Перманентне людське прагнення до вдосконалення свого суспільного буття супроводжується насамперед відповідною потребою інтенсифікації його регулятивних засобів. Найпотужнішим серед останніх, як відомо, є право, значущість якого особливо зростає в епоху демократичних перетворень суспільства. І це цілком зрозуміло: адже мірою становлення та функціональної активізації інститутів народовладдя правове регулювання поступово здобуває свою пріоритетність по відношенню до владно-адміністративного. До того ж при цьому спостерігається певна зміна акцентів і в змістовному контексті самого права — воно втрачає свою імперативну домінанту і дедалі більше розуміється як джерело гарантованості природно-необхідної свободи людини і громадянина. Йдеться про те, що наразі навіть на рівні позитивного права відбувається переосмислення усього нормативного матеріалу у напрямі його підпорядкування реалізації основ суб’єктивних прав, що визнаються за «природжені та невідчужувані».

Зрозуміло, що згадані суспільно- буттєві та нормативно-ціннісні трансформації онтологічно стимулюють утвердження ідеї «всезагального верховенства права», згідно з якою не лише державні інституції, а й суспільне життя як таке (у національному та міжнародному масштабі) має здійснюватися під гаслом непорушності таких прав. І хоча ця ідея не така вже й нова (наприклад, ще І. Кант називав побудову «загального громадянського суспільства. величезною проблемою для всього людського роду» [3, 11]), однак тільки зараз можна констатувати перші більш-менш дієві кроки у напрямі її практичної реалізації. Тут варто згадати й те, що сам автор цієї ідеї не плекав надто оптимістичних ілюзій щодо її швидкого втілення в життя, визнаючи, що «ця проблема є найскладнішою і пізніше за всі інші буде розв’язана людським родом» [3, 12].

Водночас слід усвідомлювати й ту обставину, що ідея правового суспільства є лише так званим «аксіологічним атрактором», тобто такий ціннісний ідеал, є який визначає тільки принципове переосмислення сутнісного змісту та ролі права в організації суспільному життя, однак не містить жодних «абрисів», характеризуючих структурно-функціональне упорядкування певного «ідеального суспільства». Дійсно, досконалість суспільної організації визначається аж ніяк не самим лише правом, оскільки воно пов’язане із створенням та забезпеченням можливостей суб’єкта в плані реалізації гарантованої законом міри його соціальної свободи, проте не з самою реалізацією останньої. Адже, скажімо, правила дорожнього руху передбачають, що у разі їх дотримання зменшуватиметься взаємопе- решкоджуваність учасників цього руху і, тим самим, забезпечуватиметься необхідний ступінь його свободи та ефективності; але ж вони жодним чином не детермінують майстерності управління транспортними засобами чи рівня розвитку автомобілебудування. Так само, як і право власності передбачає діапазон легальної свободи її набуття, однак не надання самої власності. У цьому сенсі досить слушною є аналогія, наведена С. Максимовим: «…навіть найдосконаліший стан права… не призведе до досконалого стану усього суспільного життя, стану «земного раю». Роль права в житті людини скоріше аналогічна ролі страховки у альпіністів, котра аж ніяк не піднімає людину наверх, тобто не є фактором її «вдосконалення», але вона і не дає впасти йому вниз і тим самим вносить свій вклад у його «сходження до реалізації здібностей». Право не гарантує успішність сходження, але воно гарантує від невдач (у випадку дотримання основних правил — єдиних для всіх «універсалізованих заборон»). Тим самим воно нічого не говорить стосовно того, як іти вгору, куди поставити ногу тощо, це справа свободи волі кожного. Однак, якщо у суспільстві є право, то людина вже не опиниться на дні прірви не з власної провини» [5, 318]. Тут доречно підкреслюється той момент, згідно з яким суспільство можна вважати дійсно правовим лише мірою надання ним певних можливостей саморе- алізації людини, тоді як міра й способи використання цих можливостей не знаходяться у взаємооднозначній залежності з правовими засобами їх забезпечення, а тому є похідними від особистої ініціативи та схильностей самого суб’єкта права. Відповідно, не стільки типологія праворозуміння визначає організаційну специфіку суспільного буття, скільки, навпаки — остання стимулює трансформативні процеси у сфері правосвідомості, генерування нових правових смислів, ідеалів та цінностей, а також актуалізує саме ті з них, котрі найбільше резонують з наявною суспільно-правовою реальністю.

