Вступ.

1. Державна інноваційна інвестиційна політика в України.

2. Формування науково-технічної політики на підприємстві.

3. Напрями вибору інноваційної політики підприємства.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Еволюція людської цивілізації у ХХ столітті переконливо підтверджує той факт, що головним чинником стійкого економічного розвитку країни є науково-технічні інновації, або комерційне застосування нових, більш продуктивних технологій, які істотно змінюють обсяги та якість виробництва і споживання. Стрижневим блоком економічної політики всіх розвинених держав є інноваційна політика, сприяння діяльності підприємців-інноваторів, які визначають здатність національної економіки до інноваційного розвитку, ефективного використання найновіших технологій.

Особливого значення інноваційний процес набуває для перехідних економік. А саме такою є економіка України. Ринкові відносини, що впроваджуються, різко висвічують спадщину адміністративно-командної системи-надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед загрозою банкрутства.

Подолання цього стану неможливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.

1. Державна інноваційна інвестиційна політика в України

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних та правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Незважаючи на значне зростання як доходів, так і заощаджень громадян протягом 2004–2006 рр., населення поки що не володіє достатніми коштами для того, щоб його заощадження стали вагомим джерелом фінансування інновацій.

Дефіцит власних фінансових ресурсів суб’єктів економіки доповнюється нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів. Надто високою залишається собівартість банківських послуг, що є додатковим чинником завищення кредитних ставок і заниження проценту за депозитами. Отже, банки акумулюють незначну частку фінансових ресурсів у країні. Позитивні зміни практично не торкнулися питання розвитку інституційних інвесторів, які могли б здійснювати інноваційне інвестування, а також розвитку інноваційної інфраструктури. Зокрема, в Україні досі не створено жодного інвестиційного банку довгострокового кредитування, Державного банку реконструкції і розвитку.

Окремим напрямом фінансування інноваційної діяльності може стати залучення коштів іноземних інвесторів. У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках саме іноземні інвестиції небезпідставно розглядаються як джерело організаційних і технічних інновацій. Багато вітчизняних експертів також обстоюють думку, що лише іноземні інвестори здатні переорієнтувати економіку на інноваційні рейки. Проте на практиці обсяги інвестицій, що надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура не дозволяє говорити про інноваційний характер таких інвестицій. Так, на сьогодні переважають вкладення у виробничу сферу, причому вони майже не торкаються перспективних високотехнологічних виробництв. Натомість зростають вкладення у сферу торгівлі, що приводить до зростання імпорту в Україну, причому перш за все продукції споживчого характеру.

Інвестиції є важливим фактором та суттєвою детермінантою економічного зростання, а інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію інвестицій. Забезпечення високого рівня інвестування слугує цільовим орієнтиром та основним завданням державної стратегії соціально-економічного розвитку. Тому надзвичайно важливе значення має державне регулювання інвестиційної діяльності. Подано авторське тлумачення економічної суті державної інвестиційної політики, яка розглядається як діяльність держави щодо визначення мети, основних завдань, пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в країні та комплексу заходів, спрямованих на реалізацію поставлених завдань.

Сьогодні в Україні частина нормативно-правових актів має застарілий характер і недостатньо відповідає сучасним умовам і завданням інвестиційної діяльності, а велика кількість нормативних положень не дають можливості іноземним інвесторам зорієнтуватись на інвестиційному ринку. Дослідження функціонування інвестиційного механізму дозволило визначити об’єкти державного регулювання інвестиційної діяльності, якими повинні бути не лише умови інвестування, а й результати діяльності цього процесу. Це зумовлює посилення регулюючого впливу держави на процеси інвестування національної економіки. Ключовим питанням заохочення іноземних інвестицій в Україну виступає необхідність створення нормативно-правових умов, які б поєднували стабільність законодавства та взаємозв’язок між усіма складовими цього законодавства – податкового, амортизаційного, валютного, митного, торговельного, приватизаційного тощо.

Збільшення обсягів інвестицій і кредитів за останні три роки хоча й характеризують активізацію інвестиційного процесу і є вагомою макроструктурною передумовою інвестиційної моделі економічного зростання, але ще не свідчить про постійні ознаки стійкості інвестування національної економіки, оскільки рівень інвестування не перевищує 14% ВВП і не покриває вибуття та зношення основних фондів, що спричиняє їх скорочення. Тому важливим є закріплення стабілізаційних ознак, що намітилися останнім часом в економіці України, шляхом посилення регулюючого впливу держави на інвестиційну діяльність, визначивши основні напрямки вдосконалення інвестиційної політики, до яких можна віднести такі: орієнтація стратегії державної інвестиційної політики на інноваційну модель економічного розвитку; спрямування податкового механізму на стимулювання підприємств до ефективної інвестиційної діяльності; посилення ролі кредитного механізму у фінансуванні інвестиційної діяльності; удосконалення умов інвестиційної діяльності в спеціальних економічних зонах та територіях пріоритетного розвитку; підвищення ролі фондового ринку в залученні інвестиційних ресурсів.

