referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Ринок цінних паперів

1. Інвестиційні ризики: джерела виникнення, класифікація. Управління інвестиційними ризиками

2. Похідні фінансових інструментів(деревативи): поняття, види.

3. Описати основні українські фондові біржі

Список використаної літератури.

1. Інвестиційні ризики: джерела виникнення, класифікація. Управління інвестиційними ризиками

Зіткнення з різноманітними ризиками – звичайна загроза для будь-якого інвестора в умовах сучасної ринкової економіки. Здебільшого, вкладаючи свої кошти в виробництво тих чи інших товарів чи послуг, інвестор не може мати цілковитої впевненості в суспільному визнанні результатів цього виробництва. На практиці таке визнання залежить від вдалого сполучення різних факторів, отже інвестори ризикують отримати прибуток, менший за очікуваний, або, навіть, зазнати збитків.

Таким чином, дослідження інвестиційних ризиків, виявлення факторів, які їх викликають та обчислення можливих втрат – ось важливі проблеми, на які необхідно зважати сучасному інвесторові, приймаючи рішення щодо вкладання коштів у той чи інший напрям виробничої чи комерційної діяльності. Саме тому вміння оцінювати інвестиційні ризики є необхідним для сучасного менеджера.

Інвестиційний ризик уявляє собою можливість нездійснення запланованих цілей інвестування (таких, як прибуток або соціальний ефект) і отримання грошових збитків. Цей ризик необхідно оцінювати, обчислювати, описувати та планувати, розробляючи інвестиційний проект.

Розрізняють загальноекономічний ризик, що походить від несприятливих умов в усіх сферах економіки, та індивідуальний ризик, пов’язаний з умовами даного проекту.

Залежно від чинників виділяють такі види інвестиційного ризику :

  • політичний ризик;
  • загальноекономічний ризик;
  • правовий ризик;
  • технічний ризик;
  • ризик учасників проекту;
  • фінансовий ризик;
  • маркетинговий ризик;
  • екологічний ризик.

Політичний, правовий та загальноекономічний ризики можуть бути викликані зовнішніми умовами реалізації інвестицій. Інші види ризиків спричинюються можливими помилками планування та організації конкретних проектів.

Технічний ризик зумовлюється великою кількістю хиб та помилок широкого спектру сторін інвестування, як-от пов’язаними з якістю проектування, технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом, перевищенням кошторису.

Фінансовий ризик випливає з нездійснення очікуваних подій з фінансового боку проекту. Це можуть бути незаплановані зменшення або зникнення джерел та обсягів фінансування, незадовільний фінансовий стан партнерів, зриви надходжень коштів від реалізації вироблених товарів чи послуг, несплатоспроможність покупців продукції та власні підвищені витрати.

Маркетинговий ризик виникає з прорахунків під час оцінки ринкових умов дії проекту, наприклад ринків збуту чи постачання сировини і матеріалів, організації реклами чи збутової мережі, обсягу ринку, часу виходу на ринок, цінової політики, внаслідок низької якості продукції.

Екологічний ризик пов’язаний з питаннями впливу на довкілля, можливої аварійності, стосунків з місцевою владою та населенням.

Нарешті, ризик учасників проекту може бути пов’язаний з усіма неочікуваними подіями в управлінні та фінансовому стані підприємств-партнерів.

Для обчислення можливих варіантів дохідності проекту залежно від різних обставин використовують такі підходи:

а) аналіз чутливості проекту до змін окремих факторів, які впливають на дохідність. До таких факторів належать ціна реалізації, собівартість, обсяг виробництва, вартість обладнання тощо. Оцінюється значення впливу цих факторів на загальну прибутковість проекту і відповідно до результатів вживаються заходи щодо ґрунтовнішої проробки інвестиційних планів та зниження ризикованості, пов’язаної з виявленими факторами;

б) аналіз прогнозних сценаріїв розвитку загальноекономічних умов та здійснення самого інвестпроекту. Обчислення здійснюється за трьома варіантами:

  • базовий розрахунок за середніх, найбільш вірогідних умов;
  • оптимістичний варіант за найкращого перебігу подій за всіма факторами, що впливають на дохідність проекту;
  • песимістичний варіант, в який закладаються найгірші можливі ситуації у країні й на конкретному ринку;

в) метод статистичних випробувань, за якого з допомогою електронно-обчислювальної техніки прораховується багато варіантів дохідності проекту залежно від показників-факторів у заданих діапазонах їхніх змін. В результаті одержуються середні показники і статистичні характеристики їхньої варіації та розподілу для подальшого аналізу найважливіших для дохідності проекту показників та рівень ризикованості проекту за різними напрямами.

