Вступ

Актуальність теми. Однією з найважливіших основ правової держави є верховенство права, яке закріплене у ст. 8 Конституції. Реалізація цього конституційного положення зумовлює необхідність дослідження особливостей реалізації правоохоронних функцій держави.

На сучасному етапі в Україні відбулися значні транформації, які істотно вплинули на стан державної безпеки й вимагають розробки й реалізації принципово нових підходів до реалізації правоохоронної функції держави в умовах суспільних реформ в Україні.

. Останні роки існування України як незалежної держави були дуже складними як з огляду на практичне забезпечення правоохоронної діяльності, так і на законодавче регулювання цієї діяльності. Значне зростання кількості правопорушень, виникнення нових видів злочинів, підвищення рівня технічного оснащення та кваліфікації злочинців — все це вимагало від держави швидкого реагування. Практично всі державні органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, були залучені до боротьби з цими негативними явищами. У чинних правоохоронних відомствах створювалися нові підрозділи, які раніше не були властиві цим державним структурам. Вимоги до законотворчого процесу також були досить жорсткими: необхідно було у стислі терміни забезпечити правоохоронні органи дієвим механізмом юридичного супроводження виконання власних функцій. Усі ці дії держави мали забезпечити позитивні результати, зокрема у подоланні значного «валу» злочинності.

Проблеми, пов’язані з функціями держави, привертали увагу таких дослідників, як: В. Владимиров, А. Заєць, О. Зайчук, М. Кельман, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копейчиков, М. Мельник, Л. Морозова, О. Мурашин, П. Рабинович, О. Скакун, Ю. Тихомиров, Н. Онищенко, Н. Шестаєв, М. Хавронюк та деяких інших дослідників. Проблемі реалізації правоохоронної функції держави присвячені дисертації Р. Шая, П. Онопенка, Й. Горинецького.

Суперечливі інтерпретації змісту правоохоронної функції та форм її реалізації в сучасних умовах, а також способів громадської правоохоронної діяльності залишаються недостатньо дослідженими.

Тому метою нашого дослідження є аналіз функцій державних правозахисних органів.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити поняття правозахисної діяльності як діяння (дія чи бездіяльність) правозахисних органів;

— розглянути особливості правозахисної діяльності як  різновиду юридичної діяльності;

— охарактеризувати суспільно-правову природу правозахисних громадських організацій;

— проаналізувати зміст і особливості правоохоронної функції держави та правоохоронних органів;

— виявити форми та функції правозахисної діяльності державних органів;

— дослідити особливості здійснення правоохоронної функції;

— визначити вдосконалення правоохоронної діяльності та забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у діяльності правозахисних органів в Україні.

Предмет дослідження становить адміністративно-правовий статус та основні функції правозахисних органів в Україні в умовах реформування правоохоронної системи України. 

Розділ 1. Теоретичні аспекти правозахисної діяльності

1.1. Поняття правозахисної діяльності як діяння (дія чи бездіяльність) правозахисних органів

Правозахисна діяльність — це складне, багатоаспектне, соціально-правове явище, складовими частинами якої є діяльність як у межах державних органів, так і в межах громадських утворень чи індивідуальних громадян, або ж інститути на межі цих областей. Так, у юридичній літературі правозахисна діяльність розуміється як діяння (дія чи бездіяльність) правозахисних органів, яка спрямована на надання кожній людині і громадянину, їх об’єднанням та юридичним особам правової допомоги щодо припинення порушень права, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення порушених, оспорюваних чи оскаржених прав і відшкодування спричинених порушенням права збитків1.

В Україні діють інституції, мета яких спрямована на захист прав і свобод громадян — судова система, адвокатура, громадські правозахисні організації, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Уповноважений Президента України з прав дитини тощо.

Об’єктом правозахисної діяльності виступають суспільні відносини, що відбуваються у процесі реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, а саме — загальні конституційні правовідносини та відносні правовідносини, які виникають в ході реалізації суб’єктивних прав конкретними громадянами у відповідних ситуаціях.

Натомість предметом правозахисної діяльності виступають (у вузькому значенні) порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина з боку суб’єктів права, зокрема: державних органів та органів місцевого самоврядування, інших осіб, а також їх негативні наслідки. Однак варто усвідомлювати, що зміст предмета правозахисної діяльності не є таким однозначним і включає значну кількість елементів.

Варто звернути увагу на один із елементів правозахисної діяльності — її суб’єктів. Їх визначають як особливі складові, інституційні елементи конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, діяльність яких спрямована на виявлення причинно-наслідкових зв’язків відносин у суспільстві для здійснення особливого впливу на такі відносини, з метою не допущення в соціальній дійсності правопорушень, їх випередження (не допущення перетворення причини на наслідок, який має протиправний результат у вигляді порушення прав особи). А відтак, обґрунтовується наявність у предметі правозахисної діяльності такого елементу, як з’ясування причин порушень прав і свобод людини і громадянина, а також умови, що сприяють їх вчиненню.

Юриспруденція встановлює наявність трьох видів правозахисної діяльності: внутрішньодержавної, міжнародної та самозахисної. Усі три види такої діяльності мають спільні ознаки, зокрема, мету — захист прав і свобод людини і громадянина, а також передбаченість у конституційному законодавстві та державне регулювання (часткове у випадку самозахисту).

Правозахисна діяльність всередині держави має додатковий розподіл, який пов’язується насамперед із правовою природою суб’єкта її здійснення, його місцем у державному механізмі. Однак варто зазначити, що сучасне розуміння обсягу охоронно-захисної діяльності передбачає здійснення її усіма органами публічної влади.

В. Бож’єв уважає, що правоохоронні органи утворюють певним чином відособлену за ознакою професійної діяльності самостійну групу органів держави, що мають чітко визначені завдання. Останні полягають або у відновленні порушеного права, наприклад, у галузі цивільних правовідносин, або у покаранні правопорушника, коли відновити порушене право неможливо (при скоєнні деяких злочинів, наприклад, при вбивстві), або у відновленні порушеного права і покаранні одночасно, коли можливість відновити порушене право є, але правопорушник заслуговує ще й покарання [8]. Тобто критерієм виділення правоохоронних органів із загального числа органів держави у цьому разі виступає коло зазначених вище завдань, яке й визначає сукупність державних органів, покликаних їх виконувати.

К. Гуценко та М. Ковальов виділяють правоохоронні органи, виходячи з основних напрямів (функцій) правоохоронної діяльності, тобто для виконання основних функцій (напрямів) правоохоронної діяльності існують конкретні органи, які відповідно і називаються «правоохоронними» [9]. А О.Бандурка вважає, що правоохоронними органами прийнято називати функціонуючі у суспільстві та державі установи й організації, основним завданням яких є забезпечення законності, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Він відносить до таких органів в Україні: органи прокуратури, Міністерство юстиції, МВС, Службу безпеки, адвокатуру [10].

Незважаючи на це і не применшуючи ролі певних складових органів публічної влади, зокрема законодавчої та виконавчої, слід визнати, що особливу роль у здійснені правозахисної діяльності відіграє судова влада. Саме суд є ефективним засобом захисту прав і свобод людини і громадянина. Усвідомлення особливого правозахисного призначення суду як установи правосуддя покладено в основу авторитетних міжнародних документів, які стосуються прав людини. Так, відповідно до них кожному гарантується судовий захист його прав і свобод. Решта правозахисних та правоохоронних органів «працюють» на органи правосуддя. Діяльність цих органів знаходить свою оцінку в суді з позицій чинного законодавства, конституційних принципів та міжнародно-правових актів.

