Вступ

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується перманентною трансформацією національних економічних політик, поки що невдалими спробами здійснювати наддержавне регулювання в межах світового господарства (хоча досвід регулювання в ЄС потрібно визнати досить ефективним) та поглибленням економічної і політичної взаємодії країн світу. «Глобальне суспільство» налічує понад 200 країн, які розрізняються за рівнем забезпеченості ресурсами, особливостями використання виробничого і трудового потенціалів, динамікою економічного розвитку. Глобалізація є об’єктивним незворотнім процесом і виступає постійно діючим чинником внутрішнього, міжнародного економічного життя і характеризує завершення початкового етапу формування економічної єдності світу і підсистем світового господарства. Проте нерівномірність економічного зростання створює умови для посилення розбіжностей між рівнем розвитку країн та накопиченням глобальних проблем.

Складність та численність глобальних проблем пов’язана зі змінами у світовому розвитку, реорганізацією світового порядку, неоднозначністю підходів та механізмів їх розв’язання тощо. При наявності суперечностей між світовим економічним розвитком і соціальним прогресом людства виникають об’єктивні причини для появи глобальних проблем.

У контексті теоретичного обґрунтування виникнення, існування і вирішення ключових глобальних проблем розвитку протягом останніх десятиріч значну увагу приділяли у своїх дослідженнях ряд зарубіжних та вітчизняних вчених: О. Білорус, В. Загладін, Г. Климко, Д. Лук’яненко, М. Максимова, Д. Медоуз, В. Рокоча, А. Румянцев та ін. Предметом дослідницьких підходів переважно були групування та класифікація глобальних проблем людства, проте поза увагою залишилися питання оцінки впливу глобальних проблем на стійкий розвиток суспільства, формування міжнародних та національних механізмів зниження рівня бідності, взаємозв’язків між економічною безпекою та рівнем бідності в країні чи регіоні.

Метою дослідження є аналіз економічних аспектів сучасних глобальних проблем розвитку та обґрунтування шляхів їх подолання. Досягнення цієї мети обумовлює розв’язання таких завдань:

—         визначити сутність глобальних проблем;

—         проаналізувати еволюцію виникнення та класифікацію глобальних проблем;

—         дослідити вплив глобальних проблем на стабільність розвитку світового господарства;

—         запропонувати шляхи розв’язання сучасних проблем світового господарства.

1. Сутність глобальних проблем, їх класифікація за змістом та специфікою виникнення

На початку ХХІ сторіччя глобалізація визначається як ключова тенденція світового розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості — із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що має складну мотиваційну природу, позитивні та негативні впливи системного характеру.

Розвиток світогосподарських процесів в умовах глобалізації відбувається при збереженні значного розриву в рівнях добробуту населення в різних країнах світу. Зростання ВВП багатьох країн світу до світової фінансової кризи 2008-2009 рр. відбувалося на тлі збільшення кількості населення ще більш швидкими темпами, що фактично нівелювало позитивні ефекти глобалізації.

В цілому глобалізацію можна трактувати як процес перманентного зростання взаємозв’язку та взаємозалежності усіх економічних та соціальних агентів, що формує якісно нову організацію світового господарства, нову організаційну архітектуру світової економіки. Це пов’язано, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, що супроводжується переростанням цього капіталу в політичний фактор. З іншого боку, зростає потреба у постійному створенні новітніх технологій, товарів і послуг, формуванні нової матеріальної культури, серед елементів якої Інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв’ язок, швидкісний транспорт, новітні медичні препарати та багато іншого.

Серед позитивних наслідків глобалізації доцільно відокремити такі:

1) зростають людські можливості, створюються умови для гармонізації світу;

2) поглиблюється спеціалізація і міжнародний поділ праці, що дозволяє найбільш ефективно використовувати ресурси, створювати нові ключові компетенції;

3) зростає мобільність населення Землі, що сприяє переміщенню досвіду, знань, демократичних настанов побудови суспільства в найвіддаленіші куточки планети;

4) формуються стимули для подальшого розвитку нових технологій і розповсюдження їх між країнами;

5) підвищується продуктивність праці за рахунок раціоналізації виробництва на глобальному        рівні, залучення новітніх        технологій, безперервного впровадження інновацій у світовому масштабі.

З іншого боку глобалізацію можливо розглядати як процес, що призводить до      появи суперечливих,     небажаних  соціальних, економічних         та       політичних наслідків,    формуванню          глобальних проблем людства. Серед них: 1) загострення злиденності і драматичного посилення нерівності    між націями    і всередині нації» [1]. У світовій економіці відбувається не конвергенція або вирівнювання доходів, а їх поляризація. Глобалізація призводить до виникнення нової моделі світу «20:80», коли 80% всіх ресурсів контролює так званий «золотий мільярд», який охоплює одну п’ яту частину населення світу (у тому числі США і країни Західної Європи — 70% світових ресурсів); 2) обмеження можливостей самостійної розробки стратегій розвитку національних економік в зв’язку з необхідністю забезпечення вимог міжнародних організацій; 3) зниження економічної і соціальної безпеки країн, посилення глобальних ризиків; 4) зростання кількості «економічних епідемій» та фінансових криз тощо.

