referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Структура і понятійний апарат курсу «Історичне документознавство»

Вступ

Історичний аспект присутній як структурі загального, так спеціального документознавства, оскільки конкретизація історії документа або окремо взятої сфери документно-комунікативної діяльності здійснюється в межах таких напрямків, як діловодство, теорія документальних комунікацій, картографічне документознавство, науково-технічне документознавство, музичне документознавство тощо.

Ми вважаємо, що історичному документознавства мають бути притаманні три відображені вище в тих чи інших формулюваннях напрямки, що дало б змогу під час досліджень охопити найважливіші аспекти документознавства, його теоретичну та функціональну складову: «історія документознавства», «історія документа», «історія документо-інформаційної діяльності».

«Історії документознавства» притаманний історіографічний аспект, який визначає напрямки дослідження: формування та історія розвитку наукових концепцій українського та зарубіжного документознавства та його внесок в дослідження документно-комунікаційної діяльності на конкретному історичному етапі.

Предметом «історії документа» є питання еволюції матеріального носія, систем кодування інформації, її структури, диференціації документів.

Особливе місце в структурі історичного документознавства належить «історії документно-інформаційної діяльності». Виходячи з того, що важливим атрибутом документа є функціональна складова – роль, яку він виконує в комунікаційному процесі, — предметом особливої уваги висунуто вплив документної діяльності на соціальні процеси. В цьому випадку документознавство взаємопов’язане із соціологією в частині вивчення соціальних інститутів та процесів.

1. Історичне документознавство як наука

Історія документно-інформаційної діяльності може розглядатись в широкому значенні, включаючи, крім вивчення еволюції діловодства, дослідження інших сфер документних комунікацій — об’єктів дослідження архівознавства, теорії комунікацій, спеціальних історичних дисциплін тощо. Проте в історичному документознавстві доцільно, на нашу думку, застосовувати метод синтезу, що передбачає дослідження документно-інформаційної діяльності як цілісного процесу, а не окремих його аспектів. Це дасть змогу відмежувати історичне документознавство від суміжних дисциплін.

В рамках історичного документознавства має здійснюватись, на нашу думку, дослідження документно-інформаційної інфраструктури, яка включає види документів, що використовуються на певному історичному етапі, засоби передачі документної інформації та систему інститутів, які включені в цю сферу діяльності.

Отже, історичне документознавство як складова загального та спеціального документознавства має вивчати еволюцію документно-інформаційної діяльності. Його творчі здобутки можуть мати важливе значення у дослідженні різноманітних аспектів суспільного життя.

Документознавство відноситься до циклу наук про суспільство, з багатьма з яких перебуває в тісному взаємозв’язку й взаємодії. Ця взаємодія проявляється в різних формах і відбувається на різних рівнях, насамперед на рівні об’єкта й предмета дослідження, понятійного апарата, методів дослідження.

Документознавство тісно пов’язане з історичною наукою. Як ми вже відзначали, об’єктом документознавства є документ в історичному розвитку. Поява тих або інших документів, не кажучи вже про системи документації, безпосередньо пов’язана з еволюцією суспільства, з певними її етапами. Тому функціонування документів і систем документації, складання комплексів документів неможливо зрозуміти без знання соціально-економічної, політичної історії, історії культури й т.д. З іншого боку, сама форма документа характеризується відносною самостійністю, наявністю власних закономірностей розвитку, які, у свою чергу, впливають на ті або інші сторони суспільного розвитку. Тому вивчення минулого припускає й знання генезису документних форм.

Документознавство об’єктивно сприяє формуванню джерельної бази історичних досліджень й у цій своїй якості тісно примикає до джерелознавства — однієї з найважливіших галузей історичної науки, що досліджує теорію, методику й техніку історичних джерел. Джерелознавці також вивчають форму документа, структуру й властивості документованої інформації в їхньому історичному розвитку. Діловодні документи в джерелознавстві звичайно виділяються в самостійний розділ.

