Вступ.

1. Умови виникнення та концепції рікардіанської школи.

2. Основні постулати представників рікардіанської школи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціал-демократичні ідеї формувалися під впливом різних шкіл та напрямків у політичній економії. Необхідно лише усвідомити, що, у кінцевому рахунку, вони є синтезом різних наукових доктрин, у тім числі таких протилежних за змістом, як марксистська та ліберальна.

Як уже зазначалось, у ході еволюції ліберальної політичної економії все більш настійливо повторювалась теза про те, що для економічного розвитку суспільства велике значення мають ті умови, за яких цей розвиток відбувається, а особливо — соціальні.

Пригадаємо: про необхідність стабілізації соціальної сфери, як чинника економічної рівноваги, писали класики Дж. С. Мілль та Н. Сеніор; як основи сталого ефективного попиту — І. Фішер, А. Пігу, Є. Слуцький, Дж. М. Кейнс, Я. Тінберген та інші. У XX столітті цю тезу не піддавав сумніву жодний економіст, навіть якщо він і не включав до предмета свого дослідження соціальну сферу.

Крім того, багато хто з науковців, які визнавали потребу в удосконаленні соціальних відносин, почав шукати способів поступової, еволюційної трансформації суспільства через реформування його економічних підвалин. З часом їхні погляди дуже близько підійшли до поглядів ревізіоністів, і на цій підставі на початку XX ст. починається формування соціал-демократичного вчення.

1. Умови виникнення та концепції рікардіанської школи

Соціалісти — рікардіанці — група радикалів, які писали в 1820-х і 1830-х роках, намагаючись показати, що робітники в капіталістичній системі несправедливо позбавлені того (чи частки того), що їм належить. Оскільки дослідники, які, як зазвичай вважається, підходять під опис «соціаліста-рікардіанця», не вживали цю назву для самоідентифікації, з приводу адекватності терміна виникає чимало сумнівів. Обговорюються три взаємопов’язані проблеми. По-перше, кого слід включити до цієї групи? По-друге, в якому сенсі вони були рікардіанцями? По-третє, чи був хтось із них, а чи всі вони були соціалістами і якщо так, то соціалізму в якому розумінні? Сам термін був використаний Е. Ловенталем як назва його книги, написаної в 1911 році. Безпосереднім джерелом для Ловенталя був «Вступ» Г. С. Фоксвелла (1899) до наукової праці Ентона Менгера «Право на весь продукт праці».

Термін увійшов у вжиток переважно з цих двох джерел, однак іще раніше його використав Ноель Томпсон у своїй книзі про Мальтуса, написаній 1895 року. Раннє вживання терміна обумовлювалося розумінням того, що деякі дослідники вочевидь використовували пропозиції, що асоціювалися з політичною економією Рікардо (див. Класична політична економія), а особливо стосовно визначення вартості, критики капіталізму і захисту інтересів робітничого класу. Саме цей антикапіталізм, як здається, і давав право називатися соціалістами, а це джерело ідей, як здається, давало право на вживання прикладки «рікардіанець».

Однак пізніші дослідження знов збурили вищезгадані сумніви. По-перше, членство в групі не можна визначити на основі самоідентифікації, оскільки цей термін вживали не самі рікардіанці, а їхні наступники-історики. На початку ХІХ століття було чимало дослідників, охочих до критики тогочасних економічних інституцій, а особливо їх наслідків для робітничого класу і бідних[2, c. 86-87].

Як зазначав Маркс в «Убозтві філософії» (1847), на основі застосування такого критерію можна скласти довжелезний список. Наступний фільтр, використаний Томпсоном, був призначений для визначення ступеня фальсифікації запропонованих аналітичних розробок. На цій підставі Томпсон наполягав на включенні до групи чотирьох мислителів: Джона Брея, Джона Грея, Вільяма Томпсона, Томаса Гадгскіна.

Ця четвірка зазвичай умовно вважалася ядром групи. Однак у дослідженні Беркітта про радикальну політичну економію до кола найвидатніших соціалістів-рікардіанців було включено Персі Равенстоуна, тоді як Енгельс, повертаючись назад до «Убозтва філософії», вказував: «…вся література, яка в двадцятих роках обернула теорію вартості і додаткової вартості Рікардо проти капіталістичного виробництва в інтересах пролетаріату, боролася з буржуазією її власною зброєю. Весь комунізм Оуена тією мірою, якою він включається в полеміку з приводу економічних питань, базується на Рікардо.

Поряд з ним залишається ще чимало інших дослідників, на декого з них, таких як Едмондс, Томпсон, Гадгскін та ін., Маркс посилався ще в 1847 році, полемізуючи з Прудоном» («Іntroductіon to «The capіtal», vol. ІІ, р. 13). Хоч Беркітт і зазначає, що якщо на критерій включення до групи впливає Рікардо, тоді треба включати і самого Маркса, та Томпсон доводить, що Маркс є єдиним соціалістом-рікардіанцем, тому що він на відміну від інших вищезгаданих осіб, подібно до Адама Сміта, прийняв теорію вартості Рікардо за відправну точку[6, c. 112-114].

