Вступ.

Розділ 1. Передумови розвитку дипломатії галицьких князів.

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа.

1.2. Поділ Галицько-Волинської Русі Угорщиною та Польщею.

1.3. Дипломатія Романовичів у роки об'єднання Волині з Галичиною.

Розділ 2. Характерні риси дипломатії Данили Галицького.

2.1. Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х pp.

2.2. Перетрактації Данила Романовича з папським престолом.

2.3. Стосунки з Литвою та ятвягами.

2.4. Коронація Данила в контексті зовнішньої політики Галицько-Волинської Русі.

Розділ 3. Зовнішня політика галицьких і волинських князів по смерті Данила Романовича.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Галицька і Волинська землі прийшли до об'єднання у велике князівство наприкінці XII ст. різними шляхами. У Галицькому князівстві з перших років його складання (початок 1140-х) утвердилася династія нащадків онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича, яких історики звуть галицькими Ростиславичами, на відміну від Ростиславичів смоленських. Перший галицький правитель Володимирко Володаревич (1141-1152) зумів створити сильне й значною мірою автономне князівство, успішно протистояв намаганню київських великих князів перетворити його на свого васала, хоча подеколи, під тиском обставин, і визнавав свою підлеглість Києву.

Його син і спадкоємець Ярослав (1152-1187) висунувся в перший ряд давньоруських володарів, навіть вирішував питання заміщення київського великокнязівського престолу, однак не претендував на нього особисто. З його ім'ям пов'язана висока дипломатична активність Галицького князівства. Але нащадок і наступник Ярослава Володимир (1187-1199) не зміг підтримати на належному рівні політико-економічну міць і міжнародний авторитет Галицького князівства. Щоб зберегти за собою престол, йому довелося стати в залежність від володимиро-суздальського князя Всеволода. Смерть Володимира Ярославича, що не мав синів, знаменувала згасання династії галицьких Ростиславичів.

Натомість Волинське князівство ще під час князювання Святополка Ізяславича в Києві (1113-1125) перетворюється на домен київських володарів. Так було до смерті правнука Мономаха Мстислава у 1170 р. Його син, енергійний Роман Мстиславич, не мав шансів утвердитися в Києві й зосередився на справах Волинського князівства, що за три десятиліття його правління (1170-1199) стало першорядним серед південноруських державних утворень.

Скориставшись із того, що Володимир Ярославич не залишив наступника, Роман Мстиславич за допомогою воєнної сили у 1199 р. заволодів Галичем і об'єднав Галицьку землю з Волинською, утворивши таким чином Галицько-Волинське велике князівство. Воно проіснувало ледве шість років, до загибелі Романа в Польщі (червень 1205), й не встигло зробитись консолідованим державним організмом. Тому по його смерті Галицько-Волинська Русь на сорок років поринула в болото феодальної роздробленості. І Волинь, і Галичина поділились кожна на кілька удільних, незалежних одне від одного князівств.

У краї володарювали великі бояри, котрі часом садовили на престоли зайшлих і покірних їм князів-маріонеток, а часом вокняжалися й самі, — неможлива річ з позицій феодального права! У Галичі роками сиділи із залогою угорські королевичі, оточені місцевими боярами, справжніми господарями землі. Лише після тривалої чвертьстолітньої боротьби з шаленою боярською опозицією та іноземними окупантами (головно, уграми) Данило Романович Галицький 1245 р. зумів знову об'єднати, здавалось, безнадійно розділені Галицьку й Волинську землі. Нове Галицько-Волинське князівство проіснувало лише до смерті Данила (1264), після чого назавжди розпалось на кілька уділів.

Не варто говорити про більш-менш єдину й цілеспрямовану зовнішню політику Галицько-Волинської Русі — за винятком часів одноосібного князювання Данила Романовича. Для більшої частини XIII ст. характерний брак зусиль і здатності князів та бояр провадити свідому, націлену в державних інтересах дипломатію, сьогоденні цілі зазвичай домінували над стратегічними.

Вперше в давньоруській історії галицькі й, меншою мірою, волинські великі бояри робляться суб'єктами міжнародної політики та міжнародного права. Саме в їхніх інтересах і під їхнім тиском князі, яких вони садовили на престоли (Олександр белзький, Мстислав Удатний новгородський, Ростислав Михайлович чернігівський), здійснювали свою дипломатію, переважно недалекоглядну й невдалу. Бувало, що боярські верховоди від свого імені укладали угоди з государями Угорщини й Польщі.

Основними джерелами, з яких можна почерпнути матеріали з суспільно-політичного та економічного розвитку галицького та волинського боярства, окремих персоналій, залишаються літописи. З літописних зведень використано Лаврентіївський, Іпатіївський, Новгородський та Уваровський літописи. Методика наукової критики літописів розроблена у роботах В.Татищева, О.Шахматова, М.Присьолкова, А.Наносова, М.Тихомирова, Д.Лихачова, А.Генсорського, Б.Рибакова, П.Толочка. Питаннями хронології та критикою літописних текстів займалися М.Грушевський, Є.Перфецький, А.Петрушевич, М.Котляр, Л.Махновець, Л.Войтович, О.Купчинський, О.Толочко.

Аналіз дипломатії Галицько-Волинської Русі слід почати з перших років XIII ст., коли процеси роздробленості Давньоруської держави стали вже незворотними, наразі автономізація земель і князівств, що складали її, досягла свого апогею.

Розділ 1.Передумови розвитку дипломатії галицьких князів

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа

Загибель Романа пожвавила зв'язки поміж галицькими й волинськими Рюриковичами, з одного боку, та Угорщиною й Польщею — з другого. Відносно об'єднане велике князівство Романа поступилося місцем роздробленим Галицькій і Волинській землям, у складі яких виникло по кілька удільних князівств. їхні володарі намагалися провадити власну політику, не узгоджуючи її зі своїми родичами, котрі княжили поряд. Це полегшило західним сусідам можливість втручатись у внутрішні справи обох земель і виношувати плани щодо поділу поміж собою привабливої спадщини Романа Мстиславича. Протягом першого двадцятиріччя XIII ст. дипломатія галицьких і волинських князів відзначається пасивним характером. Удова Романа Мстиславича княгиня Анна, що стала регентом при малолітніх синах (у 1205 Данилові виповнилося чотири, а Василькові — два роки) була змушена коритися силі, ледве прихованій за дипломатичним етикетом. Лише по досягненні її старшим сином Данилом повноліття (1219) він починає провадити активну й цілеспрямовану зовнішню політику, що слугувала головній меті його життя — об'єднанню Галичини й Волині, відновленню великого князівства, створеного його батьком. Про якусь послідовну дипломатію всіх інших князів, котрі, користуючись обставинами, роздирали на шматки Галицько-Волинську Русь, годі й говорити: вони пливли за течією, дбаючи лише про власні вигоди й добробут.

За свідченням Галицько-Волинського літопису XIII ст.2, угорський король Андрій II після смерті Романа, восени 1205 p., зустрівся з його вдовою в Сянику. Він "прийняв Данила як милого сина свого, залишив був у нього (в Галичі) залогу". Король, отже, став сюзереном Галицько-Волинського князівства, що повисло над прірвою розпаду. Далі Андрій II уклав угоду з польським князем Лєшком Білим про взяття під опіку вдови Романа з малими синами.

Попередня союзна русько-угорсько-польська угода була підписана ще за життя Романа, про що ясно свідчить літопис за 1206 р. Польський князь Лєшко "послав свого посла Вячеслава Лисого сказати королеві: "Я забув сварки з Романом — він був другом і тобі. Ми присягалися, що коли залишаться серед живих його діти, мати до них любов"4. Згадана тут угода була укладена в кінці 1204 або в першій половині 1205 р. Водночас угорський король і польський князь того самого 1206 р. підписали таємний договір про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Андрій II став сюзереном Галичини, а Лєшко Білий — Волині. По тому, як галицькі бояри змусили княгиню з синами податися до Володимира Волинського, а далі й до Польщі, Лєшко надав їй притулок і відіслав п'ятирічного Данила до Угорщини — у своєрідні заручники[26, c. 65-67].

Демонстративне здебільшого дотримання угоди з Романом дозволило королю й польському князеві неодноразово втручатись у внутрішні справи Галицько-Волинської Русі. Вони, мов справжні феодальні сюзерени, садовили на престоли й скидали тамтешніх князів, зневажаючи законні права малих Романовичів на спадщину батька. Однак у суспільстві добре пам'ятали про це.

У 1209 р. громада волинського міста Берестя, значного торговельного осередку на західних землях Русі, звернулася до Лєшка як сюзерена Волині з проханням надати Романовичам це місто з волостю. Польський князь демонстративно — на додержання старої угоди з Романом! — задовольнив його. А далі княгиня Анна поскаржилась польському князеві на белзького удільного князя Олександра Всеволодовича, що після загибелі Романа почав зазіхати на галицькі землі: "Цей всю землю нашу й отчину тримає, а мій син (Василько) — у самому лише Бересті". Тоді Лєшко віддав Василькові Белз. Та в дійсності польський князь вів підступну й подвійну гру в Галицько-Волинській Русі, беззастережно підтримуючи Олександра: водночас він надав йому стольний град Волині Володимир — отчину Данила та Василька.

Краківський володар постійно порушував умови угоди з Романом, на яку він так любив посилатися, підтримуючи зазіхання будь-яких прийшлих князів на галицько-волинську спадщину. Зате він усіляко перешкоджав Анні з дітьми у спробах повернення втраченого. Ще 1206 р. в Галичі, а відтак і в інших містах Галичини й Волині, утверджуються чернігівські Ігоревичі, сини героя "Слова про Ігорів похід" Ігоря Святославича — Володимир, Роман і Святослав. Бояри розглядали їх як своїх маріонеток, так само дивився на них угорський король. Тому 1210 р. Андрій II, скориставшись із неладів поміж Ігоревичами, послав свого воєводу Бенедикта з військом; той схопив одного з них, Романа, й відіслав до Угорщини. Це було зроблено начебто в інтересах Анни з синами, насправді то був один із кроків на шляху політики приєднання Галицької землі до королівства.

