1. Зарубіжний досвід правового регулювання договору та перспективи його виконання в України

У сучасних умовах зростання мотивуючої ролі договірних правовідносин важливо привести механізм цивільно-договірного правового регулювання виконання науково-дослідних робіт у відповідність до прогресивних форм інноваційного забезпечення реалізації наукових досягнень із залученням сучасних наукових структур, створення сприятливих умов для реалізації правосуб’єктності зарубіжних вчених та вчених  України як основних суб’єктів наукової і науковотехнічної діяльності.

Чільне місце в державних програмах розвинених країн щодо стимулювання інноваційної діяльності, заохочення дрібних і середніх дослідницьких фірм та незалежних винахідників посідають питання державної допомоги в організації і проведенні науково-дослідних робіт, а також інноваційних проектів НДДКР. Ця допомога реалізується за декількома напрямками, головні з яких — проведення наукових досліджень на замовлення державних органів з прямим державним фінансуванням затрат на них, надання дотацій і різноманітних субсидій та позик, створення ризикових (венчурних) фондів для фінансування інновацій.

У США такі програми зі стимулювання інноваційної діяльності реалізуються насамперед через ефективну кредитну політику фінансування науки і техніки. Відповідно до Закону США про податки, ставку податку на кредити, запитувані для фінансування досліджень і розробок, зменшено з 25% до 20%. Державна допомога на розвиток науки і техніки у Сполучених Штатах ґрунтується на добре відпрацьованій системі договорів [9, c. 504].

При цьому найбільшим замовником на проведення наукових розробок є Міністерство оборони США, яке бере на себе фінансування цілого циклу НДДКР. Найпоширенішою формою договору є “фіксований за цінами” договір стимулювання, який передбачає: видатки на проведення наукових досліджень і розробок; частку прибутку, одержувану науковим центром за результатами робіт, або розмір премії, виплачуваної державою за виконану розробку; максимальну вартість договірної продукції; пайку участі підприємства і держави у прибутках. З 1986 р. у США реалізується державна програма ВІР, скерована на розширення НДДКР, стимулювання винахідництва і прискорення впровадження науково-технічних досягнень на дрібних підприємствах.

Побутують також різноманітні форми взаємодії університетської науки з виробництвом, а саме: партнерство університетів і фірм; консорціуми для здійснення довготривалих цільових досліджень; об’єднання, створювані університетами і компаніями для надання наукових послуг; промислово-університетські кооперативні наукові центри, створювані за участі національного наукового фонду США і за його фінансової підтримки; наукові і високотехнологічні агломерації (технополіси), які забезпечують максимальне зближення науково-дослідної і матеріальної баз. Такі організаційні форми забезпечують університетам їхні законні права на володіння патентами, а причетні компанії у разі доведення результатів розробки певної теми до патентування дістають переважне право на купівлю ліцензії на пільгових умовах.

У Франції, Великобританії, ФРН і Японії передбачається субсидування з державного бюджету цільових державних програм, які діють у ключових галузях економіки. До того ж у Франції і Японії, а також у Швеції, визнано доцільним створення таких державних структур, які б надавали винахідникові субсидії на всіх етапах інноваційного процесу, аж до збуту продукції на ринку. Уряд ФРН допомагає проводити дослідження переважно дрібним і середнім фірмам у вигляді часткової оплати праці дослідницького персоналу — в середньому близько 40% відповідного фонду заробітної платні, а також через пряме фінансування близько 30-40% кошторисних затрат на розробки, які здійснюються за державними замовленнями. Поза тим, існує досить поширена практика надання безвідплатних позик, які сягають 50% затрат на впровадження новацій [3, c. 45].

Державна система стимулювання винахідницької діяльності в Австрії базується на фінансовому забезпеченні інноваційних завдань численними спеціальними державними фондами із залученням приватних банків.

А, скажімо, у Великобританії ще і широко застосовується система конкурсів, що їх практикують міністерства техніки, торгівлі і промисловості, з метою фінансування розробок найперспективніших новаторських ідей.

