Вступ.

1. Вивчення історичної спадщини М.С.Грушевського.

2. М. Грушевський як історик та його праця «Історія України-Руси».

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Утвердження незалежності України, становлення громадянського суспільства, формування його ідеології відбувається в умовах бурхливого зростання інтересу до історичного минулого нашого народу. Виникає закономірність того, що до активного політичного життя суспільність може бути готовою завдяки знанням історії, культури, усвідомленню ролі своїх провідників та діянь певної історичної постаті. Зазначене ставить перед історичною наукою завдання тісно зв’язати минуле з сучасним, відтворити шляхи еволюції історичних явищ, показати історіографічний процес в Україні як невід’ємну частину світового розвитку історіографії.

Важливою й необхідною умовою є подолання одновимірної методології, стереотипів минулого, що довгий час супроводжували наукову творчість, не сприяли багатоканальності мислення вчених.

До блискучої плеяди подвижників української культури і науки, провідних ідеологів і лідерів національно-культурного відродження, революційних змагань 1917 – 1920-х рр. належить перший президент УНР Михайло Грушевський. З ім’ям М.Грушевського пов’язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.

Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної “Історії України-Руси”, непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає ґрунтовного наукового вивчення.

Актуальність дослідження визначається важливістю оцінок тенденцій, перспектив, вивчення життя М.Грушевського, його наукової спадщини.

1. Вивчення історичної спадщини М.С.Грушевського

У висвітленні постаті М.Грушевського, стану української історичної науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він мав своїх попередників, які, починаючи з 1926 року, систематично піддавали критиці творчість дореволюційних істориків. Зразками такого підходу є, зокрема, розділ у “Русской историографии” М.Рубінштейна , присвячений М.Грушевському, брошура “Реакційна суть націоналістичних теорій безкласовості та єдиного потоку” М.Рубача. Найбільше узагальнення “злочини” і “гріхи” М.Грушевського знайшли в його статті, вміщеній у четвертому томі “ Советской исторической энциклопедии “ (1963) та першому томі “Радянської енциклопедії історії України” (1970).

Одна із численних “критичних” оцінок “Історії України-Руси” М.Грушевського належить М.Коваленку. Автор не лише відмовляє М.Грушевському у створенні наукової школи, звинувачує у волюнтаризмі і принижує наукову вартість його монументальної “Історії України-Руси”, а й вважає її наслідком колективної праці вчених.

Історики в Україні, затиснуті межами пануючої концепції історичного пізнання, наслідуючи своїх колег із центру та конфронтуючи із зарубіжними дослідниками, підготували низку праць, біографічних нарисів, присвячених дореволюційним вченим-історикам. Зокрема, Ф.Шевченко робив спроби неупередженого, всебічного дослідження питання повернення М.Грушевського у 1924 році в Україну. Його стаття “Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну ?”(1966) зустріла неприхильну реакцію владної наукової бюрократії.

Підсумок зусиль українських радянських вчених щодо історіографії початку ХХ ст., зокрема, підведений у статті “Історіографічні дослідження на Україні за 70 років радянської влади” (1987).

У працях радянських вчених спостерігається явна недооцінка спадщини М.Грушевського, українських істориків останньої чверті ХІХ – 20-их років ХХ ст. Вона розвинулася з половини 30-их років, ствердилась у 60 – 70-их рр. і всім своїм змістом спрямовувалася проти так званого “українського буржуазного націоналізму” і зарубіжних “фальсифікаторів” історії України[5, c. 26-27].

В Україні, починаючи зі статті С.Білоконя “Михайло Грушевський” (“Літературна Україна” від 2 липня 1988 року), праць Я.Дашкевича, В.Заруби та Р.Пирога часом можна зустріти критичний аналіз досліджень радянських істориків, присвячених життю і творчості М.Грушевського. Зокрема, Я.Дашкевич доводить, що насправді боротьба з історичною школою М.Грушевського та його учнями в 1940-их – 50-их рр. була спрямована проти справжньої об’єктивної історії України, української національної ідеї. Позиція, з якої здійснювалася ця критика, нічого спільного не мала з марксизмом, боротьба була нерівною, ініційованою як зверху апаратом ЦК ВКП(б), так і знизу.

