Вступ

Актуальність теми дослідження. За час після створення НАТО у світі відбулися глибокі зміни, що проявилося, зокрема, в зростанні ролі інформації: сукупний вплив інформаційної технології і електронної торгівлі справляє такий перетворюючий ефект, який викликала промислова революція, а Інтернет став найбільш швидко зростаючим засобом комунікації за всю історію цивілізації. В останні роки роль інформації ще більше посилилася: вона є рушійною силою, що сприяє порозумінню між культурами і розширенню участі людей у прийнятті рішень, що впливають на їхнє життя.

Діяльність НАТО має велике значення для розвитку інформаційного суспільства. Уряд кожної держави НАТО відповідає за пояснення громадянам національної політики в галузі оборони і безпеки та роль цієї країни в НАТО. В кожній країні НАТО існують різні шляхи інформування громадськості щодо політики та цілей НАТО, оскільки їх визначення є компетенцією національних урядів, як і виділення необхідних для цього коштів. Всі уряди країн — членів НАТО визнають демократичне право громадян отримувати інформацію щодо діяльності міжнародних структур, які підтримують національну безпеку, а також усвідомлюють важливість забезпечення розуміння і підтримки урядової політики безпеки з боку громадськості.

Запорукою успішної діяльності НАТО є широкомасштабна підтримка народів світу. У цьому зв’язку винятково важливу роль для НАТО відіграє комунікаційна робота. Без інформаційного забезпечення неможливо досягти основних цілей НАТО. Миротворча діяльність не буде успішною, якщо люди не розумітимуть мету миротворців та сутності їх дій. Інформаційне забезпечення дедалі стає все більш важливим аспектом покращення ефективності миротворчих операцій.

Таким чином, актуальність зазначеної теми випливає із необхідності ґрунтовного та всебічного дослідження діяльності інформаційної структури Альянсу, що є важливим інструментом для досягнення її головних цілей.

Мета  і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану її дослідженості. Ця тема комплексно не розглядалась вітчизняними та закордонними дослідниками, тому було поставлено за мету проаналізувати і узагальнити роль інформаційної діяльності НАТО в забезпеченні досягнення масштабних цілей Альянсу та світової спільноти загалом.

Для реалізації поставленої мети були поставлені такі завдання:

• з’ясувати ефективність інформаційної структури НАТО;
• виявити важливі напрямки інформаційної діяльності для покращення ставлення до НАТО в усьому світі;
• встановити вплив інформаційної революції на підходи НАТО до вирішення найважливіших проблем, що виникають перед нею;
• визначити основні форми та методи інформаційної діяльності НАТО;
• охарактеризувати стан та перспективи розвитку традиційних засобів масової інформації в діяльності НАТО (радіо, телебачення, публікації);
• проаналізувати ефективність діяльності інформаційних центрів НАТО;
• дослідити роль інформаційної роботи НАТО в сфері забезпечення миру та безпеки;
• визначити значення інформаційного забезпечення в операціях НАТО з підтримки миру.

Об’єктом дослідження є НАТО, а предметом дослідження є інформаційна діяльність цього Альянсу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1990-2010 роки, оскільки саме в цей час розуміння важливості інформаційної сфери втілилося в конкретні дії та саме завдяки реформуванню цієї галузі було досягнуто неабияких успіхів. Аналіз основних цілей та механізмів інформаційної діяльності НАТО поданий в еволюційному плані, тобто вони розглядаються з самого початку існування Альянсу. Це зроблено для кращого розуміння нинішньої структури НАТО в інформаційній сфері, проблем, які постали перед Альянсом та шляхів їх вирішення.

Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи дослідження, насамперед, об’єктивності та пріоритету фактів, які передбачають об’єктивний опис та аналіз подій на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. З метою з’ясування ступеню наукової розробки теми, для класифікації наукових досліджень, присвячених інформаційній діяльності НАТО, використовувався порівняльний метод. При дослідженні інформаційних механізмів системи НАТО застосовувалися системний, функціональний, логіко-аналітичний методи з притаманними їм аналізом, синтезом, індукцією та дедукцією. Історичний підхід дозволив простежити еволюцію структури та напрямків діяльності НАТО в області інформації. Комплексне використання різноманітних методів та підходів у роботі дозволило створити найбільш повну та об’єктивну картину ефективності інформаційної діяльності НАТО.

Розділ I. Концептуально-теоретичні засади дослідження інформаційної діяльності НАТО

1.1. Стан наукової розробки дослідження інформаційної діяльності НАТО

Трансформація міжнародної системи, перерозподіл силових потенціалів між новими й старими акторами, зміна статусу і завдань багатьох регіональних та глобальних міжнародних організацій, виникнення нових міжнародних інституцій на зламі ХХ–ХХІ ст. поставили перед Українською державою проблему визначення шляху власного розвитку, пов’язану з необхідністю формування належного зовнішньополітичного курсу, і відтак безпекової моделі.

Реалізацію цього завдання на початковому етапі існування незалежної України утруднювала низка чинників. Серед найбільш вагомих – складність прогнозування структури постбіполярної міжнародної системи. Нез’ясованими залишалися перспективи НАТО – головної міжнародної інституції, відповідальної за міжнародну безпеку, а також шляхи розвитку провідної (після розпуску Організації Варшавського договору) військово-політичної сили в межах євроатлантичного регіону – НАТО, адже виникнення незалежних держав на пострадянському просторі спричинило потребу формування нової системи відносин у європейському регіоні. Супутніми явищами стали, зокрема, трансформація старих і формування нових інституцій з повноваженнями в сфері регіональної безпеки.

Проблемам інформації в міжнародних організаціях присвячена робота російського вченого Ю.Б. Кашлева. Серйозні дослідження міжнародного обміну інформацією з правової точки зору провели Є.В. Єрмішина та А.В. Кортунов. На думку автора, одним з найвагоміших досліджень діяльності НАТО в галузі інформації є робота російського вченого Ю. К. Денисова.

Серед українських вчених, що досліджують роль інформації, важливими для автора стали роботи Александрука В.Є., Білоруса О.Г., Гондюла В.П., Почепцова Г.Г., які відзначають увагу світового суспільства до проблем інформації та наголошують, що у сучасному суспільстві на перший план виходить діяльність в галузі міжнародної інформації.

Вагомий вклад в дослідження інформаційних відносин та ролі міжнародних організацій в них належить українським дослідницям Зернецькій О. В. та Макаренко Є.А., в роботах яких подано аналіз внутрішньої структури, тенденцій еволюції та перспектив розвитку міжнародної інформаційної політики, а також політичної діяльності таких міжнародних організацій, як ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, ОБСЄ та НАТО в області комунікації.

Серед робіт українських дослідників, які певним чином торкаються інформаційної роботи в області миру та безпеки, варто відзначити праці В. С. Бруза, Л. І. Скороход та Ю. С. Скорохода, які зазначають, що важливою формою функціонування механізму превентивної дипломатії є необхідність отримання своєчасної і точної інформації як основи для наукового прогнозування виникнення нових конфліктних зон у світі. З цієї проблематики вагомими є також роботи О. Балдинюка, О. Картунової, Т. Квашілави, А. Німченка, Е. Отару та ін.

Роль НАТО у розвитку системи безпеки в Європі визначається низкою чинників: трансатлантичним характером організації; військовим потенціалом, пов’язаним з присутністю США, комбінуванням військових і політичних функцій; кооперативними відносинами з державами, що не є членами НАТО у сфері забезпечення регіональної безпеки; можливістю НАТО ефективно здійснювати кризовий менеджмент у зоні своєї відповідальності [11, c. 185].

Сучасні особливості набуття членства в НАТО визначають як “політику відчинених дверей”. Демонстрація намірів держави приєднатися до НАТО у вигляді формальної заявки покликана переконати членів Альянсу в готовності й спроможності країни-претендента взяти на себе правові зобов’язання щодо членства, передує юридичній фазі вступу, яка настає з моменту надання Північноатлантичною радою запрошення країні-претенденту на приєднання до НАТО . Логіка, закладена в цих процедурах, передбачає виконання країнами-претендентами низки вимог, викладених у таких документах, як “Дослідження з питань розширення НАТО” та План дій щодо членства в НАТО.

Проведений аналіз джерел показав, що тема “ Інформаційна політика НАТО на сучасному етапі” є практично не розробленою. Більшість дослідників говорить про загальну роль інформації в світі, чи торкаються цієї теми у зв’язку з іншими областями аналізу, деякі приділяють увагу діяльності ЮНЕСКО в галузі комунікацій [14, c. 30].

1.2. Формулювання основного напрямку дослідження й методологічних підходів

“Послання з Торнбері”, Лондонська декларація, об’єднання Німеччини, Паризька хартія для нової Європи і Договір про звичайні збройні сили в Європі стали ланками єдиного процесу, який засвідчив завершення епохи глобального протистояння двох наддержав і одночасно необхідність модифікації та адаптації Альянсу до нових політичних реалій.

Одним із ключових аспектів такої трансформації НАТО є стратегія, орієнтована на розширення членства, яка після розпаду Радянського Союзу і прийняття Нової стратегічної концепції (1991) відкрила шлях до перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки.

Особливістю сучасної концепції НАТО (1999) є її відкритість і публічність. Головною метою Альянсу залишається захист свободи та безпеки членів політичними і військовими засобами; зберігається принцип залежності безпеки Європи від міцності трансатлантичних зв’язків (п.7, 27). Сучасна концепція Альянсу випливає з наявності нової ситуації безпеки, її великої динамічності й непередбачуваності, а також необхідності швидкої адаптації до будь-яких можливих несподіваних змін (п. 12, 25, 26).

Таким чином, оновлена стратегічна концепція змінює пріоритети у діяльності НАТО, переорієнтовуючи її з територіальної оборони в масштабах континенту на виконання різноманітних за характером і обсягом завдань більш локального характеру. При цьому діяльність Альянсу не обмежується виключно територією країн-членів.

В процесі трансформації і адаптації до сучасних міжнародно-політичних реалій НАТО виходить з трьох принципів: розширення Альянсу за рахунок нових членів, що формально розширює зону безпеки в євроатлантичному регіоні; розширення зони відповідальності організації за межі території держав-членів і вихід за рамки статті 5 Вашингтонського договору (п. 29, 33); розширення розуміння безпеки в сучасному світі доповненням діяльністю в політичній, економічній, соціальній сферах (п. 25).

Стратегічна концепція НАТО визнає за Україною особливе місце в архітектурі безпеки, що розбудовується в Європі зокрема і на євроатлантичному просторі загалом. Україну, разом з Російською Федерацією, виділено з-поміж інших держав-партнерів НАТО, що є свідченням їх пріоритетності в розвитку двосторонніх відносин (п. 36, 37).

Колективна оборона Альянсу залишається головним завданням. Однак поява нових викликів і загроз, що виникають за межами зони відповідальності НАТО, не можуть залишатися поза її увагою. А отже, характер динаміки трансатлантичних зв’язків слід розглядати, передовсім, з огляду на два взаємозв’язані аспекти: політичні відносини між двома елементами євроатлантичної системи відносин (США та їхні західноєвропейські союзники) і особливості забезпечення євроатлантичної безпеки [16, c. 33-34].

План спільних дій (Joint Action Plan), опублікований 3 грудня 1995 р., передбачає чотири основні сфери розвитку американо-європейських відносин: розширення зони миру, стабільності, демократії і розвитку в світі; реагування на глобальні виклики; підтримка розвитку світової торгівлі й налагодження тісних економічних відносин; розбудова співпраці на рівні громадян.

Принциповим аспектом політики США щодо європейських питань є підтримка розширення та поглиблення інтеграції. При цьому надзвичайно важливим етапом реалізації американської політики стало розширення НАТО. Оскільки НАТО розглядається не лише як військова організація колективної оборони, але й також як політична організація і система колективної безпеки, на неї покладається функція поширення засад, інститутів та ідей, спільних для країн-членів (демократія, верховенство права, повага прав людини, етнічна і релігійна толерантність, цивільний контроль над збройними силами тощо).

Таким чином, головна перевага НАТО, як безпекової структури, полягає сьогодні не стільки у воєнній могутності, скільки в політичній вазі, підкріпленій сильною військовою складовою, а також у тому, що Альянс створює безпечне середовище і дає змогу акумулювати значно більші ресурси для боротьби з загрозами нового типу, ніж це може собі дозволити середньостатистична держава.

Основними викликами для сучасної системи колективної безпеки в рамках НАТО є проблема розподілу функцій і повноважень американської та європейської “складових” цієї системи, зокрема, в аспекті підвищення ролі європейців у забезпеченні власної безпеки, створення гнучкої системи реагування на нетрадиційні та асиметричні загрози за умов збереження достатнього воєнного потенціалу для ведення традиційних воєн, а також створення єдиної на всьому євроатлантичному просторі системи колективної безпеки і збереження балансу сил у регіоні.

Отже, сучасна система євроатлантичної безпеки є результатом трансформаційних процесів, що розпочались на початку 90-х років минулого століття з завершенням існування біполярної системи міжнародних відносин, поступової еволюції та пристосування до нових реалій міжнародного життя. Особливостями сучасного розвитку військово-політичної інтеграції у євроатлантичному регіоні є перехід від системи колективної оборони (на основі Північноатлантичного альянсу) до системи колективної (кооперативної) безпеки; доповнення військового потенціалу НАТО через Єдину безпекову й оборонну політику ЄС, політичні механізми кризового менеджменту і врегулювання конфліктів у рамках ОБСЄ [23, c. 79-80].

Чинниками розвитку військово-політичної інтеграції у євроатлантичному регіоні є численні загрози міжнародній безпеці та стабільності, до яких зараховують локальні конфлікти, розповсюдження зброї масового ураження, тероризм, нелегальну міграцію, посилення міжнародної організованої злочинності тощо. З метою забезпечення національної безпеки держави співпрацюють із міжнародними структурами безпеки регіонального, трансрегіонального та глобального рівнів і структурами колективної безпеки, діяльність яких спрямована на формування безпечного середовища існування країн-учасниць. Зі зміною пріоритетних загроз відбувається трансформація організацій, відповідальних за забезпечення безпеки. Водночас це не виключає потреби кожної з країн підтримувати власну систему національної безпеки.

НАТО, як гарант безпеки в євроатлантичному регіоні трансформується з військового оборонного союзу на політичну організацію, яка прагне створити безпечне середовище за принципом неподільності безпеки для всіх держав, включно з тими, що не є членами організації.

Розширення Північноатлантичного альянсу є невід’ємним елементом трансформації цієї організації та перетворення її на політичний форум з питань безпеки. Водночас НАТО є організацією, яка володіє ефективними інструментами впливу у будь-якій кризовій ситуації.

Саме в цьому контексті слід розглядати розширення зони відповідальності НАТО від часу завершення холодної війни та участь Альянсу у врегулюванні конфліктів і антитерористичних заходах [21, c. 63].

Розділ II.  Інформаційне забезпечення євроатлантичного курсу

2.1. Форми та методи інформаційної діяльності НАТО

Уряд кожної держави НАТО відповідає за пояснення громадянам національної політики в галузі оборони і безпеки та роль цієї країни в НАТО. В кожній країні НАТО існують різні шляхи інформування громадськості щодо політики та цілей НАТО, оскільки їх визначення є компетенцією національних урядів, як і виділення необхідних для цього коштів. Всі уряди країн — членів НАТО визнають демократичне право громадян отримувати інформацію щодо діяльності міжнародних структур, які підтримують національну безпеку, а також усвідомлюють важливість забезпечення розуміння і підтримки урядової політики безпеки з боку громадськості.