Вагомий вплив на інвестиційну діяльність підприємств справляє амортизаційна політика держави. Головним недоліком чинної системи податкової амортизації є надмірна регламентація амортизаційного механізму, нав’язування всім підприємствам єдиного методу прискореної амортизації незалежно від їх технічного та фінансового стану. Обстоюється позиція, згідно з якою підвищення ефективності амортизаційної системи можна досягти лише на основі лібералізації амортизаційного механізму під державним контролем. Держава має встановлювати підприємствам не регламент щодо прийняття рішень, а загальні обмеження їх амортизаційної діяльності, що покликані забезпечувати дотримання загальнодержавних інтересів. До таких обмежень належить перелік можливих методів амортизації, класифікація основних фондів, інвестиційна спрямованість амортизаційних коштів, вплив амортизаційних відрахувань на оподатковану частину прибутку тощо.

Стійкість кредитного забезпечення інвестиційної діяльності повинна базуватись на суттєвому збільшенні пасивів банківської системи за рахунок: посилення мотивації населення до заощадження через наближення української системи гарантування депозитів фізичних осіб до стандартів ЄС; доповнення до Закону України “Про Національний банк України” норми, яка має надавати право Національному банку України здійснювати рефінансування комерційних банків з метою цільового використання коштів для кредитування високоефективних інвестиційних проектів під гарантії уряду; вдосконалення процентної політики Національного банку України на основі підвищення рівня стабільності облікової ставки протягом року та забезпечення її тісної залежності від інфляції.

2. Формування науково-технічної політики на підприємстві

Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, використання у виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП позитивно впливає на вдосконалення структури економіки, зменшуючи у складі витрат на виробництво питому вагу живої праці з одночасним збільшенням питомої ваги засобів і предметів праці; по-третє, застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості продукції (послуг).

Узагальнення історичного досвіду різних країн переконливо доводить, що НТП є внутрішнім фактором розвитку економіки і характеризується органічним впливом науки і техніки на розвиток виробництва. Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним фактором економічного розвитку. Розвиток НТП переміщує назовні межу виробничих можливостей і справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання.

Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.) визначено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики держави, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері.

В Україні існує розгалужена система державних органів, які здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів. За формою впливу весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання.

До методів прямого регулювання належать: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки; державні науково-технічні програми; державне замовлення в науково-технічній сфері; державна науково-технічна експертиза; бюджетне фінансування досліджень і робіт, виконуваних у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; підготовка науково-технічних кадрів; державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать: інструменти податкової, фінансово-бюджетної, амортизаційної політики; правовий захист інтелектуальної власності; державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва тощо.

Початковим етапом формування науково-технічної політики є визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки. Виходячи з пріоритетних напрямів розробляють систему заходів, яку реалізують усіма методами державного регулювання.

Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку. Вони мають індикативний характер, включають планові завдання державним установам, замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки.

Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції.

Державна науково-технічна експертиза є невід'ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів і програм розвитку науки і техніки, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення якісного рівня досліджень та їх результатів. Висновки державної експертизи також використовуються для обґрунтування доцільності надання податкових і кредитних пільг.

Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності стосується, як правило, фундаментальних досліджень і розробок, пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, прикладних науково-технічних розробок, результати яких мають загальнодержавне значення; науково-технічних досліджень і робіт, пов'язаних із науково-технічним співробітництвом за міжнародними угодами.

Важливим методом реалізації науково-технічної політики є формування та заохочення науково-технічних кадрів. Держава забезпечує підготовку та перепідготовку науково-технічних кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах, виділяє необхідні для цього бюджетні асигнування та матеріальні ресурси, законодавче надає рівні правові умови для функціонування організаційних структур різних форм власності, які здійснюють навчання і підвищення кваліфікації кадрів. Держава встановлює нормативний мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти. З метою підготовки наукових кадрів держава запроваджує систему атестації наукових викладацьких кадрів і сприяє визнанню еквівалентності дипломів про вищу освіту та наукових ступенів на міждержавному рівні. За найвищі досягнення у галузі науки і техніки держава встановлює премії і почесні звання для осіб, які зробили значний внесок у розвиток науки.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин, пов'язаних з набуттям і використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту у бізнесі. В такий спосіб створюється ефективна система заохочення науково-технічних робітників в інтенсифікації досліджень і розробок, підвищення якості науково-технічного і технологічного продукту, його практичної спрямованості Необхідною умовою практичного використання науково-технічних досягнень є державний захист права інтелектуальної власності на науково-технічну продукцію. Результати науково-технічної діяльності є об'єктом власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором.

