Фінансове право України
Вступ.
1. Порядок фінансування соціально-культурних заходів.
2. Правове становище та здійснення фінансового контролю Державною митною службою України.
3. Страхова компанія як основний елемент національного страхового ринку.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Кожна галузь права, яка входить у правову систему держави, повинна бути зрозумілою кожному громадянину, органам держави, всім юридичним особам. Однак, це дуже важко, оскільки розібратися в тонкощах окремих галузей права складно. Але є фахівці, які покликані допомагати зрозуміти, що саме хотів урегулювати законодавець, складаючи і затверджуючи той чи інший закон, у якому багато норм (правил поведінки), виконання яких обов'язкове при певних обставинах. Юристи покликані знати норми різних галузей права, вміти аналізувати їх і ситуацію, яка виникла у практиці, для того, щоб правильно застосувати припис держави. Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Фінансове право регулює специфічний вид відносин, які виникають в процесі фінансової діяльності, тобто в процесі формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних для виконання функцій органами держави і органами місцевого самоврядування.
Із зміною економічної основи в Україні, утворенням нової суверенної держави, наданням широких повноважень органам місцевого самоврядування змінюється фінансова система, а разом з нею великі зміни йдуть у фінансово-правовому регулюванні грошових відносин, що виникають у процесі фінансової діяльності. У фінансовій діяльності беруть участь усі без винятку органи держави, органи місцевого самоврядування, юридичні особи всіх форм власності і організаційно-правових видів діяльності, громадяни, які відповідно до ст. 67 Конституції України зобов'язані сплачувати податки і збори. Фінансове законодавство розгалужене, мобільне, слідкувати за його змінами важко, а знати його необхідно, оскільки різновидів відносин, що мають грошовий характер, багато, але виникають вони не з фінансової діяльності і регулюються нормами цивільного, адміністративного та господарського права.
1. Порядок фінансування соціально-культурних заходів
До соціально-культурних видатків держави належать видатки на:
соціальний захист населення і соціальне забезпечення, освіту, науку, культуру і засоби масової інформації, охорону здоров'я, фізичну культуру та спорт, заходи у сфері молодіжної політики. Фінансування зазначених видатків відіграє велику соціальну та політичну роль, формуючи в суспільстві відчуття "благополуччя й задоволення" або "розчарування" тими процесами, що відбуваються у країні. Разом з тим в умовах існування бюджетного дефіциту соціально-культурна сфера є найвразливішою, тому що велика кількість цих видатків фінансується за "залишковим принципом", тобто в останню чергу або ж за дуже скороченими нормативами та нормами.
Соціальна інфраструктура, яка включає органи підтримки і розвитку культури, мистецтва, освіти, науки, охорони здоров'я і фізичної культури, пенсійні і різні соціальні виплати, політику робочої сили, нині розглядається як обов'язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи і, відповідно, потребує до себе значної уваги.
Видатки на соціальний захист населення
Світовий досвід свідчить, що перехід до ефективної ринкової економіки можливий лише у межах більш загальних соціальних цінностей. З другої половини XX ст. соціальні видатки почали розглядатися не як непродуктивні витрати, а як інвестиції в сьогоднішню та майбутню стабільність. У промислове розвинутих країнах видатки на соціальне забезпечення та страхування, починаючи з середини 80-х років минулого століття, становлять 14 — 15 % ВВП. При цьому з метою скорочення видатків бюджету держава часто використовує партнерство з приватними організаціями, залишаючи за собою часткове фінансування та загальне керівництво.
В Україні прийнято ряд нормативно-правових актів, що регулюють відносини у галузі соціального захисту населення. У Конституції України, Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, інших законах, актах Президента України визначено основні форми й методи соціального захисту населення. Так, Конституція встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист (ст. 46), що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Згідно з функціональною структурою видатків бюджетів України розділ видатків "Соціальний захист та соціальне забезпечення" (код 1000) включає такі підрозділи: 1) соціальний захисту разі непрацездатності; 2) соціальний захист пенсіонерів; 3) соціальний захист ветеранів війни та праці; 4) соціальний захист сім'ї, дітей та молоді; 5) соціальний захист безробітних; 6) допомога у розв'язанні житлового питання; 7) допомога на утримання житла; 8) допомога на забезпечення житлом; 9) соціальний захист інших категорій населення; 10) дослідження і розробки у сфері соціального захисту; 11) інша Діяльність у сфері соціального захисту.