Та коли додержання угоди з Романом відповідало його цілям, Андрій II демонстративно згадував про його дітей. 1211 р. бояри з допомогою угрів захопили владу в Галицькій землі, що тоді суперечило його інтересам. Тому в 1212 р., за свідченням волинського книжника, "прийшов король до Галича й привів велику княгиню Романову та бояр володимирських". Андрій II лицемірно заявив західноруським князям, яких закликав до Галича: "Володислав (великий боярин — авт.) княжить, а мою братову вигнав"6. Ці слова короля слід розуміти як обіцянку відновити Данила Романовича на галицькому столі. Але він не порушив угоду, яку тоді підписав із Анною.

Боярина Володислава схопили й ув'язнили в одному з угорських замків. Та галицькі великі бояри, що порядкували тоді в краї, не захотіли взяти в князі одинадцятилітнього Данила, натомість покликали з Пересопниці удільного князька Мстислава Ярославича. Анні з Данилом довелося від'їхати до Угорщини, а Василько повернувся Белз[17, c. 6-7].

1.2. Поділ Галицько-Волинської Русі Угорщиною та Польщею

Небажання повернути Романовичам батьківську спадщину в сприятливих для них умовах граничної удільної роздробленості недавнього великого князівства логічно підвело угорського короля та польського князя до підписання 1214 р. угоди в м.Спіші про окупацію й поділ між ними Галицько-Волинської Русі. Трирічну доньку Лєшка Саломею заручили з п'ятирічним Коломаном, якого посадили в Галичі. Західною частиною Галичини з Перемишлем і забузькими землями Волині з Берестям заволодів польський князь.

Андрій II збирався перетворити Галицьку землю на угорську провінцію, порушивши угоди з Романом та його вдовою. Він попросив папу Інокентія III коронувати його сина Коломана галицькою короною й зміцнити його становище унією галицької православної Церкви з католицькою, що й було проголошено у 1215 р. На цю подію відгукнувся пізній літописець: "Король посадив сина свого в Галичі, а єпископа й попів (православних — авт.) вигнав із церкви, а своїх попів латинських привів на службу". Та церковна унія зазнала невдачі. У Галичині зчинилося повстання проти угрів, яке захитало позиції Андрія II в цій землі.

Розпочата близько 1215 р. Данилом Романовичем багатолітня боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства розладнала угорсько-польський союз. Юний князь уміло використав суперечності між Андрієм II і Лєшком. 1216 р. король забрав у польського князя Перемишль, помстившись йому за те, що Лєшко не підтримав Коломана, проти якого роком раніше повстала Галицька земля. У відповідь ображений краківський володар закликав новгородського князя Мстислава Удатного вокняжитись у Галичі, не бентежачись із того, що там сидів угорський королевич.

1219 р. Мстислав сів у Галичі. Після цього наміри й дії Андрія II та Лєшка щодо Галицько-Волинської Русі на певний час розходяться, припиняється їхній узгоджений тиск на неї. Це полегшило Данилові Романовичу розпочати справу свого життя — відвоювання Волині, а далі Галичини та відновлення великого князівства батька.

Мстислав утвердився в Галичі завдяки договорові, підписаному з польським князем. У ньому був пункт про взаємний ненапад. Про це свідчить такий епізод. 1219 р. Данило одружився з донькою нового галицького князя Анною, уклавши з ним таким чином союз, що дозволило волинському князеві сподіватися на поміч тестя у відвоюванні в поляків загарбаної ними Волині. На це Мстислав відповів Данилові: "Сину! Заради першої (тут у значенні: попередньої — авт.) любові8 не можу піти на нього"9 (Лєшка — авт.) — і порадив пошукати інших союзників. Данило самостійно відвоював у Польщі Західну Волинь, що змусило польського князя шукати допомоги в Угорщині.

У ті часи дипломатія часто базувалась на воєнному успіхові. По тому, як 1221 р. Мстислав галицький здобув яскраву перемогу над уграми, а союзниця Романовичів Литва стала дошкуляти Польщі, "уклав мир Лєшко з Данилом і Васильком". Подібно до інших договорів, підписаних Романовичами з Польщею, він виявився недовговічним[18, c. 9-10].

1.3. Дипломатія Романовичів у роки об'єднання Волині з Галичиною

З початком 1220-х pp. Данило з Васильком (княгиня Анна після досяг-нення старшим сином повноліття 1219 р. відмовилася від регентства й пішла до монастиря) нарощували зусилля щодо поступового оволо-діння Волинською землею. Відтоді князь Лєшко почав віддавати їм перевагу перед князем Олександром белзьким, на якого раніше робив ставку. Але вже в останній рік свого життя (1227), коли Романовичі практично зібрали докупи свою волинську "напівотчину", краківський государ почав боятися їх посилення, раптом відновив угоду з Угорщиною й надав допомогу королеві Андрієві II в справі оволодіння Галичем. Та Данило і його тесть Мстислав розгромили угрів, а польський допоміжний загін зупинили на Західному Бузі.

У кінці 20-х pp. XIII ст. неодноразово спалахували порубіжні сутички поміж Волинським князівством Романовичів і Польщею. Звичайно вони завершувались мирними угодами, серед яких можна виділити договір 1230 p., від якого збереглась лише одна стаття: "Заприсягнись одні одним руські й поляки: якщо після цього станеться між ними усобиця, то не брати полякам руських у рабство, а руським — польських". Отже, союз із Краковом зберігся після смерті Лєшка Білого й діяв протягом 30-х pp. Коли 1235 р. Василько Романович рушив на Галич, щоб вибити з міста ворожих йому бояр, з ним пішов польський загін, надісланий краківським князем Болеславом. Данило перебував у союзних відносинах з іншим польським князем, Святополком II поморським, і видав за нього 1228 р. сестру Саломею.

Особливо близькі договірні стосунки встановились у 20-х pp. XIII ст. між Волинню й одним із польських князівств — Мазовецьким, що межувало із землями Романовичів. Мазовецькі князі прагнули спертися на них у змаганні з володарями інших земель роздробленої Польщі, насамперед із краківськими. Добрі відносини базувалися на династичних шлюбах. Конрад І мазовецький одружився ще на початку XIII ст. з донькою Святослава Ігоревича, котрий певний час (1206-1208, 1210-1211) княжив у Володимирі Волинському. Сини Конрада І побрались із дівчатами з родини Романовичів. Дехто з істориків уважає, що Земовит Конрадович (майбутній мазовецький князь) взяв у дружини доньку Данила Переяславу.

Конрад І, будучи рідним братом померлого Лєшка, вважав свої права на краківський стіл вищими від прав інших претендентів і почав проти них війну, уклавши 1229 р. воєнний союз із Романовичами. Об'єднане русько-мазовецьке військо сплюндрувало частину Малопольщі й Сілезії, заволоділо Сандомирською землею, яка дісталась Конрадові. Але воно не змогло захопити Краків, де швидко по тому вокняжився син Лєшка Болеслав Соромливий (1230)[19, c. 9-10].

Мабуть, зневірившись у дійовості мазовецько-волинського союзу, Конрад І змінив політичні орієнтири й віддав перевагу ворогові Романовичів, чернігівському князеві Михайлові Всеволодовичу, котрий зазіхав на Галицьке князівство (1236). Однак мазовецький князь швидко зрозумів, що чернігівський володар є ненадійним союзником, і відновив приязнь із Романовичами. А 1237 р. стосунки між Конрадом І і Данилом знову ненадовго зіпсувались — і знову з ініціативи мазовецького князя. Він самовладно віддав добжиньським рицарям-хрестоносцям волинське місто Дорогичин, яке йому не належало. Та в березні наступного року Данило вибив добжиньців із Дорогичина й полонив їхнього магістра Бруно. Через кілька місяців добрі стосунки поміж ним і Конрадом мазовецьким відновились.

Про це свідчить той факт, що, коли Данило Романович взимку 1240-1241 pp. з огляду на наближення орд Батия вирішив залишити Русь і пошукати союзників на Заході, він подався до Мазовії, де його зустріли як союзника й друга, надали у володіння місто Вишгород. По смерті Конрада І (1247) Данило став третейським суддею поміж його синами, що сперечалися за владу. Перед смертю невиліковно хворий старший син Конрада Болеслав, "послухавши князя Данила", як сповістило польське джерело, передав престол молодшому брату Земовиту. Надалі мазовецький князь Земовит залишився послідовним союзником Романовичів.

І все ж таки в 20-і -50-і pp. XIII ст. на перше місце в дипломатії Данила й Василька виходить Угорщина. Вона до 1245 р. робила спроби загарбати Галицьку землю. Королеві всіляко сприяла ворожа Романовичам боярська партія в Галичі. Вона керувала нерішучим Мстиславом Удатним і провокувала його на династичний союз з Угорщиною. Розповідаючи про події 1225 p., галицький літописець з осудом записав: "Мстислав за порадою лукавих бояр галицьких віддав свою меншу доньку за королевича Андрія й дав йому Перемишль"13. Навряд чи той літописець знав про укладений ще 1221 р. договір між королем і Мстиславом, згідно з яким донька галицького князя заручилась із королевичем, а після смерті Мстислава наступником у Галичі ставав його угорський зять. Унаслідок тиску бояр, котрі на всі боки крутили своїм князем, Мстислав швидко по тому зробив ще один нерозумний і зрадливий крок назустріч відданню Галицького князівства Угорщині.

1227 р. вороже налаштовані щодо Данила Романовича бояри прямо заявили старому й хворому Мстиславу: "Княже! Віддай свою заручену доньку за королевича й дай йому Галич: ти сам уже не можеш у ньому княжити, а бояри тебе не хотять". Далі боярські верховоди діловито й цинічно пояснили князеві логіку свого рішення: "Якщо віддаси королевичу, то коли захочеш, зможеш забрати у нього. Даси ж Данилові — ніколи вже не буде твоїм Галич". Підім'ятий боярами Мстислав покірно уклав ганебну угоду з Угорщиною: "Віддав Галич королевичу Андрію, а собі взяв Пониззя. Звідти він пішов до Торчеська". З джерел відомо, що Мстиславу належала Торчеська волость на півдні Київщини[25, c. 68-69].