До найбільш розповсюджених методів нейтралізації інвестиційних ризиків належать: метод диверсифікації, страхування, хеджування та розподілу інвестиційних ризиків.

Під диверсифікацією розуміється інвестування фінансових ресурсів у більш ніж один вид активів, тобто процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, які між собою безпосередньо не пов’язані.

Одним із найбільш поширених способів запобігання або зменшення ризиків є страхування.

Страхування ризиків – це передача певних ризиків страховій компанії.

При аналізі важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, пов’язаних із цим ризиком.

До ризиків, які підлягають страхування, належать:

– прямі майнові збитки, пов’язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;

– непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати;

– ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від нещасних випадків на виробництві, захворювань, пошкодження майна, викрадення транспортних засобів).

Вищенаведені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті.

У широкому значенні страхування інвестицій розглядається як страхування тих об’єктів, обладнання, інженерних мереж, які були збудовані, змонтовані або впроваджені внаслідок реалізації інвестиційного проекту. Процеси страхування інвестицій та управління інвестиційними ризиками спрямовані на своєчасне завершення робіт підрядником при затратах, що знаходяться в межах визначеної замовником суми. Але досягти цього досить важко, що змушує останнього шукати страхового захисту від реально існуючого ризику незавершення підрядником будівельно-монтажних робіт у повному обсязі та у визначений термін або, можливо, перевищення ним витрат, спрямованих на реалізацію обумовлених договором робіт. Страхування ризиків капіталовкладень є угодою, за якою інвестор купує страховий поліс страховика, який не бере участі в даному інвестиційному проекті. Страхування поширюється тільки на інвестиційний процес і не охоплює об’єктів, створених у результаті інвестицій. До таких видів страхування належать:

– страхування будівництва;

– страхування на випадок зриву поставок будівельних матеріалів під час будівництва;

– страхування кредитів, що йдуть на забезпечення інвестицій тощо.

Ринкові відносини розширили сферу страхування фінансового ризику підприємств і включають, поряд із страхуванням, одержання прибутку, страхування рівня цін, стабільності надходжень сировини від постачальників тощо. Поряд із добровільним, існує обов’язкове страхування майна і медичне страхування, що передбачається кошторисом витрат підприємства.

Але існують такі види ризику, які не можуть охоплюватися страховими компаніями. Це ризики, пов’язані з нестабільністю внутрішньополітичного життя країни, до якої спрямовуються інвестиції. До них належать можливі втрати, пов’язані з конфіскацією, громадянською війною, зміною політичного курсу уряду, зміною суспільно-політичного устрою тощо.

Страхування подібних ризиків передбачає створення державних гарантійних фондів, які повинні забезпечити певні гарантії інвестицій приватних осіб в економіку тієї чи іншої країни.

У бізнес-плані зазначаються заходи щодо видів ризику, які не підлягають страхуванню – через неправильний вибір проекту, коливання кон’юнктури ринку, зміну цін і попиту, соціальну нестабільність. З цією метою на підприємстві може створюватись фонд комерційного ризику, величина якого коливається від 5 до 15 % прибутку. Далі переглядається рентабельність справи з урахуванням заходів, що плануються.

Хеджування – це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом переносу ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Хеджування здійснюється через укладення контракту, який призначений для страхування ризиків зміни ціни – хеджа між стороною, що страхує ризик (хеджером), та стороною, що бере ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи – товари, валюта, акції, облігації тощо.

Хеджування може здійснюватись на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф’ючерсні чи опціонні контракти. Це дозволяє спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає. Його бере на себе спекулянт, який іде на одержання прибутку, граючи на різниці цін.

У сучасній практиці широке розповсюдження отримав механізм розподілу ризиків.

