ВСТУП

Актуальність теми. У прагненні людства створити максимально ефективну систему стримувань і противаг відповідно до «класичного» принципу розподілу влади, нерідко забувають про іншу його невід’ємну частину, єдності державної влади, що забезпечує цілісність держави.

Єдність державної влади і розподіл влади покликані доповнювати один одного і не повинні породжувати протистояння властей. На сучасному етапі створення держави задоволено багато випадків конфронтації між владними структурами, що заважає і відволікає від рішення складних проблем, які стоять перед українською державою і суспільством.

Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову є одним з атрибутів правової, демократичної держави. Між вищими органами державної влади відбувається розподіл конституційно визначених прав і обов’язків. А  взаємний контроль і залежність одна від одної є перш за все гарантом законності, поваги до прав і свобод громадян. Разом з тим поділ влади передбачає надійний механізм стримування  і противаг, який забезпечує взаємну співпрацю і врівноваження влад.

Актуальність дослідження цієї теми пояснюється не тільки ситуацією навколо Верховної Ради України, Президента України, а й що склалася всередині і навколо. Вона пояснюється самою постановкою питання – як повинна управлятися країна, що здійснює перехід від тоталітарного до демократичного ладу, які органи повинна вона утворювати, якими повноваженнями вони повинні володіти.

Шлях до створення України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави виявився набагато складнішим, ніж його бачила національна та закордонна інтелігенція. Ми отримали неефективну систему адміністративного управління, яка не мала належного виконавчого механізму та зворотного зв’язку. Не існувало чіткого розмежування прав і відповідальності між центральними і регіональними органами влади, апаратом Президента, урядом і законодавчим органом. Це зумовило дублювання, підміну функцій, неможливість використання владних повноважень.

Широке обговорення цього питання в науковому та політичному середовищі свідчить про його актуальність та необхідність більш поглибленого вивчення проблеми дуалізму владних повноважень на регіональному рівні. Чітке розуміння функцій і ролі органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в системі державного управління та місцевого самоврядування має стати основою для здійснення адміністративної реформи загалом, зокрема адміністративно-територіальної реформи, реформи місцевого самоврядування [1].

Проблеми вдосконалення розподілу повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування розкриваються у значній кількості відповідних наукових і публіцистичних робіт як у вітчизняному, так і в зарубіжному науковому середовищі. Н. Р. Нижник, В.      Б. Авер’янов, В. М. Алексеев розглядають проблему з позиції так званої державницької теорії й додержуються принципу децентралізації частини повноважень органів виконавчої влади. Вони досліджують розподіл повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в контексті централізації і децентралізації державної влади та впровадження на регіональному рівні принципу субсидіарності державної влади, на якому наголошує Європейська Хартія місцевого самоврядування. Н. Т. Гончарук, В. П. Тимощук, В. М. Литвин, Л. А. Пашко розглядають місцеве самоврядування як самостійне джерело  публічної влади, яке має існувати не тільки на базовому рівні (село, селище, місто), але й на регіональному (область, район). За державою, на рівні обласних державних адміністрацій, повинні залишитись лише контрольно-наглядові функції, а виконавчі функції повинні бути передані до компетенції рад.

Дослідженням цього питання займаються сучасні науковці, здійснюють спроби вирішити його вищи державні інституції та посадові особи, політики та політологи, с цією ж метою створюються робочі та дорадчі органи.

Метою роботи є дослідження теорії розподілу влади, існуючих механізмів створення стримувань та противаг за одночасного забезпечення єдності державної влади, дослідження зарубіжного досвіду та конституційно-правової практики здійснення розподілу влади, здійснення аналізу ситуації з цього питання, що склалася в Україні з цього питання та визначення шляхів подолання негативних наслідків.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дати загальну характеристика теорії розподілу влади;

— розглянути етапи розвитку конституційного права України;

— дослідити зародження та розвиток конституційного права в Україні від середньовіччя до ХІХ ст.

— проаналізувати розвиток конституційного права в Україні в ХІХ — перш.пол. ХХ ст.;

— розглянути піднесення конституційного права в Україні в часи незалежності;

— охарактеризувати ідею розподілу влади в Україні часів незалежності в 1996-2013 рр.