З часу великих світових війн міжнародно-правове регулювання спрямоване на все більше врегулювання і забезпечення прав та інтересів людини. Це стосується і сформованих з того часу міжнародних інституцій, які вживають організаційних, політичних, правових, економічних та інших заходів з метою більшого утвердження прав людини. Міжнародні акти встановлюють певний рівень правозахисної діяльності, якого мають дотримуватись держави у своїй внутрішній політиці. Не в останню чергу це стосується й України, оскільки курс на додержання міжнародних стандартів з прав людини став одним із пріоритетів внутрішньої політики держави.

Серед особливих елементів механізму міжнародного гарантування прав і свобод людини виокремлюють засоби гуманітарної інтервенції, силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції, які досить часто передбачають застосування збройних сил, вважаються не правовими, навіть подекуди нелегітимними. Такі заходи, в переважній більшості випадків, суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав і свобод людини2.

Серед заходів міжнародного впливу виділяють також засоби тиску, серед них — економічна блокада, ембарго, дипломатична ізоляція тощо. Є ще силові засоби захисту прав і свобод людини. ЦІ обидва заходи застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як останній можливий захід розв’язання криз міждержавних відносин та проблем всередині країн. Однак вважаємо, що найбільш ефективним є використання політичних та правових методів як вирішення конфліктних питань, так і гарантування прав і свобод людини. Побудова тісної взаємодії між державами на основі політичного та правого діалогу сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері, яка впливає на формування внутрішньодержавної орієнтації на правозахисний механізм.

Держави здійснюють співпрацю через структури ОБСЄ. На початкових етапах роботи цієї організації це сприяло активізації діяльності членів для захисту прав і свобод людини, а потім привело до прийняття загальноєвропейських документів та формування механізму захисту прав і свобод. Результат такої роботи ми можемо спостерігати у вигляді сучасної моделі європейської системи захисту прав і свобод людини в рамках Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.)3.

Варто виділити також самозахист, як специфічний вид конституційної правозахисної діяльності. Самозахист розуміється як самостійна діяльність суб’єкта конституційних прав щодо припинення порушень його прав і свобод, а також щодо відновлення прав, які вже порушені.

На відміну від інших видів державної діяльності, зокрема правоохоронної, у діяльності щодо правового захисту важливу та ініціюючу роль відіграє сам носій права. Він наділяється правом для захисту від порушень, що мають відбутись чи вже відбулись. Захист права передбачає виконання особою свого громадянського обов’язку перед суспільством, з метою захисту права, а також відповідного правопорядку, що у ньому склався. Таке розуміння впливає із того, що суб’єкт, як носій прав, є важливою складовою суспільства та правової системи. Отже, самозахист визначається як вид правозахисної діяльності, особливістю якої є потужна мотивація з метою правового захисту прав, свобод та інтересів у поєднанні із широкими можливостями, які не регулюються нормативними актами. Разом із тим особа, яка потребує такого захисту і використовує заходи щодо самозахисту, не завжди володіє необхідними знаннями, вміннями та навичками для його ефективного здійснення.

Вільний вибір форм захисту є важливою ознакою самозахисту, що дає змогу врахувати, яке право, якої особи, за яких обставин порушено і якими допустимими засобами можливий його захист. Серед таких форм самозахисту є спеціальні, які виступають результатом перетворення певних конституційних положень, що вже традиційно відносять до процесуальних принципів. Якщо розглядати з юридичного боку, то конституційна можливість самозахисту розуміється як правозахисні вимоги і претензії особи, які не заборонені законом, а також кореспондуючий їм обов’язок уповноважених органів здійснювати діяльність, згідно з положеннями конституції та законодавства. Водночас варто розуміти, що певні конституційні вимоги та претензії особи, яка використовує самозахист, мають специфічний зобов’язуючий, а відтак імперативний характер.

Таких властивостей набувають права, які передбачаються, в переважній більшості, процесуальними принципами, що поширюються на всіх осіб із формальним процесуальним статусом. Таким чином, якщо особа висловлює своє бажання щодо реалізації заходів захисту, такі дії, перетворюючись, набувають властивостей самозахисту. Інші, зокрема нетипові форми самозахисту, такі як крайня необхідність та необхідна оборона, актуалізуються за певних законодавчо обумовлених обставинах.

У даному випадку також варто згадати й конституційне визначення Української держави як суб’єкта захисту прав і свобод людини і громадянина. Відтак, держава, виходячи із свого природного та сутнісного обов’язку, має виконувати правомірні вимоги особи в силу реалізації конституційного обов’язку — захищати права і свободи людини і громадянина. Держава формує відповідний механізм, апарат, який вона уповноважує з метою реалізації поставлених перед державою цілей. Державний апарат, як реальний виконавець завдань, репрезентує та наповнює змістом державу як правозахисного суб’єкта. Саме фактична діяльність органів державної влади здійснює змістовне наповнення правозахисної функції держави.

1.2. Особливості правозахисної діяльності як  різновиду юридичної діяльності

Діяльність у сфері правового захисту потребує використання певного комплексу засобів, методів і прийомів, необхідного для досягнення позитивної мети. Незважаючи на це, правозахисна діяльність, яка здійснюється органами державної влади, має відбуватись тільки на основі відповідних принципів, що прямо передбачені для цього в Конституції та чинному законодавстві. Це стосується й інститутів громадянського суспільства та особи, яка вживає заходів щодо самозахисту. Однак цим суб’єктам надається право використовувати усі можливі засоби, які прямо не заборонені законом та не суперечать правовим принципам і засадам правопорядку.

З даного приводу можна згадати М.В. Вітрука. Науковець вказує, що враховуючи розроблений ним підхід розуміння захисту прав і свобод людини і громадянина як примусового способу реалізації даних прав, варто підкреслити особливий владний характер правозахисної діяльності інститутів правового захисту. Зокрема, він обґрунтовує, що владність як певна особлива властивість правозахисної діяльності має проявлятись у реальній можливості органів державної влади, їх посадових осіб, які здійснюють цю діяльність, підпорядковувати і спрямовувати поведінку людей4.

Ми можемо зобразити модель діяльності таких органів через певні характеристики правозахисних державних інституцій. Так, їхня діяльність забезпечуються системою правових засобів і методів, важливе місце серед яких належить державному примусу. Важко уявити дії держави з метою досягнення цілей управління без цього специфічного методу. Під поняттям «державний примус» розуміється матеріальний, соціальний, психологічний, ідеологічний, правовий чи навіть фізичний вплив уповноважених органів і посадових осіб держави на суб’єкта, який перебуває під юрисдикцією відповідної держави, з метою спонукати або примусити до вчинення дій чи утримання від їх вчинення в інтересах суспільства та держави. Державний примус упродовж багатьох сторіч є ефективним методом здійснення державної влади. Разом із тим історичний аналіз його застосування вказує на те, що примус, сам по собі, є жорстким засобом соціального впливу. Його природа передбачає силу, а відтак, він здатен забезпечувати безумовне домінування в суспільстві волі пануючого (в даному випадку — держави) суб’єкта.