Роль Відділу інформації та преси  НАТО полягає в доповненні та наданні допомоги у здійсненні заходів, спрямованих на інформування громадськості в країнах НАТО; у забезпеченні щоденних зв’язків НАТО із засобами масової інформації; у поширенні інформації щодо Альянсу в державах — не членах НАТО, які виявляють у цьому заінтересованість. Така заінтересованість є результатом програм співробітництва і партнерства НАТО з державами — членами Ради євро-атлантичного партнерств (РЄАП), ), особливих двосторонніх відносин з Росією  та партнерських відносин з Україною  і Середземноморського діалогу, що розвивається.

Крім цього, увага, яку світова громадськість приділяє подіям у Боснії та Герцеговині , і Косові, викликала необхідність розширення інформаційних програм, спрямованих на роз’яснення ролі НАТО у врегулюванні конфлікту на території колишньої Югославії  та створенні умов для стабілізації ситуації в регіоні. Інші аспекти діяльності НАТО, такі як ініціатива «Партнерство заради миру» , iреструктуризація збройних сил НАТО та внутрішня перебудова  Альянсу, посилення європейської складової в Альянсі, а також процес зовнішньої трансформації НАТО, привели до зростання громадського інтересу і викликали потребу у відповідних інформаційних заходах.

Проголошення політики відкритих дверей для країн, що бажають вступити в Альянс, В Чеській Республіці, Угорщині та Польщі національні уряди мають вирішувати питання інформування громадськості щодо наслідків членства їхніх країн в НАТО та забезпечення підтримки з боку населення подальшої діяльності трьох держав у межах Альянсу. В кожній з цих країн розуміння НАТО, відносин між цивільними та військовими в державах-членах, процесу прийняття рішень в Альянсі було обмеженим й іноді спотвореним колишніми негативними стереотипами громадської свідомості, глибоко укоріненим сприйняттям та браком надійної інформації. Відтак Відділ інформації та преси НАТО взяв на себе зобов’язання в межах своїх можливостей надати допомогу урядам трьох країн у реагуванні на інформаційні потреби населення. Крім того, дедалі більше уваги надається питанням безпеки та НАТО в кожній з дев’яти країн, що беруть участь у втіленні Плану отримання членства (MAP), ухваленого на Вашингтонському саміті у квітні 1999 року (див. розділ 3). Відтак інформаційна діяльність НАТО пристосовується до необхідності адекватно задовольняти потреби в інформації про Альянс в кожній з цих країн. [27, c. 61-62]

Головною метою політики Альянсу в галузі інформації та преси є розширення громадського розуміння питань безпеки та залучення громадян до ґрунтовного і конструктивного обговорення поточних аспектів безпеки та формування політики на майбутнє. Всі плани заходів та робочі програми, розроблені з метою підтримки головних ініціатив, започаткованих державами НАТО в останні роки, містять окремі розділи, присвячені інформаційному забезпеченню. Прикладом є План дій РЄАП, затверджений міністрами закордонних справ країн РЄАП, робочі програми Постійної спільної ради НАТО — Росія та Комісії НАТО — Україна, а також заходи, що здійснюються в межах Середземноморського діалогу НАТО.

Програми, забезпечені бюджетом НАТО, призначеним для інформаційних потреб, охоплюють відповідну діяльність у штаб-квартирі НАТО; зовнішні заходи, керовані Відділом інформації та преси НАТО; заходи, що відбуваються під егідою урядових або громадських організацій поза межами штаб-квартири НАТО, але за практичної, фінансової або концептуальної підтримки Відділу інформації та преси; заходи, організовані іншими зовнішніми установами з безпосередньою або непрямою допомогою НАТО.

Проведення консультацій є одним з основних засобів роз‘яснення політики Альянсу.  Підтверджуючи спільну мету у застосуванні широкого спектру питань для консультацій та співробітництва, Україна та НАТО зобов’язуються розвивати та зміцнювати свої консультації та співробітництво у сферах, наведених нижче. В цьому контексті Україна та НАТО підтверджують своє зобов’язання повною мірою розвивати РЄАП та розширену і поглиблену ПЗМ. Це включає участь України в операціях, включаючи миротворчі операції, в кожному конкретному випадку, за повноваженнями Ради Безпеки ООН, або за відповідальністю ОБСЄ, а також, у разі залучення до таких операцій Об’єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС), участь у них України на початковому етапі, що в кожному конкретному випадку є предметом рішень Північноатлантичної Ради щодо окремих операцій. [13, c. 22-23]

Сфери консультацій та співробітництва, зокрема шляхом спільних семінарів, спільних робочих груп та інших програм співробітництва, включають широке коло тем, таких як:

• цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій та катастроф;
• цивільно-військові відносини та демократичний контроль над збройними силами, а також військова реформа в Україні;
• оборонне планування, бюджет, політичні питання, питання стратегії та концепції національної безпеки;
• оборонна конверсія;
• військове співробітництво між Україною та НАТО і взаємосумісність;
• економічні аспекти безпеки;
• науково-технологічні питання;
• аспекти безпеки у сфері довкілля, включаючи ядерну безпеку;
• дослідження і розробки з питань використання космічного та повітряного простору, через Дорадчу Групу з аерокосмічних досліджень та розвитку (ДГАДР);
• цивільно-військова координація управління та контролю повітряного руху. [22, c. 25]

Зустрічі, зазвичай, відбуваються у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. За виключних обставин вони можуть бути проведені у будь-якому іншому місці, включаючи Україну, за взаємною згодою. Зустрічі, як правило, відбуваються на основі погодженого графіку.

Протягом останнiх дев’яти рокiв вiдбулося понад 80 iнформацiйно-ознайомчих вiзитiв українських делегацiй (загальна кiлькiсть учасникiв — близько 1100 осiб) до штаб-квартири НАТО та штабу Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європi. До складу груп входили представники Верховної Ради України, Кабiнету Мiнiстрiв України, мiнiстерств та вiдомств, провiдних засобiв масової iнформацiї, наукових установ, академiй, унiверситетiв та шкiл.

Починаючи з 1997 року Центр iнформацiї i документацiї НАТО провiв в Українi понад 90 семiнарiв i «круглих столiв», розповсюджує публiцистичну лiтературу та україномовнi перiодичнi видання про дiяльнiсть Альянсу.

З iншого боку, Україна активно використовує рiзноманiтнi форуми спiвробiтництва Україна-НАТО та РЄАП для доведення до представникiв країн-членiв НАТО та держав-партнерiв об’єктивної iнформацiї про зовнiшню та внутрiшню полiтику нашої держави. В штаб-квартирi НАТО регулярно розповсюджуються вiдповiднi прес-релiзи, проводяться виставки, iнтерв’ю та прес-конференцiї з офiцiйними делегацiями України.

Важливим елементом iнформацiйної дiяльностi є створення роздiлу Україна-НАТО на Iнтернет-сторiнцi НАТО, яка вiдвiдується значною кiлькiстю приватних та корпоративних користувачiв з усього свiту (за даними iнформацiйної служби НАТО, понад 1000 вiдвiдань щоденно) [32, c. 19].

2.2.  Основні механізми та засоби діяльності НАТО в галузі інформації

При створенні НАТО в 1949 році системи безпеки країн-учасниць істотно розрізнялися. Загальний підхід до безпеки інформації ґрунтувався на досвіді другої світової війни і методах захисту інформації в умовах воєнного часу. Тому правила безпеки, узгоджені союзниками протягом війни, були прийняті за основу. Перша система засекречування містила вісім рівнів таємності, з них чотири вищих, а також створення в кожній країні двох центральних режимних органів і певна кількість підлеглих. Добір персоналу, що мав доступ до цієї інформації, був дуже суворим, а інформація жорстко контролювалася на всіх стадіях.

Ця система виявилася дуже громіздкою й у 1955 р. основою політики безпеки в НАТО став Меморандум Північноатлантичної Ради “Безпека Організації Північноатлантичного Договору” (C-M(55)15 Final). У цьому документі були зазначені узгоджені та схвалені всіма державами-членами НАТО мінімальні стандарти в області захисту таємної інформації. Основні вимоги стосувались фізичної, процедурної, технічної безпеки і безпеки персоналу як носія інформації. Система засекречування містила чотири рівні таємності: “обмежений доступ”, “конфіденційно”, “таємно”, “абсолютно таємно”. Система обліку була збережена, а система добору персоналу спрощена. Розділ Х додатку «С» цього документа присвячений безпеці таємної інформації, яка зберігається, обробляється та передається в мережах та системах автоматизованої обробки даних (САОД). Обов’язком національного рівня кожної держави Альянсу стала гарантія адекватного захисту таємної (по класифікації НАТО) інформації.

Протягом наступних десятиліть нормативна база Альянсу щодо захисту інформації була розширена укладанням декількох угод: Угоди про взаємне забезпечення гарантій захисту таємниць стосовно винаходів в сфері оборони, на які подані заявки на патентування (Париж, 21 вересня 1960 р.), Угоди НАТО щодо передачі технічної інформації для оборонних цілей (Брюссель, 19 жовтня 1970 р.), а також Угоди про співробітництво стосовно інформації з питань атомної енергії (С-М(64)39 — Основна угода та Адміністративні механізми реалізації угоди (С-М(68)41, 5-а редакція).

На початку 90-х років ХХ ст. НАТО розпочала політичну та військову трансформацію структур безпеки. Первісно система безпеки інформації НАТО була розроблена для документів у виді «твердих копій», але швидкість розвитку інформаційних технологій спонукала до майже повної заміни паперових носіїв на електронні, що спричиняло не тільки позитивні (скорочення часу обміну, збільшення місткості носіїв, швидкість пошуку, класифікацію, створення баз даних та ін.), а й негативні (втрата конфіденційності, цілісності змісту інформації або цілісності системи, втрата доступу та ін.) наслідки інформатизації. Поява цих ризиків в сфері інформаційної безпеки спричинила необхідність впровадження нових заходів та процедур захисту інформації, а також вдосконалення нормативної бази, адже безпека інформації, тісно пов’язана саме із загальним керуванням потоками інформації. У березні 1997 р. була укладена Угода між Сторонами Північноатлантичного Договору щодо захисту інформації [34, c 75].

Політику Альянсу в галузі безпеки та оборони, оперативні концепції, та систему колективної оборони визначає Стратегічна концепція НАТО. Стратегічна концепція чітко окреслює сучасні виклики і зазначає, що нові ризики, які загрожують миру та стабільності, стають дедалі очевиднішими: утиски та конфлікти на етнічному ґрунті; поширення зброї масового ураження; глобальне поширення технологій виготовлення зброї; тероризм; спроби використати зростаючу залежність Альянсу від інформаційних систем шляхом проведення інформаційних операцій, покликаних зруйнувати такі системи, намагатися використати такі стратегії, аби протистояти перевагам НАТО в галузі звичайних озброєнь.

Після вступу в НАТО, кожна держава повинна провести оцінку співвідношення стосовно Угоди між Сторонами Північноатлантичного Договору щодо захисту інформації даного документу, згідно Плану дій заради членства, та запровадити достатньо заходів перестороги та процедур для гарантування захисту таємної інформації відповідно до положень політики НАТО з питань захисту інформації, а також визначити критерії щодо таємності інформації, якою вона буде і повинна обмінюватись в рамках Альянсу. Відмова з боку однієї або декількох держав від зобов’язання щодо дотримання правил безпеки стосовно захисту інформації може привести до скорочення кількості і якості таємної інформації усередині НАТО. Польща, наприклад, після вступу внесла свій вклад в інформаційну безпеку Альянсу. Фахівці служби держбезпеки Польщі розробили нову систему електронної безпеки, що спирається на «спеціальні шифрові ключі”, для застосування в електронній пошті, якою користуються відповідні структури країн НАТО. Показово, що при розподілі видатків між країнами-членами НАТО по Програмі інвестицій у безпеку Польща посідає шосте місце, вважається навіть, що в Польщі краща система захисту інформації, чим в інших державах-членах НАТО

В процесі підготовки до членства в НАТО були проведені певні заходи в країнах Балтії. Були прийняті Угоди по безпеці, законодавство приведено у відповідність з вимогами НАТО, удосконалений захисний режим для таємної інформації в державних установах, які включатимуться в процес інтеграції в НАТО та система інформаційного обміну і зберігання таємної інформації, встановлений список підприємств та компаній, в майбутньому потенційно здібних до поводження з таємними контрактами НАТО. Але іноді певні заходи мали специфічну форму. В Латвії, наприклад, були внесені зміни в Закон про державну таємницю, в якому з’явилося поняття «інформації обмеженого користування». Це нижчий ступінь таємності, прийнятий спеціально для «створеної в зв’язку з міжнародними договорами або отриманою Латвійською Республікою захищеної інформації, що відноситься до військової, політичної, економічної, наукової, технічної, розвідувальної (контррозвідувальної) і оперативної діяльності держави». Відповідальним за обмін класифікованою інформацією з міжнародними організаціями призначене Бюро по захисту Сатверсме (Конституції), у компетенцію якого ввійшла також акредитація комп’ютерних систем держустанов на предмет їхньої надійності від неконтрольованого доступу, контроль криптографічної системи і розробка таємних кодів. Список осіб, що не можуть одержати доступу до класифікованої інформації включає не тільки тих, хто відмовився від громадянства Латвійської Республіки, колишніх радянських співробітників і агентів служб безпеки, але також тих, “чиї персональні або професійні особливості дають підстави сумніватися в їхній можливості дотримуватись вимог режиму таємності” [40, c. 10-11].

Політика НАТО в області безпеки узгоджена всіма країнами-учасниками. В окремих країнах, командуваннях НАТО й агентствах НАТО можуть виникати питання по реалізації політики безпеки. У робочій групі з питань забезпечення безпеки САОД Комітету внутрішньої безпеки НАТО (NSC) за останні п’ять років розроблені і продовжують розроблятися керівні документи по безпеці, які перекривають ряд важливих питань таких як організація і керування безпекою САОД, аналіз ризику і керування ризиком, документація з питань безпеки. Система захисту інформації постійно модернізується.

Співробітництво між НАТО та країнами-партнерами в рамках Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) та Програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) передбачає певні зобов’язання сторін щодо обміну та захисту інформації. Участь країн в оборонному плануванні і військових навчаннях НАТО в рамках програми ПЗМ надає доступ до деяких технічних даних НАТО щодо сумісності. Для збільшення транспарентності військового планування й оборонних бюджетів і забезпечення демократичного контролю над збройними силами сторони можуть брати участь у взаємному обміні інформацією про кроки, що вони почали або починають. Перед обміном будь-якою таємною інформацією між країною-учасницею ПЗМ і НАТО, органи по безпеці інформації повинні бути взаємно впевненими, що сторона, яка приймає інформацію, готова забезпечити захист інформації відповідно до вимог сторони, яка її передає.

