Історія розвитку людства свідчить, що злочин і покарання є взаємо­пов´язаними та надзвичайно давні­ми суспільними явищами. У цьому контексті Н. Мельничук небезпідстав­но проводить паралель між злом, яке асоціюється з хаосом, та покаранням, що співвідноситься з порядком, і звер­тає увагу не на абсолютному знищенні зла, адже розуміє, що воно є вічним, а на досягненні гармонії між цими дво­ма феноменами, тобто рівноваги, яка досягається тільки наявністю пока­рання. Деталізуючи такий підхід, вона, зокрема, аргументує руйнівну суть злочину у внутрішньому світі злочин­ця та можливість відновлення цього світу через покарання [1, 50-51]. У та­кому випадку є зрозумілим постійний пошук людиною способів та механіз­мів самозахисту для її біологічно-ви­дового і суспільного існування та без­пеки.

Як показав проведений нами аналіз наукових джерел, зміни у свідомості юристів щодо недоцільності широкого застосування покарання у вигляді поз­бавлення волі відбулися лише наприкінці XIX ст., і в програмах перших міжнародних тюремних конгресів по­чали робитися спроби пошуку альтер­натив цьому виду покарання, хоча історія різноманітна і має давню прак­тику застосування різних видів пока­рань, не пов´язаних з позбавленням волі [2, 13].

Сучасні ж реалії довели перевагу гуманізації покарань у відновленні та збереженні морально-психологічних властивостей особи, яка вчинила злочин, для більш ефективної його ре-соціалізації. Як свідчить аналіз зло­чинності в багатьох країнах, незалеж­но від їх суспільного ладу жорстокість покарання не приводила до бажаного результату [3, 337]. Ефективність гу­манних способів та методів на сучас­ному етапі розвитку кримінальної сис­теми покарань була підтверджена рішенням IX Конгресу ООН (1995 р.), на якому було зроблено глибокий порівняльний аналіз та дано правову оцінку покаранням, пов´язаним та не пов´язаним з позбавленням волі. Цей аналіз продемонстрував більшу еконо­мічну, правову та виховну ефектив­ність застосування альтернативних до позбавлення волі покарань. На цих підставах Конгресом було схвалено розширене застосування країнами світу покарань, не пов´язаних з поз­бавленням волі [4, 42].

З огляду на це виникає практична потреба у наукових розробках у на­прямі підвищення гуманізації системи кримінальних покарань та розширен­ня видового складу альтернативних позбавленню волі покарань. Проведе­ний аналіз доктринальних джерел по­казує, що зазначена тематика тією чи іншою мірою була предметом дослі­дження у працях М. Бабаєва, Л. Багрій-Шахматова, Ю. Бауліна, О. Беци, І. Богатирьова, Є. Бодюла, О. Джужи, В. Дрьоміна, А. Закалюка, А. Зелін-ського, О. Колба, М. Коржанського, А. Степанюка, С. Фаренюка, М. Хав-ронюка, І. Яковець і багатьох інших вчених. Проте в контексті впливу хри­стиянської релігійно-правової норми на правову природу формування та практику застосування покарань, не пов´язаних з позбавленням волі, це пи­тання розглядається вперше.

На сьогодні багато хто з науковців вважає Біблію першоджерелом кримі­нального права [5,142], для якого є ха­рактерним чіткий порядок щодо виз­начення гріховності (протиправності) діяння та встановлення принципів відповідальності. Досліджуючи систе­му покарання за цим християнським джерелом, не можемо обійти сторо­ною проблему тлумачення понять «гріх» та «злочин» у їх взаємозв´язку. Адже, ґрунтуючись на розумінні самої суті гріха та злочину, вибудовуються основні принципові засади призначен­ня покарання.