Розподіл інвестиційних ризиків – це частковий трансферт партнерам фінансових ризиків за окремими операціями. На практиці застосовуються наступні напрями розподілу ризиків:

1) розподіл ризиків між учасниками інвестиційного проекту. Підприємство може передати підрядникам ризики, пов’язані з невиконанням календарного плану будівельно-монтажних робіт, їх низькою якістю тощо;

2) розподіл ризику між підприємством і постачальниками сировини та матеріалів. Його предметом є фінансові ризики, які пов’язані із втратою (псуванням) майна (активів) у процесі їх транспортування і здійснення вантажно-розвантажувальних робіт. Форми такого розподілу ризиків регулюються відповідними міжнародними правилами «ІНКОТЕРМС- 90»;

3) розподіл ризику між учасниками лізингової операції. Наприклад, при операційному лізингу підприємство передає орендодавцю ризик морального старіння використаного активу, ризик втрати ним технічної продуктивності (за умов дотримання встановлених правил експлуатації), а також інші ризики, що обговорюються в контракті.

2. Похідні фінансових інструментів(деревативи): поняття, види

Критеріями віднесення фінансового інструменту до групи похідних є:

— залежність його ціни безпосередньо або опосередковано від ціни або характеристики базового активу;

— стандартизація умов виконання зобов'язань за фінансовим інструментом;

— наявність сукупності документів, які мають один базовий актив, однаковий термін обігу і термін виконання зобов'язань;

— відповідність обсягу та якості базового активу встановленим стандартам.

Похідні цінні папери — особлива група цінних паперів, які мають встановлені законодавством реквізити і засвідчують зобов'язання, внаслідок виконання яких відбувається перехід права власності на базовий актив або проводяться розрахунки на підставі ціни (величини) базового активу.

Обіг похідних цінних паперів здійснюється відповідно до законів України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та прийнятих відповідно до них актів законодавства України.

Функції основних цінних паперів задаються потребами фондового ринку та економічним розвитком у цілому. Функції ж похідних виходять з особливостей обігу основних цінних паперів, полягають у забезпеченні виконання основними паперами своїх функцій. У цьому зв'язку можна визначити похідні цінні папери як фінансові інструменти, що обслуговують процес функціонування основних цінних паперів. Структурно до функцій похідних фінансових інструментів входить:

• посвідчення прав, які випливають із володіння основним папером (сертифікат акцій, облігацій);

• надання додаткових пільг власникам основного папера (опціон, варант, ордер);

• забезпечення функціонування основного папера (купон);

• прогнозування динаміки курсів та страхування власників цінних паперів від їх падіння (ф'ючерс, опціон);

• можливість заміни основного папера його сурогатною формою (сертифікати акцій та облігацій, депозитарні розписки);

• забезпечення проникнення основного папера на іноземні фондові ринки (депозитарні розписки).

Похідні цінні папери, як правило, мають більш ризикований характер, ніж основний цінний папір, оскільки ризик за останнім додається до ризиків за похідними цінними паперами.

Дериватив — стандартний документ, який засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому.

Іншими словами, дериватив — це контракт (договір, угода) чітко встановленої форми, причому обумовлене в ньому право (обов'язок) придбати (продати) за певних умов може бути продане іншій особі. Правила випуску та обігу деривативів встановлюються законодавством.

За змістом деривативи поділяються на форвардні контракти, ф'ючерсні контракти і опціони (див. табл.).

Відповідно до виду цінностей деривативи поділяються на фондові, валютні і товарні.

Випуск та обіг деривативів регулюються насамперед Правилами випуску та обігу фондових деривативів, затвердженими рішенням ДКЦПФР від 24.06.97 р., та Правилами випуску та обігу валютних деривативів, затвердженими постановою правління Нацбанку України за №216 від 07.07.97 р.

Дериватив (похідний інструмент, строкова операція) — стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати чи продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Деривативи можуть бути умовними або безумовними. Їх види зображено на рисунку нижче.

Вимоги або зобов’язання в рамках умовних фінансових контрактів залежить від умов угоди. Реалізація фінансового контракту опціонного типу залежить від рішення одного з контрагентів контракту. Наприклад, покупець опціону „колл лонг” американського типу має право купити визначені цінні папери (надалі – ЦП) за визначеною ціною до визначеної дати. Якщо ціна, зазначена в контракті протягом усього строку дії контракту є вищою за ринкову, тоді власник такого опціону просто не використовує його – опціон пропадає. Окрім опціонів американського типу існують опціони європейського та бермудського типу. Така класифікація здійснена за критерієм часового виконання опціону. В основному, опціони поділяють на "прості" – з простою структурою, та екзотичні – зі складною. Іншим типом умовних фінансових контрактів є страхування. Вимоги страхувальника до страховика залежать від того, чи вступила умова виплати страховки, наприклад, дефолт якогось боржника. В цю категорію можна також віднести кредитні дефолтні свопи та інші кредитні деривативи, хоча свопи трактуються в основному як безумовні контракти.