У Південній Кореї на поточні видатки підприємств на науково-дослідні роботи надається 10% скидки.

В Угорщині задля технічного розвитку підприємств податки у вигляді відрахувань від прибутку, одержаного в результаті реалізації науково-дослідних робіт, зменшуються на 75% супроти встановлених загальними нормативами. Окрім цього, для таких підприємств зменшуються розмір податків на майно і накопичення, розмір відрахувань від заробітної платні працівників.

У Великобританії останнім часом на базі університетів створюються наукові інженерні центри, які сприяють встановленню тісніших зв’язків між наукою і виробництвом, і теж підтримуються державою через податкові пільги, безвідплатні позики тощо.

Патентні законодавства практично усіх країн передбачають режим виняткових прав на винахід, підтверджених видачею автору винаходу патенту компетентним державним органом чи відомством. Водночас право на одержання патенту, а отже, і виняткових прав на винахід, за законодавством деяких країн, належить як винахіднику, так і його правонаступнику (Румунія, Франція) або винахіднику і його законним представникам (Канада). Аналіз патентного законодавства дає можливість дійти висновку, що поняття “законний представник” є значно ширшим, аніж “правонаступник”.

Важливою вимогою федеральних органів до некомерційних організацій і малих підприємств є зобов’язання останніх заявити про те, що винахід створено за підтримки уряду, і що уряд володіє певними правами на цей винахід. Для некомерційної організації передбачається обмеження щодо відступання прав на винахід без схвалення федерального органу, окрім випадку, коли таке відступання здійснюється на користь організації, однією з основних функцій якої є управління винаходами, і за умови дотримання цілої низки інших вимог, прямо визначених Патентним Законом. Заслуговують на увагу і підпункти 1, 2 пункту “f” параграфа 202 Закону щодо надання ліцензій третім особам. Також вельми показовими в цьому Законі видаються особливі (march-in) права федерального органу (параграф 203) [4, c. 162].

Викладені вище норми законодавства сприяють і підтримці добросовісної конкуренції, необхідної за умов ринкової економіки, і стимулюванню самого ринку. Окрім того, в Законі США містяться положення, які враховують інтереси приватних осіб — винахідників і стимулюють їхню діяльність. Так, у разі виплати стипендій або грошових допомог особам, котрі закінчили навчатися в університеті і ведуть при ньому дослідницьку роботу, субсидії на вишкіл чи будь-яка інша угода щодо фінансування не можуть мати положень, які б надавали федеральному органу права на винаходи, створені фінансованими таким чином особами. Отже, в Законі США виокремлено такий об’єкт промислової власності, як промислова власність федерального органу або федеральна промислова власність, що має спеціальний правовий режим використання і охорони, за якого дотримується баланс інтересів усіх зацікавлених сторін. Здійснюється контроль за державними коштами, зокрема, за їх використанням, оберігаються необхідні економічні умови, які забезпечують подальший розвиток цілого економічного потенціалу, а не лише науково-технічного. Зважаючи на детальний розгляд питання про промислову власність у США, видається корисним і незайвим врахувати досвід цієї країни щодо правового регулювання патентно-правових відносин в Україні.

Однак, ураховуючи рекомендаційне призначення Модельного цивільного кодексу країн СНД 1993 р., треба визнати позитивним факт правового урегулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, що має особливо практичне значення для подальшої кодифікації цивільного законодавства, зокрема для розробки і легалізації нового Цивільного кодексу України, гл. 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт», щодо визначення підстав договірних правовідносин у зазначеній сфері (статті 892-900) [8, c. 965].

ЦК України наводить визначення вказаного договору, вказує на сторони договірних зобов’язань, зокрема зобов’язання виконавця щодо проведення наукових досліджень, замовника — щодо прийняття виконаної роботи та оплати. Однак характер виконуваних робіт не розкривається, а також поза межами визначення залишилося питання про науковий результат як погоджений сторонами бажаний об’єкт правового регулювання, що знижує цінність офіційного визначення, оскільки чітко не встановлює істотні ознаки як договору на виконання науково-дослідних робіт, що мали б спрямовуватися на отримання конкретного, індивідуально обумовленого сторонами наукового результату.

