Вступ

Сучасний процес розбудови Української держави пов’язаний з усвідомленням широкого кола процесів, які відбуваються в суспільстві, в тому числі і тих з них, які безпосередньо пов’язані з реалізацією конституційних положень, що стосуються додержання та належної реалізації прав і свобод людини та громадянина. Одним з основних прав громадян є їх право на інформацію.

Інформація пов’язує між собою державу і громадянське суспільство, постає одним з дійових засобів налагодження взаємозв’язку між особою та державою. Правовідносини в сфері інформації торкаються життєвих інтересів практично всього населення нашої держави та потребують глибоких наукових досліджень, всебічного, повного і об’єктивного обґрунтування необхідних змін законодавства в цій сфері [1, с. 3].

Інформація може розглядатися як об’єкт права власності. Право власності на інформацію вбирає в себе правомочності власника, які складають наступні елементи: право володіння, право користування та право  розпорядження інформацією. Як і будь-які права та свободи, право власності на інформацію потребує забезпечення, тобто охорони та захисту.

Важливе місце в такому механізмі забезпечення прав і свобод посідають гарантії. Розкриття питань гарантій прав та свобод залишаються одними із найбільш актуальних у контексті формування в Україні правової держави.

1. Сутність та поняття терміну «інформація»

Поняття «інформація» має економічну ознаку предмета злочинів проти власності, однак стосовно фізичної та юридичної ознаки у вітчизняній кримінально-правовій доктрині виникають суперечки про те, чи є інформація матеріальною [2, с. 6].

У законодавстві України поняття «інформація» висвітлюється неоднозначно. Так, у ст. 1 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» (надалі – Закон) аналізована категорія розкривається як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [3, с. 1]. Зазначене поняття вказує на матеріальність цього об’єкта, оскільки інформація – це документовані відомості, тобто зафіксовані на певному матеріальному носієві. Якщо інформація виступає у формі публічно оголошених відомостей, її носієм є сама людина, яка поширює зазначені відомості.

Закон України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації» надає таке поняття інформації: це відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб (п. 15 ч. 1 ст. 1) [2, с. 1]. Зазначене визначення також вказує на те, що інформація відображена у певних матеріальних носіях.

Хотілося б також зазначити, що ч. 2 ст. 38 Закону України «Про інформацію» вказує на те, що інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження [3, с. 1]. Основними учасниками інформаційних відносин є: автори, споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації (ч. 2 ст. 42 цього Закону). Ця норма вказує на те, що інформація є об’єктом інтелектуальної власності.

З огляду на зазначене можна дійти висновку про те, що «інформація» – це відомості, що не можуть існувати без носія – певного матеріального «об’єкта». Формою існування інформації соціального походження є певні символи (цифри, літери, графічні зображення, звукові коливання тощо), а змістом – те, що ми відчуваємо, сприймаючи певні символи. Те, що є формою існування інформації природного походження, – для інформації соціального походження може бути лише носієм.

2. Інформація як об’єкт права власності

Якщо твір – це форма, яку необхідно захищати від несанкціонованого публічного відтворення, то інформація – це відомості. Відомості не мають форми, а коли вже мають – то це твір або документ, які мають свої власні режими захисту. Без форми ж захищати відомості немає сенсу, тому погодитись на однаковим підходом не можна.

Тобто, сама по собі інформація без прав на неї передаватися не може, адже вона не є матеріальною. Об’єкт в якому закріплена інформація сам по собі, а інформація сама по собі.

Тобто, якщо ми продаємо інформацію, то передаємо і права на неї, хоча б право користування. Але в такому випадку, обмеження ми повинні прямо передбачити в договорі.

Державний орган надає учасникам ринку інформацію за «договором купівлі-продажу» інформації. При цьому існує практика, за якою цей державний орган інформацію потім «продає» знову але вже іншим учасникам ринку. Ті положення «договору купівлі-продажу» (у виконанні державного органу), що стосуються конфіденційності, обмежують виключно права «покупця» поширювати інформацію далі але аж ніяк не обмежують аналогічне право «продавця».