Превалююча нині тенденція демократизації суспільного життя спонукає до перегляду навіть загальнофіло- софських уявлень про раціональність, що, певна річ, потягло за собою переосмислення і правораціональності зокрема. На відміну від класичної традиції, де розум як такий розглядався як джерело «апріорних схем», з архітектонікою яких мала узгоджуватися дійсність і, тим самим, бути «раціоналізованою», тепер, у межах домінуючої комунікативної світоглядно-методологічної парадигми, «розумність» будь-яких людських дій визначається мірою їхнього сприяння узгодженості та гармонізації в інтерактивних контекстах: «людина — людина», «людина — держава» та «людина — суспільство». Тому лише у цих контекстах стає доречним оцінювати раціональність права як фактор встановлення суспільної рівноваги та стабільності, оскільки у своїй онтології право дедалі більше виявляє себе не стільки у якості спрямованої «вниз» волі пануючої влади, скільки у вигляді сформованих у надрах суспільної комунікації підвалин нормативності людського існування, котрі «підносяться» до рівня загальнообов’язкових регулятивів суспільної поведінки та закріплюються у вигляді норм позитивного права.

Як зазначив з цього приводу бельгійський дослідник М. ван Хоек, «якщо право є раціональним і якщо раціональність розуміти як комунікативну раціональність, тоді право є комунікацією, і не лише відносно різних форм міжлюдського спілкування. Ці філософські міркування з приводу поняття раціональності побічно підвели Габермаса до розробки теорії демократії. Подібна теорія є важливою не лише для побудови нормативної теорії права, але також і для дескриптивної теорії права, оскільки право тісно пов’язане з виробленням політичних рішень. Вона справляє істотний вплив і на методологію права. Традиційна правова теорія і правова практика сьогодні найсильнішим чином детерміновані концептами та теорією держави вісімнадцятого і дев’ятнадцятого століть. Нинішній же зв’язок між правом та державою, баланс влади між судом та законодавцем можуть бути релевантно оцінюваними лише при їх розгляді у світлі оновлюваної парадигми» [12,10-11].

Йдеться про те, що «право не може більше коректно розумітися в парадигмі одновимірної раціональності. Адже зараз створення права є не лише однобічним лінійним процесом: «громадяни — вибори — парламентське законодавство — судове застосування». Драматичне зростання комплексності і з боку права, і з боку суспільства зробило таку схему застарілою» [12, 11]. Дійсно, в умовах сьогодення, коли безпрецедентного розвитку та ефективності свого впливу на індивідуальну свідомість і громадську думку набули засоби масової інформації, цей вплив уже не можна ігнорувати при розробці як нормативної, так і дескриптивної теорії народовладдя. Наприклад, мабуть, усім вже добре відомо, як політична та правова свідомість мас іноді «зомбується» популяризованими гаслами, політіміджами, різноманітними «піар-технологіями», заангажованими «екзитполами» тощо. При цьому дефіцит індивідуальної обізнаності та обґрунтованих власних переконань відчутно компенсується кшталтами «громадської думки» (найчастіше саме у лапках), що задають комунікативні настанови при здійсненні політичного вибору чи законотворчої ініціативи. І це цілком зрозуміло: адже суспільне самоствердження індивіда починається саме з асиміляції атрибутів того загалу, в контексті якого воно відбувається, та акомодації до домінуючих у його межах регулятивних принципів і цінностей. Правда, чим частіше індивід стикається (зазвичай, post factum) з розходженнями, а подекуди і з відвертими суперечностями між «навіюваними» світоглядними й поведінковими настановами, з одного боку, та дійсним станом речей у сфері політико-правової реальності — з другого, тим більшою мірою він постає перед дилемою своєї подальшої схильності чи то до правового нігілізму (як наслідку зневіри у можливість подолання прірви між декларативним та реальним правом), або ж до власних творчо-конструктивних зусиль у напрямі формування свідомої громадянсько-правової позиції. Так чи інакше, нинішня динаміка демократи- заційних процесів суспільного буття онтологічно спонукає до пошуку гарантій законодавчо задекларованих основних суб’єктивних прав, а особливо механізмів їх реалізації, вже не стільки у сфері законодавчої чи виконавчої влади, скільки у сфері здійснення правосуддя. «Посилення ролі суду, і особливо запровадження конституційного та наднаціонального судів, послаблення ролі парламенту у справі допомоги урядові та адміністрації — це не просто «помилки розвитку», котрі необхідно скоректувати для того, щоб реальність відповідала традиційній теорії. Це нова, імовірно неодмінна, реальність, на яку повинні поширюватися нові теорії, як описуючи її (наприклад більшість плюралістичних концепцій права, у яких «право» та «держава» частково роз’єднані), так і нормуючи її (наприклад нові теорії демократії, такі як у Габер- маса, де повинні братися до уваги засоби інформації)» [12, 11].