І дійсно, першу письмову згадку про злочин ми зустрічаємо у Біблії. Так, у першій Книзі Мойсея встанов­лювалась заборона на дії, які є небез­печними для людини, а саме: на вжи­вання плодів з «дерева пізнання добра і зла», за порушення якої відповідно застосовувалося певне покарання — смерть (Буття, 2:17) [6, 2]. У цьому ви­падку сутнісний зміст гріха є схожим зі змістом тлумачення поняття «зло­чин» і містить формальну ознаку — протиправність, а саме: гріховні діян­ня є чітко визначеними і передбачені релігійною нормою (Вихід, глава 20). Проте необхідно зауважити, що ма­теріальний бік гріховної дії утворює не тільки соціальна сутність, а ще й моральна. Тобто гріховне діяння несе у собі не тільки суспільну небезпеку для інших людей, а й небезпеку для сутності існування особи, яка вчинила гріх. Тому формально-матеріальний бік гріха поєднує соціальну та моральну сутність, а враховуючи те, що на певно­му етапі становлення та розвитку дер­жавності держава узаконювала релігій­ні норми та забезпечувала їх виконання апаратом примусу, — ще й мала місце юридична сутність цього суспільно-ду­ховного явища.

Наявність вини в біблійній нормі теж виступає як кваліфікуюча ознака злочинного діяння і поділяється на на­вмисну та необережну (Вихід, 21:12-13), що відповідно є підставою для застосування різних за ступенем тяжкості покарань (Вихід, глави 21-22). У біблійному описі винність у діях людини простежується тоді, коли Адам відповідав Господу Богу: «Голос Твій я почув у раю, і засоромився, то­му що я нагий, і сховався (Буття, 3:10)». Сором Адама перед Богом і є підтвердженням та визнанням ним своєї провини.

Більш детальне пізнання біблійних засад формування понятійних власти­востей злочину та покарання можливе лише шляхом аналізу першоджере­ла — Закону Мойсея. Так, згідно з нор­мами цього Закону, немає чіткості та оформленості в безпосередньому тлу­маченні самого поняття злочину, а виділяється лише поняття гріха перед Богом. У цьому випадку постає нагаль­на потреба виокремлення подібних та відмінних ознак цих двох понять.

У науковій літературі, на нашу дум­ку, зустрічається надто поверхове тлу­мачення поняття гріха. Так, у сучасно­му тлумачному словнику української мови за редакцією В. Дубічинського зазначається, що під поняттям гріха слід розуміти порушення релігійно-моральних догм, настанов, поганий та непорядний вчинок [7, 215-216]. Аналогічної думки дотримується Т. Ковальова [8, 129] та колектив ав­торів Великого тлумачного словника сучасної української мови за редак­цією В. Бусела [9, 198]. Релігійна ж література стверджує, що під понят­тям гріха необхідно розуміти зло, яке є порушенням закону Божого [10, 19], тобто порушення закону відбувається шляхом вчинення зла, а отже, си­нонімічна схожість між гріхом і злочи­ном усе-таки існує.

Частково відповідь на це питання відображена в П´ятикнижжі, де йдеть­ся про основні фундаментальні прин­ципи забороненої поведінки людини, які є аналогічні діянням, що визначені Кримінальним кодексом України як злочинні та карані [11,6-198]. Як при­клад можна використати біблійний принцип «не вбий» (Вихід, 20:13). По­рушуючи цей принцип, людина вчи­няє гріх, за який передбачається пев­ний вид покарання. Цьому принципу відповідає зміст ст. 115 КК України, яка також визначає вбивство як най­тяжчий злочин і передбачає покаран­ня за його вчинення. Аналогічно мож­на провести паралель між принципом «не кради» (Вихід, 20:15), якому відповідає ст. 185 «Крадіжка»; прин­ципу «не обманюй ближнього» (Левіт, 19:11) відповідають положення ст. 192 «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою», ст. 225 «Обман покупців та замов­ників», ст. 226 «Фальсифікація засо­бів вимірювання»; принципу «не чини неправду в суді» (Левіт, 19:15) відпо­відають ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відпо­відальності», ст. 373 «Примушування давати показання», ст. 375 «Постанов­ления суддею завідомо неправосудно­го вироку, рішення, ухвали або поста­нови»; принципу «не свідчи неправди­во в суді» (Вихід, 20:16; Повторення, 5:20) відповідають ст. 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинен­ня злочину», ст. 384 «Завідомо не­правдиве показання» та ін.