Враховуючи гарантії, встановлені Конституцією України, держава бере на себе зобов'язання зі здійснення більшої частини видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення населення. Так, з Державного бюджету України фінансуються:
а) державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсійними програмами);
б) державні програми соціальної допомоги (грошова допомога біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);
в) державна підтримка громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;
г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;
ґ) державна підтримка молодіжних громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;
д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян.
За рахунок коштів місцевих бюджетів здійснюється фінансування державних програм соціального забезпечення: притулків для неповнолітніх; територіальних центрів і відділень соціальної допомоги на дому. Здійснюються видатки, спрямовані на соціальний захист, зокрема фінансуються пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. Місцеві бюджети беруть участь у будівництві (реконструкції) житла для окремих категорій громадян.
Порядок фінансування освіти
Освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У промислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях державного сектора, як правило, становлять від 4,5 до 7 % ВВП. У країнах, що розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2,5 до 7,5 % ВВП і в середньому становлять меншу частину ВВП порівняно з промислово розвинутими країнами. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і середньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90 % від загальної суми витрат. Державний сектор впливає на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надання студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що стосуються оплати навчання, а також через загальну структуру регулювання приватної освіти.
Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'язковою. Згідно з принципами, проголошеними Конституцією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.
Нормативно-правове регулювання надання освітніх послуг закладено у законах України "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про дошкільну освіту", "Про вищу освіту".
Чинним законодавством передбачено, що заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб у них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів.
Фінансування державних закладів освіти, установ та організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Відповідно до ст. 61 Закону України "Про освіту" держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. При цьому кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються.
Додатково заклади освіти як джерела фінансування можуть розглядати:
— кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;
— плату за надання додаткових освітніх послуг;
— кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;
— доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;
— дотації з місцевих бюджетів;
— кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;
— валютні надходження;
— добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;
— інші кошти. Згідно з функціональною структурою видатків бюджету видатки на освіту (код 0900) включають асигнування на: 1) дошкільну освіту; 2) загальну середню освіту (у тому числі загальноосвітні навчальні заклади; загальноосвітні спеціалізовані школи-інтернати та загальноосвітні спеціальні навчальні заклади); 3) професійно-технічну освіту; 4) вищу освіту (вищі навчальні заклади 1 і 2-го рівнів акредитації та вищі навчальні заклади 3 і 4-го рівнів акредитації); 5) післядипломну освіту; 6) позашкільну освіту та заходи з позашкільної роботи з дітьми; 7) програми матеріального забезпечення навчальних закладів; 8) дослідження і розробки у сфері освіти; 9) інші заклади та заходи у сфері освіти.
За рахунок коштів Державного бюджету України фінансуються видатки на:
а) загальну середню освіту, у тому числі спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), основані на державній формі власності, та загальноосвітні школи соціальної реабілітації;
б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, основані на державній формі власності);
в) вищі навчальні заклади, основані на державній формі власності;
г) післядипломну освіту;
ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Міністерство освіти і науки України розробляє пропозиції щодо обсягів фінансування з Державного бюджету на розвиток соціально-культурної сфери, науки, навчально-виховних закладів, установ, організацій, що перебувають у функціональному управлінні міністерства. Спільно з центральними органами державної влади визначає економічні та фінансові норми і нормативи на утримання державних навчально-виховних закладів організовує збирання й аналіз державної та відомчої статистики і бухгалтерської звітності. З Державного бюджету фінансуються лише наукові дослідження фундаментального й пошукового характеру або виконання наукових програм державного значення. Відповідно до Закону України "Про освіту" виконання їх здійснюється на конкурсній основі при відборі найбільш наукомістких та високоефективних досліджень у галузі техніки й передової технології в пріоритетні галузі народного господарства.
Виконання прикладних досліджень та розробок здійснюється за господарськими договорами і оплачується замовником. Виконання наукових досліджень доручається колективам науковців на контрактній основі.
