Вступ

Актуальність теми дослідження. Звернення до генези філософської думки, осягнення традицій філософсько-етичного мислення, виявлення недооцінених постатей українських мислителей та їх доробку завжди є актуальним. Українська філософсько-етична думка володіє своєрідним досвідом та посідає унікальне місце в історії світової філософської традиції. Українська філософсько-етична думка еволюціонувала від «панетичного» світогляду до набуття етикою автономії в межах світогляду в цілому, від моральних повчань середньовіччя до теорії моралі Новітньої доби.

XXI ст. постало для української спільноти як час духовної кризи, яка зумовлює звернення до вітчизняної історії, загалом, історії культури та еволюції духовних цінностей, зокрема. Осмислення і відновлення на новому рівні ціннісних традицій українського народу є запорукою успішного виходу з духовної кризи. Століття нівелювання українського народу, ігнорування його національної, культурної своєрідності минули, на зміну прийшло XXI ст. — час не просто зростання та розвитку самосвідомості, які були характерні для національно-культурного відродження XVIII — поч. XX ст., а насичення цими традиціями, що пов’язано із новітнім осмисленням національної проблематики: генезис українського народу, своєрідність формування української нації, особливості духовного спадку, розуміння власної культурно-історичної специфіки та осягнення потужності власного духовного потенціалу.

Українська філософсько-етична думка завжди була невід’ємною складовою духовного буття свого народу, вона виразно втілювала і розкривала менталітет української людини, тип духовної діяльності. Разом із тим історико-культурні фактори зумовили її гармонійний зв’язок із європейською гуманістичною традицією. Сучасний етап світової історії характеризується двома тенденціями: глобалізація і загострення проблем національної ідентичності. У межах першої тенденції українська філософсько-етична думка має певний, але мало досліджений потенціал, щоб зробити вагомий внесок у розробку планетарної етики для усвідомлення всім людством своєї єдності (це питання є одним із найбільш обговорюваних у наукових колах); у межах другої — українській філософсько-етичній думці важливо не тільки систематизувати та плідно розвивати свій доробок, а й випрацьовувати перспективні шляхи свого розвитку як однієї з основ духовності українського суспільства XXI ст.

1. Аналіз еволюції української етичної думки в контексті філософської культури народу

Історія етики в Україні на сьогодні ще не стала предметом глибокого систематичного вивчення. Загальні дослідження з історії української філософії та суспільної думки, окремі праці з історії етики не дають цілісного уявлення про специфіку традицій етичного теоретизування в Україні. Серед численних праць з історії української філософії невиправдано мало таких, що присвячені цілісному висвітленню історії етики. Імена філософів, які активно розробляли етичну проблематику в межах української духовної культури, та їх ідеї дуже часто згадуються в працях з історії російської філософії (що має певний сенс з огляду на специфіку історико-культурних зв’язків наших народів та значущий вплив на розвиток російської культури Києво-Могилянської академії та інших навчальних закладів). Актуальність статті зумовлена недостатнім рівнем, фрагментарністю вивчення історії української етичної думки: науковці найчастіше звертались до історії розвитку етики в Києво-Могилянській академії, академічної етичної думки XIX ст., або аналізували етичні погляди конкретного філософа, або досліджували художню рефлексію щодо морально-етичних питань.

Оскільки українська філософсько-етична думка як частина української духовної традиції і світового філософського процесу є відбиттям національної самосвідомості українського народу, його духовних цінностей, вивчення її доробку обов’язково вимагає від дослідника осягнення менталітету українців, їх традиції, проникнення у духовно-практичну історію нації. Менталітет українців характеризується емоційно-піднесеним та водночас шанобливим ставленням до рідної землі, яка живить сили, волю, незламний дух народу. Разом із тим українському народу притаманні такі риси: своєрідний індивідуалізм; цінність окремої людини та її духовного світу; значущість морального вдосконалення особистості та її життєлюбність; визнання рівності людей та неприйняття деспотизму. Ці ознаки менталітету є пріоритетами у філософсько-етичних роздумах, у працях українських мислителів.

Дослідити еволюцію етичної думки України можна на основі періодизації, наданій В. С. Горським в «Історії української філософії»: перший період — становлення філософської культури за часів Київської Русі; другий — XVI-XVШ ст.; третій — XIX — поч. XX ст. Перший період історії української етичної думки можна позначити часом розквіту Києворуської держави та існуванням Литовського князівства, життя якого органічно продовжувало розвиток форм духовності Київської Русі. Етика, як і вся філософська думка, не була на той час самостійною, існува-ло лише коло досліджуваних питань, пов’язаних з усвідомленням сутності людини та її моральних чеснот у щільному зв’язку з християнською вірою. Загалом проблеми людського існування розглядалися крізь призму проблеми «людина — Бог», істотна роль у розвитку філософської думки означеної доби належала християнству, хоча в ній не простежується однозначна замкненість на християнській доктрині.