Отже, такі ознаки як визначення за­бороненої дії та передбачення за неї певного виду покарання є об´єднуючи­ми компонентами понять злочину та гріха. Тобто для дій, які підпадають під ці два поняття, є характерними наяв­ність протиправності, суспільної небез­пеки, вини, аморальності та караності.

Перелік гріховних діянь, так само як і злочинних, є чітко визначеним (Вихід, 20:3-17). Різниця ж полягає лише у тому, що злочинність діяння визначається державою у вигляді фор­мально визначених правил поведінки, які забезпечуються державним приму­сом (покаранням), а гріховність — Бо­гом, механізм покарання за яку не визначений. Але оскільки Бог є Твор­цем Всесвіту і керує ним та вчинками людини [7, 68], то відповідно поняття «гріх» є набагато ширшим, а ніж по­няття «злочин», і відповідальність за вчинення гріха настає як при житті, так і після смерті, що є основною дог­мою для віруючої людини. Відпові­дальність за злочини такої сили не має.

Аналіз змісту та суті перелічених принципів та інших базових засад ти­пу: «не ображай ближнього» (Левіт, 19:13), «не враждуй між братами, не мсти і не май злоби в серці своєму» (Левіт, 19:17) дає підстави дійти вис­новку, що регулювання тогочасних суспільних відносин було побудовано на засадах моральності та гуманізму. Більше того, у принципі «люби ближ­нього як самого себе» (Левіт, 19:18) за­кладено суть та мету перебування лю­дини на Землі, тобто одну з найвищих соціальних цінностей.

Визнання ж рівності громадян у своїх правах, а саме — визнання прин­ципу «закон для всіх один» закріп­люється в основних засадах судочин­ства: один суд повинен у вас бути, як для прибульця, так і для туземця (Ле­віт, 24:22); судіть справедливо, як бра­та з братом, так і прибульця його (Повторення, 1:16); проклятий, хто несправедливо судить прибульця, си­роту і вдову (Повторення, 27:19). У цих правових догмах, як нам ви­дається, необхідно вбачати вершину демократичного законотворення, а то­му слід погодитись із думкою канди­дата богослов´я П. Аксьонова про те, що такий підхід надає можливість виз­навати в людині особистість [12, 17].

Досліджуючи ж саму систему пока­рань за Мойсеевими законами, необ­хідно зауважити, що вона не є абсо­лютно структуризованою і має певною мірою жорсткий характер, адже в ній зберігається смертна кара (Вихід, 21:12, 14-17, 29; 31:14; Левіт, 20:10, 27; Числа, 35:17-18,) та принцип «таліону» (Вихід, 21:23-25; Левіт, 24:19-20; Числа, 35:33; Повторення, 19:21). Тюремне ув´язнення, як окремий вид покарання, в п´яти книгах Мойсея не використовується, а перше його засто­сування зустрічається у Другій книзі Хронік при ув´язненні пророка Михея (18:25-26). У цих же законах також зустрічаються тілесні покарання, а са­ме: побиття (до 40 ударів) людини в присутності суддів (Повторення, 25:2-3) та членоушкодження (Повто­рення, 25:12).