Це веде нас до другого питання, а саме: хто з цих мислителів сприймав або переробляв доктрини Рікардо? Якщо ми зупинимося на теоріях експлуатації, то їх дослідники висунули (навіть якщо і не вживали цей термін) стільки доказів на користь висновку Дугласа і Томпсона, що точніше було б вважати їх за соціалістів-смітеанців. Вони наполягали на тому, що модель раннього суспільства, розроблена Адамом Смітом, де товарообмін відбувається пропорційно до кількості вкладеної праці, можна застосувати до сучасного суспільства, – навіть якщо вони чітко не уявляли, яким чином це можна зробити.

Дехто з них особливо критикував погляди, що їх вони приписували Рікардо. Тоді як історики дев’ятнадцятого століття асоціювали цих мислителів з Рікардо, оскільки той був видатним представником трудової теорії вартості, самі вони посилалися на Сміта. Навіть якби ми змогли визначити найвпливовіших членів групи – чи то на основі їх визначного становища, чи на основі складності їх аналітичних праць, – їх рікардіанство все ще буде сумнівним. Але те ж само стосується і міри їх соціалізму.

В. Старк протиставляв егалітарний лібералізм Томаса Гадгскіна лібертаріанському комунізму Вільяма Томпсона. Хоч обидва вони підходили критично до економічної системи, яку досліджували, Гадгскін підкреслював потребу в ліквідації недоліків її ринкової системи та вад у галузі прав власності: він не прагнув скасувати власність на засоби виробництва за винятком тих випадків, коли капітал належав тому, хто не примножував і не використовував його.

Натомість Томпсон плекав надію на створення громад, у яких буде ліквідовано обмін. Як здається, саме зосередження на тому, що ж спільного мали ці дослідники, як природний наслідок прагнення до визначення їх належності до однієї групи зумовило те, що розбіжностям між ними приділялося недостатньо уваги. Вважалося, що вплив цих мислителів на масову свідомість припинився в середині 1830-х років. Однак вони становлять значний інтерес для істориків політичної економії і політичних теоретиків завдяки своїм намаганням поставити на перше місце в економічній системі причини злигоднів робітників (хоча Гадгскін насамкінець звинуватив дефектну політичну систему в гарантуванні таких прав власності, які порушують природні права на власність). Навіть якщо вони чітко не сформулювали – ні окремо, ні колективно – послідовної теорії експлуатації, труднощі, з якими вони стикалися, і підходи, які застосовували, є доволі показовими. Сучасна теорія ринкового соціалізму певним чином намагається виправити їх упущення[4, c. 208-209]

2. Основні постулати представників рікардіанської школи

Томас Гадскін — англійський економіст, соціаліст-утопіст. У роботах "Захист праці від домагань капіталу" і "Популярна політична економія" критикував капіталізм. Продовжуючи кращі традиції буржуазної класичної політичної економії, Гадскін доводив, що єдине джерело вартості — праця й що капіталіст привласнює частину праці робітника. Капітал Гадскін розумів не як річ, а як суспільні відносини виробників, як засіб придбання влади над працею. К. Маркс відзначив, що в Гадскіна "…правильно схоплена природа капіталу"[5, c. 64].

Джон Брей Френсіс (1809-1895), англійський економіст, соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена. Народився у Вашингтоні в родині емігранта з Англії. В 1822 переїхав в Англію, працював складачем. З 30-х рр. брав участь у робочому русі, один час був близький до чартистів. Брей — автор роботи "Несправедливості відносно праці й засобу до їхнього усунення" (1839), охарактеризованої К. Марксом як "чудовий добуток". У своїй роботі "Несправедливості відносно праці й засобу до їхнього усунення" (1839) головну увагу приділив теорії й програмі соціально-економічних перетворень суспільства, спрямованим на повне усунення приватної власності. Розвиваючи трудову теорію вартості Д.Рікардо, Брей затверджував, що оскільки єдиним джерелом багатства є праця, робітники мають право на повний продукт своєї праці; прибуток, що привласнює підприємцями, є результат експлуатації. Шлях до усунення цієї експлуатації Брей бачив в організації робочих акціонерних товариств. Ці суспільства повинні купувати на банкноти, що випускають ними, (забезпечувані майбутньою продукцією цих суспільств) необхідні їм засобу виробництва й землю, і продавати свою продукцію на "базарах справедливого обміну" точно відповідно до кількості праці, витраченим на їхнє виробництво. У результаті, як думав Брей, для робітників усувається необхідність обмінювати свою працю на капітал, а разом з тим зникає й експлуатація їх, оскільки робітники через акціонерні товариства починають одержувати повний еквівалент своєї праці. В остаточному підсумку праця стає загальним, засобу виробництва й земля переходять у загальне володіння й користування.