Деякі сучасні філософи (В. С. Горський, В. В. Бичков та ін.) вважають, що києворуська думка була значно «етизована», тобто моральна проблематика мала перевагу в загальному обсязі філософських питань. Необхідно зазначити, що у середньовічній картині світу все співвідносилося із загальним конфліктом добра та зла відповідно релігійній традиції, взагалі були відсутні етико-нейтральні явища.

Духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як філософсько- релігійно-етичний комплекс, спрямований на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя. Сповнені філософсько-етичними роздумами такі пам’ятки писемної культури Київської Русі, як «Повість минулих літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Ізборник Святослава», «Успенський збірник», «Повчання» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово» Кирила Туровського та ін. Зародження вітчизняної філософсько-етичної думки пов’язане зі змінами у свідомості людини на основі християнського світобачення та повною мірою відбивало дух тієї епохи.

У «Повчанні» Володимира Мономаха підкреслюється важливість таких чеснот, як працелюбство, чесність, гостинність, повага до старших, прагнення до навчання. Велику вагу мали поняття «честь» і «слава», що оспівуються в «Слові о полку Ігоревім». Поряд із цим істотну роль у філософсько-етичних поглядах Київської Русі відігравала розробка образу святого, формування уявлення про святість як втілення морального ідеалу поведінки, що надихається цінностями «не від світу цього», але здійснюється на землі. Найважливішими рисами образу морального ідеалу вважалися мудрість, милосердя, смиреномудріє (з цими рисами пов’язані образи святих Ольги, Володимира, Бориса і Гліба). Окремо слід підкреслити акцентацію ролі серця, що стає традиційною для української філософсько-етичної думки. Так, ушановуючи Володимира, Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» підкреслював, що в серці князя «воссиял разум». У пам’ятках писемності проголошувався заклик вірувати «всім серцем і всією душею». Таким чином, серце поставало своєрідним зв’язком розуму, почуттів і волі людини, за допомогою чого кожна людина долучалася до Божої істини. Такий тип те-оретизування, що склався в духовній культурі Київської Русі, і визначив своєрідність розвитку філософсько-етичної думки України наступних віків.

Правильним буде твердження, що однією із рис філософсько-етичної думки, яка зароджувалася за часів Київської Русі, є релігійність. На основі всебічного осмислення Бога у філософсько-етичних роздумах формуються настанови розкриття творчих сторінь особистості та її морального вдосконалення, утверджуються принципи любові, милосердя, терпіння тощо. Ідеї милосердя та людинолюбності, духовної досконалості, спрямованої до Бога, шанування старших та батьків, смиренності, вірності, чесності, правди, щирості стали духовним стрижнем духовності, який пронизує менталітет українського народу і сьогодні.

Нетиповим для європейського середньовічного світогляду було захоплення та оспівування краси земної природи, що є присутнім в усіх пам’ятках києворуського періоду і зумовлює певний естетизм філософствування.

Отже, ще в ранні часи зародження філософської культури нашого народу спостерігається уклін від абстрактних, раціоналістичних теорій до конкретизування, емоційно-чуттєвих підходів пізнання, більш практичної та життєвої рефлексії.

Як бачимо, на кінець XIX ст. — початок ХХ ст. філософсько-етична думка України характеризувалась продовженням власних традицій та співзвучністю із загальними тенденціями розвитку європейської філософії того часу. Висування проблеми людини (її волі, свободи, вдосконалення, щастя) сприяло виділенню етики як самостійної наукової дисципліни, нерозривно пов’язаної із філософією.

Подальший розвиток української філософсько-етичної думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії. Загалом етика ХХ ст. остаточно визначилася як самостійна наука, основні пошуки якої відбувалися навколо концепцій «людина — Бог», «людина — суспільство». Поширення наукового атеїзму стало перешкодою розвитку ідей взаємозв’язку релігійних настанов і принципів світської моралі. У цей період акцентувалися питання моральної відповідальності людини, кризи загальнолюдських моральних цінностей, морального самовдосконалення, протистояння внутрішнього світу особистості і суспільства.