У запропонованій офіційній редакції вказується лише на сам процес проведення наукового дослідження, а не на виконання конкретних науково-дослідних робіт фундаментального або прикладного спрямування.

У цьому аспекті певний інтерес має «договір на створення і передачу науково-технічної продукції», передбачений ст. 331 ГК України, який навіть за назвою вказує, що це мають бути наукові дослідження, у процесі яких передбачаються створення і передача науково-технічної продукції, під якою зазначена стаття визнає завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги тощо, погодженими із замовником, що виконуються чи надаються суб’єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями), а також науково-дослідними та подібними підрозділами підприємств, установ, організацій [3, c. 46].

2. Перспективи вдосконалення правового регулювання договору на виконання науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських і технологічних робіт

На сьогоднішній день очевидно, що ціла низка питань, які мали б отримати завершене правове регулювання, містять прогалини, зокрема:

а)       відсутні приписи щодо істотних умов договору на виконання науково-дослідних робіт;

б)       назва договору на науково-дослідні роботи не передбачає власне процесу їх виконання, стадії проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень;

в)       не розкрита специфіка науково-дослідних робіт як процесу пізнання об’єктів наукових досліджень у процесі творчої, інтелектуальної праці вчених;

г)       надзвичайно обмежені права сторін на результати науково-дослідних робіт та обов’язки замовників, що ставить їх правовий стан у вигідніше становище, ніж виконавців;

д)       суттєво переобтяжені обов’язки виконавця, які ототожнюються з підрядником, що не можна визнати виправданим, зважаючи на особливості проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, та не мають спільного із іншими різновидами підрядних договорів (будівельних, побутових тощо);

е)       відсутні приписи щодо юридичної, зокрема майнової відповідальності замовників. Проте відповідальність виконавця встановлена за невиконання або неналежне виконання договору, якщо не доказано, що таке порушення сталося з його вини, зобов’язання щодо компенсації збитків у формі реальної шкоди у межах вартості науково-дослідних робіт, якщо договором не встановлено інші вимоги.

Отже, і в цьому визначенні та найменуванні договору на створення і передачу науково-технічної продукції є певна неузгодженість, оскільки за основними ознаками зазначеного договору зобов’язання виконавця зводяться до виконання науково-дослідних робіт, відповідно до завдань замовника і зовсім не йдеться про створення відповідного наукового результату як наслідку завершення виконання вказаних робіт, який і мав би передаватися замовнику відповідно до встановленого Акта приймання-передачі створеної науково-технічної продукції [9, c. 510].

Далі законодавчі приписи ЦК України визначають особистий характер виконання науково-дослідних робіт та можливість залучення до їх виконання інших осіб за згодою замовника, підстави передання, прийняття та оплати цих робіт, або їх окремих етапів, встановлюють конфіденційність відомостей щодо предмета договору, ходу виконання та одержаних наукових результатів.

Зміст договірних правовідносин відповідно до вимог ЦК України складають права та обов’язки сторін договору на виконання науково-дослідних робіт, дещо обмежені обов’язки виконавця, наслідки неможливості досягнення наукового результату не з вини виконавця та обов’язки замовника щодо компенсації витрат виконавця, одностороння відповідальність виконавця за порушення договору на виконання науково-дослідних робіт.

Очевидно, що прорахунки Модельного цивільного кодексу країн СНД 1993 р. відтворені певною мірою і у ЦК України, як, до речі, і у ЦК Російської Федерації (статті 769-778), із тією лише відмінністю, що, скажімо, у російському ЦК міститься окрема ст. 778 про правове регулювання договорів на виконання зазначених робіт, в якій міститься посилання як щодо застосування окремих загальних норм цього Кодексу, так і норм, що регулюють різні види підрядних робіт, договору купівлі-продажу, поставки товарів та ін., тобто як це передбачено у Модельному цивільному кодексі країн СНД 1993 р.

