Зміст

Вступ

1. Агропромисловий комплекс України

2. Оцінка обсягів імпорту продукції агропромислового комплексу по регіонах і країнах світу

3. Експорт – імпорт продукції рослинництва та продуктів її переробки

4. Реалізація експортного потенціалу АПК України в умовах глобалізації світової економіки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Агропромисловий комплекс (АПК)– це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. Агропромисловий комплекс розвивається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки. Дуже гостро ця проблема постала і в Україні, де в останні роки поглиблюються процеси депопуляції населення.

У той же час, Україна здавна є землеробською країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. Формування потужного, з розвиненою структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підприємства займали провідне місце в її господарстві. І навіть у другій половині ХХ століття при великій структурній диверсифікації виробництва агропромисловий комплекс залишався одним з провідних міжгалузевих виробничих комплексів в Україні. До його складу входить майже 100 виробництв. АПК, поряд з промисловістю, відіграє провідну роль у господарстві, на його частку припадає майже 30% національного доходу України, зайнято близько 25% працюючих. Майже в третині областей України АПК займає чільне місце у господарстві згідно з часткою у валовому внутрішньому продукті (в 1998 р.).

Актуальність теми: продукція сільського господарства та харчової промисловості традиційно займає велику частку в загальному експорті України. Після набуття незалежності за винятком початку 90-х років, Україна майже постійно була нетто-експортером продукції сільського господарства та харчової промисловості. За цей період у торговельних відносинах відбулися значні зміни: взаємостосунки з головними партнерами, насамперед Росією; торговельна політика (перехід від підтримки імпорту та обмеження експорту до захисту національного виробника через застосування тарифних та нетарифних обмежень на імпорт); коливання обсягу сільськогосподарського виробництва, деякою мірою у зв'язку зі змінами в національній і макроекономічній політиці, зокрема політиці валютних курсів.

Мета досліджень — дослідити експортно-імпортні операції продукції агропромислового комплексу України в умовах глобалізації світової економіки.

Завдання дослідження:

1. дати загальну характеристику агропромисловому комплексу України;

2. оцінка обсягів імпорту продукції агропромислового комплексу по регіонах і країнах світу;

3. дослідити експорт – імпорт продукції рослинництва та продуктів її переробки;

4. показати як реалізується експортний потенціал АПК України в умовах глобалізації світової економіки.

1. Агропромисловий комплекс України

Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.

На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічним прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність розвитку АПК та розгалуженість структури сільського господарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв’язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агро-кліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид – родючі чорноземи, які займають більш ніж 60% площі сільськогосподарських угідь. Їх структура та родючість погіршуються у зв’язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.

До числа провідних економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об’єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті – неефективність сільськогосподарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні природи.

Якщо територіальні індекси виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефективність виробництва набагато нижча.

Це особливо проявилося у дев’яності роки, під час економічної кризи. Майже в два рази знизилися обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів харчування, знизилась участь АПК у формуванні експортного сектора. Дуже гальмує процеси відродження цього комплексу не вирішення питання щодо власності на землю. Без законодавчого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого покращання справ в АПК не відбудеться.

Основними ланками АПК є:

1) сільське господарство, включаючи “насінницькі” станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок входять:

1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об’єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія).

Галузева структура АПК характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що безпосередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування АПК і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо.

3. У галузевій структурі АПК України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному секторі зайнято майже 70% працівників середнього віку та виробляється більше 65% продукції АПК. За характером продукції сільське господарство відноситься до ІІ підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України.

Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75% – сільськогосподарські угіддя. Їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% – рілля, 16,5% – сінокоси і пасовища. У лісостепових областях – Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській – розораність сягає 90%, а в степових – Одеській, Миколаївській, Херсонській – 95%. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35-40% у Поліській зоні зростає до 70-80% у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20%. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель. [7, с.15]

Правда, в останні роки площі під сільськогосподарським культурами внаслідок економічної кризи подекуди знизились майже вдвічі.

У галузевій структурі сільського господарства розвиваються рослинництво і тваринництво. Співвідношення обсягів їх продукції дещо змінюється, і в останні роки домінує рослинництво, на його частку припадає приблизно 52-53% усієї сільськогосподарської продукції.

Провідне місце в рослинництві займає зернове господарство. Саме зернові культури є основними в усіх сільськогосподарських зонах, особливо в Лісостепу і Степу, а посівна площа складає майже половину їх загальної кількості. Головною зерновою культурою, яка займає половину посівних площ, відведених у цих зонах під зернові, є озима пшениця. У Поліссі її посівні площі набагато менші. Друге місце серед зернових займає озиме жито. Основні райони його поширення – Полісся і Західний Лісостеп. На невеликих площах в Україні вирощують гречку – дуже цінну продовольчу культуру, а також просо і рис. Більше 40% валової продукції зернових складають фуражні культури: ячмінь, овес, кукурудза та ін. Вони використовуються не лише в кормовиробництві, але й частково як продовольчі культури. Особливо велика роль у рослинництві кукурудзи. Її основні посіви розміщені у лісостеповій, степовій зоні, а також у Прикарпатті і Закарпатті.

Основними галузями, що перероблюють зерно, є мукомельно-круп’яна, комбікормова і хлібопекарська. У зв’язку з високою транспортабельністю зерна і муки, хлібопечення тяжіє в своєму розміщенні до споживача. Ці підприємства розташовані практично всюди, повторюючи географію великих та середніх поселень, селищ міського типу, навіть у багатьох селах.

Технічні культури займають 11% у структурі посівних площ України. Центральне місце серед технічних культур посідають цукрові буряки. У їх розміщенні вирішальним є природний фактор. Більше 75% посівних площ зосереджено в основній зоні вирощування цукрового буряка – лісостеповій, перш за все, в центральних її областях: Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Полтавській.

До провідних технічних культур на півночі належать картопля, льон, конопля, а в Лісостепу і Степу – соняшник. Кормові культури представлені вівсом, ячменем, частково соєю, люпином, кукурудзою. Під ними знаходиться майже 35% посівної площі.

Збалансована структура сільського господарства передбачає обов’язковий розвиток другої основної її ланки – тваринництва. В окремі роки на його частку в Україні припадало до 53% обсягу валової сільськогосподарської продукції. В основному, ця галузь поступається рослинництву (на 4-5%). Тваринництво в Україні багатогалузеве. Основними його галузями є скотарство, свинарство, вівчарство і птахівництво. Їх частка у виробництві м’яса неоднакова, 47% становить яловичина і телятина, 35% – свинина. В останнє десятиліття все інтенсивніше розвивається бджільництво та рибальство, відроджується традиційне для України в минулому конярство, в т.ч., племінне (у Донбасі). [7, с.18]

Необхідною умовою розвитку тваринництва та суттєвим фактором, який визначає його структуру і спеціалізацію, є кормовиробництво. Важливим джерелом кормів є: 1) кормовиробнича промисловість; 2) вирощування кормових, зернофуражних культур (під ними в середньому знаходиться 35% посівних площ країни); 3) відходи, перш за все, харчової промисловості.

Необхідно відмітити, що скотарство не лише основний постачальник м’яса і молока, але й сировини для розвитку легкої промисловості, органічних добрив. Структура і спеціалізація скотарства відіграє основну роль у структурі тваринництва. На щільність розміщення великої рогатої худоби впливає і розповсюдження в тій чи іншій природній зоні, і забезпеченість кормами як природними, так і відходами, наприклад, буряко-цукрового виробництва. Максимальних величин густота великої рогатої худоби досягає в приміських АПК (де переважає молочно-м’ясний напрям), у Поліссі, передгір’ях Карпат і достатньо забезпечених кормами областях Лісостепу. Тут переважають молочно-м’ясний та м’ясно-молочний напрями скотарства.

Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування, а харчову промисловість – сировиною.

Свинарство посідає друге місце після скотарства. Найбільша його густота на 100 га сільськогосподарських угідь у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Закарпатській, Чернівецькій областях.

Функціональна структура АПК відображає основні виробничо-технологічні зв’язки та функціональні ланки з вирощування і переробки сільськогосподарської продукції. Основні функціональні ланки АПК – це спеціалізовані агропромислові комплекси, що об’єднують виробничо взаємопов’язані підприємства з вирощування, заготівлі, зберігання, транспортування, переробки і реалізації певного виду (рідше двох) сільгоспсировини. Саме в них розвиваються найбільш інтенсивні виробничо-технологічні зв’язки, їм властиве спільне використання сировини й спільне обслуговування і та ін. Виділяються дві інтегровані групи спеціалізованих АПК: рослинницькі і тваринницькі.

