Вступ.

1. Види цивільного процесу в Римі.

2. Головні форми легісакційного процесу в Римі.

3. Формулярний процес.

4. Загальний хід розгляду справи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент входить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права. Державна влада в особі своїх судових органів розглядає цю претензію і у випадку визнання її обґрунтованою тим чи іншим способом усуває порушення. Порядок діяльності позивача і відповідача, а також діяльність судових властей визначається більш-менш точно законами, які становлять галузь цивільного процесу.

Ми володіємо надзвичайно бідними відомостями про стародавній порядок переслідування осіб, які порушували інтереси держави, і про порядок розгляду державними органами спорів між окремими особами. Тим більше, що особливих судових органів і спеціального порядку розгляду цих справ у стародавній період Риму не було.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворення державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи держави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

1. Види цивільного процесу в Римі

Стародавній Рим нам не залишив прямих відомостей про цю галузь в епоху царів. Дослідження пам'яток дещо пізніших часів дає змогу зробити висновки щодо попередньої епохи і таким чином становити загальний напрям історичної еволюції.

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивільний процес у Римі є римський юрист II ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio — легісакційний процес (лат, — законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посилаються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.

Як нам здається, ні перше, ні друге пояснення Гая не може бути прийняте, бо в час зародження цих форм суду ще не було такої великої кількості законів, які регулювали б і хід процесу і саме цивільне право з належними подробицями. Очевидно, leges actio в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.

Гай описує п'ять основних форм leges actio, встановлених у різний час. Але перш ніж приступити до опису цих форм, слід вказати, що для початку процесу була необхідна особиста присутність як позивача, так і відповідача. При цьому суттєвим питанням було, як примусити відповідача з'явитися до суду, інакше своєю відсутністю він міг загальмувати можливість проведення самого процесу.

Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду, і якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XII таблиць. За цими постановами позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися в приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач може опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою й доставити в суд. Якщо відповідач відразу з'явитися в суд не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися в будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої особи[6, c. 86-87].

2. Головні форми легісакційного процесу в Римі

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді залежав від дій позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento — позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної модифікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.

Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.

Процес розпочинається з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошує формулу, в якій є твердження, що річ належить йому. Наприклад: "Я кажу, що ця річ на підставі права квіритів моя, так я сказав, і ось я накладаю віндикту". Цей акт позивача носить технічну назву vindicatio.

Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то поцес на цьому закінчувався і позивач міг забирати з собою спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошував майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвіндиткою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач запитує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю"? Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав палицю". Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу — sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме. Розмір закладу був визначений Законами XII таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася в касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад вносився сторонами реально, а згодом сторони давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програно. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Можна вважати, що мета закладу — це попередження необґрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.

Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене, вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.

Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio — сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим зверненням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не виноситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію — Judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. Заяви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно[8, c. 71-73].

Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спору була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач повинен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.

Друга форма легісакційного процесу — накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Порядок процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, накладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його викупив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг — це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикувала тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то боржник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.

Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнення по боргах легко переходило в помсту за несплату.

Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призначити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.

Leges actio, як бачимо, — це урочиста заява римського громадянина магістрату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьому процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзначається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот[2, c. 57-59].

3. Формулярний процес.

У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзвичайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.

Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія і двома законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли були прийняті закони Юлія — невідомо. У результаті цих законів у Римі встановився новий процес — формулярний. Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати предмет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх встановленими законом словесними формулами. У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї справи. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу — формулярний. Замість попередньої точної словесної формули позивач перед претором висловлює свої претензії в довільній формі, а претор з юридичного погляду оцінює ствердження позивача і все це викладає в записці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actio, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judicium.

