Вступ

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2)  художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов’язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Естетика, безсумнівно, філософська наука, і впродовж своєї історії йшла в руслі філософії (а та, в свою чергу, в руслі загальної культури людства), то раціоналізуючись, то наближаючись до мистецтвознавства і позитивізму, то перебільшуючи роль філософських абстракцій і логізму, то пориваючи з філософією і логікою, то ототожнюючи естетично-художнє освоєння з науковим пізнанням, то заперечуючи будь-які зв’язки мистецтва з наукою, то канонізуючи ті чи інші свої положення, то впадаючи в естетичний релятивізм, породжуючи недовіру до себе. 

1. Формування естетики як самостійної науки

Загальновідомо, що багато сучасних наук виникли в процесі філософського осмислення людського буття. Формування естетики як самостійної дисципліни розпочалося ще в далекі античні часи. Ще починаючи з діяльності Сократа, ми спостерігаємо динамічне нагромадження естетично-теоретичних знань. Він вперше замислюється над сутністю власне естетичних проблем, тісно пов’язуючи їх з етичними. Для його послідовників, зокрема Аристотеля, естетика ‒ це, насамперед, проблеми поетики та загальнотеоретичні міркування про прекрасне та розвиток мистецтв; для Платона цікавими були навіть практичні питання державного впливу на мистецтво і ролі останнього у вихованні людини. Для Квінта Тертулліана и Фоми Аквінського естетика скоріше аспект богослов’я, з допомогою якого можна навернути людину на служіння Богу. Естетика Леонардо да Вінчі пояснює співвідношення природі і художньої діяльності. Естетика Буало встановлює певні канони творчості. Німецький мислитель Олександр Готліб Баумгартен («Естетика», 1750-1758) вперше вводить в науковий обіг термін, який використовується і зараз (походить від грецького слова αισθητικός ‒чуттєво пізнавальний). Баумгартен вважав, що предмет естетики – це почуттєве-емоційне сприйняття світу, яке притаманне мистецтву. Логіка вивчає закони раціонального пізнання істини. Втім людина пізнає світ не тільки з допомогою думки, але й своїх почуттів. Тому, як вважав дослідник, має бути ще наука, яка паралельно до логіки буде вивчати закони почуттєво-емоційного сприйняття світу і явища прекрасного. Разом з тим Баумгартен чомусь недооцінював мистецтво та його роль у створенні прекрасного. Зрозуміло, що наступний розвиток нової науки виправив прикру помилку свого батька-засновника і наповнив предмет естетики новим сучасним змістом.

Для Канта предмет естетики ‒ це, насамперед, прекрасне у мистецтві, критичний аналіз естетичних явищ і міркувань. У Гегеля естетика зосереджує свій предмет на «обширному царстві прекрасного» і особливо на «саме витонченому (красному) мистецтві». Тобто ми спостерігаємо, як естетика уточнює свій предмет, розширює зміст і намагається довести величезну роль мистецтва у загальній системі світової культури. Сучасна естетика вивчає і узагальнює світовий художній досвід. Предмет кожної науки становить частку світової реальності, що розглядається під певним кутом зору, у світлі тих завдань, які вирішує ця конкретна наука. Так, предмет медицини не обмежується здоров’ям людини (здоров’я ‒ це мета медичної практики), а охоплює і екологічне середовище, і наше харчування, і спосіб життя і діяльності людини тощо. Виходячи з цього, предмет естетики ‒ це весь світ в його естетичному вимірі, що розглядається з точки зору загальнолюдських естетичних цінностей. Естетику можна назвати наукою про сутність загальнолюдських цінностей, їх формування і розвиток; про найбільш загальні принципи естетичного освоєння світу в процесі діяльності людини; про природу естетичного і особливості його прояву в мистецтві і реальному житті; про сутність і закони художньо-естетичної творчості, про великий вплив кращих зразків світового мистецтва на формування і естетичне виховання сучасної людини. Зараз окрім науки, термін «естетика» вживають у різних сферах людської життєдіяльності – побуті, праці, особистих відносинах тощо. Наведемо декілька прикладів:

• Естетична наука – це сукупність теорій, термінів та закономірностей, що допомагають розумінню і освоєнню предметів творчої діяльності людей і, насамперед, мистецтва.
• Естетика – це вчення про найзагальніші духовно-емоційні відносини особистості з соціумом.
• Естетика – це вчення про зародження та розвиток духовної культури особистості, естетичної свідомості і розуміння прекрасного в житті тощо.
• Естетика – це наука, яка має прагматичне значення для людей всіх художньо-творчих професій, вона допомагає їм зрозуміти природу прекрасного, сформувати високі естетичні смаки, зрозуміти особливості творчої діяльності в різних видах 8 мистецтва.

