Вступ

Перші п”ятирічки. Демонтаж НЕПу

2. Індустріалізація: завдання, труднощі тахарактерні риси

3. Особливості процесу індустріалізаціїв Україні

Висновки

Використана література

Вступ

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові "соціалізму". Значних змін зазнала й політика щодо України.

1. Перші п'ятирічки. Демонтаж НЕПу

Поворот у внутрішній політиці проявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Ще Ленін писав, що фундаментом соціалізму може бути лише велика машинна індустрія. Проте на кінець 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. Більшовицька партія проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

Поставало питання, де взяти кошти на індустріалізацію? На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок розорення частини селянства і пограбування колоній. І хоч партійні теоретики на словах відкидали такий шлях для СРСР, фактично його було втілено в життя в найбрутальнішій формі. "Внутрішньою колонією” для радянської промисловості стало селянство, насамперед українське.

Перший п'ятирічний план (1928—1933) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Але незабаром Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що не могло не призвести до диспропорції та зривів. Наприклад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т., у ході п'ятирічки завдання збільшили до 80 млн т., а фактичний видобуток у 1933 р. досяг лише 45 млн. т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2, 4 до 6, 6 млн. т. Фактично було виплавлено 4, 3 млн. т. Всупереч заяві Сталіна про виконання плану першої п'ятирічки за чотири роки і три місяці, насправді за більшістю показників він далеко не був виконаний навіть за п'ять років.

Та все ж таки перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України.
Республіка одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, з 1,5 тис. нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської гідроелектростанції — найбільшої на той час у Європі. Споруджувались підприємства-гіганти — Харківський тракторний завод, ''Запоріжсталь" та ін.

У другій та третій п'ятирічках процент інвестицій для України зменшився. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні було розміщено близько тисячі, в незавершеній третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 з 3 тис. Це було пов'язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці.

Напружені плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами.

Першим було розпалення масового ентузіазму. Для цього використовувалися "соціалістичне змагання", зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці тощо. У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника шахти „Центральна-Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевищивши норму в 14, 5 раз. (Щоправда, справедливіше було б поділити цей рекорд на трьох). Досягнення Стаханова було негайно використане для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стахановського руху. Сотні тисяч робітників справді щиро повірили в недалекий прихід "світлого майбутнього" і готові були на будь-які жертви заради нього.

Другий шлях — прямий примус і страх. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень. Брак у роботі, пошкодження станків кваліфікувались як підривна діяльність і могли завершитись навіть арештом. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти лише з "диким" капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.

Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні та гідні подиву. Важко підрахувати, в скільки разів зріс обсяг промислової продукції, оскільки тодішня статистика вже перестала об'єктивно відображати дійсність, але очевидно, що дореволюційний рівень був набагато перевершений. Стали до ладу металургійні гіганти
"Запоріжсталь", "Криворіжсталь" і "Азовсталь", тракторний і турбінний заводив Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві, виникли нові галузі промисловості, зокрема, хімічна. Але все це було досягнуто надто
дорогою ціною.

Наслідки індустріалізації для України неоднозначні. З аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну. Розгорнувся процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожен п'ятий житель України жив у місті, то напередодні другої світової війни — кожен третій). Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувались національний український робітничий клас (до цього він був переважно російським) і технічна інтелігенція. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село; демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; ліквідовано рештки економічної самостійності України; створено атмосферу напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

2. Індустріалізація: завдання, труднощі та характерні риси

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIVз'їзд ВКП (б) (грудень 1925 р.) про
голосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним про
довженням плану ГОБЛРО, офіційно цей курс був спря
мований на забезпечення економічної самостійності й не
залежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни;
створення матеріально-технічної бази для модернізації як
промисловості, так і сільського господарства; стимулю
вання неухильного зростання продуктивності праці і на
цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).
Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IXз'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на принципово важливу рольважкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.) стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб:

• по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу,
• по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XVз'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р,). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929 — 1932/1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У кінцевому підсумку пропонувалося здійснити один з двох альтернативних варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 рр.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік… Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути:

а) науковим прогнозом об'єктивних можливостей;

б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання;

в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади»).

На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 р. XVIпартконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки.

Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій —600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на
початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу длярозгортання процесу модернізації. Робилося це, як пра
вило, там, де були найсприятливіші для цього умови, азгодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати проіндустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVIз'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), Сталін акцентував: «Зараз…наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу наУкраїні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає… в тому, щоб, всебічно розвиваючицю базу і надалі, почати… створювати другу вугільно-металургійну базу … на Уралі».

Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей.

Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли став до ладу 1932 р. завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівськогоцинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства:

• зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки;
• у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва;
• дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля.

Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною вже кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою „Б” (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи „А” від кінцевого споживача, а це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї тепличних умов.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися чи реконструюватись,

але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак з часом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційне: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже 1927— 1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50% . Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Висновки

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Використана література

1. Історія України: Навчальний посібник. – К., 1997
2. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993
3. Крип”якевич І. Історія України. – Львів, 1992
4. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1992
5. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996
6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. – Харків: „Одіссей”, 2001
7. Історія України. – Львів: Світ, 1998
8. Бойко О.Д. Історія України. – К.:”Академія”. – 2002