Вступ

Ю.Лотман виступив збирачем ідей і методів структурно-семіотичного літературознавства (ОПОЯЗ та, перш за все, теорія Ю.Тинянова про динаміку знакової системи, «Празький лінгвістичний гурток», культурологія М.Бахтіна, лінгвістичні труди Р.Якобсона, перш за все, його структурна фонологія, вчення про поетичну функцію та метафору.) Крім того, Лотмана можна назвати «збирачем» дослідників. Провінційний університет в Тарту, який цілковито радянським так і не став, дав початок розвитку неофіційного радянського літературознавства та культурознавства. У «Працях із знакових систем» (ПЗС) публікувались дослідження прогресивних лінгвістів, які мали установку на об’єктивність, а не на підгонку до заздалегідь відомого результату.

Лотман — природжений діалектик, який розвив цю свою здатність до ступеню найвищого мистецтва. Аби дискредитувати вченого, офіційна радянська критика зробила немало: «Якщо затягти у критичні опуси колись впливових методологів радянської науки, то захист Моцарта від зазіхань нової генерації сальєріанства — структуралістів та семіотиків (перш за все тартуської школи) — не може викликати нічого, крім сміху.

Адже одна справа — декларувати завчені формули діалектики (із яких, якщо вони заумні, одразу йде життя), щоби потім спокійнісінько повернутися до звичного для пасивного мислення повзання по речах, і зовсім інше — постійно утримувати у розумовій царині єдність різноманітного, вести напружений діалог з текстами, складно побудованими смислами, мати ту пізнавальну жагу, яка не знає остаточних відповідей» — так писали у вступній статті до збірки праць Лотмана.

1. Ю.Лотман – видатний філософ культури

Видатним філософом культури був Юрій Михайлович Лотман (1922-1993), один з основоположників Тартуському-московської семіотичної школи, творець теорії семіосфери.

Лотман народився в Петрограді, закінчив філологічний факультет Ленінградського університету. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. З 1954 р і до кінця життя працював в Тартуському університеті. Лотману належить велика кількість фундаментальних робіт як з літературознавства, так і з філософії культури, а саме: «Структура художнього тексту» (1970), «Смуток кіно і проблеми кіноестетики» (1973), «Всередині мислячих світів. Людина — текст — семіосфера — історія »(1994),« Культура і вибух »(1992),« Бесіди про російську культуру. Побут і традиції російського дворянства (XVIII — початок XIX століття) »(1993). У 1991-1993 рр. в Таллінні вийшли «Вибрані статті» Лотмана в трьох томах. Помер і похований у Тарту.

Філософія культури Лотмана ґрунтується на принциповому положенні про можливість створення універсальної методології дослідження, яку можна застосовувати як в галузі гуманітарних, так і в галузі точних наук. Ця методологія, згідно Лотману, повинна вироблятися за допомогою семіотікі — науки, що досліджує способи передачі інформації, властивості знаків і знакових систем в людському суспільстві, природі і в самій людині.

Обґрунтовуючи семіотичний підхід до культури, Лотман спирався на сформовані до того часу дві наукові традиції: логічну семіотику Пірса — Морріса та семіологію Соссюра, хоча й підкреслював їх однобічність. При всій відмінності цих теорій їм притаманний, згідно Лотману, один і той же недолік: за основу береться найпростіший, атомарний елемент, і все наступне розглядається з погляду подібності з ним. Так, в першому випадку в основу аналізу кладеться ізольований знак, а всі наступні семіотичні феномени розглядаються як послідовності знаків. У другому випадку в якості першоелемента і моделі всякого семіотичного акту виступає окремий комунікативний акт — обмін інформацією між адресантом і адресатом. У результаті складна система знакових відносин редукується до зручною схемою пояснення, яка починає сприйматися як онтологічну властивість об’єкта, і об’єкту приписується структура, висхідна від простих і чітко окреслених атомарних елементів до поступового їх ускладнення; складний об’єкт зводиться до суми простих.