Завдяки цьому з кінця 20-х-протягом більшої частини 30-х pp. у Галичі сидів із залогою угорський королевич, влада якого була обмежена тією частиною боярства, що орієнтувалось на Угорщину. Однак Данило поступово перехоплював ініціативу в змаганні з Угорщиною за галицький престол, а також у боротьбі з чернігівським князем Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом, котрі перешкоджали Романовичу відновити Галицько-Волинське велике князівство. Тими роками дипломатичні переговори з Угорщиною чергувалися з воєнними діями.

Рішучий поворот від війни до миру в русько-угорських відносинах стався лише влітку 1245 p., коли Данило Романович ущент розбив угорське військо, приведене зятем короля Ростиславом Михайловичем, а незабаром по тому успішно з'їздив до Орди й повернувся від Батия з "ярликом" на галицько-волинське княжіння. 1246 р. король Бела IV запропонував свою доньку Констанцію в дружини синові Данила Льву. Галицький літописець вірогідно пояснив таку несподівану ласку короля: "Він боявся Данила тому, шо той був у татар, переміг побідою Ростислава та його угрів". Це довелося визнати самому Белі IV в листі до папи Інокентія IV, в якому він пояснював причину небажаного для папи шлюбу католички з православним. Король розв'язав тоді війну з Австрією й, очевидно, розраховував скористатися з допомоги Галицько-Волинського князівства, відновленого Романовичами 1245 р.

Але Данило не одразу прийняв пропозицію короля. Він, як зауважив галицький літописець, подумав разом із братом і не повірив у щирість слів Бели IV Тоді король зумів скористатися з відвідин його столиці галицьким митрополитом Кирилом і переконав його в доцільності підписання миру та династичного шлюбу між двома правлячими домами. Зокрема, Данило погодився на одруження сина Льва з королівною й підписав з Белою IV мирну угоду[19, c. 18-19].

Розділ 2.Характерні риси дипломатії Данили Галицького

2.1. Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х pp.

Об'єднавши зусилля, руський великий князь і угорський король втрутилися до європейських справ. У кінці 1248 чи на початку 1249 pp. "прислав король угорський до Данила, прохаючи в нього допомоги, тому що в той час вів війну з німцями (Австрією)". Данило пішов на військово-політичний союз із Белою IV. Австрійський герцог Фрідріх Бабенсберґ ще влітку 1246 р. загинув у війні з Угорщиною. У нього не залишилося сина, тому, згідно з імперськими законами, Австрія як виморочний лен мала відійти до сюзерена Бабенсберга — германського імператора Фрідріха II Ґоґенштауфена. З цим не могла погодитися більша частина австрійських баронів, що виступала проти передання країни імператору. Угорський король, виношуючи плани оволодіння бодай частиною Австрії, охоче підтримав їх. Проте під час зустрічі Данила й Бели IV з послами імператора справу було на час залагоджено.

Данило Романович також претендував на участь у поділі спадщини Бабенсберга. Тому охоче відгукнувся на пропозицію Бели IV, котрий у 1252 р. "послав сказати Данилові: "Пошли мені сина свого Романа, і я віддам за нього сестру герцога й передам йому Німецьку землю" (Австрію). Була підписана відповідна угода між королем і галицько-волинським князем, де йшлося про небогу покійного Бабенсберга Гертруду, доньку його старшого брата Генріха, котрий помер 1248 р.

У Фрідріха Бабенсберга була ще й старша сестра Маргарита, котра мала, на перший погляд, більші права на престол, ніж небога. Та за імперським правом жінка з правлячого дому, вийшовши заміж, утрачала всі права на трон своєї країни. Тому права Гертруди на австрійський престол були безсумнівними, а Маргарита — ні. Однак військова сила важила більше за імперські закони. До справи втрутився сильний новий претендент — чеський королевич Отокар-Пшемисл. Він одружився з літньою Маргаритою й висунув себе кандидатом на австрійський трон.

Дальший розвиток подій показав, що Бела IV зовсім не збирався віддавати престол Австрії Даниловичу. Його метою було, використавши галицько-волинського князя, взяти в кінцевому рахунку Австрію собі. Тим часом мотиви, якими керувався Данило, залишаються незрозумілими. Адже великий князь не міг не здавати собі справу з того, шо Австрія не має кордонів з його країною, і вже тому втримати її за собою буде дуже й дуже важко, якщо взагалі можливо. З другого боку, на початку 50-х pp. він почувався особливо сильним і міг розраховувати на те, що зможе дійово підтримати Романа у Відні. Не виключено, що Данило Романович виношував масштабні плани створення об'єднаної Русько-Австрійської держави. Однак, виходячи з перебігу австрійської кампанії та, особливо, нещасливого для галицько-волинського володаря и завершення, доводиться визнати його рішення втрутитись у війну за австрійську спадщину чи не найбільшим стратегічним прорахунком[10, c. 15].

Протягом перших місяців 1252 р. Роман Данилович одружився з Гертрудою й формально став герцогом Австрії. Але незабаром по тому чисельне військо Отокара-Пшемисла обложило його в замку Гімберґ недалеко від Відня. Ось тоді Данилові з сином і знадобилась обіцяна Белою IV допомога. Галицький літописець, який у даному випадку скористався документами з великокнязівської канцелярії, з осудом відзначив, що Бела IV "дав обіцянку велику Роману, але не виконав її. Залишив його в місті Неперці (Гімбергу) самого й пішов геть, дав зобов'язання, але не виконав його. Він обманював Романа, бажаючи мати міста його".

Із Галицько-Волинського літопису відомо, що Отокар-Пшемисл кілька разів штурмував Гімберґ, але Роман Данилович успішно відбивав його військо. Тоді чеський королевич вирішив перехитрити суперника й запропонував йому: "Облиш короля угорського… Німецьку землю розділимо між нами. Король угорський дає багато обіцянок, але не виконує їх. А я кажу правду й поставлю свідком отця мого папу та дванадцять єпископів і віддам тобі половину Німецької землі". Важко не побачити в цьому літописному уривку переказу договірного акта, запропонованого Отокаром-Пшемислом. Про це говорять як конкретність змісту так і, особливо, згадка про свідків ("послухов"), без яких за середньовіччя не укладались міжнародні договори.

Однак Роман Данилович відкинув спокусливу (при тому навряд чи щиру) пропозицію королевича. Будучи благородною, рицарського характеру людиною, він не обмежився відмовою, а передав Белі IV зміст запропонованого йому договору. Та король, як свідчить галицький літописець, не оцінив щиросердого вчинку Романа, навпаки, він "не послав йому допомоги, а вимагав у нього міста в особливе володіння, обіцяючи дати йому інші міста в Угорській землі". Важко позбутися враження, що літописець тримав у руках цей документ, так само, як і попередній.

М.Грушевським висловлювалась думка, ніби король бажав, щоб Роман Данилович віддав йому належні його дружині Гертруді міста й замки, а натомість одержав би міста в Угорщині. Так випливає із буквального розуміння процитованого нами тексту. На наш погляд, задум угорського короля був іншим. Бела IV спонукував Романа відмовитися на його користь від частини Австрії, що залишалася ще під владою Гертруди. А самого галицького княжича хотів перетворити на простого намісника якоїсь закутної провінції Угорщини. Так він уже вчинив зі своїм зятем Ростиславом чернігівським після того, як той був ущент розгромлений Данилом у битві під Ярославом 1245 р. До цього можна додати, що в літописах та інших давньоруських джерелах слово "міста" означало й землю, на якій стояли ті міста.

Тим часом становище Романа безнадійно погіршилося. Йому пощастило вибратись із обложеного Отокаром Гімберга й дістатись до рідної землі. Роман одержав від союзника Данила, литовського князя Войшелка, землі в Чорній Русі й став із австрійського герцога литовським удільним князем. По тому Бела IV розділив Австрію з чеським королевичем[2, c. 69-70].

Стосунки галицько-волинських князів з Чехією в XIII ст. залишались, як і в попередньому столітті, спорадичними й млявими. Джерела майже не згадують про них. Адже Галицько-Волинська Русь не мала спільних рубежів із Чехією, отже, не існувало й спільних політичних інтересів. Отокар-Пшемисл потрапив на сторінки літопису лише завдяки його участі у війні за австрійську спадщину, в якій він виявився суперником Романа Даниловича. А далі, аж до кінця нашого джерела, згадок про русько-чеські відносини в Галицько-Волинському літописі немає. За винятком його останньої сторінки, де зафіксована русько-чеська угода 1289 р. між сином Данила Львом і королем Вацлавом II. Вони зустрілись у чеському місті Опаві й уклали союз, спрямований проти вроцлавського князя Генріха IV, що докучав Чехії. Лев же втрутився тоді в суперництво за головний у Польщі краківський престол і хотів здихатися вроцлавського конкурента. Одна германська хроніка стверджує, що русько-чеський союз діяв і в 1299 р., коли Лев Данилович знову зустрівся з Вацлавом II. Та в перші роки XIV ст. галицький князь змінив політичну орієнтацію й вступив у союз із польським королем Владиславом Локетком.

Раніше дуже інтенсивні, відносини Галицько-Волинської Русі з Польщею після відновлення Данилом Галицько-Волинського князівства в 1245 р. були спорадичними й в основному дружніми. Данило мирив польських князів, що сперечалися за загальнопольську владу та Краків. Скориставшись своїм становищем верховного арбітра, він у кінці 40-х pp. приєднав до свого князівства Люблінську землю, населену тоді переважно русинами. На початок 60-х pp. XIII ст. й до того нерегулярні, договірні відносини між Галичем і Краковом зовсім ослабли, вони майже не відбиті в джерелах.