Приєднання країни до програми ПЗМ передбачало ратифікацію «Угоди про безпеку між НАТО та країнами, які беруть участь у РЄАП та/або програмі ПЗМ”. Згідно цієї Угоди, сторони погоджуються консультуватися по політичних питаннях і питаннях безпеки, розширювати й інтенсифікувати політичне і військове співробітництво в Європі, усвідомлюючи, що ефективність співробітництва в цих сферах має на увазі обмін «таємною» інформацією і/або інформацією обмеженого доступу серед учасників. Відповідальним органом при захисті таємної інформації, якою обмінюються сторони при співробітництві в рамках РЄАП/ПЗМ, є Служба безпеки НАТО (NOS). Країна-партнер інформує Службу безпеки НАТО про те, який національний орган має повноваження в області безпеки інформації. Указом Президента України від 27 січня 2001 року “Про Державну програму співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001-2004 роки” (ДПС-2004) на Державний комітет зв’язку та інформатизації України покладено відповідальність за реалізацію 5 розділу цієї програми, а саме “Співробітництво в галузі телекомунікаційних та інформаційних систем”. Також, між НАТО та країною-партнером укладається окрема адміністративна угода по стандартах взаємного забезпечення безпеки інформації, якою обмінюються сторони і призначається офіцер зв’язку між Управлінням безпеки НАТО і національним уповноваженим органом по безпеці інформації. У травні 1998 р. на засіданні Комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ було погоджено призначення в Київ офіцера НАТО по зв’язках з метою сприяння повномасштабній участі України в ПЗМ і вдосконалення співпраці між військовими НАТО та України в цілому [4, c. 22-23].

Вся інформація, якою обмінюються сторони в рамках РЄАП/ПРМ, є інформацією обмеженого доступу і тільки для урядового використання. Тому її повинні отримувати тільки організації й особи, які беруть участь у цих програмах і мають з нею справу за родом своєї діяльності. Установлення ступеня таємності документа або зниження ступеня таємності є прерогативою автора документа. На відміну від стандартів щодо захисту інформації, прийнятих в НАТО, де існує чотири рівні захисту, в мінімальних стандартах по обробці і захисту таємної інформації, якою обмінюються сторони в рамках програм РЄАП/ПЗМ, опущений рівень «абсолютно таємно», що спричинено тим, що кількість абсолютно таємної інформації в НАТО є дуже обмеженою, а додаткові вимоги по безпеці в зв’язку з цим рівнем таємності невиправдано ускладнили б правила обміну інформацією між країнами-партнерами і НАТО.

Попри розмаїття інформації про НАТО, наявної в Україні і світі, вона належним чином не впливає на суспільне ставлення до Альянсу в Україні. Судячи з соціологічних опитувань, згідно яким число противників членства України у НАТО значно перевищує число прихильників, мета інформаційної політики не досягнута. А з урахуванням географічного розподілення уподобань населення державна програма інформування не виконується саме у східних та південних регіонах України. Мабуть, не має сенсу шукати винних, однак має сенс з’ясувати, як можна змінити цю ситуацію.

Проаналізуємо ще раз цілі державної інформаційної  політики, та заходи які здійснюються на її виконання. Згідно з Програмою, необхідно, перш за все, підвищувати інформованість, причому не просто стовно процесів євроатлантичної інтеграції, однак і переваг членства у НАТО. Дійсно, ефект був би значно вищим, якби інформаційна присутність забезпечувалась на тільки у загальнонаціональних, але й регіональних мас медіа та підкріплювалась відповідними заходами. Втім, складно інформувати про переваги членства у НАТО і робити це переконливо на сході та півдні, за умов, коли навіть на загальнодержавному рівні з цього приводу тривають суперечки, і не всі політичні сили, що готові увійти до правлячої коаліції, підтримують ідею членства України у НАТО.

Звичайно, через нормативні акти можна зобов’язати  чиновників всіх рівнів підтримувати у публічній діяльності ідеї євроатлантичної  інтеграції, однак щоб це спрацювало, в їх руки треба дати відповідні методичні матеріали, де чітко і зрозуміло пояснити, як треба інформувати громадськість і які аргументи наводити. Якщо ж від регіональної влади вимагається проста підтримка певних заходів, то потрібна або ініціатива з центру, або гроші на відповідні заходи у регіональних бюджетах. Однак навіть за наявності й того й іншого вкрай важливою є інформованість та обізнаність самих чиновників.

Друга мета державної програми — це підвищення рівня обізнаності молоді щодо євроатлантичної інтеграції України. Найбільш дієвою у цьому сенсі є введення відповідних програм у навчальних закладах. Зараз це вже частково реалізується як у вищих, так і середніх навчальних закладах. З нового навчального року відповідні курси мають читатись в усіх основних навчальних закладах. Однак ефект стане відчутним тільки через кілька років.

Стосовно  завдання програми — “залучення громадян, громадських і політичних діячів України, представників НАТО та держав — членів НАТО до обговорення актуальних питань, напрямів, організаційних форм співробітництва України з НАТО” — ініціатива тут не може йти з регіонів. На регіональному рівні такі заходи можна тільки підтримувати [55, c. 71].

Як  можна побачити із вищенаведеного, з одного боку, частина провини  у недостатньої ефективності інформаційних кампаній НАТО в Україні знову ж таки покладається на урядовців, які, декларуючи проведення поступової кампанії по ознайомленню населення з діяльністю Північноатлантичного альянсу, в процесі вирішили опустити слово «поступова», намагаючись форсувати зближення з НАТО, але з іншого боку сама Організація Північноатлантичного договору, санкціонувавши настільки нав’язливу рекламу себе на території держави із потенційно ворожим до неї ставленням, припустилась значної помилки.

Ще  один не менш важливий фактор, який сприяє підвищенню в Україні кількості байдужих, або навіть негативно налаштованих проти НАТО громадян, це – світова фінансова криза та спричинена нею хвиля спаду економічної активності. В умовах коливань валютних курсів, закриття багатьох українських підприємств, масових звільнень тощо, одне лише повідомлення у новинах про намагання українських політиків здобути для України ПДЧ викликає негативну реакцію як щодо конкретного питання отримання Плану дій щодо членства, так і на адресу всього існуючого зовнішньополітичного курсу держави в цілому.

З усього переліченого вище можна зробити  висновок, що майбутні дії по іміджевому позиціонуванню НАТО в Україні потребують системного підходу, який враховуватиме  помилки минулих невдалих інформаційних кампаній Альянсу та нові фактори, що можуть впливати на формування громадської думки. Цей підхід, на відміну від простої інформаційної кампанії, має бути повноцінною стратегією створення та просування бренда.

Виходячи  з того, що Організація Північноатлантичного договору є зацікавленою не тільки в лояльності до неї української політичної еліти, але у першу чергу у покращенні суспільного ставлення до неї в Україні, приймаючи до уваги контекст проблеми негативної динаміки громадської думки щодо НАТО та критично оцінюючи попередній досвід роботи у цьому напрямку, можна дістатись висновку, що політична та інформаційна стратегія просування НАТО в Україні потребує значних змін [59, c 24].

В Декларації ювілейного самміту НАТО в квітні 2009 року було в черговий раз зазначено, що стабільність та успішна політична і економічна реформа в Україні є важливими для євроатлантичної безпеки. Підтверджено домовленість, якої досягли в Бухаресті, що Україна стане членом НАТО. Без упередження щодо подальших рішень, які мають бути прийняті з питання ПДЧ, розробка Щорічних національних програм допоможе Україні просуватися вперед у здійсненні реформ. Щорічний огляд цих програм надасть можливість продовження здійснення уважного моніторингу прогресу України у проведенні реформ, які пов’язані з прагненнями набути членства в НАТО [3]. Проте, відкритим залишилося питання щодо співвідношення Щорічного цільового плану та Щорічної національної програми.

Водночас, варто згадати, що зростає певний скептицизм серед країн-членів НАТО стосовно подальших відносин з Україною. Він  зумовлений низкою об’єктивних чинників серед яких нестабільність зовнішньополітичних пріоритетів України. Так нещодавно представник Міжнародного інституту стратегічних досліджень (International Institute for Strategic Studies) зазначив, що Захід розділений у поглядах щодо інтеграції нових членів до НАТО і зауважив: «європейці мають суттєві підстави стверджувати, що призупинення політики розширення – у стратегічних інтересах НАТО» [4]. Однак можливість гальмування розширення – не привід облишити всі євроатлантичні спрямування Української сторони. Це – додатковий час для розробки нової, прогресивної стратегії просування НАТО на власній території, час для обмірковування повноцінної бренд-політики.

Огляд досвіду інформаційних кампаній стосовно європейської і євроатлантичної  інтеграції свідчить про наступне. Ключовою умовою успішності зазначених кампаній є наявність стійкого консенсусу політичних еліт навколо визначеного курсу інтеграції — що забезпечує відповідно стійкість і послідовність державної політики інтеграції та її інформаційного супроводу. Розробці державних програм інформування мають передувати широкі соціологічні дослідження (як загальнонаціональні, так і дослідження цільових груп) з метою з’ясування ставлення громадян до курсу інтеграції, рівня їх поінформованості та запиту на інформацію.

Загалом, щоб бути успішною інформаційна кампанія щодо НАТО в Україні має бути надзвичайно  м’якою та гнучкою. Однак не варто  в роботі з групами населення західної частини України наголошувати на зростанні незалежності від Росії, тоді як на сході говорити про нові стандарти якості життя та ведення бізнесу. Треба винайти об’єднуючу лінію поведінки, а не провокувати подальший поділ українського суспільства.

Отже, можливі дії по руйнуванню негативних стереотипів відносно Північноатлантичного альянсу та формуванню нового уявлення про НАТО можуть включати наступне:

1. Розробку належної стратегії позиціонування НАТО як бренда, виявлення його унікальності, як «товару».
2. Обрання універсальних цінностей, що могли б підкреслити унікальність НАТО, що мали б великий попит у суспільстві і сприяли б об’єднанню українців.
3. Зміну акцентів в інформаційній політиці — надання населенню України можливості повноцінного порівняння ефективності діяльності Альянсу й інших, аналогічних йому по функціях об’єднань (Система колективної безпеки СНД та ін.). Тільки відчуття свідомості власного вибору на користь того чи іншого варіанту здатне встановити міцний емоційний зв’язок «бренд-суспільство».
4. «Розширення сфери діяльності НАТО», а саме надання більшої кількості інформації про наукову, дипломатичну, політичну діяльність Альянсу, а не тільки про оборонні її аспекти.
5. «Безпека, як прагнення». Посилення, не без залучення мас-медіа, в українському суспільстві значення самого поняття «безпека», а вже потім формування позитивного образу НАТО як основного її гаранта. Як ми зазначали у попередніх розділах цієї роботи, успішний бренд спочатку створює прагнення, мрію у суспільстві, а потім її реалізує.
6. «Таргетинг» та адаптацію інформації. Раціональна аргументація переваги членства в НАТО повинна бути доступною і зрозумілою всім категоріям населення України, а не обмежуватися відомостями, оцінити значення яких під силу тільки експертам ВПК або політикам.
7. Толерантність до минулого. Як ми зазначали у попередніх розділах, сильний бренд ніколи не будується за рахунок приниження конкурентів. Саме тому для України й для всього пострадянського простору в цілому, коли мова йде про НАТО, необхідним стає поява принципово іншого ставлення до минулого, а саме припинення трактування СРСР і його зовнішньої політики (у тому числі й відносин до Альянсу) як «темної», «агресивної», «категорично невірної». Замість цього необхідно підкреслювати закономірність історичного розвитку, природність еволюції соціальної системи й становлення демократії, а також наголошувати на змінах, що відбулися на території колишнього СРСР, в усьому світі, а також усередині Альянсу, у його стратегії. Цей простий крок дозволить послабити агресивну реакцію, особливо з боку старшого покоління українців, викликану необережними глузуваннями над їхнім історичним минулим.
8. Оновлення цільової аудиторії — включення в її число дітей і молоді. Працювати із цією категорією населення набагато простіше, ніж з будь-якою іншою не тільки тому, що молоді люди найчастіше є прихильниками всього нового, але ще й тому, що вони не піддавались впливу стереотипів, описаних у даній роботі, а також впливу жодних політичних сил. Цей сегмент найбільш сприйнятливий до простої логічної аргументації й не має потреби в спеціальних прийомах по подоланню стереотипного сприйняття [57, c. 2].

Всі перераховані вище методи покращення інформаційної діяльності Північноатлантичного альянсу в українському суспільстві  відкривають нові можливості в проведенні ефективної політики інформування населення, а також дозволяють сподіватися на швидке досягнення позитивного результату – створення сильного бренду НАТО в Україні.

2.3. Роль інформаційних центрів НАТО в підвищенні ефективності діяльності

Окрім НАТО, інші організації та установи відіграють важливу роль у забезпеченні доступу до інформації, що стосується Альянсу, шляхом розповсюдження друкованих матеріалів, використання електронних засобів зв’язку через Інтернет, реагування на громадські запити. Список цих установ охоплює велику кількість національних та міжнародних організацій. Окремо треба зазначити такі:

Відділи інформування громадськості та зв’язків із засобами масової інформації урядів держав НАТО та урядів країн — членів РЄАП і країн-партнерів.

Посольства держав НАТО, які на ротаційній основі виконують роль контактних посольств у столицях країн-партнерів.

Національні парламенти та Північноатлантична асамблея (ПАА), міжнародний парламентський форум, утворений з метою підтримки цілей та політики Альянсу на парламентському рівні. Штаб-квартира ПАА знаходиться в Брюсселі.

Національні Атлантичні ради, Атлантичні комітети або Атлантичні асоціації в державах — членах НАТО і країнах-партнерах, створені як освітні установи з метою поглиблення знання i розуміння цілей і політики Альянсу.

Національні та міжнародні інституції і фонди в різних країнах євро-атлантичного регіону, діяльність яких спрямована на розвиток політичних досліджень та забезпечення внеску науковців в обговорення питань безпеки.

Відділи інформування громадськості військових штабів Альянсу, які розміщені в різних державах-членах НАТО.

Освітні та навчальні установи Альянсу, такі як Оборонний коледж НАТО  iв Римі, школа НАТО (SHAPE)  в Обераммергау, незалежні Інституції, зокрема Центр Маршалла в Обераммергау, національні оборонні установи та коледжі.

Міжнародні структури, що об’єднують окремі національні філії різних організацій, такі як Асоціація Атлантичного договору (ААД), що об’єднує Атлантичні комітети, ради та асоціації країн-членів і країн-партнерів; Конфедерація офіцерів запасу держав Альянсу (CIOR), яка об’єднує асоціації офіцерів запасу всіх держав — членів НАТО. ААД має невеликий секретаріат в Парижі і контактну адресу в Брюсселі. CIOR має представництво в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.

Відділ інформації та преси також видає друковані матеріали — від збірок офіційних текстів і заяв Альянсу до періодичних та одноразових публікацій, які можуть бути використані для ґрунтовних громадських обговорень відповідних аспектів політики в галузі безпеки [51, c. 82-83].

Офіційні тексти, що, як правило, публікуються Альянсом у вигляді комюніке  або заяв для преси, є офіційно узгодженими документами, що віддзеркалюють спільно погоджену політику держав НАТО з конкретних питань або всієї сукупності політичних питань, які переглядаються протягом року. Ці документи утворюють громадський архів Альянсу і дають можливість аналізувати процес формування політики та еволюцію рішень у контексті відповідних політичних подій і обставин. Всі ці тексти публікуються двома офіційними мовами Альянсу, і досить часто іншими мовами.

Окрім цього, Відділ інформації та преси надає допомогу у розповсюдженні заяв Генерального секретаря НАТО, який є офіційним речником Альянсу, а також текстів промов Генерального секретаря та інших офіційних представників НАТО. Ці документи відіграють важливу роль у роз’ясненні політики та досягненні розуміння цілей і обґрунтування політичних рішень Альянсу.

Відділ інформації та преси має також від Генерального секретаря НАТО повноваження видавати періодичний журнал «НАТО Ревю», довідники, брошури, інформаційні бюлетені та інші матеріали, спрямовані на підвищення рівня поінформованості громадськості. Всі ці публікації, залежно від потреб та ресурсів, видаються всіма мовами країн НАТО, а також багатьма мовами країн-партнерів.