Об’єктом дослідження є конституційний процес в Україні.

Предметом дослідження виступає ідея розподілу влади у конституції України, її історико-правовий аспект.

1. Загальна характеристика теорії розподілу влади

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск´є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні [8, c. 133].

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб´єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін [8, c. 134].

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влади, за яким гілки влади мають тісно співробітничати і навіть переплітатися. Таке розуміння відповідає природі парламентарних форм правління. Понад те, у країнах з такими формами правління поняття розподілу влади піддається коригуванню або навіть заперечується. Багато теоретиків не вважають за необхідне жорсткий розподіл влади. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище часткове злиття або часткове розподілення функцій органів законодавчої й виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влади.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, яке іноді називають частковим злиттям персоналу: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Інакше кажучи, одна і та сама особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Це передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканською) формами правління, а також зі змішаною республіканською формою. Таке положення аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влади, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді [5, c. 6].

Реалії державно-політичного життя цілої низки країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влади і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Прихильники таких ідей визнають концепції дифузії, розпорошення державної влади.

Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади та вужчими є можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується не традиційно. До них звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігання надмірній концентрації державної влади і збалансування її вищих ланок, а й забезпечення стабільності та сталості у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи загалом.

На відміну від теорії «розподілу влади демократичних країн, у тоталітарних суспільствах цей принцип школи не визнавався навіть концептуально. Наприклад, В.І. Ленін вказував, що радянська система не визнає буржуазного поділу влади і виходить з єдності законодавчої та виконавчої діяльності при верховенстві Рад. «Зливаючи ту чи іншу владу, — писав Ленін, — Ради наближають державний апарат до трудящих мас…» . Ще донедавна на території СРСР та ,и в інших країнах соціалістичного табору, де при владі були комуністичні партії, мало в кого  виникав сумнів у ненормальності ситуації, коли вся повнота влади в державі належала єдиному органові, причому, здебільшого, він не мав будь-якої конституційної легітимності, оскільки був найвищим партійним статутним органом. Багато хто й досі пам’ятає, як у Радянському Союзі найважливішими постановами, що регулювали життя в країні, були спільні постанови Пленуму ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Це стосувалось і України, хоча за Конституцією УРСР вища державна влада належала зовсім іншому органові — Верховній Раді Української РСР. Фактично ж владу здійснювала КПРС на підставі ст. 6 Конституції, яка проголосила її ядром політичної системи, державних і громадських організацій19. Навіть у період перебудови кінця — 80-х років структура вищої влади СРСР у цьому аспекті залишалася незмінною. Створений квазіпредставницький орган — з’їзд народник депутатів СРСР — був вищим державним органом (законодавчим, розпорядчим і контрольним одночасно), який міг розглянути і ухвалити рішення з будь-якого питання. Всі інші державні органи (президент, уряд, суди) формувалися ним і були йому підзвітні. За всю історію Радянського Союзу в ньому ніколи не було органу конституційної юрисдикції. Місцеві ради вважалися органами державної влади на місцях, тобто місцеве самоврядування як таке було відсутнє. Усе це свідчило про не сприйняття розподілу або сегментації (розпорошення по горизонталі та вертикалі) публічної влади навіть у формально-правовому розумінні [2, c. 173].

Як бачимо, конституційне закріплення концентрації влади в одному органі, при засиллі однієї політичної партії, веде до повного підпорядкування всієї влади в країні владі партійній. А це прямий шлях до встановлення партійної диктатури.

Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 р. у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише в Конституції України, прийнятій в 1996 році. Вона не тільки сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави (ст. 6), а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

1. наділення гілок влади самостійними повноваженнями;
2. створення системи стримувань і противаг між суб’єктами владних відносин (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом).

Значення сегментації публічної влади для українського суспільства виражається в таких и завданнях:

1. Необхідність створення механізму стримувань і противаг для недопущення узурпації влади чи зловживання нею.
2. Утворення механізму співробітництва і взаємодії вищих органів влади на основі принципів їх взаємозв’язку та спеціалізації.
3. Обмеження (лімітування) державної влади як такої для становлення інститутів громадянського суспільства.
4. Відокремлення місцевого самоврядування від системи державних органів, сприяння його становленню та розвитку [1, c. 113].