Данило Романович розумів важливість дружніх стосунків з найближчим сусідом і, вже будучи тяжко хворим, 1262 р. зробив спробу встановити союз із Польщею. Галицько-Волинський літопис відзначив, що в тому році "був з'їзд князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в Тернаві… Вони уклали договір між собою про землі Руську та Польську й затвердили його хресним цілуванням і так роз'їхались кожний до себе". Історики вважають, що той з'їзд у волинському порубіжному замку Тернава намагався об'єднати сили двох країн проти литовського князя Мендовга, який воював із ними, а також для відбиття нападів ятвягів, що почастішали тими роками[5, c. 35].

2.2. Перетрактації Данила Романовича з папським престолом

Розгюлядаючи велику європейську політику Романовичів, варто зупинитися на подіях, що минули майже непомітними в середньовічному світі, зате справили чимале враження на галицького літописця й служать предметом наукових і псевдонаукових дискусій ось уже півтори сотні років. Ідеться про прийняття Данилом Романовичем у жовтні-листопаді 1253 р. у волинському місті Дорогичині королівської корони від легата папи Інокентія IV. В інтерпретації Галицько-Волинського літопису коронація сталася завдяки угоді, підписаній між Данилом і папським послом Опізо. Розгляд чималого комплексу західноєвропейських хронік і папських грамот із Ватиканського архіву переконують у справедливості такого твердження.

Увесь фонд джерел, що стосуються перетрактацій Данила з папою й наступної його коронації, дає можливість уважати, що королівський титул галицько-волинському князеві запропонувала й потім нав'язала папська курія. Бо та примарна корона нічого їй не коштувала, а політичні й релігійні вигоди могла б принести дуже й дуже великі.

Коронації Данила в Дорогичині передували довгих вісім років важких переговорів між Романовичами й курією, що почалися в грудні 1245 р. Тоді до Кракова прибув папський посол, що прямував до монгольської столиці Каракорума, францисканський чернець Джіованні Плано Карпіні. Йому було доручено провести переговори з князями Галицько-Волинської Русі для навернення "руських схизматиків" у католицтво. В палаці мазовецького та куявського князя Конрада І Карпіні зустрівся з братом Данила Романовича Васильком.

Карпіні мав розмову з Васильком Романовичем і одержав запрошення відвідати Галич. Там він пробув при дворі Василька кілька днів (Данило тоді перебував у далекій подорожі до ставки Батия в Сараї на Волзі). У своєму звіті Інокентію IV Карпіні твердив, що він прочитав папський лист із закликом до унії з католицькою Церквою перед зібраними Васильком руськими єпископами. Але Василько з ієрархами ухилилися від відповіді, пославшись на відсутність володаря Галицько-Волинського князівства. На шляху до Монголії, в степу десь поміж Дніпром і Доном, Карпіні зустрівся з Данилом Романовичем, котрий повертався від Батия. Папський легат запропонував князеві встановити стосунки з курією, й Данило, прибувши до своєї фактичної столиці — Холма, послав свого представника ігумена Григорія до Ліона, де тоді перебував Інокентій IV зі своїм двором[1, c. 15-16].

По тому зав'язалося тривале листування між папою й Данилом. Із папських булл і перебігу подій можна зробити висновок, що галицький князь сподівався спертися на Інокентія IV й католицький Захід у прийдешній боротьбі за скинення ординського ярма, а тому обіцяв йому певні поступки в релігійних питаннях. Та з опублікованих документів Ватиканського архіву й, головно, самих дій папського престолу ясно, шо папа не збирався вести небезпечну боротьбу проти Орди та Монгольської імперії, а зробив акцент на латинізацію руської Церкви.

Із тексту адресованих Данилові папських булл вимальовуються обриси попередньої угоди, досягнутої поміж Інокентієм IV і послом Данила Григорієм. Папа прагнув насадити католицизм на Русі. Він доручив єпископові Альберту поїхати на руські (галицькі й волинські) землі, прийняти присягу від князів, бояр і духівництва на вірність римській Церкві, спробувати оголосити там акт про унію — якої ніхто на Русі не бажав! — та ін. Зі свого боку, посол Данила досяг чималих політичних вигод. Насамперед, курії довелось визнати недоторканність православного обряду церковної літургії, законні права Романовичів на їхні землі, заборонити членам чернечих орденів, зокрема Тевтонського, селитися на галицько-волинських землях. Питання ж про організацію сил Заходу для війни проти татар із вини папи в угоді не порушувалося.

Незадоволений цим, князь Данило перервав переговори з курією 1248 p. Про це свідчить Галицько-Волинський літопис: "Раніше прислав папа до нього (Данила) єпископів Веронського та Кам'янецького, мовлячи йому: "Прийми від нас королівський вінець". Він же в той час не прийняв, сказавши: "Татарське військо не перестає ворогувати з нами, то як же я можу прийняти вінець без твоєї допомоги?". У такий спосіб Данило Романович висунув папі ультиматум: поступки в релігійній сфері мають бути компенсовані допомогою Інокентія IV, його зусиллями щодо організації хрестового походу католицьких государів Заходу проти татар. Так минуло чотири роки.

1252 р. загострилася обстановка на східних рубежах Галицько-Волинського князівства: татарські хани послали орду Куремси, якому було доручено приборкати непокірного Данила. Втрутившись у боротьбу за австрійську спадщину, галицько-волинський князь потребував допомоги проти чеського королевича Отокара-Пшемисла. Через це князь відгукнувся на пропозицію папи відновити переговори. Це сталося влітку 1253 р., про що прямо свідчить галицький літописець: "Тоді ж у Кракові були посли від папи, вони принесли благословення від папи й вінець і сан королівський, бажаючи бачити князя Данила", що перебував там. Папська ініціатива була підтримана його вірним слугою — угорським королем, котрий відписав йому, буцімто не шкодував зусиль, шоб схилити князя Данила до перетрактацій[1, c. 22-23].

Данило рішуче відмовився вести переговори з папськими представниками на чужій землі й попрямував до Холма. Посли поїхали слідом, наполягаючи на своєму. Папське посольство на чолі з легатом Опізо з Месани прибуло до Данила восени 1253 р. Князь виїхав до порубіжного волинського міста Дороги-чина, посли подалися за ним. Галицький книжник так описує кульмінаційний момент переговорів з папським престолом: "Опізо прийшов і приніс вінець, обіцяючи: "Буде тобі допомога від папи". Він (Данило. — авт.), однак, не бажав того, й переконали його мати його", й союзні польські князі Болеслав і Земовит погодилися на папську пропозицію.

Виявлене Данилом в останній момент небажання коронуватися було викликане, ймовірно, недовірою до папи та невірою в успіх декларованого пон-тифіком хрестового походу, адже 14 травня 1253 р. Інокентій IV видав буллу, якою закликав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Помор'я до виступу проти Орди. Ця акція папи була явно демонстративною, розрахованою лише на те, шоб ошукати Данила. Характерно, що лише через рік (!) Інокентій IV доручив архієпископові Альберту формально проголосити в Пруссії похід проти татар. Перелічені країни були надто слабосилими, щоб реально створити військо, здатне протистояти незліченному татарському. Передані літописцем слова Опізо: "Буде тобі допомога від папи" — можуть свідчити, що легат привіз із собою цю папську буллу.

Нещирість Інокентія IV в стосунках із Данилом підтверджується також його буллою від 23 червня 1253 р. У ті самі дні, коли він виряджав послів до галиць-кого князя з умовляннями прийняти "вінець", папа адресувався до домініканців із закликом посилити пропаганду католицизму в землях "невірних" руських, радив їм застосувати для досягнення успіху будь-які засоби, аж до зброї.

Коронувавшись у Дорогичині, Данило Романович, тим не менше, й далі опирався насадженню католицизму на Русі й не дозволяв упровадження церковної унії. Князь відмовився прийняти призначеного папою в руські архієпископи Альберта й випроводив його без належної честі, як пише середньовічний польський історик Ян Длугош[1, c. 25-26].

Смерть Інокентія IV в грудні 1254 р. та обрання нового папи Олександра IV знаменували собою різку зміну політики курії щодо Галицько-Волинського князівства. Новий папа вирішив жорстко поводитися з Данилом і підтримав проти нього литовського князя Мендовга, адже вчорашній язичник Мендовг не заперечував проти насадження католицизму в Литві. Листом від 6 березня 1255 р. Олександр IV дозволив Мендовгові завойовувати й грабувати руські землі. Однак литовський князь не зважився напасти на могутнє князівство Романовичів, з яким зазвичай перебував у мирних стосунках. Папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти … Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло.

1257 р. стосунки між Данилом Романовичем і папською курією знову перервались, цього разу остаточно. Нічого не добившись від володаря Галицько-Волинської Русі ні в церковних; ні в політичних справах, Олександр IV надіслав князеві буллу, якою закликав того одуматись і з сумом констатував, що Данило не виконав нічого з того, чого від нього чекала курія. За це папа загрожував йому церковними карами: доручив вроцлавському католицькому єпископові накласти їх на православного (!) князя — й навіть "зброєю вірних", імовірно, новим хрестовим походом. Данило зневажив папську загрозу. Так Південно-Західна Русь надовго вийшла з-під впливу курії, хоча і Олександр IV, і його наступники не раз підбурювали хрестоносців (Прусський орден) напасти на Галицько-Волинську Русь[1, c. 29-30].

2.3. Стосунки з Литвою та ятвягами

Особливою специфікою відзначались у XIII ст. договірні відносини галицьких і волинських князів з Литвою та Ятвязькою землею. І та, і друга переживали добу розкладу родоплемінного ладу й залишались язичницькими, попри демонстративне охрещення литовського князя Мендовга, що було суто політичною справою його самого й не зачепило ні литовського народу, ні навіть панівної верстви. Литва та ятвяги не рахувалися з жодними правилами середньовічної дипломатії — дуже приблизними, особливо в Східній Європі. Завдяки цьому договори між Руссю та Литвою й, особливо, між Руссю та ятвягами залишалися недовговічними й трималися на військовій перевазі Данила та інших князів. А ослаблення галицьких і волинських земель робило литовців та ятвягів сміливішими й агресивнішими.