Для розповсюдження друкованої продукції нині дедалі частіше використовуються електронні засоби зв’язку. Більшість документів та інформаційних матеріалів НАТО можна отримати через інтегровану базу даних НАТО.

НАТО має окрему Наукову програму, про яку йдеться в розділі 8, в межах якої видається інформаційний бюлетень та низка наукових публікацій. Ці матеріали друкуються пеціалізованими видавництвами на основі комерційних угод.

До складу працівників Відділу інформації та преси входять зв’язкові службовці з держав — членів НАТО, які відповідають за координацію інформаційних програм, призначених для їхніх країн. Такі програми передбачають візити до штаб-квартири НАТО, організацію конференцій та семінарів у різних країнах Альянсу, надання допомоги парламентарям, науковцям, журналістам та іншим професійним групам з країн НАТО в отриманні потрібної інформації. Відділ зовнішніх зв’язків та відносин з партнерами виконує аналогічну роботу для багатьох країн-партнерів. Зв’язкові службовці з країн НАТО допомагають в цій роботі, працюючи з країнами-партнерами, здійснюють контакти через посольства своїх держав у різних країнах-партнерах.

Інформаційні програми для окремих країн можуть передбачати і надання концептуальної, практичної та обмеженої фінансової допомоги у відповідній видавничій діяльності громадських організацій держав НАТО і країн-партнерів. Уряди держав-партнерів можуть також отримати таку допомогу у підготовці та виданні матеріалів, спрямованих на інформування громадськості з питань, що стосуються діяльності НАТО [56, c. 37-38].

У науковій галузі інформаційна діяльність НАТО включає щорічне надання Стипендії імені Манфреда Вернера, nколишнього Генерального секретаря НАТО, та розподіл стипендій НАТО-РЄАП, що надаються науковцям з держав НАТО і країн-партнерів. Ці стипендії, які призначені для покриття транспортних видатків та підтримки наукових досліджень, розподіляються щорічно на конкурсній основі, відповідно до рекомендацій незалежного журі, з метою підтримки наукової та дослідницької роботи у галузях, пов’язаних з загальними політичними аспектами діяльності Альянсу та питаннями, що стоять сьогодні на порядку денному НАТО.

У межах програми академічних досліджень також періодично надається підтримка в організації міжнародних конференцій, присвячених важливим аспектам безпеки.

2.4. Медіа-інформаційні аспекти промоції позитивного образу сучасного НАТО в Україні

Аналізуючи відповіді на питання про рівень поінформованості щодо НАТО, слід пам’ятати – декларований рівень знань не завжди співпадає з реальним, оскільки самооцінка, завжди є суб’єктивною. Об’єктивний стан речей можливо визначити лише шляхом співставлення самооцінок із відповідями на прямі запитання стосовно конкретних аспектів діяльності Альянсу. Отже, виходячи з отриманих декларативних даних, рівень поінформованості про НАТО є посереднім. Більше половини мешканців України визнають брак знань з цього приводу. У той же час, значна частка населення стверджує, що володіє інформацією про блок на побутовому рівні.

Державне підприємство «Науково-виробничий центр «Євроатлантикінформ» з метою сприяння формуванню у громадян розуміння європейської та євроатлантичної інтеграції як фактору стабільності та безпеки для української держави та поширення знань в рамках співробітництва Україна-НАТО, формування у громадян позитивного ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції (зокрема, до країн членів Північно-Атлантичного Альянсу), а також надання можливості ознайомлення всіх зацікавлених осіб з заходами щодо популяризації зв’язків України з державами НАТО, культури та сучасної літератури держав — членів НАТО, невійськових аспектів співпраці України з НАТО, здійснило повний комплекс робіт, зокрема:

1. проектування Інтернет — журналу з популяризації зв’язків України з державами НАТО, культури та сучасної літератури держав — членів НАТО, невійськових аспектів співпраці України з НАТО;
2. розробку і затвердження дизайну Інтернет – журналу;
3. HTML верстку сторінок Інтернет – журналу;
4. програмну компоновку Інтернет-журналу на базі СМ8-системи та розробку додаткового функціоналу даного проекту;
5. компоновку, сутнісне контент-наповнення Інтернет-журналу та внесення даних до відповідних архівів та баз даних;
6. проведено запуск пілотної версії Інтернет — журналу, його тестування та доопрацювання за наслідками тестування;
7. внесено скомпоновану версію Інтернет-журналу на хостинг, апробацію, тестування, запуск та відкриття проекту [58, c. 112-113].

Відповідно до календарного плану та технічного завдання  розміщено статті на основній сторінці Інтернет-журналу «Євроатлантичне співробітництво», зокрема:

—         медіа-інформаційні аспекти промоції позитивного образу сучасного НАТО в Україні. Автор — Микола Ожеван, завідувач відділу інформаційної безпеки та міжнародних інформаційних відносин Національного інституту проблем міжнародної безпеки, доктор філософських наук, професор;

—         регіональні аспекти політики євроатлантичної інтеграції України. Автор — Володимир Бульба, декан денного факультету магістерської підготовки, завідувач кафедри соціальної та гуманітарної підготовки політики Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат історичних наук, доцент;

— моніторинговий аналіз та експертна оцінка вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень, розробок щодо європейської та євроатлантичної інтеграції в галузі державного управління. Автори — Лариса Загайнова, вчений секретар Інституту проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник та Ольга Руденко, докторант Інституту проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, кандидат наук державного управління.

Наразі здійснюється підтримання сайту Інтернет-журналу «Євроатлантичне співробітництво» (http://eai.pronato.org.ua) у працездатному стані та онлайн-наповнення актуальною інформацією.

Послуги з друкування книг, періодичних видань (послуги з видання друкованої літератури з питань євроатлантичної інтеграції) здійснено Видавничім Домом «ПресКІТ»

В ході надання послуг відпрацьовані наступні питання:

створено, розроблено оригінал-макети згідно технічного завдання та віддруковано брошури, довідники, наукові, публіцистичні та інші праці, присвячені діяльності НАТО та співпраці України з Альянсом.

Брошури, довідники, наукові, публіцистичні та інші праці спрямовані на:

—         підвищення поінформованості населення України щодо НАТО;

—         активізацію участі громадськості у заходах, пов’язаних зі співробітництвом з НАТО;

—         поглиблення знань про культуру країн, що входять до НАТО;

—         популяризацію цінностей спільноти країн-членів НАТО;

—         формування свідомості різних верств населення щодо пріоритетності вступу України до НАТО.

Брошури, довідники, наукові, публіцистичні та інші праці надруковані державною мовою, без обмежень на вікову аудиторію читачів.

Виготовлена брошура «Стратегічна концепція Альянсу» тиражем 5,0 тис. примірників, Довідник «Україна — НАТО. План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ)» тиражем 5,0 тис. примірників; дві Наукові праці тиражем кожна по 2,0 тис. примірників; Публіцистична праця тиражем 5,0 тис. примірників; Інформаційна пам’ятка «Україна — НАТО. Співпраця у військовій сфері» тиражем 15,0 тис. примірників; брошура «Вступ до НАТО крізь призму якості життя» тиражем 30,0 тис. примірників.

Відділ моніторингу засобів масової інформації Укртелерадіопресінституту у січні-березні та жовтні-грудні 2008 року здійснив спостереження за висвітленням теми євроатлантичної інтеграції України на Інтернет-сайтах українських ЗМІ. Черговий моніторинг, як і попередні, проведено методом контент-аналізу та аналізу змісту повідомлень на Інтернет-сайтах українських медіа за тематикою. Тональність визначалася лише в аналітичних матеріалах, які на прикладах з життя країн-членів євроатлантичного союзу інформували населення щодо практичних переваг євроатлантичної інтеграції або аргументовано спростовували необхідність вступу України до Альянсу.

Впродовж року оглянуто 140 джерел інформації (серед них 54 аналізувалися як у першому кварталі, так і у другому), які серед Інтернет-сайтів ЗМІ виявилися найбільш наповненими за кількістю повідомлень, що включали поняття «НАТО», «Альянс» та «євроатлантична інтеграція». їх пошук та відбір в Інтернеті здійснювався за допомогою електронної системи моніторингу новин «ІnfоStream» [45, c. 11].

Загалом опрацьовано 5693 повідомлення (відповідно: січень-березень — 3160, жовтень-грудень — 2533); 5160 відповідали меті дослідження. Порівняно з минулим роком їх кількість зросла на 37.48%. До їх складу увійшло 3590 повідомлень, які досліджувалися за тематикою та тональністю. Решта документів (1570) поняття «НАТО» та «євроатлантична інтеграція» лише згадували. Окрему групу документів (649), які не аналізувалася, становить інформація, що відображала стосунки НАТО з іншими країнами.

Достатньо активно за звітний період тематику євроатлантичної інтеграції нашої держави представляли такі видання: «Новинар», «Кореспондент.net», «РБК-Україна», «forUm», УНІАН, «УТРО-Україна», УКРІНФОРМ, «Європейський простір», «ГлавРед», INTV (укр.) та «Євроатлантична Україна», «Україна-НАТО», «Форпост», Західна інформаційна корпорація, Всесвітня служба «УТР», 5tv.сom.uа, Гарт, ПІК України, «Газета по-українськи» та «Майдан».

Інші джерела інформації, представлені в українському сегменті Інтернет, тему євроатлантичної інтеграції висвітлювали пасивніше.

Починаючи з квітня 2008 року, після зустрічі керівників НАТО в Бухаресті, українські ЗМІ, в тому числі проаналізовані в дослідженні, тему «Україна— НАТО» висвітлювали переважно в плані очікувань політиками та громадськістю грудневого саміту НАТО, на якому, як передбачалося, Україна отримає ПДЧ.

Проведений аналіз повідомлень щодо інтеграції України в НАТО, які містилися в Інтернет-ЗМІ впродовж 2008 року, засвідчив значне зростання їх кількості. Цьому сприяли: перший раунд експертних консультацій в Брюсселі, метою якого було обговорення питання приєднання України до сил реагування НАТО; черговий саміт НАТО, що відбувся в Бухаресті в квітні (на який Україна покладала великі надії, сподіваючись отримати ПДЧ) та грудневе засідання Північноатлантичної ради в Брюсселі, де глави МЗС країн НАТО не прийняли рішення стосовно приєднання України до Плану дій щодо членства в Альянсі. Натомість Україна отримала інший інструмент практичної поступової євроатлантичної інтеграції.

На фоні інформаційних повідомлень, які відображали вищезгадані події, повідомляли про круглі столи, конференції та семінари, що в кінцевому рахунку працює не на масову аудиторію, майже відсутніми були дискусійні, ґрунтовні аналітичні матеріали, які б доводили переваги або недоліки НАТО порівняно з іншими міжнародними організаціями, і робили це крізь призму якості життя країн-членів Альянсу. Прикладом саме таких діаметрально протилежних думок щодо вступу України у НАТО, які б могли стати приводом для цікавої дискусії у засобах масової інформації, можна вважати матеріали на сайті «ИнтерМедиа Консалтинг» (29.10.08 р.) — «Олександр Мирський: капкан для України за 810 млрд.» та на сайті 5tv.соm.uа (28.11.08 р.) — «Як Латвія вступила до НАТО і як не змінило країну». На жаль, серед понад п’яти тисяч проаналізованих впродовж 2008 року документів, такі матеріали були вкрай поодинокі [50, c. 74-75].

Однобічність пропаганди та відсутність професійної технології агітації поки що не зробили вітчизняні засоби масової інформації ефективним інструментом популяризації євроатлантичної інтеграції України.

Двічі у 2008 році  під час профільних семінарів та тренінгів проводилося опитування творчих працівників обласних телерадіокомпаній та слухачів навчальних груп за анкетою «Європейська та євроатлантична інтеграція України». На початку року було проанкетовано 60 осіб, наприкінці — 70, серед яких учасники семінару для журналістів-ведучих програм з питань інтеграції України в НАТО. Опитування дало можливість простежити динаміку поглядів учасників дослідження на проблему. Загалом 130 респондентів представили 24 області України, міста Київ, Севастополь та Крим.

Анкетування засвідчило, що головним джерелом інформації щодо НАТО залишаються телебачення та всесвітнє павутиння. Збільшилася на кінець року вдвічі кількість опитаних, які сприймають НАТО як оборонний союз (42.86 % проти 28.8 % на початку року). Відповідно вдвічі зменшилася кількість тих, хто вважає Північноатлантичний альянс агресивним військовим блоком. І як результат, підтримку прагнення України вступити до НАТО сьогодні висловили 52.86% респондентів, що у півтора рази більше ніж на початку року (34.48%). Ті, хто ще у січні-березні вагався дати оцінку насиченості ЗМІ матеріалами з життя країн-членів НАТО (а таких було 15%), наприкінці року давали більше оціночних відповідей (ні, недостатньо; так, достатньо). Це свідчить про зростання зацікавленості опитаних до повідомлень на тему вступу України у НАТО.

Протягом звітного періоду державні засоби масової інформації висвітлювали питання співробітництва між Україною та ЄС в інформаційних випусках, авторських програмах та передачах в межах державного замовлення на державному телебаченні та радіо.

Зокрема, Національна телекомпанія України розмістила інформацію про діяльність центральних та місцевих органів державної влади, а також здійснювала інформаційне супроводження візитів на державному рівні у випусках програми “Новини”. Аналіз окремих аспектів євроатлантичної висвітлювався у програмах «Діловий світ», «Нова армія», «Міжнародні новини» (5 раз на тиждень), «НАТО: за і проти» (вийшло 11 програм), з повторами. Всього на  окреслену тематику вийшло 80 сюжетів в інформаційних новинах. Постійно здійснюється  висвітлення спортивних змагань міжнародного рівня у прямій трансляції на Першому Національному (за окремим планом Мінмолодьспорт). Також виготовлено та транслюються пропагандистські  відеокліпи  «Євро-2012 — крок у Європу». Крім того, організовано показ в ефірі Першого Національного циклу документальних фільмів під загальною назвою «НАТО: свій чи чужий?» (починаючи з травня 2008 року). Транслювався в ефірі Першого Національного відеоролик «Україна-НАТО: спільне майбутнє», виготовлений МЗС (з червня 2008 року). Протягом усього періоду організовано показ документальних фільмів «Ми і НАТО. Маневри» та «Ми і НАТО. Стереотипи» (починаючи з липня 2008 року) [54, c. 76-77].

Національна радіокомпанія України по Першій і Другій програмі Українського радіо системно і предметно порушує теми європейської та євроатлантичної інтеграції в передачі «Євроатлантичний вибір». У минулому році упродовж дня кілька разів на день звучали радіоролики з роз’ясненням політики євроатлантичної інтеграції.

Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» висвітлює заходи, спрямовані на поширення інформації з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, у програмах «Пульс», «Пульс. Тиждень», «Європейське тяжіння» (вийшло 8 програм), «Економічний вісник», «НАТО: за і проти» (30хв). Усього в ефірі демонструвалося  196 програм. Крім того, в ефірі УТР демонструється 4 ролики за групами: «НАТО — група № 1», «НАТО — група № 2», «НАТО –група № 3», «НАТО — група № 4» (по 30 сек. 3-4 ролики в день), які виготовлені на замовлення МЗС.