Глобалізація створює нові протиріччя і проблеми у світовій економіці. Термін «глобальні проблеми» був уведений у наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу. Римський клуб (РК) — міжнародна неурядова суспільна організація, заснована у 1968 р. з ініціативи італійського громадського діяча економіста Ауреліо Печчеї з метою «поглиблення розуміння особливостей розвитку людства в епоху науково-технічної революції». З позицій Римського клубу, глобальні проблеми — це проблеми, що зачіпають інтереси (у тій чи іншій мірі) всіх країн і народів, розв’язання яких можливе лише об’єднаними зусиллями всього світового суспільства. З вирішенням цих проблем пов’язано саме існування світової цивілізації та її подальший розвиток.

Глобальні проблеми мають комплексний характер, умовно їх можна згрупувати у два основних блоки: 1) проблеми, пов’язані з протиріччям між суспільством і навколишнім середовищем (система «суспільство — природа»); 2) соціальні проблеми, пов’язані з протиріччями всередині суспільства (система «людина — суспільство»).

Авторами монографії «Глобальні проблеми сучасності» (М. Максимова, О. Биков та ін. [3]) сформовано критерії, яким відповідають глобальні проблеми:

• мають загально планетарний характер за своїми масштабами і значенням, пов’язані з життєвими інтересами всіх народів, усіх держав і груп країн;
• несуть загрозу всьому людству у випадку їх не вирішення, або загибель цивілізації, чи суттєвий регрес умовам життя для сучасного і майбутнього розвитку всього людства;
• спричиняють значні економічні і соціальні втрати і потребують невідкладного вирішення;
• можуть бути вирішені спільними зусиллями всіх країн світу, сумісними діями всіх народів і співробітництвом в загальнопланетарному масштабі.

Найбільш повну типологізацію глобальних проблем пропонують російські вчені В. Загладін і І. Фролов. Згідно з їх дослідженням, всі глобальні проблеми поділяються на три великі групи. Першу групу становлять ті проблеми, що пов’язані з відносинами між основними спільнотами світового господарства, які мають єдині політичні, економічні та інші інтереси. Друга група об’ єднує ті проблеми, які породжені взаємодією суспільства і природи. Третя група проблем безпосередньо пов’язана з людиною, з її індивідуальним буттям.

Українські дослідники (О. Білорус, А. Г альчинский, А. Кредисов, П. Леоненко, Д. Лук’яненко, Ю. Пахомов, А. Поручник, А. Рум’янцев, В. Савчук, А. Сиротенко, А. Філіпенко та ін.) визначають по-різному причини появи глобальних проблем. Згідно з дослідженнями, це: і швидкий економічний розвиток, який не може забезпечити потреби нерівномірно зростаючого населення; і технологічна відсталість людства, що унеможливлює практичне використання нетрадиційних джерел енергії, сировини, продовольства, ліків; і недостатність ресурсів для освоєння Світового океану і Космосу тощо.

Як зазначає Д. Лук’яненко, серед сучасних проблем розвитку виокремились глобальні проблеми, які породжують глобальні конфлікти, і відповідають таким рисам: всеохоплюючий характер, що відображає, з одного боку, суперечності і конфлікти всього спектра взаємовідносин людини, природи, суспільства; а з другого — планетарно катастрофічні наслідки в разі їх невирішення; динамізм, обумовлений як їхньою акселеративною природою, так і просторовий і функціональний «ланцюговий ефект»; складність у розумінні та ідентифікації, особливо в підходах і засобах вирішення, оскільки потребується організована консолідація колосальних ресурсів, яка неможлива на сьогодні.

Плідний підхід до систематизації та ранжування числених глобальних проблем наведено у монографії «Глобалізація і безпека розвитку» [5], згідно з яким усі проблеми поділено на декілька груп: загальнополітичні, соціально-економічні,   природно-економічні,

екологічні, інформаційні, технологічні, науково-інтелектуальні та проблеми «змішаного характеру». Ранжуючи ці проблеми за пріоритетністю, головною проблемою у першій групі автори виділять «глобальну проблему сталого розвитку світу» і пов’язану з нею проблему підвищення рівня суспільної організованості та керованості світовим співтовариством («проблема глобального управління»). Існують чисельні авторські класифікації глобальних проблем людства, які відрізняються повнотою охоплення явища та різноманітністю критеріальних ознак, але необхідно погодитися з О. Білорусом, Д. Лук’яненко, що «неможливо вивчати і вирішувати проблеми глобального розвитку, якщо хоч одна глобальна проблема виключена з їх системи» [5].

