На очах одного покоління екологічне право України сформувалося як самостійна наука з великою когортою учених-дослідників. Творчі результати знайшли втілення у цілій галузі законодавства, функціонує структура спеціальних органів державного управління, налагоджена система міжнародної співпраці. Здавалося б, зроблено все. Але саме цей період наукової активності ознаменувався погіршенням стану навколишнього природного середовища, очікуванням настання глобальної екологічної кризи. Реакція передбачувана — підсилити вимоги, поліпшити, удосконалити законодавство, зробити адекватнішою відповідальність за його порушення. Не намагаючись охопити все коло проблем, зупинюся на оцінці ефективності діючого економіко-правового механізму управління природокористуванням, у створення якого автор свого часу зробив певний внесок.

На жаль, змушений визнати: його оцінка має бути у кращому випадку нульова. У вигляді, що існує нині, він перетворився на рядовий фіскальний податок, орієнтований на поповнення бюджету з вельми віддаленим зв’язком із цілями охорони природи. Не робитиму акцент на виявленому випадку відвертого використання зібраних коштів на потреби Пенсійного фонду. Це зроблено в умовах кризової безвихідності. (Про криміналізацію не говорю. Посади продаються за прейскурантом не лише в Міністерстві охорони природного середовища.) У науковому плані треба чітко розділяти нецільове використання коштів і невиправдане визначення самої мети, на досягнення якої призначені збори. У цьому сенсі скористаюся іншим прикладом: у Луганській області за рахунок надходжень до екологічного фонду в одному з дитячих будинків побудований туалет, що гучно іменується очисною спорудою. І він емблематичний, може стати символом, своєрідним гербом усіх наших екологічних фондів, економіко-правового механізму в цілому.

У Запоріжжі спробували критично оцінити інший аспект — обґрунтованість регламентованого Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» порядку розподілу внесків в екофонд між місцевим, обласним і державним фондами. «Давайте думати логічно, — запропонував голова комісії міськради з охорони здоров’я і соціального захисту населення. — Якщо від шкідливих викидів підприємств страждають запоріжці, якщо запоріжці лідирують за кількістю алергічних захворювань і захворювань органів дихання, то чому кошти на відновлення екологічного балансу мають йти в Акимівку, Бердянськ або ще кудись? Не бачу логіки». Я теж. Логіка, щоправда, у запорізьких керівників своєрідна: недонараховані суми потрібні були для погашення кредиту, який був виділений на реконструкцію міськводоканалу. Інакше загрожувало подорожчання води для мешканців обласного центру і трьох сільських районів [1, 7]. Проте проблема є.

В екології, напевно, немає важливих і неважливих проблем. Але є не просто важливі, а кричущі. Фіміам екологічного туалету поширюється далеко. Стає соромно і прикро, коли справа, якій слугуєш, використовується у спотвореному вигляді як аргумент у політичній боротьбі. В Україні функціонує Партія зелених. Не знаю, чи є в її лавах хтось із відомих вчених-екологів, але те, що програма її діяльності залишилася поза межами уваги екологічної науки — сумнівів немає. Інакше як пояснити заклик «зелених» заборонити під приводом можливого повторення аварії, що трапилася у США, видобування нафти і газу на українській частині шельфу Чорного моря? Нафта Україні потрібна — це не заперечується. Але добувати не можна. Що робити? Варіант один: стати на коліна і просити продати нафту, що видобута на російському шельфі Сахаліну, в США, інших країнах. А там що — позапланетарна природа чи інші ризики?

Проституювання екології в глобальному масштабі здійснюється у сфері економіки. Екологію перетворили на розмінну монету брудної економічної політики, на інструмент конкурентної переробки глобальних ринків, створення превенції для окремих монопольних виробників.

Започаткувала це успішно проведена кампанія щодо виведення з кризи надвиробництва авіаційної промисловості. У розвинених країнах під гаслом боротьби з акустичним забрудненням виробили заміну перенасиченого парку літаків комерційної авіації, промисловість отримала нові замовлення. Нині в Європі вводяться обмеження щодо витрат літаками палива — авіапромисловість не простоює.