2. Особливості етичних традицій українського народу

Сучасний стан філософсько-етичного знання у світі характеризується втратою універсальності. З останньої третини XX ст. посилюється інтерес до практичної філософії як прикладної етики, що зумовлено загрозами щодо існування людини, необхідністю пошуків нових морально-ціннісних орієнтирів, мотиваційної сфери поведінки людини, а також способів регулювання соціальних конфліктів. Іншими словами, етика все більше перетворюється на певну технологію узгодженого функціонування соціуму, виконуючи функцію соціального регулятора.

Разом із тим проблеми сучасного суспільства набувають усе більш глобального характеру, а це зумовлює необхідність переосмислити філософсько- етичні основи життєдіяльності людини і суспільства, по-новому осягнути моральні принципи людських стосунків, що може переломити негативні тенденції суспільного розвитку. Сучасний етап розвитку української філософсько-етичної думки актуалізує необхідність цілісного осмислення основних етичних ідей українських філософів, переосмислення сутності моралі, її статусу та теоретичної і практичної сторін вияву. Звернення до історії етики може стати своєрідним підґрунтям для своєчасного визначення нагальних перспективних завдань філософської етики в сучасних, дуже складних для українського суспільства умовах буття.

Сучасна культура, вступаючи в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей, має поєднати людство на загальнолюдських цінностях, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища.

Етнографи та культурологи зародження сімейних обрядів відносять до первісних часів. Пер-шоосновою їх виступала трудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців, рибалок та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєння людиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.

Жінка, керована материнським інстинктом, від найпершого скрику новонародженого безпомил-ково визначала свою поведінку і, відчуваючи дію сил природи, точно вміла вибирати серед величезної різноманітності рослин найнеобхідніші для харчування.

Досить важливим етапом виховання дитини були ігри та забави, пісні з забавами, до яких до-лучалася дитина на наступному етапі свого формування. З найдавніших часів діти були активними учасниками трудових процесів, разом з дорослими дбали про забезпечення матеріального достатку сім’ї. І тільки та людина, яка успішно закінчувала цю школу праці в своїй родині, ставала добрим господарем, батьком чи ненькою, вчителем своїх дітей [5, 7].

Ідея привчання дітей до виробничих процесів знаходить своє підтвердження в дитячих іграшках (у зменшених предметах праці — сапках, грабельках, інструментах тощо), якими діти гралися під час дозвілля. Серед пам’яток трипільської культури є дитяча іграшка з кераміки — візок на двох колесах з упряженими кіньми. Отже, давні трипільці в іграшковій, ігровій формі родинного дозвілля привчали дітей до природного матеріального світу, до розуміння призначення і візка, і тварин, а також до визначення їх ролі і місця у виробничій та побутовій сферах. Сьогодні батьки так само через іграшки привчають дітей до праці, тільки тепер це не грабельки, а електронні іграшки. Так родинні традиції дозвілля, трансформуючись через перетворення на інтеграцію з новими виробничими й культурно- освітніми умовами, набувають вираження в сучасних формах і способах функціонування.

Залучення дітей до дозвіллєвих занять проходило на всіх етапах її розвитку: дитина, підліток, юнак чи дівчина. Значну роль слід відвести старшому поколінню родини у формуванні особливого типу художнього мислення молодших та у передаванні набутого від пращурів досвіду народних традицій, звичаїв, обрядів, побутової поведінки.

Сім’я, як основна ланка суспільної і соціальної організації людей, у процесі історичного розвитку постійно набувала певного досвіду адаптації в природно-матеріальних умовах і у формуванні духовного світу. Останній значною мірою матеріалізувався в морально-етнічній, фольклорній, господарській і побутовій культурі народу, що забезпечувало творення родинних виховних традицій, звичаїв, які є найстійкішими елементами виховних етнопедагогічних систем. Родинні традиції, звичаї і обряди найліпше відображали досвід виховання дітей кожного народу. Розвиненість тривких родинно-сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування етносу кожної національності.

До таких традицій слід віднести українську пісню й танець, як два потужні психофізичні чинники вираження морально-етичної й естетичної культурної цінності українського народу. У середні віки, коли Україна страждала в неволі, українська пісня набула нових якостей і значення: відтепер вона стає міцною духовною основою народу, відіграє важливу роль у згуртуванні української нації, піднесенні духовної культури всіх суспільних верств.

Тривала історична функціональність родинних традицій, свят і обрядів конкретного народу є свідченням його духовної та фізичної живучості, цивілізованості, культурної витривалості, доцільності існування у світовому просторі. Саме тому, з-поміж найчисленніших давніх традицій, мабуть однією з найбільш поцінованих різними народами є патріотизм — це благородне, синівське почуття до своєї Батьківщини, яка водночас є часткою світової спільноти.