2. Етапи розвитку конституційного права України

2.1. Зародження та розвиток конституційного права в Україні від середньовіччя до ХІХ ст.

Історію конституційного розвитку України умовно можна поділити на два періоди:

1) до незалежності України, тобто до 16 липня 1990 року;

2) після проголошення незалежності України, починаючи з 16 липня 1990 року.

Однією з найдавніших пам’яток української правничої думки є «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», підписані гетьманом Пилипом Орликом 5 квітня 1710 року у місті Бендери, а санкціоновані шведським королем Карлом XII 10 травня 1710 року. Цей документ був своєрідним договором між козаками і новообраним після смерті Івана Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо майбутнього державного ладу в Україні. Конституція Пилипа Орлика відрізнялася від традиційних актів попередніх українських гетьманів. Останні укладали угоди про державотворення не з власним народом, а з російськими царями. Конституція гетьмана Пилипа Орлика — це двосторонній договір про державний та суспільний устрій України, укладений між главою держави — Гетьманом України і козацтвом, яке виступило від імені українського народу. Це робило даний документ подібним до європейських конституцій. Документ був написаний під впливом передових західноєвропейських теорій, які базувалися на ідеях природного права і поділу державної влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман), судову (Генеральний Суд).

Пакти Пилипа Орлика складалися зі вступу (преамбули) і 16 статей. У вступі містилося пояснення, чому Україна розриває зв’язки з московським царем і переходить під шведську корону. В тексті конституції закріплювалося панівне становище православ’я в державі, непорушність українських законів і кордонів, підтверджувався союз із Кримським ханством, встановлювалися принципи діяльності органів державної влади (для вирішення найважливіших справ тричі на рік мала збиратися Генеральна Рада), встановлювався збір податків, підтверджувалися права і привілеї козацтва. На жаль, конституційні положення Пилипа Орлика не знайшли практичного застосування на теренах України, проте на Правобережній Україні цей акт неофіційно діяв до 1714 року [4, c. 42].

2.2. Розвиток конституційного права в Україні в ХІХ — перш.пол. ХХ ст.

Наступний етап відродження Української національної державності (1917-1920 pp.) характеризується назвою Третього Універсалу Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертого Універсалу Української Центральної Ради від 7 (22) січня 1918 p., Конституції Української народної республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 p., Закону про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухваленого УНР на засіданні 13 листопада 1918 p.; Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 року. Проте значна частина зазначених конституційно-правових актів залишилася на папері і ніколи не була реалізована в процесі практичного національного державотворення.

На території України за періоду радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР — 1919, 1929, 1937, 1978 років. Вони повністю копіювали союзні конституції і були формальними (декларативними), оскільки не відбивали реального стану справ тогочасного суспільства. Радянські конституції, з позицій теорії конституціоналізму, є «квазіконституціями», тому що:

1) заперечували принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ради підміняли діяльність законодавчого органу, не було створено самостійної державної виконавчої гілки влади;

2) повністю відтворювали структуру й основні положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови;

3) регулювали відносини між державою і людиною без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина [4, c. 44-45].

2.3. Піднесення конституційного права в Україні в часи незалежності

Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України бере свій початок з 16 липня 1990 року — дати прийняття Декларації про державний суверенітет. У преамбулі Декларації зазначено: «Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» . Декларацію становлять десять розділів.

Розділ І «Самовизначення української нації» проголосив УРСР суверенною національною державою, яка розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Розділ ІІ «Народовладдя» визначив, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом влади в державі. Декларація регламентувала, що повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів України. Крім того, зазначалося, що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української PCP. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Розділ ІІІ «Державна влада» установив, що Українська PCP є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя. Державна влада в Республіці здійснювалася за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. У державі був проголошений принцип верховенства Конституції і законів України. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснювався Генеральним прокурором Української PCP, який призначався Верховною Радою Української PCP і був тільки перед нею відповідальний та тільки їй підзвітний.

Розділ IV «Громадянство Української PCP» визначив, що «Українська PCP має своє громадянство», проголосив рівність усіх громадян перед законом, незалежно від соціального і майнового стану, статі, освіти, походження, расової належності та ін.