Отже, у його роботі головна увага приділена теорії й програмі економічного перетворення буржуазного суспільства. Брей уважав, що усунення приватної власності на засоби виробництва й заснованої на ній системи найманої праці може бути здійснене шляхом перебудови товарно-грошових відносин (створення системи трудових грошей-банкнот, забезпечених майбутньою працею), на основі точного дотримання еквівалентності обміну й витиснення капіталістичних форм господарства так званими робочими акціонерними товариствами Відбиваючи нерозвинений щабель робочого руху, Брей не розумів необхідності революції пролетаріату як вирішальної передумови усунення експлуатації людини людиною. Утопічні ідеї Брея були покладені П. Ж. Прудоном в основу його дрібнобуржуазної концепції соціалізму[3, c. 128-129].

Джон Грей (1798-1850), англійський дрібнобуржуазний економіст і соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена. У брошурі "Лекції про людське щастя" (1825) і основній роботі "Соціальна система. Трактат про принципи обміну" (1831) Грей викривав капіталістичну експлуатацію, затверджуючи, що продуктивні класи одержують лише незначну частину (1/5) своєї праці, інше привласнюється непродуктивними класами.

Захищав дрібну приватну власність, засновану на особистій праці. Рішення всіх соціальних проблем бачив в усуспільненні обміну. У цьому його відмінність від Оуена, що вимагав усуспільнення виробництва й розподілу. По думці Грея, експлуатацію можна знищити шляхом створення національного банку, що випускає т.зв. робочі гроші, нібито здатні забезпечити еквівалентний обмін і право трудящих на повний продукт їхньої праці. Неспроможність цих подань і їхній дрібнобуржуазний характер були розкриті К. Марксом у роботі "До критики політичної економії"[7, c. 241-242].

Вільям Томпсон (близько 1785, Карбери, — 28.3.1833, Клоунксен), ірландський соціолог і економіст, соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена.

Дотримуючись теорії трудової вартості Д. Рікардо, виступив з різкою критикою капіталізму. Протиставляючи існуючому суспільству свій гуманістичний ідеал, визначав капіталізм як "систему незабезпеченості", засновану на пануванні капіталу, експлуатації, соціальній приниженості й залежності пролетаріату. "?Чим вище прибуток з капіталу, тим нижче — за інших рівних умов — повинна бути заробітна плата", — писав він, розглядаючи рівень експлуатації робітників як результат жорстокої боротьби між власниками й виробниками ("Untersuchung uber dіe Grundsatze der fur das menschlіche Gluck gunstіgen Verteіlung des Reіchtums", t. 1, B., 1903, S. 407).

На противагу Т.Р. Мальтусу висунув закон народонаселення, відповідно до якого в процесі економічного розвитку розмноження людей усе більше підкоряється контролю розуму й абсолютний ріст населення супроводжується відносним його скороченням у порівнянні з масою засобів існування. Виявив конфлікт капіталістичного нагромадження й розподілу із продуктивними силами, що визначає історичні границі капіталістичного виробництва. Підкреслюючи неминучість переходу "суспільного капіталу" у руки робітників, помилково думав, що цей процес може бути здійснений мирним шляхом без ліквідації приватної власності[1, c. 57-58].

Висновки

Існували школи та напрями, які безпосередньо вивчали проблеми соціальної справедливості: утопісти, соціалісти-утопісти, соціалісти-рікардіанці, марксисти тощо.

Найґрунтовнішим (і найпопулярнішим) з усіх цих учень стало марксистське. По-перше, тому, що воно базувалось на певній економічній доктрині: по-друге, воно виникло на основі аналізу капіталізму, було актуальним, бо визначало причини його суперечностей та їхні соціальні наслідки; по-третє, воно пропонувало способи боротьби з проблемами, породжуваними капіталізмом.

За своєю сутністю марксистська доктрина була надто радикальною. Тому зрозумілим є розкол, що стався всередині марксистського руху наприкінці XIX ст.: частина прихильників марксизму поставила під сумнів найрадикальніші сторони цього вчення, оскільки розуміла, що впровадження його в життя супроводжуватиметься не лише соціальною нестабільністю, а й великим кровопролиттям.

Найчастіше заперечувалися постулати марксизму про:

— усуспільнення власності через примусову націоналізацію;

— революційний спосіб побудови справедливого суспільства як єдино можливий;

— установлення диктатури пролетаріату (тобто тоталітарного державного устрою) як необхідної умови здійснення соціалістичних перетворень.

Отже, усередині марксизму виникають дві течії — ревізіонізм і ортодоксальний марксизм (російський більшовизм).

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук, Сергій Корнійович Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.