А. Ельянов, Е. Ковалев, Б. Пасхавер, Е. Румянцева визначають, що на початку ХХІ ст. перші місця серед глобальних проблем, поряд із сировинною та демографічною, займають проблеми голоду та бідності.

Таким чином, глобальні проблеми за сферами їх виникнення доцільно поділяти на три групи: геополітичні, природні, соціально-економічні (табл. 1).

Таблиця 1. Класифікація глобальних проблем за сферами виникнення

Групи проблем
Геополітичні (у сфері взаємовідносин між державами та міждержавними угрупуваннями)	Природні (у сфері взаємодії суспільства з природою)	Соціально- економічні (у сфері розвитку людини)
1. Загроза виникнення світової ядерної війни	1. Деградація навколиш­нього середовища (проблема збереження екосистем, зміна клімата)	1. Швидке зростання чисельності населення в країнах, що розвиваються
2. Міжнародний тероризм	2. Нераціональне викорис­тання енергосировинних ресурсів	2. Голод та бідність
3. Територіальні претензії	3. Зниження запасів корисних копалин	3. Низька якість охорони здоров’я
4. Цивілізаційні та релігійні протиріччя	4. Нераціональне викорис­тання глибин світового океану	4. Урбанізація
5. Протиріччя у забезпеченні сталого розвитку світу	5. Зростання кількості стихійних лих антро­погенного або змішаного походження	5. Трансформація духовних цінностей

Кожна глобальна проблема об’єктивна за своїм характером і має матеріальну основу. В основі формування глобальних проблем знаходяться суперечності глобального масштабу, загострення суперечностей в одній ланці світового господарства веде до деструктивних процесів у цілому, породжує нові проблеми. При аналізі глобальних проблем потрібно врахувати загальні закономірності історичного процесу; загальні тенденції розвитку виробничих сил та впливу на них НТР; соціальні фактори. За таких умов оптимальне вирішення глобальних проблем вимагає поєднання науково-технічних та соціально-політичних чинників у єдиний механізм, основою якого будуть колективні дії всіх держав. Координація зусиль сторін, які беруть участь у вирішенні глобальних проблем, ґрунтується на визначенні посильного внеску кожної з країн та вимог до участі в системі глобального партнерства з урахуванням рівня розвитку та особливостей соціального устрою.

2. Економічні глобальні проблеми, які впливають на стабільність світового господарства

Класифікація глобальних проблем за сферами діяльності не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер, а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, які є результатом взаємодії не лише природи та суспільства, а й взаємовідносин між державами. Наприклад, продовольча криза в слаборозвинених країнах у більшості випадків є результатом не лише їх внутрішнього розвитку, а й специфічного розподілу праці в світовій економічній системі, дисгармонії світових господарських зв’язків. Проте до якої сфери не належала б та чи інша глобальна проблема, вона має свої форми суперечностей, диспропорцій та функціональної незбалансованості.

Кожна глобальна проблема об’єктивна за своїм характером і має матеріальну основу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя, науки, культури та політики визначають збільшення взаємозв’язку окремих ланок світового господарства, взаємозалежності держав і, таким чином, становлять основу для можливостей глобалізації окремих складових сучасної цивілізації. За наявності суперечностей між світовим економічним розвитком та соціальним прогресом людства виникають об’єктивні причини для перетворення можливості глобалізації в її реальність, тобто появи глобальних проблем Наприклад, вирішивши коло великих проблем у сферах функціональних та прикладних досліджень, техніки та технології, науково-технічний прогрес одночасно визначив появу комплексу нових потреб, поставив нові завдання які в умовах високого ступеня інтернаціоналізації господарської діяльності набули глобального характеру.

Крім того на появу та загострення глобальних проблем впливають реальні конкретно-історичні умови. Без врахування соціальних факторів, специфіки суспільного устрою окремих держав неможливо до кінця з’ясувати сутність та джерела таких проблем.

Територіальні претензії. Територіальні претензії споконвіку істотно впливали на стратегії розвитку окремих країн, поведінку їх лідерів і суспільства в взаємовідносинах з сусідами. Перерозподіл територій після завершення Другої світової війни навіть у ХХІ ст. заважає розвитку економічного і культурного співробітництва між Росією, Японією, деякими країнами Європи. Зрозуміло, що територіальна невизначеність деяких країн (у договірному порядку) завжди буде приваблювати бажаючих захопити (привласнити) чужі території. У 1900 р. на планеті було близько 100 міждержавних кордонів, а сьогодні їх понад 600. Більшість нових кордонів з’явилася після розпаду колоніальної системи та СРСР. Песимістичні сценарії перерозподілу глобальної карти світу прогнозують перерозподіл територій у зв’язку з накопиченням економічної і політичної сили Китаєм та Індією, зростанням цивілізаційного протистояння між західною та східною цивілізацією, накопиченням протиріч між країнами, що розвиваються, які мають спільні кордони.