Водночас у випадку, якщо суб’єкт добровільно виконує вимоги норм права, ми можемо говорити про умовний примус, оскільки особа усвідомлює соціальну необхідність і корисність правових вимог. Особливий метод умовного примусу чи навіть переконання якраз і передбачає, що особи самостійно виконують виражену в правових актах волю суб’єкта влади. Завдяки переконанню створюється горизонтальний зв’язок між волею законодавця та громадянина, керівником та підлеглими, що й приводить до єдності дій. Заходи та інструменти переконання передбачають використання ідеологічних, соціально-психологічних засобів і форм впливу на свідомість індивіда чи колективу, в результаті чого вони приймають необхідність досягнення соціально значущих цілей.

Не всі органи державної влади, які здійснюють правозахисну діяльність, наділені владними повноваженнями для застосування заходів примусу. Натомість робота інститутів громадянського суспільства у сфері правового захисту здійснюється лише за допомогою методів переконання. Це стосується і роботи частини державного апарату. Для прикладу: омбудсман наділений дуже обмеженими владними повноваженнями щодо можливості застосовувати заходи, основою яких є державний примус. Водночас він наділений значною кількістю повноважень, метою яких є діалог між суб’єктами для досягнення цілей правозахисту.

Необхідність застосування примусу до порушників прав і свобод людини і громадянина виникає в тих ситуаціях, коли такий метод є єдиним способом відновлення порушених прав.

Більш ефективним видається поєднання переконання і державного примусу. Цей процес є динамічним у своїй суті, він визначається багатьма факторами, що діють на конкретному етапі розвитку відповідного суспільства і держави. Тобто, передбачає врахування національних традицій державного управління, правотворчості, правозахисної та правоохоронної діяльності. Можливість для покращення й підвищення ефективності заходів правового захисту держави пов’язується з пошуком найбільш ефективних засобів, які приводять до бажаних цілей із найменшими правовими та економічними затратами для суспільства і суб’єкта, чиє право порушене. У даному випадку важливим є формування концептуально закінченої, орієнтованої на пріоритет правого захисту політичної волі держави, що є потужним стимулом правозахисної діяльності для її органів та посадових осіб.

Діяльність щодо правового захисту із залученням державних органів не може проходити у формі, що чітко не встановлена чинним законодавством. Тому необхідність закріплення процесуальних форм здійснення правозахисної діяльності є незаперечною. Вітчизняна юридична наука не має чіткого розуміння поняття юридичної процесуальної форми. Однак у переважній більшості науковці сходяться до думки, що під цим поняттям розуміють сукупність однорідних процедурних норм, дотримання яких вимагається від учасників відповідного процесу і спрямованих на досягнення чітко обумовленої цілі регулювання. Отже, процесуальна форма передбачає використання найбільш доцільної процедури здійснення визначених повноважень органів державної влади.

Рішення про необхідність застосування юридичних заходів впливу з метою досягнення цілей регулювання можливе лише у межах конкретних процесуальних правил та процедур, що встановлені законом та підлягають обов’язковому виконанню. Недотримання суб’єктом правозастосування відповідних процесуальних норм може спричинити визнання рішення неконституційним або незаконним, а також інші негативні наслідки, зокрема і для посадової особи, яка допустила порушення процедури.

Природа та місце суб’єкта правозахисної діяльності впливають і на форму здійснення такої діяльності. Якщо розглядати діяльність несудових органів, зокрема парламенту, уряду, інших виконавчих органів, омбудсмана тощо, то правозахисна діяльність здійснюється в процесуальних формах, які передбачені у чітко встановлених процесуальних правилах, згідно з обсягом їх компетенції. Натомість, у випадку із судовими органами, правозахисна діяльність здійснюється в процесуальних формах конституційного, господарського, цивільного, кримінального чи адміністративного судочинства, що обумовлено конкретним судовим органом та особливістю процесуального законодавства.

Правозахисна діяльність передбачає постійну та безперервну роботу усіх суб’єктів, які наділені право- захисними повноваженнями — органів державної влади, органів місцевого самоврядування, представників інститутів громадянського суспільства, на відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина. Найпершою пріоритетною метою такої роботи є позитивний результат — відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина. Оскільки означена діяльність щодо правового захисту здійснюється із використанням певних засобів, які є характерними для конкретних суб’єктів, то відповідно процес чи процедура є їх елементом діяльності.

Позитивна мета правозахисної діяльності досягається через залучення певного комплексу засобів, методів і прийомів. Діяльність органів державної влади у процесі відновлення порушених прав, а також недопущення їх порушення має здійснюватись виходячи із відповідних передбачених принципів діяльності, що закріплюються в акті установчої влади народу — конституції. Вищевказана умова є визначальною та істотною для всіх стадій роботи суб’єктів правового захисту, оскільки, захопившись досягненням правозахисного результату через використання методів, що не відповідають конституційним принципам, його правомірність буде спірною.

Таким чином, усі органи державної влади, що становлять систему суб’єктів захисту прав і свобод людини і громадянина, здійснюють правозахисну діяльність тими методами та у той спосіб, які передбачені Конституцією України чи виходять із її принципів.

Тобто, в даному випадку важливим є розуміння форми правозахисної діяльності. Насамперед слід зазначити, що філософські категорії «форма» і «зміст» (які використовуються і в правовій теорії) не можуть існувати одна без одної, тому що зміст поняття має мати свій зовнішній вираз — бути оформленим, а форма, в свою чергу, має бути наповнена змістом. У протилежному випадку форма втрачає свою мету. Форма як зовнішнє «обличчя» предмета виступає елементом, що встановлює його буття, яке вирізняє об’єкт з-поміж інших. Зрештою, існування змісту поза формою неможливе, оскільки фактично об’єкт не буде мати зовнішнього вираження.

Варто визначити що ж розуміється під змістом поняття «форма правозахисної діяльності органів державної влади». Відтак, ми розуміємо його як фактичну правозахисну діяльність, що виражається у систематичній активності відповідних суб’єктів, спрямовану на відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина, а також припинення й попередження таких порушень. Оскільки, як ми зауважили вище, форма і зміст розглядаються у поєднанні одна з одним, відтак форма правозахисної діяльності має виражати її ознаки як способу функціонування конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Таким чином, поєднання форми і змісту правозахисної діяльності, їх внутрішнього зв’язку є необхідними умовами досягнення цілей та мети правозахисної діяльності — відновлення прав і свобод людини і громадянина, а також у гарантуванні їх як непорушних.

1.3. Вирішення проблеми визначення поняття «правоохоронні органи»

Одне із центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань, пов’язаних із захистом прав і свобод людини, охорони прав та законних інтересів державних і недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями. Деякі фахівці, зокрема Р Лівшиць, таку функцію держави відносить до головної у цивілізованому суспільстві [4]. Цей різновид державної діяльності у юридичному аспекті отримав назву «правоохоронна діяльність», а установи, що її здійснюють — «правоохоронні органи».