Лотман долає вказаний редукціонізм, пропонуючи вважати вихідною точкою семіотичної системи не окремий ізольований знак (слово, вислів), а відношення між ними, т. Е. Семіотичний простір, в якому відбуваються семіотичні акти. Це простір являє собою континуум, заповнений різнотипними і знаходяться на різному рівні організації семіотичними утвореннями. Поза цього континууму не існує жодне з семіотичних утворень, і їх виділення може бути лише умовним, або абстрактним. Реальний тільки семіотичний континуум, який Лотман називає семіосферой.

Для доказу первинності семіосфери по відношенню до окремих семіотичним актам Лотман посилається на Вернадського, який прийшов до висновку про первинність біосфери по відношенню до окремого організму. Тут, згідно Лотману, мова йде про одну й ту ж закономірності, яка характерна для реальності в цілому.

«Аналогічний підхід можливий і в питаннях семіотики. Можна розглядати семіотичний універсум як сукупність окремих текстів і замкнутих по відношенню один до одного мов. Тоді вся будівля буде виглядати як складене з окремих цеглинок. Однак більш плідним представляється протилежний підхід: всі семіотичний простір може розглядатися як єдиний механізм (якщо не організм). Тоді первинної виявиться не той чи інший цеглинка, а «велика система», іменована семіосферой. Семіосфера є те семіотичний простір, поза яким неможливо саме існування семиозиса».

Говорячи про близькість своїх поглядів з поглядами Вернадського, Лотман підкреслює і їх відмінність. Насамперед це стосується поняття ноосфери, яке не можна ототожнювати з поняттям семіосфери, хоча вони і мають ряд схожих властивостей. Ноосфера — це певний етап у розвитку біосфери, пов’язаний з розумною діяльністю людини. Як і біосфера, вона є реальним космічним механізмом, що обумовлює структурну єдність планети. На відміну від ноосфери, простір семіосфери носить абстрактний характер. Це означає, що семіосфера не представляє собою оболонку Землі і не є етапом її еволюції, а вказує тільки на умови семіозиса. Поняття семіосфери необхідно для розуміння можливості комунікативних процесів і вироблення нової інформації.

Найважливішим структурним елементом семіосфери є межа. З одного боку, вона необхідна для збереження цілісності системи, її семіотичної однорідності, оскільки відмежовує семіосферу від навколишнього її внесеміотіческого або іносеміотіческого простору. З іншого боку, межа являє собою білінгвіальний механізм, що переводить зовнішні повідомлення на внутрішній мову семіосфери і навпаки, завдяки чому відбувається розширення семіосфери. Кордон одночасно і замикає семіотичний простір, консервуючи його, і відкриває, з’єднуючи дві сфери семиозиса і роблячи семіотичний простір динамічним. Завдяки наявності кордону семиосфера стає «семіотичної особистістю», тобто унікальною системою організації сенсу, здатної до розвитку.

Семіосфера внутрішньо різноманітна: в ній виділяються центр (ядерні структури, частіше кілька), що визначає «граматику» системи (норми, правила, принципи ідентифікації), і периферія — більш аморфний семіотичний світ. Одна з функцій центру — створення метамови, за допомогою якого семіосфера описує саму себе як ціле, утверджуючи тим самим ідеальнуе семіотичну єдність. Самоопис, або самопізнання, семіосфери робиться її вторинної реальністю — культурою, об’єктивною картиною світу, системою абсолютних цінностей. На периферії спостерігаються «вибухові» процеси, в результаті чого відбувається активна взаємодія між різними рівнями семіосфери.

2. Наукова діяльність Ю. Лотмана

Наукова діяльність Ю. Лотмана у сфері мовознавства, літературознавства, культурології привертає увагу багатьох дослідників. Започаткована ним структурно-семіотична школа спричинила розвиток нових наукових досліджень, передусім у лінгвістиці.