Черговий блеф: у Конгрес США внесений законопроект, що передбачає грошову виплату в розмірі від 3 до 7,5 тисяч доларів тим автолюбителям, які вирішать обміняти свою стару машину (зі строком експлуатації понад 8 років) на нову, економічну. Звісно, обґрунтування — турбота про стан навколишнього середовища, запобігання зміні клімату. Але маленький нюанс: програма поширюється тільки на машини, вироблені в Північній Америці. На машини, зібрані за її межами, які експлуатуються у США, програма не поширюється, навіть якщо вони витрачають пального більше, ніж американські. Така ж ситуація в Росії, інших країнах [2, 20]. Про те, що завдання охорони навколишнього середовища тут слугують ширмою для підтримки вітчизняного виробника в умовах глобальної кризи, замовчується. У методології розрахунків панує інтелектуальне обдурювання, одягнене в математичний одяг.

Такий самий підтекст у Кіотському протоколі. Якщо раніше міжнародний капітал нав’язував свою волю танками, то тепер це роблять через багаточисленні фонди. Торгівля викидами — це добре закамуфльована програма глобального обмеження конкуренції шляхом антистимулювання країн, що розвиваються, до нарощування свого виробничого потенціалу для збереження ринків збуту продукції провідних транснаціональних компаній у блокованих державах, які отримують натомість копійчані (у перерахунку на реальні економічні показники) подачки.

Можна довго аналізувати аргументи прихильників і противників законопроекту «Про регулювання у сфері енергозбереження». Але хотілося б, щоб екопацифісти тверезо оцінили абсолютно наочний факт: Японія чомусь вважає, що краще не вкладати кошти без будь-яких обмежень у створення енергозбережувальних технологій, а купує квоти на викиди, Україна ж задовольняється роллю їх продавця. Елементарний розрахунок показує: коштів, виручених від такого нашого бізнесу, явно недостатньо (навіть якщо нехтувати корупційною складовою) для екологічної модернізації економіки, потрібні позики, іноземні інвестиції далеко не на вигідних умовах. Сьогодні ековитрати зростають по експоненту. В Україні один із «найпрогресивніших» у Європі закон про зелений тариф. Його розмір втричі вище нині чинного звичайного. Термін дії — 20 років. Для «зелених» інвесторів встановлені безвідсоткові пільги. Тому говорити про дотримання балансу із завданнями соціально-економічного розвитку просто наївно.

Хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Торгівля викидами потрібна як у міжнародному масштабі, так і у внутрішньодержавному. Але не за принципом: можна взагалі нічого не робити і жити за рахунок подачок чужих виробників. Як і на будь-якому іншому ринку, основа — економічна вигода. У розробленій моделі економіко-правового механізму управління природокористуванням пропонувалося виключити практику рівної плати за одиницю викидів/скидів усіма природозабруднювачами. Витрати на очищення викидів одного і того ж інгредієнта на двох підприємствах з різною технологією можуть відрізнятися. Тут дійсно одному підприємству економічно вигідніше вкласти гроші в наднормативне скорочення викидів на іншому підприємстві або декількох, де це менш витратно (купити квоту), і запросити єдиний загальний ліміт. За основу було взято метод, що застосовується у США з грудня 1984 р. під назвою «Principle of bubble» (баббл-принцип). З використанням американського досвіду було розроблено відповідну методику для СРСР [3]. Проте пропозиція на державному рівні не була реалізована. Нині зрушення нібито є, їх потрібно форсувати, але, повторюю, з неодмінним економічним пріоритетом

На фоні екологічного ажіотажу виявляється зацікавленість великих транснаціональних компаній у створенні індустрії з виробництва біопалива. Під гаслом скорочення викидів вуглекислого газу вживаємо рішучі заходи: у випадку нестачі продовольства, голоду у ряді країн світу великі площі родючої землі відводимо під вирощування культур, що є сировиною для виробництва біопалива. В Україні — це рапс. Процес йде по наростаючій, обсяги зростають. Але десь між рядків, без будь-яких коментарів, з’являється інформація: МВФ, що бере участь у фінансуванні екологічних програм, який важко запідозрити в навмисному спотворенні фактів, визнає, що виробництво і використання біопалива з рапсу негативно впливає на створення парникового ефекту куди більше, ніж паливо, отримане традиційним способом з нафти. Ефект зовсім не екологічний. При підвищених цінах на нафту собівартість «рапсового бензину» нижча за традиційну, а ціна його реалізації за нинішньої кон’юктури вища, ніж ціна пшениці, яку вирощено на тих самих площах. Цим все сказано. Головне — екологія тут лише ширма зубожілого шулера.