Якщо перекласти це на категорії права власності: продавець може продавати товар необмежену кількість разів, при цьому конструкція договору не дозволяє покупцям протидіяти таким діям продавця і натомість обмежує право покупців у подальшому відчужувати товар.

 

3. Поняття гарантій адміністративно-правового забезпечення права власності на інформацію

Адміністративні гарантії – ті, що реалізуються в позасудовому порядку. У рамках управлінської компетенції посадові особи мають право, а в багатьох випадках – зобов’язані розглядати питання щодо забезпечення адміністративно-правових гарантій права власності громадян і вживати заходів для їх реалізації [1, с. 12]. Такий спеціальний порядок захисту права власності на інформацію здійснюється в органах Міністерства внутрішніх справ України, в органах Антимонопольного комітету України, Митної служби України тощо.

Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених Конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій, як слушно зауважує О. В. Зайчук, залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю [2, с. 277–278].

На основі зазначеного можна зробити висновок, що гарантії адміністративно-правового забезпечення права власності на інформацію у сфері публічного управління – це система нормативних, інституційних та організаційно-правових чинників, що забезпечує у сукупності здійснення права особи на володіння, користування та розпорядження інформацією. Ефективність і дієвість цих гарантій залежить від розвитку громадянського суспільства, розвиненості інститутів правової держави, високого рівня правової культури населення і всіх ланок державного апарату, якості роботи нормотворчих, а також правоохоронних органів і їх посадових осіб.

4. Механізм забезпечення права власності на інформацію правоохоронними органами

Існування права власності на інформацію породжує об’єктивну необхідність існування правового механізму реалізації такого права, який включає в себе, в тому числі, забезпечення і охорону відповідного права. Важлива роль в цьому механізмі належить правоохоронним органам, які повинні реагувати не тільки у випадку наявності факту порушення права, але і створити умови, за яких право власності на інформацію можна буде реалізовувати без порушення з боку інших суб’єктів.

Особливу роль при захисті права власності на інформацію відіграють правоохоронні органи, які використовують різні засоби, способи та заходи. Слід зазначити, що правоохоронні органи застосовують лише законні механізми захисту права власності на інформацію. При цьому часто зазначені механізми мають право використати тільки правоохоронні органи, інші особи можуть звертатися до правоохоронних органів з метою вжиття відповідних засобів, способів та заходів забезпечення права власності на інформацію.

Володарі інформації та власники (власники) інформаційних систем зобов’язані вживати заходів щодо захисту інформації, що забезпечують: 1) запобігання несанкціонованого доступу до інформації (до інформаційним системам) або інших порушень порядку доступу до інформації (її поширення), своєчасне виявлення фактів несанкціонованого доступу до інформації (до інформаційних систем), якщо такому несанкціонованому доступу не вдалося запобігти; 2) мінімізацію несприятливих наслідків порушення порядку доступу до інформації (її поширення); 3) можливість якнайшвидшого відновлення інформації, зміненої або знищеної внаслідок несанкціонованого доступу до інформаційної системи, яка містить таку інформацію.

Основні засади охорони права на інформацію встановлює також Закон України «Про інформацію». Так, відповідно до ст. 7 цього Закону право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду [3].

Отже, доступ зацікавленої особи до інформації за запитом може здійснюватися у формі: 1) ознайомлення з офіційними документами, що містять запитувану інформацію; 2) отримання копії відповідного документа або витягів з нього; 3) отримання письмової довідки, яка містить запитувану інформацію; 4) отримання усного викладу змісту запитуваної інформації; 5) отримання електронного повідомлення, переданого по каналам зв’язку; 6) надання інших носіїв інформації, які містять запитувану інформацію. Відповідь на запит задовольняється в формі, в якій той був адресований, якщо в самому запиті не вказано інше.

5. Інформація як нематеріальне благо та захист інформаційних прав згідно з Цивільним кодексом України

У сучасному світі суспільна взаємодія неможлива без обміну інформацією, що породжує певні труднощі у визначенні особистих прав на неї, оскільки людство зацікавлене у вільному обміні інформацією.