Традиції, свята та обряди — це та висока поезія, без якої душа дитини не може повністю сфор-муватися, розкритися. У дитинстві й підлітковому віці діти багато народних традицій сприймають ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В цьому й полягає особлива роль народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується особистість. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у соціалізації дитини.

У наш час ця проблема потребує уваги. Однак, вболіваючи за відродження національних традицій, легко впасти в крайність, обмежити себе й своїх дітей, освіту й виховання звуженим світом власних егоїс-тичних потреб та інтересів. І навпаки, нехтуючи національним, історією, культурою й традиціями рідного народу, прагнучи всесвітньої універсалізації людини під машкарою інтернаціоналізму чи так званих зага-льнолюдських цінностей, можна втратити і батьківщину, і себе як особистість.

Сучасна цивілізація може зовсім позбутися майбутнього, якщо вона не знайде глибокого обґрунтування моральним принципам, традиціям, орієнтаціям, вимогам, нормам. Для справжньої духовності немає минулого, тому і треба оцінювати всю духовну спадщину, беручи з неї для майбутнього найпрекрасніше, найдійовіше.

Необхідно звернутися до традиційної нормотворчості, котра проявляється у народних світоглядних настановах на мораль, ідеали, звичаї, традиції, обрядовість, фольклор, тобто на духовний світ народу.

Український народ вбачав основну мету виховання у тому, щоб навчити кожного бути людиною. Навіть глибокі знання нічого не варті, більше того — вони шкідливі: «знання без людяності» — це меч в руках у безумця». Основу своєї життєдіяльності народ розумів у праці: «справжнє життя — у праці», «праця — душа всього життя». Дитину змалку привчали до само-обслуговування, спільної праці з батьками. Народна педагогіка вимагала дотримання єдності моральних норм: «Хто дітям потаче, сам плаче», водночас і застерігали: «Не вчи штурханцями, а хорошими слівцями». Про моральне виховання дитини судили з репутації батьків: «Яка гребля — такий млин, який тато — такий син».

Моральним у народі вважали того, хто чесний і правдивий, цнотливий, шляхетний. Від хитрощів застерігали: «Не копай другому ями, сам упадеш», а у забороні: «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш!» — карали «гріхом».

На Україні, за народними уявленнями, гріхом вважався негідний і поганий вчинок, що засуджува-вся мораллю. Народні заборони і осуди були і залишаються мудрими. Гріхом є нешанобливе ставлення до батьків, до старших за віком, глузування з калік, слабких, знущання з тварин, вирубування, ламання без усякої потреби дерев, засмічення криниць і водоймищ, нешанобливе ставлення до гостей тощо.

У кожній українській родині необхідним вважалося високоморальне виховання дітей: піклування про хворих і природу, пошана до старших, любов до праці і знань, естетичні смаки і народний етикет, повага до хліба як основи всього і любов до своєї Батьківщини. Усе це розвивало людину духовно і душевно, фізично і інтелектуально — тобто гармонійно [1, 14].

Українська обрядова структура, трансформуючись і вдосконалюючись, відповідно нарощувала і духовний потенціал. Кожна вікова група мала чітко вивершене дійство, за допомогою якого формувалися світоглядні символи і моральні якості індивіда та колективу в цілому. Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили і закріплювалися традиції, то обряди, в свою чергу, формувалися за допомогою свят. Саме їм належить пріоритет у всій системі духовного життя [4, 49].

Яким би важким не було повсякдення, саме за допомогою народних та родинних свят народ самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. У святковій структурі як-найдовше зберігається етнічне коріння нації. Від якого постійно відгалужуються усе нові й нові пагінці самооновлення, а отже, й самозбереження.

Важливу роль у виробленні культури і духовного життя відіграють сімейні традиції. Вони підтриму-вались не юридичними актами, а силою суспільної думки. Багато з них, удосконалюючись, стають прави-лами, нормами, важливими прискорювачами суспільного прогресу. В ігровій формі передавались моральні установки, принципи, надавалось емоційне, образне, театралізоване забарвлення, а не навчання протест. Шляхом вдалого застосування національних традицій зверталась увага на духовність в сімейному дозвіллі, його форми і обряди.

