referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Грошово — кредитні системи країн

1.Етапи розвитку грошових систем в економічно розвинених зарубіжних країнах та їх зміст.

2.Структура і принципи функціонування грошової системи країн з розвиненою економікою

3.Функції фінансових посередників у зарубіжних країнах у забезпеченні руху фінансових ресурсів.

4.Федеральна резервна система США: структура і принципи функціонування.

5.Необхіднідність переходу до дволанкової структури кредитних систем у країнах з перехідною економікою.

Список використаної літератури.

1.Етапи розвитку грошових систем в економічно розвинених зарубіжних країнах та їх зміст

Розвиток грошових систем країн світу відбувався внаслідок еволюції товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували ті чи інші види залежно від форми, в якій функціонують гроші – як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.

Історично першим типом грошової системи була система металевого обігу, при якій грошовий товар безпосередньо знаходиться в обігу та виконує всі функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал.

Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму та монометалізму.

В епоху первісного накопичення капіталу (XVI – XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.

Біметалізм – це грошова система, за якою роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами – золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.

Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, які були пов’язані із існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить — двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію держава встановлювала у законодавчому порядку обов’язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування. Такий різновид біметалізму отримав назву “система подвійної валюти”.

Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не співпадало із реальним ринковим. Ці перекоси були пов’язані із нерівномірністю зростання продуктивності праці при видобутку золота та срібла та призводили до того, що вартість одного грошового металу переоцінювалася, а іншого – недооцінювалася. Той метал, який був за законом недооціненим, витіснювався з обігу металом, вартість якого за законом переоцінювалася. В цьому проявлялася дія закону Коперніка-Грешема: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”.

В різних країнах в той же самий час встановлювалося неоднакове співвідношення між золотом та сріблом. Так, наприкінці XVII ст. воно становило 1:15,5, а реальне ринкове співвідношення в цей час складало 1:14,9. Це означало, що золото за законом було переоцінено, тобто платежі золотом виявлялися більш вигідними, ніж платежі сріблом, яке часто вилучалося з обігу та вивозилося за кордон з метою купівлі золортих зливків для подальшого їх перекарбування у монети для здійснення платежів.

В той же час, коли в Європі з обігу витіснювалося золото, у США – срібло. Тобто незважаючи на те, що за законом обидва метали мали рівні права, фактично цю функцію виконував один з них.

Різновидом біметалізму можна вважати так звану “систему “кульгаючої” валюти”, за якою один з видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом служить французська грошова система, коли у 1873 р. було відмінено вільне карбування срібла, але за 5-франковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.

Однак біметалізм не відповідав потребам розвинутого ринкового господарства, бо використання як міри вартості двох металів протирічило суті цієї функції грошей. Загальною мірою вартості може виступати лише один метал, що й фактично відбувалося. Разом з цим, з розвитком капіталізму місце повноцінних грошей в обігу все частіше займали кредитні гроші та безготівкові розрахунки[4, c. 46-48].

На початку другої половини ХІХ ст. декілька європейських країн вдалися до спроби зберегти біметалізм завдяки заключенню міжнародної угоди — так званого Латинського монетного союзу. На конференції 1865 р. була укладена угода між Францією, Бельгією, Італією та Швейцарією для підтримки стабільності грошового обігу на базі біметалізму. Це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем. На території країн Латинського монетного союзу зберігалося вільне карбування монет з золота та срібла при підтриманні твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних країн-членів на територіях інших. Такий блок мав укріпити позиції країн-членів по відношенню до інших європейських країн, перш за все до Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував не довго. Знецінення срібла наприкінці ХІХ ст. внаслідок здешевшення його виробництва призвело до того, що фактичне ринкове співвідношення золотих та срібних монет складало 1:20, 1:22. Внаслідок недооцінені за законом золоті монети почали виходити з сфери обігу до скарбів. Це кінець кінцем призвело до розпаду Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі ці країни перейшли до золотого монометалізму.

Великобританія мала перевагу країни, що в той час не брала участі у війнах, що сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.

Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.

Класичною формою вважається золотомонетний стандарт, при якому:

— золото виконувало всі функції грошей;

— в обігу знаходилися золоті монети.

Введення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них. Навпаки від них часто намагалися позбутися як незручних в обігу.

— відкрите карбування монет із фіксованим золотим вмістом.

Золотий вміст англійського фунту стерлінгів дорівнював 7,32 г, долара – 1,5 г., франку – 0,29г., марки – 0,35, російського рубля – 0,77г.

— вільний рух золота та іноземної валюти між особами та країнами, внаслідок чого відхилення валютних курсів від валютних паритетів відбувалося лише в межах “золотих точок”.

Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. Законодавство фіксувало максимальний контингент емісії – фідуціарна емісія. Згідно акту 1844р. цей контингент встановлювався для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

2. Для решти банкнотної емісії, яка законом не лімітувалася, обов’язковим було 100% металеве покриття.

Французька система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

1. Законодавство встановлювало загальний максимум банкнотної емісії.

2. Ніяких обов’язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.

Німецька система банкнотної емісії по закону 1875р. зводилася до наступного:

3. В законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.

4. Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот зверх встановленого максімуму, але така додаткова емісія обкладалася 5% податком.

5. Не менш 1/3 загальної суми банкнот повинно було забезпечуватися золотим запасом.

Американська система банкнотної емісії, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

6. Встановлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії у 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

7. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

При паперовій системі грошового обігу емісія грошових знаків, які мають форму казначейських білетів, здійснюється державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту. В такому випадку емісія грошей не пов’язана із потребами товарного обігу, а визначається виключно необхідністю покриття дефіциту державного бюджету, що призводить до переповнення ними каналів грошового обігу та до їх знецінення. До таких систем, як свідчить історія, країни, як правило, вдавалися за часів якихось екстраординарних подій, таких як війни, кризові явища[6, c. 54-57].

2.Структура і принципи функціонування грошової системи країн з розвиненою економікою

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов’язана із поширенням інтеграційнних процесів, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року – поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – “Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб’єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний “зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом’якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів .

Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти євро було затверджено на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

— дефіцит держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

— сукупний державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;

— річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

— середня номінальна величина довгострокових відсоткових ставок не повинна перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

— країни, що переходять на нову європейську валюту, мусять дотримуватись встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро[2, c. 349-352].

Положенням про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1.01.2002 р. До цього дозволяється укладання нових контрактів у національній валюті і євро.

З 1.01.99 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1.01.2002 р. Всі умови залишаються незмінними, тільки сума перераховується у євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1.01.2002 всі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається співвідношення екю до євро як 1:1. Всі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1.01.99.

Введення євро – безпрецедентне явище у світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн-членів єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти[1, c. 24-25].

3.Функції фінансових посередників у зарубіжних країнах у забезпеченні руху фінансових ресурсів

До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).

Англійська модель

Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна — за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Усередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування-Так, "оптове" кредитування здійснюють облікові доми, а "роздрібне" — депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові доми). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові доми надають вексельний кредит, клірингові банки — овердрафт, ощадні банки — довгострокові позички населенню, будівельні товариства — позики під заставу житла, яке купується, фінансові доми — споживчий кредит.

Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість — висока концентрація, досягнута ще до Першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" — банки Барклейз, Мідленд, Нешнл Вестмінстер та Ллойдс — припадає 70% операцій.

Емісійна функція — це прерогатива торговельних банків. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торговельні банки завжди здійснювали операції, відмінні від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені переважно за рахунок власних фондів, пропорційних позичкових капіталів і віднедавна депозитів, які перевищують 2500 ф. ст. Найбільші банки — Шредере, філіали Ллойдса та Барклейз.

За законами Великобританії (на відміну від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції. Утім, вони дуже неохоче здійснюють такі операції, вважаючи їх досить ризикованими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не заінтересовані тримати акції промислових компаній.

Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інституції, а також населення (30% від загальної вартості акцій).

Принципи організації британського ринку цінних паперів не Дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інституцій. Проте саме небанківські фінансові інституції є головними Дійовими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси — відсутність інтересу до справ нефінансових корпорацій.

Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки ін. вестиційних банків, скуповуючи або створюючи торговельні банки.

Коріння сучасної британської моделі банківської системи — ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англії найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX ст. Вона викликала централізацію капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки намагалися уникнути ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю[3, c.214-216].

Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту — виокремилися клірингові банки (які надавали кредит у формі овердрафту і короткострокові позички) та облікові доми, що мали справу з вексельними кредитами.

Коли наприкінці XIX ст. назріла гостра необхідність реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокової участі у справах компаній.

Американська модель

У США до кінця 1999 р. існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли здійснювати інвестиційні операції з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса-Стігала, прийнятим 1934 р. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств — близько двох тисяч комерційних банків щороку -сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками.

Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників банку й усій банківській системі. Законом Гласса-Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним), гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й на штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС).

Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які розміщують цінні папери. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і в такий спосіб здійснювати банківську діяльність.

У США з 1956 р. діє закон про банківські холдингові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торговельних банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.

Ще з часу прийняття закону Гласса-Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Річ у тім, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. З одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з іншого — інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, незадоволені втручанням у їх бізнес небезпечних конкурентів.

Таке обмеження банківської діяльності — велика перешкода в Роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат ФРС наполягають на перегляді зазначеного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.