Якщо на перше місце ставити екологію, а не інтереси бізнесу, треба не лише вдосконалювати двигуни літаків та автомобілів, а й скорочувати видобуток нафти, газу, який зростає не щодня, а щогодини, іншого палива. Треба обмежити виробництво та реалізацію автомобілів, тиражувати досвід Сінгапура, де для придбання автомобіля потрібно спочатку отримати ліцензію, а кількість ліцензій регулюється з урахуванням навантаження на місто.

Починаєш побоюватися, що і ми самі, екологи-правознавці, уподібнюємося «наперстковикам», в яких кулька — предмет дослідження — зникає, затуманюється. У найбільш авторитетному за складом авторського колективу підручнику «Екологічне право України. Академічний курс» дається таке визначення: «Екологічне право — це комплексна галузь права, яка регулює суспільні відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища (тут і надалі курсив мій. — Б. Р.), використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки на користь нинішнього і майбутніх поколінь» [4, 10]. Нібито все зрозуміло. Але буквально на наступній сторінці з посиланням на понятійний апарат міжнародних правових актів і зміни, події в законодавстві Російської Федерації, стверджується: «При смисловій близькості понять «Навколишнє середовище» і «Навколишнє природне середовище» перше з них точніше відображає об’єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично природа, проте вона в чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі штучні. Під впливом науково-технічного прогресу за останні півстоліття сформувалося нове антропогенно-природне оточення, яке й отримало назву «середовище» (англ. — environ- ment)» [4, 11]. Ситуація констатується як факт, що не вимагає доказів. Природа, за Базаровим, не храм, а майстерня, і людина в ній працівник.

Дійсно, людство через експонентне зростання чисельності та технічної озброєності внесло кардинальні зміни у природу переважної частини регіонів Землі. Три десятиліття тому академік В. Мамутов писав: «У таких регіонах, як, наприклад, Донбас, йдеться вже не стільки про охорону «природного середовища, що нас оточує», скільки про «природу, що оточена нами». Під час розвитку такої тенденції може настати час, коли не природа буде середовищем для промисловості та транспорту, а останні стануть середовищем для природи».

Все правильно, лише сказавши «а», за логікою речей треба йти до кінця алфавіту. Як бачимо, автори цитованого підручника дають абсолютно інше трактування поняття екологічного права. Власне, це тепер право охорони навколишнього штучного природного середовища. На перший погляд — формальність, термінологічні розумування. Так воно і вийшло, бо, судячи зі змісту підручника, механізм охорони навколишнього штучного природного середовища ні на йоту не зазнав змін порівняно з минулим механізмом охорони натурального природного середовища. Але якщо ми дійсно визнаємо, що нас тепер оточує не природне, а штучне, істотно трансформоване природне середовище, підходи до його правового регулювання змінюються. І не просто змінюються, а змінюються кардинально.

Натуральна природа — це те, що самозароджується і самовідтворюється. Вона і була умовно предметом природоохоронного права. Штучна природа — продукт праці людини. Її відмінність від натуральної не в наборі видів — для зміни його в масі буде потрібно не рік і не десятиліття, — а у своєму призначенні: вона слугує, саме слугує людині, призначена задовольняти її потреби. Для додання і підтримки заданих якостей природного об’єкта потрібна реалізація комплексу відповідних організаційно-технічних засобів. У результаті вони зводяться до штучного відтворення природного об’єкта. Приклади: розорювання земель, внесення добрив, гідромеліорація, лісонасадження, цілеспрямована підгодівля звірів у мисливських господарствах тощо. І скільки не перейменовуй природоохоронне право на екологічне, воно сьогодні за реально поставленими завданнями і способами їх вирішення неминуче має трансформуватися в комплекс інститутів, що регламентують господарську та іншу діяльність з виробництва та порядку експлуатації штучних об’єктів, хоча і мають природну складову. (Доцільно для їх позначення ввести термін «природно-штучний об’єкт».) Що це означає — зрозуміло будь-якому юристу, знайомому хоча б з азами економіки і господарського права. Однак в екологічному праві його складова — право раціонального природокористування — не тільки не було повноцінним партнером природоохоронного права, але, без перебільшення, перебувало в забутті. Ситуація змінюється: у регулюванні відносин людини із штучно-природним навколишнім середовищем право раціонального природокористування має набути переважного значення.