Складовою державної політики в сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Суб'єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними і викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців.

Кінцевим результатом упровадження досягнень НТП є інновації. Вони здійснюються з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. В результаті інновацій породжуються позитивні екстерналії, тобто ефект від інновацій отримують не тільки ті, хто здійснює їх, але й інші фізичні та юридичні особи, які використовують їх. Головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. Інноваційний процес складається з взаємозумовлених стадій, які охоплюють невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації.

Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма), простий міжорганізаційний (товарна форма) та розширений. Процес поширення інновацій проходить дві фази: створення нововведення та розповсюдження його; дифузія нововведення.

3. Напрями вибору інноваційної політики підприємства

Процеси інновації відіграють нині важливу роль у підприємстві, їх ефектом є тривала здатність підприємства до створення, впровадження і дифузії — дій, які ведуть до збільшення вартості. Метою управління інноваційним процесом повинно бути створення механізмів, що уможливлюють трансформацію задумів, ідей у конкретні, реальні, впроваджені і розповсюджені нові продукти, послуги і технології. Важливим елементом управління інноваційним процесом у підприємстві є створення мотиваційної системи, яка пробуджує креативність його працівників, адже на підприємстві повинен бути створений «глибокий і життєздатний канал» для багатьох малих задумів, які у своїй масі були б у стані генерувати неперервну трансформацію.

В управлінні інноваційним процесом все більшого значення набирає чинник часу, адже інновація є однією зі сфер діяльності підприємства, в якій швидкість — поруч із ефективністю — є особливо важливою. Це стосується особливо таких секторів економіки, в яких ЖЦТ є дуже коротким, а доступність технологій спричиняє те, що нові продукти вдається легко копіювати, а також зменшуються бар'єри входження для конкурентів. Оточення, що швидко змінюється, створює додаткові труднощі у конкуруванні на відкритих, глобальних ринках. Одним зі способів отримання конкурентних переваг є прискорення процесів, які відбуваються на підприємстві, у тому числі інноваційних процесів. Збільшення швидкості впровадження продуктових інновацій, швидкий пошук ринкових ніш і їх швидке заповнення відповідним чином створеною пропозицією — це сучасні атрибути успіху. Водночас, інноваційність забезпечує підприємству стійкі конкурентні переваги лише на дуже короткий момент. Розповсюдження сучасних інформативних, комунікаційних технологій і Інтернету призводить до того, що конкуренти мають змогу дуже швидкої реакції і нівелювання отриманої підприємством ринкової переваги. Сучасне інноваційне підприємство характеризується такими ознаками.

1. Модульний поділ підприємства на центри, які надають взаємно пов'язані послуги для груп користувачів, якими є клієнти, кооперанти або внутрішні клієнти. Спираючись на портфель продуктів та послуг, які підприємство хоче реалізувати на користь своїх зовнішніх і внутрішніх клієнтів, створюється ланцюг вартості підприємства.

2. Управління змінами, що сприяють інноваційності, через створення і використання портфеля інноваційних проектів, які істотно впливають на ланцюг вартості підприємства.

3. Застосування концепції адаптаційного циклу, який відображає модель управління, що враховує потребу самонавчання підприємства з метою кращого пристосування до оточення, яке швидко змінюється. Ця концепція реалізується завдяки відповідному управлінню процесами нагромадження і аналізу інформації, а також плануванню і впровадженню прийнятих рішень.

На рис. 1 представлена послідовність прогресуючого прискорення процесів на сучасному підприємстві.

Сучасні підприємства мусять концентруватись на доставці вартості клієнтам. Для реалізації цієї мети, необхідно прямувати до оптимізації витрат діяльності, а також збільшення інноваційності. Це означає для управління інноваційним процесом полегшення працівникам підприємства доступу до засобів знань, а також вдосконалення процесів співпраці між працівниками, а та вдосконалення методів групової праці. Кожний з працівників має власний набір неявних знань, якими може — якщо захоче — поділитися з іншими. Отже, надзвичайно важливим є налагодження процесів співпраці, які заохочують до трансферу знаннями між працівниками підприємства, обміну досвіду, взаємного самонавчання, а також інспірації новими задумами або ідеями. Для цього підприємство повинно оволодіти вмінням створення формальних або неформальних колективів, які інтегрують різні функціональні сфери. Такі міжфункціональні колективи здатні до відкриття нових бізнес-можливостей у так званих білих плямах, які зна-ходяться між існуючими бізнес-одиницями підприємства. Співпраця між членами колективів є одним з важливіших чинників, які впливають на інноваційні процеси. На сьогодні створення нових, високо розвинутих технологічно продуктів та послуг вимагає об'єднання знань з різних дисциплін, а також знань, якими володіють різні особи. „Інновація — незалежно від того, чи стосується нових продуктів і послуг, нових процесів або також нових організаційних форм — рідко є індивідуальним ефектом, тому креативна кооперація є сьогодні найважливішою".