В Україні розвиваються численні спеціалізовані АПК:

1) рослинницькі: зернопромисловий, буряко-цукровий, плодоовочеконсервний, картопле-спиртовий, виноградарський, льонопромисловий та ін.

2) тваринницькі: м’ясо-, молоко-, птахопромисловий комплекси та рибоконсервний.

Серед рослинницьких комплексів особливу роль відіграє зернопромисловий. Забезпечення країни власним зерном та її експортні можливості завжди вважалися стратегічно важливими для її економічної незалежності. Україна має всі умови для активної розбудови цього комплексу, вона здавна вважалася житницею царської Росії, а пізніше – СРСР. Зернопромисловий комплекс і нині має досить потужну сільськогосподарську ланку, під зерновими зайнято майже 45% усіх посівних площ України. Зернові культури представлені пшеницею, кукурудзою, житом, ячменем, вівсом, просом, рисом тощо. Провідну роль відіграє озима пшениця, яка “царює” серед зернових у Лісостепу і Степу. Посіви рису зосереджені на півдні, в Херсонській області.

Переробна промисловість зернопромислового спеціалізованого АПК має досить розгалужену структуру і відіграє важливу роль у харчовій промисловості. Вона охоплює борошномельну, круп’яну, хлібопекарську, макаронну, кондитерську галузі. Її підприємства розміщуються під впливом сировинного та споживчого фактору і дуже поширені на території України. Вони відрізняються рівнем територіальної концентрації, особливо розповсюджена хлібопекарська галузь.

Провідне місце в АПК України займає і цукровобуряковий комплекс. Він об’єднує майже 180 цукрових і цукроворафінадних заводів, які тяжіють до сировинної бази та зосереджені, переважно, у центральних та східних областях лісостепової зони.

Дуже розповсюджений у країні потужний, з розгалуженою структурою, достатньо тери-торіально диференційований плодоовочеконсерв-ний комплекс. Він включає виробництва з вирощування овочів, фруктів і ягід, сушильні та консервні цехи і комбінати. Проте концентрація вирощування овочів дуже нерівномірна і досягає максимуму поблизу великих міст, переробних підприємств. Переважно у приміських АПК – важливій формі територіальної організації інтегрального АПК – зосереджені основні теплично-парникові господарства (навколо Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси і т.д.)

У територіальному поділі праці бере активну участь і олієжировий комплекс, основою якого є виробництво та переробка соняшника. Його посіви зосереджені на півдні лісостепової зони і в степовій (крім її крайнього півдня). У цей комплекс входять також маргаринові, миловарні заводи, жирові комбінати. Жирові комбінати і миловарні заводи розташовані в Полтаві, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Вінниці, Львові і т.д. Маргаринові заводи є у Києві, Ужгороді, Донецьку. На виробництво маргарину і мила надходить більше третини соняшникової олії.[14, с.27]

У двох районах – Поліському і Прикарпатському – розміщені підприємства льоно-промислового комплексу, який бере активну участь у територіальному поділі праці. Він об’єднує вирощування, первинну обробку льону та виробництво лляних тканин. Саме тканини надходять у експортний сектор країни і користуються попитом за кордоном. Більше 30 льонозаводів з первинної переробки льоно-волокна зосереджені у Поліських областях: Волинській, Житомирській, Рівненській і Чернігівській. У Прикарпатті льонопереробка здійснюється переважно на відповідних (кооперативних та державних) льонопунктах. Лляні тканини виробляються на великомасштабних льонокомбінатах країни – Рівненському і, нещодавно введеному в дію, Житомирському.

Як і попередні, спеціалізовані АПК активно беруть участь у територіальному розподілі праці виноградо-виноробне виробництво України. Його визначальна риса – високий рівень територіальної концентрації на півдні України, в Криму та Закарпатті. Кінцева продукція комплексу – виноград, виноградний сік, вина, шампанське і коньяк – не лише вивозиться в усі області країни, але й широко експортується. Орієнтирами розміщення первинної переробки винограду і випуску коньяку є райони вирощування винограду. Основні заводи шампанських вин – у Криму та біля великих споживачів (у містах Києві, Одесі, Донецьку). [14, с.31]

Тваринництво – базова ланка великого за обсягом виробництва, широко розповсюдженого на території України тваринницько-промислового комплексу. Основою його формування є скотарство, свинарство і птахівництво. Провідні його ланки – молокопромисловий і м’ясо-промисловий АПК. Останній відіграє провідну роль і об’єднує тваринництво, переробку м’яса та обслуговування: спеціальне машинобудування, комбікормова промисловість.

У середньому у країні в структурі виробництва м’яса більше 45% припадає на частку яловичини і телятини, й лише близько 35% – свинини. У Лісостепу і Степу переважають м’ясний і м’ясо-молочний напрями та птахівництво. Останнє відіграє важливу роль у Криму та в структурі всіх природних АПК, де функціонують великі птахофабрики.

Вівчарство в Україні відіграє допоміжну роль і розвивається в передгір’ях Карпат і в Степу. Саме воно забезпечує сировиною, в першу чергу, текстильну і хутряну промисловість.

Більш рівномірно на території країни розміщено бджільництво, але основною зоною його зосередження є Карпати, лісостепові та степові області.

Поряд з розвитком м’ясопромислового комплексу тваринництво є основою розвитку молокопромислового комплексу. До його складу входять, крім молочного, маслопереробні, молочноконсервні, сировинні й обслуговуючі виробництва. Вони широко розповсюджені на території країни. Основними виробниками масла є Київська, Вінницька і Чернігівська області.

Одним з важливих аспектів дослідження та управління АПК, у т.ч., його інвестування, є територіальний. До дослідження територіальної структури та організації АПК України існує декілька підходів. Найбільш прийнятний з них грунтується на вивченні основних форм територіального зосередження виробничо взаємопов’язаних сільськогосподарських, промислово-переробних та інфраструктурно-обслуговуючих підприємств. Залежно від масштабу зайнятої території та складності її морфології виділяється декілька рангів елементів територіальної структури АПК України: пункт, центральний вузол, район, зона. Залежно від складу взаємопов’язаних підприємств ці вузли, райони та зони тощо можуть бути або спеціалізованими, або інтегральними. У першому випадку ми виділяємо лише сільськогосподарські, промислові та інфраструктурні підприємства одного профілю, одного спеціалізованого АПК: бурякоцукрові, зернопромислові, плодоовочеконсервні, м’ясопромислові і т.д. У другому випадку в інтегральний агропромисловий вузол, район, зону об’єднуються всі підприємства території, пов’язані з вирощуванням, зберіганням, переробкою, транспортуванням, збутом і т.д. сільськогосподарської продукції.

Часто в науковій і навчальній літературі, а також практиці виділяються і територіальні типи інтегральних АПК. У цьому випадку вони розглядаються або в межах одиниць адміністративно-територіального поділу, і тоді мова йде про регіональні АПК – обласні, економічного чи адміністративного району і т.д; або, виходячи з великої обумовленості структури і спеціалізації інтегральних АПК природними умовами, розглядаються АПК основних природних зон, що розміщуються на території України: Полісся, Лісостеп, Степ, гірські та передгірні території.

Такі зональні АПК або агропромислові зони – найбільший елемент ТС АПК країни. Це система агропромислових підприємств, приміських АПК і спеціалізованих районів, які сформувались на значній площі, відносно однорідній за природними та економічними умовами. Агропромислова зона характеризується за спеціалізацією виробництва, яка в Україні дещо видозмінюється із заходу на схід.

Поліська агропромислова зона займає північну частину північних областей і складає майже 20% території України. Тут помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерновопідзолисті ґрунти. Це визначило спеціалізацію сільського господарства, в якій переважають вирощування льону (90% по Україні), картоплі (40%), жита (70%), 20-25% молока та м’яса (порівняйте з площею). Зоні притаманні спеціалізовані АПК – молоко- та м’ясопереробні, плодоовочеконсервні, картопляно-крохмало-спиртові, льонопереробні. Цікаво, що спеціалізація сільського господарства тут майже не змінюється із заходу на схід: і на Волині, і на Чернігівщині це – вирощування льону, озимого жита, картоплі, молоко-м’ясне тваринництво. Рілля складає 35-40% сільськогос-подарських угідь. [14, с.35]

Лісостепова агропромислова зона займає південну частину північних областей України, більшість її лісостепових областей – Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Черкаської, Полтавської, Харківської і північ Кіровоградської. Площа – 38% площі України. Тут вища, ніж у Поліссі сільськогосподарська освоєність та розораність земель (рілля – 75%). Виробляється 70% цукрових буряків, майже 40% зернових, перш за все, озима пшениця та кукурудза, 46% картоплі та більше 60% фруктів, 20% соняшника. Тут на 1 га ріллі припадає максимум сільськогосподарської продукції. Виробляється більше 50% м’яса, молока, яєць. У західній частині додається льон, тютюн, а на сході – дуже важлива культура – соняшник.[14, с.39]

Степова агропромислова зона розташована на півдні Полтавської, Кіровоградської, Харківської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей, а також в Одеській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях та Криму. Її площа становить 42% території України, 90% земель займають чорноземи. Дуже висока, до 85%, розораність сільськогосподарських угідь. Розвинені зернопереробний, олієжировий, плодоовочеконсервний, виноградо-виноробний, ефіроолійний комплекси. Виробляється 48% зерна (озима пшениця, кукурудза, ячмінь), 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду. [14, с.42]

Вирощують сою, арахіс, ефіроолійні, баштанні культури. Дуже поширені садівництво та виноградарство.