Загибель Романа Мстиславича (1205), котрий уславився походами на Литву, призвела до розпаду створеного ним великого князівства й широко відчинила брами для нападів литовців і ятвягів на сусідню з ними Західну Волинь. Галицький літописець, описуючи події 1209 й 1210 pp., із сумом констатує, що тоді "бідувала Володимирська земля від розграбування литовського і ятвязького".

Як уже вказувалося, Литва та ятвяги поважали лише військову потугу, тому в міру утвердження влади Романовичів у Волинській землі (1219-1228) і тим, і другим доводилося вступати в договірні відносини з Данилом і Васильком. 1219 р. "прислали князі литовські до великої княгині Романової й Данила з Васильком, пропонуючи мир — насправді просячи миру, бо Литовське князівство щойно зазнало поразки від війська Данила. Угода виявилась тривалою й діяла принаймні до 1227 р. Про це свідчить коротке повідомлення літопису того року: "В той час воювала Литва проти Польщі, були вони мирні (союзниками Романовичів — авт.) й прийшли до Берестя". Однак служилий князь Данила Володимир із Пінська, якому він доручив "стерегти землю" і який, певно, не знав про дію мирної литовсько-руської угоди, разом з берестянами напав на литовців і чимало перебив їх. Це, мабуть, призвело до порушення договору 1219 р.[6, c. 46-47]

Литва довго не була об'єднаною, тут правили два-три десятки князів (у преамбулі угоди 1219 р. їх названо понад двадцять, і серед них є й Мендовг). У 30-і-40-і pp. одні з них залишаються мирними стосовно Романовичів, інші — воюють проти них.

Дещо стабілізувалися галицько-волинсько-литовські відносини з вокняжінням Мендовга у 30-і pp. Він зміг певною мірою об'єднати країну й поставити більшість місцевих князів під свою владу. Джерела дають підстави вважати, шо від самого початку свого володарювання Мендовг прагнув спертися на Романовичів, щоб придушити спротив численних племінних вождів-князьків. Коли 1238 р. ненадовго погіршилися добрі стосунки Волинського князівства з мазовецьким князем Конрадом, литовський великий князь взяв участь у поході Данила на Мазовію.

Союз із Литвою був корисним і для Романовичів. Протягом 30-х-першої половини 40-х pp. XIII ст. вони вели наполегливу, з напруженням усіх сил, війну з Угорщиною та її ставлеником чернігівським княжичем Ростиславом Михайловичем за відвоювання Галицької землі та її возз'єднання з Волинською. Мендовг звичайно підтримував Данила й Василька. Перед битвою з угорським військом (у його обозі їхав Ростислав) і польськими загонами під Ярославом 1245 р., в якій вирішувалась доля тільки-но відновленого Галиць-ко-Волинського великого князівства, "Данило й Василько послали в Литву, прохаючи допомоги, і була надіслана їм від Мендовга поміч". Щоб скріпити союз із Литвою династичними зв'язками, перед 1252 р. літній уже Данило Романович одружився з небогою Мендовга.

Але й за князювання Мендовга (початок 30-х рр.-1263) мирні стосунки з Литвою перемежовувалися воєнними сутичками. Нарешті, 1252 р. Мендовг програв велику війну Романовичам, змушений був віддати їм Чорну Русь і втратив на їхню користь контроль над частиною Ятвязької землі. Тому йому довелось благати миру: "Прислав Мендовг (послів) до Данила, прохаючи миру та бажаючи шлюбу" — між литовським і галицько-волинським правлячими домами. Певний час Данило Романович вагався поріднитися з невірним литовським князем. Лише через два роки син і наступник Мендовга Войшелк від імені батька "уклав мир з Данилом і віддав доньку Мендовгову за Шварна", сина галицько-волинського великого князя. Саме тоді Роман Данилович, котрий щасливо вибрався з Австрії, одержав від Войшелка володіння в тій частині Чорної Русі, яку контролював Мендовг: міста Новогрудок і Слонім із волостями[9, c.38-39 ].

Угода з Литвою 1254 р., яку так довго вагався підписувати Данило Романович, принесла йому чималі стратегічні вигоди. Він просунув далеко на північ рубіж свого князівства. Турово-Пінська земля опинилась у лещатах поміж володіннями Романовичів, її князі вимушено перетворились на васалів Данила й Василька. Крім того, сини Данила — Шварно та Роман, котрі тримали волості у литовських землях, були провідниками його політичної волі й впливу на тих ли-товських удільних князів, що силкувалися вийти з-під важкої руки Мендовга.

Стосунки Галицько-Волинської Русі з Ятвязькою землею споконвіку відбувалися за невигадливою схемою. Звичайно війну починали ятвязькі князьки, спокушені багатим порубіжжям Волині. Вони грабували та палили міста й села на її північно-західному кордоні. А потім приходила відплата. Романовичі вдирались до Ятвязької землі, легко долали розрізнені загони її воїнів, що не вміли битися з регулярним військом, а до всього були погано озброєні, брали багату здобич і полонених, після чого тріумфально поверталися додому. Після цього наполохані ятвязькі князьки надсилали послів із запевненнями повної покори, багатими подарунками й принижено молили про мир. Укладалась мирна угода (звичайно усна), а через рік чи два все повторювалося.

Відносини між Київською Руссю та землею ятвягів сягають корінням у сиву давнину. З "Повісті…" відомо, що 983 р. Володимир Святославич провів переможну кампанію проти ятвягів і полонив їхню землю. Однак про будь-які договірні відносини цього князя з ятвязькими племінними старійшинами в літопису не повідомляється. До перших літ XIII ст. руські літописи майже не згадують ятвягів, що означає: стосунки з ними були спорадичними. Це викликає здивування — вони були близькими західними сусідами Волині й, як показують пізніші джерела, сусідами дуже неспокійними, а подеколи то й небезпечними. "Повість…", що приділяла зовнішнім справам пильну увагу, згадує про ятвягів ще двічі. 1038 р. Ярослав Мудрий ходив на них, а 1112 р. син київського князя Святополка Ізяславича Ярослав переміг ятвязьких князьків. Той Ярослав княжив у Володимирі Волинському, й земля ятвягів межувала з його князівством.

Київський літопис XII ст., незмірно докладніший від "Повісті…", лише одного разу, в самому кінці, розповів про ятвягів. Саме в цьому оповіданні 1197 р. події розвивалися за описаним вище нехитрим сценарієм — похід волинський князь здійснив у відповідь на виправу ятвязьких князьків: "Тієї зими ходив Роман Мстиславич на ятвягів мститися, бо воювали вони землю його. І так Роман увійшов у землю їхню. Вони ж не могли стати проти нього (у бойовий порядок. — авт.) і втікли до своїх фортець. А Роман попалив волость їх і помстився, потім повернувся додому". Можна припускати, що саме тоді було укладено першу волинсько-ятвязьку мирну угоду.

Роздробленій по смерті Романа Галицько-Волинській Русі було важко стримувати напади ятвягів. Загроза їхніх вторгнень постійно нависала над Волинню. Коли 1227 р. Данило з Васильком вирушили на допомогу своєму союзникові Конраду мазовецькому проти краківського князя Болеслава, їм довелося залишити в порубіжному місті Бересті "Володимира пінського і угровчан і бе-рестян, щоб стерегли землю від ятвягів". Галицький літописець був переконаний у тому, що похід Данила в березні 1238 р. на добжиньських рицарів, котрі захопили волинське місто Дорогичин, спочатку мав на меті ятвягів.

Романовичам доводилось воювати з ятвягами протягом 40-х pp. Після переможного походу 1246 р. галицько-волинського війська спільно з союзним польським у Ятвязьку землю здоланий ворог уперше запропонував Романовичам укласти мирну угоду: "Зібралась уся земля Ятвязька, і прислали до Данила Небяста (посла) сказати: "Залиш нам поляків, а сам іди з миром з нашої землі". Але Данило не захотів розірвати союз із Польщею й продовжив війну[11, c. 5-6].

З початком 50-х pp. XIII ст. військо Романовичів починає дедалі глибше входити до Ятвязької землі. 1253 р. Данило із сином Львом вдерся на територію ятвягів, розгромив їхнє військо й убив їхнього вождя Стекинта. У відповідь один із старійшин "приїхав від ятвягів, котрі обіцяли йому в роботі бути". Тобто ятвязькі князьки визнавали себе покірними васалами, обіцяли платити данину й виконувати різні повинності на користь Романовичів. А взимку 1254-1255 pp. Данило Романович знову завоював і розорив Ятвязьку землю, взявши безліч полонених і здобичі. Тоді "ятвяги послали своїх послів і своїх дітей, і данину дали, і обіцяли в роботі бути йому й міста будувати в землі своїй". Та для цього довелось поставити ятвягів на поріг загибелі[11, c. 8].

2.4. Коронація Данила в контексті зовнішньої політики Галицько-Волинської Русі

Завершуючи огляд зовнішньополітичної діяльності галицьких і волинських князів у XIII ст., не можна, як мені здається, обійти увагою подію, що набула широкого розголосу у сучасному їй світі і в нові часи викликала до життя велику наукову літературу. Йдеться про прийняття Данилом Галицьким у жовтні-листопаді 1253 р. у волинському місті Дорогичині королівської корони від послів папи Інокентія IV. Не зупиняючись на тривалій, що почалася ще 1245 p., історії пере-трактацій галицько-волинського великого князя з папським престолом, відзначу лише, що у викладі Галицько-Волинського літопису коронація відбулася завдяки угоді, підписаній з Данилом від імені папи його легатом Опізо. Є всі підстави вважати, що так воно і сталося. Саме про це йтиметься далі.

Зацікавлена у поширенні католицизму й свого політичного та ідеологічного впливу на Східну Європу, папська курія виступила ініціатором у нав'язанні галицько-волинському государеві королівського титулу, розраховуючи одержати чималі вигоди від того. Тривалий час Данило вагався у прийнятті рішення, не бажаючи проникнення папських місіонерів до його країни. Але постійна загроза з боку Орди спонукувала князя вести переговори з папою — в єдиному розрахунку на його поміч проти татар.