Друга основна історична тенденція позитивного висвітлення спадщини, життєвого шляху М.Грушевського, стану української історичної науки кінця ХІХ– початку ХХ ст. розвинулась у працях до і післяреволюційних істориків, однак була обірвана в Україні в кінці 1920-их років і продовжена істориками в Галичині та в еміграції. Створивши за кордоном наукові інституції, зарубіжні українські вчені в полеміці з представниками радянської історіографії намагалися об’єктивно висвітлити блок питань, що є предметом нашого дослідження, однак нерідко на випади протилежної сторони в запалі полеміки вони вдавалися до апології та “забронзування” постаті М. Грушевського.

Найбільш об’єктивно всі складові життя, творчості, суспільно-політичної діяльності М.Грушевського в своїх працях висвітлює Л.Винар. Він же і є тим вченим, хто послідовно досліджує віхи діяльності історичної школи М.Грушевського, питання “М.Грушевський і державницький напрям української історіографії”, історичної схеми вченого, проблематику “Історії України-Руси”, “Грушевський як історик України”, “М.Грушевський і його концепція трьох київських академій”. Він також комлексно вивчає біографію, епістолярії, наукову, педагогічну, громадську, політичну діяльність відомого історика. Зазначена тематика, а також інші сфери діяльності і творчості вченого цікавили сучасників М. Грушевського, його учнів, співробітників та прихильників. Численні праці вченого й публікації про нього, зокрема М.Кордуби, С.Томашівського, Д.Дорошенка, Б.Крупницького, Н.Полонської-Василенко, О.Оглоблина, М.Антоновича, Ю.Бойка-Блохіна, І.Борщака, І.Витановича, О.Домбровського, М.Ждана, Т.Мацьківа, І.Каменського, В.Ленцика, І.Фізера, О.Шульгіна, Б. Кліда, П.Одарченка, А.Жуковського, М.Стерча, І.Кедрина, Л.Биковського, В.Дорошенка, П.Феденка, В.Кедровського, Г.Костюка, Є.Онацького, О.Сидоренка, Ю.Тищенка та інших дослідників містяться в українознавчих часописах, журналах, альманахах, збірниках наукових праць, брошурах та зафіксовані в бібліографічних виданнях.

Названі дослідники представляли різні генерації науковців, які, дотримуючись певних історіографічних напрямків у наукових, науково-популярних і публіцистичних працях, переважно фактологічно і частково концептуально відтворили сторінки наукового життя та політичної діяльності М.Грушевського. На сторінках “Українського історика” друкувалися архівні, автобіографічні матеріали, статті видатного вченого. Водночас зарубіжні українські дослідники проводили наукові конференції до ювілейних дат, тимсамим зміцнюючи організаційну базу грушевськознавства[3, c. 59-61].

Сучасні вчені в Україні, такі як Р.Пиріг , І.Гирич у своїх публікаціях звернули увагу на доробок “Українського історика” і окремі праці О.Оглоблина, О.Домбровського, особливо Л.Винара та інших дослідників, що вийши протягом 1986-1991 рр. і утворили наукове грушевськознавство на Заході. Зарубіжним українським вченим Європи (Прага, Берлін, Париж), Америки, Канади, об’єднаним навколо Української Вільної Академії Наук, Наукового Товариства ім. Шевченка в Європі, США та інших країнах, Українського Історичного Товариства вдалося зберегти найкращі традиції української до і післяреволюційної історіографії.

Найновіший період наукового грушевськознавства, що приходиться на 1988-1991 рр., співпадає з початковим процесом відродження національної історіографії в Україні.

До вивчення історичної спадщини вченого, грушевськознавства, історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. приєдналися вітчизняні дослідники. Серед них – Я.Дашкевич, І.Гирич, Г.Бурлака, І.Бутич, Я.Ісаєвич, М.Жулинський, І.Дзюба, П.Сохань, В.Ульяновський, С.Кіржаєв, В.Заруба, Л.Зашкільняк, Р.Пиріг, Я.Грицак, Ю.Шаповал, В.Пристайко, О.Копиленко, С.Білокінь, В.Смолій, Я.Дзира, М.Брайчевський, О.Музичук, Г.Сварник, В.Сергійчук, О.Купчинський, Є.Пшеничний, О.Романів, Л.Рошодько, Я.Малик, І.Верба, С.Паньков, А.Шацький та ін. Українські історики Києва, Львова, де найбільше зосереджено донедавна закритих архівних матеріалів, сумлінно опрацьовують фонди архівосховищ і шляхом публікацій інформують про їх зміст наукову громадськість. Видаються неопубліковані твори, автобіографічні матеріали, “Спомини” М.Грушевського, перевидані “Історія України-Руси”, “Історія української літератури”, “Всесвітня історія” та ін. Нові архівні матеріали, епістолярії та праці українских вчених, присвячені життю і діяльності М.Грушевського, друкуються на сторінках журналів: “Архіви України”, “Український історик”, “Археографічний збірник”, “Записки НТШ”, “Український історичний журнал”, “Старожитності”, “Київська старовина”, “Пам’ять століть” та ін.[5, c. 12-13]