Дослідження Ю. Лотмана, зокрема, “Внутри мыслящих миров. Человек — текст — семиосфера — история” присвячені проблемі, що постає актуальною в філології XX століття — існуванню мови, літератури і культури. Названа проблематика в теоретичному і практичному аспектах розроблялася видатними лінгвістами та літературознавцями: В.В.   Виноградовим, Г.О.Винокуром, Ю.М. Тиняновим, P.O. Якобсоном. Перш за все існування мови, літератури і культури визначається як еволюція і системний розвиток (в лінгвістиці — модель синхронних зрізів, в літературознавстві — традиція і новаторство). Мова — це не абстрактне поняття, а засіб вираження своєї особистості, свого бачення світу, що для людини як носія мови існує у вигляді власне реальної дійсності та на рівні чуттєвого сприйняття. Цю загальну картину світу Ю. Караулов, Г. Колшанський, M. Комлєв, Л. Лисиченко поділяють на концептуальну і мовну. Звідси випливає детальне дослідження семантики зовнішньої (референція) та внутрішньої (мовної), розробка понять мовної особистості і картини світу.

Картиною світу (синоніми — модель, образ, структура світу) називають сукупність уявлень людини про дійсність, сформованих внаслідок її життєвого досвіду, або ж знання певного народу чи людства в цілому про навколишні явища і процеси2. Як одне з фундаментальних понять, що виражають специфіку буття людини, її взаємовідносини зі світом, найважливіші умови її існування, поняття  картини світу в останні роки стає центром досліджень багатьох лінгвістів.

Ю. Лотман як важливий, домінуючий компонент у створенні картини світу певної культури виділяє семіотику простору: “Природа цього явища пов’язана з самою специфікою простору”3. Поняття семіосфери, що їй вчений приділяє безпосередню увагу в останні роки життя, постає центральним об’єктом його наукових досліджень. Описуючи семіотичний простір, Ю. Лотман зазначає, що “будь-яка окрема мова виявляться зануреною в деякий семіотичний простір, і тільки в силу взаємодії з цим простором вона здатна функціонувати”. Для нього “нероздільним працюючим механізмом — одиницею семіозу — потрібно вважати не окрему мову, а весь властивий даній культурі семіотичний простір”. Цей простір Ю. Лотман визначає як семіосферу. А оскільки семіосфера є “результатом, і умовою розвитку культури”, то вона визначається розвитком внутрішніх та зовнішніх мовних процесів.

Розглядаючи поняття семіосфери у своїй праці, вчений не приділяє увагу детальному дослідженню мовних одиниць, — його перш за все цікавить історія культури та літератури. Тому доцільно, на нашу думку, розвивати основні ідейні положення Лотманівського вчення та продовжити його погляд на сруктурований характер мови, розглядаючи мову як художній простір, в якому взаємодіють мовні універсали (слово, семантичні та лексичні одиниці мови тощо).

Слово в художньому мовленні часто супроводжується виникненням нового змісту, набагато сильнішого і багатограннішого, ніж основне значення. Для Ю. Лотмана мова — це код плюс його історія. Він пише: “Термін код дає уявлення про структуру тільки-що створеної, штучної і миттєво введеної домовленості. Код не передбачає історії, тобто психологічно він орієнтує нас на штучну мову, яка і є ідеальною моделлю мови взагалі”.

Семіосфера мови пронизана системою внутрішніх переходів, взаємовпливів і взаємодій мовних моделей, які існують у різних сферах людської свідомості (індивідуальній та колективній) і становлять загальну картину світу. Сприймаючи навколишній світ, митець відтворює його. Власне, він відображає його, а не копіює. Словник індивіда, на думку Н. Комлєва, відповідає автономній картині світу мовної особистості. Словник наукової галузі чи сукупності наук, представлений у вигляді тезаруса, може розглядатися як певний зліпок образу світу на даному етапі розвитку науки.