І особливо це торкається студентів музичного навчального закладу, для яких знання естетики можуть бути справжнім дороговказом до майбутніх здобутків. Такі визначення можна ще продовжувати, адже кожна наука в процесі свого розвитку завжди має на меті розширюватися, збагачувати свій зміст і методи, поповнюватися новими концепціями, школами та іменами. Отже, естетика – це, насамперед, наука про почуттєво-емоційне освоєння нашого життя і природу естетичної свідомості, про феномен прекрасного і неповторний світ мистецтва, які існують як результат художньо-творчої діяльності людства.

Питання про структуру «Естетики» було підняте ще за часів Баумгартена, який назвав цим терміном філософську науку про почуттєве пізнання (лат. fcientia cognitionis fenfitinae), що розуміє і створює прекрасне і проявляється в образах мистецтва. На його думку, структура естетичної науки мала декілька розділів, які займалися вивченням та дослідженням прекрасного у звичайних речах та предметах діяльності. Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знання, що містить три основні розділи: – про природу естетичного об’єкта та види естетичної цінності (продукти виробництва, явища природи, суспільства і мистецтва); – про природу естетичної свідомості та її форми (естетичне почуття, ідеали, смаки, теорії тощо); – про природу естетичної діяльності та її види (художня творчість, художнє конструювання, або дизайн). Естетика як система має і свій категоріальний апарат: естетичні категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Естетичні категорії – це вузлові пункти в історії освоєння людиною дійсності „за законами краси”. Естетичні закони – це естетичні відношення між естетичними явищами. Вони розкривають зв’язки, тенденції, суперечності, які існують між естетичними явищами. Таким чином, естетика – це системне знання, що охоплює певні закони, категорії, поняття, дослідження яких і розкриває її зміст. Об’єктом естетики є усе навколишнє середовище людини і предмети її творчої та мистецької діяльності. 9

Естетика має свій предмет, який відрізняється від предмета будь-якої іншої науки, зокрема, філософії, етики, психології, соціології, теорії мистецтва тощо. Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними складовими: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Необхідно зауважити, що чуттєве освоєння світу не можна відокремити від ціннісного відношення до всього, що нас оточує. Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути різним: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним. Крім того, естетика досліджує закономірності естетичної діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності тощо. Естетика також досліджує загальні закономірності розвитку мис- тецтва, які проявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне про- цес художньої творчості, її суб’єкт, об’єкт та засоби творення, крім то- го, процес художнього сприймання мистецтва. Таким чином, вся су- купність наведених питань і складає наукові основи предмету естетики.

Як вже наголошувалось, естетика є порівняно молодою наукою, що народилася у надрах філософії, вийшла з неї та зберегла з нею міцні зв’язки. Якщо філософія розкриває найбільш загальні закони природи, суспільного розвитку й мислення, то естетика вивчає найбільш загальні закони розвитку мистецтва та різноманіття естетичного відношення людини до світу. Перетворившись у самостійну науку, естетика продовжує використовувати основні методологічні принципи філософії, застосовує значну частину її категоріального апарату. Естетика пов’язана з багатьма іншими гуманітарними науками, виступає методологією мистецтвознавчих дисциплін: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики. Має тісний зв’язок з етикою, адже моральний аспект є складовою частиною естетичних відносин; із психологією, бо естетичне сприйняття дійсності має чуттєво-емоційну природу. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педагогікою, соціологією, логікою, історією культури тощо.