Так у Римі виник процес, який, удосконалюючись, діяв не тільки в часи республіки, але й в наступний період, протягом якого римське право перероджувалось з вузько національного у світове. Звільнений від пут суворого формалізму, формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати в себе найрізноманітніші відносини, які зароджувалися, і вникнути в найприхованіші нюанси кожного конкретного випадку.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгляду на стадії judicium і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не повинен строго додержуватись вимог старого цивільного права стосовно викладу суті позову в точних словах закону. Користуючись своєю владою (imperium), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки, позбавити захисту відносини, які формально відповідали закону, проте, по суті, відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв у видачі позивачу формули позову. Тепер право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а із свого уявлення про справедливість.

Отже, судовий позовний захист став не просто засобом визнання і захистом матеріальних цивільних прав, а основним моментом, за яким можна судити про наявність матеріального цивільного права. Ось чому часто характеризують римське приватне право як систему позовів, а не навпаки.

Як уже заначалося, одержання преторської формули є метою розгляду справи на стадії jus і юридичною підставою для переведення на стадію judicium. Відповідно до цього свого призначення вона складається з чотирьох обов'язкових і двох додаткових частин. Перша частина преторської формули розпочинається з назви імені судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judicis nominatio. У другій частині формули, яка має назву intentio, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині формули коротко викладаються факти і обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимога підтвердиться — comdemnatio.

Дещо детальніше розглянемо intentio і comdemnatio.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного характеру. Насамперед розрізняють intentio in rem і intentio in personam. Інтенція речова має місце завжди там, де спір йде про якесь речове право, наприклад про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли спір йде про зобов'язання між позивачем і відповідачем.

Ще розрізняють intentio stricti juris і intentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Але бувають випадки, коли претор приписує судді розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.

Важливою частиною преторської формули була condemnatio — припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволений і за браком яких обставин слід у позові відмовити.

Римляни, однак, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною приналежністю кожної формули має бути тільки intentio — звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatio — засудження: є випадки, коли позивач домагається в даний момент тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку позовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються позовами преюдиціальними і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача[5, c. 56-59].

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (exceptio), друга — прескрипція (praescriptio).

Exceptio — це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може висунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен позивачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція. Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визнавав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприклад посилається на дану йому позивачем відстрочку або на насильство чи обман під час укладення угоди. Приміром, відповідач підтверджує взятий на себе обов'язок заплатити 100 асів, однак заявляє,, що зробив це внаслідок застосування сили. Таке заперечення і є ексцепція, яка може бути заявлена в будь-який час пред'явлення позову.

Praescriptio — застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточненні вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипція використовувалась для того, щоб підкреслити, що в даному випадку позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цього правовідношення до наступного разу. Наприклад, позивач указував, що боржник винен йому 100 асів, однак у даному випадку він вимагає від нього лише 25. Таке застереження було зумовлене особливостями римського цивільного процесу, який зводився до принципу: "Один раз пред'явлений позов не міг бути повторений". Якщо ж позивач вводив у формулу прескрипцію, то тим самим він забезпечував собі можливість подавати позов удруге.

Розглядатиме справу по суті на стадії judicium. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони виходити невправі. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася в необхідному напрямі.

Отже, з введенням формулярного процесу формалізм не зник остаточно. Сторони вільні робити будь-які заяви перед претором (in jus), але для судді (in judicium) вирішальне значення має те, що написано в приписаній одержаній формулі. Тому помилки у формулі, допущені за необачністю самого претора або самих сторін, могли мати негативні наслідки.

Можлива, зокрема, помилка в intentio. Позивач, приміром, може заявити більшу, ніж йому належала, суму: замість 90, він вимагатиме від відповідача 100 асів (позивач забув, що відповідач 10 асів уже сплатив). Таке перебільшення мало назву plus peticio. Воно приводило до відмови у задоволенні позову в повній сумі, а оскільки по одній і тій же справі не можна було позивати двічі, то позивач втрачав можливість поновити позов і насправді належну суму.

Якщо, навпаки, позивач просить менше, ніж йому належить, то він одержить те, що вимагає, проте для того, щоб одержати решту, потрібен новий позов. Однак позивач повинен чекати вступу на посаду нового претора.