Художня концептуальна картина світу виникає в результаті відтворення навколишньої дійсності засобами художньо-словесної моделі світу. Це лексико-фразеологічні одиниці та граматико- стилістичні елементи мови, за допомогою яких будуються художні образи. Звідси випливає, що мовні моделі світу відображаються у лексико-семантичних системах, тобто слово виступає основною одиницею художньої побудови тексту.

Слово в художньому мовленні, а, отже, в семіосфері мови, зазнає різноманітних змін — збагачується його смисл, змінюється взаємовідношення з іншими словами, відкриваються та створюються нові образні можливості, ускладнюються емоційно-оцінні характеристики. Слово пов’язується з ідеєю твору, системою образів, характерів, з авторським баченням світу, трансформуючись повертається до читача у вигляді характерних рис, притаманних лише для творчості того чи іншого автора. В.В. Виноградов зазначав: “Слова і висловлення в художньому творі звернені не тільки до дійсності, але й до інших слів і висловів, які входять в будову того ж твору. Правила й прийоми їх уживання і сполучення залежать від стилю твору в цілому” .

Слово як структурну одиницю семіосфери можна аналізувати як одиницю лексико-семантичної системи мови (лексичне значення, семантична структура), як одиницю певної частини мови (різні граматичні категорії), одиницю художнього мовлення (засіб створення художнього образу, естетична функція).

Перш за все, нас цікавить розвиток слова в лексико-стилістичному плані. Тому необхідно звернутися до чисельної за своїм складом лексичної групи. Питання об’єднання слів у групи (слово здатне узагальнювати у своєму значенні цілий клас однорідних предметів і явищ, що виявляється у процесі його функціонування) в одну лексико-семантичну систему в результаті членування реальної дійсності розроблялося багатьма лінгвістами (О. Потебня, В. Виноградов, В. Гумбольдт, Ф. де Сосюр та ін.).

Матеріалом нашого дослідження послужили слова на позначення кольору, що утворюють в українській поетичній мові розгалужену лексико-семантичну систему мови. Назви кольорів у художньому творі викликають широке коло асоціацій. У мові такі асоціації утворюють тематичні поля, котрі, як зазначає Шмельов, “втягують у сферу свого впливу цілі групи слів, що визначають потенційну спрямованість їх переносного і символічного вживання”. Необхідною складовою частиною досліджень поетичної мови є розгляд основних полів лексики української поезії, систематизація поетичних слів за семантико-тематичними ознаками, вияв семантичних змін у слові та характеру функціонування слова в поетичному контексті, його естетичних функцій, лексико- семантичних взаємозв’язків між словами. Відображення кольорових відтінків в усьому їх різноманітті — одне з найцікавіших і найскладніших завдань поетичної мови. Поет XIX століття С. Надсон говорив, що “немає на світі мук сильніших муки слова”, і в перших же рядках зазначав, що дуже важко передавати словами “веселку кольорів, розлиту в природі”.

Для дослідження слів кольороназв розроблені різноманітні класифікації: за структурно-семантичними типами (А. Кириченко), за вмотивованістю значення (А. Кириченко, О. Дзівак), за подібністю (в історичному аспекті — Н. Бахіліна), за подібністю (у психолінгвістичному аспекті — Р. Фрумкіна), за частотністю вживання (В. Москович) за фізичними параметрами (Л. Миронова). Л. Ставицька розглядає естетичну функцію колірних позначень як активно функціонуючий шар лексики, досліджуючи українську поетичну мову 20 — 30-х pp. XX ст. на основі художньо-поетичних традицій та стилів (символізм, неоромантизм, імпресіонізм).