Поява наукових збірників є наслідком співпраці грушевськознавців з України й діаспори. Серед українських істориків, які найбільше прислужилися новому відкриттю для українського народу спадщини М.Грушевського, є Я.Дашкевич, котрий ще в 1988-89 рр., разом з С.Білоконем у виступах на конференціях і в своїх статтях спростовував партійну інтерпретацію постаті видатного вченого і політика. Львівський історик глибоко і послідовно розкриває зміст наукової спадщини, суспільно-політичної діяльності М.Грушевського. Кожна його публікація вносить нові риси в загальну картину напруженої праці видатного українського інтелектуала, застерігає сучасних науковців від “забронзування” і формального підходу до постаті і творчості найвидатнішого історика України. Я.Дашкевич у своїй науковій праці над спадщиною М.Грушевського професійно поєднує популярність викладу з ґрунтовними аналітично-синтетичними опрацюваннями історичної творчості вченого. Такий же творчий підхід притаманний працям Л.Зашкільняка, присвяченим М.Грушевському.

Помітним явищем останніх років стає звернення українських вчених до історико-наукового аналізу діяльності, стану і головних етапів розвитку наукової і просвітницької діяльності історичних та природонаукових товариств в Україні другої половини XIX – початку XX ст. Серед них виділяються праці В.Савчука.

Відчуття необхідності осягнути історичну традицію, звернути свої погляди в минуле, глибоко вивчити спадщину попередніх поколінь українських істориків, розгорнути нові концепції історії України й на доповненій джерельній базі переглянути й осмислити історичну спадщину ХІХ– початку ХХ ст. привело українських вчених до спроб глибокого і об’єктивного аналізу стану української історичної науки[4, c. 22].

2. М. Грушевський як історик та його праця «Історія України-Руси»

З ім’ям М.Грушевського пов’язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.

Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної “Історії України-Руси”, непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає ґрунтовного наукового вивчення.

Повнокровно представляючи народницький світогляд, М.Грушевський науковою працею ясно засвідчив наступність своїх поглядів з М.Костомаровим, В.Антоновичем. На їх та його дослідженнях формували свій світогляд покоління дореволюційних і післяреволюційних істориків, учні і співробітники вченого. В умовах бездержавності народницька історіографія була природною реакцією на концепції представників російської, польської та австрійської історичних наук.

Одночасно всією своєю науково-організаційною діяльністю, творчістю М.Грушевський демонструє відкритість до європейської та світової історичної науки, готовність сприймати нові підходи в історичних дослідженнях. Історіографічна традиція зафіксована в дослідженнях, статтях, повідомленнях, що носять нерідко характер гострого протистояння, має відбиток дискусійності щодо внеску М.Грушевського у розвиток української історичної науки. Існує проблема визначення історіософії, методології, ідейно-концептуальних засад творчості вченого. Зазначене ілюструють численні приклади ідеологічного двобою, особливо з боку представників радянської історіографії, як показник певного рівня історичної науки, ігноруючого принцип глибокого національного самопізнання та самосвідомості. Радянські історики, здійснюючи свою діяльність в умовах державного контролю, відкидали схему М.Грушевського, яка підривала головні історичні концепції передреволюційної російської історіографії, а також радянську схему історії України.

Головною ділянкою наукової творчості М.Грушевського є історія України і допоміжні історичні дисципліни.