Спеціальні  теле- і радіопрограми в рамках державного замовлення  започатковані і на каналах обласних та регіональних телерадіокомпаній. Зокрема: «НАТО: свій-чужий», «Політбюро» (30хв./1раз на тиждень) — Вінницька ОДТРК; «Європейським шляхом», (20-ти хв. програма), розміщення відеофільмів з циклу «НАТО: свій чи чужий?» — Чернівецька ОДТРК; «Контекст», «Євроатлантичний вимір» (хр.15хв.) — Запорізька ОДТРК; «Україна-НАТО: план дій» (20-ти хв.1р/міс.), «Європейський поступ» (20хв.1/р на міс.) — Волинська ОДТРК; «Час країни», «Європейський дім» — Рівненська ОДТРК; а також транслювався документальний серіал «НАТО: свій чи чужий?», забезпечено трансляцію циклу програм «Україна – НАТО» — Кіровоградська ОДТРК; «Україна і світ», «Кроки євроінтеграції», «Авторитетна думка» — Донецька ОДТРК; радіокафе «Вулик» (30хв. щотижня), «Одеський регіон-європейський вимір» (20хв./тиждень) — Одеська ОДТРК, «Україна. НАТО. Європа» (30хв./1 раз на місяць) — Полтавська ОДТРК; «Шлях до успіху» (15 хв./2 рази на місяць, «Вікно в Європу» (2хв./1р. на 4 місяці) — Херсонська ОДТРК; «Ми європейська держава» 21 година/ 1 раз на 2 тижні, «Єврокурс» (10хв./3 рази на тиждень), «Євроатлантичний вибір» (10хв./1раз на місяць) — Черкаська ОДТРК. Усього зазначеними обласними державними телерадіокомпаніями було виділено 172,55 год. ефіру на висвітлення окресленої тематики.

Крім того, запроваджено цикли тематичних програм та проведено прямоефірні передачі:

На обласному радіо Волинської ОДТРК: запроваджено цикл тематичних програм: «Україна – ЄС – НАТО: на шляху до взаєморозуміння», «Європейський вибір»; на телебаченні – «За крок до ЄС», «Європейський поступ», «Між нами сусідами». Щотижня у цих програмах висвітлювалися європейські прагнення України.

Донецькою ОДТРК: окреслена тема висвітлюється в спеціалізованих програмах «Україна і світ»  (1р/місяць), «Україна-НАТО» 92 р/ місяць), «Євроновини»-щотижня. Транслювався документальний фільм «НАТО: свій чи чужий» (10 серій з повторами).

Полтавська ОДТРК у програмі «Україна. НАТО. Європа» (30хв./1р. на місяць) інформує про процеси євроатлантичної інтеграції та їх вплив на Україну. Програма «Україна-НАТО. Україна йде в Євросоюз» (спільно з представниками інформаційного центру «Інтеграція до ЄС і НАТО», виходить 2-3 р/місяць 19хв.

Херсонська ОДТРК –програми «Шлях до успіху» (15хв./2 рази на місяць), «Вікно в Європу» (2хв./1 раз на 4 місяці.

Вінницька ОДТРК у програмах «Євро час»,(20хв/2 р на місяць), «НАТО: свій чи чужий розповідає про співпрацю як на державному, так і на місцевому рівнях із країнами-учасницями Європейської спільноти [41, c. 18-19].

Створено та розпочали свою діяльність 13 регіональних центрів євроатлантичної інтеграції України. Зокрема, Центр євроатлантичної інтеграції у м. Дніпропетровськ за підтримки Чеської Республіки та Центр інформації НАТО при Ужгородському національному університеті. Громадською організацією Інститутом трансформації суспільства у 2008 році була відкриття мережа Центрів євроатлантичної інтеграції України й такі осередки працюють  в Чернігові, Житомирі, Луцьку, Сумах, Полтаві, Білій Церкві, Вінниці, Рівному, Одесі, Львові. Під час відкриття вони забезпечувалися відповідною інформаційною літературою (в тому числі надрукованою в рамках виконання даної Програми), фактично всі мають комп’ютерну техніку (Центри в Дніпропетровську та Ужгороді – власні веб-сторінки). Протягом перших місяців своєї роботи ці структури стали базовими для проведення різноманітних тематичних заходів з різними групами населення – студентством, військовими, науковцями, державними службовцями, представниками ЗМІ тощо, а також проведенням відповідних соціологічних досліджень.

Місцеві органі влади проводять роботу зі створення в регіонах «бюро спікерів». У Донецькій області до неї залучені вищі навчальні заклади, де створено інформаційне бюро, до складу якого увійшли групи лекторів – викладачів суспільних дисциплін навчальних закладів, задіяні у проведенні роз’яснювальної роботи з євроінтеграційних процесів. Луганська ОДА заснувала інформаційне бюро, до складу якого увійшли групи лекторів – викладачів суспільних дисциплін учбових закладів області, задіяні у проведенні роз’яснювальної роботи з євроінтеграційних процесів. Севастопольська МДА проводить відповідну діяльність у співробітництві з громадськими організаціями Центром сприяння вивченню геополітичних проблем і євроатлантичного співробітництва Чорноморського регіону «НОМОС» та «Європейським вибором», залучаючи до діяльності в рамках „бюро спікерів” як представників органів влади, депутатського корпусу, так і громадських діячів, науковців, журналістів.

З метою популяризації ідей євроатлантичної інтеграції було виготовлено футболки, хустки, парасольки з логотипом блокноти, папки, олівці та кулькові ручки з логотипом «Україна – НАТО». Розміщено інформаційні плакати з тематики євроатлантичної інтеграції на бігбордах в       м. Київ та регіонах України. Забезпечено трансляцію у громадських місцях короткометражних роликів про НАТО та співробітництво України з Альянсом. За сприяння МЗС видано брошуру «НАТО без погонів» щодо невійськового виміру співробітництва Україна – НАТО та діяльності Альянсу та інформаційний буклет «Україна-НАТО: міфи і реальність».

На регіональному рівні організовано 7 регіональних прес-клубів щодо інформаційної дискусії регіональних журналістів та експертів з тематики євроатлантичної інтеграції, проведено прес-клуби з питань євроатлантичної інтеграції за участю керівництва Міністерства закордонних справ України, а також послів країн-членів НАТО, акредитованих в Україні – загалом 12 прес-клубів.

Міністерством з надзвичайних ситуацій організовано прес-конференції за результатами підписання Меморандуму про взаєморозуміння стосовно сприяння нагальним цільовим транскордонним перевезенням, по завершенню міжнародних польових навчаннях НАТО з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру “УСІМА 2008”, спільних міжнародних командно-штабних навчань «Раф енд Реді 2008».

Відбулась 41 інформаційна поїздка керівництва та співробітників МЗС до всіх областей України. Пройшли також публічна дискусія на тему: «Дебати у Сумах: Чому молодь «за» чи «проти» вступу України в НАТО?», круглий стіл «Переозброєння Збройних сил України та фактор НАТО», конференція «Потенційні напрями оборонно-промислового співробітництва України та країн-членів НАТО», інформаційно-просвітницькі семінари на тему «Роль суспільства у реалізації політики євроатлантичної інтеграції України» у 23 областях, містах Києві та Севастополі, міжнародна конференція на тему «Перспективи надання Україні ПДЧ».

Протягом 2008 року реалізувався проект «НАТО – це не штаб-квартира, це її держави-члени», в рамках якого відбулися візити журналістів українських регіональних ЗМІ до країн-членів НАТО двох останніх хвиль розширення для обміну досвідом щодо ведення ефективної роботи з інформування громадськості з євроатлантичної тематики. У 2008 року групи журналістів з 25 регіональних телеканалів відвідали, Угорщину, Литву, Латвію, Польщу, Чехію, Словаччину та Туреччину. Результатом цих поїздок стали демонстрації на регіональних телеканалах передач, присвячених висвітленню життя у нових країнах-членах Альянсу, в який йшлося не лише про ставлення політиків, військових, посадовців цих держав до вступу в НАТО, а й думки пересічних громадян [38, c. 17-19].

Отже, оцінкою ефективності можна вважати ступінь обізнаності громадськості з питань євроатлантичної інтеграції та рівень підтримки можливого вступу України до НАТО.

Завдяки реалізації Програм з використанням нових механізмів інформування громадськості впродовж 2010 року  приблизно на 8% зменшилася кількість осіб — категоричних супротивників вступу України в НАТО (з 60%  до майже   52%). Тобто, ці люди принаймні почали неупереджено замислюватись над даним питанням. 

Розділ III. Проблеми та перспективи інформаційної діяльності НАТО

3.1. Інформаційне забезпечення миротворчої діяльності НАТО

Забезпечення сталого розвитку окремої країни в епоху глобалізації залежить від ступеня її інтегрованості у світові системи й процеси. Враховуючи агресивний характер глобалізації, що розглядається науковцями як насильницький з боку розвинутих країн, зростання негативних її наслідків, дедалі важливішим стає забезпечення безпеки розвитку держави. Самостійне протистояння викликам глобалізації на сьогодні неможливе для жодної, навіть найрозвинутішої країни світу. Тому як пріоритет у забезпеченні національної безпеки України визначено інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір і євроатлантичний простір безпеки. «.. .Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки й стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях», — говориться в Указі Президента «Питання Воєнної доктрини України» від 21.04.2005 р. Відмова від вступу в ці структури, на переконання дослідників, загрожує Україні витісненням за межі сучасних євроінтеграційних процесів на периферію, що не лише уповільнить розвиток, а й може мати такі негативні наслідки, як втрата державного суверенітету. Тому для забезпечення місця в новому глобальному світі, як переконливо доводить О. Білорус, Україні вкрай треба свідомо глобалізувати свою економіку через євроатлантичну систему інтеграції і ввійти в європейські системи на правах рівноправного партнера в досить стислий термін.

Об’єктивно на сьогодні прискорена євроінтеграція можлива саме у сфері безпеки. У світі визнано, що Україна є одним з найважливіших факторів стабільності на континенті, високо оцінюються її участь у миротворчих операціях і як посередника при залагодженнях регіональних конфліктів. Тож в умовах повної невизначеності щодо перспектив членства в ЄС, євроатлантична інтеграція шляхом входження до НАТО видається реальним шансом на розвиток України як великої європейської держави.

Разом з тим в українському суспільстві немає консенсусу з цього питання. Якщо стратегічний курс на євроінтеграцію сприймається позитивно громадянами України, які пов’язують із цим надії на поліпшення рівня життя, то членство в Північноатлантичному альянсі має значне число противників, що є спадком від часів холодної війни, коли НАТО сприймалося як ворог. Саме негативне ставлення переважної частини громадян України до Альянсу є чи не найбільшою перепоною на шляху євроатлантичної інтеграції України, оскільки згідно з рішенням Верховної Ради питання про вступ до Організації північноатлантичного договору буде вирішуватися тільки на всеукраїнському референдумі. Тому ігнорувати цей факт неможливо.

За даними соцопитувань, нині рівень підтримки членства в НАТО не перевищує 12-25 %, у той час як у країнах-кандидатах у члени в НАТО — Македонії, Албанії — він перевищує 90 %, а в Хорватії становить близько 55 %. За словами міністра закордонних справ Македонії А. Мілошоського, головним чинником такого високого рівня підтримки є те, що переважна більшість македонського суспільства поділяє цінності Альянсу, визнає його роль у системі світової безпеки, а також на прикладі нових членів НАТО переконалася в позитивному впливі приєднання до цієї організації на розвиток країни. За висновками експертів, на сьогодні більшість населення України практично нічого не знає про засади принципи, цілі функціонування Євроатлантичного альянсу й сприймає його не ж організацію з забезпечення безпеки у світі, а як агресивний воєнний блок. Опитування, проведені Центром економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, свідчать, що понад 51 % українців рівень своєї обізнаності про НАТО визначають як низький або взагалі нічого не знають про Альянс. Чим вище рівень обізнаності про НАТО, тим частіше респонденти готові голосувати за вступ України до цієї організації: їх відсоток зростає від 1,2 % серед тих, хто нічого не знає про Альянс, до 33,9 % серед тих, хто оцінює рівень своєї обізнаності про НАТО як високий4. Тому нагальною проблемою і важливим завданням держави є налагодження ефективного інформування громадян про переваги членства в НАТО [39, c. 33].

На початку листопада 2007 р. Кабінет Міністрів схвалив концепцію Державної цільової програми інформування громадян з питань євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 рр. Уряд мотивував необхідність підготовки цієї програми недостатньою інформованістю громадян про сучасні тенденції посилення безпеки на євроатлантичному просторі, трансформаційних процесів усередині НАТО і його нової ролі в посиленні міжнародної стабільності.

У концепції наголошується, що програма повинна передбачати активізацію роботи міжвідомчої робочої групи з інформаційних питань у рамках Міжвідомчої комісії з питань підготовки України до вступу в НАТО; створення системи моніторингу громадської думки; проведення цілеспрямованої об’єктивної й інтенсивної інформаційної кампанії при максимальному використанні можливості державних органів, державних і приватних ЗМІ; широке залучення неурядових організацій до процесу популяризації співпраці України з НАТО.

«Виконання програми дасть можливість поліпшити показники поінформованості населення щодо стратегічного курсу України на євроатлантичну інтеграцію, життєвого рівня людей, заповнити інформаційний вакуум у суспільстві об’єктивними фактами про необхідність співпраці з НАТО в економічній, військовій, правовій і фінансовій сферах, а також щодо зовнішньої гарантії національної безпеки, незалежності й територіальної цілісності України», — говориться в документі.

Разом з тим слід відзначити, що інформаційні кампанії відповідно до плану дій «Україна — НАТО» проводяться, починаючи з 2004 р., для чого було прийнято Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр., яка була затверджена Указом Президента України від 13.12.2003 р. За даними уряду, проведення інформаційної кампанії у 2004-2006 рр. дало збільшення «показників розуміння громадянами України євроатлантичної перспективи нашої держави» удвічі — з 12 до 24 %. Разом з тим, за інформацією інших джерел, зокрема Фонду «Демократичні ініціативи», число противників такого кроку також збільшилося з 35 до 64 %. Головними причинами цього дослідники називають свідоме маніпулювання тематикою вступу України в НАТО з боку критично налаштованих політичних сил під час президентських і парламентських виборів. Таким чином, антинатовська агітація й масові заходи на кшталт оголошення територій зонами вільними від НАТО, феодосійських подій 2006 р., багатократно розтиражовані ЗМІ, виявилися значно ефективнішими ніж державна інформаційна кампанія з питань євроатлантичної інтеграції [31, c. 77].

Як відзначає В. Фурашев, завідувач відділу Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України, який безпосередньо опікується питаннями інформування громадян, головна причина вкрай низької ефективності проведення інформаційних заходів у їх дискретності й безсистемності, а також у слабкій виконавській дисципліні у владній вертикалі. Дослідники й експерти наголошують, що до 2006 р. інформування велося переважно силами неурядових громадських організацій, що розповсюджували інформаційні матеріали про НАТО, проводили семінари, круглі столи без належної підтримки й зацікавленості з боку владних структур. І хоча на цей час була наявна вся необхідна нормативно-правова база для організації та проведення інформування населення, задіяно близько 50 міністерств і відомств на виконання Цільового плану дій «Україна — НАТО», в якому цим питанням відведено чільне місце, відповідні заходи мали епізодичний характер. Як правило, вони були розраховані переважно на коло обізнаних, здебільшого в Києві, або мали сумнівну ефективність. Крім того, часто вимоги указів та заходи в рамках програми просто ігнорувалися з боку чиновників. Про те, що питанню інформування населення не приділялась належна увага з боку державної влади, свідчить і той факт, що бюджетне фінансування заходів у рамках цієї програми розпочалося лише через два роки з моменту її ухвалення — у 2006 р.