У процесі боротьби великі комерційні банки все частіше перемагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли здобути право на обмежене розміщення цінних паперів.

Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закон про банківську справу — не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система.

Дехто з прихильників скасування закону Гласса-Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Водночас існує думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс[5, c. 214-217].

4.Федеральна резервна система США: структура і принципи функціонування

Федеральна резервна система була створена Законом про Федеральну резервну систему, прийнятому Конгресом у 1913 р. для забезпечення більш безпечної і більш гнучкої банківської і кредитно-грошової системи.

Із самого початку діяльності Федеральної резервної системи її першочергові задачі збіглися з напрямками національної економічної і фінансової політики. Ріст економіки, високий рівень зайнятості, стабільність купівельної спроможності долара і прийнятний баланс в угодах з іноземними державами були закріплені Конгресом у законі про зайнятість від 1946 року а потім ви Законі про повну зайнятість і збалансований ріст від 1978 року.

Федеральна резервна система вносить свій внесок у досягнення нацією економічних і фінансових цілей, впливаючи на фінанси і кредит в економіці. Як центральний банк країни вона на довгостроковій основі забезпечує такий ріст економіки в межах її можливостей, гарантуючи при цьому розумну стабільність цін. Федеральна резервна система прагне проводити свою політику так, щоб боротися з дефляційними й інфляційними процесами в міру їхньої появи і несе відповідальність за використання інструментів своєї політики з метою запобігання національної кризи ліквідності і фінансової паніки.

Центром організації Федеральної резервної системи є Рада керівників у Вашингтоні. Основною функцією Ради є формування кредитно-грошової політики.

Крім того, Рада регулює і контролює діяльність банківських установ і операцій Федеральних резервних банків У Ради є функції в області національного платіжного механізму і федерального регулювання споживчого кредиту. Рада складається з 7 чоловік призначуваних президентом і затверджуваних Сенатом Повний термін роботи члена Ради — 14 років. Голова і віце-голова Ради призначаються президентом США на 4 роки з числа членів ради. Вони можуть бути призначені повторно якщо термін їхньої роботи як членів Ради не минув Такі повторні призначення також повинні бути затверджені Сенатом

Члени Ради становлять більшість у Комітеті з операцій на відкритому ринку, що керує операціями ФРС і загальним курсом фінансової і кредитно-грошової політики В Комітеті Рада розглядає і затверджує діяльність Федеральних резервних банків по дисконтуванню і видає постанови по керуванню "дисконтним вікном" у цих банках. Рада може також використовувати резервні вимоги як інструмент кредитно-грошової політики за допомогою здійснення свого права зміни деяких резервних норм депозитних установ у межах, що наказуються законом.

Рада виконує широку контролюючу функцію над операціями 12 Федеральних резервних банків. Ця функція включає контроль за їх діяльністю по обслуговуванню депозитних установ а також перевірку і контроль деяких банківських установ.

Кожен банк зобов'язаний представити Раді свій бюджет для ствердження. Деякі статті витрат (наприклад на будівництво чи реконструкцію будинків банку, виплату заробітної плати президенту і першим віце-президентам) підлягають спеціальному ствердженню з боку Ради. Призначення президента і першого віце-президента кожного федерального резервного банку затверджує Рада

Рада виконує контролюючу і регулюючу функцію стосовно банків — членів ФРС, банківських холдингових компаній, банківських об'єднань міжнародних банківських установ. Рада встановлює границі використання кредитів для покупки і продажу цінних паперів.

Рада затверджує основні Федеральні закони, регулюючі діяльність по кредитуванню споживачів (Закон про приватне кредитування, Закон про рівні кредитні можливості, Закон про відкриту інформацію з житлових іпотек і ін.)

Рада надає Конгресу щорічну доповідь про її операції і двічі в рік — доповіді про стан економіки і дії Системи по росту грошової маси і кредитів. Щомісячний Бюлетень ФРС публікує статистичні дані й іншу інформацію про діяльність системи. Щороку суспільна аудиторська фірма ревізує фінансові звіти Ради. Дані звіту також підлягають ревізії з боку Головного бухгалтерського — контрольного управління[6, c. 110-113].

Повноправним представником ФРС є голова Ради керівників. Він виступає перед відповідними комітетами Конгресу зі звітами про політику ФРС, про точку зору Системи на стан економіки, фінансів і з інших питань. Двічі в рік він представляє сенатському Комітету з банківської справи, житловим питанням і міському господарству, а також Комітету палати представників по банківських справах, фінансам і питанням міського господарства, мету Системи у фінансовій і кредитно-грошовій політиці, прогнози щодо економічної діяльності, аналіз взаємозв'язку між грошово-кредитними й економічними цілями і політикою адміністрації і Конгресу. Час від часу голова періодично зустрічається з президентом США, проводить регулярні наради з міністром фінансів і головою Ради економічних консультантів.

