Вступ.

1. Громадсько-політичні об’єднання та рухи, основні риси.

2. Типи і функції громадсько-політичних організацій та рухів.

3. Місце і роль організацій та рухів у сучасному розвитку українського суспільства.

Висновки.

Список використано літератури.

Вступ

Соціально-політичне призначення і роль політичних об'єднань полягає в тому, що вони як своєрідна форма вияву громадсько-політичної активності громадян відкривають широкі можливості для розгортання самоврядування і побудови громадянського суспільства.

Створення громадсько-політичних організацій і рухів зумовлене специфікою проблем, які вони покликані розв'язувати, а тому їх можна розглядати не як феномен одного порядку, а диференційовано.

Громадські організації — це масові об'єднання громадян, створені на основі самоуправління і самодіяльності з метою захищати інтереси певних груп населення (соціальних, професійних, молодіжних, культурно-освітніх та ін.). Вони здебільшого мають фіксоване членство, свій статут, структуру і т. ін.

Людина, яка є членом громадської організації, повинна виконувати прийняті в ній правила поведінки. Основоположними принципами діяльності громадських організацій є їхня незалежність, самодіяльність, відкритість і гласність.

Громадські організації — вагомі чинники соціальних перетворень, вони впорядковують суспільне життя.

Громадські органи — це особливий вид громадських об'єднань, що створюються переважно при державних органах і є формою прояву суспільно/активності мас. Складовими громадських органів виступають різного роду комітети — ветеранів війни, інвалідів, захисту прав і т. ін. Більшість із них не мають фіксованого членства, статутних документів тощо. Вони періодично беруть участь у діяльності державних органів, і це надає їхній діяльності політичного характеру розвитку.

1. Громадсько-політичні об’єднання та рухи, основні риси

Невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства є різного роду громадсько-політичні об'єднання (громадські організації, рухи, органи, політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії тощо).

Громадсько-політичні об'єднання — це порівняно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин. Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.

Громадсько-політичні рухи — звичайно структурно не оформлені масові об'єднання громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.

У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими, загальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами.

Стадії розвитку громадсько-політичних рухів:

1. Створення передумов виникнення громадсько-політичних рухів.

2. Артикуляція політичних прагнень, наслідком якої є поява певних програмних документів.

3. Розвиток політичної діяльності— залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди програмних настанов, цілей і методів їх досягнення.

4. Затухання руху — повне припинення діяльності руху або утворення на його основі політичної партії.

Оскільки громадсько-політичні рухи різні за своїми характеристиками, їх можна класифікувати по-різному. За Гідденсом, існують 4 типи громадсько-політичних рухів:

1. Трансформативні рухи — спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких вони є.

2. Реформативні рухи — пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.

3. Рухи-порятунки — ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).

4. Альтернативні рухи — спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис людей.

Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:

1. Загальними — робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.

2. Специфічними — реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і переважаючий набір цінностей, певну філософію».

3. Експресивними — релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок, зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.

Критерії відмінності рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною політичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають тривких довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

2. Типи і функції громадсько-політичних організацій та рухів

Громадські об´єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільності інтересів, їх різновидами є громадські організації та громадські об´єднання.

Громадські об´єднання — об´єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Право на об´єднання є невід´ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загально декларацією прав людини. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об´єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об´єднань не можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх учасників.

У більшості країн світу громадські об´єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

— брати участь у формуванні державної влади й управління;

— реалізовувати законодавчу ініціативу;

— брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

— представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об´єднань. Не підлягають легалізації об´єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об´єднання виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об´єднання вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління «зверху» доповнюється самоврядуванням громадськості «знизу».

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо. Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування (матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут, дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької, громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

Непартійні громадські об´єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв´язків з громадськістю): інтегративну (єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об´єднання перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

3. Місце і роль організацій та рухів у сучасному розвитку українського суспільства

Теоретично в громадянському суспільстві об‘єднання громадян повинні допомагати цим громадянам вирішувати свої спільні проблеми, відстоювати спільні інтереси. Якщо ці інтереси були політичними, створювалися політичні партії, якщо професійними – профспілки. Якщо ж громадяни мали якісь інтереси у сфері, де не лежить їх трудова книжка, вони можуть створювати громадські організації. Приблизно це передбачає українське законодавство, і в реєстраційних свідоцтвах громадських організацій як статутне завдання вказують “захист інтересів своїх членів”. Інколи, за західним зразком, ці організації називають “недержавними”, бо вони не є частиною органів державної влади чи місцевого самоврядування, або “некомерційними”, бо, як правило, вони не отримують прибутку у своїй діяльності.

Проте українські реалії показують, що маючи однаковий юридичний статус “громадська організація”, існують дещо різні утворення, що відрізняються метою, способами фінансування, організаційною побудовою.

Найбільш близькими до класичної форми є об‘єднання за інтересами ( за американською класифікацією issue-oriented). Це спілки ветеранів, клуби любителів кактусів, об‘єднання багатодітних сімей тощо. Ця категорія включає також наймасовішу організацію – спілку мисливців та рибалок. Кожна з таких організацій має об‘єднуюче начало, корпоративні інтереси, і покликана боротися за ці корпоративні інтереси, нехай навіть на шкоду іншим соціальним групам. Кожне об‘єднання за інтересами має більш-менш фіксоване членство, і тому базове фінансування діяльності складають членські внески. Деяким організаціям допомагає держава, якщо вважає, що ці організації краще подбають про їх членів, ніж власне сама держава. Це стосується тих випадків, коли громадська організація об‘єднує громадян, турбота про яких включена до державних чи місцевих програм.