Наважуся наголосити, що цілий ряд заходів, які в існуючій концепції трактуються як природоохоронні, реально такими не є. У теорії екологічного права не прийнято концентрувати увагу на фікціях, які становлять основу парадигм. Так, із пафосом стверджується: «Введення механізму плати за забруднення навколишнього природного середовища принесло позитивні результати. Реалізовано найважливіший природоохоронний принцип «забрудник платить», встановлений Організацією Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) у 1971р., як економічний принцип компенсації витрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням. Тепер забрудник зобов’язаний відшкодувати всі витрати щодо попередження забруднення навколишнього середовища і боротьби з ним» [5, 290]. Переконливих доказів немає, але звучить правдоподібно. Для неспеціаліста нібито все логічно. Дійсно, за викиди і скиди забруднюючих речовин треба платити, і платить той, хто забруднює. Але є економічна реальність: збори за забруднення в межах встановленого ліміту, а це основна їх частина, належать до витрат підприємства на виробничу діяльність, впливають на собівартість готової продукції та її ціну. За цією ціною продукцію купують споживачі. Це ми, зрештою, платимо за забруднення навколишнього природного середовища. Підприємство-природозабруднювач нічого не платить, воно є лише посередником. Сполучник «і» між підприємством і мною тут недоречний. Парадокс: я разом з іншими громадянами зазнаю збитку, і мене ж змушують вносити кошти на його погашення.

Так, платити потрібно. Але кому платити? Скільки платити? Нагадаю, розробці нормативів плати і санкцій передувала велика наукова робота за розрахунком усередненого збитку, що заподіюється викидами промислових забруднень сільському господарству, охороні здоров’я тощо. На жаль, як виявилось, під час планування і здійснення досліджень були допущені помилки методологічного й організаційного характеру. Як наслідок, отримані результати мали недоліки, що ставлять під сумнів саму можливість розробки на їх основі будь-яких екологічних нормативів [6, 14-30]. Якби суми розрахованого збитку, що підлягає стягненню, відповідями реаліям, ми б давно жили (якби взагалі жили) в пустелі. (До того ж до збитку найчастіше відносять викиди/скиди без належного оформлення дозволу, а після його отримання збиток нібито зникає.) Але з’ясувалося це, коли система екологічної відповідальності отримала законодавчу регламентацію.

Настав час чесно визнати: правдоподібну універсальну методику оцінки екологічного збитку за наявного рівня знань створити неможливо. Розрахунки здійснюються за обмеженою кількістю інгредієнтів, а їх нині — тисячі. Здійснювати дослідження по кожному з них фізично неможливо. До того ж щорічно список шкідливих речовин, що викидаються в навколишнє середовище, поповнюється новими. Чим вони загрожують людині та природному середовищу, з’ясовується далеко не відразу. Похибки, та ще й суттєві, неминучі при дослідженні навіть на локальному рівні. Додамо низький технічний рівень і поганий стан систем екологічного контролю, малий відсоток систем автоматичного контролю [7, 4].

За статистикою 30 % населення плацедозалежне, щиро вважає, що завдання права — добитися, щоб злодій сидів у в’язниці. Кількість правознавців з такою залежністю, напевно, ще більша. Біда екологічного права в тому, що юридична відповідальність перемістилася у ньому із завершального етапу в самусерцевину правового регулювання [8, 9]. Але, на відміну від християнської релігії*, де основна мета — направити грішника на шлях істини («приидох призвати не праведныя, но грешныя на покаяние» — Мф. 9:13; Мк. 2:17; Лк. 5:32), право, у тому числі й екологічне, це історично зумовлена форма оптимальної організації суспільства насамперед правослухняних громадян, їх творчої, соціально корисної діяльності.