На підставі близькості із джерелознавством документознавство звичайно відносять до класу історичних наук, включаючи його до складу так званих допоміжних і спеціальних історичних дисциплін, які розглядаються як субдисципліни джерелознавства. При цьому ряд авторів (А. И. Гуковський, С. М. Каштанів, Б. Г. Літвак, О. М. Медушевская, В. В. Фарсобін та ін.) фактично розміщають документознавство усередині дипломатики — допоміжної історичної дисципліни, що вивчає документи правового порядку. Інші дослідники, навпроти, пропонують розширити коло проблем документознавства, включивши в його склад такі допоміжні історичні дисципліни, як дипломатика, палеографія, метрологія, генеалогія. Причому й ті, і інші здебільшого фактично ставлять знак рівності між документознавством і діловодством.

Однак, незважаючи на тісний зв’язок документознавства із джерелознавством, між ними є істотні розходження, які спостерігаються:

  • в об’єкті дослідження (джерелознавство вивчає, крім письмових документальних джерел, також й інші види й форми історичних джерел, зокрема, речовинні);
  • з метою дослідження (джерелознавство вивчає документ із метою вироблення методів витягу необхідної інформації);
  • у хронології (джерелознавство вивчає документи винятково в ретроспективному середовищі, а документознавство — також в оперативному й у перспективному середовищі).

Остання відмінність взагалі не дозволяє, на наш погляд, відносити документознавство до числа історичних дисциплін, як це роблять багато авторів, оскільки історична наука обмежена вивченням лише минулого людського суспільства.

Варто також помітити, що останнім часом виявилася тенденція до того, щоб саме джерелознавство вивести за рамки винятково історичної науки й розглядати як інтегруючу дисципліну в системі гуманітарних наук, як елемент історичної антропології, етнології, соціології, тобто всього гуманітарного знання. У результаті такого підходу закономірно виникає комплексна проблема феномена документа й, як наслідок, завдання розвитку нової дисципліни — феноменології документа.

За цілями й об’єктом вивчення документознавство тісно пов’язане з архівознавством. Їх поєднують загальне завдання — формування ефективного інформаційного середовища, єдиний об’єкт дослідження — документ, а також єдність способів організації, зберігання, пошуку інформації, вироблення принципів документоутворення. Разом з тим документознавство й архівознавство вивчають документ із двох протилежних сторін: архівознавство — з боку інформаційної цінності документа як історичного джерела з упором на комплекси документів, а не на окремі документи. Документознавство вивчає свій об’єкт із боку інформаційної й оперативної цінності, як носій інформації, що функціонує насамперед у сучасному соціальному середовищі.

Документознавство безпосередньо впливає на розвиток архівознавства, тому що чим якісніше документи, створені в діловодстві, тим успішнішою буде робота архівів зі зберігання й використання документних багатств.

2. Об’єкт, предмет і структура історичного докуметнознавства

Об’єктом документознавства є комплексне вивчення документа як системного об’єкта, спеціально створеного для зберігання та розповсюдження інформації в просторі та в часі. Предметом документознавства — є створення наукового знання про документ в його єдності матеріальної та інформаційної складових, про закономірності його створення та функціонування в суспільстві.

Започаткування у системі вищої школи України нової навчальної спеціальності затребувало розроблення комплексного навчально-методичного забезпечення. Першочерговим завданням педагогів стало упорядкування навчальних типових і робочих програм, передусім фундаментальної для фахової підготовки спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність” дисципліни – документознавства. Із-поміж розмаїття існуючих програм насамперед цікавими є ті, що належать провідникам новаторських документознавчих ідей, авторам модерних концепцій українського документознавства – С. Кулешова, Н. Кушнаренко, М. Слободяника, Г. Швецової-Водки. Аналіз їхніх розробок розкриває бачення змісту документознавства як навчальної дисципліни та навчальної спеціальності, виявляє цільові установки науковців, педагогів щодо перспектив розвитку.