За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансується дошкільна та загальна середня освіта (школи, дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи). На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. За рахунок коштів обласних бюджетів та бюджету АРК фінансуються заклади професійно-технічної освіти, що виконують державне замовлення, а також вищі заклади освіти 1, 2, 3 та 4-го рівнів акредитації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим та спільній власності територіальних громад.
Поряд з державними та муніципальними освітніми закладами в Україні активно розвивається приватний сектор, який надає послуги у сфері освіти. Для цього сектора держава розробляє стандарти та систему норм, які визначають обов'язковий мінімум змісту освітніх програм, обсяг навантаження на учнів (студентів), а також мінімум кількості годин на вивчення тих чи інших предметів. На підставі цих стандартів та показників засновники приватних закладів освіти повинні розробити виробничі показники, на яких формується кошторис. Отже, слід зазначити, що держава здійснює всебічне регулювання діяльності у сфері надання освітніх послуг, враховуючи значення такої діяльності для майбутнього розвитку та становлення освіченого покоління громадян України.
Порядок фінансування науки
Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.
У Конституції України зазначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54). Отже, держава повинна приділяти велику увагу фінансуванню наукової та науково-технічної діяльності, що включає фінансування фундаментальних досліджень та видатків на розробку перспективних технологій і пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу.
Кошти виділяються на фундаментальні дослідження, пошукові та прикладні розробки; державні та міждержавні науково-технічні програми; державні премії України у галузі науки і техніки; фінансування наукових розробок з проблем стандартизації, сертифікації та еталонної бази, державних контрактів; фінансування наукової частини національних, міжгалузевих та галузевих програм тощо. У цій групі фінансуються науково-дослідні інститути, що виконують фундаментальні дослідження на державне замовлення, а також науково-дослідні організації, що перебувають на господарському розрахунку, але виконують державне замовлення з оплатою за рахунок державно-бюджетних асигнувань.
Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7 % ВВП України. Безпосередньо за рахунок коштів державного бюджету здійснюється фінансування фундаментальних та прикладних досліджень і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародним науковим та інформаційним зв'язкам державного значення.
Відповідно до законодавства бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування. Базове фінансування надається для забезпечення:
фундаментальних наукових досліджень; найважливіших для держави напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної безпеки та оборони; розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності; збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання; підготовки наукових кадрів.
Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджує Кабінет Міністрів України.
Програмно-цільове фінансування здійснюється, як правило, на конкурсній основі для:
— науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
— забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;
— проектів, що виконуються у межах міжнародного науково-технічного співробітництва.
Видатки на культуру і мистецтво
Складність правового регулювання фінансування витрат на культуру і мистецтво полягає у не лише в об'єктивних причинах, пов'язаних із загальним становищем у країні, а й у специфіці самої галузі культури. З одного боку, культура не може існувати без свободи творчості і тому одне з найважливіших завдань правового забезпечення культурної сфери — це гарантування та забезпечення творчих свобод: свободи художньої творчості, свободи слова, свободи друку тощо. З іншого боку, в умовах класичного ринкового господарювання значна частина організацій культурно-мистецької сфери є економічно неприбутковими, але суспільне необхідними. З цього випливає, що суспільство (держава) , яке зацікавлене в існуванні та розвиткові культури, повинно створити такий правовий простір, у якому культура зможе існувати, залишаючись економічно неприбутковою, навіть за умов ринкової економіки. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них належать витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.
Згідно з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво їх включено до розділу "Духовний та фізичний розвиток" (код 0800) та підрозділу "Культура та мистецтво" (код 0821). Ці видатки включають фінансування театрів; художніх колективів, концертних і циркових організацій; кінематографії; творчих спілок; бібліотек; музеїв та виставок; заповідників; клубних закладів; інших заходів і закладів у галузі культури та мистецтва.
При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджетних коштів є Міністр культури України, міністри та керівники державних комітетів та відомств України, а також Автономної Республіки Крим, у підпорядкуванні яких перебувають підприємства, організації, заклади культури. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є керівники відповідних закладів, підприємств та організацій. Фінансування за Державним бюджетом України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпорядникам бюджетних призначень у межах встановлених поточним актом про бюджет асигнувань. З бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських (крім міст районного підпорядкування) та районних бюджетів фінансування здійснюється відповідно Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими відділами шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів, що відкриті у відповідних територіальних органах Державного казначейства України. Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на реєстраційні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.