Галицький літописець, попри літературно-апокрифічний виклад подій, пов'язаних із коронацією Данила Романовича, досить чітко окреслив позиції сторін. У розповідь про прибуття папських послів до Данила книжник увів таке зауваження: «Древле бо то (того) прислал (папа) к нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «Прийми венець королевства». Он же (Данило) …не приял бе, река: «Рать Татарьская не престаеть, зле живущи с нами. То како могу прияти венець бес помощи твоей?»

Данило Романович твердо додержувався головної умови договору про коронацію: військова допомога з боку католицького Заходу проти Орди. Далі літописець повістує: «Опиза же приде, венець нося, обещеваяся, яко «помощь имети ти от папы… Оному (Данилові) же одинако не хотящу. И убеди его мати его и Болеслав и Семовит (союзні польські князі) и бояре Лядьскые»258. Тому виглядає ймовірним твердження, що прийняття королівського титулу Данилом Романовичем було наслідком тривалого дипломатичного торгу і укладення договору князя з папським престолом, який від імені Інокентія IV підписав у Дорогичині його легат Опізо[1, c. 32-33].

У наступні роки обидві сторони не додержались умов договору. Декларований папою хрестовий похід проти татар християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Помор'я не відбувся, та й не міг відбутися. Ці країни були надто слабосильними, щоб битися з Ордою, загрузли у внутрішніх усобицях, та й боялись воювати з могутніми кочовиками. Данило ж не впустив до країни католицьких місіонерів і ченців, не виконавши навіть своїх мінімальних поступок у конфесійному питанні.

На завершення вважаю за важливе підкреслити ту обставину, що договірні відносини галицьких і волинських князів з іноземними государями, особливо в XIII ст., були незмірно різноманітнішими й інтенсивнішими, ніж у суверенів інших руських земель і князівств. Цьому сприяло вже саме географічне розташуванння і політичне становище Галицько-Волинської Русі як своєрідного містка злуки між східними і західними слов'янами та країнами Заходу, а також — цілеспрямована й послідовна зовнішня політика Романа Мстиславича і його старшого сина Данила, котрі прагнули добиватися поставлених цілей не лише воєнними, а й дипломатичними засобами[1, c. 41].

Розділ 3. Зовнішня політика галицькихі волинських князів по смерті Данила Романовича

Смерть Данила Романовича призвела до політичного розчленування й удільної роздробленості Галицько-Волинського великого князівства. Одразу з'ясувалося, що його цілісність і централізація великою мірою трималися на державних талантах і особистому авторитеті його творця в країні та в середньовічному світі.

По смерті Данила великим князем офіційно став уважатися його брат Василько, насправді ж глави князівства не стало, як і самого цього державного утворення. Василько зовсім не претендував на верховну владу в Галицько-Волинській Русі й задовольнився невеликою частиною Волині зі стольним Володимиром. Луцьк зі Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Інший небіж, Шварно, успадкував Холмську й Белзьку землі, а також Чорну Русь. Найбільше території колишнього великого князівства нагромадив старший син Данила Лев — Галицьку й Перемишльську землі.

У Василька просто не виявилося ні здібностей, ні бажання заступити старшого брата на великокнязівському престолі. До всього, існували об'єктивно-історичні чинники розпаду Галицько-Волинського князівства: недосить консолідована територія, неоднаковий суспільно-економічний розвиток його складових частин тощо. Давалася взнаки й боярська опозиція, придушена, але не викорінена Данилом Романовичем. Бояри у всіх землях колишнього князівства під'юджували своїх князів проти інших, ставлячи місцеві інтереси вище від загальнодержавних. На новому рівні та в інший час повторилася політична й суспільно-економічна ситуація, що призвела до удільної роздробленості Київської Русі в 30-х-40-х pp. XII ст.

Розповідаючи про останній рік життя Данила Романовича, волинський літописець констатував: "Тоді княжили в Литві Войшелк і Шварно" — у Литовському князівстві встановилась дуумвіратна форма правління, чому сприяли постійна татарська загроза й протистояння з Польщею. Волинсько-литовський союз виявився вдалим, а відносини між руським і литовським князями — настільки дружніми, що 1267 р. Войшелк передав престол Шварнові, а сам пішов у ченці.

Сталася подія надзвичайної вага: один із синів Данила Романовича посів литовський великокнязівський престол! Почалося творення Русько-Литовської держави — більш як за сто років до вторгнення князя Ольґерда на Наддніпрянщину (1363) і заволодіння більшістю південноруських земель. Але княжили б у тій державі, яку мав очолити Шварно, не литовські, а руські князі — Романовичі.

Проте Русько-Литовському великому князівству не судилося довге існування. Старший брат Шварна Лев, розлючений тим, що Войшелк передав князівство не йому, а молодшому братові, того самого 1267 р. по-звірячому й підступно убив беззбройного Войшелка, на ту пору вже ченця. Після цього взаємне довір'я між панівними верствами Литви й Галицько-Волинської Русі було назавжди втрачено. Шварно прожив недовго, а після його смерті на литовський престол сів Тройден[8, c. 81-82].

Роз'єднані Романовичі суперничали в усьому. Природно, що вони були у різних відносинах з новим литовським князем. Літописна розповідь початку 1270-х pp. кидає світло на це: "Тройден ще княжив у Литовській землі, й був із Львом у великій любові, вони посилали один одному багато дарів, а з Володимиром (волинським князем — авт.) не був у любові через те, що батько Володимира, князь Василько, убив на війнах трьох братів Тройденових". "Бути у любові", за термінологією давньоруських джерел, означало укласти мирну угоду й керуватися нею.

Проте зрадливий і непостійний Тройден швидко порушив мирний договір із Львом, захопивши належне тому волинське місто Дорогичин. У відповідь Лев 1275 р. нацькував на Литву татар. Почалася затяжна порубіжна війна. її припинила смерть Тройдена, котрого незабаром після 1278 р. вбили під час міжусобної боротьби в Литві. Верховну владу в князівстві захопили брати Будикид і Будивид. Галицько-Волинський літопис нічого не пише про них. Лише до весни 1289 p. відноситься його поодинока звістка: "Тоді ж литовський князь Будикид і брат його Будивид віддали князеві Мстиславу (володимиро-волинському) місто своє Волковийськ, щоб він з ними зберігав мир".

Як і раніше, дипломатичні відносини з Польщею посідали одне з перших місць у зовнішній політиці галицьких і волинських Романовичів. Однак брак єдиної й злагодженої дипломатії Галицько-Волинської Русі став причиною того, що стосунки з Польщею переходять по смерті Данила в основному до рук Василька Романовича, а після нього (з 1269) — його сина Володимира. Згідно з Галицько-Волинським літописом, вони зводяться переважно до союзу з Мазовією, адже з 20-х pp. XIII ст. Романовичі допомагали мазовецьким князям у суперництві з краківськими.

Стосунки з Мазовією докладно описані в Галицько-Волинському літопису. З нього випливає, що син Конрада І мазовецького Земовит із перших днів свого князювання й до його кінця (1269) залишався в союзних відносинах із Данилом і Васильком Романовичами, а по смерті Данила — з їхніми синами. Джерело свідчить, що Земовит разом із Данилом здійснив улітку 1253 та взимку 1254-1255 pp. два великі походи в землю ятвягів. Участь Земовита в цьому поході випливала з його союзу та співробітництва з Романовичами. Великий князь Данило постійно й послідовно підтримував Земовита в суперництві за мазовецький стіл із братом Казимиром. У жовтні 1259 р. Данило послав Земовиту військову допомогу проти Казимира, про що сповіщає одна з польських тогочасних хронік[12, c. 78-79].

1269 р. померлого Земовита змінив на мазовецькому престолі його син Конрад II. Він залишився прихильником традиційної політики Мазовії, розрахованої на союз із Галицько-Волинською Руссю. Конрад II був у договірних відносинах здебільшого з Володимиро-Волинським князівством сина Василька — Володимира,

Продовжуючи започатковану дідом і батьком політику орієнтації на Романовичів, Конрад II прагнув скористатися з їхньої підтримки в суперництві з молодшим братом Болеславом, котрий прагнув верховної влади в Мазовії, знаходячи при цьому допомогу інших польських князів, насамперед краківського. Польські джерела скупо й непевно оповідають про змагання за мазовецький престол поміж братами. З одних випливає, що Конрад II з Болеславом почали міжусобну боротьбу в 1282 р., однак інші джерела дають зрозуміти, що все почалося набагато раніше, незабаром по посіданні Конрадом II мазовецького трону. Конрад не лише відстоював свої першородні права на нього, він плекав надії заволодіти головним польським престолом у Кракові.

У взаєминах між Мазовією й Володимиро-Волинським князівством Володимира Васильковича бували і охолодження, і потепління, що є природним для середньовіччя, коли так швидко змінювались політичні ситуації та володарі на великих і малих престолах. Одне з таких охолоджень настало 1279 p., коли між Волинським князівством Володимира й Мазовією стався навіть збройний конфлікт. Його глибинні причини полягали в тому, що Конрад II почав віддалятися від володимирського правителя, сподіваючись на допомогу Лєшка Чорного в надії здобути краківський престол. З другого боку, краківський князь Болеслав Соромливий налаштовував Володимира Васильковича проти його непевного мазовецького союзника.

Та все ж таки постійні зазіхання Болеслава мазовецького на трон і владу змушували Конрада II постійно прагнути допомоги володимиро-волинського князя. До всього, навесні 1283 р. знову загострилися стосунки поміж Конрадом і його братом. Волинський книжник описав це в дусі свого забобонного часу: "Диявол уклав ненависть у двох Земовитовичів, Конрада та Болеслава, й стали вони ворогувати між собою і воювати один із одним. Конрад був заодно з братом своїм Володимиром, а Болеслав був заодно з Лєшком і братом його Владиславом". Цими словами галицький літописець засвідчив, що надії Конрада II використати Лєшка Чорного в оволодінні краківським престолом виявилися марними, тож йому нічого не залишалось, як прохати допомоги у володимирського князя, котрий мав сильне військо[4, c. 85-89].

