусульманське населення), то остаточна мета — створення всесвітньої ісламської держави [7, c. 166].

Висновки

Всі три ідейні течії в ісламі (традиціоналізм, фундаменталізм і модернізм) як в теорії, так і на практиці мають досить умовний, розпливчастий характер, нерідко спостерігається їх накладення одна на одну, певне змішання, що вносить плутанину в процес їх наукового осмислення, визначення і дослідження. Іншими словами, неоднозначність трактування цих термінів завжди становила серйозну проблему, як на науковому рівні, так і в масовій свідомості, а наявність досить широкого спектру підходів до визначення їх понять в теоретичному і практичному плані залишає проблему термінології відкритою.

Конфлікти, пов’язані з релігійним фанатизмом, з нетерпимим, ворожим ставленням до інших віросповідань, будь-яких думок чи дій, є особливо небезпечними. Насправді фанатизм сам є найбільшою загрозою релігії, бо намагається утвердити віру насильницьким шляхом і тим самим спотворює її духовну сутність як внутрішнього переконання. Підґрунтям фанатизму можуть бути жорстока внутрішня організація, аскетизм і сувора дисципліна релігійної общини, члени якої повинні лише підкорятися наказам керівників, що можна спостерігати в терористичних організаціях.

Головними причинами релігійних конфліктів є ті, що виросли на протистоянні інтересів віруючих різних релігій, взаємовиключних формах організації релігійного життя тощо. Будь-які конфлікти завжди виникають в умовах зіткнення інтересів, нерівності сторін і пов’язаного з цим панування, що і викликає протиборство. Джерелами його можуть виступати, наприклад, захоплення територій – життєвого простору нації, об’єднаної єдиною релігією; руйнування своїх культурних цінностей і нав’язування чужих тощо.

Отже, поширення екстремізму та тероризму тісно пов’язане з співвідношенням між різними культурами та цивілізаціями. Світова цивілізація складається з різних культурних, релігійних і політичних потоків, вона складається з різних культур і цивілізацій, що зближуються, але в той же час зберігають власну самобутність. Особливого значення в сучасному світі, коли діють процеси глобалізації, що охопили все світове співтовариство, набуває діалог цивілізацій, який сьогодні перебуває у кризовому стані.
Список використаної літератури

1. Арухов З.С. Экстремизм в современном исламе / З.С. Арухов. — Махачкала: Изд-во «Кавказ», 1999
2. Ахмедов В.М. Армия и этнорелигиозные конфликты на Ближнем Востоке // Новая и новейшая история. — 2009. — № 5 . — С. 23-28
3. Белокреницкий В. Кашмирский очаг исламского экстремизма [Текст] / В.Белокреницкий // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 1 . — С. 9-14
4. Бибикова О. Наступление исламского экстремизма [Текст] / О.Бибикова // Азия и Африка сегодня. — 2000. — № 2 . — С. 15-27
5. Гафпрлы М. Почему так важна борьба с исламским экстремизмом [Текст] / М.Гафпрлы // Независимая газета. — 2000. — 13 октября . — С. 5
6. Голотін С. І., Кальниш Ю. Г., Петрик В. М., Штоквиш О. А. Соціально-правове регулювання діяльності релігійних організацій: Навчальний посібник. – К.: Видво НА СБ України, 2001.
7. Канах А.М. Спеціфіка основних форм сучасного ісламського фундаменталізму // Вісник СевНТУ. Збірник наукових праць. Серія: Філософія. — Севастополь: СевНТУ, 2012. — Вип. 126. — с. 164-170
8. Макійя К. Ісламська інтелігенція: «криза жертовної свідомості» [Текст] / К.Макійя // Всесвіт. — 2001. — № 11-12 . — С. 164-166
9. Остроухов В Ісламістський релігійний екстремізм та ваххабізм / В.Остроухов, О. Лікаренко, В. Петрик // Політичний менеджмент. — 2007. — № 6. —  С. 133-142