Розділ V «Територіальне верховенство» проголосив, що територія Української PCP в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Порядок утворення національно-адміністративних одиниць встановлювався виключно Українською PCP.

Розділ VI «Економічна самостійність» — найбільший за обсягом з усіх розділів Декларації. Народ України визнавався власником землі, ЇЇ надр, повітряного простору, природних та інших ресурсів, які знаходилися в межах території Української PCP, а також власником економічного і науково-технічного потенціалу держави. Декларація визначила право Української PCP на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах, золотому запасі тощо. Вирішення питань загальносоюзної власності здійснювалося на договірній основі між республіками. Українська PCP проголосила створення власної банківської, цінової, фінансової, митної, податкової, бюджетної систем, а за необхідності могла впровадити свою грошову одиницю. Держава забезпечувала захист усіх форм власності.

Розділ VII «Екологічна безпека» встановив порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів.

Розділ VIII «Культурний розвиток» визначив принцип самостійності Української PCP у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, відродження національної культурної спадщини. Декларація гарантувала права і свободи всім національностям, які проживали в державі.

Розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека» визначив Українську PCP без’ядерною державою, яка дотримується трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація визнала, що Українська PCP в майбутньому має бути нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках. Проте держава визнала своє право на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки, які підпорядковувалися Верховній Раді Української PCP.

Розділ X «Міжнародні відносини» проголосив Українську PCP рівноправним учасником міжнародного спілкування, який здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими представництвами [3, c. 23-24].

Таким чином, Декларація про державний суверенітет стала дієвим кроком України до здобуття нею власної державної самостійності і незалежності, основою для підписання міжнародних договорів, а також прийняття нової Конституції і законів України.

Конституційний процес в Україні, порівняно з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, був і найдовшим, і найскладнішим. Прийняття нової Конституції було детерміновано в часі, оскільки в перші роки незалежності України прийнято понад 200 поправок до Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року.

Загалом у науці конституційного права заведено виділяти відповідні етапи конституційного процесу в Україні:

1) 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р.

Початок роботи з підготовки Основного Закону України пов’язаний із прийняттям Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року. Значення Декларації важко переоцінити, оскільки вона визначила основні засади конституційного розвитку держави. 24 жовтня 1990 року створено Конституційну комісію на чолі з Л. Кравчуком, який займав посаду Голови Верховної Ради УРСР. Конституційна комісія вже у червні 1991 року розробила концепцію проекту Конституції України, яка загалом була ухвалена Верховною Радою. На основі концепції нової Конституції був підготовлений проект Основного Закону в редакції від 1 липня 1992 року, всенародне обговорення якого тривало з 15 липня до 1 грудня 1992 року. Документ передбачав двопалатний парламент і президентську республіку. Проте проект Конституції не дістав належної підтримки ні в громадян, ні в парламенті, тому був відхилений. Комісія, продовжуючи роботу над проектом Конституції, намагалася врахувати деякі положення альтернативних проектів конституцій, розроблених політичними партіями, відповідними науковими установами, окремими науковцями і політиками. Результатом плідної діяльності Конституційної комісії став проект нової Конституції України від 26 жовтня 1993 року, проте через протистояння гілок державної влади проект був відхилений, а конституційний процес практично призупинився;

2) 10 листопада 1994 р. — 8 червня 1995 р.

10 листопада 1994 року створено нову Конституційну комісію, співголовами якої стали новообраний Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Через протистояння співголів Конституційної комісії роботу останньої визнати ефективною досить важко. У глави держави і парламенту було неоднакове бачення щодо майбутньої форми державного правління України, порядку розподілу повноважень між органами державної влади, механізму формування уряду та ін. [4, c. 45-46]

Президент України Л. Кучма у грудні 1994 року вніс на розгляд Верховної Ради України конституційний законопроект «Про державну владу і місцеве самоврядування». Законопроект передбачав суттєве збільшення повноважень глави держави: Президент України набував статусу глави виконавчої влади, отримував право без узгодження з парламентом формувати уряд, практично підпорядковував собі систему місцевих органів влади — місцеві державні адміністрації. Проте під час голосування в парламенті, яке відбулося 18 травня 1995 року, цей законопроект не набрав конституційної більшості голосів народних депутатів України.