Питання щодо визначення поняття «правоохоронні органи» дискусійне у теорії права. Такі науковці як С. Лихова [5] та В. Осадчий [6] уважають, що цим поняттям охоплюються всі державні органи та громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями. А Р. Тевлін пропонує розглядати це питання у широкому (всі державні органи, наділені певними повноваженнями у галузі контролю за дотриманням законності та правопорядку) та вузькому (державні органи, спеціально створені для забезпечення законності та правопорядку, боротьби зі злочинністю, і саме з цією метою їм надані відповідні повноваження застосовувати передбачені законами заходи примусу та перевиховання правопорушників — через суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки) розумінні [7].

Можна погодитися з думкою В. Молдована, який визначає правоохоронні органи як важливу ланку в системі органів Української держави, мета, завдання та функції якої — забезпечення законності та правопорядку в усіх сферах життєдіяльності нашої країни. Він відносить до них органи прокуратури, внутрішніх справ, Службу безпеки, органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органи дізнання, органи попереднього слідства, Міністерство юстиції та його органи, нотаріат, адвокатуру [11].

Натомість Н. Клименко стверджує, що правоохоронними є такі органи, діяльність яких (або основна її частина) спрямована на реалізацію правоохоронної функції держави. Він відносить до основних правоохоронних органів України судову систему, органи юстиції, прокуратуру, органи внутрішніх справ, органи досудового розслідування, Службу безпеки, адвокатуру, нотаріат, Державну податкову службу, митну службу, органи охорони державного кордону, Адміністрацію Президента України, а також Інтерпол, Міжнародний кримінальний суд, Європейський суд з прав людини, Міжнародний комерційний арбітраж та Державну виконавчу службу [12, с. 193-194].

Д. Фіолевський визначає, що правоохоронний орган — це передбачений Конституцією та створений у встановленому Законом порядку спеціальний орган, установа, організація чи підрозділ, на які покладено правоохоронну діяльність у державі. Він відносить до цих органів прокуратуру, органи МВС, Службу безпеки [13, с. 251-253].

Група науковців, серед яких А. Гель, Г. Семаков та С. Кондракова, дотримуються тези, що правоохоронні органи — це існуючі у суспільстві й державі установи та організації, що здійснюють правозастосовну та правоохоронну функції, основне завдання котрих полягає у забезпеченні законності, захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Вони відносять до таких органів прокуратуру, Службу безпеки, органи внутрішніх справ, Державну податкову службу, Державний департамент України з питань виконання покарань, органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органи досудового слідства і дізнання, органи юстиції, нотаріат та адвокатуру [14, с. 261-264].

Як випливає із наведених вище висловлювань, у вітчизняних науковців не існує єдиного, уніфікованого визначення правоохоронних органів. Саме тому, на нашу думку, вирішення проблеми визначення поняття «правоохоронні органи» залежить від розв’язання питання про те, які саме функції державних органів слід визнавати правоохоронними. Можна зробити висновок, що функціональний критерій необхідно визнати головним при визначенні того чи іншого державного органу як правоохоронного. Адже правоохоронна діяльність виходить за межі діяльності лише правоохоронних органів, а окремі її функції виконують законодавча та виконавча гілки влади, президентські органи, інститути громадянського суспільства тощо. Тому суб’єктами правоохоронної діяльності виступають держава через свої законодавчі, виконавчі, судові, президентські органи, прокуратура, деякі громадські організації та об’єднання, окремі громадяни, яким державою делеговано певні повноваження з урахуванням відповідного розподілу між ними компетенції, форм і засобів здійснення. 

Розділ 2. Зміст і особливості правоохоронної функції держави та правоохоронних органів

2.1. Форми та функції правозахисної діяльності державних органів та їх класифікація

Форма правозахисної діяльності органу державної влади — це чітко визначений порядок правозахисної діяльності даного органу, його складових — структурних підрозділів, а також посадових осіб. Така форма визначає порядок правозахисної діяльності конкретних суб’єктів, які законодавчо встановленими методами розкривають зміст даної діяльності. Робота органів державної влади та їх структурних підрозділів здійснюється у визначених та регламентованих формах, кожна з яких обумовлена особливими цілями та функціями відповідного органу та його місцем у державному апараті, що характеризується чітким змістом. Зрештою, діяльність органів державної влади, в тому числі й правозахисна, характеризується власними конкретними принципами, нормами, зв’язками, учасниками та елементами; таким чином, будь-яка правозахисна діяльність виражається у певній формі.

Здійснення правозахисної діяльності органів державної влади із використанням різноманітних форм і методів обумовлюється функціями органу державної влади, завданнями які він має виконувати. Важливо, що вибір форми правозахисної діяльності органу державної влади був спрямований на виконання функцій такого органу і досягнення мети правозахисної діяльності з найменшими витратами сил, засобів і часу. Отже, вибір форми правозахисної діяльності є надзвичайно важливим елементом самої правозахисної діяльності, оскільки досить часто від цього залежить позитивний її результат. Вищезазначене положення має прямий зв’язок із практикою, оскільки вибір форм правозахисної діяльності полягає у тому, що на практиці реалізуються повноваження державних органів — гарантується захист прав і свобод, відновлюються порушені права і свободи, забезпечується припинення і попередження їх порушень.

Органи державної влади та посадові особи в кожному конкретному життєвому випадку через необхідність вирішення ситуацій, що склались, обирають відповідну форму правозахисної діяльності.

Оскільки правозахисна діяльність органів державної влади має відповідати принципам роботи даного органу, а також усім процедурним нормам, так само й вибір форми правозахисної діяльності підпорядкований певним правилам, серед них:

1)       правозахисна діяльність повинна відповідати основним засадам функціонування даного органу;

2)       правозахисна діяльність не повинна виходити за межі компетенції даного органу державної влади;

3)       така діяльність має бути здійснена лише в межах правових методів та засобів;

4)       правозахисна діяльність має відповідати обставинам справи та ситуації, що склалась, з метою їх вирішення, а також мати чіткі цілі регулювання;

5)       вона не може поширюватись на справи та об’єкти регулювання, вирішення яких не входить до функціональної компетенції відповідного органу державної влади чи посадової особи.

Завдяки змісту обраної процесуальної форми правозахисної діяльності вирішуються юридичні питання (спори, конфлікти, складні ситуації), які виникають в процесі її здійснення. Однак у сучасних умовах право- застосовної практики проблема процесуального передбачення певного порядку вчинення правозахисних дій і прийняття на цій основі актів правозастосування (рішень) є однією з найбільш гострих та таких, що потребує вирішення. Фактична відсутність чітких механізмів і алгоритмів застосування заходів, які спрямовані на правовий захист, а подекуди й згадка про необхідність здійснення таких заходів, відчутно знижує ефективність конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на багатоманітність правоохоронних функцій необхідно провести їх класифікацію. Так, за значенням усі правоохоронні функції слід розділити на головні та другорядні (допоміжні) [15]. До головних належать ті, що безпосередньо пов’язані з боротьбою зі злочинністю і правопорушеннями та передбачають юридичну відповідальність. До таких функцій належать профілактична, захисна, охоронна, ресоціалізаційна, оперативно-розшукова, розслідування злочинів, виконавча, а також судовий розгляд справ про злочини, розгляд справ про адміністративні правопорушення, розгляд справ про фінансові та господарські правопорушення. До другорядних функцій належать контрольна, дозвільна, право-роз’яснювальна, аналітична та методична, інформаційна, нормотворча, координаційна.