Проте крім цих видів покарань за­стосовувалися і ті з них, які не були пов´язані з позбавленням людини життя та волі. Так, за нанесення тілес­них ушкоджень, які не призвели до смертельного випадку, на злочинця покладався обов´язок відшкодувати збиток за період непрацездатності по­терпілого та компенсувати витрати на лікування (Вихід, 21:19). Безпосеред­ньо вітчизняним Кримінальним ко­дексом компенсація шкоди завданої здоров´ю людини, не передбачається. Так, згідно зі ст. 121 «Умисне тяжке* тілесне ушкодження», ст. 122 «Умис­не середньої тяжкості тілесне ушкод­ження», ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ст. 126 «Побої і морду­вання», ст. 127 «Катування», ст. 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження» за на­несення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості може призначатись позбавлення волі, громадські роботи, виправні роботи, штраф, обмеження волі та арешт. Ця правова прогалина частково вирішена Кримінально-про­цесуальним кодексом, зокрема ст. 28 «Цивільний позов у кримінальній справі» [11, 23], та Постановою Плену­му Верховного Суду України від 7 лип­ня 1995 р. за № 11, якою надається можливість потерпілій стороні вимага­ти від засудженого відшкодування за­трат на стаціонарне лікування (п. 3). При подальшому лікуванні потерпіло­го допускається стягнення із засудже­ного в порядку цивільного судочин­ства (п. 4) [13, 138], але компенсації при настанні постійної чи тимчасової непрацездатності не передбачається.

Питання власності у Біблії теж не обійдено стороною. Так, при пошкод­женні майна (тварин) передбачалось повернення аналогічного, тільки у 4-х чи 5-кратному розмірах (Вихід, 22:1). За підпал врожаю необхідно було відшкодувати повністю нанесені збит­ки (Вихід, 22:6). Поряд з матеріаль­ним відшкодуванням збитків застосо­вувалась і спокута — у вигляді жертво­приношення (Левіт, 4:13-17) та спо­віді (Числа, 5:6-8). Жертвоприно­шення мало частково матеріальний характер, оскільки у жертву приноси­ли певні матеріальні цінності (тварин, продукти врожаю). Сповідь здійсню­валась тільки через свідоме визнання людиною власного гріха і публічне ка­яття перед Богом, що мало більш дієвий вплив на подальшу поведінку злочинця, ніж звичайне покарання.

Окремо заслуговує на увагу біблій­ний підхід до злочинців, які вчинили вбивства з необережності. Для цього Господь наказує Мойсею побудувати шість міст захисту (Числа, 35:6, 11-13) з метою огородити вбивцю від руки месника. Певний інтерес викли­кає те, що сам Бог зобов´язує суспільство вберегти вбивцю від руки месника (Числа, 35:25), щоб не проли­лася кров невинного і не було крові на тобі (Повторення, 19:10). Тобто в та­кому випадку самосуд не допускався.

Таким чином, можемо дійти виснов­ку, що для системи Мойсеевого зако­нодавства характерною є наявність не тільки смертної кари та тілесних пока­рань, а й покарань, які не пов´язані ані зі смертю, ані з обмеженням волі, які мають характер майнового відшкоду­вання збитків та морального страждан­ня. Метою ж покарання за цими зако­нами, на думку П. Аксьонова, є попере­дження злочинів та виправлення зло­чинця [ 12,33]. Погодившись із думкою дослідника, виникає запитання: яким же чином досягалася ця мета? Шлях, звичайно, один — через реалізацію принципів покарання.

У цьому законі запобіжна дія пока­рання реалізується за допомогою принципу залякування, тобто викори­стовуються емоційні властивості лю­дини до страху. Так, Господь Бог гово­рить до Мойсея: «збери до Мене весь народ, і Я скажу їм слова Мої, з яких вони навчаться боятися Мене у всі дні життя свого на землі й навчать бояти­ся синів своїх» (Повторення, 4:10). У разі вчинення найтяжчого гріха -ідолопоклонництва — Бог говорить: «…і не пошкодує око твоє брата чи се­стру за цей гріх, і нехай підніметься рука твоя на них… і весь Ізраїль нехай боїться і не стануть робити поміж себе такого зла» (Повторення, 13:6-11). У вітчизняному ж Кримінальному кодексі зустрічаємо цей принцип у понад 70 % статей, які передбачають позбавлення волі [14, 4-6].