Не допоміг розв’язати проблему протистояння й указ Президента України про організацію опитування громадської думки: «Кому ви довіряєте — Президенту чи Верховній Раді?». Результати такого опитування згідно з чинною Конституцією не могли бути обов’язковими, тобто імперативними, тому що глава держави без згоди парламенту не мав права призначати референдум.

Конфлікт між главою держави і парламентом практично призупинився завдяки Конституційному договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року.1 Укладення Конституційного договору було вкрай необхідним, оскільки діюча Конституція Української PCP через внесення до неї значної кількості змін та поправок містила низку суперечностей, що лише посилювало політичну кризу в державі.

У Конституційному договорі зазначалося, що на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом України «Про державну владу І місцеве самоврядування в Україні» від 18 травня 1995 року. З моменту прийняття Конституційного договору діяли тільки ті положення Конституції Української PCP, які не суперечили положенням названого Закону;

3) 8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.

Цей період відзначився пожвавленою активністю конституційного процесу. 24 листопада 1995 року для підготовки проекту нової конституції створено Робочу групу у складі Конституційної комісії. Результатом її діяльності став підготовлений проект конституції від 20 березня 1996 року. Проте політичні сили в парламенті не були задоволені змістом цього документа, тому для його доопрацювання Верховна Рада України 5 травня 1996 року створила Тимчасову спеціальну комісію. Спільними зусиллями спеціальної комісії та Верховної Ради України став підготовлений новий конституційний законопроект, винесений на голосування в парламенті.

Верховна Рада України 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України, яка була офіційно оприлюднена 14 липня 1996 року;

4) 28 червня 1996 р. — теперішній час

Якщо говорити про спроби внесення змін до Конституції України, то таких спроб не було перші п’ять років після її прийняття. Проте, починаючи з 2002 року активізувалася діяльність з розробки нових законопроектів про внесення змін до Конституції України. Лише в 2002-2004 роках розроблено понад десять таких законопроектів, значна частина яких виносилася на розгляд Верховної Ради України.

Один із таких законопроектів «Про внесення змін до Конституції України» 8 грудня 2004 року, набравши необхідну кількість голосів у Верховній Раді України, став законом1. Закон передбачив зменшення обсягу повноважень Президента України, розширення контрольних та установчих повноважень парламенту щодо Кабінету Міністрів України, у зв’язку з чим форма правління в державі із президентсько-парламентської трансформувалася в парламентсько-президентську. Результатом конституційних змін стала не стільки стабільність у суспільстві, як політична криза [10, c. 273].

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-ІУ (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Оскаржуваний закон втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, у результаті чого почала діяти Конституція України від 28 червня 1996 року.

Конституційні процеси і нині продовжують активно розвиватися. Президент України, враховуючи необхідність підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації конституційного процесу, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень, а також започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища видав Указ «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року № 224/2011.

Отже, прийняття Конституції України стало непересічним фактом у розвитку конституційного процесу на теренах Української держави. Нова конституція стала доказом здатності українського народу до державотворення та правотворення. Разом з тим конституційна реформа, під якою прийнято розуміти комплекс заходів та дій з удосконалення змісту Конституції України, не завершена [11, c. 25].

3. Ідея розподілу влади в Україні часів незалежності в 1996-2013 рр.

Розподіл влади — не застигле становище відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу узгоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій.

Згідно з Конституцією України до суб’єктів системи стримувань і противаг можна віднести Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Прем’єр-міністра України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Рахункову палату, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокуратуру та інші контрольно-наглядові органи.

Щодо елементів системи стримувань і противаг, то до них можна віднести: визначення різних строків та засобів формування органів держави; встановлення конституційної відповідальності вищих органів держави за здійснення своїх повноважень; право президентського вето; інститут імпічменту.

Особливе місце в нашій державі має надаватися взаємовідносинам таких органів державної влади як єдиного законодавчого органу — парламенту та глави держави, що повинні тісно взаємодіяти через систему стримувань і противаг. За Конституцією України (п. 30 частини першої статті 106) Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України заковів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. В свою чергу законодавчий орган, через систему стримувань і противаг, теж наділений конституційним повноваженням щодо усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої статтею 111 чинної Конституції.