Для визначення будь-якого поняття необхідно проаналізувати його основні ознаки. Найбільш істотні ознаки правоохоронної функції держави характеризуються відповідним чином.

По-перше, правова охорона виступає головним напрямком діяль-ності держави, без якого неможливо обійтися на всіх етапах її існування. Особливо загострюється потреба у якнайкращому здійсненні право-охоронної функції на перехідних етапах розвитку суспільства, коли помітний ріст правопорушень, невиконання окремими суб’єктами правовідносин вимог законності, правових норм, порушення прав і свобод громадян. Нині наше суспільство перебуває саме в такій перехідній фазі розвитку, тому держава повинна приділяти якнайбільше уваги підвищенню рівня правопорядку загалом.

По-друге, через правоохоронну функцію проявляється найбільш глибинне та стійке в державі — її сутність. Саме через цю функцію можна визначити сутність держави, простежити її зв’язки з суспільством. Лише держава, де панує право, де забезпечується його високий рівень усіма гілками влади, є правовою за суттю.

По-третє, здійснюючи правоохоронну функцію, держава тим самим вирішує завдання, що стоять перед нею, перш за все з правової охорони та правового управління суспільством. Завдання та функція держави дуже близькі за своїм змістом. Завдання — це те, що потребує вирішення, а функція — вид діяльності, спрямований на таке вирішення.

По-четверте, правоохоронна функція, як і кожна функція держави, — поняття управлінське. Вона конкретизує мету державного управління на певному історичному етапі розвитку суспільства. Так, зростання злочинності примушує державу своєчасно впроваджувати серйозні практичні дії, спрямовані на посилення боротьби з нею, виявлення та усунення причин та умов, що її породжують.

По-п’яте, правоохоронна функція реалізується у відповідних (переважно правових) формах (правотворча діяльність, правовиконавча діяльність та правоохоронна діяльність) і особливими, характерними для державної влади, методами (переконання, заохочення, примус).

Виходячи з характеристики сутності та ознак досліджуваної функції, на наш погляд, доцільно запропонувати таке: правоохоронна функція — це напрямок діяльності держави, що виражає її сутність на конкретному історичному етапі, спрямований на вирішення основних завдань, пов’язаних із забезпеченням охорони конституційного ладу, прав та свобод громадян, законності та правопорядку, усіх установлених та врегульованих правом суспільних відносин і здійснюється у відповідних формах та особливими методами.

У центрі правоохоронних дій держави перебуває, насамперед, особистість як громадянин, як член суспільства, як вільний індивід, а також сама держава та її різноманітні структури. Тому, охороняючи законні права та інтереси особистості, держава одночасно охороняє свої інтереси, інтереси усього суспільства. Завданням установлення та підтримання правопорядку повинна бути підпорядкована вся система державних органів.

Однак правоохоронну функцію держави не слід ототожнювати з правоохоронними функціями державних органів. Функція держави — це основний напрямок її діяльності, яким зумовлюється робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого органу держави свідчать про соціальне призначення цього органу як особливої частини механізму держави. Вони мають свій вияв та конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов’язках.

Правоохоронну функцію слід також відрізняти від правоохоронної діяльності держави, яка здійснюється або спеціально уповноваженими на те органами держави (правоохоронними), або структурними

підрозділами певної кількості органів. В юридичній літературі під правоохоронною діяльністю розуміють владну, оперативну та правозастосовчу діяльність з охорони правопорядку, що здійснюється шляхом застосування засобів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання визначених заходів покарання (стягнень), а також вжиття заходів щодо попередження правопорушень у майбутньому [16, с. 16]. Таким чином, якщо правоохоронна функція — це лише напрямок державної діяльності, то правоохоронна форма її здійснення — це сама діяльність із охорони правового порядку.

2.2. Особливості здійснення правоохоронної функції

Поняття “зміст державних функцій” досить часто вживається вченими, що досліджують процеси функціонування держави як загалом, так і при дослідженні окремих її функцій. Дуже часто зміст функції ототожнюється з системою основної функції, її структурою, практичною діяльністю держави тощо. Зокрема, стверджується, що змістом функцій є вплив держави на відповідні види і групи суспільних відносин [1]. Висловлювалась пропозиція вважати змістом функцій певні сукупності однорідних моментів державної діяльності.

Різний зміст, який автори вкладають в поняття “зміст функції”, неминуче призводить і до відмінностей в характеристиках конкретного змісту певної функції. Наприклад, деякі вчені в охоронній діяльності держави пропонують розрізняти: функціональну охоронну діяльність (правоохоронну, правозастосовну, правотворчу) і об’єктну охоронну діяльність — безпосередню охорону власності, громадського порядку, прав і свобод громадян, навколишнього середовища тощо.

При аналізі змісту правоохоронної функції особливо важливо, на нашу думку, враховувати наступне. По-перше, зміст державної функції — явище об’єктивне, як і сама функція. По-друге, зміст треба відмежовувати від інших атрибутів основної функції, зокрема від її системи і структури. Розглянуті категорії мають різне змістовне і гносеологічне навантаження. Система функції — це єдність так званих “неосновних” функцій (тдфункцш), які в своїй сукупності утворюють кожну основну функцію держави. Система функції відображає статичний аспект її характеристики. Від змісту функції відрізняється її структура, яка характеризує внутрішні зв’язки між елементами змісту функції.

Іншими словами, зміст функції є її динамічною характеристикою, яка повинна відображати власне функціонування держави, аспекти реалізації певних функцій.

Навряд чи можна визнати вдалою пропозицію розглядати в якості одного з елементів змісту функції її об’єкт і мету. Об’єкт функції, звичайно, відіграє важливу роль в її характеристиці; він надає сенс її існування, визначає внутрішній зміст функції, але, тим не менш, елементом внутрішнього змісту функції не є, залишається поза функцією.

Якщо мета — це ідеальне передбачення результату діяльності, а завдання, конкретизуючи мету, фіксує оптимальні, необхідні засоби і способи її досягнення, то функція є засобом вирішення поставлених завдань та досягнення намічених цілей [2], хоча і цілі, і завдання, звичайно ж, без сумніву, формують внутрішній зміст функції держави.

Процес реалізації кожної функції держави багатогранний, містить чималу кількість конкретних дій державних органів. Тому навіть простий опис процесу реалізації тієї чи іншої функції — складне завдання.

Із урахуванням зазначеного, зауважимо, що зміст досліджуваної функції означає найбільш стабільні, об’єктивно необхідні і закономірні, відносно відособлені аспекти реалізації державного впливу на правову сферу суспільного життя.

Найчастіше про зміст правоохоронної функції йдеться у контексті міркувань про функції держави взагалі. Проте аналіз висловлених у літературі думок дає змогу виділити два основних напрямки в рішенні цього питання.

Прихильники першого підходу розглядають зміст досліджуваної функції як діяльність, здійснювану державою, насамперед з огляду на і внаслідок скоєних посягань на правопорядок. Ця функція розглядається як бар’єр, перешкода для небажаних антисоціальних дій. Деякі вчені вважають, що “змістом досліджуваної функції є охоронна діяльність, тобто припинення правопорушення і боротьбу з ними” [3].