Вимоги або зобов’язання в рамках безумовних фінансових контрактів передбачають обов’язкову поставку та оплату визначеної кількості базових активів за встановленою ціною на якийсь майбутній термін. Якщо таким безумовним контрактом торгують на біржі, тоді він називається ф’ючерсом на відміну від форварда, який є результатом індивідуальних домовленостей. Позабіржові фінансові контракти відомі також під назвою "Over-the-counter" (OTC) (англ. – через прилавок). Опціонами також можуть бути біржовими або позабіржовими. В разі здійснення трансакції через біржу існує впевненість щодо його виконання контракту навіть у випадку дефолту контрагента, оскільки останній ризик бере на себе кліринговий відділ біржі (англ.: "Clearing House").

На окрему згадку заслуговують свопи (від англ. swap – обмін), які тут визначаються як безумовні позабіржові контракти, що передбачають обмін активами та / або платежами, пов’язаними з цими активами. Обмінювати можна широкий спектр різних активів – кредити, валюту, відсоткову ставку, цінні папери, корзину активів, опціони, індекси та навіть борги держав. Наприклад, японська фірма потребує кредит в розмірі 1 млн. євро, а взамін може надати кредит в еквівалентній вартості в єнах, оскільки останній вона може отримати на пільгових умовах від японського банку. Грецька ж фірма знаходиться в протилежній ситуації – їй потрібний кредит в єнах, а вона може запропонувати кредит в євро на пільгових умовах. Від свопу виграють обидві фірми – вони отримують потрібний їм кредит на пільговій умові, уникаючи при цьому валютних ризиків.

3. Описати основні українські фондові біржі

Фондові торги були започатковані після виходу в лютому 1995 р. Указу Президента України «Про участь Української фондової біржі в приватизаційних процесах». Із самої назви Указу випливає, що на той час єдиним організаційно оформленим ринком цінних паперів була Українська фондова біржа (УФБ). З часом кількість фондових бірж зростала, і на сьогодні Фонд державного майна України пропонує акції ВАТ, що приватизуються, вже на шести фондових біржах (табл.4). Деякі з них мають розвинену мережу філій, як то УФБ та Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ). Як видно з табл. 1, у 1997 р. найбільша кількість акцій була запропонована до продажу на УФБ, хоча за часткою проданих акцій УФБ поступилась УМВБ та Донецькій фондовій біржі (ДФБ): 19,1% проти 32% та 19,4% відповідно.

Ця тенденція збереглась і протягом 1998 -1999 рр. з тією лиш різницею, що в 1998 р. найбільша частка проданих акцій порівняно до виставлених на продаж була в Позабіржовій фондовій торговельній системі (37,7%), ДФБ (18,3) та Київській міжнародній фондовій біржі (КМФБ) (15,1), а в 1999 р. на ДФБ (75,3) та УМВБ (45,7%). Кращі результати щодо продажу пакетів акцій ВАТ, що приватизуються, на тій чи іншій біржі пояснюються як кількісними, так і якісними характеристиками запропонованих акцій. Результати продажу не залежать від бірж, оскільки рівень їх роботи як торговельних майданчиків є приблизно однаковим. Слід зазначити, що подальший розвиток мережі філій фондових бірж дасть змогу залучити більшу кількість інвесторів у регіонах за місцерозташуванням підприємств, що приватизуються.

ВАТ "Київська міжнародна фондова біржа" є одним з провідних організаторів торгівлі на вітчизняному фондовому ринку. Торги на ВАТ "КМФБ " у відділенні неофіційного котирування проходять кожного робочого дня. Укладені угоди оформлюються біржовим контрактом встановленої форми.

За результатами торгів брокерські контори ВАТ "Київська міжнародна фондова біржа" безкоштовно отримують письмову інформацію про ціни, які склалися на цінні папери, що котируються на Біржі, та про обсяги укладених угод.

Біржовий збір становить 0,05 — 0,2 % в залежності від суми угоди.