З бюджетів міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетів фінансування здійснюється відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Отже, у бюджетному фінансуванні витрат на культуру та мистецтво беруть участь усі ланки бюджетної системи України.
Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури отримує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ культури та мистецтва на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування.
За рахунок держави фінансуються державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств тощо. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них відносять витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також на дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.
Особливість фінансування витрат на пресу, телебачення та радіомовлення полягає в тому, що з переходом до ринкових відносин дедалі більша їх частина працює на змішаних джерелах фінансування, серед яких основним стає самоокупність та доходи від діяльності, основаної на приватній власності. Державні програми телебачення, Радіомовлення та преса, які одержують бюджетні асигнування, також фінансують значну частину своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих переважно від надання рекламних послуг. У свою чергу редакції газет та журналів, що належать органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих бюджетів.
2. Правове становище та здійснення фінансового контролю Державною митноюслужбою України
Повноваження Державної митної служби України у фінансовій сфері визначені у Митному кодексі України від 11 липня 2002 року та у Положенні про неї, затвердженому Указом Президента України «Питання Державної митної служби України» від 24 серпня 2000 року №1022/2000.
Державна митна служба України відповідно до ст. 13 Митного кодексу України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи, який спрямовує, координує та контролює діяльність митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій щодо виконання законодавства України з питань митної справи, в межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання. Цей орган із спеціальним статусом забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи.
Відповідно до Указу Президента України «Питання Міністерства фінансів України» № 676/2005 від 20 квітня 2005 року запроваджено спрямування і координацію Міністром фінансів України діяльності Державної митної служби України.
Державна митна служба України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Державна митна служба України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Основними завданнями Державної митної служби України є:
1) забезпечення реалізації державної політики у сфері митної справи;
2) захист економічних інтересів України;
3) використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;
4) здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і дотримання учасниками і зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
5) розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної справи.
Державна митна служба України відповідно до покладених на неї завдань:
— організовує та контролює діяльність митних органів;
— забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету коштів від податків, зборів (обов'язкових платежів), справляння яких згідно із законодавством покладено на митні органи;
— вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходи, спрямовані на недопущення незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять культурне або історичне надбання українського народу;
— розробляє та здійснює самостійно або у взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання контрабанді, порушенню митних правил та їх припинення;
— організовує та контролює відповідно до законодавства проведення митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про порушення митних правил;
— веде митну статистику;
— веде разом з іншими уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності;
— створює, реорганізовує та ліквідовує в установленому порядку регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації, установи і навчальні заклади;
— організовує реконструкцію та спорудження пунктів пропуску через державний кордон України для автомобільного сполучення;
— виконує інші функції, що випливають з покладених на неї завдань.
Під час виконання покладених на неї завдань Державна митна служба взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав. Вона здійснює свої повноваження безпосередньо та через регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації.
Державна митна служба України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання, а в разі потреби — спільні акти разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, які у випадках, передбачених законодавством, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також громадянами.
Основними завданнями Державної митної служби України у сфері фінансового контролю, положення про яку затверджено Указом Президента України від 24 серпня 2000 року № 1022/2000, є:
— контроль за дотриманням законодавства України про митну справу;
— удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;
— здійснення разом з Національним банком України комплексного контролю за валютними операціями;
— здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і дотримання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
— боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил.
Державна митна служба України відповідно до покладених на неї завдань:
1) організовує та контролює діяльність митних органів;
2) забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету коштів від податків, зборів (обов'язкових платежів), справляння яких згідно із законодавством покладено на митні органи;
3) вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходи, спрямовані на недопущення незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять культурне або історичне надбання українського народу;
4) сприяє у межах своєї компетенції здійсненню заходів щодо захисту прав споживачів товарів, які ввозяться в Україну, а також прав інтелектуальної власності у процесі зовнішньоекономічної діяльності;
5) розробляє та здійснює самостійно або у взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання контрабанді, порушенню митних правил та їх припинення;
6) організовує та контролює відповідно до законодавства проведення митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про порушення митних правил.
Державна митна служба України має право:
— залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до її компетенції;
— отримувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, а також громадян інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань.