Здається, що з цим підходом важко погодитися. По-перше, при такому розумінні змісту цієї функції в нього не включається, наприклад, діяльність з профілактики правопорушень.

По-друге, таке розуміння явно збіднює зміст зазначеної функції, надає невластивих їй репресивних ознак. Виходить, що і паспортизація населення, і реєстрація іноземних громадян, і видача дозволу на придбання вогнепальної зброї тощо або не належать в зміст цієї функції, або спрямовані виключно на боротьбу з правопорушеннями. Однак очевидно, що без подібної “позитивної” юрисдикційної діяльності державних органів досягти в суспільстві необхідного рівня порядку і організованості просто неможливо.

По-третє, “збої” механізму правового регулювання можуть спричинятися не тільки правопорушеннями, а й іншими причинами. Здійсненню суб’єктивних прав може заважати суперечка про належність права, далеко не всі діяння, що порушують організованість і впорядкованість громадських відносин, здатні вносити якийсь громадський дисбаланс, мають всі ознаки правопорушення.

По-четверте, часто конфлікти в правовій сфері провокуються непродуманою політикою держави. Наприклад, набуття чинності з 1 липня 2004 року Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” показало, що до його реалізації не готові не тільки автолюбителі, а й страховики і чиновники.

Такі прорахунки в державній правовій політиці не тільки створюють підґрунтя для можливих зловживань, а й об’єктивно суперечать самій ідеї міцного правопорядку, а отже, держава повинна постійно виявляти проблеми, які потребують правового регулювання, удосконалювати нормативну базу правопорядку, вчасно скасовувати застарілі нормативні акти, забезпечувати ефективну реалізацію правових норм, створювати умови для здійснення прав і свобод суб’єктів правопорядку тощо.

По-п’яте, погляд на зміст досліджуваної функції тільки як на діяльність, пов’язану з боротьбою з правопорушеннями, покаранням винуватих у їх вчиненні, в теоретичному аспекті є небезпекою ототожнення цієї функції з правоохоронною діяльністю, тобто ототожнення форми здійснення функції з її змістом. При такому розумінні змісту “охоронної” функції остання позбавляється свого самостійного статусу, розчиняється в інших функціях держави.

З огляду на зазначене, зауважимо, що кращим є більш широке розуміння змісту цієї функції, яке в її зміст включає не тільки власне правоохоронну (правозахисну) діяльність, а й діяльність, спрямовану на створення умов для оптимальної дії правових інститутів, ефективного здійснення прав і свобод особистості та інших суб’єктів права і виконання ними юридичних обов’язків. Завдання охорони правопорядку потрібно розглядати як комплексне.

Говорячи про зміст правоохоронної функції, доцільно ще раз звернути увагу на сам сенс ключового слова “охорони права”. З огляду на це, не може бути складником цієї функції “зміцнення законності та правопорядку” або “встановлення правопорядку”, оскільки перше — не складова здійснення функції, а завдання, що стоїть перед державою, а друге не відображає реального змісту функції: адже правопорядок не вводиться декретом державної влади, а складається в процесі життєдіяльності суспільства як закономірний стан.

А. Мордовець вірно, на нашу думку, вказує, що категорії “захист”, “охорона”, “забезпечення” треба розрізняти за суттю, змістом та формою. Охорона прав і свобод, на думку вченого, є станом правомірної реалізації прав і свобод під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання. “Заходи захисту застосовуються тоді, коли здійснення прав і свобод усладнено, але права і свободи ще не порушені. Якщо права і свободи порушені, то їх потрібно не захищати, а відновлювати” [4]. Термін “забезпечення” передбачає його сприйняття через систему соціальних факторів, що створюють умови для задоволення матеріальних і духовних потреб, інтересів людини.

Зазначене вище свідчить про те, що зміст досліджуваної функції утворюють стійкі закономірні складові державного управлінського впливу на правову сферу суспільного життя. Державне управління в цій сфері не зводиться тільки до боротьби з посяганнями на правопорядок і покарання винних у їх скоєнні, а втілюється в єдності різноманітних державних заходів щодо забезпечення, охорони, захисту та відновлення правового порядку. У єдності цих моментів і треба вбачати зміст правоохоронної функції.

Забезпечення правопорядку виражається в діяльності держави, спрямованої на створення сприятливих умов формування правопорядку, ефективної реалізації прав і свобод суб’єктів права. Охорона правопорядку втілюється в контрольно-наглядовій діяльності державних органів за реалізацією правових приписів, здійсненням прав і обов’язків суб’єктами правопорядку. Захист правопорядку — це діяльність держави щодо: усунення перешкод, що ускладнюють або роблять неможливим реалізацію правових приписів суб’єктами правопорядку; припинення посягань на правопорядок; здійснення юридичної відповідальності; покарання осіб, винних у порушенні правового порядку; усунення причин і умов, що провокують порушення правопорядку.

Відновлення правопорядку є важливим елементом у змісті розглянутої функції, оскільки її стратегічна, генеральна мета полягає не тільки і не стільки в покаранні винних, скільки в досягненні оптимального рівня організованості, впорядкованості соціального життя, необхідного для існування і нормального функціонування суспільства.

Відновлення правопорядку містить: виконання рішень у справах про протиправні порушеннях правопорядку, ресоціалізацію правопорушників, коригування їх ціннісних орієнтацій, інші питання, пов’язані з виконанням рішень, пов’язаних зі злочинами та іншими протиправними посяганнями на правопорядок. Сюди також належить діяльність із відновлення порушеного стану громадських відносин, відшкодування шкоди особам, які постраждали від таких порушень. Всі виділені елементи змісту правоохоронної функції взаємопов’язані, обумовлюють один одного, межі між ними “прозорі”.

Якщо стратегічною метою здійснення правоохоронної функції держави є створення і підтримання такого рівня правопорядку, який необхідний для нормального існування суспільства, то центральним тактичним завданням є створення умов, необхідних для досягнення поставленої мети або, інакше кажучи, гарантій правопорядку.

Термін “гарантії правового порядку” рідко вживається в науковому середовищі. Найчастіше говорять про гарантії реалізації правових норм, гарантії прав і свобод суб’єктів права, гарантії законності, гарантії застосування права [5]. Водночас, з огляду на те, що правопорядок є показником реальності прав і свобод суб’єктів права, законності, реалізації правових приписів певного суспільства, можна говорити про збіг гарантій правопорядку, законності, прав і свобод, реалізації правових приписів тощо. Здається, що до гарантій правопорядку правомірно відносити все, що реально забезпечує переведення правових вимог зі сфери належного в сферу існуючого, перетворює правові можливості суб’єктів правопорядку, зокрема і самої держави, в правову дійсність.

Хоча в спеціальній літературі використовується багато класифікацій гарантій: “гарантії — умови”, “гарантії — засоби”, “гарантії — способи”, “гарантії для …” і “гарантії проти …”, гарантії реалізації і гарантії охорони, внутрішньодержавні та міжнародні, прості, складні і змішані, загальні, спеціальні, індивідуальні, контрольні, процедурні, організаційно- технічні тощо, найчастіше виділяють дві групи гарантій — загальні та спеціально-юридичні.