Зрозуміло, що чим більша територія країни, тим важче здійснювати ефективне управління територіальним розвитком, здійснювати інфраструктурні проекти. Ситуація стає ще більш проблемною, якщо відсутня демаркація кордонів та наявні територіальні претензії сусідів.

Найбільші територіальні претензії сьогодні пов’язані з Антарктикою, на територію якої претендують європейські країни (Данія, Ісландія, Фінляндія, Швеція, Великобританія, Норвегія) та США і Канада [7]. Гостро стоїть питання про розмежування вод Берингової протоки між Росією та Японією. Також Японія має претензії до Росії щодо групи Південних Курильських островів. Подібні претензії має значна кількість країн. Україна не може з’ясувати з Росією статус Керченської протоки і Азовського моря; Румунія пред’являє претензії до Молдови (Південь Бессарабії) й України (Північна Буковина і частина Одеської обл.); Туреччина висунула нові територіальні претензії до Сирії (Лепський район) і до Іраку (Мо-Сульський район); Норвегія — на частину російського шельфу, Польща, Німеччина і Литва — на цілий російський суб’єкт — Калінінградську область; латиші хотіли б повернути споконвіку слов’янський Питалівський район Псковської області, естонці — форпости Росії — Ізборськ і Печори, фіни — Виборг і Карелію.

Важливо відмітити, що з урахуванням глобального характеру територіальних претензій існує загроза подальшому мирному розвитку світового господарства, тому вирішити проблему прикордонної безпеки держав можливо лише через інтеграцію зусиль суміжних держав і міжнародних організацій. Дипломатичні кроки у сфері міждержавного прикордонного співробітництва мають бути спрямовані на реалізацію довгострокової стратегії прикордонної безпеки.

Зростання чисельності населення у країнах, що розвиваються. Демографічний вибух у розвинутих країнах світу, який було зафіксовано в післявоєнні роки, дуже швидко змінився на стагнацію. Інша картина спостерігається в країнах, що розвиваються. За даними ООН чисельність сукупного населення розвинених регіонів світу складає 1,2 млрд. осіб, або 19% від загальної чисельності населення світу; більша частина людства — 5,3 млрд. осіб, або 81% — проживає у менш розвинених регіонах світу, у тому числі 759 мільйонів осіб (12%) — у 50 найменш розвинених країнах (табл. 2).

Таблиця 2. Чисельність населення та прогноз по окремим регіонам світу, млн. осіб

Групи країн, регіон	Чисельність населення млн. осіб
	1950 р.	1990 р.	2009 р.	Прогноз 2050 р.
				Середній показник	Постійний показник	Різниця
Весь світ	2535	5295	6828	9191	11858	2666
Найбільш розвинуті регіони	814	1149	1229	1245	1218	-27
Країни, що розвиваються	1722	4146	5599	7946	10639	2693
Найменш розвинуті країни1	200	525	843	1742	2794	1052
Інші слаборозвинуті країни	1521	3620	4755	6204	7845	1641
Африка	224	637	1009	1998	3251	1253
Азія	1411	3181	4121	5266	626	1259
Європа	548	721	731	664	939	-38
Латинська Америка і Кариби	168	444	587	769	460	170
Північна Америка	172	284	345	445	57	15
Океанія	13	27	35	49		8

У 2009 р. ООН опублікувала доповідь «Світові демографічні тенденції», згідно з якою до 2050 р. населення світу досягне 9,1 млрд. осіб і понад 80% приросту світового припадає на країни, що розвиваються. Темпи приросту населення планети скоротяться вдвічі і становитимуть близько 30 млн. осіб у рік. За прогнозом у 2012 р. кількість осіб, які проживають на Землі, досягне 7 млрд., у 2025 — 8 млрд. [9].

Проте тенденції приросту населення у країнах відрізняються. У розвинутих країнах темпи приросту населення зменшаться, а у країнах, що розвиваються, чисельність населення з період з 2009-2050 рр. зросте на 2,3 млрд. осіб, чисельність жителів найменш розвинутих країн подвоїться. Очікується, що у таких країнах, як Бразилія, Індія, Індонезія, Нігерія, Пакистан у період з 2009-2050 рр. приріст населення складе 828 млн. осіб. А у низці країн, що належать до найменш розвинутих (Афганістан, Бурунді, Гвінея-Бісау, Демократична республіка Конго, Ліберія, Нігер, Уганда тощо) у означений період спостерігатиметься приріст населення утричі і крім того Бангладеш, Демократична Республіка Конго й Ефіопія — ввійдуть до десятки країн з найбільш численним населенням Ці та багато інших країн вже гранично напружують свої природні ресурси, що загрожує цілісності екосистем. У 46 країнах світу, таких як Німеччина, Італія, Японія, Корея, більшості країн колишнього СРСР, згідно прогнозу, суттєво скоротиться чисельність населення (зокрема в Україні у 2050 р. буде проживати 20 млн. осіб; у Росії — 31 млн. осіб). Внаслідок таких демографічних тенденцій через десятки років відбудеться зміна демографічної структури світу, і до 2050 р. 86% світового населення буде зосереджено у країнах, що розвиваються, із них 19% у найменш розвинутих регіонах і тільки 14% у розвинутих, що буде мати незворотні наслідки для розвитку країн і їх діяльності.