Другий принцип, який підсилює запобіжну дію покарання, це принцип таліону або помсти. У книзі Чисел (35:33) Господь говорить: «…не погань­те землі, на якій ви будете жити, адже кров поганить землю, і земля очи­щається від пролитої на неї крові лише кров´ю пролившого її». Сьогодні дер­жава, беручи на себе обов´язок покара­ти злочинця, фактично здійснює цю ж саму помсту через кару, адже покаран­ня виступає насамперед заходом при­мусу, а не засобом відновлення пору­шеного права (ст. 50 КК України).

Надзвичайно прогресивним та не менш ефективним у профілактиці зло­чинів є принцип індивідуалізації пока­рань, застосування якого передбачено у Повторенні: батьки не повинні кара­тися смертю за дітей, і діти не повинні каратися смертю за батьків, а кожен повинен каратися смертю лише за вчи­нений ним особисто злочин (24:16).

У вітчизняній правовій системі, на жаль, зустрічаються прояви порушен­ня цього принципу. Взяти хоча б внут­рішні положення силових міністерств про порядок добору кадрів, де вста­новлюються певні обмеження при прийнятті на роботу осіб, у яких рідні та близькі мали судимості [15, 1-24], що суперечить положенням статей (ч. 2) 38 та (ч. 2) 61 Конституції України.

Неминучість та невідворотність по­карання багатьма науковцями виз­нається як необхідна передумова для ефективної боротьби зі злочинністю. Досить просто ця проблема вирі­шується в Законах Мойсея: «Господь терпеливий, прощає беззаконня і зло­чини, але не лишає без покарання, і ка­рає беззаконня батьків у дітях до тре­тього і четвертого покоління» (Вихід, 34:7; Числа, 14:18).

Як показує практика, виправлення засудженого є найбільш необхідним елементом мети покарання і відповід­но його найважче досягти. Знову ж та­ки, деякі способи вирішення цієї про­блеми можна знайти у П´ятикнижжі Мойсея, і перше, на що слід звернути увагу, це на гуманні та миролюбиві підходи до злочинця. Перше вбивство людини людиною (вбивство Каїном свого брата Авеля (Буття, 4:8)) було покарано не смертю, не тюремним ув´язненням, а покаранням, яке не пов´язане з позбавленням волі, — виг­нанням (Буття, 4:12). Саме таким вчинком Бог утвердив принцип гу­манізму, і тим самим показав людині, що святості та непорушності Закону (принципу «не вбити») має дотриму­ватися сам законодавець.

У КК України змістовна суть гу­манності покарань виражена в тому, що покарання не може мати на меті за­вдання фізичних страждань засудже­ному або приниження його людської гідності (ч. З ст. 50). Основою ж змісту покарання є позбавлення засудженого певних благ — волі, майна та приму­шування його до деяких дій чи втрат. Призначення покарання повинно ба­зуватися на всебічному вивченні усіх обставин вчинення злочинного діяння [14, 257]. Біблійний підхід до призна­чення покарання не враховує обста­вин справи, а бере до уваги внутрішній морально-духовний стан злочинця. У такому випадку сила цього принци­пу спрямована всередину людини і здійснює вплив на її душевний та ду­ховний стан, спонукаючи до свідомого визнання гріха, тобто людина через усю свою систему відчуттів та пережи­вань має дати дійсну оцінку своїм діям і визнати їх протиправність, адже че­рез каяття і прощення, як стверджує М. Патей-Братасюк, лежить шлях до народження нової людини [16, 314]. Тільки після цього можливе помилу­вання, і як правило, людина не краде та не вбиває не через закон, а через свою внутрішню моральну конститу­цію [17, 153], яка і надає гарантії у виправленні подальшої поведінки зло­чинця.

Норми Мойсеевого закону не допу­скають необґрунтованості вироків. Взяти хоча б положення про заборону судити людину на основі свідчень од­ного свідка. Тут Богом допускається, що у свідченні однієї людини може бу­ти менше правди, ніж у двох чи трьох свідків. Якраз тому Господь говорить: «Справа повинна слухатися при наяв­ності двох чи трьох свідків» (Повто­рення, 19:15), і наголошує, що тільки на основі свідчень двох-трьох свідків повинен померти засуджений на смерть (Повторення, 17:6). За неправ­дивість свідчень свідок карався тим, що він бажав підсудному (Повторен­ня, 19:19). КК України у такій ситуації передбачає чітко визначений перелік покарань за аналогічний злочин (ст. 383 «Завідомо неправдиве повідо­млення про вчинення злочину», ст. 384 «Завідомо неправдиве показання»).