2.  Аналіз естетики як філософської науки

На разі дедалі нагальнішою стає необхідність системного підходу до естетично-художнього з позицій методології естетики як філософської дисципліни, що дозволяє приводити як аналіз, так і синтез, бачити відносну самостійність явища і його функціонування в системі цілого, розглядати як в статиці, так і в динаміці, об’єднувати інтерес до генезису й історії зі структурно-функціональним аспектом дослідження. Не випадково все частіше лунають голоси про необхідність створення загальної, єдиної теорії, що дозволяє охопити єдиним принципом всю проблематику естетичного-художнього,бо попередня методологія старої історико-культурної школи і школи радянських часів не в змозі вирішити назрілі проблеми естетики і художньої культури. Таку єдину загальну теорію, яка б виступала методологією щодо конкретних наук, котрі вивчають проблематику естетично-художнього, не можна уявити поза філософією. Важко погодитися з твердженням тих, хто в естетиці бачить тільки спеціальну, часткову науку, що розкриває особливу структуру і структурну закономірність художніх творів і мистецтва загалом.

Як філософська наука естетика опирається на переважну більшість філософських категорій. Оскільки ж об’єктом її вивчення, насамперед, є те, що має аксіологічний статус, то вона все-таки має свою форму філософствування, в якій науково-теоретична манера судження не є абстрактно-логічним викладом тих чи інших положень і постулатів: у ньому має „проглядатися» багатовекторність зв’язків естетики з іншими формами духовного життя суспільства, передусім, у його ціннісному аспекті.

Ні естетика, ні інші науки, що мають справу з естетично-художнім, не можуть дослідити свій матеріал і добитися бажаних результатів без чіткої філософської постановки питання, про співвідношення людини і світу, буття і свідомості, суспільства і природи, людини і суспільства, мистецтва і дійсності, художника і суспільства, потреб і діяльності, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, не ставить питання про сенс людського життя, долю і характер, щастя і страждання, смерть і безсмертя тощо.

Естетика, базуючись на більш загальних методологічних категоріях філософії і опираючись на свої власні, здатна не тільки пояснити походження, сутність і функції естетико-художнього, але й дати ключ по спеціальним соціальним наукам: теорії мистецтва, мистецтвознавству, художній критиці, психології, соціології, культурології, історії культури, фольклористиці, мовознавству, які, будучи зв’язані більш з продуктами естетично-художньої діяльності, матеріальними пам’ятками і фольклористикою, часто виявляються в замкнутому колі своєї проблематики і не в змозі вийти в суміжні галузі духовної культури суспільства.

Естетика як наука в її сучасному стані є немовби пов’язуючою ланкою між філософією і онтологічним, гносеологічним, аксіологічним і праксеологічними аспектами, і науками, що мають безпосередній чи опосередкований зв’язок з естетично-художньою діяльністю: теорією мистецтва, літературознавством, музикознавством, театрознавством, кінознавством, художньою критикою, історією мистецтва, а також із психологією, культурологією, соціологією, педагогікою, семіотикою, кібернетикою тощо, які мають свій набір категорій і свої методології.

Маючи спільний об’єкт — естетично-художнє, естетика і конкретні науки, хоча і перехрещуються, але не поглинають одна одну, мають різні завдання, досліджують кожна свою „ділянку», аспект, сторону, взаємодіють і взаємозбагачуються. Виявляючи глибинні зв’язки і закономірності естетичного та художньої діяльності, надаючи конкретним наукам світоглядні і методологічні орієнтири, естетика не заганяє їх у вузькі рамки своєї теорії і категорій: збагатившись їхнім теоретичним матеріалом, вона одержує від них новий імпульс для свого розвитку і збагачення, не підміняючи їх і не зловживаючи емпіричним матеріалом і фактами. І навпаки, конкретні науки, зокрема теорія мистецтва, не мають права брати на себе функції естетики як філософської науки.

Ясна річ, що сам по собі переклад на мову філософських категорій результатів конкретного аналізу, зокрема мистецтвознавського, новітніх відкриттів у галузі археології і етнографії, ще не є справжнім естетико філософським дослідженням, покликаним бути теоретичною системою. Однак і широке охоплення досліджуваних явищ поза спеціальним естетико-художнім аналізом під виглядом наближення до безпосередніх запитів практики насправді нерідко перетворюються у виклад матеріалу, що взятий із галузі мистецтвознавства або теорії мистецтва і художньої критики.