У розпалі міжусобної війни проти брата Болеслава Конрад II не раз зазнавав поразок. Утриматися на троні йому пощастило тільки з поміччю Володимира Васильковича. Це засвідчив Галицько-Волинський літопис. Зазнавши чергової поразки від Болеслава, якого підтримував брат Лєшка Чорного Болеслав Соромливий, Конрад відіслав посла до Володимира Васильковича з проханням підмоги. Володимирський князь одразу відповів: "Я готовий тобі допомогти". І почав споряджати військо проти Болеслава". Є підстави твердити, що тоді було укладено (чи просто підтверджено) військово-політичний союз поміж Володимирським і Мазовецьким князівствами.

Рішуче здолавши з волинською допомогою брата, Конрад II знову спробував сісти на краківський престол, але успіху не мав. Певно, далося взнаки відчутне зменшення військової та матеріальної підтримки з боку Володимира Васильковича, що саме тоді тяжко й невиліковно захворів.

Відносини Володимира Васильковича з Конрадом II протягом 1283-1289 pp. описані в єдиному джерелі — Волинській частині Галицько-Волинського літопису. В тогочасних польських хроніках вони не відбиті. Слід зауважити, що Літописець Володимира Васильковича становить одверту апологізацію свого героя, здебільшого доведену до граничної його ідеалізації. Історикові доводиться постійно тримати в полі зору цю особливість Літописця Володимира, зокрема вивчаючи відносини князя з близькими й далекими сусідами.

Водночас можна спиратися на ті свідчення Літописця про стосунки між Володимиром Васильковичем і Конрадом II мазовецьким, що узгоджуються з політичною ситуацією в Мазовії й узагалі в цьому регіоні Східної Європи, загальною розстановкою сил, а подеколи знаходять непрямі аналогії в деяких західних джерелах. Інакше кажучи, дослідник повинен визначити ступінь довіри до Літописця Володимира Васильковича в розповідях про дипломатію цього князя й дотримуватись його.

Зокрема, правдоподібною здається розповідь Літописця про те, що 1283 р. або трохи пізніше Конрад II змушений був визнати себе васалом володимиро-волинського князя. Це випливає з розлогого оповідання волинського автора про останні місяці життя свого пана. Влітку 1288 р. Конрад II через свого посла звернувся до невиліковно хворого Володимира Васильковича з такими словами: "Пане-брате мій! Ти ж мені був замість батька. Поки ти тримав мене під своєю рукою й своєю милістю, завдяки тобі, пане, я княжив і міста свої тримав, і від братії відділився й грізним був". Вже самі ці слова джерела дозволяють однозначно інтерпретувати відносини між Володимиром і Конрадом як сюзеренно-васальні.

Сказане підтверджують і дальші дії та заяви мазовецького князя. Він звернувся до Володимира Васильковича, котрий доживав останні дні, з уклінним проханням передати його як васала під протекторат наступника на володимирському столі Мстислава Даниловича: "Щоб мене, пане мій, з твоєї милості узяв брат твій під свою руку й стояв би за мене в моїй образі так само, як ти, мій пане, стояв за мною у моїй образі" — мова йшла про офіційне та урочисте передання, згідно із середньовічним рицарським церемоніалом, Володимиром Мстиславу сюзеренних прав на Конрада. Вмираючий Володимир виконав прохання мазовецького князя, після чого Мстислав пишно "прийняв його (Конрада — авт.) з честю й любов'ю під свою руку"[14, c. 215-216].

Того самого 1289 p., коли Мстислав Данилович по смерті Володимира вокняжився у Володимирі Волинському, Конрад II звернувся до нього з проханням допомогти заволодіти Сандомирським князівством, яке він безуспішно прагнув прибрати до рук останніми роками. Мстислав доручив воєводі Чудину здобути Сандомир, після чого "був посаджений сином короля (тобто Мстиславом, нащадком Данила Романовича) князь Конрад у Сандомирі його допомогою".

Відносини галицьких і волинських князів з іншими польськими землями, спокійні й приязні за Данила Романовича, погіршилися незабаром по його смерті. Кожний із князів намагався провадити власну політику щодо Кракова й інших осередків польських князівств, не дбаючи про узгодження її з родичами. Однак у першому десятилітті по смерті Данила Романовичі ще часом об'єднувались і разом укладали договори з краківським князем. Але й тоді бракувало узгодженості дій між ними. Не завжди були щирими та послідовними польські союзники.

1266 р. краківський князь Болеслав Соромливий запросив Василька на з'їзд. Той поїхав, але по дорозі дізнався, що польське військо вдерлося до Волинської землі й почало палити села. Василько вдарив на поляків і завдав їм було великих втрат, та до справи втрутився Шварно Данилович — і потрапив у засідку. Війна принесла поразку Романовичам. Щоправда, згодом сторони уклали мир. 1273 p., як свідчить літописець, Романовичі "помирились із поляками та з Болеславом князем. Болеслав же тоді розпочав війну з вроцлавським князем. Пішли йому на допомогу Лев і Мстислав, а Володимир сам не пішов, а послав свою рать"45. Можливо, була оновлена давня мирна угода, ще часів Данила Романовича.

Але по смерті Болеслава (1279) русько-польські стосунки одразу й надовго зіпсувались. Винуватцем був старший син Данила Романовича Лев, котрий здавна зазіхав на краківський престол. Волинський літопис коротко відбив початок намагань Льва стати краківським князем: "Після смерті великого князя Болеслава було нікому князювати в Польській землі (тут: Малопольщі), тому що в нього не було сина. Захотів Лев узяти собі цю землю, але бояри були сильними й не віддали йому землю". Ті малопольські "бояри", знатні й могутні нобілі, котрі верховодили у Краківському князівстві, відмовили Льву в посіданні престолу. У Льва в Малопольщі не було прибічників, зате була лиха слава запальної, зрадливої й жорстокої людини. Нобілі обрали кракшським володарем старшого князя мазовецької гілки Лєшка Чорного[7, c. 25-26].

Лев і далі добивався краківського княжіння. Він вирішив захопити "частину Польської землі — міста в україні", її порубіжні області. Історики слушно припускають, що тоді Лев хотів привласнити Люблінську землю, якою колись недовго володів його батько Данило. Лев давно вже приятелював з татарськими ханами й використовував їх для боротьби з сусідами та навіть із власними братами. Тому він одразу звернувся по допомогу до Ногая. Той прислав орду й примусив піти у похід на Сандомирщину Володимира Васильовича та Мсти-слава Даниловича.

Літописець наголошує на тому, що "Лев із радістю пішов з татарами разом із сином своїм Юрієм, а Мстислав, Володимир і син Мстислава Данило — неволею татарською". Це сталося 1280 р. Льву з татарами не вдалося здобути Сандомир, хоча він страшенно сплюндрував Сандомирську землю. Потім він рушив на Краків. Підійшовши до міста й побачивши його сильні фортифікації, Лев не насмілився штурмувати його, а розпустив своє військо пограбувати околиці. Тоді Лєшко Чорний зненацька напав на розпорошені сили галицького князя. "І Бог звершив над ним (Львом) свою волю, — осудливо зауважив літописець, — поляки перебили багатьох бояр із його полку, й слуг вірних, і частину татар убили. І так повернувся Лев назад із великим безчестям"47. Польський історик XV ст. Ян Длугош, якому були відомі літописи та хроніки XIII ст., знає, що Лєшко гнав Льва аж до Львова й захопив велику здобич.

Повернення цього сина Данила до архаїчної й нерозумної дипломатії з позиції сили ні 1280 p., ні пізніше не приносило йому успіху. А використання татар як важеля в зовнішній (та й у внутрішній) політиці викликало загальний осуд на Русі та за рубежем. Це, своєю чергою, робило марними нечасті спроби Льва мирним шляхом досягати своєї мети[15, c. 71-73].

Нищівна поразка, якої зазнав Лев у Краківській землі, надовго відбила в нього охоту воювати з Малопольщею. Лише по смерті Лєшка (1288) він знову спробував втрутитись у польські справи. Але й нова спроба захопити Люблінську землю закінчилася невдало. По тому Лев почав вносити розбрат поміж польським князями, підтримуючи то одного, то другого претендента на краківський престол. Особистих вигод від того він не одержав. Так закінчилися русько-польські відносини в XIII ст. Посіяні Львом зерна ворожнечі й взаємної недовіри дали рясне колосся в середині наступного століття, коли польський король Казимир III 1349 р. заволодів Галицькою й частиною Волинської землі[21, c. 11].

Висновки

Отже, Подальші русько-угорські стосунки проходили значною мірою під знаком втручання обох держав у австрійські справи. У кінці 1248 — на початку 1249 pp., як повідомляє літопис, «присла король угорьски к Данилу, прося его на помощь, бе бо йме рать на бой с Немци… ». Данило погодився укласти з Белою IV воєнно-політичний союз, метою якого було заволодіння Австрією. її герцог Фрідріх II Бабенсберг загинув у війні з Угорщиною влітку 1246 року169. Оскільки герцог не залишив нащадка чоловічої статі, Австрія як виморочний лен мала відійти до сюзерена Бабенсберга, германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена. З цим не могла погодитися частина австрійських баронів, які не бажали ставати під безпосередню владу імператора. їх і підтримав угорський король. Однак на зустрічі Данила Романовича з послами імператора назріваючий конфлікт на певний час було залагоджено.

І все ж таки Данило Романович не залишив планів суперництва за трон Австрії. 1252 р. «король жеугорьскый… искаше помощи, хотяше прияти землю Немецкую (Австрію. — М.К.) и посла к Данилови, рекый: «Пошли ми сына Романа, да вдам за нь сестру герцикову, и вдам ему землю Немецкую»171. Як показав розвиток подій, було підписано відповідну угоду між Данилом і Белою IV. У ній ішлося про небогу покійного Фрідріха II Бабенсберга Гертруду, доньку його старшого брата Генріха, який помер 1248 року. Права Гертруди на австрійський престол були наче менш вагомими, ніж у старшої сестри покійного герцога Маргарити, котра до того ж ще й була вдовою недавно померлого германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Та за імперським правом жінка з правлячого дому, вийшовши заміж, вибувала з числа претендентів на престол. Тому права Гертруди були безсумнівними, чого не можна сказати про Маргариту. Однак сталося інакше. У кінці 1251 р. Маргарита побралася з чеським королевичем Оттокаром-Пшемислом, і він почав вважати себе першим претендентом на австрійську корону.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що, пропонуючи Данилові зробити його сина австрійським герцогом, мав на меті власні плани: розраховував при допомозі галицько-волинського князя в недалекому майбутньому одержати Австрію для себе. Неясними залишаються мотиви Данила Романовича. Мабуть, він здавав собі справу з того, що втримати Австрію, яка не мала кордонів з його країною, буде важко, якщо взагалі можливо.