На сучасному етапові розвитку держави, в практичній діяльності особливого значення набуває розв’язання проблеми взаємовідносин між Президентом України та законодавчою владою, шляхів та форм найефективнішої взаємодії цих владних структур. І саме система стримувань і противаг може створити умови для досягнення єдності дій через підтримання оптимальної рівноваги в процесі практичного функціонування вищих органів держави. Особливе значення мають ті повноваження, які надають, дозволяють цим органам взаємне сприяння, взаємовплив і взаєморозуміння. За допомогою цього механізму забезпечується оптимізація законодавчого процесу шляхом застосування погоджувальної процедури, врахування, інтересів різних гілок влади. Важливим завданням у процесі їхньої діяльності є досягнення балансу в розподілі і врівноваженні взаємних повноважень щодо процесу законотворення. За Конституцією України (стаття 75) єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент; в свою чергу, Президент України є активним учасником законодавчого процесу й у сфері законотворчості він наділений рядом повноважень. Він, зокрема має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, а законопроекти, визначені ним невідкладними, мають розглядатися Верховною Радою позачергово (стаття 93), підписує закони (пункт 29 частини першої статті 106). Одним із найвпливовіших механізмів стримування і противаг з боку Президента України є право вето на закони, прийняті Верховною Радою України [12, c. 7].

Політико-правова практика за останній час свідчить про те, що протистояння законодавчої влади і Президента України як глави держави призвели до того, що певна частина законів, прийнятих Верховною Радою України, виявилася нежиттєздатними і малоефективними1. Згідно зі статтею 94 Конституції України Президент як глава держави користується незалежним дискреційним правом щодо законопроектів, коли він може або схвалити, або відхилити законопроект, підтриманий законодавчим органом. Якщо на законопроект накладається вето, то потрібні додаткові процедури й заходи для того, щоб законодавчий орган міг вирішити, як діяти далі. За процедурою вето закон із вмотивованими і сформульованими пропозиціями повертається Президентом України до парламенту, після чого робиться спроба «подолати» його двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Така значна більшість в парламенті необхідна для ухвалення закону всупереч президентському вето. Деяка кількість вето «підтверджується», тобто «президентське вето не долається і законопроект врешті-решт відхиляється.

Головною перевагою застосування президентського вето є те, що відповідно до Конституції України Президент зобов’язаний обґрунтувати своє вето спеціальним посиланням на статті закону, проти яких він заперечує. Завдяки цьому механізмові надається можливість поліпшити законодавство шляхом поправок, які можна ввести завдяки вето. Адже існування будь якого механізму у сфері прийняття чи ухвалення законів повинне у першу чергу підвищувати правовий рівень, сприяти його обґрунтованості, чіткості, досконалості. Таким чином, відбувається контроль законотворчої діяльності на предмет відповідності її Конституції, що є важливим елементом у механізмі системи розмежування повноважень між Президентом України і законодавчим органом [9, c. 142].

У Україні склалася украй небезпечна ситуація, що вимагає негайного правового і політичного реагування.

Інституційний конфлікт, закладений в Конституції і що посилився після її реформи, необхідно вирішити правими механізмами. Поправки до Конституції унеможливили співіснування двох практично незалежних один від одного частин в єдиній виконавчій гілці влади. Спірним з погляду загальної відповідальності колегіального органу — Кабінету Міністрів України бачиться подання Президентом України в ВРУ кандидатур для призначення двох членів Кабінету Міністрів – міністра оборони і міністра закордонних справ, хоча з погляду забезпечення конституційного обов’язку Президента України по державному суверенітету, в умовах нестабільної роботи державних інститутів, є виправданим.

Право президента представляти ряд міністрів і призначати глав місцевих державних адміністрацій, спровокувало нестабільність у виконавчій гілці влади. Введенням цієї норми обумовлена поява коабітації (cohabitation) — співіснування двох різних ідеологій в одному уряді, яка викликає внутрішнє протистояння. Два джерела формування уряду провокують вибухонебезпечну ситуацію. Уряд – це, перш за все, команда однодумців, що прийшла на вищий рівень державної виконавської влади для реалізації програм, розроблених однією політичною командою, або різними, але яку прийняли коаліційні угоди про сумісні дії. І в ньому недопустима конфронтація. Воно повинне працювати на єдиний результат, а не бути ареною для боротьби різних думок, платформ і ідеологій.