Для посилення боротьби з незаконним переміщенням через митний кордон України зброї та боєприпасів, вибухових, радіоактивних, отруйних та сильнодіючих речовин, наркотичних засобів, підакцизних товарів, культурних та історичних цінностей, інших товарів — у складі регіональних митниць утворені відділення по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил, а у митницях — відповідні служби.
3. Страхова компанія як основний елемент національного страхового ринку
Відносини, які виникають в галузі страхування, носять складний характер і регулюються нормами кількох галузей права: адміністративного, цивільного, господарського і фінансового.
Регулюванню страхових відносин присвячена глава 67 Цивільного кодексу та ст.ст. 352-355 Господарського кодексу. Велика частина відносин у галузі страхування керуються нормами фінансового права, адже при страхуванні виникають грошові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які можуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину національного доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів може бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування") або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"). Ці фонди не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страховиків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умовах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо), бере на себе за рахунок коштів Державного бюджету.
Страховиками в Україні визнаються фінансові установи. Фінансова установа, згідно зі ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ПІ, — це юридична особа, яка відповідно до Закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Страхові організації можуть бути створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю відповідно до законодавства і одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох.
Ст. 2 Закону України дозволяє створення страхових компаній у вигляді українського спільного підприємства з іноземною інвестицією більше ніж 50 відсотків.
В окремих випадках, установлених законодавством України, страховиками можуть бути державні організації, але за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.
Держава визначає порядок одержання ліцензії і ліцензійні умови для здійснення страхової діяльності в ст. 38 Закону України "Про страхування", у Ліцензійних умовах здійснення страхової діяльності, затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг" від 12 липня 2001 p., Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2003, уповноваженим державним органом, що здійснює видачу ліцензій на здійснення страхової діяльності і нагляд за діяльністю страховиків, є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.
Страховикам закон дозволяє формувати статутні фонди виключно у грошовій формі. Дозволено до такого фонду вносити державні цінні папери за їх номінальною вартістю, але не більше 25% загального розміру статутного фонду.
Закон "Про страхування" встановлює мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається іншими видами страхування, ніж страхування життя, в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя,—1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.
Законодавством в Україні регулюються відносини у сфері страхування, спрямовані на створення ринку страхових послуг та посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.
Закон України "Про страхування" у ст. 1 дає визначення страхуванню: страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Наша держава дозволяє всім охочим займатися підприємницькою діяльністю. Страхування — особливий вид підприємництва. Це створення страхового захисту, захисту від ризику будь-якого випадку, передбаченого в договорі про страхування. Страхувальник повинен обирати собі страхові послуги і можливості покриття різних видів шкоди, яка може бути нанесена його майну, його здоров'ю або життю.
Тому держава мусить потурбуватися, щоб кожен підприємець і кожен громадянин був надійно захищений від будь-якого ризику. Державний захист повинен ґрунтуватися на правовому забезпеченні страхових відносин.
Закон України "Про страхування" визначає об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, вимоги до договорів страхування, порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю. Ст. 30 Закону "Про страхування" визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків.
Гарантією виконання зобов'язань страховика за угодами страхування держава вважає страхові резерви — спеціальні фонди, які створюються із страхових внесків і витрачаються, в першу чергу, для здійснення страхових виплат страхувальникам.
Страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності:
— наявності сплаченого статутного фонду та наявності гарантійного фонду страховика;
— створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;
— перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.
Законодавством України можуть визначатися уповноважені страховики для здійснення тих чи інших видів страхування, якщо здійснення правовідносин передбачає використання бюджетних коштів, валютних резервів держави, гарантій Кабінету Міністрів України. Для визначення уповноважених страховиків необхідно провадити відкриті тендери з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів.
В інших випадках держава не має права на уповноваження страховиків для здійснення окремих видів страхування.
Законом України "Про страхування" (ст. 15) визначено порядок і умови здійснення діяльності страхових і перестрахових брокерів. Брокерам-громадянам заборонено отримувати і перераховувати страхові платежі. Закон дозволяє діяльність на страховому ринку України зареєстрованих належним чином страхових і перестрахових брокерів-нерезидентів, якщо вони надають послуги через свої представництва.