З огляду на те, що сучасний демократичний устрій суспільства передбачає радикальну зміну співвідношення між правом та владою за рахунок поступового переходу від суто адмі- ністративно-патерналістського регулювання до переважно самоорганізаційного, відповідним чином, на рівні суспільної та індивідуальної правосвідомості концепт «правове суспільство» асоціюється зараз саме з саморегульованими модусами упорядкування соціуму, що ґрунтуються на рівноважному взаємообмеженні діапазонів свободи суб’єктів суспільної комунікації. Більше того, природа самого права переосмислюється у напрямі його репрезентації як «автопойєтич- ної» (тобто самопобудовної) комунікативної системи. У цьому відношенні досить показовими є дослідження Н. Лумана та Г. Тойбнера [10; 11]. Тому панування права у суспільстві вже не може бути зведеним до авторитарного домінування певної політичної сили через законодавче закріплення її волі та встановлення «жорсткого правопорядку». Навпаки, «панування права передбачає такий механізм регулювання, при якому позитивна соціальна активність не обмежується жорсткими рамками імперативних норм і конкретно регламентується переважно договором, сторони якого самостійно визначають його зміст у межах свободи вибору, що випливає із закону» [8, 68]. Так, скажімо, у більшості сучасних країн із розвинутою демократією владно-адміністративні органи втручаються у вирішення громадянських спорів лише у двох випадках: коли принаймні одна зі сторін такого спору апелює до державних інституцій, або ж коли у діях хоча б однієї з них виявляються ознаки протизаконності. В усіх інших випадках «у правовому, саморегульованому суспільстві і правовій державі фізичні та юридичні особи у відношеннях соціального обміну вільні робити все, що не заборонено правом» [8, 68]. Якщо ж йдеться не про однопорядкові (в адміністративному відношенні) особи, а певним чином субординовані, то ті з них, котрі «виступають у ролі підпорядкованих суб’єктів владно-наказових відносин, є вільними від втручання у їхню діяльність з боку керівних суб’єктів за межами дозволеного втручання і володіють гарантіями проти такого втручання» [8, 69].

Цілком зрозуміло, що ідея правового суспільства є значно масштабнішою за мету побудови правової держави, тобто ідею правового обмеження державної влади шляхом визначення непорушності певних суб’єктивних прав. Адже «для того, щоб щось гарантувати, воно має вже бути у якості певної реальності (нехай навіть суб’єктивно- вольової). Це означає, що право як сфера відносин між людьми має знайти своє здійснення за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма та кожним, то принаймні більшістю»; при цьому «всі підпорядковуються праву. не заради самого підпорядкування, а заради можливості висловлювати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійним та незалежним від волі «владу імущих» [5, 311].

Отже, як утвердження такої ідеї у контексті правосвідомості, так і її реалізація передбачають цілий комплекс відповідних перетворень у царині буттєвої організації суспільства, яка становить онтологічне підґрунтя формування та сферу здійснення будь- яких ідей. Останнє включає в себе ряд пластів (онтологічних рівнів), кожен з яких має свої механізми та специфіку впливу на процес втілення принципу верховенства права у загальносуспільному масштабі. Сюди належать насамперед соціально-інституційні, антропологічні та ціннісно-комунікативні фактори, оскільки вони репрезентують, відповідно, зовнішні (по відношенню до суб’єкта права), внутрішні та інтерактивні детермінанти формування та реалізації правових смислів.

Коли йдеться про соціально-інсти- туційні чинники пріоритетності права в суспільстві, дослідницька увага концентрується переважно на проблемі узгодження функціонування держави та інститутів громадянського суспільства як онтологічної основи саморе- алізації особистості та усвідомлення своєї автономності, «рівносуб’єкт- ності» перед лицем держави. Адже до виникнення таких інститутів регулятивна роль права жодним чином не підпорядковувалася орієнтації на створення рівних можливостей для згаданої самореалізації, і тому громадянський стан людини може фігурувати лише як правовий стан. «Ця саморегульована сфера спонтанності і творчого хаосу слугує опорою свободи», а «можливий саморуйнівний потенціал боротьби різних сил громадянського суспільства блокується та спрямовується у конструктивне русло завдяки «презумпції суспільного договору», яка виражає зміст правових відносин як відносин формальної рівності, що стають формою свободи для усіх членів суспільства» [5, 313]. При цьому суспільно-регулятивні функції держави та громадянського суспільства об’єктивно потребують своєї «онтологічної рівноваги» та взаємоузгодження, оскільки, з одного боку, виявлення «доброї волі» та покладання на «домовленість сторін», на жаль, не є універсальною регулятивною силою, а тому в багатьох випадках виникає потреба у примусовій силі державної влади; з другого боку, як свідчить історія, без лімітування владних імпульсів інституціями самоорганізації громадян та без співнаправ- лення волі влади з домінуючими тенденціями волевиявлення народу державна влада зазвичай перетворюється на тиранію, несумісну з будь- якими ознаками правової держави.