Недостатньо розвинена кормова база стимулює тут розвиток тваринництва. На сході переважає м’ясо-молочний його напрям.

2. Оцінка обсягів імпорту продукції агропромислового комплексупо регіонах і країнах світу

Для України, яка має великий експортний потенціал продовольчих ресурсів, в умовах її входження до світового співтовариства потрібно володіти інформацією про аграрні ринки регіонів планети, що заплановано програмою фундаментальних досліджень ННЦ "Інститут аграрної економіки" щодо перспектив розвитку зовнішньої торгівлі АПК України.

Пройшовши через два глобальних цикли XIXі XXст. сучасний світ наприкінці XXст. вступив до третього пост індустріального циклу світової економічної інтеграції, особливістю якого є подальше зростання кількості бідних країн, що приєдналися до глобалізаційного руху, і які одержали в результаті цього значні здобутки. Так, якщо середня величина ВВП на душу населення в цих країнах у 1980 році становила 1488 дол. США, то в 1997-му — вже 2485, тобто зросла на 67%; у бідних же країнах, які гальмували своє входження до глобальної світової економіки, це зростання становило лише 188 дол. США (з 1947 до 2133 дол.), або 9,6%. При цьому середня заробітна плата за 1980 — 1990 роки в менше глобалізованих країнах зросла на 15%, а значно більше — на 30%.[4, с.88]

Поряд із збільшенням виробництва основу такого зростання становив значний ріст обсягу міжнародної торгівлі, який на світовому рівні з 1970 по 2000 роки підвищився від 315,9 до 6346,3 млн. дол. США, або в 20 разів, при зростанні обсягу торгівлі сільськогосподарською продукцією від 46,4 до 428,9 млрд. дол. США, або в 9,2 раза. Проте залишається невизначеним питання щодо обсягів імпорту сільськогосподарської продукції по регіонах світу. Тому необхідним для визначення масштабності можливих ринків для експорту української продукції є проведення аналізу обсягів імпорту сільськогосподарських товарів у грошовому та фізичному вимірах по регіонах планети й окремих країнах, що до них входять.

З цією метою нами були оброблені статистичні дані Комісії по торгівлі та розвитку Організації Об'єднаних Націй (UNCTAD) за 20 років минулого століття щодо обсягів імпорту таких традиційних українських експортних продовольчих і сировинних матеріалів як зерно й продукти його переробки, цукор, олія та яловичина країнами найближчих до України регіонів Європейського Союзу, Близького Сходу, Північної Африки та СНГ.

У результаті аналізу виявлено, що найбільшим аграрним ринком світу є Європейський Союз (ЄС-15), який у 2000 році імпортував продовольчих товарів на загальну суму понад 175 млрд. дол. CLUA,або на 465 дол. на душу населення проти 287 дол. у 1980 році. За 20 років обсяги імпорту продовольства в цьому регіоні зросли на 73 млрд. дол., або на 71,5%, при зростанні чисельності населення тільки на 8,7%. Природно, найпотужнішими імпортерами були Німеччина, Великобританія, Франція га Італія. Загальний обсяг імпорту цих чотирьох країн у 2000 році становив майже (04 млрд. дол., або 59,9% усього імпорту продовольства ЄС (табл. 1). [4, с.89]

Слід зазначити, що імпорт тих видів продовольчих товарів, які Україна може поставляти на ринок ЄС, за обсягами значно поступається іншим видам і за 20 років у відносному виразі навіть зменшився.

1. Обсяги імпорту продовольчих товарів країнами ЄС

Світ, регіон	1980 р.		2000 р.
	загальний обсяг, млн. дол. США	%	загальний обсяг, млн. дол. США	%
ЄС-15	102125,9	100	175193,7	100
Австрія	1573,1	1,54	3925,3	2,24
Бельгія-Люксембург	7924,2	7,76	15613,1	8,91
Данія	2213,8	2,17	5644,3	3,22
Фінляндія	1108,8	1,09	1776,8	1,01
Франція	13800,5	13,51	24045,1	13,72
Німеччина	25235,2	24,71	33444,5	19,09
Греція	1039,2	1,02	3327,8	1,90
Ірландія	1351,1	1,32	3212,1	1,83
Італія	12941,1	12,67	20221,0	11,54
Нідерланди	11485,4	11,25	16081,0	9,18
Португалія	1300,2	1,27	4322,6	2,47
Іспанія	4260,2	4,17	13064,2	7, 46
Швеція	2371,2	2,32	4286,1	2,45
Великобританія	15521,9	15,20	26229,8	14,97

Джерело: Commodity Yearbook, 2003 – NY: UV, 2003. – V. 1.- 302 р.

Так, якщо частка зерна і продуктів його переробки, цукру, олії та яловичини у грошовому виразі у 1980 році становила 26,2% загального імпорту, то в 2000 році — лише 17,7% , що зумовлено значним зростанням виробництва (за винятком яловичини) цих видів товарів у країнах ЄС. Хоча імпорт зазначених продовольчих товарів у ваговому вимірі значний — зерно та продукти його переробки — понад 8 млн. тонн у 2000 році, цукор — понад 3,7 і яловичина близько 1,8 млн. тонн — стале зростання постачання українських товарів на цей ринок утруднено, що пояснюється не тільки високим рівнем самозабезпечення ними в межах ЄС, а й високими вимогами до якості товарів, фітосанітарним контролем і різного роду нетарифними бар'єрами для захисту власного ринку цього об'єднання країн.

Намагання України приєднатися до аграрного ринку ЄС потребує значних зусиль боку органів державної влади, причетних до експорту сільськогосподарської продукції, та виробників щодо піднесення конкурентоспроможності й привабливості українських товарів на ньому.

Щодо аграрного ринку країн Східної Європи, обсяг якого перевищує 8 млрд. дол.. США, а зазначені товари у 2000 році мали понад 26% загального імпорту продовольства проти 45% у 1980 році, то після приєднання більшості з цих країн у 2004 році до ЄС перед Україною виникнуть не тільки бар'єри цього економічного об'єднання, а й реальне зменшення можливостей просування українських товарів внаслідок заповнення ринку країн Східної Європи відповідними товарами з інших країн — членів ЄС, хоча за прогнозами в 2011 році загальний імпорт 25-ти країн ЄС сягатиме 10 млн. т зерна, в тому числі 6,6 млн. т пшениці, 20,5 — насіння олійних культур і майже 1,5 млн. т м'яса. [4, с.89]

Імпорт окремих продовольчих товарів країнам ЄС, мл. дол.. США

Світ, регіон	1980 р.				2000 р.
	Зерно	Цукор	Олія	Яловичина	Зерно	Цукор	Олія	Яловичина
ЄС-15	11543,1	1616,6	9087,1	4504,9	13687,0	2035,6	10494,2	4921,4
Австрія	94,1	0,6	88,1	26,5	416,7	11,6	124,3	51,7
Бельгія-Люксембург	1446,0	18,9	496,0	125,1	1577,8	245,0	1003,5	120,6
Данія	159,0	0,3	168,4	5,9	341,2	12,5	183,1	236,7
Фінляндія	91,1	102,1	47,8	2,5	201,6	23,2	68,8	13,6
Франція	758,2	190,4	1067,4	899,1	1813,4	193,0	812,1	212,8
Німеччина	2424,7	198,9	2350,2	697,1	1790,5	172,8	2191,7	581,1
Греція	207,7	0,1	35,2	271,5	328,5	45,0	139,0	290,3
Ірландія	260,1	25,3	36,2	13,5	444,6	17,0	79,1	15,9
Італія	1673,9	189,8	1059,3	1330,4	1768,0	223,1	1498,2	1331,5
Нідерланди	1408,0	24,9	1522,0	331,2	1084,6	54,6	2151,7	388,7
Португалія	559,3	134,7	166,7	27,9	587,6	125,2	298,0	208,0
Іспанія	944,1	1,3	1027,5	47,1	1227,5	198,2	974,0	316,9
Швеція	114,0	22,5	92,7	44,0	268,3	17,4	116,6	71,6
Великобританія	1402,9	706,8	929,6	683,1	1836,7	697,0	854,1	482,0

Джерело: Commodity Yearbook, 2003 – NY: UV, 2003. – V. 1.- 302 р.