Структура семіосфери, як зазначає Ю. Лотман, має асиметричний характер, що виявляється у співвідношенні: центр семіосфери — її периферія. Так, Л.О. Пустовіт виділяє серед назв кольору два ряди слів: перші становлять ядро, основу лексико- семантичної групи (білий, червоний, зелений, сірий, синій) — центр, інші семантичне об’єднуються навколо перших (червонястий, сніжний, кремовий, калиновий, салатовий, білявий) — периферія. Використовуючи базову класифікацію за фізичними параметрами Л. Миронової, до основних назв кольору, які становлять центр семіосфери відносимо:

1. Ахроматичні кольори:

—         білий;

—         сірі кольори         (сірий,         сивий, сизий,        срібний);

—         чорний.

2. Хроматичні кольори (всі спектральні та інші природні кольори):

—         сині кольори        (синій,         голубий,     блакитний);

—         зелений;

—         жовтий, золотий;

—         червоні кольори (червоний, рожевий,       багряний, багровий,

—         пурпурний, рудий).

Периферійних назв кольору (слів другого порядку) значно більше. Вони походять від слів першого порядку (центр художнього простору) або з інших лексичних категорій від назв різних предметів. При наявності денотата, коли назва кольору базується на основі зіставлення з назвою предмета, що має яскраво виражене забарвлення, периферійні назви кольору в семіотичному просторі набувають іншого семантичного навантаження і мисляться окремо. Слова другого порядку точніше визначають кольори (кольорові відтінки) і доповнюють та збагачують категорію колоративів.

Ю. Лотман у своєму дослідженні вказує на межу семіосфери як невід’ємний її компонент, який є “механізмом переходу текстів чужої семіотики на мову нашої, … це фільтруюча мембрана, яка трансформує чужі тексти настільки, щоб вони вписувалися у внутрішню семіотику семіосфери і при цьому залишалися чужорідними”. Звідси випливає, що зовнішні фактори семіосфери трансформуються у внутрішній художній простір, а межа стає основою переходу і взаємодій “зовнішнього” і “внутрішнього”. У цьому і полягає новаторство для Ю. Лотмана, коли, наприклад, принципи одного жанру перебудовуються за законами іншого, і новий жанр органічно вписується в нову структуру, зберігаючи при цьому пам’ять про іншу систему кодування. Так зазнав певних змін склад основних назв кольору (центр семіосфери колоративів); крім того, що він час від часу поповнювався за рахунок неосновних назв (периферія семіосфери колоративів), він також утрачав деякі основні назви, які переходили до ряду неосновних назв або переміщувалися в напрямку до них.

Отже, периферійні назви кольору, трансформуючись у художньому просторі, можуть стати центром семіосфери. Наведемо приклад із твору Ліни Костенко “Маруся Чурай”: “У неї котик був, як чортеня, І чорна доля з чорними очима”. Словосполучення “чорні очі” — пряма вказівка на колір очей — в тексті набуває додаткове, доповнююче значення і переміщається на периферію. “Чорна доля” — межа переходу від периферії до центру в художньому просторі твору. “Чортеня” (чорне кошеня) — в наведеному прикладі означає істоту чорного забарвлення і з периферійного розуміння кольору, як ми зазначали раніше, стає центром художнього простору.

Так у залежності від предметів, які слово чорний окреслює, значення кольору може бути основним у слові і вільним від інших додатків, може в тій чи іншій мірі поєднуватися з додатковим значенням некольоровості і може, нарешті, витіснятися значенням некольоровості. “Утрата значення кольоровості у назвах кольору і набуття інших значень відбувається у фразеологічних сполученнях, тобто у стійких зв’язках даної назви кольору з певними назвами предметів. У ряді випадків нове значення некольоровості не пориває зі значенням кольору, на підставі якого воно виникло, а складає з ним певну семантичну єдність”. Звідси випливає, що семіосфера складається з синонімічного ряду, в якому градація йде від неосновного семантичного значення кольору до прямого називання кольору або навпаки. Зворотній процес градації можна простежити на іншому прикладах: “Як глянеш упростяж — дорога в намисті. Ці барви черлені і жовтогарячі, ці щедрі сади у багряному листі!”, “Ну ось, уже й моє намисто побіліло, мов памороззю сизою взялось”, “Спокійні очі. Сива голова. Шорстка кирея кольору нічного”, “І ще бліда, іще мов крейда біла, а наче усміхалась лебеділа”.