Глибокі зміни інноваційних процесів були б неможливі без сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, наприклад, інтернетівські технології, які уможливили створення корпоративних порталів, розміщення дискусійних листів, звернення з проханням про допомогу у вирішенні певної проблеми на інтернетівський форум, організування веб-конференцій або також створення віртуальних колективів, працюючих над проектами інновацій.

Важливим елементом в управлінні інноваційними процесами є швидка ідентифікація нових продуктів або послуг і доставка їх на ринок. Для реалізації цього завдання необхідним є створення постійних механізмів (процесів), які оцінюють і перетворюють задуми і концепції нових продуктів та послуг у ринкові продукти та послуги. Щоб процес управління інноваціями закінчився успіхом, потрібно включити до нього тих, хто будуть потенційними покупцями розроблюваної інновації. Це здійснюється у великому ступені завдяки розвитку інформаційної технології, а також виникнення комп'ютерних мереж, які дають підстави для розвитку сучасних моделей управління інноваціями. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям сучасні інноваційні процеси є не автономними, а комплексно пов'язані як з науково-дослідним підґрунтям, процесами всередині підприємства, так і процесами що відбуваються у зовнішньому оточенні (ринок, конкуренти, кооперанти тощо). Сильна конкуренція змушує сучасні підприємства до більшої креативності і гнучкості у стосунках з клієнтами, так щоб швидше доставляти їм докладно такі продукти і послуги, яких вони очікують. З цією метою підприємства прямують до встановлення партнерських стосунків з клієнтами, щоб легше інформувати їх про свої продукти, але також, щоб заохочувати їх до творчої співпраці при створенні і розвитку нових продуктів та послуг.

Успіх сучасного підприємства на ринку залежить у великому ступені від його здатностей до створення і дифузії інновацій. Створення інновації, а також впровадження її на ринок є одним з більш складних процесів, а при його реалізації приймає участь багатьох спеціалістів, які часто не є штатними працівниками. П. Друкер інновацію означає як організовану, систематичну і раціональну працю. Організація підприємства повинна не лише не обмежувати (гальмувати) інноваційні процеси, що у ньому відбуваються, але також їх стимулювати. Особливо добре виконує це завдання мережеве (віртуальне) підприємство, яке є організацією партнерських підприємств, об'єднаних спільно реалізованою метою. Такий спосіб організації праці створює широкі можливості розвитку інноваційних процесів. Підприємства все частіше відкривають НДДКР для продавців, клієнтів, і навіть конкурентів, що дозволяє їм будувати свою конкурентну перевагу, покращуючи швидкість, знижуючи витрати і підвищуючи якість інновацій.

Висновки

Таким чином, держава вбачає своїм головним завданням створення сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, стимулювання приватних інвестицій при обмеженні своєї діяльності як інвестора. Відповідно до нової інвестиційної концепції, яка надає вирішальне значення зростанню обсягу та ефективності недержавних інвестицій, основним джерелом мають стати власні й залучені кошти. Передбачається посилення ролі в інвестиційному процесі вторинного ринку цінних паперів. Для зміцнення бази самофінансування підприємств велике значення новій амортизаційній політиці й використанню власного прибутку.

Поліпшення інвестиційного клімату, розширення інвестиційних ресурсів — необхідні, але не достатні умови для виходу з економічної кризи. Треба зробити економіку сприятливою до інвестицій через розвиток інфраструктури, форм і методів залучення в інвестиційну сферу капіталів інституту фінансових посередників, що діють на цьому. Якщо українська економіка не здатна на основі саморегулювання відновити процес акумуляції інвестиційних ресурсів і їх використання у накопиченні капіталу в реальному секторі економіки, держава може здійснювати й використовувати економічне прогнозування для впливу на економічне зростання і галузеву структуру капіталовкладень.

Політика державного регулювання має включати арсенал утримання вітчизняного капіталу в національному економічному просторі. Кредитна і процентна політика, методи фінансування бюджетного дефіциту не повинні підтримувати вищої норми прибутку в сфері банківських, валютних і спекулятивних операцій порівняно із середньою нормою прибутку, що існує в економіці. Залучення інвестицій було і залишається ключовим питанням розвитку регіональної економіки.

Список використаних джерел

1. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

2. Микитюк П. Інноваційний менеджмент/ Петро Микитюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 399 с.

3. Стадник В. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академвидав, 2006. — 463 с.

4. Тюльпа І. Інноваційна стратегія: Навчальний посібник для студентів вузів/ Ірина Тюльпа, Олек-сандр Сумець,. — Харків: Студцентр, 2005. — 208 с.

5. Харів П. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів: монографія/ Петро Харів,; Тернопільська акад. народного госп.. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 323 с.