Законом встановлюються і причини, за яких може бути відмовлено у страховій виплаті і підкреслено, що негативний фінансовий стан страховика не може бути причиною для відмови у страховій виплаті.
Закон України "Про страхування" дозволяє страховикам, які здійснюють страхування життя, надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Однак порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат повинні встановлюватися Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг по узгодженню з Національним банком України.
Держава гарантує збереження таємниці страхування, дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійснені страхової діяльності.
Втручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів, якщо воно не пов'язане з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд і контроль за діяльністю страховиків, заборонено.
Ст. 116 Конституції України поклала на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, податкової політики, політики соціального захисту населення. В галузі страхування Законом України "Про страхування" на Кабінет Міністрів покладено встановлення розміру плати за видачу ліцензії на страхову діяльність; визначення порядку і правил проведення обов'язкового страхування, встановлення особливих умов ліцензування обов'язкового страхування, розмірів страхових сум та максимальних розмірів страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.
Кабінет Міністрів України встановлює випадки та умови, коли із централізованих страхових резервних фондів виплачуються компенсації за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю потерпілих у дорожньо-транспортних подіях, або інших випадках (ст. 13 Закону України "Про страхування").
Виконуючи свої повноваження, Кабінет Міністрів України в галузі страхування:
1) встановлює на підставі Закону "Про страхування":
— порядок та правила проведення обов'язкового страхування, форми договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів;
— вимоги страховика-нерезидента до перестрахування;
— форму декларації по операціях перестрахування у нерезидента;
— випадки та умови виплати компенсацій з централізованих страхових резервних фондів Моторного страхового бюро України;
— випадки та умови забезпечення пільгового страхування для окремих категорій автовласників за рахунок коштів централізованих страхових резервних фондів Моторного страхового бюро України;
— розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування;
— порядок використання коштів резервів по страхуванню життя для довготермінового кредитування житлового будівництва.
2) також має право:
— змінювати порядок визначення фактичного і нормативного запасу платоспроможності та структуру гарантійного фонду;
— змінювати перелік страхових резервів і порядок їх обліку;
— приймати рішення про створення фондів страхових гарантій за сферами страхування.
Висновки
Так, за рахунок коштів державного бюджету фінансуються такі заклади та заходи:
а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);
б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);
в) державна підтримка громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;
г) державні програми розвитку кінематографії;
ґ) державна архівна справа.
За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансуються також усі підприємства, організації та заклади культури, що безпосередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністерствам, державним комітетам та відомствам.
Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів. Зокрема, до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, належать державні культурно-освітні (бібліотеки, музеї та виставки) та театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, школи естетичного виховання дітей, інші заклади та заходи у галузі мистецтва).
Список використаної літератури
1. Берлач А. Фінансове право України: Навч. посіб. для дистанційного навчання вищ. навч. закладів / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Ун-т "Україна", 2006. — 288с.
2. Бех Г. В., Дмитрик О. О., Криницький І. Є., Кучерявенко М. П., Лукашев О. А. Фінансове право України: Підручник / М.П. Кучерявенко (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 319с.
3. Воронова Л. Фінансове право України: Підручник/ Лідія Воронова,; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент: Моя книга, 2006. — 440 с.
4. Дмитренко Е. Фінансове право України. Загальна частина: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Емілія Дмитренко,; Мін-во освіти і науки України, Нац. академія служби безпеки України. — К.: Алерта: КНТ, 2006. — 374с.
5. Зюнькін А. Фінансове право: Опорний конспект лекцій/ Анатолій Зюнькін,; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. — 3-тє вид., доп.. — К.: МАУП, 2003. — 159 с.
6. Ковальчук А. Фінансове право України. Стан та перспективи розвитку. — К. : Парламентське видавництво, 2007. — 488с.
7. Музика О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Оксана Музика,; Національна академія державної податкової служби України, Науково-дослідний інститут фінансового права. — 2-е видан., допов. і перероб.. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 255 с.
8. Орлюк О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Олена Орлюк,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527 с.
9. Шкарупа В. Фінансове право України: Навч. посібник / Державний вищий навчальний заклад "Запорізький національний ун-т" МОН України / Віктор Костянтинович Шкарупа (заг.ред.), Тетяна Олександрівна Коломоєць (заг.ред.). — К. : Істина, 2007. — 254с.