Невід’ємною ознакою найвідоміших навчальних програм із документознавства, є синхронне забезпечення викладання дисципліни для документознавців і фахівців книгознавчого, бібліотекознавчого напряму підготовки. Це наклало суттєвий відбиток на їхній зміст, а заодно відкрито демонструвало слідування розробниками шляхом адаптації існуючих розвинених спеціальностей до потреб документознавства та інформаційної діяльності. Примітним історіографічним фактом стала навчальна програма із документознавства представників харківської галузевої наукової школи – Н. Кушнаренко й А. Соляник. Програма призначалася для фахівців спеціальностей “Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографія” (І частина) і “Документознавство та інформаційна діяльність” (ІІ частина). При цьому чітко підкреслювалися зв’язки документознавства із загальнопрофесійними та спеціальними дисциплінами, за визначенням авторів, – “Соціальні комунікації”, “Книгознавство та історія книги”, “Аналітико-синтетична обробка документів”, “Бібліотечні фонди”, “Бібліографічні ресурси” та ін.

Первинна установка упорядників – розкрити об’єкт, предмет, структуру, методи документознавства; відстежити еволюцію документа як носія інформація, засобів і технологій документування, передумови виникнення документів різних типів і видів; сформувати знання про природу і сутність, соціальну роль, ознаки і властивості документа, його структурні елементи та реквізити; охарактеризувати документні потоки та масиви, основні види документів, що складають документаційні фонди “бібліотек, органів науково-технічної інформації, архівів, музеїв, книжкових магазинів, інформаційних центрів тощо”; розвинути практичні вміння, пов’язані із придбанням, прийомом, обліком, бібліографуванням, аналітико-синтетичною обробкою, зберіганням і використанням інформації у документально-комунікаційних структурах [6, c. 3–4], чітко вказує на тенденційну версифікацію програмового матеріалу – показати зміст документології через призму здебільшого бібліотечної, бібліографічної практики задля відкриття соціально-комунікаційної перспективи розвитку навчальної дисципліни.

За кількісними показниками форм і видів занять програми з документознавства для спеціальності “Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографія” і “Документознавство та інформаційна діяльність” дещо різняться*. За цим, безперечно, криються сутнісні розмежування. Коли йдеться про програму, орієнтовану на книгознавчу, бібліотекознавчу та бібліографічну підготовку фахівців, то центральним об’єктом викладу загальної характеристики документа, уточненої завдяки репрезентації зовнішніх і внутрішніх ознак, властивостей спеціальних видів, є видання.

Саме тому, значна частка тем лекційного блоку становлять ті, що стосуються видань, наприклад, “Видання як вид документа”, “Ідеографічні видання”, “Ізографічні видання”, “Періодичні і продовжувані видання” [6, c. 5].

3. Понятійний апарат курсу «Історичне документознавство»

Плутанина на рівні термінологічних визначень і наповнення змісту понять “документознавство”, “документологія” зумовила прагнення розмежувати однойменні навчальні курси на рівні змістового наповнення. Відтак із кінця 1990-х рр. у вищій школі для спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність” з’являється курс із загального документознавства як “методології документознавства”, мета якої полягає в формуванні у майбутніх фахівців системи наукових уявлень “про найзагальніші принципи та закономірності функціонування документа в системі соціальних комунікацій … оволодіння методами наукового пізнання документальних явищ”. Об’єктом документології як навчальної дисципліни проголошувалося документне середовище ноосфери як “мета глобальної системи, що охоплює всю сукупність закріпленої на матеріальних носіях семантичної інформації” [5, c. 112]. Визначаючи місце документології у системі документознавчих дисциплін, харківські науковці відвели їй завершальну позицію у навчальному плані – VII семестр – після опанування студентами діловодством (І–ІІ семестри), документаційним забезпеченням управління, документознавством, аналітико-синтетичною обробкою документів, індексування документів та документних інформаційно-пошукових систем (ІІІ–IV семестри), документних ресурсів (V–VI семестри), патентного документознавства (VII семестр) [15, c. 113]. Це цілком відповідає постулату про “надбудовчий” характер документології, яка має зрости на ґрунті усіх документознавчих дисциплін, інтегруючи здобутки їх теорії і практики. Слушним є висновок Н. Кушнаренко про те, що відмова від абсолютної предметоцентричної освіти на користь міжпредметної інтеграції призведе до ефектного об’єднання монокурсів (навчальний курс відповідає одній науці чи галузі знань), бінарних (курс поєднує дві дисципліни) і поліпредметних (поєднання більше двох навчальних курсів) дисциплін, що сприятиме якісному поліпшенню системи організації освіти та її змісту. Наразі у системі підготовки фахівців із документознавства та інформаційної діяльності маємо широку апробацію навчального курсу “Документологія”, яка прогнозовано може звершитися коригуванням нової парадигми теоретичного змісту фундаментальних і професійно-орієнтованих дисциплін.