Починаючи з 2006 р,. ситуація почала змінюватися на краще. У першу чергу відзначимо розширення кола суб’єктів, задіяних у процесі інформування. Нині це органи державної влади; структури НАТО в Україні; державні й недержавні установи, такі як Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, Національний інститут стратегічних досліджень тощо; громадські організації — Громадська ліга Україна — НАТО, Всеукраїнська громадська організація «Демократична дія», фонд «Демократичні ініціативи» та ін.

Поліпшилось інформування про співробітництво з НАТО з боку органів центральної й місцевої влади. Зокрема, на їхніх веб-сайтах було створено сторінки з євроатлантичної тематики, на яких розміщено старт-пакет інформаційних матеріалів зовнішньої політики України в її відносинах з НАТО, розроблений Міністерством закордонних справ. Налагоджена система регулярного забезпечення владних структур інформацією про співробітництво з Альянсом, щотижнево електронною поштою розсилається бюлетень «Україна на шляху до НАТО», що випускає Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України (НЦЄІ), матеріалі МЗС тощо. Проводяться різноманітні заходи по лінії міністерств, задіяних у виконанні Цільового плану «Україна — НАТО». В обласних державних адміністраціях створено головні управління з питань євроатлантичної інтеграції, що опікуються питаннями інформування громадян і проводять виставки, брифінги, семінари безпосередньо в районах областей. Разом з тим і в МЗС, і в НЦЄІ відзначають досить низький рівень виконавської дисципліни, оскільки більшість владних структур, здійснюючи на практиці співробітництво зі структурами НАТО, ніяким чином не інформують про це громадян. Крім того, більшість із них навіть не використовують оперативні матеріали, надані МЗС, НЦЄІ, громадськими організаціями, які доцільно було б регулярно виставляти на сайтах і доводити до відома районних структур [28, c. 28-29].

Найкраще питання співробітництва з НАТО висвітлюються на сайтах Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Луганської, Одеської, Тернопільської, Харківської облдержадміністрацій, де, окрім старт-пакетів, щотижнево поновлюється інформаційний бюлетень «Україна на шляху до НАТО», а також матеріали, що віддзеркалюють поточні події у цій сфері. На жаль, на веб-сайтах органів державної влади АР Крим, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Львівської, Рівненської облдержадміністрацій інформація щодо євроатлантичної інтеграції відсутня.

Разом з тим слід відзначити збільшення рівня підтримки й сприяння з боку державних владних структур у проведені заходів, організованих за ініціативою громадських організацій. Наприклад, нині Харківська облдержадміністрація активно підтримує підготовку до проведення спільного українсько-датського проекту «Український діалог», за участі Громадської ліги Україна — НАТО. Крім того, облдержадміністрації сприяють проведенню семінарів, круглих столів, тематичних прес-конференцій, громадських слухань, соціологічних досліджень місцевого рівня, створюють лекторські групи та здійснюють інші заходи, які мають підвищувати рівень обізнаності громадян з питань євроатлантичної інтеграції. Також облдержадміністрації забезпечують публічність офіційних візитів представників МЗС та закордонних посольств в Україні, які, серед іншого, порушують питання євроатлантичного курсу України.

Спостерігається істотна активізація діяльності громадських організацій у сфері розповсюдження знань про сучасний стан і перспективи розвитку Альянсу та в інформуванні населення про євроатлантичні прагнення України. Слід зазначити, що фактично без фінансової підтримки з боку держави, громадські організації провели низку інформаційних заходів з євроатлантичної тематики — семінари, круглі столи, освітні курси, конкурси тощо. Левова частка їх відбувалася саме у східних та південно-східних регіонах, зокрема в Харківській, Луганській, Херсонській, Донецькій, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим (м. Севастополь). Найбільш активними «гравцями» у даній сфері є Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, Громадська ліга Україна — НАТО, фонд «Демократичні ініціативи», Інститут Євроатлантичного співробітництва, Атлантична рада України та інші.

У рамках програм інформування проводяться зустрічі делегацій країн-членів НАТО з керівниками й громадськістю регіонів, круглі столи, форуми, науково-практичні конференції. Важливе значення надається проведенню методично-навчальних семінарів для представників органів місцевої влади, громадських організацій, політичних партій та місцевих ЗМІ. Основною метою таких семінарів є вибудовування вертикально інтегрованої мережі професійно підготовлених фахівців з питань НАТО та євроатлантичного курсу України із забезпеченням їх необхідними інформаційно-довідковими та аналітичними матеріалами для проведення широкомасштабної просвітницької роботи серед населення країни ца місцевому рівні. Цьому сприятиме започаткування створення інформаційно-просвітницької бібліотеки «Євроатлантичний курс України», яка включає 18 науково-популярних видань загальним тиражем 90 тис. примірників. їх тематика охоплює питання, які найбільше хвилюють пересічного громадянина [29, c. 7].

Важливим є те, що заходи в рамках програми інформування розраховані на різні соціальні, вікові, професійні групи громадян. Серед цільової аудиторії програм інформування, крім уже названих,

—         представників органів місцевої влади, громадських організацій, політичних партій та місцевих ЗМІ, — працівники книгозбірень, педагоги, які є не лише пасивними носіями інформації, а передусім у силу своєї професійної діяльності — її розповсюджувачами. Існує окрема програма, розрахована на жіночу аудиторію, яка становить значну частку названих категорій суб’єктів інформування. Зокрема, це Всеукраїнський форум «Жіноча школа НАТО — школа відповідальної жінки», навчання в якій завертається практикою в країнах НАТО.

Значна увага приділяється роботі зі студентською та учнівською молоддю. На базі вищих навчальних закладів проводяться наукові конференції, студентські дебати на тему відносин Україна

—         НАТО, зустрічі з представниками країн-членів НАТО. Популярними є Академії НАТО «Україна — НАТО: міфи та реалії», під час яких проводиться телеміст зі штаб-квартирою НАТО в Брюсселі. У цьому році її вже приймали в Сімферополі, Донецьку, Одесі, Львові. Метою цих представницьких зборів є якнайширше інформування українського студентства, особливо майбутніх спеціалістів з міжнародних відносин у сфері євроатлантичної інтеграції України, діяльності Північноатлантичного альянсу, а також залучення молоді до дискусії з проблемних питань у цій галузі.

Серед заходів, спрямованих на учнівську аудиторію, слід виділити щорічний міжнародний конкурс «Аліанте», присвячений проблематиці міжнародної безпеки і НАТО, переможці якого нагороджуються поїздками в одну з країн-членів НАТО, де можуть побувати на одній з військових баз. Важливою особливістю цього конкурсу є те, що під час підготовки до нього кожна дитина залучає від двох до п’яти дорослих, які в цьому процесі також покращують свої знання з питань діяльності Північноатлантичного блоку. При цьому слід відзначити досить пасивну позицію Міністерства освіти і науки в популяризації цього конкурсу — у переважній більшості шкіл взагалі не знають про його проведення.

Торкаючись теми роботи зі студентською молоддю, доречно звернути увагу на те, що Указом Президента дано доручення забезпечити, починаючи з 2006/2007 навчального року, включення до програм загальної середньої і вищої освіти питань, пов’язаних із проблемами міжнародної безпеки, діяльністю НАТО і Європейського Союзу, співпраці з цими міжнародними інститутами. Проте в багатьох вишах такі курси не читаються. МЗС за власною ініціативою підготувало і передало в Міносвіти матеріали для підготовки підручників з євроатлантичної інтеграції, однак практична робота в цьому напрямі ведеться надзвичайно повільно. Це при тому, що вже нині відчувається брак фахівців, які розбираються у відповідних аспектах діяльності НАТО, а з розширенням співпраці необхідність у таких спеціалістах буде тільки зростати.

Далеко не повний перелік напрямів роботи з питань інформування громадян про євроатлантичну інтеграцію країни свідчить про охоплення різних категорій населення України, однак поза цими заходами залишається більшість пересічних українців, для яких основним джерелом інформації є ЗМІ. Таким чином, видається необхідним рівномірне представлення інформації з тематики НАТО в інформаційному просторі України. З цією метою впроваджується всеукраїнський проект створення системи доступу до інформації з питань євроатлантичного курсу України та сучасного стану Північноатлантичного альянсу [26, c. 68-69].

Чільне місце в цій системі належить бібліотечним закладам.

Саме в бібліотеках на обласному рівні триває практика створення інформаційних центрів та куточків з питань євроатлантичної інтеграції, які забезпечуються літературою відповідної тематики. Зокрема, на сьогодні відкрито 54 інформаційні стенди «Україна -НАТО», які створені на базі обласних універсальних наукових бібліотек та бібліотек вищих навчальних закладів і якими опікується Громадська ліга Україна — НАТО за підтримки Посольства Словацької Республіки в Україні, Посольства Республіки Польщі в Україні та Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Також поліпшенню інформування населення сприятиме створення інформаційно-просвітницької бібліотеки «Євроатлантичний курс України», яка включає 18 науково-популярних видань загальним тиражем 90 тис. примірників. їх тематика охоплює питання, які найбільше хвилюють пересічного громадянина. Концепція науково-методологічних і організаційних засад цього першого масштабного заходу передбачає розповсюдження серед населення напрацьованих довідкових та інформаційно-аналітичних матеріалів у сфері євроатлантичної інтеграції Української держави через регіональну та місцеву систему фахівців товариства «Знання», яке, за результатами конкурсу, визначено головним виконавцем даного плану дій.

Надзвичайно важливим засобом доступу до інформації з питань євроатлантичного курсу України є мережа Інтернет. Хоча вона охоплює ще досить незначний відсоток громадян, однак має прогресивну дорослу аудиторію. Слід також враховувати, що світова інформаційна мережа Інтернет, у тому числі і її український сегмент, є джерелом різноманітної оперативної інформації для багатьох засобів масової інформації, особливо для обласних, районних, міських газет. Інтернет надає можливість безпосередньо звертатись до оригінальних ресурсів європейських і євроатлантичних організацій, однак не всі вони мають україномовні або російськомовні сторінки, або ж містять обмежену кількість перекладених матеріалів.

Нині в Інтернеті функціонує понад півсотні українських сайтів і веб-сторінок, на яких можна знайти інформацію з питань євроатлантичної інтеграції. У першу чергу відзначимо сайти державних владних структур, про які вже йшлося вище.

Вельми корисним та інформативним ресурсом також видається портал Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України (http://www.nceai.gov.ua/ua.phtml). Особливість даного порталу полягає в тому, що тут зводяться «відмоніторені» новини з різних джерел щодо співпраці України й НАТО; крім того, щотижня видається бюлетень останніх подій у галузі військової та іншої співпраці, є ґрунтовний перелік громадських організацій, що займаються різними аспектами інтеграції до НАТО, з усіма контактами. Загалом, цей сайт варто визначити як один з найвдаліших.

Серед інших оперативно поновлюваних і змістовних ресурсів виділимо сайт Національного інституту стратегічних досліджень (http://www.niss.gov.ua), який подає огляди, присвячені проблемам і перспективам інтеграції України до ЄС та НАТО. Особливо корисний цей сайт з огляду на те, що тут часто узагальнюються результати різних досліджень, здійснених у різний час різними організаціями. Аналітичні та інформаційні матеріали з питань євроатлантичної співпраці можна знайти також на інтернет-сторінці Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова (http://www.uceps.org/ua/index) на порталі ПАУСІ (Польсько-української фундації співпраці) (http://www.pauci.org/ua), сайті Українського незалежного центру політичних досліджень (http:///www.ucipr.kiev.ua/inclex.php), порталі фонду «Демократичні ініціативи» (http://www.dif.org.uarndex.vis). Крім того, важливу роль в інформуванні відіграють інтернет-ЗМІ -сайти новин, інформаційно-аналітичні портали, електронні версії газет та журналів тощо [20, c. 27-28].

Вільний доступ до інформації про НАТО в Інтернеті сприяє більшій поінформованості й обізнаності її користувачів із цих питань порівняно з громадянами, то не користуються всесвітньою мережею. Слід звернути увагу на те, що й рівень підтримки членства України в НАТО серед такої аудиторії значно вищий. За даними соціологічного опитування на веб-сайті видання «Кореспондент» (www.korespondent.net), він сягає 60 %. І лише 19 % респондентів — висловилися проти. Це свідчить про те, то люди, які мають доступ до інформації і цікавляться нею, вважають доцільним вступ України до НАТО.

Проте основна увага має бути зосереджена на друкованому, телевізійному та радіомовному (переважно для мешканців сільських районів) представленню інформації, оскільки саме такі ЗМІ охоплюють найбільшу аудиторію. Зусиллями МЗС, зокрема Департаменту НАТО, який збільшив кількість контактів з журналістами українських ЗМІ як у центрі, так і в регіонах і ввів практику забезпечення українських журналістів інформаційними матеріалами з різноманітних аспектів євроатлантичної інтеграції, вдалося збільшити кількість інформаційних повідомлень, передач і публікацій на згадану тематику у вітчизняному інформаційному просторі. Зросла кількість звернень журналістів до департаменту НАТО з проханням дати інтерв’ю, коментар або інформацію щодо відносин Україна — НАТО.

Питання євроатлантичної інтеграції України, її співробітництва з Північноатлантичним альянсом та діяльності НАТО висвітлюються у програмах новин, в авторських та аналітичних передачах Національною телекомпанією України, Національною радіокомпанією України та 12 регіональними теле- і радіокомпаніями в межах державного замовлення. Матеріали із зазначеної тематики представлені в друкованих центральних і регіональних ЗМІ. Серед головних тем можна виділити інформацію про поточні події співробітництва Україна — НАТО, оприлюднення досліджень громадської думки, а також публікації щодо існуючих в українському суспільстві «міфів про НАТО». Останнє є особливо важливим, бо, незважаючи на зусилля державних інституцій, представників громадськості, пожвавлення інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення, особливо східних та південно-східних областей, ставлення пересічних громадян до перспектив, набуття Україною членства в Альянсі залишається переважно негативним.

У цьому контексті слід звернути увагу ще й на такий аспект, як змістовність інформаційних матеріалів. Це видається важливим з огляду на невеликий рівень підтримки євроатлантичного курсу України населенням, проведення активної антинатівської інформаційної кампанії досить великим колом політичних сил.

По-перше, відзначимо, що інформація щодо євроатлантичного курсу України, сучасного стану Північноатлантичного альянсу, практичних взаємовідносин України з НАТО тощо повинна мати своєчасний, об’єктивний, неупереджений характер, а також виключати будь-який натяк на пропагандистську або агітаційну спрямованість.

Аналітичні матеріали мають містити відповіді на питання, які найбільше хвилюють пересічних громадян: для чого Україні НАТО; що дає вступ України до НАТО державі в цілому та кожному громадянину окремо; які зовнішні загрози існують для України; чому Україна не може залишатися позаблоковою країною; чому НАТО є гарантом стабільності та миру в Європі й як це кореспондується з бомбардуванням Югославії та фактично її знищенням; як зміниться геополітичне становище України в разі вступу до НАТО тощо. Відповіді на ці та інші питання дали б змогу розвінчати існуючі міфи про Організацію Північноатлантичного договору [19, c. 22-23].

Враховуючи особливості українських реалій, слід інформувати громадян про відносини Російської Федерації з НАТО, які розвиваються досить динамічно.

При висвітленні питань співробітництва з НАТО слід звертати більше уваги на невійськові проекти і вимоги Альянсу щодо боротьби з корупцією, економічні питання, інформаційні питання, зокрема у сфері забезпечення свободи слова, побудови громадянського суспільства.