Швидкий приріст населення світу за останні 150 р. (майже у 6          разів) супроводжувався тридцятикратним зростанням споживання, яке розподіляється між країнами нерівномірно. Загрозою для перспектив розвитку країн також стають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютне зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. В результаті зниження народжуваності населення країни «старіє». Кількість осіб похилого віку становить понад 1/5 всього населення.

Голод та бідність. Міжнародні організації при розгляді питань щодо збереження значної кількості голодуючих у світі пов’язують цю проблему з доступом до продовольства. Загальна декларація про ліквідацію голоду та недоїдання (прийнята 16 листопада 1974 р. Всесвітньою продовольчою конференцією) визначила, що майже 2/3 людства проживає в країнах, де відчувається постійний брак продуктів і переважно у країнах, що розвиваються. У декларації було визнано подолання голоду глобальною проблемою і загальним обов’язком всіх країн міжнародного співтовариства, особливо розвинених країн, надавати допомогу. Щодня більше 20 тис. людей помирають у злиднях від браку їжі, чистої питної води, відсутності медичної допомоги.

Виробництво продовольства з 1970 р. зростало швидкими темпами, що дозволило в період 1990-1997 рр. суттєво скоротити кількість голодуючих у світі з 959 млн. осіб до 791 млн. Проте до 2008 р. кількість голодуючих збільшилася до 854 млн. осіб, із них 800 млн. осіб із загального числа голодуючих живуть у країнах, що розвиваються, це більше чисельності населення Сполучених Штатів, Канади та Східної Європи. І це відбувається, незважаючи на те, що сьогодні у світі достатньо їжі для здорового і продуктивного існування кожної людини.

Згідно з доповіддю Всесвітньої продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (БАО), у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні найбільше страждають від голоду й неповноцінного харчування — 642 млн. осіб, продовжують цей перелік країни Південної Африки — 265 млн. Кількість голодних людей зростало і до початку глобальної кризи 2008-2009 рр., яка лише погіршила ситуацію. У 2009 р. налічувалося 1,02 млрд. людей, які страждали від голоду і недоїдання [10].

Для скорочення кількості голодуючих фахівці БАО пропонують використовувати подвійний підхід. Перша складова передбачає підвищення продуктивності праці в сільському господарстві та якості харчування на всіх рівнях з використанням двох шляхів: по-перше, екстенсифікації виробництва, тобто подальшого розширення орних, пасовищних і рибопромислових угідь; по-друге, інтенсифікації виробництва — підвищенні біологічної продуктивності існуючих угідь.

Вирішальне значення матимуть біотехнології, використання нових високоврожайних сортів, подальший розвиток механізації. Друга складова передбачає фінансування програм, які спроможні збільшити доступність продовольства для найбідніших верств населення.

Проблема голоду безпосередньо пов’язана з бідністю окремих людей, держав, регіонів і континентів світу. З часів промислової революції середини XVIII ст. більша частина людства позбулася бідності. Проте близько 1,4 млрд. людей до цих пір є бідними. Добовий раціон бідних не більше 1,25 дол. США, у них немає можливості повноцінно харчуватися, отримувати чисту питну воду, мати нормальне житло, належні санітарні умови і елементарну медичну допомогу. Показники, які відображають динаміку бідності у світі з 1820 по 2008 р., відображено у табл. 3.

Під бідністю розуміється неможливість забезпечувати найпростіші і доступні для більшості людей в даній країні умови життя. Великі масштаби бідності, особливо у країнах, що розвиваються, представляють серйозну небезпеку не тільки для національного, але і для світової сталого розвитку.

Важливе значення має встановлення пріоритетності глобальних проблем, оскільки за оцінками різних дослідницьких центрів і міжнародних організацій щорічні витрати людства на їх вирішення складають не менше 1 трлн. дол., це близько 2,5% світового ВВП (розраховано на кінець 90-х років за ПКС). Визначення рейтингу тієї чи іншої глобальної проблеми дозволяє обґрунтувати обсяги фінансування заходів щодо її подолання.

Таблиця 3. Динаміка показників глобальної бідності, 1820-2008 рр.