У той же час наявний позитивний досвід законодавчого правового регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, що пов’язується із кодифікацією Цивільного кодексу України, зокрема, сукупності законодавчих приписів, які спрямовані на правове опосередкування виконання наукових фундаментальних та прикладних досліджень.

Із проведеного аналізу законодавства у цій сфері слідує, що така сукупність правових приписів утворює відповідну самостійну підсистему в регулюванні цивільних договірних правовідносин, яка є складовою цивільного договірного права та утворює відносно упорядковану правову спільність як інститут цивільного законодавства і права, що відрізняються за характером наукової і науково-технічної діяльності, науковим результатом завершених науково-дослідних робіт від договірних підрядних правовідносин та відповідного інституту будівельного чи побутового підряду [5, c. 182-183].

Це обумовлюється не лише наявністю окремого розділу в ЦК України та наявних законодавчих приписів, а й застосуванням у процесі правореалізації субсидіарно-правових норм, що регулюють відносини у галузі науки і науково-технічної діяльності, інших споріднених галузей законодавства України, пов’язаних із науковою і науково-педагогічною діяльністю та проведенням наукових досліджень відповідними суб’єктами з метою досягнення певних наукових результатів, як об’єктів правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та можливих об’єктів права інтелектуальної власності.

Діалектичний зв’язок у механізмі правового регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та їх різновиду на створення і передачу науково-технічної продукції мають такі законодавчі акти України: Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. (у редакції Закону України від 1  грудня 1998 р.), Закон України «Про освіту» (у редакції Закону України від 23 березня 1996 р.), Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р., Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 12 січня 2006 р., Закон України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх національного комплексу» від 7 лютого 2002 р. (у редакції Закону України від 29 грудня 2004 р., Закон України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 р. , інші закони та акти законодавства України.

Зокрема, у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» дається визначення наукової, науково-технічної діяльності, інших видів наукової діяльності (науково-педагогічної, науково-організаційної), фундаментальних та прикладних наукових досліджень, наукової роботи, наукового результату, науково-прикладного результату, а також визначення вченого (молодого вченого), наукового, науково-педагогічного працівника науково-дослідної установи.

Просте і лаконічне визначення наукової діяльності орієнтує дослідника договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та розмежування цих правовідносин із підрядними саме з точки зору інтелектуальної, творчої діяльності, спрямованої на одержання і використання нових знань, яка реалізується у формі фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у той час, як підрядні правовідносини спрямовуються на проведення будівельних, монтажних робіт тощо або надання відповідних послуг щодо створення матеріального, технічного тощо об’єкта чи його обслуговування.

Виходячи з того, що наукова робота — дослідження з метою одержання наукового результату, тобто нових знань, виділяємо іншу істотну ознаку, яка характеризує зазначені договірні правовідносини, як самостійні у системі договірного цивільного права [3, c. 47].

Важливим для визначення особливостей договірних правовідносин є виявлення виконавців науково-дослідних робіт, які відповідно до зазначеного закону можуть бути лише суб’єкти наукової і науково-технічної діяльності.

Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» дозволяє виявити особливості правового становища державних та недержавних наукових установ, національних наукових центрів, Національної академії наук України та галузевих академій, вищих навчальних закладів щодо здійснення наукової і науково-технічної діяльності, громадських наукових організацій та категорії вченого, як суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності та носіїв відповідних прав, обов’язків та юридичної відповідальності договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт.