Лише єдина філософська методологія, до якої належить і естетика, дозволяє побачити цілісний процес історичного розвитку духовної культури і, заперечуючи теорію „єдиного потоку» , знайти обґрунтування і відміну її окремих сфер, їх власний зміст, завдання та способи їх реалізації, історію і суспільно-історичну обумовленість , зрозуміти специфіку і етапи, зокрема мистецтва, дати правильну трактову таким поняттям, як „естетичне» і „художнє», „естетичне почуття» і „естетична потреба», „естетична цінність» і „естетичний смак», „умовність», „реалізм», „творчість», „покликання», зрозуміти субстанційні цілі естетично-художнього, його минуле, сучасне і перспективу, тобто все те, на що наразі більше всього звертається увага і навколо чого точаться такі гострі суперечки. Естетика як філософська наука системна за своєю природою. Системність — це не лише результат, а й передумова справді наукового філософського пошуку, ключ до вирішення фундаментальних проблем у будь-якій сфері духовно-практичної діяльності. Тіж самі автори, що не враховують цієї особливості філософської методології, виявляються в полоні онтологізму, гносеологізму, соціологізму, психологізму, функціоналізму тощо, тобто зрештою стають на позиції метафізики, редукціонізму, релятивізму та інших „ізмів».

Але природа і функції естетично-художнього пов’язані з такими глибокими і складними взаємозалежностями, які недоступні одному тільки підходу, якщо взяти його у відособленості від інших і не враховувати тільки як момент у цілісному дослідженні. Тільки всі разом характеристики і параметри дають можливість в естетично-художньому явищі бачити те, що відрізняє його від усіх інших явищ духовної культури. Тим часом, у деяких теоретичних працях інколи допускається серйозна методологічна помилка, коли кожний із підходів: онтологічний, гносеологічний, соціологічний, аксіологічний, історичний, психологічний, функціональний — розглядаються відособлено від інших, що порушує принцип цілісного всебічного підходу.

Отже, справа не в тому, аби кожний із аспектів визнати за єдино потрібний і науковий, а в тому, щоб, виходячи із розуміння цілого, відмежувати ті певні галузі, в яких кожний із них має своє виправдання і сенс. Таким чином, підхід до естетично-художнього може бути різним: онтологічним, гносеологічним, соціологічним, аксіологічним, історичним, психологічним, функціональним, семіотичним, структурним, мистецтвознавським тощо, але як тільки якийсь із них починає претендувати на виключне право і витискувати інші, тоді сам процес дослідження перетворюється в щось мертве і заскорузле, що втратило своє обґрунтування і необхідність його розгляду. Так трапилось у свій час, зокрема, з онтологізацією, гносеологізацією, психологізацією та ідеологізацією естетично-художнього, ототожненням естетики з ідеологією, психологією, теорією мистецтва і мистецтвознавством, що призвело до дискредитації естетики і втрати нею її дійсного значення в життєдіяльності суспільства і її ролі у духовному житті людської особистості. 

Висновки

Поняття «естетика» традиційно пов’язують із грецьким ейсетікос – почуттєвий. Проте воно також невіддільне від термінів: естаномай, естесі, естаноме – почуття, розвиток особистісного ставлення до предмета, його якісна оцінка й бажання повторити сприйняте. Хоча наведені грецькі терміни наближаються до загального поняття «почуття», вони відбивають складний процес формування відношення до предмета, орієнтуючи людину на власні чуття зору, слуху, дотику та вимагають довіри до них.

Існуючи тривалий час у надрах філософського знання, естетика набула самостійного наукового статусу в середині XVІII ст. завдяки працям німецького філософа Олександра Баумгартена, який відокремив її від філософії та визначив як науку про досконале.

Потреба виділення в самостійну наукову галузь певних уявлень, ідей, пов’язаних з емоційно-чуттєвим, ціннісним ставленням людини до природи, суспільства, мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії, богослов’я, традиційних мистецтвознавчих та історичних поглядів.

Естетика застосовує всі основні філософські підходи: онтологічний, гносеологічний, соціологічний, історичний, психологічний, функціональний і все ж найбільш „рідним» для неї є аксіологічний підхід, у світлі якого вона і вирішує свої основні проблеми.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв’язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов’язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів. 

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.
2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.
3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.
4. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.
5. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кондор, 2005, 2007. — 333 с.
6. Эстетика : учебн. пособ. / [под ред. В.А. Лозового]. – Сумы, 1999.
7. 7. Эстетика : учеб. пособ. / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. – К, 1991.