До речі, питання про поєднання таких атрибутів державності у межах правового суспільства як «правова» та «соціальна» є наразі досить дискусійним. Наприклад, конституційну орієнтацію багатьох демократичних держав не лише на правове самообмеження, а й (з огляду на забезпечення прав людини «другого покоління») на соціальний напрям державної політики деякі дослідники вважають «сором’язливим аналогом соціалістичної держави» [1, 683]. Така позиція мотивується «занепокоєнням» з приводу посилюваної тим самим ролі держави у сфері економіко-розподільчих відносин, зміцнення та розширення владно-імперативних начал, домінування публічно-владного, «чиновницького» управління у суто економічних справах, а отже, подальшого зростання державного апарату та міри його втручання в усі царини життя з неодмінними у цьому випадку зловживанням владою, корупцією й хабарництвом. Відповідно, зменшуватиметься міра самостійності окремої особистості та стимулюватиметься її перетворення на маріонетку всемогутньої державної системи: «Ідея соціальної держави, таким чином, впадає у суперечність з вимогами вільної конкуренції ринкової економіки, демократичної державності та. принципами правової держави, верховенства (правління) права у демократичному суспільстві. Якщо навіть обмежитися сферою економіки, то треба бачити, що у тих країнах, де така лінія отримала реалізацію в законодавчій та управлінсько-адміністративній державній діяльності, почалися негативні процеси, виражені у послабленні стимулів до вільного підприємництва. в уповільненні модернізації виробництва, падінні його ефективності. бюрократичних, антидемократичних тенденціях» [1, 684-685].

Разом із тим згідно з аргументацією альтернативної позиції «абсолютизація теорії правової держави, що мала б забезпечити індивідуальні права і свободи, невтручання держави в економіку призвели до соціальної нерівності, девальвації самих демократичних цінностей. За цих умов конструктивним доповненням правової державності стала теорія соціальної держави. Якщо мета правової держави — захист свобод і прав індивідів, то мета соціальної держави — забезпечення їх гідного існування» [2, 65-66]. Звичайно, реалізація ідеї правової держави не є самоцільною, вона має підпорядковуватися насамперед втіленню такої першоступеневої цінності права, як справедливість, котра, у найзагальні- ших рисах, полягає у співмірності між суспільною віддачею та суспільною винагородою суб’єкта. Але ж, зрозуміло, що індивідуальні можливості скористатися свободою ринкових відносин та підприємницької ініціативи бувають досить різними навіть у тих людей, суспільна користь діяльності яких є приблизно рівноцінною. Ця обставина нерідко спричинює суспільні невдоволення та дестабілізацію, викликані «порушенням рівності». Як влучно зазначив А. Токвіль, «демократичні народи відчувають природне прагнення свободи» та «болісно переживають її втрату. Однак рівність викликає у них пристрасть, палку, незгасиму, неодмінну та непереборну; вони жадають рівності у свободі, і, якщо вона для них недосяжна, вони воліють рівності хоча б у рабстві» [7, 373].

З приводу згаданої дилеми хотілося б висловити кілька зауважень.

По-перше, як вже зазначалося, ідея правового суспільства зачіпає лише проблему забезпечення рівної свободи, вирішення якої є хоча й необхідною, але ж не достатньою умовою фактичної рівності, оскільки однаковою свободою можна розпоряджатися по-різному (що також є виявленням свободи вибору, залежно від індивідуальних схильностей та здібностей суб’єкта).

По-друге, в демократичному суспільстві держава має втручатися у регулювання лише тих відносин, котрі потребують владно-силових заходів (наприклад боротьба з правопорушеннями, здійснення податкової політики тощо); однак у питаннях соціальної політики державним органам, на нашу думку, варто делегувати переважно контролюючі функції по відношенню до законності соціально-політичних заходів, здійснюваних на рівні громадської самоорганізації як безпосереднього виразника народних потреб та інтересів.