Принципи рівності та законності за біблійним правилом призначення по­карань є рівними і взаємопов´язаними, в основі яких лежить об´єктивна істи­на. Богом сказано: «Не суди неправди­во бідного (Вихід, 23:6), проклинаю тих, хто судить неправдиво прибуль­ця, сироту чи вдову (Повторення, 27:19), наказую віддалятися від не­правди і не умертвляти невинного, бо Я не виправдаю беззаконника» (Вихід, 23:7). Дієвість цих двох принципів за­безпечується недоторканністю закону та рівністю усіх перед ним: не підміняй закон, не дивись на особу і не бери дарунків, адже дарунки осліплю­ють очі мудрих і перетворюють пра­ведних на неправедних (Повторення, 16:19). Заборона підміни закону пе­редбачена і у вітчизняному криміналь­ному законодавстві (ч. 3 ст. 3 КК Ук­раїни). Рівність усіх перед криміналь­ним законом встановлюється єдиною для всіх громадян підставою притяг­нення до кримінальної відповідаль­ності — складом злочину (ч. 1 ст. 2 КК України). Хабарництво теж визна­чається як злочинне діяння (ст. 368, 369, 370 КК України).

Проведене дослідження принципів призначення та виконання покарань за Законами Мойсея дає можливість стверджувати про їх комплексність та універсальність у механізмі досягнен­ня мети покарання. Разом з тим, по­при усі переваги Мойсеевого закону, його жорстка імперативність не дає змоги йому стати на найвищу сходин­ку гуманізму і проникнути глибоко в душу людини. Враховуючи це, Гос­подь говорить: «Настануть дні, коли Я заключу з домом Ізраїлевим і домом Іудиним новий заповіт (Ієремія, 31:31), новий закон на серці їхньому напишу (Ієремія, 31:33), всі Мене бу­дуть знати від малого до великого то­му, що Я беззаконня їхні та гріхи їхні ніколи не згадаю» (Ієремія, 31:34). У зв´язку з цим цілком має рацію Р. Папаян, коли говорить, що такий підхід переслідує мету пом´якшити імперативність закону та встановити його у внутрішні моральні настанови людини [17, 154], тобто пропустити цей закон крізь людську свідомість.

У Новому Заповіті караюча сила самого покарання нівелюється й ак­центується увага на примиренні та прощенні, сила яких спрямовується на відновлення та збереження морально-духовного стану як злочинця, так і по­терпілої сторони, що дає змогу через призму глибини конфлікту досягти ефективних способів його вирішення. Так, Ісус Христос говорить: «Ви чули, що сказано: «Око за око і зуб за зуб» (Від Матвія, 5:38). А Я вам кажу не противитися злому. І коли вдарив тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу (Від Матвія, 5:39); Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога» (Від Матвія, 5:43). А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас про­клинає, творіть добро тим, хто ненави­дить вас, і моліться за тих, хто вас пе­реслідує» (Від Матвія, 5:44).

Отже, проведений порівняльний аналіз Біблії та вітчизняних кримі­нально-правових положень надає підстави дійти таких висновків:

1. Перші згадки про злочин і по­карання, як постійно супроводжуючі та взаємопов´язані суспільні явища, сягають початків людського існування. Саме тому причинність цих явищ не­можливо визначити без дослідження суті та змісту природи самої людини.

2. У контексті цього дослідження необхідно враховувати результати су­часних досліджень із філософії, педагогіки, психологи та християнське вчення про людину, яка розглядається ними як цілісна система, котра скла­дається з тіла, душі та духу, тобто людина розглядається як біосоціодуховна істота [18, 99].