На жаль, в сучасному житті ця традиція викоренена. Ось що нам треба відновлювати на сучасній основі, на рівні пізнавальному і обрядовому, вводити в побут. Нам українцям, належить повернути втрачене, а саме ту радість родинного колективного співпереживання під час проведення обрядових дій, свят тощо. Адже, усе сімейне життя в минулому супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі означали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. Це дає усвідомлення часу, його плинності. Людина напівсвідомо відчуває рух часу і своє місце в ньому. Він матеріалізується лише через подібні сімейні свята, родинні події. Людина може сприймати тільки матеріалізовані події, адже час матеріалізується у святі.

Відповідно до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів: родильні, весільні, поховальні й поминальні. З розвитком раціональних знань сенс заборонних магічних обрядів по-ступово втрачався, а ритуальні дії перетворилися на одну з традиційних розваг народу. Разом з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак, їхній зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родильній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визначення закономірності сім’ї. Згідно зі звичаєвим правом сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі — прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу. Цикл родинної обрядовості складався з таких обрядів: народини, наречення ім’ям, очищення, обрання кумів, хрестини, пострижини тощо. Починалися родильні обряди із запрошення баби-повитухи. Великого значення надавали першій купелі, і не тільки з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу та чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти. Дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давніми звичаями: прилучення до домашнього вогнища та роду [2, 56]. 

Висновки

Поданий огляд еволюції етичної думки України дає підстави зробити певні висновки, головний із яких — наявність національної філософсько-етичної традиції. На сьогодні дискусійним залишається питання про припустимість виокремлювати українську національну філософсько-етичну думку. Втім автор дотримується такої позиції: українська філософсько-етична думка існує, оскільки ми можемо впевнено сказати про існування своєрідних ціннісних орієнтацій та морально-етичних поглядів українського народу. Мораль безумовно має загальнолюдський вимір, утім існують національні типи моральної культури, різні системи етнокультурних цінностей, що наповнюють змістом моральні норми та настанови. Хоча в наукових колах як попередніх часів, так і сьогодні існує думка, будь-яка національна філософія обов’язково має бути відзначена створенням оригінальної системи, якої в Україні не було. Прихильники такої позиції, на наш погляд, недооцінюють філософсько-етичний доробок києвомогилянців, Г. Сковороди, представників університетської академічної філософії XIX ст. тощо. На прикладі української духовної традиції підтверджується той факт, що філософія без своєї етичної складової є значно звуженою, а сама етика неможлива поза філософією.

Такий стислий огляд еволюції української філософсько-етичної думки дозволяє визначити її специфіку, яка обумовлена всією історією духовності українського народу, менталітетом українців та їх культурними традиціями:

—         українська філософсько-етична думка є ніби роздвоєною, «межовою». Джерелами її є частково антична філософія, запозиченння із праць візантійських філософів, релігійно-філософська думка Київської Русі, західноєвропейська філософія;

—         формування української національної філософсько-етичної думки як явища світової філософської культури проходило в умовах уже достатньо зрілої світової етики. Це зумовило її відкритість до інтелектуальних досягнень західної думки, готовність до поміркованих запозичень. Утім розвиток української філософсько-етичної думки відбувався не тільки завдяки, а й усупереч інокультурним впливам як віддзеркалення архетипів національної свідомості. до її специфіки належить стійкість у збереженні традицій, протистояння домінуючому в європейській традиції раціоналізму, захопленість релігійними аспектами морального буття людини;

—         українська філософсько-етична думка завжди відбивала основні риси менталітету народу, такі як: антеїзм — спорідненість з рідною землею; індивідуалізм; кордоцентризм, емоційність; екзистенціальність; релігійність;

—         українська філософська етика історично змінювалась, проте залишала незмінним коло досліджуваних питань — осмислення свободи людини як можливості змінити себе і своє життя на краще. Філософсько-моральні міркування завжди були конкретними, пов’язаними із умовами буття народу та людини, позначені відсутністю інтересу до суто теоретичних питань, відірваних від реального життя, центрацією навколо життєсмислових проблем людини і суспільства, історії народу;

—         до специфіки філософсько-етичної думки України також належить відсутність систематизованих та чітко впорядкованих учень, що є предметом критики і підставою для заперечень існування національної української філософської етики. Етична проблематика часто розроблялась у працях повчального, морально-дидактичного характеру, художніх та літературних творах;

—         важливими особливостями української філософсько-етичної думки, які сформувалися у специфічних історико-культурних умовах, є антропоцентризм, відсутність утилітаризму, емоційно-образний стиль мислення, кордоцентричність, певний естетизм, чутливість до розрізнення добра і зла, оптимістичне ставлення до світу.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.
3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.