Творчість М.Грушевського припала на початковий період становлення вітчизняної історії історичної науки, тому надзвичайно важливим є визначення теоретичних аспектів історіографічної концепції вченого. Роздуми М.Грушевського щодо предмету, структури та дисциплінарного статусу історіографії, попри деяку фрагментарність і мозаїчність, демонструють доволі зріле, як для загального стану історичної думки першої третини ХХ ст., розуміння вченим цих питань. М.Грушевському було властиве розширене розуміння предмету вивчення української історіографії, який передбачає здійснення досліджень історичної думки у контексті національного самопізнання. Достатньо модерними були також методологічні особливості історіографічних студій М.Грушевського. Поряд із яскравими позитивістськими рисами його концепції, мало місце і зростання різноманітних модерністських новацій, що втілювались у прискіпливій увазі до індивідуального в історіографічному дослідженні та психологізмі змальовуваних образів. Найбільш актуальними для сучасних дослідників є різноманітні варіанти моделювання М.Грушевським періодизації українського історико-наукового процесу. Учений використовував два основних варіанти такої періодизації: за загальними періодами вітчизняної історії, та суто історіографічну, орієнтовану, передусім, на власне історіографічні феномени, а не на зовнішні стосовно неї соціально-політичні події[8, c. 252-254].

Значення Грушевського як історика — переломне у розвитку української і слов'янської наукової історіографії. Це значення безпосередньо в'яжеться з національно-культурним відродженням української нації в першій четвертині XX ст. Саме тому ми повністю поділяємо висновок історика й учня Грушевського — Василя Герасимчука про те, що Михайло Сергійович не лише "роз'яснив наше національне "я", вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевності щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на належне їй ім'я та на самостійне горожанство в світі", але й рівночасно готує молоді кадри істориків та інших вчених, які, як і їх учитель, наголошують "ідейний чинник духово-культурного поглиблення нашого народного єства через піднесення наукою національної свідомості і національної культури". "Історія України-Русі" М. Грушевського — це, безперечно, найвидатніший твір української історіографії, в якому автор подав аналіз і синтез українського історичного процесу від ранніх часів до 1657 p. включно. Він мав вирішальний вплив на розвиток української наукової історіографії. В міжнародній науковій критиці "Історія України-Русі" також одержала високу оцінку.

У першому томі "Історії України-Русі" Грушевський пише, що його завдання — дати "образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу", і зауважує, що для підкреслення тяглості й безперервності українського національного життя та для наголошення зв'язків нового життя з його старими традиціями він уживає назву "Україна-Русь". Це відповідало його новій історичній схемі, в якій для окреслення ранньої і середньовічної історії вживається визначення ''українська держава", "українські племена" тощо[2, c. 119-120].

Важливо згадати, що Грушевський у реконструкції історичного процесу вживає історіографічну тріаду: дві доби українського життя — княжу і козацьку — він називає тезою й антитезою, що "доходить до синтезу століття українського відродження". Як бачимо, історик ужив гегелівську філософічну термінологію з її тезою, антитезою і синтезою для повнішого охоплення і реконструкції українського історичного процесу.

Головні історіографічні концепції М. Грушевського в "Історії України-Русі" й інших дослідженнях можна узагальнити в таких тезах:

1) Безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої доби до нового періоду історії України, який охоплював державні і недержавні періоди;

2) В періодизації історії України треба узгіднити ранній, середньовічний, литовсько-польський, козацько-гетьманський етапи історичного розвитку українського народу і його державності, що завершується національним відродженням XIX ст. і новою українською державою УНР в XX ст.;

3) Антів слід уважати предками українського народу;

4) Гіпотези російських та інших істориків про "общерусский" народ, який включав росіян, українців і білорусів, треба відкинути. Вони не витримують наукової критики і ведуть до фальсифікації історії Східної Європи. Це саме можна віднести до "давньоруської народності", яку пропагували радянські історики і яка продовжувала концепцію "общерусского" народу;

5) В історичних дослідженнях центр ваги повинен бути перенесений з історії держави на історію народу, суспільства.

Державний чинник у розвитку народу важливий, але побіч нього треба розглядати чинники культурний, економічний, які в деякі періоди мають менше або більше значення від політичного. Це, звичайно, в'яжеться з державними і недержавними періодами української історії;

6) В об'єктивній реконструкції історії Східної Європи треба досліджувати окремо національні історії українців, білорусіян і росіян[7, c. 16].

Михайло Грушевський був не лише найвидатнішим українським істориком, але й неперевершеним організатором наукової діяльності. Він зумів створити тривалі організаційні структури української історичної науки у Львові і Києві, які мали вирішальний вплив на розвиток української історіографії в національному і міжнародному вимірі.