3. Такий підхід дає можливість кримінологам розглядати особу зло­чинця як триєдину біосоціальну сис­тему, яка піддається внутрішнім та зовнішнім змінам під дією зовнішніх чинників та внутрішніх біогенетичних факторів. Саме на цю систему не­обхідно спрямовувати дію усіх спо­собів та засобів з метою формування та коректування поведінки людини. Адже, як було сказано, особа не вчи­няє злочину не через страх перед пока­ранням, а через внутрішнє духовно-моральне несприйняття протиправної поведінки.

4. Аналізуючи розбіжності Ста­рого і Нового Заповітів, стає зрозу­мілою закономірність базових поло­жень суспільних відносин, а саме: жорстокість породжує тільки жор­стокість, зло породжує тільки зло, і лише добро здатне подолати цей нега­тивізм. Якраз наявність цієї зако­номірності в людському бутті на Землі підтверджує неможливість виправ­лення засудженого жорстокими пока­раннями і є давно доведеною аксіо­мою, яку необхідно враховувати при сучасному кримінальному законотво­ренні, адже біблійні засади аргументу­ють необхідність застосування гуман­них видів покарань (матеріальні від­шкодування та щиросердне каяття).

5. Враховуючи зазначене, слід звернути увагу на те, що реформа віт­чизняної кримінально-виконавчої си­стеми повинна проходити в напрямі зміни підходу держави до самого зло­чинця. Державі потрібно особу-злочинця розглядати не тільки з позиції об´єкта покарання, а як суб´єкта кри­мінально-виконавчих відносин, який активно може впливати на процес ви­правлення, і ставити за мету зберегти його людські риси та спрямувати свідомість на визнання ним власної хибної поведінки і добровільного ду­ховного каяття та примирення.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Мельничук Н. Ю. Дискурс «злочину» та «покарання» у контексті класичної філософської пара­дигми : моногр. — Л., 2006. — 328 с.

2.Черкасов С. В. Кримінологічна концепція альтернативних мір покарання : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 — Одеса, 2005. — 19 с.

3.Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. 1. Бо­рисов та ін. ; за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К., 2005. — 480 с.

4.Колб О. Г. Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі: навч. посіб. — Луцьк, 2005. — 494 с.

5.Хавронюк М. І. Біблійні джерела сучасного кримінального законодавства //Часопис Київсько­го університету права. — 2005. — № 2. — С. 142—146.

6.Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. — Дилленбург, 1991. — 1098 с.

7.Сучасний тлумачний словник української мови : 65 000 слів / за заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. — X., 2006. — 1008 с.

8.Великий тлумачний словник української мови / ред.-упоряд. Т. В. Ковальова. — X., 2005. — 767 с.

9.Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і гол. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь, 2001. — 1440 с.

10. Слобідський Серафим. Протоієрей. Закон Божий : підруч. — 3-тє вид. — К., 2005. — 654 с.

11. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 2. — Кримінальний ко­декс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — 480 с.

12. Аксенов П. Моисеево уголовное право. — СПб., 1904. — 62 с.

13. Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат : постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. № 11 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / Верховний Суд України ; за заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2005. — С. 136-140.

14. Гель А., МацкоА. Новий Кримінальний кодекс — нові проблеми? // Аспект : інфор. бюлетень. — 2001.-№4(5).-С. 4-6.

15. Інструкція про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і началь­ницького складу та проведення спеціальної перевірки, осіб, які приймаються на службу (робо­ту) до кримінально-виконавчої системи України : затв. наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 15 травня 2000 р. № 94. — К., 2000. — 24 с.

16. Патей-Братасюк М. Г. Філософія права : навч. посіб. — Тернопіль, 2006. — 344 с.

17. Папаян Р. А. Христианские корни современного права. — М., 2002. — 416 с.

18. Тюріна Т. Г. Духовне виховання й самовиховання цілісної людини // Педагогіка і психологія. — 1999. -№ 2.- С. 99-106.