Показники	Роки
	1820	1910	1950	1992	2004	2006	2008
Чисельність населення світу, млн. чол.	1057	1719	2511	5459	6389	6671	6692
Світовий рівень ВВП на душу населення (ПКС), дол. США	658	1459	2145	4962	8833	8900	9900
Кількість бідних, добове споживання яких менше 1 дол. США, млн. чол.	880	1190	1376	1293	1100	1400	1400
Кількість бідних, що живе на 2 дол. США в день, млн. чол.			1800	2800	2800	2600	2800
Частка 20% найбіднішого населення у світовому доході, %	4,2	3,0	2,4	2,2		3,5	3,6
Частка 10% найбагатшого населення у світовому доході, %	42,8	50,9	51,3	53,4	36	30	36

На міжнародному рівні одним з найважливіших механізмів мобілізації світового суспільства на вирішення глобальних проблем є міжнародні конференції, спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН, Світового банку тощо. Рекомендації цих організацій стають основою для формування та реалізації міжнародних стратегій розвитку. На сьогодні вже реалізовані три стратегії розвитку і вступила у дію четверта, в основу якої закладена Декларація тисячоліття, прийнята на Саміті тисячоліття 6-8 вересня 2000 р. у Нью-Йорку та підтримана 189 країнами світу (для виконання протягом 2000-2015 рр.).

Таким чином, світовою спільнотою на вищому рівні піднімаються питання про вирішення задач, пов’язаних з конкретними аспектами міжнародного розвитку та подоланням глобальних проблем. Однак глобальна система, уособлена міжнародними організаціями та національними урядами, транснаціональними корпораціями, поки що не спроможна їх ефективно розв’язати. На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємозв’язані з глобальними детермінантами успіху національних економік — інтелектуалізацією життя, його соціалізацією, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Саме ці завдання розвитку задекларовано в стратегіях ООН. Виконання кожною країною цих завдань є найбільш суттєвим кроком у вирішенні глобальних проблем людства, формуванні підґрунтя для сталого економічного зростання світового господарства.

Внаслідок об’єктивної дії процесів інтернаціоналізації, транснаціоналізації та глобалізації, а також під впливом науково-технічного прогресу формується якісно нове середовище функціонування національних економік. Це зумовлює необхідність пошуку нових підходів до розробки стратегії інтеграції до світового господарства. Відтак зміна концепції самої зовнішньоекономічної стратегії повинна бути орієнтованою на те, щоб, враховуючи беззаперечну взаємозалежність національної економіки та міжнародного економічного простору, зуміти органічно увійти до міжнародного поділу праці та максимально використати переваги, які надає інтеграція до світового господарства.

При цьому пріоритетність того чи іншого способу взаємодії зі світовим господарством визначає структуру зовнішньоекономічної стратегії держави. З огляду на сучасні тенденції світогосподарського розвитку і досвід розвинутих країн, зовнішньоекономічна стратегія держави повинна орієнтуватись на участь національної економіки у міжнародній виробничо-інвестиційній діяльності, оскільки саме вона сьогодні формує світовий баланс сил і забезпечує країні стратегічні переваги від участі у міжнародному поділі праці.

Однією з головних особливостей поведінки держав у контексті глобалізації та головних закономірностей розвитку суспільно-політичних відносин на глобальному рівні в цілому є те, що міжнародні відносини не мають впорядкованого характеру в силу асиметричного розвитку суб’єктів взаємодії та нерівномірного розподілу ресурсів. У цьому контексті виникає питання, чи можна виявити закономірності в історичному розвитку міжнародних відносин у політичній сфері шляхом оперування такими категоріями, як «національні інтереси», «сила», «інтеграція», «держава».

Згадані категорії, попри їх застосування у політологічному аналізі, потребують визначення з точки зору економічних та культурологічних аспектів, які не враховуються достатньою мірою у теорії міжнародних відносин.

3. Вирішення глобальних продовольчої та ресурсно-енергетичної проблем

Світова продовольча проблема визнана глобальною проблемою людства. Сьогодні від недоїдання страждає майже п’ята частина населення планети. 800 млн. людей знаходяться на крок від смерті саме через цю проблему.

Багатоликість розглянутої проблеми робить необхідним при її детальному аналізі дослідження з країн і їх територіальних груп.

Можна виділити наступні типи країн за рівнем забезпеченості продовольством:

1)Основні експортери продовольчих товарів (США, Канада, Австралія, ПАР, Таїланд, і деякі держави Європейського Союзу );

2)малі країни, що активно експортують продукти харчування (Угорщина, Фінляндія);

3)держави, що випробують дефіцит продовольства, але здатні його придбати (Японія);

4)країни, що ледь забезпечують свої потреби в продовольстві власним виробництвом (Індія, Китай, країни Південної Америки);

5)країни, чия забезпеченість продуктами харчування не робить практично ніяк впливу на глобальну продовольчу ситуацію (Папуа — Нова Гвінея, Ісландія);

6)країни, що випробують дефіцит продовольства й освоюють водні і земельні ресурси для досягнення самозабезпечення (Єгипет, Індонезія, Пакистан, Філіппіни);

7)країни з постійно погіршується продовольчим забезпеченням у розрахунку на душу населення (держави Африки до півдня від Сахари);

8)країни з продовольчою кризою, що зароджується, у яких ріст населення обганяє ресурсні можливості (Гаїті, Непал, Сальвадор).