У той же час зазначений закон визначає законодавчі засади бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності, яке здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування, передбачає порядок формування державного замовлення на науково-технічну продукцію, яке формується щорічно центральним органом виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності та центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики на основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій і продукції і затверджується Кабінетом Міністрів України, відповідно до законодавства. Зазначений закон регламентує також інші питання, пов’язані з виконанням фундаментальних та прикладних науково-дослідних робіт, зокрема засади конкурсного відбору — на основі цільових проектів державних цільових та науково-технічних програм із пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснення на конкурсних засадах фінансової та матеріально-технічної підтримки заходів, спрямованих на впровадження пріоритетних науково-технічних розробок та новітніх технологій у виробництво тощо.

Проте зазначений закон не передбачає можливостей поширення на зазначені правовідносини, особливо у частині укладання договорів на виконання науково-дослідних робіт, законодавства, що регулює закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, оскільки виконання цих робіт за відповідними договорами не є у прямому розумінні підрядними, ураховуючи що в їх основі закладається творча, інтелектуальна праця виключно суб’єктів наукової, науково-технічної діяльності, яка спрямована на отримання саме наукового результату як об’єкта права інтелектуальної власності, що відрізняє зазначені правовідносини від категорії підрядних, та на які не повинно поширюватися законодавство про тендерну закупівлю товарів, робіт і послуг. Таким чином, конкурс є найбільш оптимальною організаційно-правовою формою визначення виконавців науково-дослідних робіт в означених правовідносинах [3, c. 48].

Передбачено також захист права інтелектуальної власності розробників науково-дослідних робіт. Із цією метою обов’язковими умовами договору (контракту), на підставі якого виконуються науково-дослідні роботи, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, є визначення суб’єктів права інтелектуальної власності, зобов’язання сторін щодо охорони прав на створені об’єкти інтелектуальної власності, визначення сторони, яка буде сплачувати винагороду суб’єктам права інтелектуальної власності, згідно із законодавством України, що є реальною гарантією забезпечення прав виконавців договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт.

У регулюванні договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт чільне місце належить приписам законодавства про освіту, зокрема вищу освіту, беручи до уваги, що вищий навчальний заклад, зокрема ІІІ-IV рівнів акредитації, поряд з іншими завданнями здійснює наукову та науково-технічну діяльність — та належить до одного з головних завдань зазначених вищих навчальних закладів (п. 2. ст. 22 Закону України «Про вищу освіту»).

Наукова та науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітньої діяльності і здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності у системі вищої освіти, яка забезпечується, зокрема, спрямуванням фундаментальних, прикладних досліджень і розробок на створення і впровадження нових конкурентоздатних техніки, технологій та матеріалів.

Із цією метою вищі навчальні заклади укладають договори на виконання науково-дослідних робіт, визнаються суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності і можуть виступати виконавцями фундаментальних і прикладних наукових досліджень, залучаючи для виконання науково-дослідних робіт наукових та науково-педагогічних працівників ВНЗ у межах основного робочого часу, а також провідних учених і науковців, науково-педагогічних працівників інших закладів та наукових установ і організацій, участі в організації наукових, науково-практичних, науково-методичних, науково-методологічних семінарів, конференцій, конкурсів та інших наукових робіт на підставі окремих договорів на виконання зазначених досліджень.

Безпосереднє відношення до регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт мають приписи інноваційного законодавства, які встановлюють принципи забезпечення взаємодії науки і освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності, об’єкти цієї діяльності, зокрема нові знання та інтелектуальні продукти, інноваційні програми і проекти тощо, різноманітні суб’єкти, що проводять в Україні зазначену діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають кошти у реалізацію інноваційних проектів, встановлюють правовий режим цього проекту, визначають юридичне значення державної реєстрації таких проектів, а також режим інноваційного продукту як результату виконання інноваційного проекту і науково-дослідної розробки нової технології чи продукції з виготовлення експериментального зразка чи дослідної партії, інноваційної продукції та правове становище інноваційного підприємства як юридичної особи, якщо понад 70 % обсягу його продукції — це інноваційні продукти, або вказана продукція встановлює організаційно-правові форми інноваційних підприємств (інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, технополісів, технопарків тощо), особливості окремих форм регулювання у цій сфері. Це набуває особливого значення щодо залучення вказаних підприємств до виконання науково-дослідних робіт як їх виконавців, визначення їх правового становища, як можливих суб’єктів договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та отримання якісних наукових результатів у формі інноваційних продуктів, інноваційної продукції тощо [6, c. 124-125].