В історії розвитку історичної науки Михайло Грушевський увійшов як найвидатніший український історик світового виміру, засновник української національної історіографії і безприкладний організатор наукової діяльності, зокрема історичних досліджень.

Його модель-схема історії України стала загальною схемою наукової історіографії, а його монументальний твір "Історія України-Русі" оцінюється, як писав Джеймс Вестфол Томсон, монументом історичної ерудиції", що дав тривку основу українській історіографії і випровадив її на світовий науковий форум. До сьогодні праця вважається найвидатнішим історичним твором української наукової історіографії і наукового українознавства. Історична спадщина Грушевського, його науково-організаційна і політично-державна діяльність охоплювала усі головні ділянки культури і суспільно-політичного життя нової України. Грушевський стояв у центрі українського історичного процесу і як один із найвидатніших істориків і державних діячів заслуговує на об'єктивну оцінку. Тоді повністю зрозуміємо його роль у культурному, науковому і політичному відродженні України[9, c. 39].

Висновки

Українська історія виникала на рубежі XIX—XXст. буквально в темпі виходу в світ чергових томів "Історії України-Русі" М. Грушевського. Ця монументальна праця стала для української історії тим, що в англо-американській історіографії нині прийнято називати masternarrativeтобто викладом, що окреслює границі компетенції цієї історії — хронологічні, географічні, подієві, а також усталює смисл і значення специфічно українського історичного досвіду. Будь-який загальний нарис української історії, що з'являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропоновану істориком "схему", навіть якщо намагався переглянути ті чи інші частковості. "Схема" — термін самого Грушевського. Створення для української історії "раціональної схеми" він вважав одним із найбільших своїх досягнень, і з відстані в майже століття здасться, що так воно й є насправді.

Проект Грушевського передбачав не просто написання сучасного типу історії, а специфічно національноїісторії. Створення національної історії українців мусило не просто заповнити наукову прогалину — відсутність систематичного викладу їхнього минулого, але й стати свого роду важливою культурною і політичною заявою, зробленою від імені українців. Подібна заява й самим Грушевським, і людьми його покоління розглядалася як суттєвий фактор, що дозволяв точно окреслити національну фізіономію українців, а згодом і висувати від їхнього імені вимоги виразнішого політичного виокремлення.

В часи, коли Грушевський розпочинав написання своєї Історії, широко побутували переконання, що український народ спіткала історична амнезія. Лише окремі епізоди своєї біографії вій пам'ятає, але їхній правильний порядок ще треба встановити, а прогалини між ними — заповнити. Писання національної історії відтак ставало чимось на зразок повернення народу його справжньої пам'яті, його дійсної біографії. Національна історія мусила стати тим, що нації насправді треба було знати про свое минуле.

Список використаної літератури

1. Верменич Я.В. Роль М.С.Грушевського у становленні системи регіонально-історичних досліджень в Україні/ Я.В.Верменич //Український історичний журнал. — 1998. — № 2. — C. 92-101

2. Гоцуляк В.В. Гортаючи сторінки… Думки про “Історію України-Руси” М.Грушевського і українську історіографію 80-х рр. ХІХ – початку ХХ ст. – Черкаси, Сіяч, 1996. – 256 с.

3. Історіографічна думка про М.Грушевського і українську історичну науку його доби.– Черкаси, Сіяч, 1996. – 182 с.

4. Історіографія історії України. Навчальний посібник. – Черкаси, 1996. – 56 с.

5. Історія України-Руси М.С.Грушевського: історіографія. – Навчальний посібник для студентів. – Черкаси, 1997. – 156 с.

6. Кармазин О. Еволюція поглядів Михайла Грушевського на українську державу //Людина і політика. — 1999. — № 2. — C. 57-61

7. Тельвак В. Методологічні основи історичних поглядів М.С.Грушевського (кінець ХІХ — початок ХХ століття) //Київська старовина. — 2002. — № 2. — C. 3-28.

8. Тельвак В. Перший том "Історії України-Руси" М.Грушевського (до проблеми еволюції історико-теоретичних поглядів) // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. – Львів, ЛНУ ім. Франка, 2000. – Вип. 3. – С.252-256.

9. Цибенко І. "Історія України-Руси" М.Грушевського як зразок бібліографічної культури //Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 1. — С.37-39