Відповідно до ст. 32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст. 34 кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише в передбачених ч. 3 ст. 34 Конституції випадках.

Інформація може тиражуватися й поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту, і це є її специфічною особливістю. Вона може бути відома багатьом, а якщо зберігається на матеріальному носії — то і належати одночасно необмеженій кількості осіб. Однак, на нашу думку, недостатньо коректним є зауваження про необхідність юридично закріплювати обсяг прав з використання інформації (її змісту) особами, які володіють такою інформацією (які володіють знаннями про зміст інформації). Значно відрізняються за змістом поняття «володіти інформацією» та «володіти знаннями про зміст інформації».

Отже, інформація має притаманні їй специфічні ознаки, які відображають її внутрішню природу та сутність, впливаючи на вибір способів захисту інформаційних прав. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 200 ЦК інформація є об’єктом цивільних прав, зокрема, одним із видів нематеріальних благ, встановлення монопольних прав на неї залишається проблемою. У ст. 18 Закону № 2657-ХІІ названо основні види інформації: статистична, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про особу тощо. Необхідність забезпечення суспільних інтересів змушує законодавця в деяких випадках запроваджувати особливий режим поширення і використання інформації. Наявність публічного елемента у структурі права на інформацію є, на думку фахівців, важливим чинником правового регулювання інформаційних відносин.

Зазначимо, що відповідальність за порушення права інтелектуальної власності, як і за невизнання чи посягання на нього, встановлена ЦК, іншими законодавчими актами чи договором (ст. 431 ЦК). Права на результати інтелектуальної творчої діяльності захищаються нормами цивільного, кримінального та адміністративного законодавства [1, c. 17].

Кожна особа має право звернутися до суду для захисту права на інтелектуальну власність (ст. 16 ЦК). Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення на захист права інтелектуальної власності з тих, що перераховані у ст. 432 ЦК. Спеціальні закони, присвячені різним видам об’єктів права інтелектуальної власності, містять відповідні статті про захист прав на ці об’єкти.

Частиною 2 ст. 200 ЦК надано право суб’єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Захист цивільних прав та інтересів учасників інформаційних відносин відбувається також згідно з нормою ст. 16 ЦК. Серед способів захисту, перерахованих у ч. 2 ст. 16 ЦК, найефективнішими для захисту інформаційних прав та інтересів можна назвати: визнання права; визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Цілком можливо, що з часом з’являться й інші способи захисту таких прав, що будуть передбачені у договорі або законі. Захист цивільних прав нотаріусом і самозахист цивільних прав у інформаційній сфері можуть, на нашу думку, з часом виявитися найбільш ефективними.

Висновки

Отже, ЦК містить значну кількість норм, які закріплюють поняття «інформація», як окремого нематеріального блага у складі інших нематеріальних благ, яке має свої особливості та характерні ознаки; інформацію у складі об’єктів права інтелектуальної власності — у разі відповідності ознакам результату творчої діяльності, зокрема, як комерційну таємницю; інформацію, як особисте немайнове благо з усіма, притаманними особистим немайновим благам, особливостями. Захист інформації та інформаційних прав здійснюється згідно з положеннями гл. 3 ЦК: загальними способами, перерахованими у ст. 16 ЦК, а також спеціальними способами, встановленими окремими законами. Суд може захистити інформаційне право або інтерес й іншими способами, які можуть бути встановлені договором або законом. Виявлення та подальший аналіз таких можливостей дадуть змогу розвивати доктринальні положення у названій сфері, удосконалювати законодавчу базу і збагачувати практику суду.

Список використаної літератури

1. Кузенко Л. В. Правове регулювання права громадян на інформацію в сфері державного управління : автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.07. – Харків, 2003. – 20 с.
2. Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: підр. / О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
3. Про інформацію: Закон України від 02 жовтня 1992 р. // ВВР. – 1992. – № 48.
4. Про телекомунікації: Закон України від 18 листопада 2003 р. // ВВР. – 2002. – № 28. – 173 с.
5. Цивільний кодекс України // ВВР. – 2003. – № 40-44.
6. Мазуренко О.О. Предмет преступлений против собственности: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – М., 2004.