До вказаного інституційного протистояння доключилося існування в політичному полі України геополітичного і історико-ментального розподілу на східну і західну частину. Кожна їх двох частин представляє одну половину України, що має свою, відмінну від іншої, історію, політичну долю, культурний, мовний і конфесійний базис.

Раніше, до 2004 року, кандидат в президенти що виграв вибори, брав під повний контроль всю державну владу. Цим президент скріпляв країну в одне ціле. У теперішній час при переході до парламентсько-президентської системи влади, у питаннях організації й функціонування влади й різних її гілок, увесь час триває перманентна боротьба, що виливається в спроби зміни Конституції, у спроби перерозподілу повноважень між гілками влади, зростає конфронтація між владними структурами і їх лідерами.

За результатами дослідження зроблено висновки, що:

— формальне закріплення у конституційному праві положення щодо розподілу влади не завжди свідчить про те, що в дійсності діяльність державних інститутів здійснюється у відповідності з класичними установками концепції розподілу влади;

— розрив між «формальною» и «живою» конституцією може бути величезним, та в світовій конституційній практиці та конституційному праві є приклади коли схема розподілу влади лише формально-механічно копіюється і нічого не має спільного з її застосуванням в державі;

— якщо в країні існують інституційні, геополітичні і історико-ментальні суперечності, то категорія єдності влади повинна домінувати над категорією її розподілу.

На сучасному етапі розвитку України без створення умов по забезпеченню принципу єдності влади, розподіл влади перетворюється на глибокий перманентний внутрішній конфлікт, що затягує з часом в себе все  суспільство. Для недопущення системної кризи влади необхідно передбачити конституційно-правовий механізм, при якому жоден орган влади або політична організація не можуть ігнорувати або припиняти діяльність конституційно закріплених інститутів, безконтрольно здійснювати виконання владних функцій, прагнути скасування конституційного ладу.

З цією метою доцільним бачиться встановлення персональної відповідальності осіб, які безпосередньо розробляють законопроекти, за порушення в них норм Конституції і інших законів, у тому числі і тих,  що встановлюють загальні принципи організації державної влади.

В конституційній практиці України уже є досвід, коли одна із сторін для вирішення спору між президентом і законодавчим органом звертається до органу конституційної юрисдикції. В даному випадку Конституційний Суд України відіграє значну роль у врегулюванні питань в сфері законотворення [6, c. 17-18].

З огляду на викладене, можна стверджувати, що суперечності, які виникають між названими органами можливо усунути, відпрацювавши спеціальні юридичні процедури щодо врегулювання розбіжностей і вирішення спорів з приводу прийняття законів. До таких процедур можна віднести: обмін інформацією в процесі підготовки законопроекту, процедуру погодження і примирення тощо. Має бути створений такий соціально правовий клімат, який би забезпечив оптимальну взаємодію між законодавчою владою і Президентом України.

ВИСНОВКИ

Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову є одним з атрибутів правової, демократичної держави. Між вищими органами державної влади відбувається розподіл конституційно  визначених прав і обов’язків. А взаємний контроль і  залежність одна від одної є перш за все гарантом законності, поваги  до прав і свобод громадян.

Разом з тим поділ влади  передбачає  надійний механізм стримування і противаг, який забезпечує взаємну співпрацю і врівноваження влад.

Уперше термін «система стримувань і противаг » був використаний і найбільшою мірою закріплений у Конституції США, а також науці і практиці цієї країни. Основоположними засади  цієї системи є:

• усі три гілки влади мають різні джерела формування;
• головні органи державної влади мають різні строки повноважень;
• кожна з гілок влади може нейтралізувати узурпаторські зазіхання іншої.

В цілому ця доктрина відома ще з давніх часів, основні постулати «класичного» варіанту якої були висунуті спочатку Джоном Локком, а згодом Шарлем Монтескьє. Так, Монтеск’є вважав, що кожна влада своїми правовими засобами повинна одночасно врівноважувати одна одну, попереджаючи можливість узурпації повноважень верховної влади будь-якою однією установою.