Найпривабливішим регіоном для українських експортерів, на нашу думку, є регіон Близького Сходу — одного із світових лідерів експорту нафти. Тільки з 1990 по 2000 роки експорт нафти країнами цього регіону зріс до 190,8 млрд. дол. США і становив 28,9% світових обсягів торгівлі нафтою. Це зумовило значне збільшення надходжень на Близький Схід "нафтодоларів" — з 538 у 1990 році до 784 дол. США у 2000-му на душу населення і, природно, підвищення добробуту народу цього регіону і потреб у продуктах харчування. Але забезпечити населення 15 країн і Палестинської Автономії продовольчими товарами власного виробництва в силу географічних особливостей (пустелі й обмежені ресурси води для зрошення) цей регіон не має можливості. При загальній земельній території 624,8 млн. га для вирощування сільськогосподарських культур використовується тільки 61 млн., або близько 9,8%. [4, с.90]При цьому за 1990-2000 роки площі під посівами навіть скоротилися на 775 тис. га, а під багаторічними насадженнями — зросли на 1,1 млн. га. У цілому на душу населення в цьому регіоні у 2000 році було тільки 0,22 га землі в обробітку. Тому країни Близького Сходу внаслідок високих темпів зростання чисельності населення (в середньому 2,8% за рік проти 1,7% світових) і, таким чином, підвищення потреб у продуктах харчування нарощують імпорт продовольчих товарів. Так, якщо у 1980 році регіон імпортував продовольства майже на 14,9 млрд. дол. США, то у 2000 році — вже на 24,1, або на 9,2 млрд. більше .

Основними імпортерами у 2000 році були: Саудівська Аравія — 4,5 млрд. дол., або 18,7% загального імпорту продовольства регіону; Сірія — 2,9 млрд., або 12,1%; Іран — майже 2,6 млрд., або 10,7% і ОАЕ — 2,4 млрд. дол., або 9,9%. При цьому слід підкреслити, що Сірія збільшила імпорт продовольства більш як у 5 разів. [4, с.90]

Щодо імпорту окремих видів товарів, то за 1980-2000 роки найбільше зросли обсяги імпорту зерна і продуктів його переробки — від 5 до 7,1 млрд. дол. США, або на 42%, та олії — на 1,4 млрд., або більше ніж у 2 рази. Це зумовило зміну співвідношення імпорту основних продовольчих товарів. Так, якщо частка зерна і продуктів його переробки, а також олії зросла відповідно від 27 до 29,4% і від 6,6 до 11,3, то цукру — знизилась від 8,8 до 5,7%.

При цьому основними імпортерами зерна і продуктів його переробки у 2000 році були — Іран (1,5 млрд. дол. США), Саудівська Аравія (1,0 млрд.) та Сірія (майже 1,0 млрд.), цукру ті самі країни — відповідно 235; 179 і 366 млн. дол., олії — Туреччина {525 млн.), Іран (498 млн.) і Сірія (373 млн.), яловичини — Ізраїль (138 млн.), Саудівська Аравія (80 млн.) та ОАЕ {64 млн). [7, с.48]

Другим привабливим для України аграрним ринком є регіон країн Північної Африки, в якому використання землі для виробництва сільськогосподарської продукції також обмежене, і тому для задоволення зростаючих потреб населення у продовольстві ці країни у 2000 році імпортували продовольчих товарів більше ніж на 9,2 млрд. дол. США, збільшивши обсяги порівняно із 1980 роком на 2 млрд., або на 28,1% (табл. 4).

Головними імпортерами у 2000 році були: Єгипет — майже 3,6 млрд. дол. США, або 38,6% загального імпорту продовольства регіоном, Марокко — 2,6 млрд., або 28%, та Алжир — 2,5 млрд. дол., або 27,6%. Змінились також і обсяги імпорту окремих видів продовольчих товарів

При зменшенні обсягів імпорту цукру (на 357 млн. дол.) значно підвищився імпорт зерна та продуктів його переробки — до 3,6 млрд. дол. у 2000 році проти 2,7 млрд. дол. у 1980 році, або на 900 млн. дол.; олії — на 293 млн. та яловичини — на 135 млн. дол. США. Головними імпортерами зерна та продуктів його переробки були Єгипет (1,3 млрд.) і Алжир (майже 1,1 млрд.); цукpy- Алжир (219 млн.) і Марокко — (137 млн.); олії — Єгипет (374 млн.) і Марокко (217 млн.); яловичини — Єгипет (237 млн., або 84% всього обсягу регіону). [7, с.50]

Обсяги імпорту продовольчих товарів країнами Північної Африки

Країна	1980 р. млн. дол.	%	2000 р млн. дол.	%
Алжир	2201,9	30,59	2542,9	24,88
Єгипет	2347,8	32,62	3557,9	34,81
Марокко	850,8	11,83	2585,8	25,30
Лівія	1314,8	18,26	827,7	8,09
Туніс	482,0	6,70	707,4	6,92
Разом	7197,3	100	10221,7	100

Джерело: Commodity Yearbook, 2003 – NY: UV, 2003. – V. 1.- 302 р.

Нині підходить до фінішу підготовка реального формування Єдиного Економічного Простору України, Росії, Казахстану та Білорусі, який, можливо, створить для українських товарів сприятливі умови для їх експортування на ринки країн, що зазначені вище.

Загальний обсяг ринку зерна і продуктів його переробки в країнах СНД у 1996 році становив 2,8 і в 2000 році — 1,8 млрд. дол. США, але український експорт мав відповідно лише 14,4 і навіть 1,7%. При цьому до країн майбутніх партнерів по ЄЕП експорт цих товарів у 1996 році становив 164,3 млн. дол., або 9,5% їх імпорту, а у 2000 році — відповідно 27,8 млн. і 1,5%. У 2002 році Україна експортувала зерна майже на 1 млрд. дол. США, а до країн СНД — лише на 36 млн. дол. [4, с.91]

Подібна тенденція спостерігається і по цукру. Якщо у 1996 році частка України в загальному експорті цукру країнами СНД становила 31,7%, то у 2000-му — лише 0,46%. При цьому до майбутніх партнерів у 2000 році взагалі не було експортовано цукру, а сама Україна імпортувала в тому році цукру на 14,6 млн. дол.

Щодо такого продукту як олія, то й по цьому товару спостерігається зменшення частки експорту до країн СНД. Так, якщо у 1996 році вона становила 48,4% загального українського експорту, то в 2000-му — 34,1, а в 2003 році — вже 32,6%. Фактично можливо говорити про втрату Україною аграрних ринків країн СНД і про можливість відновлення її присутності на ринках Росії, Казахстану та Білорусі, якщо реально запрацює економічний механізм ЄЕП.

Отже, можна зробити такі висновки:

1. обсяги імпорту сільськогосподарської продукції зростають прискореними темпами при поступовому збільшенні частки сировини країнами, що розвиваються, як наслідки хронічної нестачі продовольства в бідних регіонах планети;
2. найбільшим аграрним ринком світу є ринок Європейського Союзу (ЄС-15), частка якого в світових обсягах імпорту продовольчих товарів становила понад 39% і зростатиме в результаті приєднання до нього нових членів;
3. найбільш привабливими для України при здійсненні експортних операцій є Близький Схід, Європейський Союз та Північна Африка, сукупний ринок Імпорту яких перевищує 200 млрд. дол. США.

3. Експорт – імпорт продукції рослинництва та продуктів її переробки

В даному розділі проаналізовано динаміку обсягів і структуру експорту та імпорту продукції рослинництва та продуктів її переробки. Розглянуто сучасний механізм заходів митного захисту від імпорту продукції сільського господарства та харчової промисловості.

Продукція сільського господарства та харчової промисловості традиційно займає велику частку в загальному експорті України. Після набуття незалежності за винятком початку 90-х років, Україна майже постійно була нетто-експортером продукції сільського господарства та харчової промисловості. За цей період у торговельних відносинах відбулися значні зміни: взаємостосунки з головними партнерами, насамперед Росією; торговельна політика (перехід від підтримки імпорту та обмеження експорту до захисту національного виробника через застосування тарифних та нетарифних обмежень на імпорт); коливання обсягу сільськогосподарського виробництва, деякою мірою у зв'язку зі змінами в національній і макроекономічній політиці, зокрема політиці валютних курсів.