Доречно також надавати інформацію про те, що дало постсоціалістичним країнам приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО і як позначилося на їх розвитку входження в Організацію Північноатлантичного договору.

Це далеко не повний перелік тем, але ці моменти є принципово важливими для висвітлення.

3.2. Стан та перспективи інформаційної діяльності НАТО щодо євроатлантичної інтеграції України

Опитування різних верств населення України підтвердило існування численних проблем реформування військової сфери. Класифікуючи їх за змістом та характером здійснення, можна виділити політичні, фінансові, техніко-технологічні, організаційні, соціальні, інформаційні та інші проблеми. Рівень гостроти основних проблем, які виникнуть перед Збройними силами України у ході проведення інтеграції Україна — НАТО, подано на рис. 3.1.

Слід зауважити, що експерти по-різному оцінюють вплив євроінтеграції на вирішення існуючих внутрішніх проблем країни. Так, позитивний вплив євроатлантичної інтеграції України, більше ніж половина (66,2%) експертів пов’язують з прискоренням реформування Збройних сил України; 53,4% опитаних мають сподівання на подальший розвиток військово-промислового комплексу, для 56,0% опитаних вона сприятиме зміцненню національної безпеки, а для 50,6% — забезпечить ринкові реформи в економіці.

Одночасно більше від третини опитаних не відчувають позитивного впливу євроінтеграції на проведення ринкових реформ, становлення середнього класу, подолання бідності і подальше соціальне розшарування, зростання соціальної захищеності громадян, а окремі експерти відмічають негативний вплив інтеграції на внутрішній розвиток України [13, c. 22-23].

Так, кожен десятий вважає ймовірним погіршення проведення ринкових реформ в економіці, а третина опитаних — зростання політичного напруження та подальше соціальне розшарування громадян. Отже, маємо усвідомити, що євроінтеграція не спроможна вирішити існуючі проблеми країни. Потрібні ефективні заходи самої держави для подолання кризових соціально-економічних загроз та внутрішніх ризиків.

Політичні проблеми реформування пов’язані з актуальністю вибору чіткої стратегії подальшого розвитку сфери, формуванням оборонної доктрини, що відповідатиме національним інтересам, усуватиме внутрішні та зовнішні загрози. Хоча загроза зовнішньої агресії для країни має дещо гіпотетичний характер, проте не враховувати її не можна. Цікавими виявилися думки експертів щодо перспектив оборонної доктрини функціонування Збройних сил України, які подано у таблиці.

Як свідчать дані таблиці, експерти виявили досить різне ставлення до НАТО як головної оборонної доктрини України. НАТО, залишаючись найвпливовішою в Європі воєнно-політичною структурою, гарантом системи європейської безпеки, може дати Україні економічні та політичні вигоди у сфері воєнного співробітництва. Однак експерти не були одностайними у визначенні такої оборонної доктрини. Найбільша кількість експертів (46,2%) дотримуються доктрини інтеграції України з Росією, значна кількість (41,2%) — сподіваються на інтеграцію України в НАТО, а третина опитаних (37,4%) — підтримують одночасну інтеграцію України і з НАТО, і з Росією.

Незначна кількість експертів (17,4%) вважають актуальним збереження позаблоковості України, причому дуже актуальною таку оборонну доктрину визнають лише 6,2% опитаних, хоча вона потребує дотримання політики нейтралітету, відмови від системи колективної безпеки та принципово нової моделі побудови Збройних сил України.

Суперечливе ставлення виявили більш ніж третина експертів, які засвідчили, що означені вектори оборонних доктрин для України є однаковою мірою як актуальними, так і неактуальними. Це свідчить про відсутність єдиної доктрини та чітких концептуальних підходів розвитку сфери, а натомість, про існуючі істотні розбіжності щодо найважливіших стратегічних цілей розвитку військової сфери України [12, c. 282-283].

Висновки експертів щодо оборонних доктрин логічно кореспондуються з результатами масового опитування громадян щодо перспектив вибору військово-політичного союзу України. Респонденти визначили приблизно однаковий векторний вибір військово-політичних союзів. Так, частина опитаних (22,8%) підтримують вступ України до НАТО, приблизно однакова кількість (більше ніж 17,0%) — сподіваються на військовий союз України з Росією та військовий союз України з НАТО та Росією, а трохи менша кількість (16,0%) — вважають, що Україна має бути позаблоковою державою.

Досить цікавими є результати масового опитування громадян у регіонах України. Особливість регіонального опитування полягає у тому, що 26,8% респондентів Харківського, 25,2% Причорноморського і 29,3% Донецького регіонів підтримують військово-політичний союз з Росією більше, ніж вступ України у НАТО ( відповідно 8,7, 22,5 та 10,7%). Одночасно більш як 20,0% опитуваних Харківського та Донецького регіонів вважають за можливе одночасний вступ України до НАТО і в союз із Росією. Незначна кількість респондентів, а саме: 11,9% Центрального регіону, більше ніж 19,0% Західного і Придніпровського, 16,0% Харківського і Причорноморського регіонів, а також 13,6% респондентів у цілому по країні дотримуються поглядів, що Україна має бути позаблоковою державою.

Отже, соціологічне дослідження дає змогу прогнозувати ймовірність існування кількох оборонних доктрин та різновекторного вибору військово-політичних союзів України, що у майбутньому зумовить потребу у визначенні більш чітких політичних стратегій та механізмів їх реалізації у проведенні реформ Збройних сил України.

Як засвідчують результати соціологічного дослідження (див. рис.3.1), однією з проблем реформування є недостатнє фінансове забезпечення. Вона полягає у недосконалій системі фінансування та виконання оборонного бюджету, неефективній системі управління державними видатками, а відтак -недостатності коштів на утримання армії, потребі у значних додаткових надходженнях для проведення у ній реформ. Загалом переважна більшість (75,4%) експертів вважають залучення додаткових асигнувань з бюджету важливою проблемою, лише незначна частина з них (17,8%) оцінюють її як недостатньо важливу, а ще менше (6,8%) — неважливою взагалі. Проте всі експерти висловили одностайну думку, що вирішення існуючих проблем реформування сфери потребує додаткових фінансових витрат. Лише 0,4 — 5% опитаних не вбачають потреби у додаткових фінансових коштах.

Зауважимо, що останнім часом бюджетне фінансування армії задовольняється лише на 40-50% мінімальної потреби. Законом України «Про оборону України» передбачається виділяти щороку на оборону не менше ніж 3% запланованого обсягу валового внутрішнього продукту країни (ВВП), проте фактично вони значно менші. І хоча у 2004 році бюджетні видатки на оборону було збільшено, однак вони становили лише 76,6% бюджетного запиту Міністерства оборони України. Такий стан утримання армії не можна вважати задовільним, він суттєво гальмує проведення реформ [17, c. 40-41].

Соціологічне дослідження дає можливість прогнозувати ймовірний рівень додаткових видатків з бюджету на проведення заходів реформування Збройних сил України. Зокрема, думку про «значні фінансові витрати» на реформування структури Збройних сил України поділяють 71,2 % опитаних експертів (у тому числі «дуже значні» за оцінкою 23,2% експертів). Для 69,0% опитаних експертів «значні кошти» (зокрема «дуже значні» за оцінкою 34,0 % експертів) необхідні на вирішення проблеми працевлаштування військовослужбовців, які будуть звільнені у зв’язку із скороченням.

Одночасно більше ніж половина експертів (53,0%) вважають, що скорочення чисельності центрального апарату Міністерства оборони України потребує «незначних» та «середніх» фінансових витрат, а менша частина (41,4%) — «значних» та «дуже значних» витрат. Аналогічно більшість експертів (52,2%) поділяють думку, що вирішення проблеми вилучення із сфери управління Міністерства оборони України майнових комплексів потребує «незначних» та «середніх» фінансових витрат, а решта експертів ( 42,4%) — «значних» та » дуже значних» витрат.

Як видно з рис. 3.2, 47,0% опитаних поділяють думку про потребу «дуже значних», а 32,0 % експертів — «значних» витрат з бюджету. Наразі окремі експерти (15,6%) стверджують, що переозброєння армії потребує «середніх» витрат, 4,6% опитаних -«незначних», а менше ніж 1% — взагалі заперечують необхідність таких коштів.

Водночас, експерти досить одностайні в поглядах щодо потреби додаткових коштів з бюджету на запровадження контрактної системи служби в армії. Оцінку рівня додаткових фінансових витрат на запровадження контрактної системи служби в армії подано на рис. 3.2.

Як видно з рис. 3.2, професіоналізація армії за оцінкою 30,4% експертів потребує «дуже значних» витрат, 40,4% експертів — «значних», 23,0% — «середніх» і лише за оцінкою 4,6% — «незначних» витрат. 1,2% опитаних експертів вважають, що додаткових витрат з бюджету не потрібно.

Експерти засвідчують, що приведення армії у відповідність до вимог НАТО також потребує значних додаткових фінансових витрат з бюджету.

Оцінку рівня додаткових фінансових витрат на означені заходи наведено на рис. 3.3.

Так, 46,2% експертів оцінюють рівень додаткових витрат на приведення армії у відповідність до вимог НАТО як «дуже значний, 34,2% — як «значний», 13,8 % — як «середній», і лише 4,4% — як «незначний». 1,4% опитаних вважають, що додаткових коштів не потрібно.

Отже, як свідчать наведені дані експертного опитування, здійснення реформ у Збройних силах України потребує значних додаткових асигнувань і відповідно істотного збільшення оборонного бюджету. Багатьма аналітиками та фахівцями стверджується, що найбільш прийнятним варіантом розподілу та структури видатків може бути такий: 50% спрямовується на утримання особового складу, 25% — на проведення науково-дослідних та конструкторських робіт, модернізацію та закупівлю озброєнь і військової техніки, 25,0% — на бойову підготовку, матеріально-технічне постачання та інші потреби.

З огляду на наведені вище оцінки та з врахуванням даних рис.3.1 реформування військової сфери України пов’язано з вирішенням техніко-технологічної проблеми, сутність якої полягає у потребі переозброєння, конверсії (закритті) надлишкових оборонних підприємств, заміни старої техніки, а також її утилізації (знищенні) та реструктуризації всього оборонно-промислового комплексу [24, c. 27-28].

Думку щодо актуальності зазначеної проблеми у реформуванні військової сфери поділяють переважна більшість експертів. Це збігається з поглядами численних аналітиків, вищих посадових осіб, політиків і фахівців, які технічний стан озброєння та військової техніки оцінюють як критичний. Вони вважають, що у 2007 — 2011 роках Збройні сили України вступають у період повного зношення за терміном експлуатації переважної більшості складних комплексів та зразків озброєння. Зокрема, на кінець 2010 року стали непридатними до користування 70-80% основних видів ракетно-артилерійського озброєння, половина винищувачів та літаків-розвідників, 60% бомбардувальників від усієї штатної чисельності.

Серед найважливіших заходів вирішення цієї проблеми 67,0% опитаних визнають подальшу конверсію оборонних підприємств, 71,2% — створення сучасної військової інфраструктури в армії, а 67,6% — підтримують реструктуризацію оборонно-промислового комплексу. Натомість відповідно 22,6, 21,6 і 23,8% експертів означені напрями реформування не вважають важливими, а решта — заперечують їх взагалі.

Актуальною проблемою реформування армії, як свідчать дані рис.3.1, експерти визнають зберігання та утилізацію застарілих техніки та видів озброєння. Таку думку поділяють 75,8% опитаних, проте 17,4 % визнають її не досить актуальною, а ще менше (6,8%) — зовсім неактуальною. Однак відомо, що на 184 об’єктах зберігання стратегічного, оперативного та військового запасу армії перебувають понад 2 млн тонн ракет та боєприпасів. До 2010 року загальна кількість озброєння та військової техніки, що підлягатиме утилізації, зросте до 140 тис. одиниць. Таким чином, постійне зростання кількості застарілої техніки за умови відсутності ефективного механізму її ліквідації, що потребує застосування сучасних технологій, значних коштів на їх впровадження та здійснення, вже нині в Україні є загрозливим для життя населення та навколишнього середовища.

Опитування експертів (див. рис.3.1) виявило численні організаційні проблеми, пов’язані з потребою проведення структурних змін у військовій сфері, спрямованих на удосконалення системи управління військовою сферою у цілому, створення нових військових підрозділів та видів озброєння, оптимізацію функцій та чисельності управлінських та військових підрозділів, запровадження прогресивних форм організації служби, її професіоналізації, а також підвищення рівня професійної підготовки військовослужбовців. Зокрема, погляди щодо необхідності реформування системи управління військовою сферою поділяють майже 70,0% експертів, 23,0% оцінюють проблему як недостатньо актуальну, а 7,4% — не вважають її важливою. Крім того, більше від половини експертів (65,0%) позитивно ставляться до удосконалення системи управління повітряним простором, хоча для 28,0% опитаних ця проблема є не досить важливою, а для 6,7% — неважливою взагалі.

Слід підкреслити, що проведення численних організаційних заходів у Збройних силах країни супроводжувалося періодичними скороченнями чисельності армії, проте й сьогодні вона залишається досить обтяжливою для економіки держави і суспільства. Зауважимо, що серед 150 країн світу українська армія посідає за чисельністю 13 місце, а за рівнем бюджетного утримання та забезпеченості у розрахунку на одну особу — 126. Передбачається, що чисельність армії, яка у 2003 році становила близько 260 тис. осіб, зменшиться і до кінця 2005 року налічуватиме 200 тис. осіб: 160 тис. військовослужбовців і 40 тис. цивільних. Одночасно експерти Національного інституту стратегічних досліджень України дотримуються поглядів, що армія має налічувати близько 120-150 тис. військовослужбовців.

Більшість експертів (69,4%) вважають доцільним підвищення професійної підготовки та кваліфікації кадрового складу Збройних сил України, що сприятиме формуванню засад професіоналізації армії. Проте незначна частина експертів (23,8% ) дотримуються поглядів, що проблема є не надто гострою, а ще менша кількість (6,4%) не відчувають її актуальності. Серед заходів підвищення професійної підготовки військових особливого значення, як зазначають фахівці, набувають створення принципово нових військових частин та формувань, запровадження контрактної системи служби в армії, сучасних технологій обліку призовних ресурсів, зокрема, комп’ютерної системи їх обліку та бази даних на кандидатів, які проходитимуть військову службу за контрактом [30, c. 76-77].

Актуальність та доцільність переходу армії на професійні засади також засвідчили результати масового опитування громадян України, які підтвердили думку про досить прихильне ставлення громадян до професійної армії. Так, досить значна кількість респондентів (45,6%) позитивно ставляться до проходження військової служби своїх дітей та родичів за контрактом, 17,8% — нейтрально, а 19,3% опитаних — негативно. Водночас, значна кількість опитаних (46,6%) висловили негативне ставлення до їх участі у миротворчих операціях, що свідчить про побоювання та неприйняття громадянами України участі їх дітей та родичів у міжнародних військових конфліктах та операціях. Отже, такі результати можуть свідчити про позитивне загалом ставлення суспільства до переходу армії на професійну основу.

Опитування виявило, що окремою проблемою реформування Збройних сил України залишається соціальна проблема. Як показують дані рис.3.1, переважна більшість (67,8%) експертів вважають актуальним вирішення соціальних питань військовослужбовців, звільнених у запас, незначна частина (18,2%) оцінюють проблему як не досить актуальну, а ще менша (14,0%) — неважливою, хоча проблеми забезпечення соціальних прав і гарантій військовослужбовців, зокрема вирішення житлової проблеми та проблем соціальної адаптації військових, що будуть звільнені у запас чи підпадуть під скорочення, загальновідомі.