Отже, структурно-семантичною одиницею семіосфери мови є слово, що в художньому просторі твору зазнає різноманітних змін, трансформуючись із центра (ядро, основа лексико-семантичної групи (білий, червоний, зелений, сірий, синій)) на периферію (слова, що визначаються наявністю денотата (червонястий, сніжний, кремовий, калиновий, салатовий, білявий)), і навпаки. При цьому збагачується смисл слова, ускладнюються емоційно-оцінні його характеристики, змінюються його взаємовідношення з іншими словами, відкриваються та створюються нові образні можливості.

Висновки

Лотман стверджував, що художній текст ніколи не зводиться до реалізації лише однієї мови, він є результатом зіткнення декількох (мінімально двох) принципово різних кодів, конфлікту між ними. Конфлікт цей носить діалоговий характер і призводить до того, що текст є системою тих, що взаємно перекодували, і тоді всі внутрісистемні відношення релятивізуються: якщо всі паралельні плани взаємно перекодуються один в одного, то кожний з них виступає по відношенню до іншого як у функції виразу, так і у функції змісту.

Ю.Лотман мислив парадоксально і полюбляв парадокси не стільки через оригінальність свого інтелектуального обдарування, скільки через парадоксальність предмета дослідження, який він обирав, і, перш за все —  мистецтва. Саме тому Лотман міг очолити тартуську школу, побудовану на гнучкій ідеології і водночас на органічно притаманній їй єдності, на яку сама школа не претендувала. Якщо перший період існування тартуської школи характеризувався підключенням до історико-літературного поля семіотики, то наступний за «преструктуралістським» період був пов’язаний і з визначенням основних понять цієї по суті нової царини гуманітарних знань, і з широкою експансією семіотичних ідей та методів у намаганні охопити максимально широкий матеріал. По суті, всі продукти духовної та матеріальної культури розглядались Лотманом як знакові утворення, що надає нам доказ того, що у працях Ю.Лотмана продовжувалися ідеї формалістів.

В теорії Лотмана формувалася так звана «вторинна моделююча система», формулювалося поняття «значення» та «перекодування» тексту та метатексту, визначався «предмет семіотики», розроблялися лінгвістичні правила, створювався базис для власної трактовки культури як найширшої моделюючої системи. Лотман розглядав теорію культури як галузь об’єднання різних мов описання — історичної, теоретико-літературної, металінгвістичної — в єдину систему. Він підрозділяв культуру на два типи: спрямовану на «вираження» та орієнтовану на «зміст». У збірці «Статей з типології культури» поряд з узагальненням попередніх досліджень культури (Г.Вьольфлін, Ю.Кшижановський) було запропоновано систему вивчення динаміки компонентів культури та її як цілого: «Культура являє собою механізм, який має зберігати та передавати інформацію, але водночас постійно збільшувати її обсяг. Постійне самоускладнення є його законом. Тому культура має проявляти одночасно риси стабільності та динамізму, бути структурою й не бути нею водночас».

Список використаної літератури

1. Григорьев Р.Г., Даниель С.М. «Парадокс Лотмана» // Сб. Ю.М. Лотман. Об искусстве., СПб. 2008. – 702 с.
2. Лотман Ю. Заметки о философском фоне тартуской семиотики (статья первая) // Лотмановский сборник. М., 1995. – 391 с.
3. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера — история. М., 1996.
4. Піх М. М. Юрій Лотман і проблеми аналізу лексики як семіосфери: українська колористика / М. М. Піх // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. — 2001. — Вип. 4. — С. 147-153.
5. Полянська В. І. Ідеї російського формалізму в теорії Юрія Лотмана/В. І. Полянська // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. -К.:КНУ ім. Тараса Шевченка, 2010. т.Вип. 100.-С.36-39