Загальні гарантії — це існуючі в суспільстві економічні, політичні, ідеологічні умови життя людей. Створення таких гарантій не є змістом власне правоохоронної функції — вони створюються, зокрема, цілеспрямованим впливом держави в межах відповідних державних функцій: економічної, політичної, ідеологічної і соціальної. З огляду на те, що досліджувана нами функція здійснюється у правовій сфері суспільного життя, очевидно, що змістом функції забезпечення, охорони і відновлення правопорядку охоплюється цілеспрямована діяльність держави зі створення юридичних гарантій забезпечення правопорядку.

Однак, з огляду на, те що якась одна група гарантій не здатна сама по собі забезпечити правопорядок, методологічно правильно розглядати їх у комплексі.

Роль економічних гарантій забезпечення правопорядку певною мірою виконує існуюча в країні свобода економічної діяльності і ринкова економіка, в якій так само визнаються і захищаються всі форми власності, яка забезпечує гідне існування всім членам суспільства.

Політичні гарантії забезпечення правопорядку — це наявність демократичного режиму, стабільної політичної системи суспільства, наявність сильної державної влади і сильної політичної волі, яка користується підтримкою населення, здатної управляти соціально-економічними та політичними процесами в суспільстві, вирішення складних проблем національно-державного устрою і міжнаціональних відносин, політична відповідальність посадових осіб держави за свої дії тощо. На жаль, у цій сфері все далеко не просто.

Важливим у забезпеченні правопорядку є ідеологічні гарантії, що відображають рівень духовного життя суспільства. Зокрема, такою гарантією є адекватне здійснення державою правоохоронної функції.

Доцільно зазначити, що в процесі перебудови комуністична ідеологія, настільки довго культивована партією, була заборонена, а нова державна ідеологія поки тільки створюється: держава скоротила свою присутність не тільки в економічній сфері, а й фактично відмовилась від здійснення ідеологічної функції. Розвінчання моральних цінностей, які існували колись і несформування нових, відсутність державної ідеології, яка здатна захопити людей, призвели до падіння рівня суспільної моральності.

Розділ 3. Вдосконалення правоохоронної діяльності та забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні

На сьогодні в українському суспільстві спостерігається приниження таких людських якостей, як честь, гідність, втрачено належну повагу до життя і свободи людини. Українська політична еліта демонструє невисокий рівень політичної та правової культури. Це ще раз доводить, що кожна функція держави, зокрема ідеологічна, є об’єктивною реальністю, здійснення якої найменше залежить від бажання або небажання вчених чи політиків.

Важко у цьому контексті погодитися з думкою деяких вчених, що демократична держава не здійснює ідеологічної функції, що її “замінила” функція розвитку культури, науки і освіти. Українські реалії зайвий раз підтверджують думку про те, що відмова від ідеології — це теж певна ідеологія. Ідеологічного вакууму, як відомо, не буває. Різноманіття ідеології зовсім не означає заперечення державної ідеології в принципі.

На сьогодні більшості політиків і фахівців стає дедалі зрозуміліше, що духовна сфера життя суспільства потребує державного управління не в меншою, а, можливо, і більшою мірою, ніж економічна, політична чи правова. Державна ідеологія повинна бути синтезом загальнонаціональних цінностей, втілювати собою духовну єдність нації, бути по суті загальнонародною, однаково близькою і багатим, і бідним, що в певному сенсі є ідеальною моделлю державної ідеології, до практичного досягнення якої має прагнути будь-яке сучасне суспільство і держава [6].

З метою вдосконалення діяльності щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні, відповідно до частини другої ст. 102 Конституції України, був прийнятий Указ Президента України “Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини” N° 501/2015 від 25.08.2015 р. Затвердження цього документу зумовлено необхідністю вдосконалення діяльності держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини, створення дієвого механізму захисту в Україні прав і свобод людини, вирішення системних проблем у зазначеній сфері [7].

Спеціальні (юридичні) гарантії правопорядку є закріпленими в законі засобами, спрямовані на забезпечення, охорону, захист і відновлення правового порядку.

Найчастіше до юридичних гарантій належать: заходи щодо вдосконалення законодавства, заходи виявлення порушень правопорядку, заходи захисту, заходи відповідальності, заходи нагляду і контролю і заходи профілактики, процесуальні гарантії.

Стосовно нашого дослідження, то доцільно зауважити, що саме здійснення державою відповідної функції, застосування встановлених законом засобів і форм управління правовою сферою життя суспільства є організаційно-правовою гарантією забезпечення, охорони, захисту та відновлення правового порядку. Діяльністю держави створюються юридичні засоби забезпечення, охорони, захисту та відновлення правопорядку, які в подальшому використовуються державними органами для досягнення необхідного рівня правового порядку.

У науковій літературі серед загальних гарантій традиційно виділяється, крім економічних, політичних і ідеологічних, особлива група — соціальні (громадські) гарантії законності та правопорядку, що означає залучення широких мас до управління державою та охорони громадського порядку [8].

В Україні правозахисну функцію, крім органів державної влади, також виконують інституції громадянського суспільства (громадські організації та рухи, ЗМІ тощо), здійснюючи її “замість” або навіть “всупереч” діям органів державної влади, зокрема правоохоронних. Вплив неурядових організацій на правозахисну сферу і ступінь “проникності” їхнього контролю, природно, значно менший, ніж державний, але цей вплив має очевидну тенденцію до зростання. Неурядові правозахисні організації, по- перше, надають ту допомогу, яку не повною мірою надають державні, соціальні інституції’, державні правозахисні організації, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, органи юстиції. По-друге, неурядові правозахисні організації здійснюють громадський контроль та вплив на реалізацію державної політики в сфері захисту прав людини. В українському суспільстві помітним є запит на таку діяльність.

Загалом середовище організацій громадянського суспільства, що позиціонуються як правозахисні, є неоднорідним, має різний ступінь ефективності своєї діяльності. У цьому сегменті утвердилась низка таких організацій, які накопичили тривалий досвід та демонструють результативну діяльність: Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка захисту прав людини, Комітет захисту прав людини, Комітет виборців України, Вінницька правозахисна група, Міжнародне товариство прав людини — Українська секція, Міжнародна Ліга захисту прав громадян України. Перераховані організації визнані провідними у складеному експертами рейтингу правозахисних організацій [9].

Необхідно відзначити, що правозахисні організації розширюють простір своєї діяльності в сфері захисту прав людини та ствердились у загальній структурі громадських організацій. В Україні традиційно правозахисні організації залежать від зарубіжних донорів та більшою мірою пов’язані як із міжнародними міжурядовими, так і міжнародними неурядовими правозахисники організаціями, аніж із державними правозахисники інституціями. У сприянні захисту прав громадян, що порушуються, неурядові правозахисні організації проводять інформаційно-просвітницькі заходи (які охоплюють більшість регіонів України) широкого спектру здійснюють моніторингову діяльність у сфері прав людини, надають правову допомогу, долучаються до консультативно-дорадчих форматів взаємодії з органами державної влади. Правозахисні організації, разом із іншими інституціями громадянського суспільства, забезпечують громадський контроль державної політики у сфері захисту прав людини, в такий спосіб сприяючи коригуванню правозахисної складової державної політики.