Упродовж 1990–2012-х рр. спостерігаємо поступовий відхід науковців від однозначних тверджень про зміст навчальної дисципліни, що підтримує діалог і плекає полінормативність істини. Суб’єктивні чинники змінності змісту документознавства позначені також об’єктивними обставинами – розвитком інформаційної інфраструктури суспільства. Нинішня затребуваність фахівців із документознавства та інформаційної діяльності вселяє віру у перспективність напряму підготовки, а важливість обговорення змісту фундаментальної дисципліни є конче необхідною умовою гармонізації внутрішньої композиційної структури навчальних планів, базованих на науках документально-комунікаційного циклу.

Висновки

Отже, проблеми документування діяльності організацій і керування документацією є настільки ж давніми, як і самі документи. На сьогодні питання різноманітні документознавства актуалізуються стрімким розвитком нових інформаційних технологій, прискореною інформатизацією суспільства.

Безперервне зростання обсягів документації в усьому світі, все більш широке застосування електронно-обчислювальної техніки при обробці інформації, використання непаперових носіїв та інші об’єктивні фактори приводять фахівців до висновку про необхідність пошуку нових можливостей оволодіння і керування документованою інформацією, а отже і про необхідність розвитку науки про документознавство. Документознавство відноситься до циклу наук про суспільство, з багатьма з яких перебуває в тісному взаємозв’язку й взаємодії. Ця взаємодія проявляється в різних формах і відбувається на різних рівнях, насамперед на рівні об’єкта й предмета дослідження, понятійного апарата, методів дослідження.

Документознавство тісно пов’язане з історичною наукою. Як ми вже відзначали, об’єктом документознавства є документ в історичному розвитку. Поява тих або інших документів, не кажучи вже про системи документації, безпосередньо пов’язана з еволюцією суспільства, з певними її етапами. Тому функціонування документів і систем документації, складання комплексів документів неможливо зрозуміти без знання соціально-економічної, політичної історії, історії культури й т.д. З іншого боку, сама форма документа характеризується відносною самостійністю, наявністю власних закономірностей розвитку, які, у свою чергу, впливають на ті або інші сторони суспільного розвитку. Тому вивчення минулого припускає й знання генезису документних форм.

Документознавство об’єктивно сприяє формуванню джерельної бази історичних досліджень й у цій своїй якості тісно примикає до джерелознавства — однієї з найважливіших галузей історичної науки, що досліджує теорію, методику й техніку історичних джерел. Джерелознавці також вивчають форму документа, структуру й властивості документованої інформації в їхньому історичному розвитку. Діловодні документи в джерелознавстві звичайно виділяються в самостійний розділ.

Список використаної літератури

  1. Бездрабко В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток: / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : Четверта хвиля, 2009. — 720с.
  2. Комова М. Документознавство / Національний ун-т «Львівська політехніка». — Л. : Тріада плюс, 2007. — 294с.
  3. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / УДНДІАСД; Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 45.
  4. Кушнаренко Н.М. Документоведение. – К., 2003. – С. 154-155.
  5. Матвієнко О. Менеджмент інформаційних офісних систем: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. і системи післядипломної освіти за спец. «Менеджмент організацій» і «Документознавство та інформаційна діяльність». — К., 2001. — 154с.
  6. Палеха, Ю. І. Загальне документознавство : Навч. посіб. / Ю. І. Палеха, Н. О. Леміш. — К. : Ліра-К, 2008. — 393 с.
  7. Слободяник М. Структура сучасного документознавства // Вісн. Кн. палати. — 2003. — № 4. — С. 19.
  8. Швецова-Водка Г. До питання про історію розвитку документознавства // Вісник Книжкової палати. — 2008. — № 7. — С. 15 — 16
  9. Швецова-Водка Г. Определение объекта и предмета документоведения // НТБ. — 2008. — № 4. — С. 30 – 43
  10. Швецова-Водка, Г. М. Документознавство : Навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка. — К. : Знання, 2007. — 398 с.