По-третє, держава взагалі може забезпечити тотальну фактичну рівність лише одним шляхом, а саме, як писав ще у другій половині ХІХ ст. Б. Чи- черін, — ціною «абсолютно немислимого всезагального знищення свободи» [9, 326]. Адже демократична держава не може визначати конкретних спрямувань законної індивідуальної ініціативи і тому не повинна узурпувати право на вільне розпорядження її плодами, так як це істотно б гальмувало таку ініціативу.

По-четверте, основний акцент у соціальній політиці правового суспільства має здійснюватись не на відносинах перерозподілу матеріальних благ, а на забезпеченні можливостей їх законного набуття всіма верствами населення. Тим самим активізуватиметься як усвідомлення суб’єктивних прав на гідне існування, так і суспільно корисна діяльність населення. До того ж цей крок є, мабуть, значно гуманнішим за приреченість на очікування принизливих «відкупних субсидій» від держави.

Відповідно, в антропологічній площині буттєвої мотивації побудови правового суспільства (тобто у сфері діапазону людських здібностей та схильностей) слід відзначити насамперед потребу у вирішенні тих проблем, котрі не можуть розв’язуватись ринковими методами, а лише «методами виховання та навчання громадянськості» [6, 159]. При цьому йдеться аж ніяк не лише про загальноосвітнє чи фахове навчання, котрі безперечно впливають на широту можливостей самореалізації людини, а й про той актуальний напрям, що вже зараз впроваджується різними «школами виживання», «лідерськими проектами», «соціопсихологічними тренінгами», «школами успіху» тощо.

Щодо ціннісно-комунікативного аспекту здійснення ідеї правового суспільства, то у цьому сенсі основним завданням є консолідування останнього на базі автономізації правосвідомості, взаємовизнання прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також встановлення чіткого правопорядку, що узгоджувався б з такими загальнолюдськими цінностями, як свобода, відповідальність, рівність та справедливість.

Нарешті, ведучи мову про правове суспільство як наддержавне утворення, варто враховувати ті потенційні проблеми, що пов’язані з узгодженням національного та міжнародного права. Скажімо, формування Євросо- юзу вимагало неминучої «передачі частини суверенітету загальноєвропейським інституціям»; при цьому «ступеневий характер загальноєвропейської демократії» спричинив «відлучення народів національних держав від прямої участі у формуванні органів Європейського Союзу» [4, 138]. Отже, при розробці нормативної бази правового регулювання на міжнародному рівні пріоритетна ініціатива має надходити саме від національних, а не наднаціональних інституцій; останні повинні лише узагальнювати, ратифікувати нормативні угоди національних держав та гарантувати їх дотримання. Лише за цих умов орієнтація на побудову пра вового суспільства не вступатиме у суперечність з провідними цінностями демократії.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Алексеев С. С. Право : опыт комплексного исследования. — М., 1999. — 712 с.
2. Гордієнко М. Г. Ідея правової соціальної держави в контексті сучасного політичного дискурсу // Європейські інтергаційні процеси та трансформація права на пострадянському та пост- соціалістичному просторі. — К., 2006. — С. 65—66.
3. Кант И. Метафизика нравов : Соч. : в 6 т. — М., 1966. — Т. 6. — 634 с.
4. Костицький М. В. Філософські та психологічні проблеми інтеграції українського й європейського права // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на пост- соціалістичному та пострадянському просторі : матеріали міжнар. наук.-практ. семінару (Київ, 23-24 вересня 2005 р.). — К., 2006. — С. 133-139.
5. Максимов С. И.Правовая реальность : опыт философского осмысления. — Х., 2002. — 328 с.
6. Рикёр П. Герменевтика. Этика. Политика. — М., 1995. — 160 с.
7. Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1994. — 554 с.
8. Четвернин В. А. Демократическое конституционное государство : введение в теорию. — М., 1993. — 140 с.
9. Чичерин Б. Собственность и государство. Часть вторая. — М., 1883. — 459 с.
10. Luhmann N. The Autopoiesis of Social Systems // Essays on Self-Reference. — N. Y., 1990. — P. 1-20.
11. Teubner G. Law as an Autopoietic System // Law as an Autopoietic System. — Oxford, 1993. — P. 3-21.
12. Van Hoecke M. Law as Communication. — Oxford, 2002. — 224 p.