Експортний потенціал аграрного сектору визначають нарощуванням експорту зерна, олійних культур, цукру та інших культур.

У 2003 р. експортовано продукції рослинництва на суму 2235,9 млн. дол. США, або 74,7% загального обсягу експортованої сільськогосподарської продукції. У структурі експорту найбільша частка припадає на олію (18,6%), зернові (13,4), насіння олійних культур (8,1), цукор, мелясу та кондитерські вироби (6,7%). [13, с.78]

Результати досліджень показали, що впродовж останніх років спостерігались значні коливання в обсягах експорту різних видів сільськогосподарської продукції, постійно змінювалась і структура експорту. У першій половині 90-х років у структурі експорту домінувала продукція, яку в колишньому СРСР експортували до інших республік, зокрема Росію: цукор, спирт, крупи, м'ясні продукти, муку, жир та олію. До 1997 р. експорт цих продуктів здійснювали, головним чином, за двосторонніми угодами між Росією та Україною, досить часто — на умовах бартеру. У 1995 р. вартість експорту тільки цукру та алкогольних напоїв перевищувала 1 млрд. дол. США і становила майже 40% загального експорту продукції сільського господарства та харчової промисловості України (табл. 4).

Чистий експорт основної продукції сільського господарства та харчової промисловості України у 1995—2001 pp., млн. дол. США

Продукція	1995		1996	1997	1998	1999	2000	2001
Крупи	103	349		108	295	487	5	434
Насіння соняшнику	-9	172		233	185	105	167	120
Жири та олія	137	149		82	38	37	179	139
Цукор та кондитерські вироби	736	366		299	66	27	28	-47
Алкогольні та безалкогольні напої	299	356		43	-36	-7	5	35
Тютюн	-318	-116		-147	-175	-90	-67	-117

Зміни у торговельному режимі між Україною та Росією та падіння світових цін на цукор створили таку ситуацію, за якої український цукор, експортований до Росії, став неконкурентоспроможним. Надходження від експорту цукру з України скоротилися з 899 у 1995 р. до 86 млн. дол. США у 2001 р. Фактично у 2001 р. вона стала нетто-імпортером цукру. Одночасно частка експорту круп, олійного насіння та соняшникової олії збільшилась. У 2001 р. надходження від експорту цієї продукції становили 0,9 млрд. дол. США, або 47% загального експорту продукції сільського господарства та харчової промисловості.

Загальна вартість імпорту продукції сільського господарства та харчової промисловості в Україну стала стабільнішою, ніж експорту. У 2001 р. у країну завозили в основному тютюн та тютюнові вироби, цукор та кондитерські вироби, жири та олію. Загальний обсяг імпорту продукції сільського господарства та харчової промисловості у 2001 р. становив 34%.

Україна здійснює переорієнтацію своїх торговельних зв'язків з головними торговельними партнерами. І хоча країни СНД залишаються головним ринком продуктів експорту для України, їхня частка у загальному експорті продукції сільського господарства та харчової промисловості скоротилася з 74 у 1996 р. до 46% у 2001 р. За цей період частка інших основних регіонів експорту продукції сільського господарства та харчової промисловості України зросла. Європейський Союз став другим за потужністю ринком експорту, частка якого зросла з 9 у 1996 р. до 18% у 2001 р.

Скорочення експорту продукції сільського господарства та харчової промисловості до країн СНД пояснюється, насамперед, значним скороченням експорту в Росію — з 1,6 млрд. дол. США у 1996 р. до 0,7 у 2001 р. Частка Росії у загальному українському експорті продукції сільського господарства та харчової промисловості зменшилася з 51 до 37%. Проте Росія залишилася важливим експортером молочної продукції, мороженого м'яса, соняшникової олії, кондитерських та тютюнових виробів. У 2001 р. Іспанія була другим найбільшим ринком експорту української продукції сільського господарства та харчової промисловості, частка якої становила 6%. У сучасних умовах новими важливими ринками збуту українського зерна стали Іспанія, Саудівська Аравія та Марокко. Аналіз динаміки експортно-імпортних операцій показав, що частка країн СНД у загальному імпорті продукції сільського господарства та харчової промисловості в Україну зросла з 6 у 1996 р. до 22% у 2001 p., а частка імпорту з інших основних регіонів (ЄС, Центральна Європа, Північна Америка, Південна та Центральна Америка) зменшилася. Росія стала головним постачальником цієї продукції, частка якої збільшилася з 3 у 1996 р. до 13% у 2001 р. США стали другим найбільшим постачальником, зокрема м яса птиці, але їхня частка зменшилася з 14 у 1996 р. до 9% у 2001 р. До інших основних експортерів на український ринок віднесено Бразилію (цукор-сирець), Німеччину (тютюнові вироби, жири та олія) та Нідерланди (жири та тютюнові вироби).

Диверсифікація ринків українського експорту є ознакою позитивного розвитку. Останні зміни відбулися у результаті підвищення значення ринкових угод між російськими імпортерами та українськими постачальниками на відміну від бартерних, скорочення російського імпорту продукції сільського господарства та харчової промисловості внаслідок фінансової кризи 1998 p., а також зростаючою конкурентоспроможністю російського сільського господарства та харчової промисловості. У більш конкурентному середовищі російські імпортери обрали найдешевших постачальників замість запропонованих державою за бартерними угодами. Однак відтворення російського сільського господарства впродовж останніх 3-х років (виробництво збільшилося на 20%) та постійний розвиток російської харчової промисловості дають підстави припустити, що Україна може втратити свої конкурентні переваги щодо продукції російського сільського господарства та харчової промисловості.

Можливо, Україна та Росія стануть конкурентами в експорті зерна та олійного насіння на третіх ринках, але перспективи розвитку спільної торгівлі продукцією сільського господарства та харчової промисловості поки що обмежені. Це посилює значення аргументу на користь розвитку нових експортних ринків України у третіх країнах, зокрема ЄС, Близького Сходу, Північної Африки та Азії.

Оскільки Україна не є членом Світової Організації Торгівлі (COT), її імпортні тарифи не включено до системи COT, яка передбачає значне збільшення тарифів на сільськогосподарську продукцію протягом останніх років. Імпортні мита не стягуються при імпорті з країн, з якими Україна уклала угоди вільної торгівлі, головним чином, країн СНД. Зменшені ставки застосовують для багатьох країн, з якими Україна уклала угоди про надання найсприятливішого режиму торгівлі. Деякі види імпортованої продукції звільнено від сплати ПДВ, особливо імпорт із Російської Федерації за Угодою про вільну торгівлю. У деяких вільних економічних зонах імпорт також звільнений від сплати ПДВ.

Існує багато нетарифних обмежень, які заважають імпорту в Україну продукції сільського господарства та харчової промисловості. Для деяких товарів цих галузей існує система «індикативних цін». Якщо такого рівня цін постачальники не дотримуються, українські митниці відмовляються розмитню вати їхні товари. Крім того, Державний Комітет стандартизації України встановлює численні технічні стандарти та вимоги до сертифікації для багатьох імпортованих товарів.

Аналіз діючих в Україні тарифів у 1993- 2001 pp. підтверджує їхнє різке зростання між 1997 та 1999 pp. і стабілізацію у 2000- 2001 pp. Специфічні мита у перерахунку на адвалерні ставки дуже високі, а для соняшнику і цукру навіть перевищують 100%. [13, с.81]

Крім тарифів, Україна застосовує деякі нетарифні обмеження, зокрема квоти, ліцензії та заборону на імпорт, які не завжди прозорі і супроводжуються додатковими операційними витратами для імпортерів.

4. Реалізація експортного потенціалу АПК України в умовах глобалізації світової економіки

Кон'юнктура світового ринку нестабільна, тому проблема розвитку та здійснення програми заходів щодо підтримки експорту країни на світовому ринку за умов його глобалізації, збільшення або принаймні збереження його питомої ваги в світовій торгівлі є особливо актуальною для України. Обсяги і структура експорту країни безпосередньо залежать від її потенціалу, який можна визначити як максимальну здатність національної економіки при певному розвитку продуктивних сил випускати товари й надавати послуги, конкурентоспроможні на зовнішніх ринках. Від рівня експортного потенціалу країни значною мірою залежить її місце в системі світового господарства, вплив на загальносвітові процеси, що визначає не лише економічну, а й політичну вагомість країни, авторитет і місце держави в міжнародних відносинах. Якщо розглядати стан і розвиток зовнішньої торгівлі України у контексті загальносвітових процесів, то стає очевидним — ми посідаємо у світовій торгівлі досить незначне місце.