5. Розробка шляхів вирішення продовольчої проблеми. Сучасні концепції.

Проведений аналіз дозволяє укласти, що, з одного боку, продовольча проблема виступає як глобальна, торкаючись, так чи інакше, усе людство, у всякому разі, — усі найбільші держави світу . З іншого боку, вона має яскраво виражений географічний характер і виявляє себе на різних ступенях територіальної ієрархії — регіональної, державної, районної, локальної. Причини, гострота і масштаби поширення неправильного харчування, недоїдання і голоду на земній кулі диктуються, насамперед, соціально-економічними факторами, що повинно визначати і напрямок пошуків виходу з існуючого положення . Воно в багатьох випадках має давні історичні корені і цивілізаційні джерела, але часто виглядає безпосереднім породженням оман і помилок XX ст. Звідси — неминуче різноманіття і виправдана неоднозначність пропонованих наукою рецептів по поліпшенню ситуації [6, с. 32-33].

Виробляти політикові забезпечення населення продуктами харчування і прагнути до досягнення шуканого балансу з урахуванням зовнішньоторговельних можливостей приходиться, насамперед, на рівні окремих країн. Ключ до «зняття» продовольчої проблеми в кожної з них повинний бути власним. З подібних позицій оцінка агроресурсного потенціалу планети — загальнотеоретична задача, з яким зв’язані вихід на кінцеві параметри — виробничі і, як наслідок, демографічні. Прикладні ж рекомендації реальні для виконання лише в розрізі конкретних держав як головних носіїв суверенітету.

Перспективи подальшого залучення природних ресурсів планети в сферу сільськогосподарської діяльності залишаються предметом оживлених дискусій. Це викликається як недостатньою ще вивченістю самих агроприродних факторів і імовірності більш повноцінного їхнього використання у виробництві, так і розбіжностями у відношенні перспектив агротехнічного прогресу в галузі.

Продовольча проблема багатоаспектна, і домогтися її успішного рішення не вдається без створення відповідного соціально-економічного клімату в країні. Недостатніми виглядають і спроби досягти підйому сільського господарства шляхом упровадження досягнень науково-технічної революції, масової механізації і т.п.

Інтенсивний шлях розв’язання глобальної продовольчої проблеми передбачає механізацію, хімізацію, іригацію, підвищення енергоозброєності сільського господарства, використання високоврожайних сортів сільськогосподарських культур, найпродуктивніших порід свійських тварин, тобто вжиття заходів, які дають змогу збільшити віддачу землеробства й тваринництва навіть у разі зменшення сільськогосподарських площ. Великі перспективи інтенсифікації сільськогосподарського виробництва пов’язують із технологічною революцією, яку нині переживає сільське господарство індустріально розвинених країн Заходу, і передусім США. Ця революція виявляється у використанні досягнень генної інженерії, біотехнології та інформаційної технології безпосередньо у фермерському землеробстві й тваринництві для поліпшення якості продукції, зниження виробничих витрат тощо [8, c. 26-27].

Динаміку споживання сировини та енергоресурсів визначають здебільшого два чинники: рівень виробництва, загальне зростання якого приводить до абсолютного збільшення потреб у сировині й енергії; науково-технічний прогрес, вплив якого виявляється у відносному зниженні рівня і зміні структури витрат на одиницю кінцевої продукції.

У США і Західній Європі з розвитком національної економіки (у напрямі зменшення питомої ваги обробної промисловості і збільшення частки послуг та інформатики) знижується енергоспоживання відносно ВВП. Аналогічні процеси відбуваються і в Японії. У більшості ж азіатських країн (зокрема в Республіці Корея, КНДР) спостерігається прямо протилежна тенденція. Відбувається бурхливе зростання важкої промисловості, а ефективність енергоспоживання знижується (особливо в Китаї), що призводить до підвищення попиту на нафту і зростання цін на неї. Отже, сировинна та енергетична проблеми викликані як обмеженою кількістю розвіданих запасів корисних копалин, так і нераціональним їх використанням. Істотне значення має і нерівномірний розподіл цих ресурсів між різними регіонами і країнами.

Поліпшення загального становища з енергетичними і сировинними ресурсами можливе лише у разі докорінної зміни підходів до їх видобування, експлуатації і споживання. Проблема дефіциту сировинних та енергетичних ресурсів, її розв’язання залежить від відносин «людина — навколишнє середовище» та моделі технологічного розвитку. Мова йде про необхідність переходу до раціонального використання природних ресурсів у виробничому процесі, впровадження маловідходних і безвідходних технологій, використання вторинних матеріалів. Потрібно створювати матеріально-технічні замінники окремих обмежених ресурсів і використовувати утилізовані відходи, нетрадиційні джерела енергії.