В Україні створюються інфраструктура для співпраці держави з громадським сектором у сфері захисту прав людини, відповідна основа для функціонування спільних органів, застосування механізмів та процедур громадського контролю, антикорупційної експертизи та експертизи проектів нормативно-правових актів. Діють спільні консультативно-дорадчі органи, громадські ради (при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Міністерстві внутрішніх справ, Міністерстві юстиції). Активніше залучення представників громадянського суспільства, експертного середовища в спільних робочих групах, консультативно-дорадчих органах (Комітет з питань реформування правоохоронних органів при Президентові України, Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства) є нагальним у питаннях, які безпосередньо стосуються прав і свобод громадян та в питанні реформування правоохоронних органів [10]. Водночас в середовищі правозахисних організацій ініціативи створення органів, формально незалежних, але де-факто підпорядкованих органам державної влади, викликає певне застереження з точки зору ефективності функціонування. Так, досвід створення громадських рад (наприклад, при Міністерстві внутрішніх справ) свідчить про недостатній рівень готовності та результативності співпраці органів державної влади та представників правозахисних організацій [11]. Присутність представників правозахисних організацій у складі громадських рад, їх комісій, робочих груп, які опікуються проблемами захисту прав людини, є необхідною умовою ефективності та легітимності їх функціонування. Втім, потенціал результативності використання цих механізмів у правозахисній площині не використаний, з огляду на часто формальний підхід до таких інституційних форм співпраці як з боку органів державної влади, так і з боку громадського сектора [12].

Однак розглядати це як серйозну суспільну гарантію правопорядку поки не можна: вони не отримують належної державної підтримки, не мають міцного правового статусу, не мають чіткого організаційного механізму діяльності, економічної бази тощо. Потрібно при розробці та здійсненні державної політики з управління правовою сферою передбачити заходи, спрямовані на розвиток громадських засад, народних ініціатив щодо забезпечення, охорони, захисту та відновлення правового порядку. У більш широкому плані необхідно розробити і створити в межах співпраці між державою та суспільством механізм громадського контролю в процесі здійснення функції забезпечення, охорони, захисту та відновлення правопорядку.

Висновки

Отже, у межах розвитку інститутів і засобів організації, характерних для правової держави, змістом правоохоронної функції стає діяльність, пов’язана, з одного боку, з реалізацією всього комплексу соціальних завдань на основі органічного поєднання заходів охоронного, превентивного і захисного порядку, а з іншого — з об’єктивною необхідністю забезпечення прав та свобод людини і громадянина як пріоритетного завдання.

Система гарантій є основним компонентом змісту правоохоронної функції як форми здійснення діяльності державних органів; саме вони є безпосереднім предметом правоохоронної діяльності, що відповідає сутності сучасної Української держави. Правопорядок же є об’єктом цієї діяльності.

Чим ширший зміст правоохоронної функції, тим різноманітніші форми її реалізації, але тим більш необхідне створення координуючих центрів, до яких може бути зарахована і державна правоохоронна служба. 

Список використаної літератури

1. Адвокатура зарубіжних країн. Англія. Німеччина. Франція: навч.-практ. посіб. / І.Ю. Гловацький. — К.: Атіка, 2007. — С. 116.
2. Адвокатура України: навч. посіб.: у 2-х кн. / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, В.Е. Біляневич, С.В. Щербак, Л.Л. Нескороджена. — К.: КНТ: Вид. Фурса С.Я., 2007. — Кн. 1. — С. 7.
3. Балінська Є.В. Адвокатура : моногр. / Є.В. Балінська. — Х.: Олді-Плюс, 2012. — С. 67.
4. БожьевВ.П. Правоохранительные органы Российской Федерации. — М., 1996.
5. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности / Н.В. Витрук. — М.: Норма, 2008. — С. 323.
6. Гуценко К.Ф., КовалевМ.А. Правоохранительные органы: Учебник. — 2¬е изд. — М., 1996.
7. Захаров Е.Е. Негосударственные организации в Украине, принципы и способы деятельности правозащитных общественных организаций // Развитие гражданского общества в СНГ. Кн. 3. — М.: ИПА “Три Л”. — 1996. — С. 72-73.
8. Захаров Євген. Недержавні організації в Україні та їх взаємостосунки з органами влади. // http://www.khpg.org. — березень, 2005.
9. Захаров Євген. Правозахисний рух в Україні: quo vadis? (продовження) / Юридичний вісник України. — 2003. — № 41. — С. 26-32.
10. Капсамун І. Чи змінить ситуацію “Рефері”? Громадські ради дуже добре відображають стан суспільства: його здатність тиснути на правоохоронну систему / Іван Капсмун // День [Текст]. — 2012. — № 232. — С. 5.
11. КлименкоН.І. Правоохоронні органи України: Навч. посібник. — К., 2002.
12. Ковбасюк Ю. В. Функції держави / Ковбасюк Ю. В., Михненю А. М. // Енциклопедія державного управління [Текст] : у 8 т. Т 1 / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова) [та ін.]. — К. : НАДУ 2011. — С. 955.
13. Лихова С. Про визначення поняття «правоохоронні органи» // Радянське право. — 1984. — № 7.
14. Лукашевич В.Г. Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ. Вступ до спеціальності: Навч. посібник. — Запоріжжя, 1998.
15. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: Навч. посібник. — К., 2002. — 576 с.
16. Молдован В.В. Правоохоронні органи. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1998. — 160 с.
17. Мордовец А. С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина [Текст] / А. С. Мордовец. — Саратов : СГУ, 1996. — С. 88—90.
18. Осадчий В.І. Правоохоронні органи як суб’єкти кримінально-правового захисту // Право України. — 1997. — № 11.
19. Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини [Електронний ресурс] : Указ Президента України N° 501/2015 від 25.08.2015 р. — Режим доступу : http:// zakon5.rada.gov.ua/laws/show/501/2015.
20. Про Комітет з питань реформування правоохоронних органів [Електронний ресурс] : Указ Президента України № 252/2012 від 06.04.2012 р. — Режим доступу : http:// www.president.gov.ua/documents/14672.html.
21. Рейтинг правозахисних організацій і правозахисників України. 29 листопада 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://galinfo.com.ua/news/99573.html.
22. Скакун О. Ф. Теорія права і держави [Електронний ресурс] : підручник / О. Ф. Скакун. — Режим доступу : http://westudents.com.ua/knigi/467-teorya-prava-derjavi-skakun-of.html.
23. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред. А.М. Бандурки. — Харьков, 1999. — 350 с.
24. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посібник / А.П. Гель, Г.С. Семаков, С.П. Кондракова. — К., 2004.
25. Тевлін Р. Про поняття «правоохоронні органи» у вузькому та широкому розумінні // Радянське право. — 1985. — № 7.
26. Фиолевский Д.П. Судебная власть и правоохранительная система Украины: Учеб. пособие. — Донецк, 2003.
27. Шай Р. Я. Правоохоронна функція правової держави: теоретико-практичні аспекти [Текст] : автореф. дис. к. ю. н. / Р Я. Шай. — Львів : [б. в.], 2012. — 19 с.
28. Щодо здійснення правозахисної функції організаціями громадянського суспільства [Електронний ресурс] : аналіт. зап. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1283.