В Україні обсяг експорту становить всього лише 19 млрд. дол. США (0,3% до загальносвітового експорту), а частка імпорту — 15,3 млрд. дол. (0,2%). Про недосконалість експортного потенціалу свідчить структура зовнішньої торгівлі України і, в першу чергу, її експорту, більшу частину якого становить продукція з низьким ступенем переробки. У розвинутих країнах питома вага продовольства в експорті становить 7 — 8%, сільськогосподарської сировини — близько 1%. У країнах, що розвиваються, питома вага зазначених груп товарів дорівнює відповідно майже 8 і 2,5%. Таким чином, структура експорту України не відповідає навіть структурі експорту країн, що розвиваються.[1, с.124]

Товарна та географічна структура українського експорту протягом останнього десятиліття зазнала значних змін. Проте незмінною залишається його сировинна спрямованість. Україна постачає за кордон в основному продукцію з незначною доданою вартістю, головним чином напівфабрикати, що разом із вивозом сировини становлять приблизно 60% українського експорту. При цьому проблема України не в самому експорті сировини, а в тому, що вона мало експортує промислових товарів і не адаптувалася до вимог і стандартів, які діють у світовій торгівлі.

Варто якнайшвидше нарощувати виробництво і експорт тих товарних позицій, що в загальних обсягах оптимальної структури експорту посідають чільне місце. Формування оптимальної структури експортного потенціалу продукції АПК повинно ґрунтуватися на загальній закономірності розвитку світової економіки, досконалих механізмів світового ринку, одержання максимальної вигоди та еквівалентності міжнародного обміну товарами.

При формуванні структури експортного потенціалу АПК необхідно дотримуватися принципів конкурентних переваг у світовій економіці, взаємодії вітчизняного експорту із світовим ринком, доцільності системної оцінки переваг тих чи інших чинників щодо інтеграції України у світовий товарообіг. Розширення позиції агропромислового комплексу України на світових ринках, як країн СНД і ЄС та інших країн безпосередньо, залежить від швидкості й спрямованості структурної перебудови експортно-імпортного потенціалу. Стимулювання розвитку експортно-імпортного потенціалу галузі АПК можливе лише на засадах сучасних структурно-трансформаційних процесів з акцентом на розвиток експорту та дотриманням у першу чергу національних інтересів.

Успіх структурної трансформації пов'язують із окремими секторами експорту товарів і в основному з тими, що є найбільш впливовими, тобто з виділенням із великої множини товарів — лідерів, або товарів із високим рейтингом. Саме ці особливості визначають характер структурної трансформації експортного потенціалу, впливають на функціонування зовнішньоекономічної системи. Таким чином, формування оптимальної структури експортного потенціалу АПК повинно ґрунтуватися на загальній закономірності розвитку світової економіки, досконалих механізмів світового ринку, одержанні максимальної вигоди та еквівалентності міжнародного обміну товарами. Неузгодженість у діях щодо відхилень від оптимальної структури експортного потенціалу може завдати небажаних збитків на лише в найближчі роки, а й у перспективі. Якщо спостерігаються відхилення експорту від оптимальної структури, то скорочуються не лише його обсяги, але й руйнуються зв'язки з країнами, змінюється багатостороннє співробітництво на двостороннє, провокується неузгодженість у грошово-кредитній та митній політиці, з'являється широке коло неузгодженостей між партнерами по торгівлі. Ось чому структурна трансформація — це істотна противага руйнуванню експортного потенціалу АПК.

При розробці зовнішньоекономічної стратегії розвитку АПК України та інтеграції продовольчого ринку у світову економіку слід враховувати територіальну диференціацію агропродовольчих потреб у межах світового господарства, географічне розташування зовнішніх ринків щодо України, традиції зовнішньоекономічних стосунків, досягнутий рівень міжнародної взаємодії у сфері реалізації сільськогосподарської і продовольчої продукції. Зусилля України мають бути спрямовані, з одного боку, на збереження традиційних ринків збуту української продукції, з другого — на цілеспрямоване залучення нових перспективних ринків. Така позиція гарантує широкі можливості й варіанти доступу до різних регіональних ринків, забезпечує диверсифікацію торгівлі та капіталовкладень, зменшуючи тим самим залежність від головних торговельних партнерів. Зважаючи на потенційні можливості й переваги вітчизняного агропродовольчого виробництва, кон'юнктурні особливості світових агропродовольчих ринків, специфіку географічного розташування та перспективи їх подальшого розвитку, сучасний стан зовнішньої торгівлі України продукцією АПК найважливішими зовнішньоекономічними векторами національного агропродовольчого ринку слід вважати ринки країн СНД, Центральної і Західної Європи та Середнього Сходу.

На країни СНД припадає основна частина українського агропродовольчого експорту і, зокрема, понад 90% усієї продукції з глибоким ступенем переробки. Ринок держав СНД є традиційним для України, що зумовлено передусім їх територіальною близькістю, спільними транспортними комунікаціями, уніфікованими технічними умовами виробництва та стандартами. Важливість збереження цих ринків для України зумовлюється їх меншою вимогливістю щодо норм і якості продукції. У найближчій перспективі зусилля України мають бути спрямовані на збереження високого рівня зовнішньоекономічних зв'язків з державами СНД у сфері АПК, активізацію торгівлі агропромисловою продукцією. Товарну структуру експорту до цих країн і надалі повинні формувати м'ясо та м'ясопродукти, цукор і кондитерські вироби з нього, продукція зерно промислового комплексу, соняшникова олія, молочна й плодоовочева продукція. Однак економічна та технологічна відсталість країн СНД порівняно з високо розвинутими державами світу, орієнтація України лише на ці ринки може негативно позначитися на розвитку власної економіки, спричинити консервацію технологічної відсталості, збереження невисокої конкурентоспроможності вітчизняних агро-продовольчих товарів.

Ринок країн Центральної Європи забезпечує реалізацію близько 7,1% українського експорту продукції сільського господарства і продовольчих товарів. У структурі експортних поставок України у цей регіон переважають пшениця (30,5% усього її експорту), плодово-ягідна продукція (29,9%), сири (20,0%), молоко і вершки згущені (15,2%), кукурудза (11,5%) та інші. [2, с.68]

Частка країн Західної Європи в експорті агропродовольчої продукції України становить 18,1%. Західноєвропейський напрям співробітництва та орієнтація на загальноєвропейські структури, що розвиваються на основі ЄС, — найважливіші для України в перспективі. Переваги західноєвропейського вектора зумовлюються можливостями доступу до сучасних технологій світового рівня, залучення капіталу та Інформаційних ресурсів європейських бізнесових структур, запозичення передового досвіду організацій економіки тощо. Налагодження економічного співробітництва з цими країнами дасть змогу вивести українських товаровиробників на надзвичайно розвинуті, але доволі вимогливі й жорсткі агропродовольчі ринки, конкуренція на яких стимулюватиме якісне оновлення агропродовольчого виробництва. На цих ринках виробництво і зовнішня торгівля України мають перед собою світові орієнтири, що сприятиме прискоренню процесу організаційного включення її економіки у світогосподарські процеси і структури та вступу України до COT.

Українським експортером покривається лише близько 40,3% імпорту із Західної Європи. Це свідчить про низьку конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Вона відіграє роль, з одного боку, як ринок збуту готових товарів, з іншого — як постачальник сировинних ресурсів. Українська частка на західноєвропейському ринку становить у середньому 0,2%, варіюючи в різних державах від менше 0,1% у скандинавських до 0,4% в Португалії, Іспанії, Швеції, Проте в окремих галузевих секторах вона досить висока. Так, на ринку насіння соняшнику Україні належить 12,3-15,9% поставок у Грецію, Португалію, Іспанію; 20,7-20,9% — в Бельгію і Францію; 37,6% — Швейцарію; 41,5% — в Італію. На ринку соняшникової олії українська частка в Швейцарії має 94,8%, а на ринку ячменю цієї ж країни — 83,2%. [1, с.126]

Питома вага країн Середнього Сходу в експорті агропродовольчої продукції України становить 7,1%. Товарна номенклатура імпортних продовольчих потреб цих країн значною мірою співпадає із структурою українського експорту. Українські сільськогосподарські та продовольчі товари в цілому конкурентоспроможні в даному регіоні. Налагодження взаємовигідних торгово-економічних стосунків з Туреччиною, Ізраїлем, Іраном, Єгиптом та іншими державами регіону сприятиме розширенню українського ринку збуту товарів АПК, зміцненню співробітництва в інших сферах. Виходячи з можливостей АПК України, кон'юнктури попиту у країнах цього регіону, в перспективі важливо закріпити освоєні сегменти регіонального агропродовольчого ринку, зокрема соняшнику та олії з нього, зернових, і спрямувати зусилля в бік розширення географії та товарної структури експорту агропродовольчих товарів.