Данило був тонким і обачливим політиком, як виходить з аналізу його багаторічної дипломатичної діяльності, — і все ж таки дозволив втягнути себе і своє князівство в хитку австрійську справу. Можливо, він почувався тоді настільки сильним, що розраховував дійово підтримати Романа у Відні. Може бути, великий князь навіть мріяв про об'єднану Русько-Австрійську державу?! Та хоч як би там було, доводиться визнати його рішення почати австрійську кампанію стратегічним прорахунком. Важко погодитися з Б. Володарським, котрий писав, начебто цей крок галицько-волинського володаря «підніс становище Романовичів серед руських князів», — адже спроба заволодіти Австрією принесла Данилові прикру невдачу.

Одружившись із Гертрудою в першій половині 1252 p., Роман Данилович скоро по тому був обложений переважаючими силами Оттокара-Пшемисла у розташованому недалеко від Відня замку Гімберг. Данило з сином сподівались на обіцяну угорським королем допомогу, але той «створи…обет (договір) и не исправи его к Романови, остави же у гроде и Неперьце (Гімбергу) и отъидеть прочь, обещався ему и не помогашеть ему, лесть бо имящеть, хотя городов его». Переконавшись, мабуть, у тому, що справа Романа програна, Бела IV почав претендувати на ті австрійські землі, що залишались під владою дружини галицького княжича Гертруди.

Галицько-Волинський літопис свідчить про те, що Оттокар-Пшемисл неодноразово намагався заволодіти Гімбергом, але Роман успішно відбивав його військо. Тоді чеський королевич вдався до хитрощів, запропонувавши суперникові: «Остави короля угорьского… Земля Немецькая разделена будеть с тобою… Поставлю ти послуха (свідка) отца си папу и 12 пискупа на послушьство и вдам ти полъ земли Немецькой». Важко не побачити в цьому літописному тексті переповідання пропонованого Оттокаром-Пшемислом договірного акту. Про це свідчить, зокрема, конкретність його змісту і, особливо, згадка про свідків-послухів, без участі яких за середньовіччя не укладались жодні угоди, тим паче — державні. Однак Роман відмовився від спокусливої, та явно нещирої, пропозиції чеського королевича, заявивши йому, що дав слово угорському королеві, і йому «грех не исполнити обета».

Благородний і прямодушний Роман Данилович не обмежився відмовою, а «посла бо ко королеви угорьскому вся словеса (текст грамоти Оттокара-Пшемисла), йми же обещевашеться ему герцюк (тобто, чеський королевич), и прося у него помощи». Проте Бела IV не оцінив належним чином щирого вчинку Романа. Навпаки, « он же не посла ему помощи, но городов хотящу ему особе, обещевашеть же ему дати ины городы, в земле Угорьской». Важко позбутися враження, що галицький книжник тримав у руках цей документ, так само, як і попередній.

М.С. Грушевський розумів запропонований Белою IV Романові Даниловичу проект угоди так, начебто король хотів, аби галицький княжич передав йому якісь належні Гертруді міста і замки в Австрії, а взамін би одержав міста в Угорщині179. Думаю, однак, що задум у Бели IV був іншим. Йшлося про відмову Романа від тої частини Австрії, на яку поширювалась ще влада Гертруди, і перетворення його на простого намісника однієї з закутних угорських провінцій, — подібно до того, як сталося 1245 р. із розгромленим у битві біля м. Ярослава Ростиславом Михайловичем чернігівським, зятем угорського короля. Не варто забувати також і про те, що в давньоруських джерелах термін «городы» часто підмінював поняття «земля», в якій стояли ті міста.

У кінці 1253 р. Романові довелось поспішно тікати з Австрії. Він одержав від союзника його батька, литовського князя Войшелка, Новогрудок і Слонім із землями в Чорній Русі180, перетворившись таким чином з австрійського герцога на литовського удільного князя. По тому Бела IV спокійнісінько розділив Австрію з Оттокаром-Пшемислом.

Як і в попередньому XII ст., відносини галицьких і волинських князів із Чехією залишались слабкими і спорадичними, вони ледве проступають на сторінках джерел. Це й зрозуміло, бо Русь у той час не мала з цією країною спільних рубежів. Показово, що й Оттокар-Пшемисл потрапив до Галицько-Волинського літопису лише тому, що виявився суперником Романа Даниловича в змаганнях за австрійську корону. Хіба що на останній сторінці того літопису трапляється конкретний запис про русько-чеську угоду: «Тогда же Лев (Данилович. — М.К.) еха в Чехы на снем ко королеви, зане любовь держаше с ним велику; и докончав с ним мир до своего живота».

Напевне, зустріч государів відбулася в Опаві 1289 року. Цей союз був спрямований проти Генріха IV вроцлавського і пояснювався втручанням Лева в суперництво за краківський престол. В.Т. Пашуто відзначив, що русько-чеський союз продовжував діяти і 1299 p., коли Лев Данилович знову зустрівся з Вацлавом II183, — але на початку XIV ст. галицький князь відійшов від чеського короля і став союзником короля польського, Владислава Локетка184.

Після відновлення 1245 р. Данилом Романовичем державної єдності Галицько-Волинської Русі (хай і відносної) її стосунки з Польщею стали в основному дружніми. Данило виступав арбітром у суперечках польських князів за верховну владу і в 40-х роках приєднав до свого князівства Люблінську землю. Однак договірні відносини руських князів із польськими в 40-х — 60-х роках слабко відбиті в джерелах, навіть у докладному Галицько-Волинському літописі.

Список використаної літератури

1. Бадяк В. Вінець королівства. Корона Данила Галицького: відома, загадкова, міфічна. — Т. : Лілея, 2003. — 64с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Галенко О. І., Камінський Є. Є., Кірсенко М. В., Котляр М. Ф., Кульчицький С. В. Нариси з історії дипломатії України / В.А. Смолій (відп.ред.). — К. : Видавничий Дім "Альтернативи", 2001. — 736с.

5. Гонта А. Данило Галицький: на коні і під конем //Українська культура. — 2007. — № 7. — C. 36-37

6. Дипломатичний корпус: Довідник/ М-во закордонних справ України, Генеральна дирекція Київської міської Ради з обслуговування іноземних представництв. — К.: Дипсервіс, 2007. — 249 с.

7. Дипломатія сучасної України: Енциклопедичний довідник / НАН України; Наукове товариство ім. Т.Шевченка. — К., 1997. — 86с.

8. Заброварний Б. Данило Романович — Галицько-Волинський князь, король руський //Розбудова держави. — 2005. — № 5-8. — C. 69-83.

9. Загоронюк Л. Данило Галицький — полководець і державний діяч: До 800-річчя від дня народження (1201-1264) //Військо України. — 2001. — № 9-10. — C. 38-39

10. Ідзьо В. Король Данило та Галицько-Волинська держава XIII ст. у відносинах із Тевтонським орденом //Історія України. — 2004. — № 33-34. — C. 15-17

11. Ісаєвич Я. Князь і король Данило: суспільство, церква, держава (до 800-річчя народження Данила Галицького) //Київська старовина. — 2002. — № 1. — C. 3-9

12. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

13. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

14. Котляр М. Данило Галицький: Біографічний нарис/ Микола Котляр,; Ред. В. А. Смолій. — К.: Альтернативи, 2002. — 327 с.

15. Котляр М. Данило Галицький: технічний звіт/ Микола Котляр,. — К.: Наук. думка, 1979. — 184 с.

16. Котляр М. Данило Романович Галицький: (до 800-ліття з часу народження) //Київська старовина. — 2001. — № 2. — С.103-117

17. Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів XII-XIII ст.//Київська старовина. — 2000. — № 4. — C. 3-14

18. Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів у XII-XIII ст. //Київська старовина. — 2000. — № 5. — C. 3-13

19. Котляр М. Дипломатія Галицьких і Волинських князів ХІІ-ХІІІ ст. //Київська старовина. — 2000. — № 6. — С.9-20

20. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

21. Кудрявцев Л. Данило, князь Галицький і Волинський //Урядовий кур'єр. — 2006. 29 липня. — C. 11

22. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

23. Науковий вісник Дипломатичної академії України/ Дипломатична акад. України при МЗС України; Редкол.: Б.І.Гуменюк (голова редкол.) та ін.. — К.: Дипломатична акад. України. — 1998- Вип. 7: Зовнішня політика та дипломатія: теорія, історія, практика. — 2002. — 462 с.

24. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

25. Стех Я. До відзначення 800-річчя від дня народження короля Данила Галицького //Визвольний шлях. — 2001. — № 10. — C. 67-74

26. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посіб. для студ., аспірантів спец. "Історія", "Політологія", "Міжнародні відносини", "Державне управління". — К. : Либідь, 2004. — 640с.

27. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т./ Редкол. Тарас Гунчак (гол. ред.) та ін., Упоряд. і приміт. Оксана Сліпушко, Авт.передм. Оксана Сліпушко, Василь Яременко. — К.: Дніпро. – 2001. — Т. 1: (X — XV ст.)/ Ред.Косенко, Юрій. — 2001. — 630 с.

28. Україна дипломатична: Науковий щорічник/ укл.: Анатолій Денисенко, Леонід Губерський, Микола Кулінич, Павло Кривонос; ред. Анатолій Денисенко. — К.: Планета . – 2000. Вип. 8. — 2007. — 822 с.

29. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

30. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

31. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.