Ефективність права зумовлена рівнем його сприйняття суспільством, наявністю економічно обґрунтованого, забезпеченого необхідними ресурсами механізму конструктивної взаємодії заходів, — не боюся цього терміна, — позитивного примусу і позитивного стимулювання в досягненні поставлених цілей.

Юридична відповідальність — це певний аналог страхового полісу на випадок виняткової, надзвичайної ситуації. Надмірне акцентування на юридичній відповідальності — безперечна ознака недосконалості правового механізму, а широке вживання заходів відповідальності — наочне свідоцтво недостатньої її ефективності. Вважати, що нібито може бути створене «право неправослухняних» громадян, консолідованих, спрямованих лише заходами відповідальності, — утопія.

Сьогодні ж маємо абстрактну, формалізовану систему юридичної відповідальності, що називається екологічною відповідальністю, яка відсунула в тінь позитивне регулювання і, як показала практика, не змогла забезпечити досягнення якості навколишнього природного середовища. Є підстави стверджувати, що вона економічно руйнівна і для окремих природокористувачів, і для народного господарства в цілому. Основна вада: екологічне право надлишково публічне, приватні інтереси особи відійшли на другий план. Землеробові, наприклад, не легше від того, що забрудник здійснює платежі до бюджету і відповідні фонди, виплачує штрафи, інші санкції, якщо держава не компенсує за їх рахунок його — землероба — конкретні, фіксовані втрати. (Аналогічна ситуація, зокрема, у сфері охорони здоров’я, туризму, комунального господарства і, повною мірою, — у проблемі компенсації збитку, що заподіюється кожному громадянинові.)

Дивним є терпиме ставлення у природоохоронному праві до поняття «відшкодування шкоди, заподіяної природі (навколишньому середовищу)» й обов’язки фізичних і юридичних осіб відшкодовувати цю шкоду. Якщо не уподібнюватися Ксерксу, який колись наказав в якості покарання висікти море, то природа, при всій її значущості, не може бути суб’єктом права ні у статусі позивача, ні у статусі відповідача. Шкода заподіюється не природі, а конкретним природокористувачам. Тому якщо конструювати не абстракцію, а реальну, таку, що підлягає не лише якісним, а й кількісним оцінкам, економіку природокористування, то її гасло не просто «Забрудник платить!», а «Забрудник компенсує шкоду, заподіяну природокористувачу!» Тоді з’являється можливість наблизити оцінку шкоди до реальної і, що найголовніше, зробити наочною, персоніфікованою роботу щодо її запобігання, яка у багатьох випадках має покладатися не лише на забрудника, а й на потенційного потерпілого. Сторони, як правило, можуть знайти прийнятні рішення, що не вимагають непродуктивних витрат на скорочення викидів забруднюючих речовин. Один із варіантів — зміна структури вирощуваних сільськогосподарських культур з урахуванням стійкості їх до забруднень за умови здобуття рівноцінного прибутку. Цілий спектр варіантів рішень має проблема запобігання захворюваності населення.

Незважаючи на парадоксальність завдання, обов’язок вживати заходів щодо запобігання і зменшення збитку має покладатися і на суб’єктів господарювання, і на громадян. Останні, всі без винятку, а ті, хто проживає в зоні поширення шкідливих викидів, — особливо, серед інших заходів зобов’язані систематично проходити медогляд, реалізовувати програми поліпшення імунної системи, запобігання негативному впливу на організм цілого ряду чинників, у тому числі конкретних хімічних і фізичних впливів.