У 2006 році у відділенні неофіційного котирування ВАТ "Київська міжнародна фондова біржа" було укладено 3305 угод з цінними паперами на загальну суму 430 мільйонів гривень.

Українська міжбанківська валютна біржа (Ukrainian Interbank Currency Exchange) була заснована 21 липня 1993 р. Засновниками біржі стали 40 найпотужніших комерційних банків України. На сьогоднішній день УМВБ відіграє першорядну роль у розвитку біржового ринку в країні.

Протягом усього періоду свого розвитку, УМВБ була ключовим організатором торгівлі в самому широкому спектрі біржових інструментів: валютою (у т.ч. валютні ф'ючерсні контракти – USD, DEM, RUR), акціями підприємств, що приватизуються, облігаціями внутрішньої державної позики (у тому числі конверсійні ОВДП), векселями, банківськими (монетарними) металами, енергоресурсами, нафтопродуктами тощо.

На сьогоднішньому етапі ЗАТ “УМВБ” проводить торги по таким інструментам: у товарному сегменті — енергоресурси (нафта, газовий конденсат, стабільний газовий бензин); у фондовому сегменті — акціями підприємств, що приватизуються. В листопаді 2003 року УМВБ розпочала торги ф’ючерсними контрактами, базовим активом яких є курси іноземних валют, крос-курси іноземних валют, а також ціна нафтового кошика УМВБ.

Асоціація ПФТС є саморегулівною організацією (СРО) професійних учасників фондового ринку України, що діє на підставі відповідного свідоцтва ДКЦПФР про реєстрацію СРО.

Фондова біржа ПФТС є найбільшою фондовою біржею України, яка діє на підставі відповідної ліцензії ДКЦПФР та підтримує роботу національної електронної системи торгівлі цінними паперами у режимі «реального часу».

Всі члени ПФТС знаходяться в єдиному правовому полі як українського законодавства з фондового ринку, так і внутрішніх правил та положень Асоціації. Це означає, що, окрім державного регулювання, члени ПФТС погодились додатково взяти на себе зобов'язання, які б гарантували чесні та справедливі правила гри на ринку (це зобов'язання дотримуватися правил та положень, які розробляються та впроваджуються самими учасниками ринку — членами СРО).

Практика застосування подібних регулюючих механізмів у багатьох розвинутих країнах та в більшості країн, що розвиваються, переконує в їх ефективності та позитивному впливі на розвиток фондового ринку.

Асоціація “Південноукраїнська торгівельно-інформаційна система” заснована у 1996 році як добровільне об’єднання професійних учасників фондового ринку – торговців цінними паперами. Асоціація „ПТІС” діє на підставі Свідоцтва саморегулівної організації № 4 від 31.10.2003 року.

Станом на 18 квітня 2006 року членами Асоціації є 144 компанії – торговці цінними паперами з 17 регіонів України та Республіки Крим. Серед своїх учасників ПТІС налічує 17 комерційних банків, 19 інвестиційних та 22 фондові компанії.

Список використаної літератури

  1. Гордон В.Б. Роль деривативів на ринках що розвиваются //Фінанси України. — 2005. — № 1. — С.70-76
  2. Кальченко І. Історичний розвиток деривативів //Юридична Україна. — 2007. — № 7. — C. 69-74.
  3. Кондрашихін А. Інвестиційні ризики українського ринку цінних паперів //Банківська справа. — 2003. — № 2. — C. 62-70
  4. Назарчук М. Фондові біржі та позабіржові ТІС: схожість і відмінності між ними //Економіка України. — 2005. — № 11. — C. 21-29
  5. Оскольський В. Українська фондова біржа : 15 років на ринку цінних паперів України //Урядовий кур'єр. — 2006. — 26 жовтня. — C. 12
  6. Оскольський В. Українська фондова біржа: працюємо на економіку//Економіка України. — 2000. — № 2. — C. 46-49
  7. Пікус Р. Управління інвестиційними ризиками //Фінанси України. — 2001. — № 6. — C. 106-113
  8. Ситник Т. Аналіз ризиків інвестування в Україні //Пріоритети. — 2002. — № 3. — C. 29-32
  9. Скоромнюк М. Невизначеність і ризики в інвестиційних процесах //Фінанси України. — 2003. — № 5. — С.13-19