Розв’язання сировинної та енергетичної проблеми передбачає географічну реструктуризацію світової промисловості, оптимальніше її розміщення як з точки зору скорочення потужностей у разі відсутності власних ресурсів, так і з точки зору зниження витрат на їх транспортування. Важливе значення при цьому має створення нових економніших і раціональніших засобів транспортування енергії та сировини.

Отже, розв’язанню паливно-сировинної проблеми сприятиме вжиття таких заходів:

• впровадження нових технологій виробництва — енерго- і ресурсозберігаючих;
• використання нетрадиційних джерел сировини й енергії;
• раціональне розміщення виробництва та його структурна перебудова;
• всебічне використання країнами досягнень науки і широке поширення інновацій [10, c. 28-29].

Висновки

Останнє десятиріччя ХХ ст. як період розвитку глобальної економічної системи характеризується не тільки значними досягненнями в економіці, політиці та соціальній сфері, а й накопиченням глобальних проблем. Глобальні проблеми — це проблеми, що зачіпають інтереси (у тій чи іншій мірі) всіх країн і народів, розв’язання яких можливе лише об’єднаними зусиллями всього світового суспільства. З вирішенням цих проблем пов’язано саме існування світової цивілізації та її подальший розвиток.

Глобальні проблеми доцільно поділити на дві складові: 1) проблеми, пов’язані з протиріччям між суспільством і навколишнім середовищем (система «суспільство — природа»);        2) соціальні проблеми, пов’язані з протиріччями всередині суспільства (система «людина — суспільство»). Серед геополітичних проблем найбільш важливими є: загроза виникнення світової ядерної війни, міжнародний тероризм, територіальні претензії; серед природних:  деградація навколишнього середовища, нераціональне використання енергосировинних ресурсів, зниження запасів корисних копалин, зростання кількості стихійних лих антропогенного або змішаного походження; серед соціально-економічних: швидке зростання чисельності населення в країнах, що розвиваються, голод та бідність, низька якість охорони здоров’я тощо.

Найбільш значний вплив на напрямок і характер багатьох економічних і соціальних перетворень, що відбуваються у світі в останні 50 років, має ООН. Як глобальний центр формування політичного, економічного і соціального консенсусу, ООН визначає пріоритети і цілі міжнародного співробітництва з надання допомоги країнам у їх прагненні до розвитку, а також створення доброзичливого, сприятливого глобального економічного середовища. Міжнародні конференції та спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН є одним з найважливіших інструментів мобілізації світового суспільства на вирішення проблем глобального розвитку. На цих форумах представники країн-членів ООН не тільки обмінюються думкою з поточних питань, але й акцентують увагу на проблеми, вирішення яких вимагає колективних дій як превентивного, так і коригуючого характеру. Рекомендації таких конференцій і сесій, як правило, знаходять відображення в міжнародних стратегіях розвитку.

Виконання цілей та завдань четвертої Міжнародної стратегії розвитку ООН дозволить закласти підґрунтя до розв’язання глобальних проблем світового господарства та сформувати чинники стійкого економічного зростання.

Список використаної літератури

1. Власов В. Тенденції та проблеми глобальних процесів у світовій продовольчій сфері //Економіка України. — 2006. — № 3. — C. 75-80
2. Дацків Р. М. Економічна безпека у глобальному вимірі //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 7. — C. 143 — 153.
3. Касич А. О. Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 78 — 86.
4. Козюк В. Монетарні аспекти розвитку поглядів на проблему забезпечення глобальної фінансової стабільності //Вісник Національного банку України. — 2007. — № 4. — C. 34-39
5. Козюк В. Проблеми розшарування глобального монетарного та фінансового простору //Вісник Національного банку України. — 2007. — № 10. — C. 32-38
6. Локтінов В. Урок на тему «Глобальні проблеми людства» в 10 класі //Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 2. — C. 31-34.
7. Ляшенко Д. Глобальні проблеми сучасності та їх можливий прояв в Україні //Український географічний журнал. — 2002. — № 3. — C. 63-68.
8. Ляшенко Д. Глобальні проблеми сучасності //Географія та основи економіки в школі. — 2004. — № 2. — C. 25-29.
9. Олійник Я. Глобальні проблеми людства: Контексти виникнення/ //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2006. — № 38. — C. 3-4
10. Пилипчук В. Теоретико-правові проблеми подолання глобальних викликів і загроз національній безпеці //Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 1. — C. 22-30.
11. Рибчук А.В. Глобальна виробнича інфраструктура як результат розширення інтернаціоналізації господарського життя //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 6. — C. 92 — 96.
12. Сиротенко А. Глобальні проблеми людства //Географія та основи економіки в школі. — 2002. — № 1. — C. 11-16
13. Фідря Н. Глобальні проблеми людства та ідея сталого розвитку суспільства //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2005. — № 33. — C. 17-21
14. Федорів Ю. Економічні аспекти глобального потепління //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 3. — С.2-10.