У контексті викладеного науково-практичну спрямованість у регулюванні договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та деталізації положень Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» має спеціальний Закон України «Про особливості правового режиму діяльності НАН України, галузевих академій наук та статусу їх національного комплексу» у редакції закону від 29 грудня 2004 р., діяльність та цільове призначення якого власне відбито у назві цього Закону, який встановлює особливості вказаних академій як суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності та виконавців-суб’єктів договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт. У той же час, на наш погляд, надання правового статусу «Національної» Академії правових наук України не лише уточнює нинішню назву, а вносить корективи щодо визнання зазначеної академії як Національної за рівнем організації наукових досліджень у галузі державотворення і права в Україні, що проводить комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення, має світове визнання своєї діяльності та повинна бути прирівняна за рівнем наукових досліджень із визнанням відповідних функцій та преференцій до НАН України.

Певні особливості у регулюванні договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, особливо у частині суб’єктного складу цих правовідносин, привносить Закон України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 р., як нову форму інтеграції науки, освіти, виробництва, інноваційних компонентів щодо проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, отримання інноваційних конкурентоспроможних наукових результатів.

Суттєвий вплив на формування правосуб’єктності сторін, наповнення договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт сьогодні справляє Закон України «Про авторське право та суміжні права» у редакції Закону від 11 липня 2001 р. стосовно авторського права на створені об’єкти, тобто твори у галузі науки, літератури та мистецтва, визначені ст. 8, що підлягають правовому захисту відповідно до приписів цього закону [3, c. 52].

Задля удосконалення правового регулювання відносин, що виникають при виконанні науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, пропонується внести такі зміни до чинного законодавства:

а) викласти частину 1 статті 892 ЦК України у такій редакції: “За договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт виконавець (підрядник) зобов’язується провести за завданням замовника науковий пошук, дослідження, розробити нове положення чи підхід, зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов’язується прийняти виконану роботу та оплатити її”;

б) статтю 892 ЦК України доповнити положенням про те, що законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт;

в) статтю 331 ГК України, яка має назву “Договір на створення і передачу науково-технічної продукції” перейменувати на “Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт ”;

г) доповнити главу 62 ЦК України нормою, у якій би містилась вказівка на письмову форму договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт;

д) главу 62 ЦК України доповнити статтею такого змісту:

“У договорі на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт визначається ціна робіт або спосіб її визначення.

Ціна за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт може бути визначена кошторисі”.

Висновки

На підставі проведеного аналізу правового регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт можна вважати, що:

1. Укладенню договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт передують науково-технічні та планові передумови. Науково-технічні передумови є обов’язковими під час укладення будь-яких договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт і включають розробку технічного завдання; наявність у виконавця необхідного обладнання для проведення передбачених договором робіт, а за умови його відсутності – можливість оренди такого обладнання; проведення патентних та інших інформаційних досліджень. Планові передумови притаманні лише договорам публічної спрямованості, які опосередковують відносини, що забезпечують отримання інноваційного продукту під час здійснення інноваційної діяльності й засновані на державному замовленні.
2. Порядок укладення договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт залежить від змісту та обсягу робіт, що будуть виконуватися. Якщо роботи є нескладними та невеликими – договір укладається за схемою „оферта-акцепт”. У випадку необхідності деталізації, уточнення, визначення умов і джерел фінансування, проведення попередніх перевірок та досліджень – укладення договору відбувається шляхом тривалих переговорів.
3. Під час укладення договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт на основі державного замовлення, сторони мають дотримуватися передбаченої чинним законодавством процедури, яка відрізняється від загального порядку укладення договорів, заснованих на державному замовленні.
4. У зв’язку з тим, що договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт є консенсуальним, моментом його укладення є досягнення згоди з усіх істотних умов договору. Оскільки предмет договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт деталізується в технічному завданні, то моментом укладення договору може бути момент передачі технічного завдання (технічних вимог) чи програми від замовника до виконавця. У тому випадку, коли технічне завдання розроблялося самим виконавцем, у нього ж і залишилося, а також було попередньо узгоджено з замовником, моментом укладення договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт можна вважати отримання акцепту оферентом.
5. З прийняттям нового ЦК України, приписи якого унормували договірні засади виконання науково-дослідних робіт, створені законодавчі основи для формування і подальшого розвитку комплексного міжгалузевого правового інституту цивільного законодавства і відповідної галузі права, різновидом якого можна вважати інноваційний господарський договір на створення і передачу науково-технічної продукції.
6. Зазначений правовий інститут унормовує договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт, які виокремилися як самостійні цивільні правовідносини договірного права із підрядних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт та відповідно на створення і передачу науково-технічної продукції.
7. Очевидно, що сучасний рівень розвитку правового регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт не повною мірою відповідає кодифікаційним потребам і запитам практики застосування законодавства України про наукову та науково-технічну діяльність, у цілому законодавства про науку і вищу освіту, інноваційну діяльність тощо, що обумовлює доцільність синхронізувати у цій частині принципи їх законодавчих засад, привести їх у відповідність до соціальних запитів і потреб держави з тим, щоби підняти на рівень європейських і світових стандартів якість і конкурентоспроможність результатів науково-дослідних робіт як можливих об’єктів виключного і абсолютного права інтелектуальної власності.

Список використаних джерел

1. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні : Закон України від 16 січня 2003 року // Голос України. — 2003. — 13 лют. — № 28
2. Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23 грудня 1993 р. (у ред. Закону України від 11 лип. 2001 р. // Відом. Верхов. Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 214.
3. Андрейцев В. А. Розвиток правового регулювання договірних відносин на виконання науково-дослідних робіт // Юрист України. – 2011. — №2. –с. 45-53
4. Андрейцев В. Правове регулювання договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт: історико-правовий аспект // Вісник Академії правових наук України. — 2010. — № 3. — С. 151-165
5. Андрейцев В. Умови та підстави зміни і припинення договірних правовідносин при виконанні науково-дослідних робіт // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 3. — С. 180-190
6. Бервено С.Н. Проблеми договірного права України: моногр. / Бервено С.Н. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 392 с.
7. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві: моногр. / Боднар Т.В. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с.
8. Великанова М. М. Співвідношення договорів на створення та використання об’єктів інтелектуальної власності з договорами на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт // Держава і право: зб. наук. праць. – Спецвипуск. – К., 2005. – С. 339–343.
9. Великанова М. М. Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт як спосіб підвищення світової новизни технічних розробок // Адвокат. – 2005. – № 9. – С. 15–17.
10. Великанова М. М. Порядок укладення договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт / М. М. Великанова // Адвокат. – 2005. – № 12. – С. 12–14.
11. Великанова М. М. Формування ціни за договорами на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт / М. М. Великанова // Актуальні проблеми політики: зб. наук. праць. – Вип. 28. – Одеса, 2006. – С. 232–236.
12. Модельний ЦК країн СНД 1993 р. // Кодифікація цивільного законодавства на українських землях: в 2 т. / за ред. Р.О. Стефанчука та М.О. Стефанчука. – К.: Правова єдність, 2009. – Т. 2. – С. 965–1218
13. Олюха В.Г. Виконання науково-дослідних робіт або дослідно-конструкторських та технологічних робіт / Олюха В.Г. // Науково-практичний коментар Цивільного Кодексу України: в 2 т. / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер. – 2005. – Т. ІІ. – С. 504–511.
14. Олюха, В. Наслідки неможливості досягнення результату у договорах на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт як підстава припинення зобов’язань // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9. —  С. 58-59