Цілком зрозуміло, що навіть у спорі лише суб’єктів господарювання з’ясувати істину дуже не просто. За загальним правилом, у регіоні діє не одне, а декілька підприємств-природокористувачів з різним набором викидів. Експериментальних даних (продовжуючи сільськогосподарську тематику) як саме і який викид впливає на показник врожайності тієї чи іншої сільськогосподарської культури,недостатньо. Не однозначно вирішується питання, як відбиваються на врожаї порушення технології сільськогосподарських робіт, як добитися об’єктивної фіксації цих відступів, яка роль кваліфікації працівників, сумлінності ставлення до праці. Тому передчасно пропонувати регламентувати обов’язковість визначення заподіюваного збитку і розрахунків за його компенсацією безпосередньо суб’єктами господарювання. Але рівною мірою настільки ж необґрунтовано вважати підприємство-природокористувача абсолютно безправним у відносинах з державою в частині оцінки екологічного збитку. Суб’єкти господарювання можуть і повинні володіти правом контролю об’єктивності плати за забруднення середовища. Для цього їх доцільно наділити повноваженнями ініціювати процедуру екологічного розслідування — індивідуально або в кооперації з іншими суб’єктами господарювання — для з’ясування розміру реальної шкоди, що завдається кожним природокористувачем. Потрібний масштабний експеримент, за результатами якого можна приймати рішення. (Прецедент є. Перш ніж розроблений економіко-правовий механізм управління природокористування був схвалений, СМ СРСР зобов’язав провести експеримент у ряді регіонів країни.) На цьому треба зосередити зусилля вчених і практиків.

Проте проблема компенсації екологічної шкоди реальним потерпілим не єдина. Напевно, важко встановити зв’язок між скиданнями забруднюючих речовин у річку Сіверський Донець і повенями в Західній Україні. (Знищення лісів й інші чинники треба оцінювати у глобальному масштабі.) Давайте відверто визнаємо, що разом із компенсацією шкоди, розмір якої обчислюється хоча б за наближеними локальними методиками, потрібний податок, надходження від якого витрачаються на загальнодержавні екологічні цілі. Його обчислювання має здійснюватися за загальними для оподаткування, спрощеними принципами, скажімо, враховуючи прибуток підприємства і клас небезпеки речовин, що переробляються. Витрачання зібраних коштів повинно відбуватися не за принципом «всім сестрам (Акимівці, Бердянську) по сережці», а враховуючи об’єктивні державні інтереси.

Основна перевага пропонованого підходу — ми відходимо від формалізованої, не обґрунтованої реальними розрахунками існуючої методики визначення розміру шкоди, завданої забрудненням навколишнього природного середовища. Розрахунки за завдану шкоду між конкретними суб’єктами господарювання поставлять їх на предметну основу, дадуть змогу обмежити корупційні інтереси чиновників.

Видається виправданим повернутися до заміни Державного природоохоронного фонду запропонованим мною з самого початку Екологічним банком, що дасть змогу включити у програму складову самоокуповування витрат на охорону природи. На відміну від Фонду, Екологічний банк надаватиме для проведення природоохоронних заходів суб’єктам господарювання безпроцентні, але підлягаючі поверненню, кредити, що значно звузить сферу тотальної крадіжки і корупції, що нині склалася. Екологічний банк має бути неприбутковим — будь-який прибуток об’єктивно буде отриманий за рахунок невиправдано завищених платежів за природокористування, тобто шляхом вилучення частини зароблених доходів кожного громадянина України. Буде ліквідовано існуючий парадокс, коли з Екологічного фонду безповоротно субсидуються приватні підприємства, збільшуючи тим самим доходи їх власників. На жаль, проблема нині навіть не порушується.

Реалізація нової редакції гасла потребує встановлення певних процесуальних відносин між державою, забрудником, потерпілим і бізнесом у цілому. Стає очевидною необхідність формування в перспективі галузі еколого-процесуального права з широким, багато в чому нетрадиційним, спектром регульованих відносин.

Нині обґрунтовано посилюється акцентування на розширенні суспільного контролю за прийняттям і виконанням управлінських рішень на всіх рівнях господарювання. Ініціатива заслуговує на найширшу підтримку. Проте рівною мірою необґрунтовано не приділяється належної уваги іншій, не менш, а якщо об’єктивно, — найбільш ефективній формі забезпечення ефективності управлінських рішень, заснованій на приватному економічному інтересі. Говорять: «Хто платить, той і замовляє музику». Сформулюємо на цій основі прагматичніший варіант постулату: «Ніхто не платитиме, якщо не впевнений, що почує хорошу музику». Перелік «замовників музики» обширний. Зупинимося на потенціалі одного з них.