Посилення ролі України на світових ринках сільськогосподарсьскої продукції та продовольства має виходити з її переваг у територіальному поділі праці в сфері АПК. Реалізація експортних можливостей АПК України, забезпечення максимального ефекту від міжнародного співробітництва повинні спиратися передусім на ті порівняльні переваги, якими реально володіє даний комплекс або які можуть бути суттєво збільшені у найближчій перспективі. Головні напрями активізації зовнішньоекономічної діяльності та реалізації експортного потенціалу АПК України такі:

• формування ефективного власника в АПК;
• утвердження сучасних економічних механізмів в усіх його підрозділах;
• налагодження політичних взаємовідносин як важливої умови розвитку зовнішньоекономічних зв'язків з різними країнами, активізація Інвестиційної діяльності;
• розширення експортноорієнтованих виробництв і зменшення імпортозалежності АПК України;
• запровадження сучасної системи стандартизації і сертифікації у відповідності з міжнародними вимогами.

Наявність родючих земель і сприятливих кліматичних умов у поєднанні з реформуванням відносин власності у сільському господарстві створює передумови відродження України як постачальника на світові ринки зерна та виробів з нього, олії й насіння соняшнику, фруктів і овочів. Відповідно можна очікувати нарощування обсягів виробництва харчосмакової продукції, зокрема плодово-ягідних та овочевих консервів, натуральних соків, продукції переробки м'яса і молока. За умов оснащення сучасними технологіями можливим є досягнення конкурентних переваг з виробництва цукру.

Україна, починаючи з 1994 року, проводить необхідну діяльність щодо приєднання до ГАТТ/СОТ. У зв'язку з цим законодавство України поступово приводиться у відповідність до вимог ГАТТ/СОТ і основних угод Уругвайського раунду, головною ідеєю яких виступає лібералізація міжнародної торгівлі та зняття будь-яких обмежень. Пріоритетним напрямом такого реформування, безумовно, є митно-тарифна політика. В той же час тарифне регулювання імпорту в країнах Європейського Союзу відрізняється суттєвими протекціоністськими заходами. Порівняння рівня тарифних бар'єрів в Україні з аналогічними тарифами країн ЄС, США та Росії дає можливість зробити висновок, що ступінь захисту внутрішнього ринку продовольства в Україні значно нижчий, ніж у країнах COT. Тому стверджувати, що з допомогою ГАТТ/СОТ Україні буде надано режим найбільшого сприяння у торгівлі щодо експорту власної продукції АПК завчасно. В даному випадку принципи відкритості економіки реалізуються на практиці із змінними результатами. Це свідчить про те, що у зовнішньоекономічній діяльності з точки зору відкритості економіки спостерігаються хибні підходи стосовно оцінки розв'язання проблем. Тарифне регулювання імпорту в країнах ЄС відрізняється певними протекціоністськими заходами, що майже вдвічі перевищують аналогічний тарифний захист при імпорті товарів у США. Так, автономне зважене мито з країнах ЄС майже на 50% більше від середньономінального мита, що вказує на великі застереження по відношенню до імпорту найбільш поширених аграрних товарів. У цьому контексті дотримання Україною вимог ҐАТТ/СОТ з максимальною ставкою імпортного мита на рівні 30% не виглядає достатньо сильним протекціоністським заходом. Розрахунки середньономінальних ставок пільгового га повного мита по основних групах імпортної продукції сільського господарства і товарів для АПК показують, що Україна повністю дотримується взятих на себе зобов'язань щодо лібералізації зовнішньоекономічної діяльності по відношенню до товарів для АПК. Державне регулювання процесу інтеграції України до ЄС та вступу до COTмає виходити з повного врахування впливу факторів глобалізації світової економіки, органічно вписуватись у загальну стратегію перетворення української економіки — поєднання ринкових реформ з глибокою експортоорієнтованою структурною перебудовою та радикальною модернізацією виробництва. [1, c.127]

Глобалізація світової економіки й торгівлі не залишає в ізоляції практично жодну з країн світу, а тому формування і функціонування національних ринків, у тому числі аграрного, так чи інакше відбувається у взаємозв'язку з розвитком продуктивних сил і суспільних відносин держави. На аграрному ринку задіяні механізми, які мають свої характерні риси стосовно того чи іншого продукту, оскільки організація ринків, наприклад, молочної продукції, відрізняється від режиму ринків фруктів і овочів, або баранини. Отже, продовольчий ринок сегментується за видами продукції, кожний з яких має специфічні особливості формування та відповідну інфраструктуру.

Реальне життя, існуюча практика торговельних відносин виявилися набагато складнішими і жорсткішими, ніж теоретичні побудови. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. Використовуючи складне економічне становище, торгові партнери посилюють тиск на Україну з метою відмови від державного регулювання доступу на ринок, в першу чергу відмови від регулювання зовнішньої торгівлі. Але внаслідок нерегульованого одностороннього відкриття українського ринку вітчизняний товаровиробник виявився витісненим з нього. Втрата українськими підприємствами національного ринку призвела до тяжких економічних і соціальних наслідків. Заохочення громадян до підприємництва у вигляді перепродажу іноземних товарів у свою чергу стимулює імпорт. Наслідком є деіндустріалізація України, згортання наукоємних, високотехнологічних галузей. Для розв'язання проблем, які виникли в зовнішньоекономічній діяльності підприємств АПК, та для відповіді — що чекає Україну при входженні до COT, досить цікавим є досвід країн з перехідною економікою.

Основні висновки для країн СНД, що ведуть переговори про членство у COT, можна сформулювати в такий спосіб.

Внутрішня підтримка. Як показує досвід, основна складність виконання зобов'язань по внутрішній підтримці — вибір валюти для їхнього розрахунку. Країнам СНД, для яких важливе питання виконання зобов'язань по СМП і не менш актуальна девальвація національної валюти щодо долара, краще йти за прикладом Польщі чи Латвії, що взяли на себе зобов'язання, розраховані, відповідно, у доларах США і СДР.

Усі країни ЦСЄ і Балтії подали заявки на членство в ЄС. їхній вступ поставить під сумнів загальну аграрну політику об'єднання. ЄС уже виразив намір відійти в перспективі від цінової підтримки й інших методів, що порушують ринкові процеси.

У витратах на внутрішню підтримку росте частка "зеленого кошика". За даними Секретаріату COT, дедалі більше країн віддають перевагу цим мірам (які практично не впливають на розширення аграрного виробництва). Для таких країн як Словенія і Словаччина це може викликати більш обтяжні зобов'язання по СМП. Однак в інших країнах поступова переорієнтація підтримки на "зелений кошик" здається свідомим і реальним рішенням. Досвід країн далекого зарубіжжя з перехідною економікою, що вступили у COTпо закінченні Уругвайського раунду, показує, що є визначений ступінь свободи на переговорах про вибір базового періоду і розрахунок прийнятих зобов'язань. Однак не слід її переоцінювати. Наприклад, для Росії члени COTпоки не пішли на поступки у виборі сприятливішого базового періоду.

Шість країн Центральної Європи внесли у COTпропозиції щодо удосконалення підрахунку СМП, "необхідні для трансформації їхньої аграрної економіки". Очевидно, вони навряд чи будуть прийняті, оскільки дані країни зв'язані також зобов'язаннями по вступі в ЄС. Але з боку держав СНД таке прохання буде набагато обґрунтованішим з погляду стану їхньої економіки і може бути висунуте на поточних переговорах по лібералізації сільськогосподарської торгівлі.

Експортні субсидії. Як уже згадувалося, з більш як 145 держав COTтільки 25 зв'язані зобов'язаннями по експортних субсидіях, що дозволяють до визначеного терміну законно їх використовувати. Майже всі країни ЦСЄ з перехідною економікою, за винятком Естонії, уклали угоди щодо скорочення цих субсидій. КНР заявила, що не буде їх застосовувати після вступу до COT. Країни СНД, що вступили на даний момент у COT{Киргизстан, Грузія, Молдова), не брали зобов'язань по експортних субсидіях.

Серйозний тиск на нових претендентів роблять країни Кернскої групи. Проте, досвід переговорів країн ЦСЄ показує, що її опозиція не є нездоланною перешкодою.

На обсяг експортних субсидій може істотно вплинути вибір валюти для розрахунку зобов'язань. Досвід Угорщини свідчить про те, що неправильний вибір може змусити країну відмовитися від виконання зобов'язань перед COT.