Соціологічне дослідження виявило об’єктивну потребу у створенні достатнього рівня інформованості населення з питань національної безпеки та оборони. Армія, що є невід’ємною частиною держави та однією з шанованих інституцій українського суспільства, традиційно і досі залишається закритою для широкого загалу через відсутність об’єктивної та правдивої інформації про її існування та проблеми.

Загальні оцінки експертів щодо рівня інформаційного забезпечення та підтримки суспільних інституцій у ході проведення реформ військової сфери засвідчили, що загалом, своєчасність та актуальність створення цивільного демократичного контролю над Збройними силами України підтримують більше ніж половина експертів (55,8%), третина (31,8%) — вважає недостатньо актуальним, а частина (12,2%) — неактуальним.

Зауважимо, що згідно із законодавством, суб’єктами демократичного контролю над Воєнною організацією держави, і зокрема над Збройними силами України, є Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Прокуратура, судові органи (в межах визначених повноважень), громадяни та ЗМІ. Проте, виходячи з того, що прийняття відповідного закону не передбачає чіткої стратегії його запровадження, а система цивільного контролю не може бути зосереджена винятково у системі Міністерства оборони України, експерти виявили досить стримані оцінки щодо рівня цивільного контролю над Збройними силами України з боку суспільних інституцій.

Експерти поділяють погляди, що Президент та Кабінет Міністрів України мають більший рівень цивільного контролю, ніж інші державні інституції. Так, рівень цивільного контролю з боку Президента України половина (50,4%) експертів оцінюють високим, третина (30,0%) — середнім, а п’ята частина (19,4%) — низьким, а Кабінету Міністрів України — більше ніж половина експертів (60,2%) — середнім та низьким, а решта (39,6%) — високим.

Лише кожен п’ятий експерт вважає, що Верховна Рада України має високий рівень контролю, а приблизно однакова кількість, відповідно 40,2 і 39,6% експертів — оцінюють його як середній та низький. Середні оцінки рівня цивільного контролю над Збройними силами експерти відмічають з боку Прокуратури України (40,6%), судових органів влади (41,8%), органів місцевого самоврядування (31,8%). Більшість експертів засвідчують низький рівень цивільного контролю з боку органів місцевого самоврядування (70,0%), політичних партій (57,8%) та громадських організацій (60,0%) [15, c. 6].

Отже, такі стримані оцінки свідчать про слабкість громадянського суспільства, корпоративний характер владних структур та відсутність ефективної взаємодії діяти за демократичними нормами. 

Висновки

Підсумовуючи викладене вище, варто відзначити, що в Україні не існує проблеми з доступністю інформації про європейські та євроатлантичні структури. У разі виникнення потреби, таку інформацію можна знайти швидко і без особливих зусиль. Але є великий брак інформації про ЄС та НАТО на рівні щоденного інформування пасивної більшості, яка становить основу будь-якого суспільства. На сьогодні засоби масової інформації мало залучені до такої роботи. Інформація з питань євроатлантичної інтеграції й діяльності НАТО здебільшого обмежується короткими повідомленнями про проведення навчань чи операцій, засідань військових штабів чи комісії Україна — НАТО, а також скупими повідомленнями про проведення певних заходів у рамках інформаційної кампанії. Сама ж суть трансформаційних процесів всередині НАТО і його роль у забезпеченні світової безпеки розкриваються слабо. Разом з тим слід очікувати, що такий стан зміниться з прийняттям програми інформування громадян з питань євроатлантичної інтеграції.

За підсумками дослідження можна зробити такі висновки:

Комунікація грає головну роль у ствердженні значення НАТО у політичних та соціально-економічних умовах нового тисячоліття. Інформаційна функція сприяє мобілізації широкої глобальної підтримки Організації. Ця підтримка залежить від того, наскільки ефективно, на думку громадськості, НАТО займається рішенням проблем світової спільноти. Для інформаційної структури НАТО одним з головних завдань є ґрунтовне і своєчасне висвітлення діяльності Організації, її проблем і досягнень, а також активне просування цілей і ідеалів, зафіксованих у Статуті НАТО, що здійснюється шляхом проведення інформаційних кампаній. Кінцева мета інформаційної діяльності НАТО – забезпечення ефективної діяльності Організації та успішне розв’язання проблем, що виникають в світі.

Основні стратегії інформаційного комплексу НАТО спрямовані на впровадження в структурі НАТО культури комунікації, розширення можливостей використання інформаційних технологій, відображення унікальної ролі Організації в рішенні завдань міжнародного співтовариства в області миру, розвитку і прав людини, посилення здатності Організації здійснювати комунікацію на рівні країн і регіонів.

НАТО в своїй комунікаційній діяльності використовує всі існуючі на сьогодні засоби поширення інформації, використовуючи для цього різні методи. До основних форм інформаційної діяльності, а саме: радіомовлення, телебачення, друкованих матеріалів та Інтернету, додаються такі додаткові традиційні види, як екскурсії для відвідувачів, програми брифінгів для шкіл і коледжів, влаштування виставок в Центральних установах, організація семінарів, концертів й урочистих заходів в особливих випадках. Діяльність Бібліотеки НАТО включає обслуговування делегацій і персоналу, головних Департаментів та глобальних публікацій; бібліотеці доручено також здійснювати спостереження за системою бібліотек-депозитаріїв і надавати довідкові матеріали широкій громадськості. Мережа ІЦ НАТО створена для забезпечення безпосереднього контакту ДПІ зі світовою громадськістю.

Серед основних аспектів інформаційної діяльності треба виділити друковані матеріали, які зберігають свою актуальність для інформаційних ланок в усьому світі і є головним елементом пропагандистських зусиль НАТО. Охоплення інформаційної діяльності НАТО значно розширюється завдяки більш активному використанню мережі Інтернет. Хоча в багатьох частинах світу доступ до мережі обмежений, численні передаточні ланки користуються нею для одержання матеріалів про НАТО. Слід зазначити можливість використання Інтернет як каналу ЗМІ. Саме завдяки цій якості вона може стати в майбутньому одним з головних інструментів в реалізації стратегії в області комунікації.

Велика робота проведена останнім часом із забезпечення потенціалу міжнародного радіомовлення. Радіомовлення є найбільш прямим і економічним засобом передачі інформації в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються. Незважаючи на всі свої зусилля, радіослужба НАТО має проблеми через скорочення обсягу ресурсів.

Незважаючи на великий вплив, який має телевізійна інформація завдяки своїй наочності, телебачення є найбільш слабким місцем інформаційної системи НАТО. 

Список використаної літератури

1. Указ Президента України «Питання Воєнної доктрини України» // Стратегічна панорама. — 2005. — № 1. — С. 17.
2. Про схвалення Концепції Державної  цільової програми інформування  громадськості з питань євроатлантичної  інтеграції України на 2008-2011 роки. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. N 960-р. Офіційний сайт Кабінету Міністрів України. – Режим доступу: http://www.km.gov.ua.
3. 3 Декларація саміту НАТО в Страсбурзі / До ювілейного саміті НАТО 3 — 4 квітня 2009 Офіційний сайт Місії України при Організації Північно-Атлантичного Договору. — Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/missionnato.
4. Анісімов А. Інформаційна безпека та організація технічного захисту інформації у контексті євроатлантичної інтеграції // Україна-НАТО. — 2007. — № 5. —  С. 20-27
5. Бадрак В. Військово-технічна взаємодія — процес двосторонній // Україна-НАТО. — 2004. — № 4. — С. 63-69
6. Балакин С. Под стандарт НАТО // Моделист-конструктор. — 2005. — № 2. — С. 29-30
7. Безчасний Л. К., Новіков Е. Б., Юрчук В. В. Інтегрування нових членів та партнерів НАТО у військово-економічне співробітництво країн альянсу: висновки для України // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 8. —  С. 81 — 90
8. Бєлашов В. Розширення НАТО: за і проти: Полеміка у Сполучених Штатах Америки // Політика і час. — 1998. — № 4. — С. 35-44
9. Бодрук О. Європейські прагнення й американські можливості: Вплив взаємовідносин США та їх європейських партнерів на подальшу долю НАТО // Політика і час. — 2004. — № 3. — С. 69-76. ; № 4. —  С. 12-20
10. Бойчун О. Соціально-економічні наслідки розширення НАТО для України // Економічний часопис. — 2004. — № 10. — С. 10-13
11. Брежнєва Т. Реформування програми НАТО «Партнерство заради миру» як результат трансформації Альянсу: виклики та можливості для України // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — С. 185-191
12. Вишневська І. Проблеми інформування громадян України з питань євроатлантичної інтеграції в контексті забезпечення сталого розвитку // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. — 2008. — Вип. 21. — С. 280-294
13. Галач А. Методи інформаційного впливу // Україна-НАТО. — 2006. — № 6. — С. 21-28
14. Гречанінов В. Враховуючи нові реалії міжнародних відносин // Україна-НАТО. — 2004. — № 2. — С. 29-39
15. Гречанінов В. Євроатлантична інтеграція: за і проти // Україна і світ сьогодні. — 2006. — № 14-15. — С. 6
16. Гречанінов В. Шляхом євроатлантичної інтеграції // Політика і час. — 2003. — № 2. — С. 26-34
17. Грубов В. Європейська безпека на платформі НАТО: принципи та вимоги // Віче. — 2003. — № 1. — С. 38-44
18. Дюре, Мішель. НАТО у XXI  столітті // Україна-НАТО. — 2004. — № 1. —  С. 30-36
19. Иванов П. Трансформация НАТО: век нынешний и век минувший // Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 1. — С. 15-26
20. Івченко, Володимир. Ключова складова євроінтеграції // Політика і час. — 2004. — № 5. — С. 21-38
21. Ієвіня О. Правові засади євроатлантичної інтеграції // Україна-НАТО. — 2006. — № 1. — С. 60-65
22. Їжак О. У новому циклі розширення Альянсу // Політика і час. — 2002. — № 11. — С. 11-32
23. Каспрук В. НАТО: контекст нового клімату світової безпеки / В. Каспрук // Сучасність. — 2004. — № 5. — С. 77-89
24. Каспрук В. Як хто ставиться до НАТО: уявлення, стереотипи, позиції // Надзвичайна ситуація. — 2004. — № 10. — С. 26-28
25. Качалова Т. Невоенная проблематика в деятельности НАТО // Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — № 3. — С. 129-132
26. Кокошинський О. Діалог громадськості з НАТО // Україна-НАТО. — 2006. — № 1. — С. 66-73
27. Кокошинський О. Процеси євроатлантичної інтеграції: роль громадських організацій // Україна-НАТО. — 2005. — № 2. — С. 59-66
28. Кокошинський О. Співпраця з НАТО як фактор зміцнення безпеки держави: досвід і перспективи України // Економічний часопис. — 2005. — № 3-4. — С. 28-29
29. Короп М. Співробітництво з НАТО: правові аспекти // Юридичний вісник. — 2003. — № 42. — С. 7
30. Кравченко, Сергій. Ставлення соціальних груп до євроатлантичної інтеграції // Україна-НАТО. — 2006. — № 6. — С. 70-80
31. Крушельницька Т. Ставлення населення о євроатлантичного курсу // Україна-НАТО. — 2005. — № 4. — С. 71-80
32. Крючков, Георгій. Проблеми національної безпеки в контексті євроатлантичної інтеграції // Україна-НАТО. — 2004. — № 1. — С. 17-29
33. Кузнецова Е. НАТО. Тенденция к размыванию альянса // Международная жизнь. — 2004. — № 4-5. — С. 83-90
34. Левцун О. Мотиви ставлення населення щодо вступу України до НАТО // Україна-НАТО. — 2006. — № 5. — С. 73-76
35. Мацейко Ю. НАТО: нові можливості і нові безпеки // Політика і час. — 1999. — № 4. — С. 9-17
36. Мельник М. Членство в НАТО і корупція несумісництво // Національна безпека і оборона. — 2003. — № 7. — С. 65-67
37. Морозов К.П. Невідоме НАТО // Персонал. — 2002. — № 11. — С. 48-53
38. Мураховський А. Засади державної інформаційної політики // Україна-НАТО. — 2006. — № 5. — С. 14-19
39. На шляху до євроатлантичної інтеграції // Зовнішні справи. — 2009. — № 4-5. — С. 33-35
40. Навроцький В. Практична складова співпраці НАТО з іншими міжнародними організаціями щодо підтримки миру та безпеки // Віче. — 2010. — № 24. — С. 9-11
41. Нижник Н. Євроатлантична інтеграція України в контексті ключових факторів трансформації європейського простору безпеки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — С. 13-21
42. Новиков Е.Б. Особливості спільного фінансування та виробництва озброєнь у НАТО // Фінанси України. — 2004. — № 7.- С.90-95
43. Новіков Е.Б. Тенденції інтернаціоналізації воєнно-промислових комплексів НАТО // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 1. — С. 155-165.
44. Пирожков С. Стратегія реформування сектора безпеки // Україна-НАТО. — 2005. — № 2(6). — С. 16-20
45. Процес розширення НАТО // Юридичний Вісник України. — 2003. — № 46. — С. 11
46. Рахманинов Ю.Н. Некоторые соображения о расширении НАТО // США. Канада: экономика, политика, культура. — 1997. — № 2. — С. 56-60
47. Североатлантический Союз: безопасность одна на всех // Злагода. — 2002. — № 3. —  С. 4-5
48. Стасюк О. Що таке НАТО ? // Освіта. — 1997. — № 49. — С. 1
49. Сурмін Ю. Вступ України в НАТО: громадська думка та експертний інтелект // Військо України. — 2005. — № 12. — С. 18-20
50. Сурмін Ю. Динаміка розвитку громадської думки щодо євроатлантичного курсу // Україна-НАТО. — 2006. — № 6. — С. 68-80
51. Тредденик Д. Глобализация, международная безопасность и НАТО // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2004. — № 3. — С. 70-85
52. Україна — НАТО : Особливе партнерство // Урядовий кур’єр. — 1997. — 15 липня. — С. 1, 3, 4
53. Хартія про партнерство з НАТО : обов’язки сторін взаємні : /Про особливе партнерство між Україною та НАТО // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 12-18 липня. — С. 1
54. Хмелько В. Ставлення громадян України до її вступу до Євросоюзу і НАТО та їхні оцінки своєї обізнаності стосовно цих організацій // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 1. — С. 71-87
55. Храбан І. У рамках євроатлантичного партнерства: НАТО, ЄС та європейська оборонна політика // Політика і час. — 2003. — № 1. — С. 64-72
56. Черкаський І. Сучасний стан розвитку відносин України з НАТО // Україна-НАТО. — 2004. — № 3 . — С. 36-40
57. Членство в НАТО відповідає національним інтересам // Урядовий кур’єр. — 2005. — 21 жовтня. — С. 1,2
58. Шевченко, Олександр. Інформаційно-психологічні операції: концептуальні підходи НАТО і провідник країн світу // Соціальна психологія. — 2004. — № 2. — С. 111-121
59. Шерр Д. Інтеграція в НАТО: вибір між міфами і правдою / Джеймс Шерр // Національна безпека і оборона. — 2004. — № 8. — С. 23-25
60. Шлях до ЄС та НАТО: здобутки, проблеми та перспективи інформаційного забезпечення // Національна безпека і оборона. — 2008. — № 1. — С. 30-35
61. Юрчук В. Особенности интернационализации военно-промышленных комплексов стран НАТО // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 1. — С. 65-75