Інша категорія – громадські організації, що проводять діяльність, яка спрямована в першу чергу не на членів таких організацій, а на широкі маси населення. Назвемо такі організації суспільно корисними (для американців це policy-oriented), хоча оцінка їх робота часто буває протилежною у різних членів того самого суспільства. Найбільше представлена ця категорія аналітичними центрами. Також є сервісні організації, асоціації сприяння чомусь, благодійні фонди. Саме цей тип організацій викликає дискусії. Оскільки такі організації не є масовими, вони не збирають членських внесків, і тому змушені шукати кошти деінде. В результаті такі організації спрямовують свою діяльність на щось середнє між тим, що бажали засновники, і тим, на що були знайдені кошти. У бідній Україні профінансувати суспільно корисну діяльність можуть або громадяни, а таких мало, або бізнес, або державний бюджет, або іноземці. Наскільки відомо автору, на сьогодні не зафіксовано реальних прецедентів, коли українські громадяни надавали вагому фінансову допомогу для роботи суспільно корисних інституцій. Український бізнес надає таку допомогу в кількох випадках. Перший – коли це стає каналом для приховування доходів, зниження податків чи відмивання коштів. Інший – коли така громадська організація захищає інтереси відповідного бізнесу. Прецеденти є, але про суспільну користь говорити можна не завжди. Переглянувши державні бюджети України чи бюджети окремих міст, можна знайти факти підтримки суспільно корисних громадських організацій. Велика частина з них стала предметом розслідування КРУ, податкової міліції, чи депутатських комісій. Якщо влада таким чином не хоче ощасливити когось із своїх родичів, то кошти виділяються інституціям, які обслуговують відповідний орган влади, працюючи як Управління внутрішньої політики чи ПР-служба. Проте є успішний досвід функціонування Інститутів розвитку міста, молодіжних центрів зайнятості тощо. Проте важко називати ці організації “недержавними”.

Найбільш контраверсійним та дискутивним стало фінансування українських громадських організацій за рахунок іноземних коштів. Іноземні урядові агенції та приватні фонди фінансують і об‘єднання за інтересами, але ця допомога розподіляється між членами таких спілок або використовується для зміцнення апаратів відповідних організацій. Є і негативні приклади, але в наскрізь корумпованому суспільстві від цього нікуди не подінешся.

Досить активно іноземні кошти виділяються і суспільно корисним організаціям. У міжнародних організацій, іноземних держав, з одного боку, і у української влади, з іншого, завжди існували розбіжності щодо розуміння того, що ж таке суспільна користь для України. Останнім часом ці протиріччя загострилися. Держава намагається регулювати цю сферу відносин законодавчо, і приймає нові регулятивні акти про використання міжнародної технічної допомоги. За два місяці до виборів Кабмін приймає постанову, яка говорить, що кожна програма міжнародної технічної допомоги повинна мати українського бенефіціарія – державний орган. Тобто лише держава може визначати, що є суспільно корисним для України. Громадські організації до цього часу не змогли сказати своєї відповіді на виклик держави. Звичайно, в діях Кабміну є рація. Уряд має певне відношення до волевиявлення всіх громадян під час виборів, а громадські організації представляють лише частину суспільства. Проте якщо громадська організація зареєстрована згідно закону, проводить свою статутну діяльність, чому ж вона не може залучити для цього міжнародну технічну допомогу?

Звичайно, в цій сфері накопичилася маса проблем. Значна частина міжнародних організацій працюють неадекватно до українських реалій. Суспільно корисні організації стали джерелом кадрів для політичних партій, органів влади, місцевого самоврядування.

Діяльність міжнародних фондів породила в Україні ще один вид громадських організацій – “грантоїдів” (grant-oriented). Хоча доцільно говорити не про організації, а персоналії, які створюють масу фіктивних НДО “під гранти”, і “роблять” все, на що виділяються кошти. Багато хто з таких людей має унікальні здібності по написанню заявок та звітів, хоча про їх бурхливу діяльність ніхто, крім власне донорів так і не знає. Зрозуміло, що діяльність таких організацій дає змогу владі чи ворогам громадянського суспільства наводити негативні приклади і обґрунтовувати репресивні дії.

Висновки

Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій і рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні рухи й організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоча й регулює її згідно з чинним законодавством.

Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність.

Сьогодні у політичному житті України умовно можна виділити п’ять основних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їхнього ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України у складі Росії та СРСР; 3) нинішньої Росії та СНД; 4) форми державного устрою, організації влади й політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-центристський, ліберальний та соціал-комуністичний.

Аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних — це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших — антикомуністичні маніфести, третіх — повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а то й до відновлення сталінізму, четвертих — це екстремістські, націоналістичні та шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може не хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Прийнятий Верховною Радою Закон України «Про об’єднання громадян» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще прийняти відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією у розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, — Основного Закону нашої держави, що сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влад. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в Україні.

Список використано літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.