Імпортні тарифи. Найбільше розходження між засновниками COTі її новими учасниками існує в області тарифних знижок. Переговори про членство на умовах, що погоджені з країнами, які уже входять у COT, дозволяють їм домагатися однобічних поступок на продукти першорядної важливості для ринку країни-претендента. Учасники загального раунду переговорів (усі члени ҐАТТ) мали можливість перешкодити будь-якому остаточному рішенню, що не відповідало б їхнім довгостроковим інтересам. У результаті тарифні знижки на продукти стратегічної важливості для країн-претендентів можуть бути набагато значнішими, ніж поступки, включені в програми засновників COT.

Дані по фактичних і зв'язаних тарифних ставках дають підставу припустити, що в більшості країн не спостерігається особливої активності підвищення тарифних ставок до зв'язаних рівнів. Що стосується країн з перехідною економікою, які ведуть переговори про приєднання до ЄС, то розходження у зв'язаних тарифах по конкретних продуктах між ними, з одного боку, і ЄС — з іншого, може перешкодити їхньому вступу в ЄС. Переговорам же про компенсаційні міри для держав СНД повинне передувати їхнє приєднання до COT, Як показують програми поступок, Існують різні методи пом'якшення їхніх наслідків для країн, наприклад, триваліший термін чи пізніший початок реалізації зобов'язань. Таким чином, досвід вступу у COTкраїн з перехідною економікою з його позитивними і негативними моментами дуже важливий для країн СНД.

Ситуація в українській економіці має досить суперечливий характер. Так, з проведених нами досліджень видно, що за останні роки експорт продукції, виробленої як у країні в цілому, так і продукції АПК значно скоротився порівняно з 1996 роком. Проте, починаючи з 1999 року, експорт продукції АПК має стабільну тенденцію до збільшення (відповідно 2441 млн. дол. в 1999 році та 2634 млн. дол. у 2002-му). [2, с.65]

Отже, збільшення обсягів експорту та скорочення імпорту продукції, у тому числі й АПК, неможливі без обов'язкового поєднання заходів щодо стимулювання експорту з відповідним регулюванням імпорту при одночасному поповненні внутрішнього ринку товарами, які виробляються в Україні, та нарощуванні обсягів національного виробництва. Без підвищення обсягів власного виробництва всі заходи, спрямовані на регулювання експортно-імпортних відносин, залишаються малоефективними.

Існує постійна необхідність удосконалення і підвищення ефективності механізму зовнішньоекономічної діяльності, оскільки на світовому ринку зштовхуються сукупні національні капітали різних країн. Невипадково в наукових колах з'явилася нова економічна категорія — національна конкурентоспроможність, тобто здатність капіталу даної країни протидіяти національне об'єднаним суперникам інших країн. За згаданих вище умов формування сучасної моделі зростання конкурентоспроможності товарів АПК на світовому ринку як комплексна проблема є актуальною і вимагає свого розв'язання на принципово нових методичних умовах.

У цьому плані з'ясовано, що визначення рівня або просто оцінки конкурентоспроможності доцільно здійснювати із застосуванням спеціальних формул-залежностей, якщо мова йде про підприємства або організації. Тут важливо оперувати такими показниками як рівень економічних параметрів і конкурентоспроможності продукції з огляду якості; величина рівнів корисного ефекту товару; обсяги продажу на зовнішньому ринку; ресурсний потенціал; чистий дохід на одного зайнятого працівника; кількість конкурентів на ринку; ефективність споживання; споживчі параметри товару.

Крім того, встановлено, що визначення рівня або оцінки конкурентоспроможності доцільно здійснювати із застосуванням таких значень, як "гранична цінність товарів для споживача" і "граничні витрати виробництва", якщо мова йде про міждержавний рівень. З цього приводу найважливіша роль відводиться ціні, яка формується між країною експортером і країною імпортером, а також спеціальним коефіцієнтом конкурентоспроможності товару на світовому ринку, який може змінюватися від К < 1 до К > 1.

Висновки

Отже, ми дослідили тему: „Експорт і імпорт продукції агропромислового комплексу”. І можемо зробити наступні висновки.

Стратегія подальшого соціально-економічного розвитку України передбачає нарощування агропромислового потенціалу країни. При цьому повинні вирішуватися не лише питання вдосконалення системи технологій землеробства та меліорації земель, але і складні проблеми вдосконалення виробничих відносин, розвиток різних форм власності. Це передбачає Програма розвитку АПК на 1996-2005рр. Вона включає три етапи реалізації трансформацій.

У 1997 р. передбачалося зниження спаду агропромислового виробництва, реформування виробничих відносин, створення розгалуженої структури форм власності.

У другому періоді (1998-2000рр.) передбачалася структурна трансформація АПК зі значним підвищенням частки ланок зі зберігання, транспортування, переробки і збуту продукції.

На третьому етапі (2000-2005рр.) повинні вдосконалитись організаційно-господарські структури і завершитись формування ринкового середовища в АПК. Велика увага розвитку АПК приділяється в Програмі “Україна-2010”.

У цілому, до основних проблем розвитку АПК України можна віднести:

– впровадження багатоукладної системи власності;

– застосування ефективних систем землекористовування;

– впровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур;

– розвиток вітчизняного виробництва сучасних сільськогосподарських машин, зокрема, засобів малої механізації;

– розширення виробництва добрив, гербіцидів тощо;

– запровадження комплексних агрохімічних та лісових меліорацій;

– розвиток виробничої та соціальної інфраструктури для підйому сільської місцевості;

– державна підтримка АПК через переорієнтацію кредитно-фінансової, податкової і цінової політики на підтримку сільськогосподарського виробника.

Аналіз динаміки експортно-імпортних операцій в Україні за 1996 — 2002 pp. засвідчив, що у загальному експорті країни частка сільськогосподарської продукції змінювалася з 9,5 у 2000р. до 21,2% у 1996р.

Результати досліджень дали підставу для висновку, що експортна орієнтація повинна передбачати на найближчу перспективу збільшення питомої ваги зерна, насіння олійних культур та олії, цукру, меляси та кондитерських виробів.

Україна здійснює переорієнтацію своїх торговельних зв'язків. Частка країн СНД у загальному експорті продукції сільського господарства та харчової промисловості скоротилась з 74 у 1996 р. до 46% у 2001 р. Частка Європейського Союзу зросла з 9 у 1996 р. до 18% у 2001 р.

Отже, збільшення обсягів експорту та скорочення імпорту продукції, у тому числі й АПК, неможливі без обов'язкового поєднання заходів щодо стимулювання експорту з відповідним регулюванням імпорту при одночасному поповненні внутрішнього ринку товарами, які виробляються в Україні, та нарощуванні обсягів національного виробництва. Без підвищення обсягів власного виробництва всі заходи, спрямовані на регулювання експортно-імпортних відносин, залишаються малоефективними.

Список використаних джерел

1. Губенко В. Реалізація експортного потенціалу АПК України в умовах глобалізації світової економіки // Економіка АПК. -2003. -№ 10. — С.124-129

1. Кавецький І. Експортний потенціал АПК України // Розбудова держави. -1998. -№ 11-12. — С. 62-68
2. Касьянова Н.Л. Методичні підходи до структуризації та формування регіональних ринків агропродовольчої продукції // Економіка АПК. -2000. -№ 8. — С. 89-94
3. Кузубов М. Аналіз і оцінка ситуації на ринку агропродовольчих товарів в Україні // Економіка АПК. -2002. -№ 6. — С. 88-92
4. Кучер М. Пшениця: виробництво, експорт, імпорт // Економіка АПК. -2002. -№ 9. — С. 27-31
5. Лука О.Україна на світовому ринку агропродовольчої продукції // Економіка АПК. -2003. -№ 11. — С.116-121
6. Стратегічні напрями розвиткуагропромислового комплексу України/ За ред. Петра Саблука, Віктора Месель-Веселяка,; Ін-т аграрної економіки УААН. -К., 2002. -60 с.
7. Файчук О.М. Передумови інтеграції АПК України у світове господарство // Економіка АПК. -2005. -№ 12. — С.58-63
8. Фомін І.До питання вдосконалення системи тарифного регулювання імпорту в Україні // Економіка України. -2005. -№ 10. — С.25-33
9. Фомін І. До питання вдосконалення системи тарифного регулювання імпорту в Україні // Економіка України. -2005. -№ 10. — С.25-33
10. Черевко Г. В. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник,. -К.: Знання , 2006. -339, с.
11. Шнипко О.Експортно-імпортна політика в умовах глобалізації // Фінанси України. -2002. -№ 5. — С. 9-19
12. Шпичак О.О. Експорт-імпорт продукції рослинництва та продукції її переробки // Вісник аграрної науки. -2004. -№ 4. — С. 78-81
13. Шпичка В.П. Развитие АПК Украины и регионов в условиях трансформационных процессов: Монография,. -К.: Арістей, 2005. -107, с.