Нарешті, в кондемнації може бути виставлена інша сума, ніж в інтенції, і суддя присудить суму, позначену в кондемнації. Якщо це більша сума, то збитків зазнає відповідач, а коли менша — позивач. Але в разі важливої причини (наприклад, помилка стала з вини претора) і відповідачу, і позивачу давалася претором restitutio in integrum, тобто відновлення в попередньому становищі -ніби попередньої справи й не було.

Як бачимо, формулярний процес був ще пронизаний процесуальним формалізмом. Поступово цей формалізм слабшає, однак ще довгий час для судового процесу формула залишається суттєвим моментом[2, c. 72-74].

4. Загальний хід розгляду справи.

Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ на дві стадії — jus і judicium. Це звичайний порядок, тому і сам процес як ординарний протиставляється всякому адміністративно-судовому розглядові, де немає такого поділу, як, наприклад, екстраординарний.

Органом суду на стадії jus у Римі був претор. Як і в попередньому процесі, так і в формулярному для початку будь-якого процесу необхідна явкаобох сторін до магістрата: розгляд справ заочно формулярний процес не знає. Так само в епоху формулярного процесу не існує офіційного виклику відповідача до суду : позивач сам повинен потурбуватися про його явку. Для досягнення цієї мети зберігаються попередні засоби виклику відповідача з тією лише різницею, що преторський едикт на випадок відмови відповідача скасував примусовий привід його до суду, замінивши подвійним штрафом. За загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху формулярного процесу з'являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників — cognitares і procurators. Cognitares — це представник формальний він призначався у присутності протилежної сторони з проголошенням необхідних формул і повністю заміняв особу, яку він представляв. Procuratores, навпаки, призначався неформально і навіть без повідомлення протилежної сторони. Він виступає сам в інтересах довірителя без усякого доручення.

Коли сторони з'являлися до претора, процес розпочинався з пред'явлення претензії позивачем. Цю заяву позивач адресував як претору, так і відповідачеві. Стосовно претора ця заява мала на меті здобути формулу; щодо відповідача, то завдання заяви — з'ясувати, яку позицію він займатиме.

Відповідач може відразу ж визнати претензію позивача правильною і подальший процес стає непотрібним. Позивач відразу одержує позов про виконання — як нібито це було винесене рішення. Але такі випадки траплялися зрідка — як правило, відповідач вступав у спір, і тоді розгляд справи на стадії jus ставив за мету формулювати зустрічні заяви сторін і складати формули за описаним вище порядком.

Якщо процес не закінчений на- стадії jus за допомогою визнання позивачем позову, то з встановленням- формули розгляд справи перед магістром закінчується. Цей момент зберіг попередню назву — litis contestatio — позов з запрошенням свідків, хоча звернення до свідків у формулярному процесі відпало. Litis contestatio і тепер зберігає характер деякого процесуального договору між сторонами: передаючи і приймаючи складену за їх участю претором формулу, позивач і відповідач тим самим погоджуються між собою про передачу їх спору на вирішення судці.

У день, вибраний за взаємною згодою, сторони повинні з'явитися до призначеного судді для розгляду справи на другій стадії judicium. Розгляд справи на стадії judicium відбувається зовсім вільно, без будь-яких формальностей. У випадку неявки позивача відповідач мав право вимагати свого виправдання. Якщо не з'являвся відповідач, то позивач, довівши свій позов, міг домогтися його звинувачення.

Якщо обидві сторони були присутні, то розгляд справи починався з розгляду заяв сторін, потім наводилися і перевірялися докази, причому в оцінці доказів суддя ніякими приписами не був зв'язаний: римський процес формальної теорії доказів не знає. Своє рішення сторонам суддя оголошує усно, без будь-яких формальностей і нічим не мотивуючи. Оголошенням рішення роль судді закінчується.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний подібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існувала протягом декількох століть[5, c. 89-90].

Висновки

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, формулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судовому захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася одноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення — Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium — це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж переведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.

2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.

3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.

4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.

5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.

6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с

7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.

8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юрист, 1996. — 544 с.

9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юриспруденция, 1999. — 508 с.

10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.

11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.