Крім діяльності усередині країни, голова Ради керівників є членом Національної ради по міжнародних грошових і фінансових проблемах при уряді США, куди входять керівники інших відповідних агентств США. Голова є також заступником представника США в Міжнародному валютному фонді. Як член делегації США на важливих міжнародних конференціях голова представляє точку зору центрального банку з питань міжнародної фінансової й економічної політики.

Інші члени Ради керівників також беруть участь у дискусіях на урядовому рівні під час обговорення широкого спектра питань внутрішньої і зовнішньої політики, починаючи від реформи міжнародної валютної системи і кінчаючи проблемами відновлення фінансового законодавства США. Члени Ради часто виступають перед Конгресом по ряду питань, що стосується Федеральної резервної системи. Член Ради, призначений головою, працює у Федеральній раді по перевірці фінансових установ, де представлена також Федеральна корпорація по страхуванню депозитів, Федеральна правління банків по кредитуванню житлового будівництва, апарат контролера грошового обігу[5, c. 141-142].

5.Необхідність переходу до дволанкової структури кредитних систем у країнах з перехідною економікою

Суть кредитної системи може бути виражена двояко:

1) кредитна система ¾ це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ;

кредитна система — це сукупність кредитних установ країни.

Частіше використовується друге визначення, що є більш вузьким та точніше характеризує інституційну форму організації кредитних відносин в суспільстві через кредитні установи, які акумулюють вільні грошові кошти і надають їх у позику.

Процес формування і розвитку кредитної системи визначається двома об’єктивними економічними передумовами:

на певному етапі суспільного розвитку з’являється потреба у специфічній формі підприємницької діяльності, пов’язаної з нагромадженням та розподілом тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку;

розвиток товарного виробництва і розширення торгівлі обумовили зростання обсягів грошового обороту, що викликало необхідність його організації і технічного обслуговування.

Перша передумова пов’язана з виникненням власне кредитних відносин, що визначаються нерівномірністю та асинхронністю індивідуальних процесів відтворення. Незбіг у часі між частиною здійснюваних витрат і надходженням необхідних для цього доходів, викликаний об’єктивними економічними причинами, є характерним для переважної більшості суб’єктів ринку. У результаті, з одного боку, нагромаджуються значні суми тимчасово вільних від обороту коштів, а з іншого, ¾ відчувається потреба у додаткових грошових ресурсах. Розв’язується дане протиріччя за допомогою інститутів кредитної системи, у яких акумулюються тимчасово вільні кошти підприємств, держави, населення, що використовуються на засадах повернення з метою задоволення економічних та соціальних потреб суспільства. Крім того, у діяльності кредитних установ як специфічній формі підприємницької активності виявляється перевага об’єднання багатьох індивідуальних ризиків, що призводить до їх загальної мінімізації та сприяє оптимальному переливу капіталів між суб’єктами господарювання.

Друга передумова формування кредитної системи визначається особливостями взаємодії суб’єктів ринку між собою, що здійснюється через кругооборот матеріальних цінностей і грошових коштів в економіці. Потоки товарів і послуг в господарстві повинні врівноважитись відповідними грошовими потоками, які, крім того, обслуговують фінансову систему, маючи односторонній характер, а також забезпечують рух капіталів на грошовому й фондовому ринках. Безпосереднє спрямування грошових потоків від одних суб’єктів ринку до інших є часто-густо економічно недоцільним, а зростаючі масштаби товарного виробництва і обігу роблять таку практику неможливою із-за значних витрат. Дані обставини зумовили об’єктивну потребу в упорядкуванні й технічній організації руху грошових коштів в економіці, що і здійснюють інститути кредитної системи, виконуючи роль основних посередників у забезпеченні руху грошових коштів між різними суб’єктами ринку. Тим самим стоворюються базові передумови для організації економічного циклу, оскільки від своєчасного отримання коштів залежить ефективність господарювання не лише окремих економічних суб’єктів, але і темпи економічного росту країни в цілому.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк ¾ це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх в кредит, здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних банків, що функціонують в країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

Банки — невід’ємна риса сучасного ринкового господарства. Опосередковуючи зв’язки між різними галузями економіки, вони перебувають в центрі ділового життя суспільства, здійснюють найрізноманітніші види операцій, пов’язаних з рухом капіталів, організацією грошового обігу, фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами, посередницькими послугами, управлінням майном та ін. Банки як підприємства особливого роду забезпечують господарський оборот необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації ділового циклу[6, c. 53-56].

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . — К.: Кондор, 2004. — 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. — 6-те вид., стереотипне. — К. : Знання , 2006. — 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. — 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002