Моя знайома, кандидат юридичних наук, придбала автомобіль, застрахувала його, самостійно здала іспити, отримала посвідчення на право керування автотранспортом і буквально на наступний день, при першому ж виїзді, розбила автомобіль ущент. Тепер вирішує питання про отримання законної страхової винагороди. Питання про провину екзаменаційної комісії, що не виявила у майбутнього водія відсутності належних навичок, взагалі не порушується. Така відповідальність навіть не передбачена. У ряді зарубіжних країн знайшли більш просте й ефективне рішення: іспити у майбутнього водія приймають не співробітники ДАІ або МРЕВ, а спеціалісти компанії, що страхує автомобіль. Пояснювати логіку такого рішення зайво. Моя знайома ще довго проходила б навчання, перш ніж самостійно сіла за кермо. Не виключено, що через фізіологічні чи психологічні особливості права на водіння автомобілем їй взагалі ніколи б не видали.

Розглянемо проблему ширше. На Заході ліцензування підприємства, діяльність якого визнається джерелом підвищеної небезпеки, здійснюється лише після його страхування. У нас у цьому питанні суцільний туман. Візьмемо, наприклад, вугільну промисловість. Аварії трапляються у всьому світі. Але за кількістю жертв на одну тисячу тонн здобутого вугілля конкурентів Україні немає. «Показательно, любой мало-мальски грамотный профессионал знает, что ни одну из украинских шахт на сегодня не застраховала бы ни одна европейская страховая компания. В силу полного несоответствия международным стандартам добычи угля. А если бы каким- то чудом застраховала, то, к примеру, шахта им. Засядько после первой же аварии с человеческими жертвами и страховой экспертизы выплатила бы столько компенсации родственникам погибших, что уже никогда не смогла бы возобновить свое производство» [11, 9]. Не потрібний Держміськтехна- гляд, не потрібна купа міністерств та інших організацій. Той, хто платить компенсацію зі своєї, а не з державної кишені, зробить усе можливе, аби ймовірність виплат була мінімальною.

У питаннях охорони навколишнього природного середовища ми постійно стверджуємо про гармонізацію нашого і західного законодавства. В Україні законодавчо регламентовано обов’язкове екологічне страхування.

Тож давайте максимально використовувати його потенціал для дотримання екологічних стандартів, критично оцінивши свої та західні недоліки в цій справі. Державі також дістанеться ділянка роботи — страхових компаній у світі багато, в Україні — сотні, «одноденок» серед них чимало. За ними слід пильнувати.

У межах статті неможливо охопити все коло актуальних проблем раціонального природокористування, але сподіваюся, що ініціатива редакції журналу «Право України» отримає продовження в широкій дискусії правознавців-екологів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Писковский В. Скандал денег не добавил // Зеркало недели. — 2009. — № 15 (743). — С. 7.
2. Закон і бізнес. — 2009. — № 12 (896). — С. 20.
3. Розовский Б. Г., Гусаков В. В. Методика расчета единых лимитов выбросов загрязняющих веществ для двух и более предприятий. — Луганск, 1992.
4. Екологічне право України : академ. курс : підруч. — 2-ге вид. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2008. — С. 10.
5. Костицький В. В. Екологія перехідного періоду : право, держава, економіка (економіко-право- вий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні). — К., 2001.
6. Розовский Б. Г. Становление эколого-правового механизма охраны окружающей природной среды : как это было // Екологічне законодавство України : стан та перспективи розвитку : матеріали міжнар. конф. / Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. — Х., 2007; Розовский Б. Г.Эконо- мико-правовой механизм охраны окружающей природной среды : мифы и реальность // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. Спецвипуск. — 2008. — Ч. 1. — С. 14-30.
7. «Дезинфекція» бюджету // Закон і бізнес. — 2009. — № 19 (903).
8. Бринчук М. М. Эколого-правовая ответственность — самостоятельный вид ответственности // Государство и право. — 2009. — № 4.
9. Бринчук М. М.Безответственность в современном экологическом праве // Государство и право. — 2010. — № 11.
10. Бринчук М. М. Государство и право. — 2010. — № 11. — С. 56.
11. Справка «ЗН» // Зеркало недели. — 2009. — № 5 (733). — С. 9.