Отже, метою теорії розподілу влади є створення ефективного механізму функціонування державних органів, створення безпеки громадян від свавілля і зловживання властей, забезпечення політичних свобод. Згідно класичної теорії розподілу влади в державі діють три влади: законодавча, що видає закони; виконавча, що здійснює управління на основі виданих законів; судова, що контролює дотримання законів і здійснює правосуддя.

Відповідно до цієї теорії: 1) законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам відповідно до Конституції; 2) всі влади рівні між собою; 3) ніяка влада не може користуватися правами, наданими Конституцією іншій владі; 4) судова влада незалежна від політичної впливу, судді незмінні, незалежні, недоторканні і підкоряються тільки закону.

Крім того, розподіл влади на складові, обумовлюється необхідністю: 1) чіткого визначення функцій, компетенції і відповідальності різних державних органів; 2) забезпечення можливості контролю державними органами один одного на конституційній основі; 3) ефективної боротьби із зловживаннями владою.

Принцип розподілу влади підлеглий задачі створення противаги кожної гілки влади. Але, оскільки державна влада єдина, то її гілки постійно взаємодіють, і це породжує боротьбу, суперництво, зіткнення та інше. Для того, щоб не відбулося абсолютного поглинання однієї гілки іншою, застосовується система стримувань і противаг, суть якої полягає в тому, щоб зрівноважити влади, не залишати їх безконтрольними. Як видно, в самій теорії розподілу влади вже закладено їх протистояння.

У сучасній правовій науці принцип розподілу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу, що направлений на запобігання узурпації державної влади і використовування її в збиток публічним інтересам. Він має основоположне значення при вирішенні конкретних питань побудови державного механізму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бульба О. Законодавча влада як один з елементів принципу розподілу влади [Текст] / О.Бульба // Право України. — 2002. — № 6.- С.113-117
2. Гребениченко С.Ф. Разделение власти — фундамент парламентской деятельности [Текст] / С.Ф. Гребениченко // Социально-гуманитарные знания. — 2003. — № 5. — С. 172-186
3. Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) [Текст] / Г.Журавльова // Право України. — 1998. — № 11. — С. 23-25
4. Заєць А. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці [Текст] / А.Заєць // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 2. — С. 40-50
5. Історія української Конституції. Упорядники: А. Слюсаренко, М. Томенко.- К., 1997.
6. Конституція незалежної України. У 3-х томах. Документи, коментарі, статті. Упорядники: Головатий С., Юзьков Л.- К., 1995.
7. Костицький, В. Багатолике право. Теолого-соціологічне розуміння права та проблеми конституційного закріплення теорії розподілу  влади // Юридичний Вісник України. — 2011. — № 37 (вересень). —  С. 6
8. Кривенко Л. Розподіл влад і процесуальні права парламенту [Текст] / Л.Кривенко // Віче. — 2008. — № 3. — С. 14-32
9. Левенець, Є. Теорія розподілу державної влади: сутність, концепція та перспективи [Текст] / Є.Левенець // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. — 2011. — № 3. — С. 229-239
10. Малиновський В. Актуальні проблеми нової моделі розподілу державної влади в Україні [Текст] / В.Малиновський // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 4. — С. 133-140
11. Мельниченко В. Розподіл і єдність влади. Практика і потреби України [Текст] / В.Мельниченко // Віче. — 2000. — № 9. — С. 136-155
12. Полешко А. Академічні читання з проблеми розподілу влади в епоху глобалізації [Текст] / А. Полешко // Право України. — 2011. — № 7. — С. 273-274
13. Розподіл влади у правовій державі та соціально-нормативне закріплення ідеї свободи і демократії / В.В. Костицький // Соціологія права. — 2011. — № 2.
14. Тацій В.Я. (гол. ред.) Історія держави і права України. Том II. — Підручник. — У 2-х т. /За ред. В. Я. Тація, Н.М.Рогожина, Д. Гончаренка. Том 2. — К. , 2003. — 580 с.
15. Федоренко Г. Розподіл влади та її єдність [Текст] : місце законодовчої гілки влади на етапі державно-правової реформи / Г.Федоренко // Право України. — 2007. — № 7. — С. 7-8
16. Шаптала Н. К. Конституційне право України [Текст] : навч. посіб. / Н. К. Шаптала, Г. В. Задорожня. — Д. : ТОВ «ЛізуновПрес», 2012. — 472 с.